Спочатку:
На сторінку книги
Глава 28. Вечір, коли маска дала тріщину
Будинок, який порадив археолог, виявився набагато затишнішим, ніж вони очікували.
Невеликий двоповерховий будинок стояв трохи осторонь дороги. Навколо росли оливкові дерева, а за пагорбами вже починало ховатися сонце.
Максим першим постукав у двері.
Ніхто не відповів.
Він постукав ще раз.
— Може, господаря немає? — запитав Денис.
— Археолог сказав, що він тут.
Максим спробував ручку.
Двері відчинилися.
— Ну от. Надійна система безпеки, — пробурмотів Віктор.
— Ти зараз серйозно радієш, що двері не замкнені?
— Після всього, що з нами сталося, я радію будь-якій хорошій новині.
Усередині було чисто.
На столі лежала записка.
Максим узяв її.
— «Я поїхав до Греції у своїх справах. Археолог попередив мене про вас. Почувайтеся як удома. Тільки нічого не ламайте».
Денис усміхнувся.
— Він уже знає нас краще, ніж ми самі.
— Тут є кімнати, — сказала Маліка.
Вона взяла свою сумку.
— Я піду відпочину.
— Правильно, — одразу сказав Максим. — Ти сьогодні найбільше втомилася.
— А ти?
— Я?
— Ти теж.
— Я хлопець.
Маліка примружилася.
— І що?
— Ми не втомлюємося.
Віктор пирхнув.
— Особливо після втечі від поліції, подорожі через дві країни й пошуку скарбу.
— От бачиш? — Максим кивнув.
Маліка похитала головою.
— Я піду в душ.
— Відпочинь.
Вона вже піднялася сходами, але раптом озирнулася.
— І не робіть дурниць.
Максим невинно посміхнувся.
— Ми?
— Саме ви.
Вона зникла за дверима.
Максим подивився на хлопців.
— Ну що?
Денис підняв брову.
— Що?
— Хлопчачий вечір.
Віктор одразу ожив.
— Оце я розумію!
Рашид насторожився.
— Що таке хлопчачий вечір?
— Це коли ми сидимо, п'ємо щось і згадуємо, як майже загинули.
— У вас це щотижня? — запитав Рашид.
— Приблизно.
Максим засміявся.
— Завтра зранку йдемо до колодязя. Сьогодні відпочиваємо.
Він узяв телефон.
— Зараз щось куплю.
Через пів години на столі з'явилися пляшка вина, закуски та кілька пляшок води.
Рашид дивився на вино так, ніби воно було вибухівкою.
— Звідки це?
— Купив.
— Де?
— У магазині.
— Я не про це.
Рашид показав на пляшку.
— Узбекистані алкоголь заборонений.
Денис засміявся.
— Рашиде, ми вже не в Узбекистані.
— Я знаю.
— Тоді в чому проблема?
Рашид подивився на Максима.
— А звідки в українських хлопців алкоголь?
Максим посміхнувся.
— У українських хлопців є багато речей.
Він відкрив шафку.
— Наприклад?
Максим дістав ще одну пляшку.
Віктор одразу пожвавішав.
— А пиво є?
Максим подивився на нього.
— Немає.
— Як це?
— Є вино.
— Я хочу пиво.
Максим на секунду завмер.
А потім його обличчя змінилося.
Погляд став холоднішим.
Він заговорив грубіше, майже точнісінько так, як колись говорив Арсен.
— П'ємо, що є.
Віктор замовк.
Денис переглянувся з Рашидом.
Максим сам не помітив, наскільки різко це прозвучало.
Він відкоркував пляшку.
— За те, що ми ще живі.
— За це можна, — сказав Денис.
Вони підняли келихи.
— За життя.
---
Спочатку розмова була веселою.
Віктор розповідав історії про те, як одного разу намагався втекти від охоронця через вікно й застряг у ньому.
Денис сміявся так голосно, що Максим кілька разів просив його говорити тихіше.
Рашид слухав і час від часу додавав свої історії.
А потім розмова стала серйознішою.
— Знаєте, — раптом сказав Віктор, — ми не завжди були такими.
Максим подивився на нього.
— Якими?
— Такими.
Він махнув рукою.
— Втікачами. Злодіями. Людьми, яких усі шукають.
Денис опустив очі.
— У кожного з нас просто життя якось не склалося.
Віктор посміхнувся.
— У мене навіть батьків не було.
Максим мовчав.
— Я виріс у дитячому будинку.
Віктор дивився на склянку.
— Не пам'ятаю, щоб хтось приходив до мене на свята. Не пам'ятаю, щоб хтось чекав мене вдома.
Він знизав плечима.
— Потім з'явився Арсен.
Максим стиснув пальці.
— І він став вам другом?
— Спочатку так.
Денис тихо додав:
— Потім став кимось більшим.
— Він умів переконувати, — сказав Віктор. — Казав, що ми нікому не потрібні. Що закон існує тільки для багатих. Що треба брати своє.
Рашид кивнув.
— І ми повірили.
Максим дивився на них і відчував дивне важке відчуття.
Вони справді не здавалися йому чудовиськами.
Просто хлопці, яких хтось навчив неправильного життя.
Денис заговорив:
— Мої батьки пили.
Він посміхнувся, але в очах не було радості.
— Постійно.
Він розповів, як одного дня просто пішов із дому.
— Я жив на вулиці. Спав де доведеться. Їв те, що знаходив.
Максим слухав мовчки.
— А потім мене знайшов Арсен.
Денис подивився на Максима.
— Він дав мені їжу.
Пауза.
— Одяг.
Ще одна пауза.
— І сказав, що я більше не буду сам.
Максим відчув, як щось боляче стиснулося всередині.
Рашид теж вирішив розповісти.
— А я вкрав не заради себе.
Віктор подивився на нього.
— Знаємо.
— Мій батько заборгував гроші. Багато. Якщо я не повернув би їх, проблеми були б у всієї родини.
Рашид опустив очі.
— Я хотів допомогти.
Максим повільно вдихнув.
Тепер він зрозумів.
Вони справді не були поганими.
Вони просто стали заручниками обставин.
А потім — впливу Арсена.
Максим подумав про себе.
Про те, як легко було засуджувати їх.
І як важко тепер було це робити.
Він подивився на кожного.
— Я вас не кину.
Хлопці підняли очі.
— Що?
— Я сказав, що не кину.
Віктор уважно дивився на нього.
— Арсен такого не говорив.
Максим завмер.
— Що саме?
— «Не кину».
Віктор нахилив голову.
— Він завжди казав: «Кожен сам за себе».
Максим нічого не відповів.
---
Пізніше Денис підвівся.
— Я піду у ванну.
Він узяв телефон.
У коридорі хлопець раптом зупинився.
Він відкрив старий акаунт Gmail, яким майже не користувався.
На екрані було одне непрочитане повідомлення.
Від матері.
Денис кілька секунд просто дивився на нього.
Потім відкрив.
«Сину.
Я не знаю, чи ти прочитаєш це.
Я багато разів хотіла написати, але боялася.
Я була винна.
Я пила.
Я не була тією матір'ю, якою мала бути.
Але я хочу, щоб ти повернувся.
Я хочу побачити тебе.
Навіть якщо ти мене ненавидиш.
Просто повернися додому».
Денис перестав дихати.
Очі наповнилися сльозами.
Він перечитав повідомлення.
Ще раз.
А потім телефон випав йому з руки.
— Мамо…
Він прикрив обличчя долонями.
Сльози текли по щоках.
У ньому змішалося все: образа, любов, біль і роки самотності.
— Чому ти написала тільки зараз?..
Він ударив кулаком у стіну.
Раз.
Ще раз.
На пальцях виступила кров.
— Денисе!
Маліка саме вийшла з ванної й побачила його.
Вона злякалася.
— Що ти робиш?!
Денис стояв, важко дихаючи.
— Нічого…
Маліка побачила кров.
— Хлопці!
За кілька секунд прибігли Максим, Віктор і Рашид.
— Що сталося?
— Він руку розбив, — сказала Маліка.
Максим одразу підійшов.
— Денисе, сядь.
— Не треба.
— Сядь.
Цього разу в його голосі не було наказу Арсена.
Було лише занепокоєння.
Денис сів.
Маліка принесла аптечку.
Рашид допоміг промити рану.
Віктор мовчки стояв поруч.
Максим сів навпроти Дениса.
— Розкажи.
Денис витер сльози.
— Мама написала.
— Що?
— Просить повернутися.
Віктор завмер.
Денис простягнув телефон.
Віктор прочитав повідомлення.
Потім передав його Рашиду.
Ніхто не жартував.
Максим подивився на Дениса.
— Ти хочеш додому?
Денис довго мовчав.
— Так.
— Тоді повернешся.
— А якщо вона знову питиме?
— Тоді розберетеся.
— А якщо вона мене не пробачить?
Максим похитав головою.
— Денисе, це вона просить тебе повернутися.
Хлопець подивився на нього.
— Ти маєш шанс отримати те, чого в багатьох людей ніколи не було.
— Що?
— Другий шанс.
Денис заплакав.
Максим поклав руку йому на плече.
— Ти не зобов'язаний усе життя бути тим хлопцем, який спав на вулиці.
Він помовчав.
— Завтра знайдемо шолом. Потім розберемося зі скарбом. А після цього ти повернешся додому.
Денис кивнув.
— Дякую.
Максим усміхнувся.
— І більше не бий стіни.
— Чому?
— Бо стіни сильніші за тебе.
Денис крізь сльози засміявся.
— Це я вже зрозумів.
---
Коли всі знову сіли за стіл, атмосфера була зовсім іншою.
Віктор дивився на Максима.
Рашид теж.
Денис мовчав.
Ніхто нічого не казав.
Але кожен думав про одне.
Це був не Арсен.
Арсен ніколи не питав би, чи хоче Денис додому.
Арсен не став би бинтувати його руку.
Арсен не говорив би про другий шанс.
Арсен просто наказав би йти далі.
Віктор нарешті тихо сказав:
— Максиме…
— Що?
— Ти дуже змінився.
Максим напружився.
Рашид подивився на нього.
— Іноді ти схожий на Арсена.
Денис витер очі.
— Але ти не він.
Максим нічого не відповів.
Віктор опустив голову.
— Знаєш, що найсмішніше?
— Що?
— Арсен ніколи не розумів, що означає слово «родина».
Максим подивився на нього.
Віктор продовжив:
— А ти розумієш.
За дверима Маліка тихо слухала їхню розмову.
Максим подивився на хлопців.
— Завтра йдемо до колодязя.
— За шоломом, — сказав Рашид.
— За шоломом.
Денис усміхнувся.
— А потім?
Максим подивився на них усіх.
— Потім починаємо нове життя.
Віктор підняв склянку.
— За це я вип'ю.
— Тільки без пригод, — попередив Максим.
— Я нічого не обіцяю.
Усі засміялися.
А десь далеко, серед гір, старий колодязь уже чекав на них.
І вони ще не знали, що шолом, за яким вони прийдуть наступного ранку, приховував не просто карту.
Він зберігав таємницю, яка могла змінити життя кожного з них.
