Спочатку:
На сторінку книги
Глава 32. «Благословення, весілля і скарб»
У печері нарешті стало тихо.
Арсен стояв біля кам'яної стіни, а навколо нього вже були оперативники.
Один із них забрав зброю, інший одягнув на нього кайданки.
— Арсен Мирзоєв? — сухо запитав командир.
— Ви помилилися.
— Справді?
Оперативник відкрив папку.
— Тоді, мабуть, ми даремно шукали вас стільки років.
Арсен промовчав.
— Вам пред'явлено звинувачення у крадіжці археологічних цінностей, організації злочинної групи, незаконному перетині кордонів та ще кількох речах, список яких довший за цю печеру.
Денис тихо прошепотів Віктору:
— Схоже, він сьогодні не вечерятиме вдома.
— І завтра теж, — відповів Віктор.
Арсен кинув на них лютий погляд.
— Ви!
— Що ми? — невинно запитав Денис.
— Ви мене зрадили!
Рашид усміхнувся.
— Ні. Це ти нас замінив.
— І тепер маєш нову команду, — додав Віктор, показуючи на оперативників.
Один із них ледь стримав усмішку.
— Досить. Повели його.
Арсена вивели з печери.
І саме в цей момент до Максима підійшов Бахтіяр.
Максим одразу зрозумів: Арсен був не найбільшою його проблемою.
— Максиме.
— Так?
— Ти.
— Я.
— Ти забрав мою доньку.
Максим ковтнув.
— Не зовсім…
— Не зовсім?!
Бахтіяр зробив крок уперед.
— Ти повіз її в гори!
— Ми їхали не просто так…
— Ти втягнув її у небезпечну історію!
— Це правда…
— Її викрали!
— Це теж правда…
— Їй погрожували!
— Так.
— А ти ще й вирішив закохатися в неї?!
Максим замовк.
Денис тихо сказав Віктору:
— Оце зараз буде цікавіше, ніж операція проти Арсена.
— Точно.
Бахтіяр повернувся до Віктора, Дениса й Рашида.
— А ви!
Хлопці одночасно випросталися.
— Ми? — хором.
— Як ви посміли втягнути Маліку в це?
— Ми її не втягували! — швидко відповів Денис.
— Навпаки, — додав Рашид. — Ми її захищали.
— І Максима теж, — сказав Віктор.
Бахтіяр насупився.
— Ви троє взагалі хто?
Денис подумав.
— Якщо чесно? Уже майже родичі.
Максим повернувся до нього.
— Денисе!
— А що? Я намагаюся врятувати твоє життя.
Маліка нарешті не витримала.
Вона підійшла до батька, взяла його за руки й тихо сказала:
— Тату, досить.
— Маліко…
— Вони хороші.
Бахтіяр подивився на неї.
— Хороші?
— Так. Веселі, дурні іноді, але хороші.
— Особливо Денис, — пробурмотів Віктор.
— Я все чув, — обурився Денис.
Маліка продовжила:
— Вони могли залишити Максима самого. Але не залишили. Вони підтримали його. І він підтримав їх.
Бахтіяр перевів погляд на Максима.
— А ти?
Максим мовчав кілька секунд.
Потім несподівано опустився на коліна.
Усі завмерли.
— Максиме! — вигукнула Маліка.
— Я знаю, що ви можете мені не довіряти, — сказав він. — Але я люблю вашу доньку.
Бахтіяр мовчав.
Маліка подивилася на Максима, а потім сама опустилася поруч із ним на коліна.
— Тату, я теж його люблю.
— Маліко!
— Я не повернуся назад без нього.
Максим узяв її за руку.
— Я не дозволю тобі бути нещасною.
Бахтіяр довго дивився на них.
Віктор, Денис і Рашид стояли трохи осторонь.
Нарешті Віктор сказав:
— Бахтіяре…
— Що?
— Ми за ним теж будемо дивитися.
— За Максимом?
— Так.
Денис кивнув.
— Якщо він зробить щось не так — поставимо його на місце.
Рашид додав:
— А якщо буде погано поводитися з Малікою, ми першими його знайдемо.
Максим озирнувся.
— Ви взагалі на чиєму боці?
— На твоєму, — відповів Денис. — Але Маліка нам подобається більше.
Маліка засміялася.
Бахтіяр нарешті не витримав і теж усміхнувся.
— Добре.
Він підійшов до Максима.
Максим підвів голову.
Бахтіяр поклав йому руку на плече.
— Я благословляю вас.
Максим не повірив власним вухам.
— Справді?
— Справді.
— Дякую!
— Але…
Максим завмер.
— Є умова.
— Яка?
— Якщо зробиш мою доньку нещасною — знайду тебе навіть в Україні.
Денис тихо сказав:
— Максиме, це було попередження.
— Я зрозумів.
Бахтіяр подивився на Маліку.
— Якщо хочеш, я заберу тебе в Україну.
Маліка усміхнулася.
— Я хочу.
Максим розгубився.
— Справді?
— Так.
Вона подивилася на нього.
— Але тільки разом із тобою.
Максим більше не стримувався.
Він підвівся, обійняв Маліку й пристрасно поцілував її.
— Ей! — вигукнув Денис. — Тут взагалі-то люди!
Віктор засміявся.
— Дайте їм хоча б хвилину.
— Хвилину?! — обурився Рашид. — Вони вже десять хвилин дивляться одне на одного!
Маліка засміялася, а Максим, не відпускаючи її, показав друзям середній палець.
— От і все, — сказав Денис. — Молоді вже поводяться як сімейна пара.
— До речі, — додав Віктор, — а коли весілля?
Маліка почервоніла.
Максим усміхнувся.
— Скоро.
— О-о-о! — загуділи хлопці.
Бахтіяр похитав головою.
— Молодь…
---
Трохи згодом археолог підійшов до Максима.
У його руках був той самий старовинний шолом.
— Максиме.
— Так?
— Я хочу тебе привітати.
— З чим?
— З роботою.
Максим здивовано подивився на нього.
— Якою ще роботою?
— Ти пам'ятаєш, я пропонував тобі стати археологом?
— Пам'ятаю.
— Пропозиція залишається в силі.
Максим усміхнувся.
— Знаєте… Я кілька днів про це думав.
— І?
— Учителем бути не так уже й погано.
Археолог засміявся.
— Я так і знав.
— Мені подобається історія. Подобається розповідати дітям про минуле. А пригоди…
Максим глянув на печеру.
— …я краще залишу на канікули.
Археолог усміхнувся.
— Розумне рішення.
— Я переїду з Малікою в Україну.
— Тоді бажаю вам щастя.
— Дякую.
Максим уже хотів відійти, але почув за спиною:
— А ми?!
Він повернувся.
Віктор, Денис і Рашид стояли перед археологом.
— А ми що? — запитав Денис.
Археолог подивився на них.
Помовчав.
А потім тихо сказав:
— Вас помилували.
Троє застигли.
— Що?
— Завдяки Максиму.
Денис подивився на Максима.
— Ти серйозно?
Максим лише посміхнувся.
Археолог продовжив:
— Він добре розбирається в людях. І переконав нас, що ви не безнадійні.
Віктор опустив голову.
Рашид усміхнувся.
Денис витер очі.
— Я не плачу.
— Ти плачеш, — сказав Віктор.
— У мене пил в оці.
Археолог усміхнувся.
— Ви вільні.
Хлопці переглянулися.
— Але краще не залишайте Україну без дозволу, — додав він. — Другий раз Максим вас точно не врятує.
— А він куди йде? — запитав Денис.
— Додому.
Археолог узяв шолом.
— А я маю повернути цю історичну цінність туди, де їй місце.
Він пішов.
Хлопці ще кілька секунд стояли мовчки.
Потім Віктор широко посміхнувся.
— Ну що?
— Що? — запитав Рашид.
— Ми вільні.
Денис підняв руки.
— Ми вільні!
— Тихіше, — засміявся Рашид.
Віктор подивився на печеру.
— А тепер…
Він хитро посміхнувся.
— Треба відсвяткувати.
— Згоден, — сказав Денис.
— А як щодо скарбу? — запитав Рашид.
Усі троє одночасно подивилися на металеві скрині.
Денис посміхнувся.
— Думаю, після всього, що ми пережили…
Віктор закінчив:
— …ми заслужили хоча б подивитися, що там усередині.
А Максим, який почув їхню розмову, лише похитав головою.
— Я вас залишу на п'ять хвилин — і ви вже знову знайшли пригоду.
Маліка обійняла його за руку.
— Але цього разу вони вільні.
Максим подивився на друзів.
— Тоді нехай святкують.
Денис урочисто підняв палець.
— Історія закінчилася.
Віктор поправив його:
— Ні.
Він подивився на скрині.
— Історія тільки починається.
Усі засміялися.
А десь далеко вже починалося нове життя, у якому Максим більше не був ні втікачем, ні чужим злочинцем.
Він був коханим чоловіком.
Майбутнім учителем.
І людиною, яка нарешті навчилася довіряти тим, кого зустріла на своєму шляху.
