Раді Вас бачити!

«Жодна масштабна революція неможлива без персональної революції, на рівні особистості. Вона має спершу статися всередині».

Джим Моррісон

Нічним містом, освітленим рідкими вогнями смолоскипів, швидким кроком ішов чоловік. Висока постать була вбрана в чорний плащ, широкі плечі трохи опущені, а голова схована під каптуром. На нього майже не звертали уваги рідкі перехожі, а якби й спробували роздивитися, хто цей чоловік, то не змогли б. Його обличчя закривала пов’язка, залишаючи тільки очі, що пильно стежили за кожним рухом.

Дорогою до дому ельфа чоловік жодного разу не зупинився, навіть коли кілька десятків стражників пробігли повз нього в напрямку Пошукового центру. Він провів їх поглядом, стиснув кулаки й поспішив далі. Місце призначення було зовсім близько, і він намагався якнайшвидше зайти всередину та сховатися від чужих очей. Від цього залежало все.

Відчинивши двері, у які наполегливо гупали кулаками, Лосфор на мить завмер і, злякавшись, вирішив не впускати небажаного гостя. У вузьку шпарину втиснулася нога незнайомця в масці, і ельф почув ледь знайомий голос.

— Лосфоре, зачекай. Впусти мене, це Джон.

Двері розчинилися, і чоловік швидко зайшов усередину.

Дім не був великим, але дуже затишним. Стіни з дерева й каменю, крихітні вікна, кілька кімнат. За спиною Лосфора замаячіла ельфійка в ошатному вбранні. Гарне обличчя було переляканим, жінка підійшла до чоловіка й міцно взяла його за руку, тривожно зазираючи в очі.

— Усе гаразд, Форрі?

— Так, люба. Ти не впізнала нашого гостя? Ти вже з ним знайома. Знімай маскарад, Джоне, ходімо присядемо.

Чоловік стягнув пов’язку з обличчя на шию і скинув плащ. Нахилившись, хотів зняти й чоботи, але ельфійка замахала руками.

— Ну що ви, Джоне, не треба! Проходьте, я зараз принесу вам випити. Лосфоре, подати вина?

— Так, Іоло, будь ласка.

Джон похмуро пройшов за ельфом до кімнати й озирнувся. Коли він був тут уперше, ельфи не були настільки гостинними. Тоді Лосфор, навпаки, був буквально розлючений появою знайомої парочки людей, та ще й із вагітною жінкою на порозі. Джон віддав майже всі гроші й пообіцяв частину знайденого теж віддати йому, аби той погодився прихистити Малену. Ельф не хотів навіть за плату впускати до свого дому сторонніх, але його дружина одразу оцінила стан породіллі. І Джон залишав їхній дім уже під перші стогони майбутньої матері немовляти.

Тепер же в домі стояла тиша. Чоловік озирнувся й запитально глянув на Лосфора.

— Я розумію, що ти хочеш якнайшвидше побачити свого сина. Але змушений попередити тебе, перш ніж ти його побачиш. — Ельф скорботно схилив голову і запропонував сісти.

Іола занесла тацю з келихами й графином, поставила на столик і тихо вийшла до іншої кімнати.

— Джоне... Твій син зазнав впливу тієї магії, яка зруйнувала наші світи. Малена зберегла вагітність і навіть змогла народити, але малюк...

— Що з ним? — осиплим голосом спитав Джон, забувши про те, що це не його син.

Важкий подих Лосфора лише посилив тривогу.

— Дитя прокляте. Хлопчик народився живим і здоровим, але... Магія спаплюжила його лик, зробивши... зробивши... Ти маєш сам це побачити. Малена любить його попри все, годує, як належить, молоком і душі в ньому не чує. Будь стриманий, коли побачиш її. Пологи були довгими, вона сильно ослабла й досі дотримується постільного режиму, хоч і поривається вставати. Їй потрібен спокій.

Перед очима чоловіка постали найстрашніші картини понівечених немовлят: від заячої губи до мутованих кінцівок. Підвівшись на ватяні ноги, він повільно побрів за ельфом. Пройшовши вузьким коридором, зупинився перед дверима. За ними було тихо, лише неголосні жіночі голоси щось обговорювали. Лосфор повернув ручку й пропустив Джона вперед.

Спокійні й ясні очі Малени злетіли вгору й зустрілися з його схвильованим поглядом. Дівчина виглядала відпочилою та умиротвореною. Біля її ліжка стояла дружина Лосфора, а з іншого боку була колиска, з якої долинало тихе кректання.

— Джоне. Я так рада тебе бачити! Якраз і Мао прокинувся. Ти... хочеш на нього глянути?

— Звісно, батько захоче побачити свого сина, дівчинко, — стрельнула в Джона очима Іола. — От зараз я дам його тобі в руки, і сама побачиш. Батьківська любов здатна творити дива! Тільки голівку тримай, він ще не вміє, — попередила вона чоловіка.

Джон завмер, не знаючи, чого чекати. А ельфійка підійшла до колиски й дістала звідти крихітний згорток, що видавав пискляве бурмотіння. Підійшовши до нього, жінка вклала малюка в підставлені руки й благально подивилася на нього. «Не підведи! Не лякай дружину своєю реакцією!»

Блакитні оченята були розплющені, акуратний носик трохи приплюснутий, а зовсім маленькі пальчики, що визирали з-під пелюшки, перебирали один одного. Малюк був мулатом. Красивим, маленьким, дивовижним малюком із шоколадним відтінком шкіри... Здоровий. Абсолютно.

— Джоне... — Голос Малени виражав таке розуміння його почуттів, що чоловік з надією глянув на неї. — Джоне, це Мао. Ти... ти й раніше все знав, пробач мені, пробач, що обманювала.

Той лише кивнув, уже й забувши про свої образи. Минуле стало для нього настільки минулим, що вже не мало значення. Малена стала для нього другом, який колись зрадив його довіру, але другом, а не коханою. І він щиро радів, тримаючи на руках цього дивовижно милого малюка, що він здоровий, а його мати в порядку.

Він підійшов до ліжка й простягнув маленького Мао дівчині. Малена благоговійно взяла його на руки й поклала поруч, без сорому розкриваючи сорочку й починаючи годувати. Джон лише мимохідь ковзнув поглядом по грудях, налитих молоком, і в змішаних почуттях прислухався до доволі гучного прицмокування. Мао жадібно ковтав найпоживнішу для дитини їжу, притягуючи маму крихітними ручками ближче до себе.

Малена підняла очі. На обличчі сяяла найясніша усмішка. Охриплим голосом він відповів:

— Усе в минулому. Я радий, що з малюком усе добре і ти в безпеці.

За його спиною тихо причинилися двері, ельфи залишили їх наодинці. Кілька хвилин вони сиділи в тиші, спостерігаючи за малюком. Невдовзі хлопчик прикрив повіки, і плямкання припинилося. Маленький згорток перестав смикатися, заснувши міцним сном, і Малена, ніжно погладивши малюка по щоці, поклала його поряд із собою.

— Він такий красивий! — тихо вигукнула вона. — Знаєш, я б ніколи не подумала, що можливо пережити ось такий біль, щоб він з’явився на світ, а потім настільки сильно його любити. Правда, Іола каже, що невдовзі мені доведеться зіткнутися з іншими складнощами догляду за малюками, — дівчина хихикнула, — але поки що в мене ще є час. Він ще надто малий для витівок, а я надто щаслива.

Тінь смутку ковзнула серцем Джона. Це могла бути його дитина... Він міг би стати їй батьком. Якби вона не обрала іншого.

— Джоне, ти справді пробачив мені?

— Справді. Вже давно, а тепер остаточно.

— Знаєш, його батько навряд чи дізнається про його існування. Але я не хочу в майбутньому приховувати його ім’я.

Джон подивився на сплячого хлопчика. Ці очі, брови, носик були йому цілком знайомі.

— Це був Майкл?

Малена трохи здивовано підняла брови.

— Так... Як ти дізнався?

— Просто подивився на Мао. Він дуже схожий на Майка.

Дівчина зітхнула й теж глянула на малюка. Її рука лягла на голівку, дбайливо погладжуючи, охороняючи його безтурботний сон.

— Майк і я... Ми довго стримували почуття. Я не могла зрозуміти, чого справді хочу, а він... Майк не хотів зраджувати найкращого друга. Якщо зможеш... Джоне, пробач і його теж.

Коли Малена заснула в обіймах із сином, він, тихо причинивши двері, вийшов із кімнати. Буря емоцій перемішувалася з полегшенням, що з дівчиною все гаразд. Але попереду було багато роботи, і він поспішив шукати Лосфора.

Ельф сидів у передній кімнаті, попиваючи недопитий келих вина. Розповідати йому про особливості людських національних відмінностей, зокрема кольору шкіри, не було ні часу, ні сил. Тому Джон перейшов до головного. Він одразу розповів ельфу про те, що вони з Кларком знайшли в поході і що вдалося дізнатися. Новина про те, що ораги в замку, здавалося, не здивувала торговця, і настала черга дивуватися Джону.

— Добре, що Кацпер Новак виявився розумною людиною, — міркував Лосфор. — Цьому місту давно час узятися за розум і об’єднати зусилля проти такої влади. Втім, у мене мотивація вже особиста...

Джон напружено підняв голову, а Лосфор, похмуро допивши вино, різко поставив келих.

— Спочатку, зізнаюся, я був злий на тебе. Настільки злий, що подумував убити! Але потім дійшов інших висновків.

— Та що сталося?!

— Коли мій племінник на моє прохання передав посилку й лист твоїй подружці, його якось вирахували і... Його більше немає. Цей ублюдок Правитель зі своєю шісткою-Лордом стратили його! Бідний хлопчик, він був зовсім молодий. А потім до мене заявилися їхні слуги й вирішили відкупитися! Аж сто золотих, уявляєш?! Ну а потім я побачив саму Алісу і все зрозумів.

Холод стиснув нутрощі чоловіка, серце забилося в шаленому ритмі.

— Ти бачив її? Коли?

Лосфор немиготливим поглядом окинув його.

— Вона приходила напередодні, під руку з Правителем. Гуляли вони площею, розумієш. Але послухай. Аліса була не при собі. Очі дивилися на мене, але бачили темряву, я вже знаю, про що кажу. Дівчина була зачарована, заворожена, зовсім як...

— Софі? — Ім’я і страшна здогадка самі вирвалися з уст.

На його жах, ельф ствердно кивнув. Джон стиснув голову долонями й тихо застогнав. Та як же так! Сволоти!

— Послухай, якщо ви вирішили влаштувати переворот, то на вашому боці буде більша частина міста. Я тобі точно допоможу.

— Та як? Як ми підемо проти вогнепалу? Лосфоре, ти просто не розумієш, яка це вбивча комбінація: автомати в комплекті з орагами та їхнім гіпнозом!

Ельф збирався заперечити, але тієї ж миті до кімнати влетіла Іола. На блідому обличчі відкривався й закривався рот, як у викинутої на берег риби.

— Що там? — скочив торговець назустріч. — Говори, не мовчи, жінко!

Та набрала в груди побільше повітря і, замахавши руками в бік вхідних дверей, прошипіла:

— Стража!!! Вони йдуть сюди! Що нам робити, Форрі?!

Ельф діяв блискавично.

— Іоло, бери дітей і йдіть у найдальшу кімнату. Якщо почуєте шум, виходьте через чорний хід і біжіть. Джоне. — Він повернувся до актора. — Ти зараз же маєш вийти через задні двері, вони в комірчині поруч із кімнатою Малени. Твою дружину з дитиною я сховаю, не хвилюйся! Швидко! Я відверну їхню увагу, а ти прямуй до «Острова самотньої пальми». Сподіваюся, там ми й зустрінемося.

У двері гучно постукали, й Іола, підстрибнувши від переляку, зірвалася з місця. Джон теж поспішив коридором. Коли він заходив до комірчини, з дальнього кінця дому вже долинали грізні голоси стражників.

Темними вулицями міста блукало чимало охорони. Кожен провулок прочісували, і краєм вуха Джон майже одразу вловив, що шукають саме його. Слизькою змією в животі звивався страх за друзів, які, найімовірніше, вже попалися. З досадою він навіть згадав, як бачив стражників, що кудись поспішали, коли напередодні підходив до дому Лосфора.

Застосовуючи всі свої вміння безшумно пересуватися, ховаючись у тіні, перечікуючи й причаюючись, Джон усе ж дістався таверни. В «Острові» як завжди було дуже людно й шумно. Фредді пропустив його без перешкод, але щойно чоловік переступив поріг, викидайло зайшов за ним і зачинив двері. Цього майже ніхто не помітив, але Еліза вже поспішала йому назустріч. І замість добродушної усмішки на її обличчі була жорстка рішучість і спопеляючий погляд.

— Пані Елізо...

Джон не встиг нічого сказати, жінка вчепилася в його рукав і потягла за собою, шиплячи на ходу:

— Друже, не час для пояснень! Ти негайно сховаєшся і триматимеш рота на замку, втямив?! Половина міста на ногах, а друга половина в небезпеці! Ану негайно лізь!

На цей момент вона втягла його в гарячу кухню під перелякані скрики кухарок і, відкинувши непримітну кришку підпілля, вказала вниз. Джон вдячно подивився на жінку, та трохи пом’якшала в обличчі.

— Ну годі, давай швидше. І сиди тихо!

Джон поліз униз хиткою драбиною, а Еліза, озирнувшись, схопила з кошика кілька теплих пиріжків і запхала йому в рюкзак на спині.

— Поїж поки і не здумай світлом бавитися! Як стане спокійно, я тебе звідти дістану.

Кришка захряснулася, і Джон занурився в непроглядну темряву підпілля, пригинаючи голову. Тонкі смужки світла, що пробивалися між дошками, не давали змоги озирнутися, а запалювати ліхтар було небезпечно. Голос господині таверни наказав комусь із жінок принести килимок і накрити підлогу, а чоловік навпомацки знайшов опору в боковій стінці і, намагаючись не шуміти, зняв рюкзак та плащ, сідаючи на сиру землю.

Попереду була невідомість, очікування, темрява в тісному просторі й пара пиріжків. Останнє тішило і викликало спогади про Алісу. Але щойно він відкусив ароматний і соковитий трикутник, щелепи застигли, згадуючи слова ельфа про її стан. Бідна дівчина... Софі свого часу викрали, силою змусили піти до Правителя. А Джон... Джон сам привів і залишив її там. Сам, своїми руками віддав Алісу нелюдам.

Час тягнувся. Довгі хвилини очікування здавалися годинами, а можливо, так воно й було. Згори долинали голоси, і здавалося, вони ніколи не зачинять таверну. Кроки кухарок, що бігали туди-сюди, рідкі вибухи сміху із зали з відвідувачами — усе це Джон слухав, сидячи внизу. Від томливого чекання й утоленого голоду очі почали заплющуватися, занурюючи його розум у тривожну дрімоту.

Прокинувся Джон від шуму. Прислухавшись, він зрозумів, що активності кухні більше не чутно, а наступної миті кришка підпілля відкрилася, і згори вниз на нього втупилася пані Еліза.

— Ну що, голубчику, вилазь.

Поки він вибирався зі схованки, жінка розповіла ситуацію:

— Заходили, іроди, шукали вже. Ну та в мене з цим просто. Відвадила їх швидко, правда, все одно довелося дозволити їм поблукати кімнатами, але, як бачиш, вони нічого не знайшли.

У порожній кухні всі прилади були вимкнені, а світло йшло тільки від самотньої свічки в підсвічнику, яку тримала Еліза.

— Ну що, ходімо поговоримо, — підштовхнула вона, підморгуючи.

У темряві зали горіло ще кілька свічок. Темні шматки простору таємничо перешіптувалися, ховаючи в собі невидимих гостей. Двері були щільно зачинені на засув, підперті спиною похмурого Фредді. Джон завмер на кілька митей, але Еліза підперла пишним бюстом його спину.

— Проходь, не соромся, тут усі свої.

Джон і не очікував від себе такої обережності. Пройшов у центр кімнати, намагаючись роздивитися обличчя. З кута подалася постать назустріч, знайомий голос неголосно й обережно промовив:

— Справи зовсім кепські, Джоне. Тут зібралися ті, хто готовий тебе підтримати й повірити тобі.

Лосфор уже був тут. З-за його спини визирнула невисока тонка постать, чоловік навіть не одразу впізнав її, але щойно вона заговорила, пам’ять нагадала страшну ніч у селі.

— Пане Джоне, я бачила Алісу. Я знаю, що з нею зробив цей виродок! Я хочу допомогти, не хочу, щоб вона... як мама моя...

— Марі?! Що ти тут робиш?

Дівчина замість відповіді несподівано кинулася йому на плечі, ледве дістаючи руками, міцно притиснулася й, схлипуючи, заторохтіла. Усі слухали мовчки, завмерши, поважаючи дівчисько.

— Я, я подумала, раз ви пішли сюди, то й я можу нарешті до міста вийти. Дід не пускав, ніколи не пускав, і зараз не хотів, але я настояла. Сказала, до вас прийду, пані Алісу знайду, вона ж мені як сестра, захистить! А вона, вона як привид була, мене й не впізнала ніби, вчепилася в руку цього диявола, і очі скляні, як тієї ночі! Я майже одразу здогадалася, що відбувається, втекти ледве змогла. Добре, люди знають про моїх батьків, як тільки ім’я почули, одразу сховали, до пані сюди привели, нагодували, захистити пообіцяли. А потім шукати по місту почали, я подумала, що все, нема вас більше, нікого нема!

Слова Марі почали грудкуватися у схлипуваннях, рука Джона лягла на маківку, погладжуючи. Твердим поглядом він обвів залу. Тепер було простіше розгледіти, що людей тут не поменшало після закриття. Навпаки, здавалося, кожен вільний метр зайнятий. Люди, ельфи, гноми. Знайомі обличчя й чужі, але всі готові до дій, з рішучими поглядами.

У натовпі один за одним почали прорізатися голоси, на підтвердження його думок кажучи, що досить місту тирана, що час щось робити, що вони готові допомогти. Серед гомінкого люду протиснувся Лосфор, а за його спиною блиснули очі Кацпера.

— Панове! Давайте спершу дамо слово людині. Думаю, Джон уже зрозумів, що не один у полі воїн. Нам усім тут жити, дітей своїх ростити. І всі ми не з чуток знаємо, хто такі ораги, і не дозволимо їм хазяйнувати в Гранд-сіті!

Люди неголосно загуділи, схвально, але обережно, щоб ніхто зайвий не почув пізнє зібрання в таверні. Наче бджолиний рій, гул мірно стихав, очікуючи реакції Джона.

— Я дізнався про це випадково. Мій друг, який, найімовірніше, вже в полоні, знайшов техніку з моєї планети, це ноутбук.

Кацпер виступив уперед, дістав і відкрив кришку ноута, на доказ слів чоловіка.

— За допомогою цього приладу Кларк Мейсон зміг побачити карту цього світу в реальному часі, з усіма його жителями та їхнім місцеперебуванням.

Джон як міг коротше розповів про те, як залишив Алісу в замку і як здивувався, побачивши вже в поході, хто бродить тим самим замком.

— Кацпер одразу сказав, що охочих буде багато, і нам із ним дуже пощастило через кілька спонтанних рішень. Я мав навідати свою знайому, дізнатися про її здоров’я, а Кацпер, прихопивши ноутбук, одразу вирушив збирати союзників. Саме це й урятувало нас від арешту. Тепер... Я маю намір забрати Алісу з лап Правителя, а потім убити кожного безликого в місті.

Джон ненадовго замовк. У залі стояла тиша, ніхто не наважувався щось сказати.

— Ви маєте розуміти, — твердо додав Кацпер, і Джон помітив, що в натовпі стоїть кілька стражників, із якими той, мабуть, уже встиг домовитися. — Наша затія небезпечна. По голівці не погладять, премій не видадуть. Або перемога, або страта, і від Дивонікса милосердя не чекайте.

— Це бунт. Переворот. — Лосфор гордо підняв підборіддя, виявляючи сміливість. Він більше нічим не нагадував жадібного торговця. Воїн, сповнений праведного гніву.

— Ми в курсі, що це. Ризик. Але відступати нікуди. Тут наші сім’ї.

Несподівано з натовпу пролунав знайомий голос Плаффіра. Джон не чекав його тут побачити.

— А як ми плануємо діяти? Тобто як можна обійти орагів, якщо вони розум під свою владу беруть? Чи немає сенсу... домовитися?

Кацпер не встиг різко відповісти, замість нього це зробив Тогр, гном.

— Ти, дріхля, що, зовсім тупий?! Вони нас усіх тут за рабів тримають, а самі свої темні справи провертають! Як станемо неугодні, так і під розхід пустять! Дилда, з ким домовлятися?! З тими, хто саме твою башка першу під контроль візьме?

Плаффір ледь помітно позадкував, а Джон неголосно промовив, утримуючи ельфа від втечі одним поглядом:

— Ти, Плаффіре, ще розкажеш про свої плани на нас із Кларком, може? Чи який тоді сенс брати тебе в союзники? Може, ти вже про все домовитися встиг? З Правителем, орагами, з лордом?

Ельф став сірого кольору, тонкі пальці судомно стиснули накидку з дорогого шовку.

— Ні! Ні! Я ні з ким не... я не...

— Він дурна швабра, але домовлявся він тільки зі мною. Замовлення було на вас, новачків. Але далі ніхто діяти не стане. Слово Шиби.

Гном, якому Джон у перший же день зламав руку, вийшов і став перед ним. Очі метали блискавки, видно було, що його не надто тішить ні за ельфа заступатися, ні з Джоном на спільну справу йти.

— Наші розбіжності лишилися в минулому. З’явився спільний ворог, і розклад змінився. Тут більше ніхто не хоче твоєї смерті, клянуся.

Джону було начхати. Він і за сам замах хотів їм обом голови позносити. Але Шиба мав рацію в одному. Не зараз. Зараз треба дістати Алісу.

Те, що відбувалося далі в таверні, надовго запам’ятається всім. Будувався найнестійкіший і найнестабільніший план захоплення замку, з головною метою: дістати полонених живими. Убити орагів. Скинути тиранів. Кожен пропонував нові й нові ідеї, тут же хтось інший їх відкидав, думали заново. Періодично звірялися з картою замку на ноутбуці, продумуючи, як зайти, де є запасні виходи, скільки охорони, у кого може бути вогнепальна зброя і як їй протистояти.

У якийсь момент Лосфор відвів Джона вбік і, поклавши руку на плече, протягнув:

— Джоне, я маю визнати, що заповажав тебе.

— Дякую, Лосфоре.

— Зачекай. Я хочу дещо тобі подарувати. — Очі ельфа часто заморгали, потім він підняв погляд на чоловіка і гордо блиснув зубами. — Це найнезвичайніше, що я коли-небудь знаходив. Знаєш, я ж перший час теж був у пошукових загонах, уже потім почав торгувати. Мені постійно щастило знаходити світильники, ну просто морок, нічого іншого жодного разу не знайшов! От і виявили мені «честь» їх продавати. Але це...

Ельф дістав з-за пояса довгастий згорток, перев’язаний шнурком.

— Це найнебезпечніший магічний світильник з усіх. Смертоносний. Різкий і вбивчий. Через незнання я навіть позбувся двох пальців ноги, коли вперше його досліджував! Я хочу дати його тобі. Подарувати. На знак нашої дружби й поваги.

Відчувши тепло від такого жесту, Джон прийняв подарунок. Узявши згорток у руки, він відчув значну вагу й холод під щільною тканиною. Металевий?

— Ти з ним обережніше, дивись, щоб не вбити нікого завчасно, — продовжував наставляти ельф, а Джон, усміхаючись його ставленню до людських винаходів, розплутував мотузку. Ну ліхтарик, по-любому!

Відкинувши край тканини, він побачив щось блискуче, сріблясте, циліндричної витягнутої форми. Покрутив у руці, вловив щось знайоме.

— Там кнопка з одного боку, ти ось так спрямуй... — Лосфор показав, як правильно взяти предмет.

Це була не лампа. І не ліхтарик. Джон уже здогадався. «Магічний світильник»! Ну Лосфор! Весела насмішка змінилася сліпучою усмішкою й нетерпінням якнайшвидше переконатися у своїй здогадці. Ну не міг же... Не міг же цей ельф знайти...

Довгий промінь зеленого світла виповз, супроводжуваний тягучим звуком, і завмер. «У-вв-жжж».

Світловий клинок! Чорт! Ха! Плазмовий, мать його, клинок!

— Лосфоре! Це ж! Це! Та ти хоч розумієш, ким мене щойно зробив?!

Ельф не розумів радості Джона, точніше, не очікував настільки бурхливої реакції.

— Та я ж тепер джедай!!!

Короткий смішок переріс у хриплуватий регіт, після чого чоловік ляснув Лосфора по плечу і притягнув до себе, обіймаючи й гупаючи по спині.

— Друже, дякую!

— Ти це, Джоне, вимкнув би краще його, — прокректав ошелешений ельф. — Як ти там себе назвав? Джумай? Це хто взагалі?

Джон вимкнув світловий потік і зустрів кілька поглядів, сповнених розуміння й заздрості людей, які раніше мешкали на планеті Земля й усвідомлювали, що щойно побачили. Під їхні здивовані вигуки він нарешті відпустив Лосфора і відповів:

— Джедаї — це такі воїни. Лицарі-миротворці. Захисники світлих сил. У них були світлові клинки, приблизно так це й називається. — Він показав металеве руків’я. — Дякую тобі. Це дуже добрий дар. І я обов’язково відплачу тобі. Дай тільки знайду гідну річ.

Група захоплення відбиралася за принципом стійкості до гіпнозу. Звісно, впевненості за кожного не було, але деякі самі одразу визнали, що піддаються навіюванню, а отже, йдуть другою хвилею, по трупах орагів, а не на передовій.

Марі довго трималася, намагаючись хоч чимось допомогти, уважно слухаючи, підперши голову кулачками. Але на світанку Джон, мигцем глянувши на дівчисько, побачив її мирно сплячою за столом. Еліза теж це побачила і, махнувши одному з хлопців поруч, провела їх до кімнати нагорі. Внучка Тверка Лоу навіть не прокинулася, коли сильні руки підхопили її й понесли геть від чоловічих розмов. Утомилася вона, напереживалася на рік уперед.

Також на світанку в таверні стало ще більше народу. Підтягнулися стражники Кацпера, які принесли зброю, скільки змогли, скільки було можливо дістати. Перейшовши на кухню, поляк розбирав пістолети й автомати, роздаючи групі захоплення та навчаючи тих, хто не вмів із таким поводитися. Показував, як перезаряджати, як цілитися.

У залі ж продовжували продумувати план. Операцію було заплановано на ранок, через кілька годин. Можливо, за інших обставин варто було б підготуватися краще, вибудувати стратегію, але Джон був невблаганний. Кожна секунда для нього була на вагу. Кожна хвилина несла загрозу життю Аліси, навіть уночі, навіть поки вона спала.

Коли за вікном почало світати, майже все було готово. Чоловіки були на взводі, обличчя кожного — зосереджено-кам’яними. Усі знали, що їм робити. У всіх була своя мотивація.

Джон знайшов очима Тогра, який сидів за стійкою разом з Елізою. Обоє дивилися в екран зачарованими очима, розглядаючи планету, на якій вони були. Площу, рельєфи, місцевість навколо. Чоловік пішов до них.

— Джоне, тут є ще багато людей, — побачивши за своїм плечем актора, буркнув гном. — Вони далеко, звісно, але купчаться групами, думаю, такі самі села, як у старого Тверка.

— Це цілком можливо і, мабуть, добре. Нам би з ними зв’язок налагодити, коли місто підчистимо від нелюдів.

Сталевий низький голос за спиною Джона рикнув:

— Гноми не люди, як і ельфи.

— Це такий вислів, не свердли мене поглядом, Шибо. Я мав на увазі інше.

— Досить! — шикнула Еліза, поправляючи корсет сукні й підводячись. — Вам зараз спини одне одному прикривати, а ви все ніяк не вгомонитесь!

Підійшовши ближче до ноутбука, Джон убив у рядок пошуку замок міста.

Карта з планетою крутнулася, масштаб збільшився. Замиготіли поверхи й кімнати, переходи, сходи, приміщення. Чоловік, примруживши очі, пильно вдивлявся в екран. На найнижчому поверсі, схоже навіть у підвалі, значилася група живих друзів. Судячи з їхніх міток, кожен був в окремій камері. Кларк, Вован, Глазун, Ліо, Бософр, Мал. Генрі не було. Ні на території замку, ні в темниці. Куди він подівся? Утік? Відпустили? До біса цю гниду, Джон забарабанив по клавіатурі, вбиваючи ім’я дівчини. Аліса Арішкова. Пошук...

Карта несподівано змінила локацію. Замок зник, поплив убік, і вказівник повів за межу міста. Що?! Як таке можливо?

Дві точки людей в оточенні орагів рухалися в протилежний від Гранд-сіті бік.

ОЛЕГ АРІШКОВ. АЛІСА АРІШКОВА.

— Твою мать! — різко заревів Джон. — Сука!

Еліза не встигла шикнути, побачила вищирене обличчя, безумний, повний люті погляд чоловіка і не стала обурюватися. Усі здивовано подивилися на нього. Кацпер і кілька стражників підбігли та втупилися в екран.

— Що? Що там? — допитувалися решта.

— Олег забрав Алісу і вивіз із міста, — тихо пояснив Кацпер.

Джон не встиг охолонути. Не встиг узяти себе в руки. Як грім за спиною бахнуло. Тріск, чийсь крик. Розвернувшись усім тілом, він утупився у вхід.

Двері таверни лежали на підлозі, вибиті, вирвані з петель. Фредді крючився під ними, намагаючись підвестися. А на порозі стояла висока самотня тінь у темному плащі й з рогами, що стирчали в різні боки.

— Спокійно, народ. Я один. І я прийшов до Джона. Пора нам з’ясувати, врешті-решт, з ким буде Аліса. Вона — моя.

Блискавки посипалися з очей чоловіка. Плечі розширилися від напруження, руки стиснулися в кулаки до хрускоту кісточок. Джон зробив крок назустріч. Один крок, але кілька людей відступили вбік від його аури смерті, хоч вона й була спрямована лише на одного. На Дивонікса.