Спочатку:
На сторінку книги
Глава 30. Не такі вже й злочинці
Темрява печери поглинула їх майже одразу.
Лише маленькі ліхтарики на головах Арсена та його людей освітлювали вузький кам'яний прохід.
Попереду йшов Арсен.
За ним — двоє його нових людей.
А трохи позаду тягнулися Максим, Маліка, Віктор, Денис і Рашид.
Їхні руки були зв'язані.
Віктор ішов мовчки.
Денис теж.
Рашид час від часу кидав на Максима сердитий погляд.
Маліка намагалася не відставати.
Максим ішов останнім.
Він знав, що зараз говорити буде дуже складно.
Але мовчати більше не міг.
Попереду почувся голос Арсена:
— Тут має бути поворот.
Один із бандитів розгорнув стару карту.
— Ліворуч.
— Копати будемо тут.
Чоловіки почали розчищати землю.
Пішли перші удари лопат.
Глухий звук металу об каміння розносився печерою.
Арсен нервово поглядав на карту.
— Скарб повинен бути десь тут.
Він навіть не помічав, що позаду нього троє колишніх соратників уже перестали боятися.
Вони були злі.
Особливо на Максима.
— То ти з самого початку був поліцейським?
Віктор нарешті не витримав.
Максим підняв голову.
— Ні.
— Не бреши.
— Я не поліцейський.
Денис різко засміявся.
— А хто тоді?
— Вчитель.
— Вчитель?
— Історії.
Рашид похитав головою.
— Тоді навіщо ти взагалі з нами зв'язався?
Максим важко зітхнув.
— Бо спочатку мене справді попросили повернути шолом.
Віктор стиснув кулаки.
— От бачите!
Він подивився на Дениса й Рашида.
— Я ж казав.
Максим продовжив:
— Мене спочатку прийняли за Арсена.
— А ти скористався цим.
— Так.
— Навіщо?
Максим замовк на кілька секунд.
— Мені запропонували угоду.
Віктор примружився.
— Яку?
— Якщо я допоможу повернути шолом і вивести вас на слід Арсена, мені обіцяли не тільки свободу від цієї історії.
— А що?
Максим гірко усміхнувся.
— Мені навіть запропонували залишити викладання.
Денис здивовано подивився на нього.
— І ким?
— Археологом.
Віктор фиркнув.
— Тобто ти міг стати археологом?
— Міг.
— І подорожувати?
— Так.
— І шукати стародавні речі?
— Так.
Денис похитав головою.
— І ти відмовився?
Максим подивився на них.
— Спочатку я думав, що це буде просто завдання.
Він опустив очі.
— Я думав, що ви злочинці. Що ви небезпечні. Що ви просто банда Арсена.
Рашид мовчав.
— Але потім я вас пізнав.
Максим перевів погляд на Віктора.
— Побачив, як ти говориш про дитячий будинок.
Потім на Дениса.
— Почув про твою матір.
І на Рашида.
— Дізнався, чому ти взагалі пішов на злочин.
Максим повільно вдихнув.
— І зрозумів, що ви не такі.
Віктор нічого не відповів.
— Ви зробили багато неправильного.
Максим говорив спокійно.
— Але ви не народилися злочинцями.
Денис опустив голову.
Максим продовжив:
— Я сам почав змінюватися через вас.
Віктор подивився на нього.
— Через нас?
— Так.
— Чому?
— Бо в якийсь момент я перестав бачити в вас злочинців.
Він усміхнувся.
— Я побачив просто трьох хлопців, яким дуже не пощастило.
Рашид тихо сказав:
— А потім ти почав брехати ще більше.
Максим кивнув.
— Так.
Він навіть не виправдовувався.
— І за це я прошу пробачення.
У печері стало тихо.
Маліка зробила крок уперед.
— Він говорить правду.
Усі подивилися на неї.
— Учора ввечері, коли ви ще спали, Максим розмовляв з археологом.
Віктор нахмурився.
— Про що?
— Про вас.
— Що саме?
— Він просив допомогти вам почати нове життя.
Денис підняв голову.
Маліка продовжила:
— Він сказав, що після всього цього не хоче просто здати вас поліції.
Рашид недовірливо дивився на неї.
— Чому?
— Бо він вважає, що ви повинні отримати шанс.
Максим тихо додав:
— Я не можу стерти те, що ви зробили.
— Знаємо, — сказав Денис.
— Але я хотів, щоб ви отримали можливість змінитися.
Віктор довго дивився на нього.
Потім тихо запитав:
— Ти справді говорив це археологу?
— Так.
— Учора?
— Так.
Віктор опустив голову.
Його гнів поступово зникав.
Він згадав усе.
Як Максим підтримав Дениса.
Як допомагав їм.
Як говорив про нове життя.
Як захищав їх перед Арсеном.
Віктор повільно усміхнувся.
— Дивний ти все-таки.
Максим здивовано подивився на нього.
— Чому?
— Бо нормальна людина після всього цього давно б здала нас поліції.
Денис засміявся.
— Особливо після того, як ми його стільки разів доводили до нервового зриву.
Рашид теж усміхнувся.
— І після готелю.
Віктор додав:
— Особливо після готелю.
Максим засміявся.
— Я досі не розумію, як ви його не спалили повністю.
— Ми старалися, — гордо відповів Денис.
Маліка прикрила обличчя рукою.
— Господи…
Усі тихо засміялися.
Навіть Рашид.
А потім Віктор серйозно подивився на Максима.
— Я тобі вірю.
Максим здивувався.
— Справді?
— Так.
Віктор простягнув йому руку.
Максим потиснув її.
Денис теж простягнув руку.
— Я теж.
Рашид трохи помовчав.
Потім сказав:
— І я.
Максим відчув, як напруга нарешті зникла.
— Дякую.
---
У цей момент із глибини печери пролунав крик:
— Є!
Усі завмерли.
Це був голос одного з людей Арсена.
— Щось знайшов!
Арсен швидко підійшов.
— Що?
Чоловік показав на землю.
Там виднілася металева скриня.
Очі Арсена загорілися.
— Відходьте.
Він сам почав розчищати землю.
Через кілька хвилин скриня була майже повністю звільнена.
Арсен усміхався.
— Нарешті.
Віктор подивився на нього.
— Ось і знайшов.
Денис тихо сказав:
— А тепер що?
Рашид відповів:
— Треба забрати шолом.
Максим подивився на них.
— І скриню.
Віктор усміхнувся.
— Думаєш, зможемо?
Максим глянув на Арсена.
— Не знаю.
Він помовчав.
— Але нас більше.
Денис підняв брову.
— Нас п'ятеро.
— А їх троє.
Рашид усміхнувся.
— Значить, перевага на нашому боці.
Маліка тихо сказала:
— Тільки руки у вас зв'язані.
Усі замовкли.
Віктор подивився на неї.
— Дрібниці.
---
Арсен тим часом відкрив скриню.
Але всередині лежав не просто скарб.
Там були золоті монети, старовинні прикраси та кілька маленьких металевих коробок.
Арсен захоплено вдивлявся в них.
— Ми багаті.
Один із його людей засміявся.
— Тепер точно.
Арсен узяв золоту монету.
— А ви думали, я вас після цього нагороджу?
Чоловіки переглянулися.
— Звичайно.
Арсен холодно посміхнувся.
— Ви дурні.
Він повернувся до Максима та хлопців.
— Ніхто не отримає нічого.
Віктор тихо сказав:
— Ось він. Справжній Арсен.
Денис кивнув.
— І ми колись за ним ходили.
Рашид опустив голову.
— Ми були дурнями.
Максим подивився на них.
— Але ви більше не з ним.
Віктор підняв очі.
— Точно.
Денис посміхнувся.
— Тоді що робимо?
Максим тихо відповів:
— Забираємо шолом.
— І скарб?
— Якщо встигнемо.
Віктор посміхнувся.
— Мені подобається цей план.
---
Максим непомітно подивився на Маліку.
Вона зрозуміла.
Потрібно було дочекатися правильного моменту.
Десь далеко археолог уже мав отримати його повідомлення.
А значить, допомога могла бути в дорозі.
Тепер залишалося тільки протриматися.
Арсен був зайнятий скринею.
Його люди розглядали золото.
І саме тоді Віктор тихо прошепотів:
— Хлопці…
— Що?
— Пам'ятаєте, як Арсен казав, що ми йому потрібні?
Денис кивнув.
— Так.
— А тепер він нас викинув.
Рашид посміхнувся.
— Значить, час показати йому, що він зробив помилку.
Максим подивився на них.
— Готові?
Троє одночасно кивнули.
Вперше вони стояли разом не тому, що їх змусив Арсен.
А тому, що самі цього хотіли.
І тепер у них була одна мета.
Забрати шолом.
Перемогти Арсена.
І нарешті поставити крапку в житті, яке він їм нав'язав.
Але ніхто з них ще не знав, що в одній із металевих коробок усередині скрині лежав документ, який міг змінити всю історію скарбу.
І саме цей документ Арсен збирався відкрити першим.
