Раді Вас бачити!

У темряві кімнати спалахнуло світло свічок. Двері прочинилися, і, тримаючи в руці свічник, увійшов девол, убраний у чорну мантію. Жовті очі палали, роги, що стирчали з голови, наводили холодний жах, але нутро моє палахкотіло. Він зробив кілька твердих кроків і зупинився. Двері наче чарами захряснулися, а з його плечей злетіла накидка. Він був оголений. Сталеві м’язи рельєфно спліталися у вузли й бугрилися під червоною шкірою. Девол щось пробурмотів, але в голові стояв шум, і я, відірвавши очі від його торса, подивилася йому в очі. Жах накрив мене, вганяючи в холодний піт. У Дивонікса було обличчя Джона! Він задоволено всміхався, прямуючи до мене рішучим кроком і відкидаючи вбік свічник. Вогонь швидко охопив килим і штори, а кошмарне видіння вже гнучко застрибнуло на покривала, якими я перелякано прикривалася. Джон у тілі девола рикнув і різко подався вперед, намагаючись схопити мене за руки. Я заверещала, і сон обірвався.

Розплющивши очі, я побачила себе у своїй кімнаті, на самоті. Ранкове світло вже пробивалося крізь штори, а за замкненими дверима хтось голосно перемовлявся. Дихання було все ще сперте, наче це було не видіння, а реальність. Перед очима стояв силует девола, освітлений пожежею за його спиною. І чому з ликом Джона?! Я спробувала заспокоїтися й пішла вмитися.

Минуло вже кілька днів від моменту страти ельфа Тауліиса. Мене знову залишили в повній самоті, наче у в’язниці, і лише рідкісні візити слуг з їжею привносили хоч якесь спілкування. Цілими днями я тренувалася, навіть не обираючи для цього особливий час. Просто прив’язувала шматком тканини подушку до крісла, у яке стріляла з Дивоніксом, і пускала нескінченні стріли, поки вже місця не залишалося. Ті, прям як у кіно, справді ніколи не закінчувалися. Я навіть подумала: а чи не тому вони в мене з’являються з нізвідки, адже я частенько лаяла режисерів кіноіндустрії за класичний ляп нескінченних патронів або стріл... У будь-якому разі в кутку кімнати вже була пристойна гора стріл, а подушка на моєму ліжку лежала остання. Попередні п’ять уже пішли в хід й були розпатрані в пух і прах за пару днів.

Ще за ці дні я нарешті відпустила образи на друзів. Сидячи в ув’язненні, я мала достатньо часу охолонути, проаналізувати, заспокоїтися і... скучити. Мені бракувало наших розмов, жартів, навіть кота, що сидів на плечі Кларка. Але найбільше мені бракувало теплої й упевненої турботи Джона.

Поруч із ним я вперше за кілька років відчула себе жінкою. Цінною, зворушливою, уразливою. Він не брав мою увагу нахабством, як Олег колись, не захоплював зненацька і не грав на горі, як Дивонікс. Він не використовував мене. Джон був для мене ідеалом чоловіка, коли я бачила його на телеекрані, і став ідеалом, коли я з ним познайомилася. І зараз я вже не злилася на нього, що залишив мене, ну або я так думала, що не злилася. А лише хотіла якнайшвидше його побачити. Не думаючи про Малену, про небезпеку, що йшла від кожного мешканця замку, я хотіла, щоб він повернувся й забрав мене. Я почала тішити себе мріями про нього. Можливо, тому уява помістила його обличчя в сьогоднішній сон.

У двері голосно постукали, і я здригнулася, відірвавшись від роздумів.

— Алісо! Ти прокинулася?

Не чекаючи відповіді, Олег зайшов у кімнату й окинув мене поглядом.

— Я сьогодні поїду у справах, мене не буде... Що це таке, ...?!

Він витріщився на купу стріл і пір’я в кутку кімнати. Вилиці стиснулися, і потемнілі очі повернулися до випалювання мене.

— Тільки посмій мені заявити, що це Правитель тобі дозволив! Ризикни!

— Що ти хочеш, щоб я тобі відповіла? — байдуже спитала я.

Стомившись від його залякувань і відчуття влади наді мною, я відпустила страх і дозволила його уяві пограти.

— Це правда?!

— Що саме? Ти хочеш, щоб я сказала: «Це правда»? Чи що, не розумію.

Чоловік копнув ногою крісло, воно відлетіло вбік.

— Не корч із себе дурепу! Хто тобі дозволив стріляти в кімнаті? Ти що задумала, га?

Я, байдуже знизавши плечима, відвернулася. Та де там: Олег за два кроки підлетів до мене і, вчепившись у плечі, розвернув до себе обличчям.

— Відпусти.

— Тільки коли я сам так вирішу. — Обличчя, яке я колись любила, було спотворене ненавистю, мені стало гидко. — Ти зі мною не жартуй, я так просто тебе не відпущу. Сьогодні я їду у справах, але знай: коли я повернуся, тобі не буде солодко!

Його руки розтиснулися, і він відступив.

— Правитель не має права до тебе торкатися, ясно? Якщо я дізнаюся про щось подібне, договір буде порушено, і ти повністю потрапиш у мою владу. А він обов’язково не втримається, я ж його знаю, не проґавить нагоди, поки мене не буде.

— Я думала, ти сам захотів продати мене йому, чи не так? Девол зміг тебе обхитрити, і тепер ти шкодуєш про угоду?

Олег нічого не відповів. Не виражаючи більше емоцій, він вийшов за двері, голосно грюкнувши.

Я залишилася стояти в якомусь тупому байдужому стані. Усе перебування тут здавалося туманним сном, який мав рано чи пізно закінчитися. От за пів години прийде Оліфа, служниця. Вона принесе мені сніданок, і ми перекинемося кількома словами. Потім я ще постріляю з лука. Потім дивитимуся у вікно, поки не принесуть обід. Тоді я сяду за стіл і повільно їстиму та згадуватиму своє минуле життя. Сина, Глібчика. Нашу минулу квартиру. Те, як я гуляла з ним на майданчику, як ходила в магазин і потім готувала вечерю. Мій час удень, коли син спав, а я дивилася серіал із Джонні Брауном, фантазуючи про нього. Потім я себе зупиню й відкладу мрії на вечірній час. Тоді, коли світло за вікном згасне й у кімнаті застрибають тіні від ламп і свічок, а в замку задзвенить тиша, я віддамся думкам про Джона...

Сьогодні все пішло не за планом. Уже до обіду разом із їжею Оліфа принесла згорток від Дивонікса. Ще одна сукня, цього разу похмуро-чорного кольору, з мерехтливими каменями у вигляді намиста під самою шиєю. Я запитально подивилася на служницю, а дівчина залилася ніжним рум’янцем.

— Його світлість, великий і жахливий Дивонікс, попросив вас до вечора бути готовою, господине. Він запрошує вас на вечерю.

Мені нічого було відповісти. Я заворожено гладила шовк сукні, перебираючи мереживо й відчуваючи, як щось таке ж чорне, як і цей наряд, підкрадається до мене все ближче.

У великій просторій залі горіли сотні свічок і не було жодної лампи. Атмосфера вийшла неймовірно таємничою і навіть романтичною. У протилежному кінці стояв стіл із двома високими стільцями, а поруч із ним стояли музиканти, видаючи чарівну музику. Дивонікс був в елегантному фраку й легкій атласній мантії, такого ж похмурого кольору, як і моя сукня. Побачивши мене, він підвівся й пішов назустріч.

— Ти шикарно виглядаєш! Розкішна! — захопився він моїм виглядом, пропонуючи руку.

Я слабо всміхнулася. Самій мені мій вигляд здавався надто... змученим і фальшивим. Гарна сукня і навіть сяк-так зібрана зачіска не прибирали смутку з серця, не приховували синців під очима, не додавали впевненості. Рівна спина — єдине, що я залишила при собі. Інакше я б і в душі зламалася, зігни я хребет і опусти голову.

Правитель провів мене до столу й відсунув стілець. Його манери та плавність рухів заворожували, але не вражали. Сліпуча усмішка притягувала, але не було сил так само чарівно усміхатися у відповідь. Ні сил, ні бажання.

— Як ти почуваєшся?

Мовчання. Дивонікс нахилив голову набік і, простягнувши руку, взяв мою долоню.

— Алісо. Я щиро хвилююся.

Моє обличчя видало саркастичну посмішку.

— Про що? Чи не пошкодився твій товар? Прошу пробачення, о великий і жахливий, якщо насмілилася вас засмутити!

Дивонікс не оцінив жарту, а навпаки, спохмурнів. Наказавши слузі, він зачекав, поки фужери наповняться ігристим вином, і простягнув мені келих.

— Що ж, гадаю, тобі треба дати більше свободи. Обіцяю, я це влаштую. Тільки треба трохи почекати.

У голові зародилася слабка надія, а девол продовжив.

— Зараз у мене є лише кілька днів, але щойно ми заберемо... щойно ми вирішимо проблему зльоту, ти будеш повністю вільна.

— На твоєму кораблі?

— На нашому кораблі.

Я забрала руку й відкинулася на спинку, відвертаючись. От якби він просто сидів і мовчав. Якби Дивонікс не був причетний до того, що мене передають із рук у руки як іграшку, можливо, я могла б йому повірити. Навіть подружитися. Тут же стало смішно з самої себе. Дружба з дияволом, Ліско, зовсім здуріла?! Жовті очі тим часом пильно спостерігали за зміною емоцій на моєму обличчі.

— Послухай... а ти відчуваєш, коли на тебе впливають ораги? — неголосно й проникливо спитав він.

— Не завжди. І, мабуть, усе залежить від того, що саме вони намагаються мені навіяти. Якщо думка або емоція й без того була мені близька, то розпізнати, правда це чи гіпноз, стає практично неможливо. Джон казав, щоб я... А, втім, неважливо.

Попри те що Дивонікс скривився при згадці Джона, він усе ж наполіг.

— Важливо. Мені теж не хотілося б, щоб ти була підконтрольна цим виродкам.

Я саркастично підняла брови й утупилася в нього.

— Та невже!

Дивонікс усміхнувся й змінив тему.

— Добре, якщо в тебе є спосіб захистити свій розум, дій. А зараз я хотів би пригостити тебе вечерею й провести з тобою приємний вечір.

Стіл накрили, завалюючи стравами з риби й печених овочів, стейків і пирогів. Повітря навколо наповнилося ароматами пряних спецій, нагадуючи про те, що їла я вже давно. Втім, навіть уся розкіш бенкету не спонукала накидатися на їжу, настрій був рівним, і їсти зовсім не хотілося.

Келихи регулярно поповнювалися вином, музиканти грали повільну приємну музику. Я ліниво водила виделкою по тарілці, згадуючи, як пригощала Джона й Кларка своїми пиріжками дорогою додому, після ночі в пані Елізи. А от апетиту Дивонікса можна було лише позаздрити. Швидко й вправно розправившись із ледь присмаженим м’ясом, він акуратно витерся серветкою і встав з-за столу, простягаючи мені руку.

— Олег, читаючи твою анкету, згадував про твій талант до танців. Прошу.

Його долоня терпляче чекала, поки я приєднаюся. Допивши до дна вино, я знизу вгору подивилася на Правителя, виражаючи повне небажання вставати.

— Ну ж бо, Алісо. Я не кусаюся, не тягну тебе силою в ліжко і жодним чином не ображаю. Подаруй мені свій танець.

— Щодо «не ображаю» я могла б посперечатися, але мені ліньки. — І це була справді правда.

Я відчувала апатію, дуже поверхневу, але достатньо стійку, щоб втратити гостроту роздратування, яке було раніше. Тому, прийнявши запрошення, я підвелася, звертаючись до музикантів.

— Танго зіграєте?

Четверо з них здивовано завмерли. Будучи результатами людських фантазій, вони не належали до світу людей, а тому навіть не чули такого слова. Але п’ятий був людиною. Худорлявий і прищавий парубок тримав у руках струнний інструмент, схожий на схрещену арфу зі скрипкою. Він неголосно щось сказав їм і задав ритм. Щось з іспано-аргентинських мотивів.

Дивонікс повів мене в центр зали й став навпроти, злегка розставивши руки в боки: вчи, мовляв. Я поклала одну його руку собі на талію, другу підняла й відвела від тіла. Наблизившись до статної фігури впритул, я знову занурилася в аромати нічного багаття й ягід спілої малини, а деволу явно сподобався стан справ.

— Мені вже подобаються людські танці. У вас усі так танцюють? Якщо так, то я краще розумію заборону твого чоловіка на заняття подібного роду.

Суворо глянувши на нього, я прислухалася й переконалася, що інші музиканти вже вловили ритм і музика стала найвідповіднішою для специфічного стилю та настрою рухів. А ще я задумалася про те, як багато про мене йому розповів Олег...

— Танго танцюють мовчки.

— А як же мені зрозуміти, як рухатися?

— Як казав мій учитель: не намагайтеся повторити рухи професійного танцівника, відчувайте тіло партнера, дослухайтеся до себе й робіть рух тільки тоді, коли самі цього захочете.

Дивонікс легенько стиснув мою долоню, усміхаючись. Щось мені не подобалося в цій усмішці. Упереміш із чарівністю він був просякнутий хитрістю й підступністю, які, я була певна, мені ще доведеться побачити. Музика закликала рухатися, і я дала останню настанову рогатому учню.

— У танго веде чоловік, а не жінка.

Девол зробив плавний крок уперед. Моя рука дала напрям, і різкий розворот пішов слідом. Ноги, взуті в туфлі на невисокому підборі, на мить переплелися з його, сильними й упевненими, і це ледь не вибило мене з рівноваги. Правитель поблажливо всміхнувся, кажучи самими губами: «Ти звикнеш», — і танець продовжився.

Він виявився дуже здібним як для новачка. Закружлявши мене залою, відпускаючи від себе й тут же притягуючи за руку назад, Дивонікс увійшов у смак, і коли мелодія обірвалася, його обличчя виявилося надто близько від мого. Збентеження, жах і відраза водночас заволоділи мною, руки інстинктивно вперлися в тверді груди, намагаючись відштовхнути, але це виявилося не так уже й просто.

— Навіщо? — тихо прошепотів девол. — Навіщо ти опираєшся?

— Бо під контроль беруть не тільки мій розум, а й тіло! Відпусти!

Дивонікс відступив, але все одно залишився задоволений. Це злило, і я вирішила нагадати.

— Я ніколи, чуєш, ніколи не піду до тебе добровільно. Ти даремно стараєшся. Я люблю... Люблю іншого.

Зізнання виявилося несподіваним для мене самої. Виявилося, що я тільки зараз уперше це визнала для себе. Я покохала Джона. Але стояла тут, вечеряла й танцювала з деволом. Брови Правителя зійшлися на переніссі, а губи витягнулися в тонку лінію, хвіст різко смикнувся, голос став жорстким і скрипучим, як у перший день.

— Твої почуття до Джона лише самообман. Від страху й невідомості. Це мине, щойно ти зрозумієш, що він не повернеться.

Правитель розвернувся і, залишивши мене, пішов до столу. Але на півдорозі передумав і звернув до виходу із зали. Уже на порозі він злегка повернув голову і, не дивлячись на мене, кинув:

— Іди відпочивати. Завтра я зайду. Вечір був приємним, дякую.

Мені захотілося впасти на підлогу, як розлита вода, розтектися, проникнути крізь щілини в паркеті й витекти з цього ув’язнення. Сили й хоробрість покинули мене, щойно він вийшов. Мені не було боляче, не було образливо. Я все ще перебувала в шокуючому усвідомленні, що в мене справді є почуття до Джона. І я не знаю, чи побачу його знову.

А далеко від Гранд-сіті невеликий кінний загін дійшов до межі лісу. Кілька вершників у капюшонах вийшли вперед і вдивилися вдалечінь. Олег зіскочив із сідла розім’ятися, а ораг напружено промовив:

— Мій лорде, вони прибули. Прямують до нас.

— От і славно, — відповів Олег, поправляючи дорогий плащ і намагаючись розгледіти в темряві фігури. — І пам’ятай, жодних обіцянок без мого відома. Ми прийшли з певною метою, а не задобрювати твоїх диких родичів.

Ораг ледь помітно кивнув, передаючи йому мисленнєвий образ їхньої майбутньої розмови.

— Ми спілкуватимемося звичним для них способом, і я відкрию для вас усі думки. Ви будете в курсі всього, що вони хочуть сказати і що передам я.

Олег задоволено похитав головою, нарешті помітивши п’ятьох безликих, що тихо з’явилися з темряви.

— Чудово. Тоді почнемо торги.

Ораг зі шрамом на все обличчя, що підійшов, зупинився за кілька кроків від лорда і схилив голову. Олег чітко побачив образ його ненависті й жаги вбивства. Потім його слуга скинув капюшон і передав інший образ, у якому представляв лорда й пояснював причину їхньої зустрічі. Шрамований повернув до нього понівечене обличчя, і в нижній частині, там, де в людини був рот, показалася тонка щілина, з якої стирчали гострі зуби в кілька рядів. Його звали Умир, і він говорив, що шукає Алісу. Олег коротко побачив те, що дівчина сама йому розповіла під впливом гіпнозу. Як вона потрапила до них, як утекла з цим акторчиком, як вони захищали село. Із жалем він бачив, як Джон успішно відбив її в безликого й повернув до тями. Із жалем і тріумфом від своєї геніальної ідеї.

Трохи пізніше ораг, що працював на нього, показав пропозицію лорда у вигляді мисленнєвого образу. Алісу доставляють у призначене місце, зв’язану. Ораги забирають її собі й роблять усе, щоб її більше ніколи не знайшли й не побачили інші люди. І ім’я лорда зберігають у таємниці. Ніхто не повинен про це знати.

Рот безликого зі шрамом розкрився ще ширше, щойно він зрозумів, що йому вирішив піднести чоловік. Ба більше, за успішно надану послугу лорд обіцяв із часом усіх безликих залучити до управління містом і народом. І це влаштовувало обидві сторони. Лорд отримував упевненість у легкому підкоренні містян, а ораги отримували владу й зручності, постійну їжу у вигляді винних, замкнених у темницях. Угоду було укладено. День зустрічі призначено.

— Так, і скажи їм, — додав Олег наприкінці. — Скажи, що, якщо вони хочуть бути корисними в місті, їм доведеться вчити мову і всім без винятку вміти гіпнотизувати людей.

Слуга тут же передав потрібний образ. Компанія безликих задоволено видала шиплячі звуки, зникаючи в темряві.

— Вони вже почали працювати над цим. І за свою службу попросили лише одного: окрім Аліси, поселення орагів бажає отримати у своє володіння село Тверка Лоу. У них там свої рахунки з місцевими.

Олег відмахнувся.

— Вони отримають усе, щойно виконають завдання і зможуть спілкуватися зі мною словами, а не думками. А село Тверка їм дістанеться, щойно я позбудуся суперника. Правитель буде потрібен мені недовго. Щойно з’явиться Кларк Мейсон, ми почнемо діяти. А коли ми полетимо, вони можуть хоч усе місто зжерти, мені байдуже.

Олег скочив на коня і, розвернувши його, попрямував у бік табору, розташованого за пару кілометрів від місця зустрічі. До Гранд-сіті було два дні їзди. Олег сильно ризикував, залишивши замок, адже група пошуковців могла повернутися будь-якої миті. До того ж стосунки з Дивоніксом погіршилися настільки, що довіряти йому він більше не міг. Той знову запав, захопившись Алісою не на жарт. Олег збирався позбавити його можливості бути з нею при ньому, та ще й узяти її з собою на корабель. Він і самого девола вже не збирався брати на корабель, але як із ним розібратися — ще належало придумати, адже орагам не вдавалося на нього подіяти. Розум природженого торгаша було не так просто затуманити й підім’яти.

Що ж, значить, доведеться бити по болючому. Доведеться перехитрити торговця й прибрати його з дороги. Доведеться зібрати екіпаж корабля з полонених учених і потворних орагів. І вирушити підкорювати всесвіт самому.