Спочатку:
На сторінку книги
Глава 9. «Розмова без свідків»
Після обіду Максима повернули до камери.
Він ішов коридором між двома наглядачами й намагався виглядати так, ніби все це для нього абсолютно звичайна справа.
Наче він не був звичайним учителем історії.
Наче не думав ще вчора про контрольні роботи, зошити та те, чому його учні ніколи не пам’ятають дати.
Наче зараз не перебував у грецькій в’язниці під чужим ім’ям.
— Арсене, — раптом почув він голос за спиною.
Максим озирнувся.
Це був Денис.
— Чого?
— Треба поговорити.
Максим ледь не відповів:
«Можна завтра? У мене ще нерви не відновилися після обіду».
Але вголос сказав:
— Говори.
Денис подивився на наглядача.
— Без свідків.
Максим одразу зрозумів, що це може бути саме та розмова, заради якої його сюди й відправили.
— Добре.
Наглядачі відійшли трохи далі, але залишилися в полі зору.
Денис зайшов до камери разом із Максимом.
За кілька секунд приєдналися Рашид і Віктор.
Троє чоловіків сіли навпроти.
Максим залишився стояти.
Так, на його думку, він виглядав значно серйозніше.
Щоправда, ще й трохи вищим.
— Ну? — запитав він.
Віктор схрестив руки на грудях.
— Ми думали, що ти більше не повернешся.
Максим промовчав.
— Після того, як ми опинилися тут, — продовжив Рашид, — ми вирішили, що ти нас просто кинув.
— Я вас не кидав.
Слова прозвучали настільки щиро, що Максим сам здивувався.
Адже справжній Арсен, судячи з усього, саме так і зробив.
Денис нахилився вперед.
— Тоді чому ти зник?
Максим на секунду розгубився.
Це було складніше, ніж відповідати учням на питання про Стародавню Грецію.
Там він хоча б знав правильну відповідь.
Тут треба було вигадувати.
— Обставини.
— Які?
— Складні.
— Це не відповідь.
— Іншої поки не буде.
Троє переглянулися.
Максим подумав, що, можливо, переборщив із загадковістю.
Але раптом Віктор усміхнувся.
— Ти не змінився.
— Що?
— Раніше теж так відповідав. Ніколи нічого нормально не пояснював.
Максим подумки подякував усім богам Стародавньої Греції.
Особливо Зевсу.
Хоча навряд чи той мав стосунок до його нинішньої проблеми.
— А тепер скажіть мені, — холодно промовив Максим, — що сталося після пограбування?
У камері запала тиша.
Саме цього він і чекав.
Денис відкинувся на стіну.
— Нас схопили.
— Це я вже знаю.
— Тебе не було.
— Я повернувся.
— Навіщо?
Максим подивився на нього.
— Забрати те, що належить мені.
Рашид завмер.
Віктор перестав усміхатися.
Максим зрозумів: потрапив у ціль.
Шолом.
Саме про нього вони подумали.
Але ніхто не вимовив це слово.
— Ти про нього? — нарешті тихо запитав Денис.
Максим нічого не відповів.
Просто подивився на нього.
Так, як, на його думку, мав дивитися небезпечний злочинець.
Усередині ж він кричав:
«Так! Так! Нарешті! Ми говоримо про шолом!»
— Він у безпеці, — сказав Віктор.
Максим ледве стримав полегшення.
— Де?
— Тут говорити не можна.
— Чому?
— Стіни мають вуха.
Максим подивився на стіну.
Звичайна бетонна стіна.
Він навіть торкнувся її рукою.
— Вуха не бачу.
Рашид пирхнув.
— Ти серйозно?
— Перевіряю.
Віктор тихо засміявся.
— Оце ти змінився.
Максим усміхнувся куточком губ.
— Я просто став обережнішим.
Денис нахилився ближче.
— Ми сховали його ще до того, як нас узяли.
Максим відчув, як серце забилося швидше.
Нарешті.
Він майже отримав відповідь.
— Де?
— Не тут.
— Це я зрозумів.
— Не в Греції.
Максим завмер.
Не в Греції.
Отже, шолом уже в іншій країні.
Але в якій?
Він не міг поставити питання занадто прямо.
— Ви його вивезли?
Рашид кивнув.
— Так.
— Куди?
Денис подивився на Віктора.
Той — на Рашида.
Максим зрозумів, що кожен із них знає лише частину інформації.
— В Узбекистан, — нарешті сказав Віктор.
Максим внутрішньо видихнув.
Узбекистан.
Саме туди потрібно було їхати далі.
— А де саме?
Ніхто не відповів.
— Далі він поїхав із людиною, якій ми довіряли.
— Куди саме в Узбекистані?
Денис знизив голос.
— Цього ми не знаємо.
— Як це?
— Арсен знав.
І ближче до кінця:
> Максим ліг на спину й подивився в стелю.
— Узбекистан…
Він усміхнувся.
— Цікаво, як я поясню директорці, що затримуюся після відпустки?
У цей момент за дверима почувся голос Віктора:
— Арсене!
Максим підвівся.
— Що?
— Ми ще не все тобі розповіли.
— А що ще?
Кілька секунд було тихо.
Потім Віктор промовив:
— У шоломі є дещо, через що за ним полюють не тільки злочинці.
Максим перестав усміхатися.
— Що саме?
Відповіді не було.
Лише кроки, що віддалялися коридором.
Максим залишився стояти посеред камери.
Тепер це була вже не просто справа про викрадений музейний експонат.
Попереду на нього чекав Узбекистан.
А разом із ним — нові небезпеки, таємниці й люди, про яких він поки нічого не знав.
У шоломі ховалася таємниця.
І, схоже, справжня небезпека тільки починалася.
