Раді Вас бачити!

Мірний гул корабля був майже невловимий. Прохолода металевих стін нагадувала про те, що ми далеко від теплої землі й сонячного світла. Планета із синім сонцем під назвою Аірікс лишилася позаду.

Другий день польоту. Швидкість мінімальна.

Запустити корабель вдалося. І навіть вилетіти зі скель, хоч і не з першої спроби. Перед тим як покинути планету, ми підлетіли до околиць міста, куди нас вийшли проводжати майже всі його жителі. Багато хто був вражений, побачивши «Ворона-01», а ті, хто знав земні фільми, одразу почали гаряче сперечатися, на що саме він схожий.

Марі довго просилася з нами, але все ж вона була надто юна для таких пригод, та й дід її категорично був проти, дорікаючи дівчині, що вона готова кинути старого на самоті.

Кацпер Новак довго стукав кулаками по спинах друзів, адже більшість із них летіли з нами. Вован і Ліо, Глазун і Бософр, Джон і Кларк. Люди бажали нам удачі й просили повернутися з добрими звістками. Багато хто знав, що тепер з’явився шанс знайти втрачених близьких, і чекав нашого повернення саме для того, щоб потім, можливо, самим вирушити на кораблі на пошуки рідних.

Вилетівши з планети, ми зробили коло по орбіті, а потім узяли курс на вибрану ціль на мапі. Уся складність полягала в тому, що хлопці не до кінця розібралися, як правильно переходити в режим гіпершвидкості. Точніше, вони думали, що розібралися, але, вилетівши на необхідну відстань, увійти в гіперстрибок не вийшло, і тепер Кларк знову чаклував над ноутбуком, намагаючись розібратися. Аналітик стверджував, що це питання часу, адже щойно корабель ще на землі запустив двигуни, опис на мапі змінився. Розумна навігація наче розгледіла, що це за корабель, ідентифікувала його як «Ворон-01», і тепер видавала всі його можливості, поломки, деталі й характеристики. А команда осіла в очікуванні.

Складно було визначити час дня чи ночі. Ми жили за годинником, не бачачи сходів і заходів. Виглядали в ілюмінатори й милувалися нескінченністю всесвіту та красою зірок. Найбільше це вражало саме нелюдей. Гноми, мальвуах і троє ельфів частіше за інших стирчали біля скла, раз за разом обводячи широко розплющеними очима темряву космосу.

Я йшла довгим коридором, освітленим невеликими лампочками. Зараз був час сну. Джон сидів у протилежному кінці корабля, у кабіні пілота, разом з Андрієм і Кларком.

Мені треба було прийти сюди. Необхідно.

У кінці коридору я дістала тремтячими руками пластикову картку й приклала до електронної панелі. Двері різко й безшумно відчинилися. Усередині панував морок, а в кутку стояла величезна клітка. Я пішла до неї.

Серце глухо стукало, ганяючи кров венами. Волосся буквально ворушилося на голові від відчуття, що я роблю щось заборонене, неправильне. Я подумки обсмикнула себе, заспокоюючи, що нічого злочинного робити не збираюся.

Жовті очі визирнули з темряви. Змарніле обличчя було ледь помітне. Він не спав.

— Ти прийшла. Я чекав. Випусти мене, дорога.

Я застигла на місці від давно не чутого голосу. У голові почали миготіти події минулого, в яких цей чоловік був добрий до мене. Я запанікувала, злякалася власної безрозсудності, аж раптом спливло й щось неприємне. Тауліис. Марі. Софі та її чоловік. Я повільно присіла на підлогу біля клітки, на такій відстані, щоб девол не зміг дотягнутися до мене, якщо надумає витягнути руки.

— Алісо. Випусти мене. Ти ж за цим прийшла?

— Ні. Не за цим.

Дивонікс наблизив обличчя впритул до сталевих прутів і обхопив їх пальцями.

— А навіщо ж, мала?

— Не називай мене так.

Девол усміхнувся, але якось надто зверхньо.

— Чому? Ти моя мала.

— Я не твоя. І давно вже не мала.

— Для мене ти зухвала, красива, дика мала. І ти тут. А не з ним.

Його слова вдарили мене струмом, а погляд буквально оголював. Стало моторошно. Справді, що я тут роблю?! Ні. Це було потрібно мені. Він починає свою гру, але я прийшла не для цього.

— Не треба думати, ніби ти все про мене знаєш. Ти ніколи не знав мене справжню. Ти завжди спілкувався з моїм пригніченим і підкореним розумом. Хоч як би ти старався, а Олег таки змусив орагів впливати на мене постійно, хай і слабко, але пригнічувати. Коли їх убили, я вперше з моменту, як потрапила у ваш замок, відчула себе вільною.

Дивонікс не здивувався. Він знав це вже давно і лише болісно скривився, наче йому був неприємний цей факт.

— Навіщо ти тут, Алісо? — глухо кинув девол.

— Я прийшла подякувати тобі, — неголосно сказала я, трохи присунувшись до клітки. — Ти не заслужив свободи, не заслужив поваги, але й смерті теж. Ти менше зло, лише тому я попросила залишити тобі життя.

Різкий рух у темряві на мить зупинив моє серцебиття, а на зап’ястку вже зімкнулися лещата. Дивонікс притягнув мене за руку й перехопив другу. Жовті очі потемніли, гострий язик облизав пересохлі губи.

— Я не заслужив поваги?! — прошипів він. — Це я не заслужив поваги? І що ж я такого тобі зробив?! Оберігав? Захищав? Полю... Ти! Нахабне, норовливе стерво!

Обливаючись холодним потом, я намагалася вивільнитися, проклинаючи себе за власну дурість. Ну навіщо я прийшла сюди? Спровокувала? Подякувати хотіла? Дура!

— Відпусти мене!

— Ну вже ні! Ти мені відповіси, чим я тебе так образив? Що я мав зробити, щоб ти стала прихильною?! Дурна дівко!

Його руки потягли мене до себе, я відчула збите дихання й відсахнулася, наскільки могла.

— Ні! — пропищала я, хитаючи головою. — Не треба, будь ласка!

Пальці девола різко розтиснулися, і я звалилася на спину. Тут же відповзла подалі. Дивонікс болісно дивився на мене з-під лоба, тепер намертво стискаючи пальці на решітці. Я підвелася на тремтячих ногах.

— Я один раз заступилася за тебе, Дивоніксе. Більше цього не чекай. Я лише хотіла сказати дякую за твоє ставлення до мене. Дякую, що не вбив, не примушував... Але зараз ти намагався це зробити. Намагався змусити. Знай, далі ти сам по собі. Якщо Джон вирішить викинути тебе у відкритий космос, я не скажу жодного слова проти.

Я розвернулася, щоб вийти. Тихий оклик зупинив мене.

— Пробач. І дякую тобі... Але й ти знай. Я люблю тебе.

Я вилетіла в коридор, наче ошпарена. Гуркіт серця оглушував, у вухах дзвеніло, а останні тихі слова девола волали в мозку. Нічого не сталося, правда? Я нічого до нього не відчуваю, я його не цілувала, не намагалася випустити. Боже, чому так страшно стало?! Чому я не можу заспокоїтися? Чому відчуваю, що влипла в нову біду?!

Хитаючись, дісталася до каюти й упала на ліжко. Закрила обличчя руками, намагаючись сховатися від того, від чого не сховаєшся. Хочеться відчути обійми Джона. Хочеться почути його голос, запах. Я озирнулася на двері, і вони раптом відчинилися. Висока тінь застигла на порозі, хриплуватий голос бальзамом пролився на мене.

— Алісо. Ти чого?

Джон увійшов і сів на ліжко. Я вткнулася йому в груди й тихо заплакала.

— Мила, світло моє, що сталося? — Він говорив спокійно, але я раптом відчула, наскільки він напружений. Я підняла очі, а наступне його питання буквально ввело мене в ступор. — Навіщо ти ходила до нього?

Я кілька разів моргнула, тупо втупилася в нього. Як? Він що, стежив? Джон прочитав моє німе запитання в очах і продовжив:

— Я маю розуміти. Ти провела з ним багато часу, попросила залишити йому життя. А тепер пішла до нього. Поки всі сплять. Навіщо?

Рівний і спокійний голос віддавав крижаним наказом. Він вимагав відповіді у ввічливій формі. Я побачила, як грають жовна на вилицях, як темніють очі від ревнощів. Небезпечний. Як хижак, що причаївся. Обережно випитує, чи є привід до кровопролиття.

— Я... Я хотіла... Джоне, будь ласка. Я бачу, наскільки ти розлючений.

— Анітрохи, — так само холоднокровно відповів він, при цьому відпустивши мене. — Я спокійний як удав.

— Ага, бачу.

Чоловік трохи розслабив обличчя, явно намагаючись переконати мене в протилежному. Але очі так само чіпко тримали мене у своєму полоні, вимагаючи відповіді.

— Зрозумій, коли я була там, мені загрожувало таке! Олег жахливий, жорстокий, він міг ґвалтувати мене й бити, мені страшно було подумати, але... Дивонікс діяв низько, але не завдавав мені шкоди. Він викупив мене, взяв слово з Олега, що на мене не будуть діяти ораги. Він повернув мені лук, навчив стріляти. Він не... не примушував мене ні до чого. Крім...

Я не дивилася в очі Джона, але ліжко скрипнуло від напруженого тіла.

— Крім?

— Коли я йшла до нього сьогодні, я хотіла лише сказати дякую за те, що він уберіг мене від можливого знущання. І... Він розлютився на деякі мої слова й спробував...

Джон нахилив голову, ловлячи мій утікаючий погляд.

— Що спробував?

— Поцілувати. У нього це не вийшло. Він відпустив мене. Він нічого мені не зробив. А я жахливо шкодую, що ходила туди.

Я опустила голову, не в силах витримувати натиск. Сором і відчуття безсилля накрили мене.

— Пробач, будь ласка.

Джон сидів нерухомо. Хвилина. Дві. Три. Потім м’яко взяв мої руки у свої долоні. Притягнув назад до себе й міцно обійняв.

— Я не ображаюся. Зрозумій, я бажаю тобі тільки добра. Мене вже зраджували. Я знаю, як це. І ти... Ти теж знаєш, як це — бути з людиною, яка тебе обманює. Я не хочу нам такого.

О боже! Наскільки ж мені гаряче від його слів! Соромно! Він — чоловік моєї мрії, і наскільки ж я була дурна, вирішивши піти до девола! Чорт, чорт! Я сильніше притиснулася до нього всім тілом, потім закинула ноги йому на стегна, відчуваючи відповідну реакцію.

— Я ніколи б... Чуєш? Ніколи. Я люблю тебе нереально. І мені страшно подумати, що ти можеш мені не вірити.

Темні очі зустрілися з моїми.

— Вірю. Тому я тут.

Я відкинулася назад, захоплюючи за собою масивне тіло чоловіка. Джон накрив мене своєю тінню, і ми довгі години доводили одне одному свою пристрасть і відданість.

— Так, маю попередити, що це ще не перевірено, але, здається, ми зрозуміли, у чому була проблема. Зараз буде випробування і спроба увійти в гіперстрибок. Усім приготуватися.

Голос Кларка звертався до всіх на кораблі. Ми з Джоном стояли позаду масивних крісел пілотів. Андрій із серйозним обличчям ще раз перевіряв показники на панелі, вмикав якісь важелі.

— Хлопці, давайте ще раз перевіримо координати. Хлопець на місці?

Я не бачила в цьому необхідності, і, судячи з виразу обличчя Кларка з Андрієм, вони теж. Але все ж друзі не стали сперечатися і в пошуковий рядок на ноутбуці знову ввели ім’я мого сина.

АРИШКОВ ГЛІБ ОЛЕГОВИЧ... ПОШУК.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: НЕВІДОМЕ

ШВИДКІСТЬ ПЕРЕСУВАННЯ: НЕ ВИЗНАЧЕНА

ЦІЛЬ ПРИЗНАЧЕННЯ: ПРИХОВАНА

Далі йшли його показники життя й здоров’я. Пришвидшене серцебиття, невелике пошкодження тканин на обличчі. Але головне, він був не на планеті...

— Що? Не розумію! Де він?! Кларку, де мій син?!

Аналітик ще раз ввів дані, результат той самий. Ще раз. Те саме. Чоловіки перезирнулися. З динаміка посипалися запитання від інших членів команди. А я стояла, кліпаючи віями й намагаючись втягнути в легені повітря. Все? Припливли? Син кудись зник? Що означає — швидкість не визначена?

Джон щось говорив Кларку, Андрій відстебнув ремені й, повернувшись до них, розмахував руками, щось доводячи. Я не чула. Перебувала в шоці й заціпенінні. Я першою помітила, як ілюмінатор зарябів і щось перекрило огляд зірок. Наче неналаштований канал телебачення. Не в змозі вимовити й слова, я лише поплескала по плечу Джона. Спершу легенько, потім майже загупала, привертаючи увагу.

— Кларку! — вигукнув він, і тут же ілюмінатор перестав рябіти, показавши нам постаті людей.

Це був відеозв’язок. Центральний ілюмінатор відображав пілотну кабіну іншого корабля, а в бокових ілюмінаторах можна було роздивитися величний крейсер, що завис недалеко від «Ворона-01».

Я вдивилася в незнайомців і завмерла. Ті з таким самим здивуванням і цікавістю роздивлялися нас. Молодий чоловік у темному обтислому льотному костюмі. Пухнасте створіння, схоже на кота заввишки з людину, що стояло на двох задніх лапах і трималося з цілком людською гідністю. Поруч бородатий чоловік у довгому дорожньому плащі, з темним волоссям і руків’ям незрозумілого клинка на поясі. І в самому центрі — молода жінка. Довговолоса брюнетка в бойовому обладунку з темного металу й шкіри, з широкими захисними браслетами на зап’ястях і тонким бойовим вінцем із темним каменем над чолом. Не копія. Не костюм. Радше хтось із тих давніх міфів, які людство примудрилося розтягнути по коміксах і фільмах. Чарівна усмішка осяяла її обличчя. Мелодійний голос прозвучав м’яко й владно.

— Вітаємо вас!

Кларк і Андрій перезирнулися. Вони нагадували зараз двох школярів, які випадково потрапили на комікс-конвенцію з улюбленими героями. Джон задоволено всміхнувся.

— Хах! Оце так! — радісно вигукнув він. — І ми раді вітати вас!

— Це, це вона?! — Кларк із недовірою подивився на мене, потім на Джона. — Та сама?!

Андрій нестримно реготнув і тут же зупинив себе.

— Не кажи вголос, — пробурмотів Андрій. — Раптом торговельна марка почує.

Жінка всміхнулася так, ніби чудово зрозуміла жарт.

— Мене звати Дафіра. Не та, про кого ви подумали. Але, здається, ваш світ теж любив перетворювати давні легенди на яскраві історії.

Джон повільно всміхнувся.

— Тоді раді знайомству, Дафіро.

— І я рада. Ви з Землі? Нам справді є що обговорити. Ми збираємо мисливців. Бо разом із добрими людьми сюди потрапили й ті, кого краще було б залишити в темряві...

***

— Ей, пацан! Глібе, спиш?! Іди в п’ятий відсік до механіка. Алазар наказав. І пожвавіше! Берк не любить чекати.

Хлопчина дев’яти років підвівся з кушетки й попрямував до виходу з крихітної каюти. Ось уже кілька днів він стирчав тут під замком після своєї витівки. Ці мужики не жартують і прихлопнуть його за першої ж помилки. Це йому стало зрозуміло, коли, потрапивши на корабель бандитів, він спробував зламати доступ у вантажний відсік. Він мав намір якось дістатися до капсули й покинути цей чортів корабель, але його впіймали. Капітан тоді сильно розлютився. Навіть залишив у вигляді нагадування обширний фінгал під лівим оком. Хлопець приклав кінчики пальців до синця, обмацуючи й боляче мружачись. П’ятий відсік був на два рівні нижче, і хлопчик попрямував до сходів. Страху в нього вже не було. Відшибло. Давно.

Кілька років тому він не був таким. Хоробрим. Сильним. Безстрашним. Йому було близько чотирьох років, коли він зіткнувся з аномалією. Він утратив усе. Матір, батька, дім. І потрапив туди, де завжди мріяв опинитися. На солодку арену улюблених перегонів. Дитяча гра. І вона виявилася реальністю. Але хлопчик більше не радів утіленню мрії. Не стрибав від щастя. Не кидався в машину з льодяників і не мчав назустріч перемозі. Перший рік він узагалі не розмовляв ні з ким, кого там зустрічав.

Лише на другий рік перебування на планеті дитячої мрії він зміг видушити із себе кілька слів. Тоді він уже знав, що там не тільки солодкі перегони. За межами однієї території відкривалися інші локації. Цілі світи мультфільмів та ігор. І персонажі там були дуже різні. Одного разу, покинувши гоночний трек, він увірвався у світ драконів. Звідти потрапив у майже людське місто із супергероями й справжніми лиходіями. Там він затримався надовго. І, побачивши нехай і намальованих, але людей, видушив із себе кілька фраз у спробі відшукати дорогу додому, до батьків. Безуспішно. Ніхто в тому місті не знав його сім’ю. Зате він познайомився з прислужником, дрібною злою істотою у величезному скафандрі. З ним він прожив іще пару років.

Час ішов, хлопець звикав до того, що він сам по собі. І лише ночами йому снилися тягучі в’язкі сни, в яких спливали майже забуті обличчя батьків. Частіше мати, ніж батько. Красива, добра. Вона усміхалася йому, ловила на руки, лоскотала обличчя довгим волоссям, що пахло солодко й ніжно. Хлопчик прокидався в липкому поту, розмазуючи сльози по обличчю.

Останні кілька років вони з прислужником провели в космічній локації. Кораблі там були неробочі, жоден не запускався. Але жителі не втрачали надії й продовжували щодня розбирати й збирати машини, лагодити й ремонтувати, загалом увесь час проводити в ангарах. Хлопчину з чудним дружком узяли в команду й навіть піднатаскали в технічних термінах, хоч і без практики польотів.

А потім з’явився справжній корабель. Не мультяшний. Хлопчик насилу перебудував зір, щоб повноцінно оцінити його чіткість і реалістичність. Звісно, у цьому світі він зустрічав інших дітей, хоч і небагато, але він був тут не єдиною людиною. А от настільки масштабний механізм зі світу людей він бачив уперше за п’ять років.

Це виявилися справжні бандити. Страшні, жорстокі, холоднокровні. Вони прилетіли по здобич, але, побачивши світ дітей і мультяшок, розчарувалися. Лише він їх зацікавив. Гліб. І він сам був у цьому винен. Міг би, як і решта, сховатися й не висовуватися. Але хлопчина вже виховав у собі силу духу й вирішив ризикнути собою, відводячи подалі менших дітлахів. Капітан корабля це помітив.

Алазар був високим і широким, наче шафа, дядьком із темною копицею волосся, у шкіряному спорядженні, з двома пістолетами на поясі. Він у два стрибки наздогнав його й збив із ніг.

— Ей, малий, ти чого, типу за старшого тут? — похмуро прогримів.

Хлопчик встав і випростався, гордо піднімаючи голову. Навіть будучи вдвічі нижчим за капітана, він зміг блиснути очима згори вниз. Чоловік здивовано звів брови й зареготав, задерши голову.

— Так! Ти точно природжена порода! Ха-ха-ха! З наших!

Важка рука лягла на плече хлопця, тягнучи його за собою до трапа. Хлопчик легко вивернувся, але не став утікати, злобно пропікаючи поглядом нахабного прибульця. Гнів горів усередині, навіть той факт, що це перший дорослий за кілька років, не зупиняв його. Надію на зустріч із сім’єю він давно втратив, а от дозволяти кривдити своїх друзів не збирався.

— Чуєш, ти чого, гаденя? Пішли-пішли, ти мені подобаєшся! Думаю, я зможу тебе гідно виховати й знайду твоєму характеру застосування! Малий і проворний — те, що треба!

Хлопчик відступив на крок назад, готовий бігти будь-якої миті.

— Не піду! Ідіть геть!

Алазар лише всміхнувся. Повів рукою, і миттєво за його спиною підняли зброю десятки його людей. Стволи були спрямовані не на хлопчиська, а на дітей за його спиною. На його друзів. На прислужника. А капітан склав руки на грудях, що здіймалися, і спитав:

— Ім’я є, сміливцю?

Хлопчина подумав пару секунд. Прізвища свого він не пам’ятав. Але ім’я назвати міг.

— Гліб.

— Гліб, значить! — усміхнувся чоловік. — Тепер так тебе й зватиму. А я капітан цих відморозків, що за моєю спиною. І не раджу нас злити. Мене можеш називати Алазар. І ти їдеш із нами, синку.

Пелена закрила все. Нахлинуло. Перехопило дихання. «Синку»... Ніхто не сміє вживати це слово щодо нього. Ніхто, крім його втрачених батьків.

Гліб пам’ятав тільки свій стрибок. Уперед. Стрімко. Як гармата. Маленький кулак устиг влучити в широку пику, гострий біль пробив аж до ліктя. А потім обличчя хлопчика відлетіло вбік від удару у відповідь. І темрява. Морок.

Отямився він уже у своїй маленькій каюті. На кораблі бандитів. Космічних піратів, як він подумки їх називав. А за кілька днів кулак Алазара пропечатав повторний фінгал на тому самому місці, під тим самим оком. За спробу втечі.

Гліб двічі постукав і ввійшов у п’ятий відсік.

— Ну нарешті. Давай воруши поршнями, хлопче. У мене за спиною доба зміни, а треба ще тебе натаскати. Я спати хочу, тож навчання проходитиме швидко. Встигай засвоювати.

Хлопчик подивився на стіл перед невисоким бородатим Берком. Він був завалений дрібними деталями найрізноманітнішого роду.

— Що це? — неголосно спитав Гліб.

— Це відмички. І тобі належить навчитися користуватися ними, як своїми пальцями. Утямив?

— Навіщо? — Хлопчик підійшов ближче й узяв у руки одну довгу пластину з металу, з різьбою й прикрученими прутами.

Берк підняв важкий погляд, але губи розпливалися в усмішці.

— Тому що Алазар так вирішив. Будеш лазутчиком. Коли ми вийдемо зі стрибка, тобі доведеться відкривати безліч замків. А тепер до справи. Питання потім, і не до мене.

Берк пустився в пояснення того, як працює кожна відмичка і для чого вона. Гліб із порожнім виразом обличчя слухав його настанови. Попереду була невідомість. Але страху не було. Тільки злість. Упертість. І сталевий намір утекти.

За ілюмінатором миготіли вогні зірок. Хлопчика несло в просторі. А вночі він знову бачив маму. Вона кликала його. Кричала. Рвалася до нього. І це був найреалістичніший сон за все його життя.

Кінець першої книги.

Друзі, дякую за вашу підтримку! Для мене вона дуже важлива. Люблю вас!