Спочатку:
На сторінку книги
Глава 21. «Шах и мат по-бандитськи»
Двері готельного номера повільно відчинилися.
На порозі з пакетами в руках стояв Максим.
Він виглядав абсолютно спокійним.
Принаймні перші три секунди.
— Я повернувся, — сказав він.
Ніхто не відповів.
Максим насупився.
— Хлопці?
Тиша.
Він зробив крок усередину.
І тут побачив картину, від якої в нього ледь не випали пакети з рук.
Посеред кімнати стояла шахівниця.
За столом сиділи Денис та адміністратор Абдулла.
Віктор і Рашид стояли позаду Дениса.
Маліка — біля вікна.
А сам Абдулла…
Був без сорочки й без капелюха.
Максим повільно перевів погляд на його годинник.
Потім на Дениса.
Потім знову на Абдуллу.
— Я… щось пропустив?
Маліка прикрила рот рукою.
Вона дуже хотіла не сміятися.
Але ситуація була настільки абсурдною, що стриматися було майже неможливо.
— Максиме… — тихо сказала вона.
— Так?
— Тільки не сердься.
Максим заплющив очі.
— Після цих слів я вже точно сердитий.
Він поставив пакети на крісло.
— Що тут відбувається?
Віктор підняв руку.
— Шахи.
— Я бачу, що шахи.
— Тоді все зрозуміло.
— Ні, Вікторе. Нічого не зрозуміло!
Денис, ніби нічого не сталося, продовжував дивитися на дошку.
— Не відволікайся, Максиме.
— Я?! Я не відволікаюся! Я намагаюся зрозуміти, чому адміністратор стоїть переді мною без сорочки!
Абдулла зітхнув.
— Тому що ваш друг запропонував парі.
Максим повільно повернувся до Дениса.
— Яке ще парі?
— Шахове.
— І що було ставкою?
Віктор не витримав.
— Його сорочка, капелюх і годинник.
Максим мовчав.
— Денисе…
— Так?
— Ти справді запропонував адміністратору зняти сорочку?
— Він погодився.
— Це не відповідь.
— Але він погодився.
Абдулла кивнув.
— Я людина слова.
Максим потер перенісся.
— Господи…
Маліка тихо засміялася.
— Я теж саме подумала.
Максим подивився на неї.
Вона була у великій футболці, яка належала йому, і намагалася виглядати серйозною.
— А ти чому не зупинила їх?
— Я намагалася.
— І?
— Вони сказали, що це чоловіча справа.
Максим глянув на Віктора.
— Ви так сказали?
— Ні.
— На Рашида.
— Не я.
— На Дениса.
— Я був зайнятий шахами.
Максим тяжко зітхнув.
— Добре. Грайте.
Він узяв стілець і сів поруч із Малікою.
— Але я хочу побачити, як ви повернете Абдуллі його одяг.
Абдулла гордо випростався.
— Саме цього я й чекаю.
Денис зробив хід.
— Шах.
Абдулла подивився на дошку.
— Цікаво.
Віктор нахилився до Дениса.
— Треба було конем.
— Не вказуй мені.
— Я просто кажу.
— Я сам знаю.
Рашид теж нахилився.
— Ні, Віктор правий.
— Тихо!
Денис замислився.
— А якщо слона?
— Тоді тебе з'їдять, — прошепотів Віктор.
— У шахах нікого не їдять.
— Фігури їдять.
— Не заважай!
Маліка дивилася на них і ледве стримувала сміх.
Максим схилився до неї.
— Вони завжди такі?
— Я знаю їх недовго.
— І вже шкодуєш?
— Ні.
Вона усміхнулася.
— Вони кумедні.
— Це тому, що ти ще не бачила їх у критичній ситуації.
— А я зараз бачу.
Максим глянув на шахівницю.
— Це не критична ситуація.
У цей момент Віктор голосно вигукнув:
— Денисе! Не ходи туди!
Денис зробив саме той хід.
— Шах.
Абдулла усміхнувся.
— Дякую.
— За що?
— За перемогу.
Віктор схопився за голову.
— Я ж казав!
— Ти завжди кажеш після того, як усе сталося!
— Бо до цього ти мене не слухаєш!
— Бо ти не гросмейстер!
— А ти хто?!
— Я граю!
— Ти програєш!
— Ще не програв!
Абдулла спокійно пересунув фігуру.
— Мат.
Запала тиша.
Денис дивився на дошку.
Віктор дивився на Дениса.
Рашид дивився на Абдуллу.
Маліка — на всіх одразу.
Максим прикрив очі.
— Ну все…
Абдулла підвівся.
— Згідно з нашою домовленістю, я виграв.
Він простягнув руку.
— Тепер поверніть мені мою сорочку.
Денис мовчав.
— І капелюх.
Денис мовчав.
— І годинник.
Віктор раптом вибухнув:
— Я ж казав тобі слухати мене!
— Не кричи!
— Ти сам винен!
— Вікторе…
— Що «Вікторе»?!
Він схопив шахового коня.
Маліка округлила очі.
— Вікторе!
— Я не битимуся!
— Тоді навіщо ти взяв коня?
— Для переконливості!
Денис відсунувся.
— Поклади його.
— Покладу!
Але Віктор махнув рукою, і шаховий кінь абсолютно випадково врізався Денису в плече.
— Ай!
— Ой!
— Ти що робиш?!
— Я не хотів!
— Ти мене вдарив!
— Сам винен, що програв!
— Та я тебе зараз…
Денис схопив подушку.
Віктор ухилився.
Подушка полетіла просто в Рашида.
— За що?!
Рашид схопив другу подушку.
— Тепер усім!
За секунду кімната перетворилася на справжній хаос.
Подушки літали повітрям.
Шахові фігури розсипалися по підлозі.
Стілець від'їхав убік.
Абдулла стояв посеред кімнати в самій нижній сорочці й дивився на це з таким виразом, ніби вже пошкодував про все своє життя.
— Моя сорочка! — обурено вигукнув він.
— Зараз! — крикнув Денис.
— Мій капелюх!
— Зараз!
— Мій годинник!
— Зараз!
— Ви зруйнували мою шахівницю!
— Це не ми!
— А хто?!
Віктор показав на Дениса.
— Він!
— Зрадник!
Маліка разом із Рашидом намагалася їх розтягнути.
— Досить! Припиніть!
— Маліко, відійди! — крикнув Рашид.
— Чому?
— Бо вони зараз почнуть кидатися шаховими турами!
— Що?!
— Я ж кажу!
І саме в цей момент двері відчинилися.
На порозі стояв Максим.
Він кілька секунд мовчки дивився на всіх.
На Дениса з подушкою.
На Віктора з шаховим конем.
На Рашида, який тримав другого Віктора за куртку.
На Маліку, яка намагалася їх розборонити.
І на Абдуллу, який стояв без сорочки та капелюха.
Максим повільно вдихнув.
— Я…
Пауза.
— Вийшов…
Ще пауза.
— На годину.
Він підняв пакети.
— На одну годину!
Ніхто не відповів.
— І що тут сталося?!
Абдулла підняв руку.
— Вони пограли в шахи.
Максим подивився на шахівницю.
— Це я бачу.
— Я виграв.
— Вітаю.
— Але вони не хочуть повертати мені одяг.
Максим різко повернувся до Дениса.
— Сорочку!
Денис одразу схопив її.
— Ось!
— Капелюх!
Віктор підняв його.
— Ось!
— Годинник!
Рашид дістав його зі столу.
— Ось!
Абдулла швидко забрав свої речі.
Максим підійшов до нього.
— Пане Абдулло, вибачте.
— За що саме?
Максим озирнувся.
— За все.
Абдулла подивився на кімнату.
— Це дуже широкий список.
— Я знаю.
Максим склав руки перед собою.
— Але прошу вас не виганяти їх.
Абдулла здивовано подивився на нього.
— Після цього?
— Вони дурні.
— Ми тут! — обурився Віктор.
— Я знаю.
Максим продовжив:
— Але вони не погані люди.
Денис кашлянув.
— Ну…
Максим глянув на нього.
— Не перебивай.
— Добре.
— Вони просто не вміють поводитися нормально.
Віктор прошепотів:
— Це образливо.
— Зате правда.
Маліка стояла поруч і посміхалася.
Вона дивилася на Максима й думала:
«Ось він. Мій майбутній чоловік».
Він повернувся з магазину, купив їй усе необхідне, а тепер ще й намагався врятувати цих трьох від виселення.
Максим підійшов до своїх друзів.
— А тепер слухайте мене.
Троє одразу стали серйозними.
— Ви хочете отримати другий шанс?
— Так, — відповів Денис.
— Тоді почніть поводитися як нормальні люди.
— Ми стараємося.
— Ні.
— Ні?
— Не стараєтеся.
Максим показав на шахівницю.
— Ви прийшли в готель.
— Так.
— Ви попросилися залишитися.
— Так.
— Адміністратор дозволив.
— Так.
— І замість того, щоб подякувати, ви змусили його знімати сорочку.
Віктор підняв палець.
— Технічно він сам погодився.
Максим подивився на нього.
— Вікторе.
— Мовчу.
— Якщо ви хочете повернутися до нормального життя, почніть із простого.
— З чого? — запитав Рашид.
— Із поваги.
Він показав на Абдуллу.
— Ви повинні поважати людей, які вам допомагають.
Потім на Маліку.
— Жінок.
Потім на господаря готелю.
— Старших.
І нарешті на себе.
— І хоча б мене.
Віктор задумався.
— А себе можна?
Максим усміхнувся.
— Себе теж.
Денис кивнув.
— Добре.
Рашид теж.
— Добре.
Віктор зітхнув.
— Добре.
Максим усміхнувся.
— Ось.
Маліка спостерігала за ним і ледве не сміялася.
«Отже, це його нові учні».
Вона подивилася на трьох дорослих чоловіків, які стояли перед Максимом майже як школярі перед директором.
— Максиме, — тихо сказала вона.
— Так?
— Ти вже почав їх учити?
— Схоже на те.
— І як тобі?
Максим подивився на трьох.
— Найскладніший клас у моєму житті.
Віктор образився.
— Ми не клас!
— Тоді чому поводитеся як клас?
Денис засміявся.
Рашид теж.
Навіть Абдулла не втримався від усмішки.
Максим узяв свої пакети.
— До речі, я купив дещо.
Маліка підійшла до нього.
— Для мене?
— Для тебе.
Він простягнув їй пакет.
Маліка заглянула всередину.
— Максиме…
— Що?
— Тут половина магазину.
— Я не знав, що саме тобі потрібно.
— А косметика?
— Є.
— Крем?
— Є.
— Шампунь?
— Є.
— А це що?
Максим подивився.
— Не знаю.
Маліка розсміялася.
— Це маска для волосся.
— Тоді я теж правильно вибрав.
— А для хлопців щось є? — запитав Віктор.
Максим простягнув йому пакет.
— Є.
Віктор відкрив.
— Шкарпетки?
— Так.
— А чому мені?
— Бо твої вже смердять.
Кімнату заповнив сміх.
Навіть Абдулла засміявся.
Він одягнув сорочку, поправив капелюх і подивився на всіх.
— Гаразд.
Максим насторожився.
— Що?
— Можете залишитися.
Троє радісно переглянулися.
— Але, — додав Абдулла, — більше ніяких шахових ставок.
Денис кивнув.
— Звичайно.
Віктор прошепотів:
— А карти?
Абдулла суворо подивився на нього.
— Жодних.
— Зрозумів.
Максим усміхнувся.
Маліка взяла його за руку.
І на мить усе стало спокійно.
Принаймні до наступної пригоди.
Бо в іншій кімнаті на столі все ще лежала розкидана шахівниця.
А десь далеко чекали карта, підвал і стародавній шолом.
І Максим чудово розумів: справжня частина їхньої пригоди тільки починається.
