Раді Вас бачити!

Джон отямився від різкого болю. Він лежав на животі, плече пекло й пронизувало всю спину вогнем. Спочатку він подумав, що це дія припікання або якихось їдких ліків, в очах потемніло, але свідомість він не втратив. Тіло сіпнулося, і біль почав ущухати, а разом із цим прийшло відчуття тиску, яке відійшло до попереку. Чоловік розплющив очі й озирнувся. Він лежав на кушетці в крихітній кімнатці, навколо нікого не було. Спробувавши підвестися, він почув нявкання, і сірий кіт зістрибнув з його спини на підлогу. Не озираючись на людину й високо задерши хвіст, він ліниво почалапав до дверей, вправно прочинивши їх лапою. Вусатий вийшов, не слухаючи лайки, що полетіла в його бік.

Озирнувшись, Джон зрозумів, що рана вже оброблена й перев’язана широкою чистою тканиною. Плече майже не рухалося, як і рука, але ознобу більше не було. Він нечітко пам’ятав, як сюди потрапив і що з ним робили. Начебто Аліса щось казала йому про лікаря і таблетки, Кларк стурбовано поправляв окуляри, були ще якісь люди... Чоловік труснув головою і протер долонею обличчя. Поруч із кушеткою на столі стояв глечик із водою. Він відпив і вирішив іти на розвідку шукати друзів.

Сама кімната була практично не обставлена, за винятком стола й місця для сну. Не було навіть вікна. А от вийшовши, він тихо присвиснув. Він опинився на внутрішньому балконі другого поверху. Внизу снували люди, стояли столи з їжею й напоями, біля стіни була довга стійка, за якою стояла пишногруда жінка із зібраним у пучок волоссям, а ззовні долинали звуки полін, що розколювалися, дитячого сміху й іржання коней. Ну справжня таверна! Джон спустився сходами і одразу побачив у кутку Кларка, який, схилившись над столом, похмуро розглядав щось, упершись руками в стільницю. Аліси не було видно. Чоловік рушив до аналітика, на ходу ловлячи на собі зацікавлені погляди відвідувачів.

— Кларку! Чим зайнятий? — Джон обійшов його зі спини й завмер у німому подиві.

На столі лежала невелика металева коробка з купою деталей і дротом. Усе це нагадувало розібраний тостер відомої марки, а сам Кларк, відірвавшись від роздумів, розплився в усмішці.

— Ну нарешті! Ми вже почали хвилюватися, боялися, що ти й до вечора не встанеш! Аліса так узагалі сиділа з тобою майже весь час, ледве вигнали, і то спокусивши її душем із гарячою водою! Як самопочуття?

Джон слабо усміхнувся при згадці про дівчину і про те, як вона піклувалася про нього в дорозі. Він не хотів визнавати, але йому це подобалося, як і сама Аліса.

— Мені вже набагато краще. Тут виявився лікар, я правий? Бо, якщо чесно, вчорашній вечір пам’ятаю погано.

— Так, до тебе одразу привели лікаря. Ти не уявляєш, скільки нового я тут знайшов! Та тут чортзна-що відбувається! Загалом, тобі дали антибіотики, рану обробили й перев’язали, ти майже одразу відключився. Але ти глянь на це!

Кларк із гордістю, ніби сам винайшов тостер, показав розкритою долонею на гору деталей. Джон підняв брови й переводив погляд із купи мотлоху на столі на сяючого аналітика. Кларк махнув рукою.

— Ах, так! Стривай, ти зараз сам усе побачиш!

Поки хлопець щось збирав і прикручував, до них підійшла молода дівчина у фартуху і, ніяковіючи, спитала:

— Шановні, бажаєте снідати? Є омлет, м’ясо, тушкована картопля зі сметаною і... — вона зам’ялася, бо голодні очі Джона вже палали, а голова закивала, щойно вона заїкнулася про їжу. — Ще риба й овочі.

— Неси! — випалив Джон, заливаючись слиною. — Неси, рідна, усе, що є! І води ще не забудь!

Дівчина залилася рум’янцем і, тереблячи фартух, запропонувала:

— Води? Може, пан бажає компоту чи чаю, пива?

— Пиво давай, і швидше! — поквапив Джон, задоволено усміхаючись і передчуваючи бенкет.

Дівчина пурхнула геть, а Кларк із розумінням протягнув, не відриваючись від роботи:

— Ох, як я тебе розумію, сам учора накинувся на їжу як вовк, думав, лусну! Бачив би ти, як Аліса їла, будь-якому мужику наука! — аналітик по-доброму засміявся й відійшов убік, відкриваючи погляду своє творіння. — Ну і що ти на це скажеш?!

Джон із цікавістю глянув на зібраний тостер. Звичайна машина, нічим не відмінна від тієї, яка була й на його кухні в минулому житті на Землі.

— Скажу, що не розумію, що я мав побачити. Це тостер. У мене такий був. Ти ж бачив, що сюди не тільки люди з Землі потрапляють, а й наші побутові речі.

Кларк витягнув обличчя і ляснув себе по лобі.

— Лааадно, нехай, по-твоєму. А так зрозумієш?

Він схопив із сусіднього столу пару шматків хліба й вставив в отвори. Двоє чоловіків не обурилися такою нахабною крадіжкою, а навпаки, з передчуттям стали чекати. Джон нерозуміюче подивився на тостер, і лише зараз до нього дійшло, що маленька лампочка на боковій частині металевої коробки світилася.

Пролунав тихий короткий дзвін, і два тости вистрибнули з машини, димлячи й виділяючи аромат підсмаженого хліба. Кларк буденно дістав тости й повернув чоловікам. Ті із задоволенням захрустіли, продовжуючи трапезу, а аналітик із захватом і стримуваним сміхом дивився на Джона.

— Так, зачекай-зачекай, а як він... а від чого... Стривай! — Джон схопив вилку з дротом, не вставлену в розетку, і затрусив нею перед носом хлопця. — Як це можливо?!

— А я про що! Я вже кілька годин намагаюся це зрозуміти! Розібрав і зібрав його кілька разів! Перевірив! Працює!!! А пані Софі люб’язно підтвердила, що працює справно вже кілька місяців! Без електрики! Та її тут і немає!

Кларк витер спітнілий лоб і плюхнувся на стілець, спантеличено дивлячись на тостер. Ззаду підійшла дівчина з тацею і, знову заливаючись рум’янцем, почала виставляти ароматну їжу на стіл. Тостер був відставлений убік, але не прибраний далеко. Аналітик теж приєднався до трапези, але зрідка проводив по машинці рукою, як люблячий чоловік по дружині, і продовжував її гіпнотизувати, викликаючи цим ревнощі вусатого кота, який теж приєднався до них.

Джон накинувся на частування й блаженно прикрив очі. Їжа! Справжня, приготована й неймовірно смачна! Домашня! Пиво теж було понад усяку похвалу. І навіть коту дістався шматочок м’яса. Уже наситившись і відкинувшись на спинку стільця, Джон вирішив розпитати Кларка про місцевих. Але хлопець і сам мало що встиг дізнатися. Пані Софі виявилася тією самою жінкою за стійкою, власницею таверни. Лікаря звали Генрі, і він був із Німеччини в минулому, а нині допомагав місцевим своїми цінними знаннями й уміннями. Ще був старійшина села, літній пан на ім’я Тверк Лоу. Саме він учора впустив трійцю в поселення й дозволив залишитися під їхнім захистом.

— До речі, тобі треба з ним познайомитися, він просив тебе зайти до нього, коли ти оклигаєш. О, а ось і Аліса!

Джон різко озирнувся і одразу пошкодував про це — плече відгукнулося різким болем. Привставши, він стиснув зуби, терплячи вогонь у спині, але вигляд дівчини, що покращала й посвітлішала, того вартий. Попри садна, що залишилися на обличчі, Аліса була гарна як травневий ранок. Рум’яна, з довгим пишним волоссям кольору темного дерева, у новому білому сарафані з оборками на рукавах. Вузька талія була стягнута вишитим паском, а на ногах замість стареньких кросівок були плетені сандалі. Вона легко й швидко підскочила до їхнього столика і, підійшовши надто близько до Джона, зазирнула йому в очі.

— Тобі краще? Я... ми дуже хвилювалися!

Джон насупився, бачачи, як вона старанно приховує своє до нього ставлення, і сів назад за стіл.

— Так, мені вже набагато краще. Тобі, бачу, теж? Добре виглядаєш.

— Це мені Марія запропонувала свою сукню, я в неї ночувала, у таверні більше не було місць. Для тебе звільнили кімнату. Вона, до речі, онука старійшини, і нам треба буде до них зайти, він хотів із тобою познайомитися.

Джон кивнув.

— Кларк уже сказав мені, зараз підемо. Їсти будеш?

— Ні, я вже поїла.

Повисла пауза, і Джон побачив хитрий усміхнений погляд аналітика. Чого він витріщився?

— Ну тоді ходімо, покажеш, де знайти цього старійшину, — буркнув Джон, підводячись. — Тільки зачекай, до Софі підійду.

Від душі подякувавши господині дому, Джон наздогнав Алісу на виході, і вони вийшли з таверни. Сонце було високо в зеніті, день був яскравим і теплим. Тільки зараз він зміг роздивитися вулицю. Ряди будинків тягнулися вздовж пилюжної дороги, за їхніми дахами виднілися інші споруди. Вище двох поверхів не було, але й це створювало відчуття далеко не молодого села. Вулицею бігали діти з гавкучими собаками, яких тут виявилося чимало. Біля деяких будинків стояли коні, а сама дорога була вимощена гладкими булижниками.

— Треба б тобі теж одяг підшукати, — задумливо відзначила дівчина, не дивлячись на нього.

Джон тільки зараз зрозумів, що ходив таверною, а тепер і вулицею в самих штанях. Звісно, широка тканина пов’язки наполовину прикривала спину й одне плече, але суті це особливо не змінювало. Він подивився на Алісу й зустрівся з нею поглядом. По тілу пройшло тепло. Давно він такого не відчував, навіть з урахуванням того, що на Землі в нього була вагітна дружина. Цей факт ошелешив його і, вочевидь, відбився в очах, бо дівчина почервоніла й усміхнулася.

— Якщо чесно, ніколи б не подумала, що наживо побачу твого ведмедя.

Джон згадав татуювання на всю спину. Гризлі, що стояв на двох лапах зі щитом і мечем у руці. Ворон, який сидів на його плечі. Він вибрав саме цю тварину за її силу й уміння з клишоногого пухнастика ставати небезпечним гігантом, що встає на весь зріст.

— То що щодо одягу? Непогано було б знайти його до того, як іти до старійшини.

Аліса кивнула в бік великого будинку з відчиненими дверима.

— Тут живе пан Тверк, але він зараз у майстерні. Можемо зайти й попросити Марію підібрати тобі щось. Вона сама шиє одяг, і в неї так здорово виходить! Просто замилуватися можна!

Марія була тихою й люб’язною дівчинкою років п’ятнадцяти. У просторій кімнаті, яку вона перетворила на справжнє ательє, висіли різноманітні вбрання на будь-який смак. Тканина була переважно натуральною, але траплялися й рідкісні екземпляри синтетики, вочевидь знайденої на просторах фантастичного світу. З першого погляду визначивши його розмір, онука старійшини одразу запропонувала кілька сорочок, серед яких Джон побачив майже таку, як була в нього і яку довелося розірвати, але з довгим рукавом. Сіла вона ідеально, хоч одну руку й довелося залишити притиснутою до тіла. Аліса схвально закивала й подякувала майстрині. Марія відмахнулася.

— Якби не дідусів подарунок, я б нізащо в житті не навчилася таке штопати! А тепер от місця не вистачає, думаю, навіть доведеться відкривати крамницю, а то й спатиму на сорочках та сукнях!

Джон перевів погляд із Марії на згаданий подарунок і присвиснув. На столі стояла цілком сучасна швейна машина... з вилкою на дроті, акуратно скрученому у вузлик і перев’язаному тасьмою!

Коли вони знову опинилися на вулиці, Джон спитав:

— Ти це бачила?

— А то! І тостер теж бачила. Немислимо! Кларк уже розгадав, як це працює?

Джон похитав головою.

— Коли я з ним говорив, ще ні. Але з його впертістю впевнений, розгадає. Ну або висуне купу припущень. Цікаво, що ще тут є?

Аліса змовницьки притягнула його за рукав сорочки й прошепотіла:

— А уяви, якщо знайти комп’ютер! А ще краще ноутбук!

— Або смартфон! Із уже зарядженою батареєю, — продовжив думку Джон, але одразу зменшив запал. — З іншого боку, яка з них користь без інтернету.

— Ну а чому ти так упевнений, що його там немає? Техніка за всіма законами фізики теж не має працювати, але ж працює!

У таких нелегких роздумах вони дійшли до майстерні, яка зсередини нагадувала радше лабораторію. Старійшина Тверк Лоу стояв над столом із мензурками й колбами, а поруч із ним щось хімічив лікар Генрі. Обидва підняли голови у відповідь на привітання Аліси. Тверк виявився невисоким, але міцним літнім чоловіком із палицею, чи то посохом у руці. У нього було міцне рукостискання і ясний твердий погляд. Лікар був молодший за старійшину на десяток років, але з таким самим чіпким поглядом. Обличчя мало тонкі риси, а на голові було розсипане русе волосся, прикрите білою банданою в тон його накидці. Представившись і потиснувши їм руки, Джон вирішив звернутися спершу до лікаря, подумки сподіваючись, що це не буде сприйнято як неповага до старійшини.

— Док, хочу подякувати за надану допомогу. Кларк сказав, що ви дали мені антибіотики.

Генрі закивав головою і, вивудивши з високого стола баночку з круглими таблетками, показав її Джону.

— На них у нас часто є попит. Добре, що в місті їх можна купити. Як ваше самопочуття?

Джон перекинувся з Генрі кількома реченнями й повернувся до старійшини. Тверк Лоу дивився просто в очі, оцінювально й трохи примружившись.

— Міс Аліса розповіла мені про вашу зустріч і про те, як хоробро ви себе повели. Нечасто зустрінеш людину, яка побувала в поселенні орагів і вибралася звідти живою!

Джон обережно добирав слова, зрідка позираючи на дівчину. Вона хоч і здавалася спокійною, але постійно теребила кінчики волосся й прикушувала губи, чим видавала своє хвилювання. Чого вона боїться? Що вона їм розповіла?

— Вам краще знати, пане Тверк. Я справді потрапив до них у полон і довго готував втечу. А щойно дізнався про ваше село, вирішив не відкладати, тим паче що ораги привели до мене Алісу.

Тверк кивнув із розумінням.

— Це і добре, і погано, — задумливо промовив старійшина, жестом руки пропонуючи вийти й пройтися. — Річ у тім, пане Джоне Брауне, що вони вже давно приглядаються до нашої місцевості. Видно, зовсім уже набридло їм жерти хобрісів.

— «Хоботки», — шепнула мені Аліса звичну для нас із нею назву.

— Але ви мені не все повідали... — похмуро продовжував Тверк Лоу, а дівчина опустила очі й відстала від нас на кілька кроків. — Ви навчили їх того, що додасть їм сміливості в подальших діях щодо нас.

Джон не втримався і таки озирнувся. Аліса зніяковіло й трохи перелякано дивилася, вибачаючись самими губами.

— Ба більше, нам варто чекати їхнього нелюб’язного візиту зовсім скоро ще й через вашу втечу, — закінчив старійшина, зупиняючись біля високого паркану, що огороджував село.

— У мене, на жаль, не було вибору. Якби я не дав їм щось неймовірне, те, чого в них ніколи не було, мене б з’їли, — спокійно промовив Джон. — До того ж я й гадки не мав про ваше існування на той час.

Тверк мирно підняв руки разом із посохом.

— Я в жодному разі не звинувачую вас, що ви. Я все розумію. Ви в нас не перший гість. Просто хочу, щоб ви були зі мною чесні й максимально обізнані про наслідки. Я радше хотів би поцікавитися у вас, чи станете ви нам допомагати? Річ у тім, що мешканці цього села не стикалися з орагами лицем до лиця, і, якщо ви помітили, тут немає безлічі воїнів і стражів, за винятком кількох стражів, призначених управлінням міста.

Джон, почувши згадку про місто вже вдруге, твердо вирішив з’ясувати, що це за місце. Але Тверк продовжив:

— Якщо я правильно розумію, ораги прийдуть сюди не пізніше ніж завтра. І ми ніяк не встигнемо покликати на допомогу. Навіть якби я послав гінця ще вчора, коли міс Аліса розповіла мені свою історію, воїни прийшли б сюди лише за чотири дні. А тому мені важливо розуміти, що ви за людина, і чи не даремно Генрі так старався якнайшвидше поставити вас на ноги.

Отак, подумав Джон. От і допомогли. Утім, він і до цього не збирався скидати погоню за ним на чужих людей. Аліса, яка уважно слухала їхню розмову, переминалася з ноги на ногу. Повз них пробігла компанія хлопчаків років по десять, із криками й бризками, ледь не збивши дівчину з ніг. Джон простежив за ними поглядом і з подивом помітив у руках кожного пластмасовий водяний пістолет. Дітвора шумно втекла за будинки, продовжуючи пуляти одне в одного струменями води, а він випростав спину, відчуваючи нову хвилю вогню по плечу й спині, і відповів:

— Я не тікаю від ворогів. І допоможу вам відбити атаку. Зрештою, я навчив їх лише добувати вогонь, але не використовувати його як зброю. У мене є кілька ідей...

До заходу Джон перезнайомився з половиною мешканців села. Більшість із них виявилася такими самими попаданцями, як і вони з Алісою та Кларком. Решта розповідали про неймовірні місця свого минулого, про які чоловік чув уперше. Свої ідеї щодо вогневої атаки він розповів спершу аналітику, той їх схвалив із деякими поправками, і потім вони разом зі старійшиною рушили до тих мешканців, які могли їм допомогти. Аліса майже весь час була поруч. Не заважала й не лізла в розмови, але завжди була напохваті. Джон із черговим подивом відзначав, як йому комфортно, коли вона стоїть за його спиною, готова підтримати в усьому... Дівчина почувалася винною, що розповіла старійшині надто багато. Утім, її вини в цьому не було, і Джон не сердився. Але його розчулювало таке ставлення. Прояви вірності, навіть на такому незначному рівні.

Ще старійшина відкрив їм секрет того, як саме всього кілька стражів дають раду охороні такого великого периметра. Для цього він запросив їх у таверну до пані Софі й провів у невелику кімнату на першому поверсі, поруч із кухнею. У центрі кімнати стояв стіл, оточений стільцями. А на ньому стояла величезна кришталева куля кольору мокрого піску. Джон із цікавістю почав її розглядати, а потім Тверк попросив Алісу доторкнутися до неї. Дівчина з острахом наблизилася й легенько торкнулася кінчиками пальців гладкої поверхні. Дим усередині кулі заворушився, відкриваючи перед ними вид на все село, оточене парканом, аж до найближчої кромки лісу. Новоприбулі ахнули, старійшина заусміхався.

— Це подарунок лорда Барріо. Коли ми розповіли йому кілька місяців тому про перші візити орагів, він відмовив нам у численній охороні, але пообіцяв вирішити питання. Невдовзі він прислав десяток воїнів і ось цю кулю огляду. З її допомогою ми можемо бачити все в реальному часі й заздалегідь вислати на потрібну точку людей для запобігання проникненню. Вас ми теж одразу побачили.

Кларк Мейсон із професійним інтересом почав вивчати магічний пристрій, а Джон рушив зі старійшиною до загальної зали таверни. Пані Софі вже накрила поважним гостям стіл із паруючою їжею, а більшість людей розійшлася.

Після вечері Тверк Лоу попрощався з ними й пішов віддавати останні розпорядження перед ніччю. Кларк так і залишився в кімнаті з кулею, не в силах відірватися від невідомого науці предмета з магічними властивостями, а Аліса з печальними очима ліниво колупала недоїдену порцію вечері. Пані Софі насипала щедро.

— Пройдемося? — неголосно запропонував Джон.

Аліса здригнулася й кивнула.

На вулиці було темно. Дорогу освітлювали кілька факелів, які все одно не могли затьмарити сяйво мільярдів зірок, розсипаних на чорному небі. Коні тихо фиркали. Село здавалося безлюдним у пізню годину.

— Втомилася?

— Так, трохи, — тихо відповіла дівчина. Потім невпевнено продовжила: — Я боюся. Боюся, що ораги виконають свою обіцянку.

На красивому обличчі відбилася тінь страху, як у перший день їхнього знайомства.

— Усе буде добре. Ми в безпеці й ужили купу заходів, щоб не дати їм сюди навіть зайти.

— Знаю, — кивнула вона. — Просто... Він тоді так сильно мене налякав! І я все думаю про сина. А що як... Що як він теж до них потрапив? Ще до нас?

У Джона стиснулося всередині. У нього не було дітей, але була вагітна дружина. А ще в нього було четверо двоюрідних братів, двоє з яких зовсім малюки.

— Не думаю, Аліс... Скільки йому?

Обличчя дівчини осяяла дивовижна м’яка усмішка. Материнська й сумна.

— Три роки. — Дві сльозинки скотилися по щоках. — Усього три!..

Плечі Аліси затремтіли, і вона зупинилася. Джон завмер, не знаючи, чим допомогти і як утішити. Що він міг зробити? Хіба що обійняти. Її плечі виявилися холодними, і він почав м’яко розтирати оксамитову шкіру. У голові недоречно спливла остання розмова з дружиною.

— Ти зробиш це! Ти зрозуміла?! Я ні копійки тобі не дам, якщо не побачу тесту ДНК! Або ти сама скажеш мені правду, або тобі доведеться це зробити!

— Придурок! Покидьок! Ти чуєш себе? Ким ти себе уявив? Думаєш, ти такий самий нахабний варвар, як у твоєму дурному серіалі? Та ти ніхто! І я тобі не рабиня! Це твоя дитина, і ніякого тесту ти не отримаєш!

— Тоді відповідай, як у тебе вийшла вагітність? Термін — чотири місяці, а ми не бачилися сім! Ти думаєш, я зовсім ідіот?!

— ТАК! Ти ідіот, якщо вирішив, що я тобі зраджую! Це лікарі помилилися з терміном вагітності! А я — з вибором чоловіка!

Джон прикрив очі й відчув запах волосся Аліси. Дівчина перестала плакати і так і залишилася стояти, притягнута до його грудей здоровою рукою.

— Ходімо. Тобі треба виспатися. І пообіцяй мені дещо, — тихо промовив Джон.

— Що? — так само тихо спитала Аліса.

— Коли до воріт прийдуть ораги, ти не вийдеш із дому. Ти сидітимеш там доти, доки все не закінчиться. Пообіцяй!

— Обіцяю.