Раді Вас бачити!

«Якщо ти уклав угоду з деволом, то вчиниш мудро, перерахувавши після цього свої пальці... потім руки й ноги, а потім і родичів».

Роберт Аспрін, «Ще один чудовий міф»

Забуття обірвалося різко. Важкість у голові розсіялася, наче туман від пориву вітру, а до слуху долинув наполегливий стукіт у двері. Я розплющила очі й побачила себе на широкому ліжку в кімнаті, яку слабко освітлювали дві лампи, що стояли на невисоких тумбочках із квітами. Стукіт повторився, а відразу за ним я почула звук ручки, що поверталася. У тонку щілину просунулася голова ельфа. Побачивши мене, що сиділа на ліжку, він швидко зайшов, несучи якісь речі. Жестом наказав мені мовчати й причинив за собою двері.

Молодий ельф був вродливий і високий, одягнений у легкі обладунки, а на поясі в нього висів тонкий меч у витончених піхвах. Він дивився на мене з цікавістю, але цілком миролюбно.

— Пані, у мене для вас посилка від ваших друзів. Тільки ви мусите це сховати. Ніхто не повинен знати, що я щось вам передавав.

Він запитально подивився, чекаючи мого кивка. Я встала з ліжка, відчуваючи, як голова наливається важкістю, наче з похмілля, і зробила кілька кроків до нього. Ельф тим часом порився у внутрішній кишені плаща й вивудив звідти аркуш паперу, складений у кілька разів.

— Це лист для вас. І речі теж. І прошу вас, тримайте все в таємниці. Інакше нам обом буде лихо.

Віддавши лист і поклавши мій рюкзак та об’ємний згорток на крісло, він уже збирався йти, але я його зупинила.

— Зачекайте, хто вам це передав?

— Ваші друзі. А чиєю допомогою, гадаю, вам краще не знати, так безпечніше.

— Але... Як тебе звати?

Ельф із легкою усмішкою схилив голову.

— Цього я теж волів би вам не говорити. Доброї ночі, Алісо.

Тіні на стінах стрибнули, проводжаючи ельфа за двері. Я повернулася до речей, і ясність думки нарешті почала повертатися до мене. Мій рюкзак... Отже, це Джон? Я розгорнула свій плащ, у який був загорнутий лук Тогра, і сіла на підлогу, вперши лоба у спітнілу долоню. Спогади увірвалися в голову. Я замкнена. Немов підтверджуючи мої думки, ключ у дверях клацнув. Отже, ельф працює в замку, але якимось чином з ним зв’язалися Джон і Кларк. Я квапливо розгорнула лист. Серце забилося швидше, перші рядки розпливалися від хвилювання, доки я не взяла себе в руки й не підійшла ближче до світла.

«Алісо! Сподіваюся, у тебе все добре. Ми з Кларком вирішили передати тобі твої речі, нас відправляють у похід із пошуковим загоном, від Віллі Вебера ми з’їхали. Передали тобі також і лук, про всяк випадок. І ще в рюкзаку є невеликий подарунок.

Я хочу, щоб ти знала: мені було важко залишити тебе там, але я не бачив іншого виходу, адже лорд — твій чоловік, і він згадав вашого сина. Можливо, ти зможеш його знайти. Я вдячний тобі за те, що ти не приховала від мене новини про Малену, я постараюся її відшукати.

Не знаю чому, але зараз мені легше пояснитися з тобою. Напевно, це тому, що я не бачу твоїх очей, не чую твого запаху... Ти мені дуже дорога і маєш знати: Малена вагітна не від мене, саме тому я був із нею у сварці напередодні катастрофи. Ми розійшлися через її зраду й обман. А зустрівши тебе, я захотів почати все спочатку. З тобою. Тут, у новому світі, з його новими законами й народами.

Я прийду до тебе, щойно повернуся з походу, і сподіваюся, ми зможемо поговорити наодинці.

Знаєш, мені було дуже приємно називати тебе своєю нареченою.

P. S. Будь обережна. Нікому не вір. Якщо що — шукай допомоги в Лосфора.

P. P. S. Кларк передає тобі привіт».

Я прочитала рядок, де він казав, що йому було приємно називати мене своєю нареченою, кілька разів. На очі навернулися сльози. Закинувши голову вгору, я притисла аркуш паперу до грудей. Потім метнулася до рюкзака й відкрила його. Поверх моїх речей лежав маленький ліхтарик. На вигляд нічим не примітний, чорний. Лише з одного боку була різьба по металевій поверхні у вигляді двох переплетених ліній. Я спрямувала його в протилежний від вікон бік і ввімкнула. Яскравий промінь світла прорізав кімнату й додав барв предметам, що трапилися йому на шляху. Я одразу вимкнула його і, трохи подумавши, сховала разом із листом у кишеню плаща. Потім узяла в руки лук, думаючи про Лосфора. Отже, це він організував таємну передачу. До речі, чому так таємно? Джон не хотів, щоб чоловік знав про лист? Чи вони з Кларком щось підозрюють? Напевно друге, адже... Я знову дістала лист і прочитала передостанній рядок. «Будь обережна. Нікому не вір. Якщо що — шукай допомоги в Лосфора». Невже вони зрозуміли, що я не в безпеці? Тоді чому все ж залишили мене тут?! А з іншого боку, як би вони мене звідси витягли? В Олега озброєна охорона, та й Правитель — справжній диявол. Ну або девол.

Насамкінець я взяла в руки лук. Шкодуючи, що разом із луком я не отримала сагайдака зі стрілами, та й, потрапивши сюди, втратила можливість навчитися стрільби в гнома, я стала в стійку і спробувала натягнути тятиву, уявляючи себе лучницею. Тятива була туго натягнута й майже не піддалася мені, але варто було мені уявити, як я цілюся в підсвічник на стіні, це перестало мати значення.

Між пальцями руки й тятивою я відчула щось, що легенько лоскотало мені руку, а потім побачила довгу смужку від моєї руки до вигину лука. Що це?! Я різко кинула лук на підлогу, він із гуркотом ударився. А поряд із ним лежала самотня стріла з пір’ям і гострим наконечником. Прислухаючись, чи не біжить хтось до моєї кімнати на цей шум, я швидко підхопила зброю назад у руки. Як таке можливо? Я затрусила головою, але стало тільки гірше.

У коридорі справді почулися кроки кількох пар ніг, і я, не гаючи більше ні секунди, метнулася з речами до ліжка. На ходу закинувши рюкзак і лук під низьке покривало, я застрибнула на ліжко. Мимохідь оглянувши кімнату й переконавшись, що нічого не забула, я бухнулася на подушки саме вчасно. Замок у дверях клацнув, і до кімнати влетіли двоє стражників. Нічного ельфа серед них не було, а обличчя дивилися суворо й неприязно.

— Що тут відбувається, пані?

Я піднялася на ліктях.

— Я отямилася і не зрозуміла, де я. Коли мене випустять? Я хочу бачити лорда Барріо!

— Лорд Барріо відпочиває, як і всі в замку. На світанку...

— До біса світанок! Я вам не полонянка! Негайно покличте його, інакше я тут усе розгромлю, і ніхто не спатиме!

Мої гнівні вигуки, здавалося, ніяк не зачепили охорону. Один навіть розвернувся виходити, але раптом завмер на місці, а потім низько вклонився комусь у дверному прорізі. Перший же відповів:

— Якщо пані зволить шуміти, нам доведеться зв’язати її по руках і ногах і прив’язати до ліжка. Вирішувати вам.

— Лякати ти мастак, Елдоре. Досить. — Скрипучий голос звучав загрозливо, і стражник, широко розплющивши очі, подивився собі за спину.

Упавши до ніг Правителю, що входив до кімнати, Елдор залепетав:

— О великий і жахливий, ми потривожили ваш відпочинок, я прошу пробачення! Але...

Дивоникс скривив губи й відмахнувся, мов від надокучливої мухи.

— Іди вже. Якби ти потривожив мій відпочинок, я не був би таким люб’язним. Щезни!

Стражники вийшли за двері й залишилися стояти там. А Дивоникс пройшов до ліжка й сів на його край, поглядаючи на мене жовтими очима. Зіниці в них були котячими, тобто вертикальними, і це лякало сильніше, ніж роги й хвіст, що нервово посмикувався, зачіпаючи покривало, під яким лежав схований лук.

— То ти, значить, жінка Олега. Непогано, має смак цей пройдисвіт. Я б навіть сказав, вельми добрий смак.

Я інстинктивно потягнула ковдру на себе, намагаючись закритися від нього. Але тут же, зрозумівши безглуздість цього руху, перестала і підвела голову.

— А ти, значить, вважаєш себе тут найголовнішим? Тільки тому, що в тебе хвіст і червона морда?

Дивоникс, на мій подив, розвеселився й коротко реготнув. А в мені прокинувся інтерес.

— Ти, любонько, ще й на язик гостра! Смілива... — Червона рука потягнулася до мого обличчя, але я відсунулася подалі.

— Що таке, куди сміливість поділася? — забавляючись, здивувався він.

— Це не сміливість поділася, це відраза прийшла. Не смій мене навіть пальцем торкатися, дияволе!

Рука опустилася, і він перестав усміхатися.

— Невірно. Я не диявол, а девол. І тобі варто це добряче запам’ятати, якщо хочеш дружити.

— З чого ти взяв, що я хочу з тобою дружити?!

Він слабко всміхнувся, але від цієї усмішки віяло смертю.

— Бо ті, з ким я не дружу, живуть лише доти, доки мені це вигідно. А користі з тебе малувато буде. Тож думай. Час у тебе до завтрашнього вечора.

Дивоникс встав і вийшов. Двері захряснулися, замок закрився. Я обливалася холодним потом, тримаючи себе за плечі руками, щоб не так сильно тремтіти. Сльози котилися й котилися щоками, наче хтось забув закрутити кран.

Коли за вікном почало світати, я обперлася боком об подушку, покладену до узголів’я ліжка. Прикривши повіки, я тихо задрімала.

Ранок не приніс мені полегшення. Прокинувшись, я побачила на тумбочці тацю зі сніданком: чашка чаю, тости з джемом і яєчня. Я навіть не чула, як це внесли, і це тепер лякало. Я не почувалася в безпеці. Щомиті чекала чогось поганого, і це виснажувало, вимотувало, вселяло невпевненість і страх.

Поївши, я спробувала відчинити двері. Вони були не замкнені, але відразу за ними виявилося двоє нових стражів і один чоловік, обличчя якого було сховане під довгим плащем із каптуром. Такі вчора стояли в тронній залі, це я пам’ятала. Побачивши мене, він указав рукою на довгий коридор і неголосно промовив:

— Лорд Барріо очікує на вас.

Невпевнено ступаючи за таємничим слугою Олега, я думала про те, чи безпечно було залишати свої речі й лук під ліжком. У будь-якому разі я не бачила в кімнаті іншого місця, де їх можна було б сховати, але ця думка не відпускала мене. А що, якщо прислуга вирішить прибрати в кімнаті й знайде їх? Одразу доповість лорду?

У просторій кімнаті з високими вікнами мене зустрів чоловік. Це виявилася бібліотека. Вздовж стін стояли стелажі з численними книжками, там же висіло кілька картин із пейзажами, а в центрі стояло кілька крісел із підлокітниками, затягнутими в бордовий оксамит, і невисокий столик. Олег уже сидів в одному з крісел, читаючи щось і потягуючи з порцелянової чашки каву, запах якої заповнював увесь простір.

— Добрий ранок, кохана! Сподіваюся, тобі солодко спалося? — проспівав він, жестом руки пропонуючи мені сісти.

Слуга став біля дверей, склавши руки на грудях і опустивши голову. Я ж повільно пішла оглядати кімнату. На душі було неспокійно й дуже тоскно. Страх. Він чітко починав проявляти себе, захоплюючи всі мої думки й викидаючи всі слова, які я готова була сказати Олегові до того, як зайшла сюди. Та що зі мною?!

— Алісо?

— Мм?

— Я питаю, як тобі спалося?

Я завмерла й згадала, як до мене зазирнув спочатку ельф, потім Дивоникс.

— Не дуже, — слабко відповіла я і тут же подумки вилаяла себе.

Почуття боролися в мені. Мені більше не хотілося втекти чи зробити боляче чоловікові. Я забула про Джона, забула про все. Страх утримував мої думки, і лише щось одне, що я поки не могла розкопати, тривожно билося в голові, намагаючись достукатися до свідомості.

— Можливо, ти погано спала через потік відвідувачів? Що там тобі притягнув той ельф? Як там його, Тауліис?

Стало зовсім зле, але головне — незрозуміло. Звідки він дізнався, хто саме приніс мені щось?! Адже навіть я не знала його імені! Ельфа хтось бачив? Здали?

— Звідки?..

— Звідки я знаю? Ну так це моя робота тут: усе знати. Ну та гаразд, що там у тебе? Одяг і лук без стріл? Ах так, магічний лук... Що ж. Дай подумати.

Поки Олег тер пальцями гладко виголене підборіддя, я в жаху дивилася на нього. Звідки, чорт забирай, він усе це знає?! Може, у моїй кімнаті стоїть камера? І що значить магічний лук? Це через те, що стріла сама собою з’явилася?

— Отже так, речі залишай собі, звісно, нащо вони мені. А от лук варто показати Правителю, гадаю, така іграшка його зацікавить.

Олег махнув рукою, і слуга на мить вийшов і тут же повернувся. Коридором почулися віддалені кроки людини, що бігла. Отже, лук зараз заберуть...

— Сідай, немає правди в ногах.

Я покірно сіла, наче одурманена його голосом і власними незрозумілими почуттями: то страху, то тупої відданості, то хтивості. Так, що?! Яка ще хтивість? І тієї ж миті — знову страх. Голова почала розколюватися від болю, а спина вкрилася потом.

— Ти мені ось що розкажи: як ти зустрілася з Джонні Брауном і Кларком Мейсоном. Детально. Що між вами було? Кого ви бачили? Що вони тобі розповідали? Говори!

Я ковтнула в’язку слину, виразно відчуваючи щось недобре, ненормальне, що коїлося зі мною. Почуття й емоції змінювали одне одного, як фонтан із веселки, підминаючи під себе, прогинаючи, спрямовуючи, як течія річки в потрібний бік. Помовчавши кілька хвилин, я відкрила рот, і з мене полився потік слів. Це було схоже на сильне сп’яніння, коли ти вже не контролюєш себе й тобі хочеться повідати комусь про всі свої біди й проблеми, про хлопця, в якого закохалася, про найсильніші переживання, про вірних друзів. Стиснута до формату короткої та лаконічної історії інформація випливала з мене мимоволі, наче хтось тягнув за тоненьку ниточку, розмотуючи мене саму зсередини, як клубок.

Я розповіла йому все. Ораги, Кларк із НАСА, напад на село, поцілунок із Джоном, Малена з таверни, Тогр, що подарував лук... У якийсь момент я просто відключилася, сама не розуміючи як. А Олег, байдужо дивлячись на мене, задумливо відкинувся на спинку м’якого крісла.

— То ось воно що... — неголосно, швидше для самого себе, промовив він.

Він повільно повернув голову й утупився в безликого, що стояв біля входу.

— Як вона не впізнала вас одразу?

Ораг знизав плечима.

— Ми приховані — раз, я контролюю її спроби зрозуміти свої емоції — два, зустрінуті нею ораги в лісі не вміли говорити, а ми говоримо людською мовою — три.

Олег ледве кивнув.

— І все ж... Це вкрай ризиковано, тримати її тут. От же ж. А я хотів із нею ще порозважатися. Може, в темницю кинути?

Ораг не відповів, а зробив кілька кроків убік, пропускаючи гостя. Олег звів брови.

— Дивоникс? Заходь. Я тут із дружиною балакав.

— Бачу, ти її убалакав, — хмикнув девол, дивлячись на обм’якле тіло дівчини й вальяжно розкинувшись у кріслі навпроти.

Після розповіді Правителю про те, що дізнався від дружини, Олег подав знак орагу, і незабаром до бібліотеки внесли лук Аліси.

— Це про нього я тобі говорив. Вирішив, тобі сподобається. Упевнений, ти такого ще не бачив!

Слуга простягнув зброю Дивониксу, той спритно перехопив держак і встав, приміряючи до себе лук.

— Непоганий, бачу, — задоволено протягнув він. — Так, а в чому тут магія, кажеш?

— А ти натягни тятиву. Уяви, що стріла вже є.

Девол із легкістю довів тятиву до свого вуха.

— І?..

На обличчі лорда промайнув сумнів, кілька зморщок пролягло на лобі.

— Стріла має з’явитися! — розсіяно пробурчав він, теж підводячись із крісла й обходячи Дивоникса з різних боків.

— Коли? — скептично поцікавився девол. — Завтра?

— Та ні ж! Не розумію! У неї вона просто виникла в руках!

Дивоникс опустив лук і втупився в Олега.

— Жартуєш? Я не прихильник гумору такого роду.

Він поклав зброю на стіл і махнув рукою слузі, вказуючи на графин, що стояв на дальньому столику. У високий келих із вигадливим візерунком полився міцний алкоголь, а девол упав у крісло й знову втупився в дівчину. Щось не сподобалося Олегові в його погляді на Алісу. Жовті очі ковзали від відкритих щиколоток до вирізу декольте.

— Сподобалася?

— Так, Баррі, смак у тебе добрий. — Дивоникс різко повернувся до нього. — Що робитимеш із нею?

Олег замислився. Ще до питання девола він не знав, що робити з нею тепер, коли всю інформацію було витягнуто, а після такого інтересу до її персони з боку девола питання стало гострішим.

— Думав потримати ще замкненою. А потім продати комусь або просто позбутися. А що, є думки?

Девол невизначено хмикнув. Потім відпив із піднесеного келиха і, смачно причмокнувши від задоволення, почав здалеку:

— Олеже, коли ми з тобою зустрілися вперше, ти мене врятував. І я був тобі вдячний, тому й не став убивати одразу. А після побачив у тобі побратима, людину, що бачить вигоду там, де інші її не знаходять, і вміє жертвувати чимось заради досягнення мети. Пам’ятаєш ту, як її, яку ми зустріли невдовзі? Дівку з вашого світу, яка постійно ридала?

— Пам’ятаю, — неголосно відповів той, із неприязню й соромом згадуючи перекошене від жаху обличчя дівчини.

— Ти зміг спокійно пожертвувати тією нетямущою, щоб ми могли йти далі. Вовкові було достатньо її жирних ляжок. І це було правильно! Такій, як вона, нічого не світило б ні у вашому світі, ні тут. Вона була слабка, нерішуча, млякла якась. Та й на вигляд не надто примітна.

Олег починав розуміти, куди хилить девол, але не став його перебивати.

— Ти ж розумієш, що коли ми наберемо достатньо зброї, знайдемо все необхідне й зберемо повну команду тямущих мізків, ми полетимо звідси на тому кораблі? І як ти думаєш, чи не стане тобі нудно в дорозі? Ну знайдеш ти собі кралю, хай навіть поступливу, а далі що? Набридне вона — і куди її дівати?

— Ти це до чого, Див?

— А до того, — девол указав рукою з келихом на Алісу, — що така, як вона, навряд чи набридне. А якщо й так, то в тебе є друг, якому її норовистість не приїсться доволі довго.

Людські очі звузилися й зчепилися в поєдинку з жовтими демонічними. Сутичка поглядів тривала кілька хвилин, після чого девол заскрипів голосом:

— Вона тобі потрібна?

— Ні, — була чітка відповідь Олега.

Саме зараз він це остаточно усвідомив. Аліса більше не цікавила його як особистість, як жінка, як людина. Але залишилося почуття власності й бажання завдати болю. А віддати її Дивониксу було ідеальним втіленням його бажань. Але здаватися так просто найкращому торгашу з Базару-на-Деві він не збирався.

— Але я не дозволю тобі отак просто забрати в мене іграшку.

Девол розслабився і, вловивши правильний посил, перейшов до звичної манери спілкування — торгу.

— Чого ти хочеш за право володіння?

Олег закотив очі, прикидаючи, скільки він може запросити в девола, і швидко знайшов рішення.

— Коли ми зможемо завести корабель, капітаном судна буду я. Це буде чесно. Зараз ти головний, а там буду я.

Дивоникс не змінився на обличчі, не бажаючи показувати свої справжні почуття. Бути Правителем йому не подобалося, але відчуття верховенства підносило над рештою, і розстатися з цим було нелегко.

У подальшій суперечці вони не помітили, як руки дівчини злегка здригнулися, як обличчя залилося рум’янцем. Аліса слухала їхню розмову, мимоволі користуючись нагодою, адже навіть ораг із цікавістю стежив за обговоренням її подальшої долі, зовсім забувши зчитувати її думки.

— По руках! — Дивоникс жваво простягнув червону долоню. — Вона сидить тут, я можу з нею спілкуватися, але не торкатися до того моменту, поки ми не зійдемо на борт корабля! А ти даєш слово не віддавати її нікому іншому, залишаючи право володіння лише за мною!

— По руках! — підтвердив Олег.

— І щоб ніяких мисленнєвих штучок при мені, — попередив Дивоникс, поглядаючи на безликого. — Коли я буду з нею спілкуватися, я хочу чути її справжній характер, а не ось це слимакове поклоніння.

Олег кивнув, погоджуючись, ораг теж.

А Аліса нарешті зрозуміла, що відбувається з нею в цьому проклятому замку, і з жахом розплющила очі.