Раді Вас бачити!

«Якщо ви не зробили жодної помилки, програєте ви. В іншу гру ви повинні грати».

Йода, «Зоряні війни»

Похід минув відносно спокійно. Перші два дні ми навіть нікого не зустріли: ні динозаврів, ні хоботків, ні обіцяних вовків завбільшки з людину чи анаконд. Тогр навіть сказав, що це якось нудно, а Бософр пробурчав, що ще надто рано, мовляв, те ще буде.

На четвертий день походу ми натрапили на бункер, у якому Кларк знайшов ноутбук, і навіть заночували там. Компанія в нас була велика, але й сам бункер виявився немаленьким, тож усі п’ятнадцятеро людей помістилися. Аналітик розповідав свою історію про те, як потрапив сюди разом із котом, а я почувалася не у своїй тарілці, сидячи під бетонним блоком. Захотілося вийти надвір перед тим, як лягати спати. Мене почали мучити кошмари, в яких до мене приходив мертвий Олег і звинувачував у своїй смерті.

— Знаєш, я можу впізнати тебе за запахом, — задумливо пробурмотіла я.

Джон підійшов ззаду й обійняв за талію, притягуючи до себе.

— Так? Це як?

— Ти пахнеш грозою.

Чоловік задумливо хмикнув і ніжно поцілував у шию.

— А ти пахнеш дощем. По-моєму, ми ідеально поєднуємося, — усміхнувся він і повернув мене до себе обличчям. — Але зараз мені здається, що ти засмучена?

Не встигла я відповісти, як поряд з’явилися Тогр і Кларк.

— Так, Алісо, я теж помітив, — сказав хлопець, відпускаючи кота погуляти по землі. — Думав, ти радітимеш, що ми йдемо до корабля й полетимо за твоїм сином.

Гном промовчав, але його брови зійшлися в одну лінію. Мені здалося, він знав, що зі мною, але надав мені самій пояснюватися з друзями.

— Річ в Олегові.

— А що з ним? Ти ж його, це, ну, все, чи як? — невиразно уточнив аналітик.

— Так, Кларку. — Я зробила кілька кроків убік, спостерігаючи, як кіт Гер винюхує й покусує травинки. — Я вбила його. І це моє перше вбивство. Це... складно. Я прожила з ним багато років, і він батько Гліба, і... я влучила стрілою йому в око. Я сама тренувалася, будучи під замком, щоразу уявляючи його обличчя. І зрештою добилася свого. А тепер я знайду сина і що йому скажу? «Вибач, Глібе, але прилетіла тільки я, бо твого батька я пристрелила власними руками»? Мені не по собі. Мене мучать кошмари.

Я замовкла. Звісно, я не змінила б свого вчинку. Я намагалася врятувати Джона від пострілу, і я це зробила. Але... Можливо, варто було цілитися кудись в інше місце? Не в обличчя. Не отак, насмерть?

Тогр почухав бороду й неголосно почав:

— Знаєш, ти справді дуже влучно поцілила. Але згадай: якби не ти, Джон тут би не стояв. Та й лук твій незвичайний. Цілком може бути, що, навіть цілячись інакше, він би все одно випустив стрілу на власний розсуд.

— Хочеш сказати, стріла сама вибрала мішень? Ну, так, щоб напевно? — обернулася я.

— Думаю, так. Тим паче якщо ти під час тренувань постійно про це думала. Стріла виконала те, про що ти просила її багато разів. Цей лук зовсім не такий простий, як нам здається.

— Що ж, — твердо підсумував Джон. — Я можу сказати лише одне. Я вдячний тобі, Алісо. І не картай себе. Ти зробила так, бо він був жорстокий. І губив життя. Він був небезпечний.

Так, усі вони мали рацію. Але я так і не знала, як це пояснювати синові.

У дорозі ми ближче познайомилися з іншими членами майбутньої команди корабля. Таїсія виявилася дуже приємною жінкою, у якої теж був син, щоправда, набагато старший за мого. На момент катастрофи на Землі йому було дев’ятнадцять. Вона підійшла до мене наступного дня після ночівлі в бункері й довго не могла почати розмову. А потім випалила все одразу. Вона теж хотіла знайти сина. І просила допомогти їй у цьому, щойно ми знайдемо Гліба. Я розплакалася разом із нею, і з того моменту ми стали подругами. Тая була з Молдови, і наші смаки були дуже схожі, особливо все, що стосувалося фільмів і книжок.

Ще я дізналася, кого Кларк і Джон призначили на роль пілота. Ним був льотчик Андрій Суворов, у минулому з Росії. Хлопцю теж було за тридцять, і, хоч спершу він був дуже мовчазним, із часом його спілкування почало привносити певну частку гумору й легкості в загальну атмосферу команди. Виявилося, на батьківщині він керував не просто літаком, а справжнім винищувачем російської армії, мав купу нагород і славу безбашенного екстремала. До всього іншого Андрій був фанатом космічних історій будь-якого характеру. Цитував «Стартрек» і «Зоряні війни», переказував «Інтерстеллар» гному з мальвуахом і мріяв зустріти в цьому світі живого Чубаку. Саме його тримали під замком Правитель і Олег, і саме він сидів тоді на зборах, сховавшись у тіні, коли Кларк збирав команду. Хлопець кілька разів просив Джона подивитися й випробувати світловий клинок під час зупинок і скакав околицями з ошалілим від радості обличчям, розсікаючи найближчі рослини.

Були й інші цікаві чоловіки та жінки, кожен зі своєю особливою долею. За десять днів подорожі ми зблизилися й почали почуватися справжньою командою, хоч і без корабля.

Коли ми дійшли до краю гір, нам довелося перетинати річку, з якої, за словами Джона, минулого разу виповзла величезна зміюка. Ми спішилися й повели коней за поводи. Чоловіки перевіряли воду палицями, ішли першими. По одному переправляли нас на інший берег. Я хоч і знала про небезпеки цієї землі, все ж не відчувала загрози, доки не почула гучний крик.

— Алісо! Вниз! Лягай! Усі вниз!!!

Джон кричав на все горло, і я тут же впала пластом у воду, не встигнувши набрати повітря. Захлинаючись і холонучи від страху, я вичекала кілька секунд і підняла голову для ковтка повітря. Тієї ж миті над головою прошелестіло щось, видаючи гучний звук. Гігантський кіготь подряпав камінь, що лежав перед моїм обличчям у воді, а другий пройшовся по моїй лопатці. Гострий біль пронизав мене й вигнув спину дугою. Завивши від болю, я впала назад у воду.

Прогриміли постріли, почалася метушня. Хлюпання води від людей, які бігли в різні боки, крики коней. Міцні руки підхопили мене й потягли вбік. Перебігши на протилежний берег, я прихилилася до валуна й озирнулася. Поруч уже важко дихали Тая та зеленошкірий Ліо, з автоматом у руках стояв Джон і вдивлявся в небо.

З іншого боку каменя почувся нервовий голос Кларка.

— Здається, полетів? Джоне, ти його бачиш?!

Чоловік ще раз обвів поглядом небосхил.

— Ні, не бачу. Але рухатися доведеться далі швидше, він з’явився з нізвідки.

— Це взагалі що було?! — виглянув Андрій, а за ним з’явилися гном і Кларк, пробираючись до нас.

Тогр уперся руками в коліна, схилившись і важко дихаючи.

— Це була громова птиця. Ворон, по-вашому.

Усі витріщилися на нього з широко розплющеними очима.

— Ворон?! — Таїсія тремтіла й ледве вимовляла слова. — Те, що ця чортиця чорна й із пір’ям, не робить її вороном! Ти розміри її бачив?!

Тогр кивнув і додав:

— Бачив, бачив. Тільки це далекий предок ворона. Ми його всього пару разів тут бачили. Забрав якось одного з пошуковиків. Більше його живим не бачили.

— Ну от, — буркнув Бософр, який підійшов. — А ти все нив: нудно-нудно.

Я спробувала встати й мимоволі застогнала. Спина горіла, наче в неї встромили тисячі голок. Джон кинувся до мене.

— Таїсіє, ти ж лікарка? Подивися, що можна зробити?! У неї глибокий поріз.

Жінка скинула з плечей рюкзак і тут же вивудила пару баночок та бинти. Оглянувши мою рану, вона сказала, що доведеться зашивати, але місце для цього було явно невідповідне. Птах міг повернутися будь-якої миті.

— Кларку, діставай мапу, треба перевірити, де ця тварюка, і знайти найкоротший шлях до безпечного місця, — скомандував Джон.

Мене перетягнули тугою пов’язкою, зупиняючи кров. Навігація показувала, що ми майже на місці, корабель зовсім близько. Але, щоб дійти до нього, нам треба було спершу поставити мене на ноги. Джон легко підхопив мене на руки й посадив у сідло.

— Зможеш їхати?

— А в мене є вибір? — слабко спитала я, кривлячись від болю. — Зможу, звісно. Сподіваюся, у Таї знайдеться знеболювальне.

— Хіба що алкогольне, — підморгнула жінка, опинившись поруч. — Зараз ми тебе підлатаємо, не хвилюйся. Треба тільки місце знайти.

Джон теж скочив на коня і, перехопивши мої поводи, повів коней кам’янистою стежкою вглиб широкого проходу в скелі. Величезна розщелина кликала свистячим вітром, запрошувала увійти. І один за одним ми сховалися під її захистом.

У захищеному місці було розведено багаття. Народ улаштував привал, діставали їстівні припаси, сушили одяг, намочений у річці. А для мене розстелили плащ на землі й дістали пляшку міцного лікеру, подаровану щедрою рукою Плаффіра.

— Пий, та побільше, — суворо наказала Таїсія і заходилася копирсатися у своїх скриньках, готуючи інструменти. — У мене, звісно, є дещо, але так швидко це не подіє, і, скоріше, я дам тобі таблетку вже після нашої міні-операції, а не до. Зараз твоя анестезія — ця пляшка. Тож дерзай.

Я перелякано пригубила напій і тут же закашлялася. Від цього стало ще болючіше. Джон, із занепокоєнням поглядаючи на мене, ходив із боку в бік. За кілька хвилин, коли на мене вже почала хвилями накочуватися дія лікеру, я попросила його не маячити, і він усівся поруч.

— Потрібна допомога? — спитав він жінку.

Тая просунула шовкову нитку в голку й підняла блакитні очі.

— Так. Тримай її.

Мені стало страшно.

— У сенсі тримай? Таю, може, я так походжу? Заросте саме якось!

— Ні, мила, не ухиляйся. Не заросте. Там поріз надто глибокий, кілька швів доведеться-таки накласти. Я буду обережна й акуратна, обіцяю. Джоне!

Чоловік зрозумів натяк і приєднався до вмовлянь, переконуючи мене в тому, що все мине швидко й гладко, що він буде поруч. Таїсія тим часом зняла з мене верх одягу й пов’язку. Я зробила ще кілька ковтків і похмуро лягла обличчям униз. Його долоня стиснула мою руку. Тіло напружилося в очікуванні болю. Сльози самі покотилися з очей, а розум усе ніяк не п’янів. Треба було випити до дна, з гіркотою подумала я і відчула гострий пронизливий біль.

Я не пам’ятаю, чи кричала. Я не пам’ятаю, як усе закінчилося. Щось холодне торкнулося мого обличчя, і я розліпила повіки. Усе було в тумані, але голос Джона прозвучав зовсім близько. Наповнений болем і співчуттям.

— Алісо, мила, очнися. Сонце, кохана, прошу тебе. Очнися.

— Щ-що... Що сталося? — видушила я, намагаючись встати.

Це виявилося боляче. Спина наче скам’яніла.

— Ні, зачекай, я допоможу.

Чоловік підняв мене на ноги й, підтримуючи за талію, зазирнув в очі.

— Ти як?

Таїсія вклинилася між нами.

— Алісо, подивися на мене. Ось так. Запаморочення є? Дай, будь ласка, руку, я поміряю пульс.

Група вже була зібрана. Усі чекали мене. Я знепритомніла, коли мене зашивали. А очнувшись, з’ясувала, що сп’яніння прийшло із запізненням. І тепер я ледь почувалася тверезою.

— Та все пучком! Я готова хоч на край світу! Куди там іти? Давайте!

Я голосно гикнула й тут же смикнулася від болю.

— Не поспішай, мала, — м’яко всміхнувся Джон. — Тобі треба прийти до тями. Давай, мабуть, ти поїдеш зі мною?

— З тобою? Та з радістю! — Я припала до Джона в пориві обійняти й мало не звалилася.

— Ну все, тепер веселощі тільки їй! — засміявся Кларк. — А ми як дурні будемо тверезі.

Інші теж почали жартувати, а в мене не було сил, щоб підколоти у відповідь. Натомість я дозволила Джону посадити мене на коня. Сам він сів позаду, і так ми й поїхали.

Дійти до корабля цього дня ми не встигли. Сонце йшло до горизонту, а в укритті гір стало темно значно раніше. Довелося розбивати табір, так і не досягнувши довгоочікуваної точки призначення. Я першою вляглася спати біля щойно розведеного багаття й відключилася на кілька годин. А прокинулася, коли на небі вже горіли зорі.

— Як твоя спина? — тут же спитав Джон.

Я зрозуміла, що лежу головою на його нозі, а він ніжно гладить моє волосся.

— Я... Не знаю. Наче легше. Але, по-моєму, я досі під градусом.

Чоловік усміхнувся. Відблиски багаття грали на його обличчі, роблячи погляд по-особливому теплим.

— Це цілком можливо. Ти випила достатньо багато, а Плаффір майстер в алкогольній справі.

Я підвелася й сіла. Навколо вогню сиділи, крім нас, лише Ліо та Бософр. Решта спали, розташувавшись поблизу.

— Поїси?

Я заперечно похитала головою.

— Боюся, мені стане зле. Може, потім. Я б пройшлася.

Джон встав і подав руку. Ми відійшли від світла багаття, і повітря стало різко прохолоднішим. Я міцніше закуталася в плащ.

— Джоне.

— Так?

— Дякую тобі.

— За що?

— Ну... — зам’ялася я. — За те, що ти поруч. Знаєш, я ж досі не можу звикнути до того, що ми тут. Дехто живе тут уже багато місяців, а то й років. Такі, як гноми чи ельфи, можливо, взагалі звикли до подібних світів. Але для мене це все божевілля. І тільки ти повертаєш мені відчуття реальності. З тобою я ніби вдома. Не так, як на Землі. А як удома, де тебе люблять. Я давно забула, як це, Джоне.

Чоловік обережно обійняв мене, боячись потривожити рану, погладив по щоці, зазираючи в очі.

— Це тому, що я справді люблю тебе. Мені теж нелегко звикнути до нового світу. Але я щасливий, що зустрів тебе.

Зі світанком настав час пожинати плоди випитого лікеру й пережитої операції. Голова розколювалася, тіло відмовлялося слухатися, перетворившись на суцільний ниючий від болю камінь. Таїсія-таки видала мені таблетку, але попередила, що термін придатності може бути вже простроченим, і немає гарантії, що вона подіє. Проте за пів години мені стало легше, і це було щастя.

Ми рушили далі пішки, бо коні вже не могли везти нас крутими підйомами й камінням. Були навіть думки взагалі відпустити їх, але невдовзі це не знадобилося. Кларк упевнено заявив, що корабель зовсім близько.

Я важко ступала по землі. Сонце припікало, нерви шаленіли в очікуванні того, що ми знайдемо. Коли я почула перші крики, навіть загальмувала, спіткнулася. Але кричали, що щось побачили, і я кинулася вперед.

Прохід у розщелині ставав ширшим у цьому місці настільки, що міг умістити два футбольні поля. Скелі тягнулися в небо, перекриваючи огляд усьому, що було за ними. А на галявині, трохи нахилившись набік, стояв гігантський корабель. Посудина здавалася мені ледь знайомою й водночас чужою: темно-графітовий дисковидний корпус, дві довгі витягнуті секції попереду, ніби розсічені хвости комети, і кабіна, винесена не просто вбік, а вперед до центру — вузьким носовим коридором між передніми виступами. Я застигла як зачарована, не в силах усвідомити розмір і своє здивування. А десь попереду пролунав вигук Андрія, що загрожував викликати обвал каміння.

— Сокіл!!! Це ж «Сокіл Тисячоліття»!!! Не вірю! Не вірю своєму щастю! Агов, хлопці! Це ж Сокіл!

Кларк, примружившись, подивився спочатку на корабель, потім у ноутбук.

— Андрію...

— Не починай. Не смій зараз убивати мою мрію.

— Я просто читаю те, що пише навігація. Це не «Сокіл Тисячоліття».

— Як це — не він? — образився льотчик майже особисто.

— Кабіна не там. Корпус довший. І він графітовий, майже чорний.

— Може, перефарбували!

— І витягнули?

— Ну... тюнінг?

Навігатор сухо блимнув рядками:

КОСМІЧНИЙ КОРАБЕЛЬ

КЛАС_ВАНТАЖНО-РОЗВІДУВАЛЬНИЙ

МОДЕЛЬ_ВОРОН-01

СЕРІЯ_ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА

Андрій кілька секунд дивився на корабель з виразом людини, якій щойно повідомили, що його дитинство оформлене з помилкою. Потім повільно підняв палець.

— Значить, позашлюбний молочний брат Сокола. Усе одно охуєнно, беремо.

Тільки зараз я усвідомила, що ми знайшли не легенду з фільмів, а щось інше. Своє. Глухі удари серця вібрацією віддавалися в скронях. Мою руку міцніше стиснув Джон, відчуваючи, як я напружилася.

— І знайшов клинок свою територію... Ось, значить, звідки він тут узявся. Ходімо подивимося, що там до чого.

Увесь захват від побаченого було майже одразу знищено, щойно наш льотчик оббіг корабель і з сумом підсумував, що гадки не має, як його відкрити. Андрій, навіть насупившись, пригадав, що в улюблених фільмах трап завжди був опущений, і він не пам’ятає, яким чином можна потрапити всередину інакше. Кларк, піднявши руки, заспокоїв його й усіх інших, упевнено заявивши, що хоч предмети й матеріалізувалися в новому світі доволі точно, усе ж багато тут інакше. І до того ж у нього є комп’ютер, який може підказати йому рішення.

Наша зупинка на цьому місці затягнулася. Розбивши табір просто під «Вороном-01», ми провели там чотири дні й ночі, перш ніж почули заповітний гуркіт трапа, що відкривався. А потім ще три тижні в самому кораблі.

Поки Кларк із двома математиками й техніками, під збуджені коментарі льотчика, намагалися завести корабель, Джон із кількома хлопцями вирушили назад у Гранд-сіті. Їм потрібно було зібрати максимум того, що могло знадобитися в дорозі. Інструменти, медикаменти, провізію. І Дивонікса. Девола треба було таємно й непомітно для інших вивезти з міста й доставити на корабель.

Ну а я з Таєю розмістилися в каютах і наводили лад. Я швидко йшла на поправку, рана загоювалася. Час тягнувся повільно, але наприкінці третього тижня я спіймала себе на думці, що втратила лік дням і, здається, тільки вчора ми виходили за ворота міста.

Кларк і Андрій здружилися, почали працювати злагоджено, дедалі більше нагадуючи справжніх космічних рейнджерів. Ліо багато розпитував нас про наш минулий світ, намагаючись бодай віддалено зрозуміти, що його чекає в нашій подорожі космосом. Зеленошкірий мальвуах блукав коридорами корабля й із цікавістю роздивлявся кожну деталь, уточнюючи за будь-якої нагоди в Андрія, для чого вона.

Нарешті з міста повернулися Джон і гноми з іншими. Вони привезли чотири вози з усім необхідним, на їхню думку, і п’ятий, у якому сидів зв’язаний Дивонікс. Коли я вибігла їм назустріч, Джон саме вів полоненого під лікоть до трапа. На мій подив, у девола навіть рот був перев’язаний тканиною, він не міг говорити, але жовті очі жадібно вп’ялися в мене, щойно я з’явилася в полі його зору.

— Тогре, Бософре! — покликав Джон і, коли вони перехопили Дивонікса у свої руки, підбіг до мене.

— Ну привіт, солодка! — Хрипкий голос викликав приємні мурашки, а міцні руки стиснули в обіймах. — Ти сумувала?

У відповідь на ліниву усмішку я поцілувала Джона, притискаючись усім тілом до напруженого торса.

— Безумно сумувала! Ходімо, ти маєш побачити, як там усе всередині! Це щось неймовірне! Кларк казав, що вони майже розібралися з керуванням.

— Ще б пак! Я в ньому не сумнівався.

Ми зайшли всередину й тут же зіткнулися з Андрієм. Хлопець буквально світився, очі стріляли іскрами, а руки трохи тремтіли.

— Джоне! Як же ви вчасно! Ми зробили це, думаю, ми готові до випробувань!

— А ще, — урочисто додав Кларк, — він сам представився, коли ми нарешті змусили бортовий комп’ютер заговорити.

З динаміків над панеллю пролунав рівний синтетичний голос:

ВІТАЮ НА БОРТУ ВАНТАЖНО-РОЗВІДУВАЛЬНОГО СУДНА «ВОРОН-01».

ПЕРШИЙ ЗАПУСК ПІСЛЯ АВАРІЙНОЇ КОНСЕРВАЦІЇ.

ІДЕНТИФІКАЦІЮ ЕКІПАЖУ НЕ ЗАВЕРШЕНО.

ПРИЗНАЧТЕ ТИМЧАСОВОГО КАПІТАНА.

Андрій приклав долоню до стіни корабля з таким благоговінням, ніби торкався живої істоти.

— Усе. Я офіційно люблю цю залізяку.

— Ти любив її ще тоді, коли думав, що це Сокіл, — буркнув Кларк.

— То був поверхневий роман. А тепер у нас серйозні стосунки.