Спочатку:
На сторінку книги
Глава 22. Карта, шифр і несподіваний поцілунок
У номері панувала така тиша, що Максим уже почав підозрювати: або хлопці нарешті порозумнішали, або просто втомилися сперечатися.
На столі лежала стара карта.
Поруч — кілька аркушів із записами, фотографії, які вони встигли зробити під час пошуків, і навіть тарілка з печивом, яку Денис поставив посеред столу, заявивши, що без їжі «жодна серйозна злочинна операція не працює».
— Ми взагалі-то не злочинці, — нагадав Максим.
— Ти це розкажи людям, які бачили нас у тій в’язниці, — буркнув Віктор.
Рашид потягнувся через стіл.
— Так, досить балачок. Давайте карту.
Віктор розгорнув її повністю.
На старому папері були позначені дороги, якісь пагорби, висохле русло річки й кілька незрозумілих символів.
Максим нахилився ближче.
— Тут щось написано.
— Де? — одразу запитав Денис.
— Ось.
Максим провів пальцем по маленьких знаках.
— Схоже на координати.
— Або почерк лікаря, — припустив Денис.
— У тебе все почерк лікаря.
— Бо я бачив багато почерків лікарів.
— Де?
— У лікарні.
— Ти коли-небудь лежав у лікарні?
— Ні.
Усі подивилися на нього.
Денис знизав плечима.
— Але міг би.
Максим потер перенісся.
— Боже, з ким я зв’язався…
Віктор тим часом продовжував розглядати карту.
— Тут є підказка. Дивіться.
Він показав на невелику позначку у вигляді корони.
— «Там, де королева дивиться на схід…»
— Королева? — перепитав Рашид.
— Схоже на те.
Максим раптом замовк.
Віктор теж помітив його погляд.
Кілька секунд вони дивилися один на одного.
Потім Віктор ледь помітно усміхнувся.
— До речі… про королеву.
— Що?
— Шолом уже не там.
— Який шолом? — не зрозумів Денис.
— Той самий.
— Ти хочеш сказати…
Віктор відкинувся на спинку стільця.
— Саме так.
Максим повільно підняв брови.
— Ти його сховав?
— А що я мав зробити? Подарувати першому зустрічному?
— Де?
Віктор нахилився ближче.
— У королеві.
Усі замовкли.
Денис навіть перестав жувати.
— У якій ще королеві?
Віктор кивнув на карту.
— У статуї. Тій, що біля старого палацу. Я перевірив її ще тоді. Шолом захований там.
Максим кілька секунд мовчав.
— Тобто ми весь цей час шукали те, що вже знайшли?
— Не зовсім.
— А як це називається?
— Стратегічне зберігання.
— Вікторе!
— Ну добре. Я сховав.
Денис захихотів.
— Оце я розумію. Професіонал. Сам вкрав, сам знайшов, сам сховав.
— Ми нічого не крали, — автоматично заперечив Максим.
Віктор подивився на нього.
— Максиме…
— Що?
— Ти зараз Арсен.
— Ах, точно.
Максим тяжко зітхнув.
Іноді він уже сам не розумів, де закінчується Максим Коваленко і починається Арсен Мирзоєв.
Але карта говорила про інше.
— Якщо шолом у нас фактично вже є, тоді що ми шукаємо?
Рашид показав на іншу частину карти.
— Ось це.
Там стояла ще одна позначка.
А під нею — дивний ряд символів.
Максим нахилився.
— Це шифр.
— Я теж так подумав, — сказав Віктор.
— А скарби?
Усі подивилися на нього.
— Які ще скарби? — запитав Денис.
Віктор посміхнувся.
— Ось тут найцікавіше.
Він витягнув із кишені старий клаптик паперу.
— Шолом був лише частиною схованки.
Максим повільно видихнув.
— Тобто…
— Так. Інші скарби досі десь там.
Денис підскочив.
— А чому ми досі сидимо?!
— Бо не знаємо, де вони, — відповів Рашид.
— Ну тоді треба знайти!
— Дякуємо, капітане очевидність, — сказав Максим.
Віктор постукав пальцем по шифру.
— Спочатку треба це розгадати.
— Ти вмієш?
— Ні.
— Прекрасно.
— Але я знаю людину, яка може.
Максим насторожився.
— Хто?
— Один мій знайомий.
Віктор замовк на секунду.
— Він живе тут, в Узбекистані.
— І хто він?
— Раніше був бандитом.
Денис одразу відсунувся від Віктора.
— А зараз?
— Сімейний чоловік.
— А-а-а…
Денис полегшено видихнув.
— Тоді все нормально.
Максим подивився на нього.
— Чому ти вирішив, що сімейний чоловік автоматично нормальний?
— Бо якщо в нього дружина, йому ніколи займатися злочинами.
— Денисе, — зітхнув Максим, — іноді мені здається, що ти живеш у паралельному світі.
Віктор засміявся.
— Звати його Ільяс. Він знає старі шифри й добре орієнтується в таких речах.
Максим знову поглянув на карту.
Все складалося надто легко.
І саме це його лякало.
Шолом вони вже знайшли.
Скарби існували.
Карта вказувала напрямок.
А людина, яка могла розгадати шифр, випадково жила в тому ж місті.
Максим нахмурився.
Усе не так просто.
Він підвівся.
— Я трохи подихаю свіжим повітрям.
— Куди? — запитав Денис.
— До Маліки.
— А-а-а, свіже повітря, — протягнув Віктор.
Максим кинув у нього подушкою.
---
Маліка сиділа у дворі біля невеликого столика.
Коли вона побачила Максима, її обличчя одразу стало світлішим.
— Ти знову прийшов?
— А ти проти?
— Ні.
Вона усміхнулася.
Максим сів поруч.
Але сьогодні він був незвично серйозним.
Маліка одразу це помітила.
— Щось сталося?
— Завтра ми маємо їхати.
— Я поїду з вами.
Максим мало не поперхнувся.
— Що?
— Я сказала, що поїду.
— Ні.
— Чому?
— Тому що це небезпечно.
Маліка подивилася на нього так спокійно, що Максим зрозумів: переконати її буде складніше, ніж утекти з в’язниці.
— Максиме…
Він завмер.
Вона вперше назвала його справжнім ім’ям.
— Ти знаєш, що я боюся? — тихо запитала вона.
— Знаю.
— Але я не боюся бути поруч із тобою.
Максим опустив очі.
Маліка легенько торкнулася його щоки.
— Ти зараз дуже сумний.
— Я думаю.
— Це видно.
— Настільки?
— У тебе щічки навіть напружилися.
Максим усміхнувся.
— Щічки?
— Так.
— Це найгірше, що ти могла сказати чоловікові, який намагається виглядати небезпечним.
Маліка засміялася.
І саме в цю мить Максим зрозумів, що поруч із нею йому вперше за довгий час не потрібно було вдавати Арсена.
Він міг просто бути Максимом.
— Я не хочу, щоб із тобою щось сталося.
— А я не хочу, щоб ти йшов один.
— Маліко…
— Я поїду.
— Ти неймовірно вперта.
— Дякую.
— Це не комплімент.
— Я все одно його прийму.
Максим засміявся.
Потім подивився їй в очі.
Вона була поруч.
Спокійна.
Смілива.
І саме та людина, яка підтримала його тоді, коли він сам уже не знав, кому можна довіряти.
Максим нахилився ближче.
Маліка завмерла.
Він обережно поцілував її.
Це був короткий, але щирий поцілунок.
Коли Максим відсторонився, Маліка кілька секунд просто дивилася на нього.
А потім усміхнулася.
— Оце вже було переконливіше за всі твої аргументи.
Максим тихо засміявся.
— Тоді ти точно їдеш?
— Точно.
— Я навіть не знаю, навіщо сперечався.
— Бо ти Максим.
— А ти небезпечна.
— Можливо.
За дверима хтось тихо пирхнув.
Максим різко обернувся.
На порозі стояв Віктор.
Він дивився на них із такою задоволеною усмішкою, ніби щойно виграв головний приз.
— Я нічого не бачив, — сказав він.
Максим примружився.
— Вікторе…
— Нічого.
Віктор уже збирався піти, але зупинився.
— Хоча…
Він усміхнувся ще ширше.
— Арсен, ти часу дарма не втрачав. Красавчик!
— ВІКТОРЕ!
Той уже тікав коридором.
А Маліка засміялася так голосно, що навіть Максим не зміг стримати усмішку.
Щоправда, десь глибоко всередині його знову гризла одна думка.
Карта. Шифр. Скарби. І людина з минулим бандита.
Завтра вони вирушать далі.
І Максим відчував: справжня пригода тільки починається.
