Раді Вас бачити!

Глава 27. План на нормальне життя

Автобус їхав уже майже годину.

За вікном змінювалися краєвиди: спочатку залишилися позаду міські будинки, потім дороги стали вузькішими, а невдовзі навколо з'явилися гори.

Максим сидів біля вікна.

Маліка була поруч.

Навпроти розташувалися Віктор, Денис і Рашид.

І всі мовчали.

Дуже мовчали.

Настільки, що Максим уже почав сумувати за моментами, коли вони сперечалися.

Денис дивився у вікно.

Рашид спав.

Віктор жував печиво.

— Мені це не подобається, — нарешті сказав Максим.

Маліка повернулася до нього.

— Що саме?

— Тиша.

— А мені подобається.

— Ти просто ще не знаєш цих людей достатньо добре.

Денис почув.

— Я все чую!

— Оце й проблема, — відповів Максим.

Віктор пирхнув.

— Зате ніхто не підпалює готель.

Рашид, не відкриваючи очей, пробурмотів:

— Один раз було.

— Саме тому ми й згадуємо.

Рашид відкрив одне око.

— Я вже вибачився.

— А кухня?

— Вона теж, сподіваюся, пробачила.

Маліка засміялася.

Максим похитав головою.

— Я не знаю, як із вами взагалі дожити до кінця цієї пригоди.

Віктор усміхнувся.

— Доживеш. Ми хлопці надійні.

— Ви підпалили готель.

— Ну… майже надійні.

Автобус продовжував рухатися.

Їхня мета була далеко в горах.

Там, за старою картою, знаходився колодязь.

Саме туди свого часу заховали шолом.

А в самому шоломі, за припущеннями Максима, мала бути ще одна частина шифру.

Карта вказувала шлях.

Шифр мав показати, де шукати скарб.

А скарб, якщо вірити старим записам, був значно більшим, ніж вони спочатку думали.

Максим дістав карту.

— Скоро маємо бути десь поблизу.

Віктор нахилився.

— Я пам'ятаю це місце.

— Ти там був?

— Ні.

— Тоді чому пам'ятаєш?

— Я бачив фотографію.

Денис подивився на нього.

— Це називається не пам'ятати.

— А як?

— Фантазувати.

Віктор уже збирався відповісти, але раптом різко повернув голову до вікна.

— Стоп.

— Що? — запитав Максим.

Віктор дивився кудись на дорогу.

— Не може бути…

Автобус проїжджав повз невелику стоянку.

Там стояла туристична машина.

Біля неї чоловік фотографував гори.

Поруч із ним була жінка.

Віктор зблід.

— Це він.

— Хто? — запитав Денис.

Віктор не відповів.

Максим помітив його вираз обличчя.

— Ти його знаєш?

Віктор кивнув.

— Старий приятель.

Автобус уже віддалявся від стоянки.

Віктор продовжував дивитися назад.

— Ми разом жили в дитячому будинку.

Максим подивився на нього уважніше.

— І ти не хочеш із ним поговорити?

Віктор похитав головою.

— Ні.

— Чому?

Він опустив очі.

— Бо він думає, що я давно змінився.

Денис тихо сказав:

— А ти не змінився?

Віктор посміхнувся, але сумно.

— Я став гіршим.

Він помовчав.

— Він нормальним став. Подорожує із дружиною. Працює. У нього життя.

Віктор подивився на свої руки.

— А я що?

Ніхто не відповів.

Віктор продовжив:

— Я став злодієм. Потім потрапив у проблеми. Потім опинився за ґратами. Тепер тікаю разом із вами.

Максим відчув, як усередині щось стиснулося.

Він подивився на Віктора.

Той уперше за весь час не жартував.

— Зупиніть автобус, — раптом сказав Максим.

Віктор різко підняв голову.

— Навіщо?

— Виходимо.

— Що?

— Виходимо.

— Максиме, ти збожеволів?

— Можливо.

Максим підвівся.

— Але я не хочу, щоб ти все життя ховався від людей, яких колись любив.

Віктор дивився на нього так, ніби не міг повірити власним вухам.

— Арсен ніколи б так не сказав.

Максим завмер.

Маліка швидко втрутилася:

— Він зараз не Арсен.

Усі подивилися на неї.

— Він просто Максим, — додала вона.

Віктор мовчки посміхнувся.

Автобус зупинився.

Вони вийшли.

Туристична машина вже була далеко, але Віктор встиг помітити, куди вона рушила.

— Він зупиниться далі.

— Ти впевнений? — запитав Денис.

— Він завжди любив гори.

— А ти?

Віктор знизав плечима.

— Я більше любив місця, де поліція мене не знаходила.

— Романтика, — пробурмотів Денис.

Вони пішли далі пішки.

Навколо височіли гори.

Повітря було свіже.

Маліка йшла поруч із Максимом.

Раптом вона зупинилася.

— Максиме.

— Що?

Вона показала вперед.

— Там.

Між камінням, трохи осторонь дороги, стояла стара кам'яна конструкція.

— Колодязь.

Максим дістав карту.

Порівняв позначки.

— Точно.

Рашид підійшов ближче.

— Отже, ми знайшли його?

— Схоже на те.

Денис заглянув усередину.

— А як діставати шолом?

— Не знаю.

— Може, мотузкою?

— А ти її взяв?

Денис замовк.

— Ні.

— Тоді чудовий план.

Віктор оглянув місцевість.

— Нам потрібно десь переночувати.

Максим дістав телефон.

— Я зараз зателефоную археологу.

— Він знає, де ми? — запитав Рашид.

— Не зовсім.

— Тобто?

— Він знає, що ми шукаємо шолом.

Денис посміхнувся.

— А про скарб?

Максим похитав головою.

— Ні.

— Розумно.

Максим набрав номер.

— Археологе, нам потрібне місце для ночівлі.

На іншому кінці запала пауза.

— Ви вже знайшли шолом?

— Ще ні.

— Тоді де ви?

Максим глянув на Маліку.

— У горах.

— Яких горах?!

— Грецьких.

— Ви в Узбекистані!

— Я знаю.

— Тоді навіщо ви мені сказали «грецьких»?!

Максим потер чоло.

— Я втомився.

Археолог важко зітхнув.

— Є один будинок приблизно за двадцять кілометрів від вас.

— Чий?

— Людини, якій я довіряю.

Максим записав адресу.

— Дякую.

— І, Максим…

— Так?

— Будьте обережні.

— Обіцяю.

Він поклав слухавку.

Хлопці стояли неподалік.

Віктор примружився.

— Що він сказав?

Максим одразу змінив вираз обличчя.

Він зробив голос грубішим.

— За двадцять кілометрів є будинок.

Денис кивнув.

— І що там?

— Переночуємо.

Рашид подивився на нього.

— А потім?

Максим суворо відповів:

— Потім знайдемо шолом.

Віктор дивився на нього кілька секунд.

Його очі стали підозрілими.

Максим уже подумав, що той усе зрозумів.

Але Віктор лише пробурмотів:

— Дивно.

— Що?

— Ти говориш не зовсім як Арсен.

Максим напружився.

Маліка одразу втрутилася:

— Він просто втомився.

— Можливо.

Віктор знизав плечима.

— Але щось у тобі змінилося.

Максим усміхнувся.

— Люди змінюються.

Віктор подивився на нього.

— Можливо.

Вони викликали таксі.

Поки чекали, Максим відійшов убік.

Маліка підійшла до нього.

— Вони починають здогадуватися.

— Знаю.

— Але я не дам їм видати тебе.

Максим усміхнувся.

— Ти справжній мій партнер.

— Не тільки партнер.

Вона взяла його за руку.

Максим подивився на неї.

— Знаєш, Маліко…

— Що?

— Коли все це закінчиться, я хочу нормального життя.

— Якого?

— Без погонь. Без в'язниць. Без фальшивих імен.

Він помовчав.

— Я хочу прокидатися вранці й не думати, хто намагається мене заарештувати.

Маліка усміхнулася.

— А що ще?

— Будинок.

— Великий?

— Ні.

— Маленький?

— Головне, щоб ти була поруч.

Маліка опустила очі.

— А ще?

Максим усміхнувся.

— Може, одного дня ми одружимося.

Вона подивилася на нього.

— Може?

— Добре. Одружимося.

— Так краще.

Таксі приїхало.

Усі завантажилися.

Дорогою хлопці знову почали сперечатися про майбутнє.

— Якщо скарб справді великий, я відкрию ресторан, — сказав Денис.

— Ти ж не вмієш готувати.

— Найму кухаря.

Віктор засміявся.

— А я куплю будинок.

Рашид тихо сказав:

— А я просто хочу, щоб моя мама могла мною пишатися.

Максим почув ці слова.

Він нічого не відповів.

Просто подивився на нього.

І в цей момент остаточно вирішив:

він не здасть їх поліції, якщо зможе знайти інший шлях.

Вони мають відповісти за свої вчинки.

Але це не означає, що їхнє життя повинно назавжди залишитися злочинним.

Можливо, скарб дасть їм шанс.

Можливо, Максим допоможе їм почати все спочатку.

Віктору — перестати ховатися.

Денису — знайти нормальну роботу.

Рашиду — побудувати життя, у якому не буде страху.

А самому Максиму?

Йому залишалося тільки одне.

Повернутися додому разом із Малікою.

І одного дня сказати їй:

— Тепер ми можемо жити нормально.

Але спочатку їм потрібно було повернутися до старого колодязя.

Бо десь на його дні лежав шолом.

У шоломі — шифр.

А за шифром…

Можливо, їх чекало справжнє багатство.

І, як завжди, разом із ним — нові проблеми.