Раді Вас бачити!

Сон був тягучим і в’язким, як щільне густе болото, що міцно тримає тіло й розум.

— Алісо!

Перш ніж розум отямився від дрімоти й повернувся в реальність, відреагувало серце, швидким дробом калатаючи в грудях.

— Алісо, прокинься!

Я одразу спробувала встати, але похитнулася й уперлася ліктями в землю. Якийсь шум, паніка, темрява. Я хотіла потерти руками очі, але міцні пальці вчепилися в мене й потягнули за собою. Спіткнулася, прочесала коліном щебінь, але рух не припинився. Нарешті розліпивши очі, я спробувала озирнутися. Навколо все ще стояла ніч, лише злегка підсвічена неяскравою смугою світла десь удалині. Гілден швидко біг униз, спускаючись із гори, а за нашими спинами було чути тупіт кількох ніг. Я спробувала озирнутися, але не змогла так викрутити голову. Під ногами були гострі камені й уламки скелястої породи.

— Швидше! — знову поквапив варвар, і від жорсткості його голосу в мене додалося страху.

Від чого ми тікаємо?

Позаду почувся шум, що наближався, і я не встигла охнути, як у мою вільну руку вчепилися тонкі пальці й різко смикнули на себе. У плечах щось хруснуло, мені здалося, що мене розривають навпіл, а долоня, за яку мене тримав Гілден, почала вислизати з його міцного захвату. Чоловік з риком озирнувся, і я побачила його побіліле від злості обличчя. Важкий кулак пронісся повз моє лице, глухий звук удару й невиразне кректання, після чого мою руку відпустили.

— Чого застигла?! Побігли!! — рявкнув він.

Цього разу мене можна було не переконувати. Я встигла побачити, хто саме намагався відтягнути мене назад, і скільки ще його одноплемінників біжать за нами, спритно перестрибуючи гострі скелі. Ораги! Ці безликі, майже беззвучні монстри знайшли нас.

Жах того, що відбувалося, наздогнав мене й накрив з головою. Адреналін підскочив, прискорюючи не тільки серце, а й реакцію, і вже за кілька митей я бігла попереду Гілдена, обігнавши його у пару стрибків. Проігнорувавши його коротке й веселе хмикання, я наче очманіла неслася вниз. Як здобич, що тікає від хижака. Як вітерець, що підхоплює дрібне листя. Кілька разів я падала, спотикаючись, здираючи ноги об каміння й усе ближче наближаючись до підніжжя гори. Але щоразу вставала і, не озираючись, бігла далі.

Уже майже діставшись землі, я почула різкий крик болю. Зупинятися не хотілося, але голос був людським, а отже — це Гілден. Я озирнулася й побачила, як варвар, падаючи, уперся руками в гострий виступ каменю, а ззаду з його плеча стирчало древко маленького списа. Ще вище миготіли тіні безликих, які швидко наближалися до нас. Різко розвернувшись, я підскочила до чоловіка і спробувала його підняти, щоб він міг спертися на мене. Крізь важкий стогін він видавив:

— Біжи-и!

— Ага, далеко?! — в істериці закричала я. — Я сама тут не виживу, варваре! Ну-бо, давай рухай поршнями!

Гілден здивовано глянув на мене, кривлячись від болю, і, відмовившись від запропонованої опори у вигляді мого плеча, важко рушив далі, а потім і перейшов на біг.

Так чи інакше нас наздоганяли, і якщо до цього ще був шанс сховатися, то з такими темпами ми втратили цю надію. Земля зашурхотіла під ногами. З’явилася трава й інша рослинність, ми спустилися з гори. Бігти було нікуди, та й у темряві ми мало що бачили, а світанок ще не настав. Гілден несподівано зупинився і, копнувши щось під ногами, нахилився.

— Що це? — захеканим голосом прокректала я.

— Те, що допоможе нам у бійці, — коротко відповів варвар і скинув із плеча рюкзак.

На щастя, він висів з іншого боку від древка списа, яке так і залишалося поки в його плечі. Швидко розв’язавши зав’язки однією рукою, він дістав флягу, яку пропонував мені напередодні, і сорочку. Я нарешті зрозуміла, що він хоче зробити, й окликнула його.

— Зачекай, у мене тканина краще підійде.

Мій сарафан справді був щільнішим. Я без вагань відірвала від нього ще одну довгу смугу тканини й підбігла до чоловіка. Взявши з його руки палицю, я вправно намотала на її кінець тканину й відкоркувала флягу. Гілден простягнув мою запальничку: один чирк — і наші обличчя освітив вогонь. Тканина потріскувала, вогняні краплі падали в траву, я відсмикнула руку вбік, а до нас уже підбігали ораги. Варвар різко вихопив саморобний факел із моїх рук і навідліг накреслив півколо в повітрі, розбризкуючи світло й полум’я на спотворені й вишкірені морди ворогів. Безликі шарахнулися в боки.

— Стояти! — проревів він. — Тварюки!

У думках проявився образ того, як Гілден спалює кожного з нападників у стовпі вогню, до самих кісток, до попелу. Це було нереально, але настільки переконливо, що, і сама повіривши в це, я злякалася. На нашу неймовірну удачу, мій жах влився в переданий мисленнєвий потік і доповнив кошмарну картину розправи. Ораги відступили ще на кілька кроків, залишивши перед собою лише одного сміливця. Він був вищий за інших на пів голови, а його обличчя було перекреслене косим довгим шрамом, обрамленим розсипом гнійників.

— Я нікого не залишу живим! — прошипів варвар, стиснувши зуби.

Древко списа мірно погойдувалося разом із рухами його спини, поки він розмірено водив факелом з боку в бік, освітлюючи кожного. Я почала сумніватися, що це їх зупинить: надто вперто вони не хотіли йти. Високий ораг, який не злякався вогню, ледь мотнув головою, видаючи невиразне шипіння. І цієї миті в голові з’явився новий образ, зловісний і мстивий. У ньому було багато вогню, але в ньому палали не ораги, а ми. А разом із нами — і ще невідомі нам люди, мешканці того самого села, куди ми так поспішали. Ну звісно! Адже безликі знають, де живуть люди! О Боже, вони погрожують нам знайти й убити разом з усіма, хто нам допомагатиме!

Ця думка настільки глибоко й болісно, насильно втиснулася в мій розум, що коліна підкосилися, а серце глухо провалилося вниз. Руки стали слабкими, ноги ватними, голова почала крутитися. Відвернувши голову, я відчула запах мертвих горілих людських тіл, нудота підступила до самого горла, викликаючи спазми шлунка. Навколо настала тиша. Я більше не чула тріску й шипіння орагів. Світло полум’я осяяло моє обличчя, і я перелякано відсахнулася назад, втрачаючи рівновагу.

— Це я, Алісо, нам треба йти.

— Гілден? Що… Що це було? — ледь пробелькотіла я тремтячим голосом.

Варвар насупився, але простягнув мені руку.

— Це була їхня обіцянка. А зараз ти не допоможеш мені? Хоча б оглянути рану…

Повернувши собі самовладання, я встала й озирнулася. Навколо нікого не було. На негнучких ногах я обійшла його.

— Дай факел… Та-ак. Ну, в тобі стирчить спис.

— Та невже?! — саркастично вигукнув він і одразу сіпнувся: я злегка торкнулася основи древка. — Ти його що, проштовхнути намагаєшся?!

— Ні, звісно, я тільки дивлюся. Терпи, варваре!

Вигляд крові й застряглої в тілі зброї змушував мої руки тремтіти, але я все ж вирішила дослідити краї рани, щоб зрозуміти, який там був наконечник і що можна зробити.

— Досить мене так називати, я, між іншим, п’ять мов знаю, включно з японською, і дві вищі освіти маю, одну з яких здобув у Кембриджі! Та в мене нагород більше, ніж… Оуйххх!!!

Я від несподіванки й подиву шарахнулася назад, заразом висмикуючи наконечник списа з плеча й падаючи на сідниці.

— Ти що-оо?

Гілден робочою рукою намацав поранення і притиснув, стримуючи кров, що бурхливо хлинула, та повертаючись до мене з очима, що палали від злості.

— Я освічений і, на відміну від тебе, знаю, що не варто було отак смикати колючу зброю з рани! Ти вже зовсім здуріла?!

Його обличчя спотворилося від болю й гніву, але я була вражена зовсім не через це. Кембридж? Японська? Оце так!.. Я заплющила очі й прикрила їх руками.

— Може, ти не будеш тут розсиджуватися, а допоможеш мені все-таки? І цього разу вже роби тільки те, що я скажу! — випалив чоловік.

Підвівшись, я підійшла до нього і, зніяковіло опустивши голову, стала поруч.

— Візьми мою сорочку й відірви довгі клапті, спробуємо перетягнути. Сподіваюся, до села я не стечу кров’ю і не підхоплю якусь заразу, поки не зустріну їхнього лікаря, якщо він у них є.

Я смиренно виконала його прохання, поки він стягував шкіряний жилет, а потім допомогла перев’язати рану. Гілден скеровував і казав, як саме краще це зробити, тугіше чи слабше затягнути вузол, тримав факел. Після цього швидко склав решту речей і, відкинувши вбік догорілий факел, рушив у бік лісу.

Ошелешена своїм відкриттям, я попрямувала за варваром… тобто тепер я вже сумнівалася, чи правильно його так називати? А справді, з чого це я так борзо вирішила, що побачений мною чоловік був саме персонажем серіалу, а не реальним актором? Він ішов, не повертаючись і нічого не кажучи, а мені було над чим подумати, дивлячись на його накачану спину з величезним ведмедем у вигляді татуювання. На волохатій сильній тварині сидів ворон, а в лапах були щит і меч. І я твердо знала, що саме таке татуювання мав Джонні Браун. Ну і що, що при першій зустрічі він був одягнений у стилі Гілдена, варвара Пуарської пустелі? Ну і що, що манера мовлення була така сама, як у серіалі? Я от чомусь його мову розумію, а він мою, хоча ми з різних країн, і я сумніваюся, що серед його п’яти мов є російська чи українська… І все ж це Джонні. Наявність сорочки й знання багатьох складних людських термінів тільки підтверджувало очевидний факт.

Трохи пройшовши в мовчанні під небом, що світлішало, я все ж наважилася порівнятися з ним і почати розмову.

— Мм, Джонні?

— Що?

— Мені дуже соромно, але…

— Ти прийняла мене не за того, — не дивлячись на мене, відмахнувся чоловік.

Я кивнула, але більше для себе, переконуючись ще й у тому, що добряче образила його цим. Напевно, акторові неприємно залишатися для людей зіграним персонажем, а не особистістю. Але ж ми не в реальному світі! Ну або в реальному, але не в нашому! Тут справді не здивуєшся навіть Бетмену!

— Так, пробач. Але твій зовнішній вигляд і зустрінуті напередодні динозаври збили мене з пантелику. Варто було одразу уточнити… Ну, мабуть, спитати твоє ім’я, чи що. Так-то я його знаю, але за цих обставин…

— Угу.

Його коротка й похмура відповідь зовсім мене не влаштовувала. Ну треба ж, який образливий! Я вирішила подивитися йому в очі й обігнала на кілька кроків. Зазирнувши в обличчя Джонні, я побачила крапельки поту на блідих вилицях. Він ішов, скрегочучи зубами від болю і ледь помітно похитуючись. Ну я й дурепа! Його поранили, а я тут про свою тупість.

— Джонні, ти як? Тобі зле?

Чоловік відсторонив протягнуту до його лоба руку й мотнув головою.

— Джон. Давай просто Джон.

Ми підійшли до дерева, він скинув рюкзак і присів на землю. Я подумала, що, мабуть, далі мені доведеться нести його, поки Джонні не окріпне. Дістала сумку з останньою парою ковтків води й простягнула йому.

— Давай, випий. Тобі не можна зараз втрачати сили. До села далеко?

Джон із сарказмом глянув на мене, але сумку взяв.

— Ну ти й Аліса, — протягнув він, вимовляючи моє ім’я як лайку. Потім, крекчучи, хохотнув і випив воду. — До села залишилося недовго, мабуть, до вечора встигнемо. Треба перетнути ліс.

Я присіла поруч. Його характер залишався для мене повною загадкою. Поки що він був єдиною зустрінутою людиною, та ще й урятував мене від смерті вже не раз. Але при цьому явно показував, що робить це лише тому, що я для нього така сама перша зустрінута представниця людства.

Навколо стало світло, світанок швидко влився в темряву. Він пробуджував метеликів і мошок, висушував росу, що причаїлася на травинках, і випускав на небосхил синє сонце. Прохолода ночі повністю минула, і повітря наповнилося теплом.

— Нам треба остерігатися орагів зараз? Вони підуть за нами?

Джон хотів знизати плечима, забувши про біль, але потім лише мотнув головою.

— Навряд. Вони пішли назад, щоб розповісти новини іншим про те, що знайшли нас, і тільки зібравши достатньо одноплемінників, пустяться навздогін. Нам треба встигнути до людей.

— Попередити їх про небезпеку?

— І це теж, — задумливо протягнув Джон, прислухаючись до чогось. — Ти нічого не чуєш?

Я напружила слух, але нічого, крім шуму листя й рідкісного потріскування гілок, що долинало з глибини лісу, не почула. Джон усе ж рішуче підвівся і зробив кілька кроків у напрямку дерев.

— Ми, здається, не самі.

Його слова пролунали одночасно з появою людського силуету, який вийшов із тіні лісу. Чоловік накульгував і, невпевнено поглядаючи на нас, ішов у наш бік. Це був молодий худорлявий хлопець із копицею брудно-рудого волосся. Одягнений він був у дорогий костюм, правда, порваний і заляпаний, у руці мав саморобний спис, а на шиї сидів переляканий сірий кіт. Він настільки не вписувався в місцевий пейзаж, що мені стало трохи смішно. Ну чесне слово: кунсткамера, а не планета!

Тим часом хлопець наблизився й зупинився за десяток метрів, насторожено мружачись.

— Добрий день! Ви… ви люди, так?

Ми з Джоном перезирнулися й кивнули на знак згоди.

— Як бачиш. Ти теж попаданець?

Хлопчина кивнув і полегшено видихнув. Плечі його опустилися, ніби скинули важкий вантаж, а котяра міцніше вп’явся в нього кігтями, одразу викликаючи нове напруження. Він рукою прикрив тварину й підійшов ближче. Джонні Браун простягнув руку.

— Джон. А це моя супутниця, така сама постраждала, Аліса.

— Кларк Мейсон, радий знайомству і безмежно радий зустрічі!

Чоловіки міцно потисли руки, я зніяковіло усміхнулася.

— Давно ви тут? — спитав Кларк, поправляючи окуляри в тонкій оправі. — Бачу, вас уже встигли потріпати місцеві жителі?

Джон, морщачись, кинув короткий кивок.

— Та зустріли тут одне плем’я, щось із фільмів жахів, чесне слово. Ледве ноги винесли і все ще тікаємо.

Хлопець поблід і почав озиратися.

— Зараз? Вони тут?!

— Зараз ні, але впевнений, що скоро будуть, — заспокоїв Джон. — А ти чого так сіпаєшся, зустрічав когось?

— Ні, але бачив здалеку. Мені вистачило й цього! Їй-богу, я взагалі не розумію, як таке могло статися! Я думав, що нас просто розмаже по темній матерії…

Ми з Джоном знову перезирнулися, цього разу я відчула незвичне почуття спорідненості. Ніби ці кілька днів із ним зробили нас близькими друзями, які знають одне одного вже багато років. Красиве обличчя актора схилилося вбік, і він знову подивився на Кларка.

— Ходімо-но, хлопче, з нами. Ми прямуємо в село, де наче живуть люди, а не людожери, а ти все нам розкажеш дорогою.

Кларк Мейсон радісно закивав рудою маківкою і, поправивши кігтисті лапи вусатого кота, закрокував поруч. Я пішла слідом, із хвилюванням відзначаючи, що кров на плечі Джона все-таки продовжувала виступати, просочуючи тканину й фарбуючи її в бурий колір.

Дорогою через ліс нових небезпек ми, на щастя, не зустріли. Звісно, небезпечні тварини там були, але всі якось обходили нас стороною, навіть попри запах людської крові. Зустріли ми й динозаврів, таких самих, як я бачила найпершого дня. Але ті, лише видаючи протяжні звуки, перемістилися в протилежний від нашого шляху бік і не виявили інтересу. Усе це я помічала краєм ока, з головою занурившись у розмову чоловіків.

Кларк Мейсон розповів нам без утайки, ким працював на Землі і яким був його останній день на службі. Розповів він і те, що навіть уряд і НАСА не були в курсі, що саме прилетіло на нашу планету й розщепило її на атоми. Але сам він уже побудував деякі теорії на основі того, що пережив після вибуху й потрапляння сюди. Опинився він під синім сонцем, до речі, лише добу тому. І це був найжахливіший день у його житті.

Спершу Кларк опинився в лігві вовків і дивом звідти втік. Потім зустрів хоботків, які загнали в кут кота й намагалися його обнюхати. Сірий шипів, вигнувшись дугою і відмахуючись кігтистою лапою, тоді Мейсон наважився проявити хоробрість і кинувся на тварин із булижником у руці. Хоботки розбіглися, тупцяючи ногами в різні боки, але одразу попрямували назад, досліджувати вже нового двоногого попаданця. Забравши кота до себе, хлопець ще довго шуганяв і тупотів на допитливих хоботків, поки ті не відстали. Виявилося, що попереду з’явилися безликі. І добре, що кіт знову почав шипіти, привертаючи до цього увагу аналітика. Кларкові вдалося сховатися біля річки, закопавшись у твань майже по вуха, із котом, що сидів на маківці. Вусатий, до речі, виявився справді тямущим і не видав жодного звуку, поки ті набирали воду. Якимось чином хлопець зміг побачити думки цих створінь, і побачене його нажахало. Виявилося, що вони смажили людей.

— І не просто когось. Джоне, я бачив вас з Алісою! Тоді я, звісно, впізнав тільки тебе, ну хто в Штатах не знає Джонні Брауна?! І вирішив, що марю, але коли сьогодні побачив вас разом, зрозумів, що це могло бути правдою!

— Ні, — проскрипів Джон, дивлячись перед собою. — Це було видіння того, що вони хочуть із нами зробити. Я якийсь час був у них кимось на кшталт шамана-відуна, бо навчив добувати вогонь.

Брови Кларка злетіли вгору.

— Ти? Навіщо?!

— Бо це було єдине, що могло врятувати мені життя, — спокійно парирував актор. — Інакше вони б мене з’їли. Та ще й сирим. А так я став для них типу божества, ще й їв смажене м’ясо щодня до відвалу. Поки от її не привели…

Обидва подивилися на мене. Кларк — з цікавістю, Джон… з ноткою тепла в погляді. Потім він знову став суворим і похмурим, продовжуючи розповідь.

— Ораги довго мені не довіряли, хоч і не намагалися більше вбити, а тому не розповідали мені багато чого. Утім, у день, коли Алісу доставили в село, мені показали місцезнаходження людського поселення.

Джон коротко переповів, як ми втекли від безликих, з усмішкою спостерігаючи, як очі аналітика з просто зацікавлених перетворюються на вирячені, погрожуючи випасти з орбіт. А наприкінці підсумував:

— Я майже впевнений, що в них є певні здібності. Не просто подумки спілкуватися, а щось іще.

— Ти абсолютно правий, я вважаю, — Кларк труснув головою, скидаючи мару жаху, і поправив окуляри на переніссі. — Там, найімовірніше, не тільки телепатія, а й можливість впливати на зорові та нюхові відчуття. Скажи, а ти не помічав, щоб вони якось копирсалися у твоїх думках? Я маю на увазі без дозволу. Можливо, вони говорили щось таке, чого ти їм не встиг розповісти, але не звернув уваги.

Джон замислився. Минуло кілька хвилин, перш ніж він відповів.

— Можливо. Хоча я не можу сказати напевно, в чому саме, але я іноді помічав, що вони буквально відповідають на мої особисті роздуми, навіть коли я не хотів, щоб вони знали ці думки. Я навіть намагався якось блокувати, але не впевнений, чи спрацьовувало це.

— А ще, — вклинилася я в їхній діалог, — коли Джон відлякував їх вогнем, один із них не злякався, і мені навіть здалося, що він зміг навіяти мені страх…

Джон похмуро глянув на мене й неголосно спитав:

— Ти мені не казала. Що ти бачила?

— Ну… Спочатку було видіння того, як нас спалюють, а потім інших людей. А потім… — я зам’ялася, бо спогади були надто яскравими й неприємними. — Я відчувала запах горілих тіл. Клянуся, я в житті не була на кремації, але точно знаю, що саме так пахне спалена людська шкіра! Ще трохи — і я б почула крики. Мені тоді стало дуже страшно.

Озноб пробіг по спині, я пересмикнула плечима. Ми йшли між високими деревами, куди сонце майже не проникало. За внутрішнім відчуттям захід мав бути близько.

— Що ж, — підсумував аналітик діловим тоном. — Я не можу стверджувати, але вважаю, що так звані «ораги» справді мають здатність до навіювання й передачі хвиль на всі органи чуття. У такому разі ви справжні щасливчики, якщо вам вдалося піти від них живими. І, звісно, нам варто попередити мешканців поселення, до якого ми прямуємо.

Джон кивнув. Я трохи пришвидшила крок і спробувала зазирнути йому в обличчя. Чоловік став ще блідішим, а його крок із кожною годиною ставав усе важчим і повільнішим. Пов’язка вже вся просочилася кров’ю.

— Кларку, у тебе немає води? — спитала я.

Хлопець швидко закивав і одразу витяг із-за пазухи потемнілу скляну пляшку, очевидно, колись із вином, а тепер закупорену тугим пучком трави й наповнену річковою водою. Одразу пояснив це тим, що знайшов цей «скарб» на березі тієї річки, де ховався від безликих.

— Якби не ця знахідка, я б зовсім занепав духом. Але коли побачив скло, зрозумів, що це з рідної Землі, так аж на душі полегшало. Справжній привіт із дому. І скільки тут таких, Бог його знає!

Ех, Кларку! Справжні привіти тільки попереду, подумала я, згадуючи гігантських орлів. Навіть Джон встиг за кілька тижнів знайти і зброю, і одяг, і навіть рюкзак. Його він, до речі, відмовився мені віддавати, коли ми після привалу продовжили шлях. Глянув так, що захотілося стиснутися й провалитися крізь землю. «Вигадала теж», — буркнув він і накинув лямку на здорове плече. Я не стала сперечатися. Хоче нести — та будь ласка. От тільки боюся, навіть із Кларком удвох нам не вижити, якщо Джон виявиться не в змозі протистояти небезпеці.

За годину Джон із полегшенням сказав, що саме на цьому місці були ораги, коли бачили село. А ще за сотню метрів ми й самі побачили доріжки диму від багать. Ліс розступався й відкривав вид на маленьке село. Сонце заливало західною синявою єдину вулицю, по боках якої стояли дерев’яні будиночки, а здалеку було чути гавкіт собак і голоси людей. Наші шлунки синхронно заспівали від ароматів їжі, і ми пришвидшили крок із усмішками на обличчях.

Поселення було оточене високим парканом із гострими кілками зверху. Ворота були розчинені, а на вході стояла пара міцних чоловіків у темних сорочках і штанях, зі списами й навіть шкіряною захисною бронею на грудях. Угледівши біженців здалеку, вони випросталися й приготували зброю. Але з кожним нашим кроком їхні обличчя витягувалися й м’якшали.

— Стійте, де стоїте! Хто такі, звідки до нас прийшли і навіщо? — зробив крок уперед один зі стражів.

Джон зробив крок назустріч, Кларк Мейсон став поруч, закриваючи мені огляд. Я витягнула голову з-за їхніх плечей, молячись про те, щоб сьогодні ж потрапити бодай у якусь подобу цивілізації. Ну має ж нам нарешті справді пощастити!

— Ми прийшли з миром і в пошуках допомоги. Ми не місцеві, не знаємо поблизу інших людських поселень. На нас напали.

Другий стражник кивнув із розумінням і швидко пішов за ворота, а перший залишився стояти, але зброю опустив.

— Тоді вам треба поговорити з нашим старійшиною, він вирішить. Зачекайте кілька хвилин.

Джон кивнув і одразу похитнувся. Кларк притримав його за лікоть, я стурбовано зазирала в спотворене від болю обличчя. Йому було зовсім зле.

— У вас є лікар чи цілитель? Йому терміново потрібна допомога, він поранений! — не витримала я.

— Є в нас лікар, — пролунав старечий, але владний голос.

Із воріт вийшов, спираючись на палицю, літній чоловік із сивуватою бородою.

— І ми обов’язково вам допоможемо. Проходьте.

Ворота зачинилися за нашими спинами. Синє світло м’яко окреслювало тіні. Кларк Мейсон і я вели по боках Джона, що хитався, але на серці було спокійно. Ми нарешті дісталися й знайшли людей. Добрих. Справжніх. Тих, хто може нам допомогти.