Раді Вас бачити!

Коли Джон покинув стіни похмурого замку, на душі одразу стало легше, а от серце занило в поганому передчутті. Обмірковуючи те, що сталося кілька хвилин тому, він зупинився й задумливо озирнувся на високі вежі, прикрашені вікнами й вітражами. У тому, що залишити Алісу там було правильним рішенням, він практично не сумнівався. До цієї хвилини. Адже лорд виявився не просто її чоловіком, а ще й вельми переконливо запевнив, що лише дбає про безпеку матері його дитини. А ще Джон почув його версію їхньої сварки, і в першу хвилину вона йому навіть здалася переконливішою за ту, що розповідала йому Аліса. Ну посварилися, з ким не буває. Чого тільки не ляпають чоловік і жінка в пориві гніву, а потім миряться, і все забувається. Та й сама Аліса не дуже протестувала проти того, щоб залишитися й поговорити з чоловіком. Але що ж тоді так тримає його тут, на сходах біля входу?

— Джоне, ти як?

Кларк Мейсон стояв у не менш задумливому настрої і, мружачись від сонця, ліниво гладив кота на плечі. Тварина вже настільки вросла в образ аналітика, що без кота той виглядав би незвично. Вусатий, здавалося, зараз радів тому, що вони знову на повітрі, і вдячно підставляв холку під руку господаря.

— Не знаю. Неспокійно якось. Незвично без Аліси.

— Думаєш, там безпечно?

Джон уважно подивився на Кларка. Цій людині, а точніше його логіці й розумовим здібностям, він довіряв на всі сто, а тому хотів чітко розуміти, що той думає.

— Ти щось помітив? Ми дарма її залишили?

Аналітик знизав плечима.

— Не можу сказати напевно. Але припускаю, краще було б їм вести бесіди в нашій присутності. Або хоча б не отак одразу. Та й охорона його дивна якась. Стояли над душею, обличчя під каптурами сховали. Що за таємниця?

Обидва синхронно знову повернулися до замку.

— Вона мені перед входом до зали сказала, що бачила вчора мою дружину...

— Малену?! Ого! І де вона?

Актор майже байдуже знизав плечима.

— У таверні. Але мені, якщо чесно, до неї діла немає. Я не казав Алісі, та й тобі, але дитина, про яку всі тоді торочили, — не моя. Я в цьому певен.

Кларк зняв окуляри й протер сорочкою, уважно дивлячись на актора.

— Точно? Мені шкода, друже. Тому ви посварилися напередодні?

— Так. Ми не бачилися з нею сім місяців, я був на зйомках у Норвегії. А коли повернувся, вона сказала, що вагітна. Ну я як дурень до найкращої клініки її повіз, вона не хотіла, казала, у неї вже свій лікар є і все таке. Але я настояв і почув діагноз: чотири місяці строк. Ну... сам розумієш усю тупість.

Чоловіки замовкли й неспішно попрямували в бік площі.

— То що думаєш, Кларку, ідемо в похід чи вихоплюємо Аліску, якщо вона сама захоче, звісно, і даємо драпака?

— Думаю, для початку варто навідатися до центру управління й усе там розвідати. Щось мені підказує, що про лорда й Правителя-диявола ми дізнаємося там більше, ніж із сьогоднішньої зустрічі.

— Ти більше не боїшся? — здивувався Джон, згадуючи, як той весь час хотів звідси втекти.

— Ха! Звісно, боюся. Але твої слова тоді сильно мене протверезили. Звичайно, є ймовірність, що всі ці озброєні люди тут для того, щоб тримати народ у вузді, але, з іншого боку, побачивши цього червоного Дивонікса, я замислився й про те, який йому сенс сидіти тут королем. Ти його бачив? Йому це взагалі не по кайфу. Я припускаю, що в нього, або в них, є якась вища мета. І, очевидно, без допомоги зброї й таких от людей, як ми з тобою, йому не впоратися. А це говорить про те, що і нам поодинці навряд чи вдасться протягнути довго. Коротше, краще розбиратися й грати тут тим, що маємо, а не бігти в невідомість.

— Ну закрутив! — хмикнув Джон, тим не менш погоджуючись. — Що ж, тоді пішли розберемося, хто там був невдоволений нашими вчорашніми перемогами в таверні, а потім зазирнемо до центру пошуковиків.

На людній площі друзі пішли до вже знайомого крамаря з лампами. Ельф, що представився їм як Лосфор, із радістю показав свій асортимент мініатюрних світильників, до яких він зарахував і кишенькові ліхтарики. Джон вибрав собі невелику світлодіодну лампу видовженої форми, а Кларк із благоговінням вчепився в військовий чорний ліхтар. Крамар залишився задоволений такою угодою і був украй здивований, як швидко новеньким вдалося розжитися сріблом.

— А як же ваша юна леді? Для неї ви не будете вибирати подарунок? — люб’язно розпливався в усмішці Лосфор.

Джон відчув укол туги й подумав: а чому б і ні?

— Леді Аліса зараз гостює в замку в лорда Барріо, але, якщо у вас буде можливість послати туди невеликий подарунок для неї, я б із радістю його оплатив.

Лосфор наморщив лоба, обдумуючи щось, а потім махнув головою.

— Думаю, це можна організувати. Що б ви хотіли їй відправити?

Ще кілька хвилин було витрачено на вибір подарунка, після чого Джон поцікавився:

— А скажи нам, шановний Лосфоре, чи не чув ти якихось пліток про нас, чи не цікавився хтось нами?

Ельф завмер від питання. Зображуючи до цього моменту радушність, він різко втратив цю маску, і його обличчя спотворилося хитрим прищуром.

— Чув. Чув, що один новенький, який прибув напередодні, бився в таверні в пані Елізи й ненароком зламав руку одному гному. Тепер той не зможе вийти на роботу й жадає помсти тому, хто позбавив його можливості працювати, накликаючи цим гнів Правителя. Також я чув, що якийсь тип на прізвисько Скляне Око обіграв самого Плаффіра й буквально залишив його ні з чим, але гірше те, що Плаффір підозрює того в застосуванні магії. І ще чув дещо, але це радше стосується вашої подруги.

Чоловіки перезирнулися й в один голос спитали:

— Що?!

Лосфор злегка підстрибнув від натиску, але продовжив, стишуючи голос:

— Якийсь гном Тогр нещодавно теж обіграв пана Плаффіра й виграв у того його улюблений лук. У день, коли ви шукали роботу, гном приходив до Плаффіра й намагався вимагати в нього викуп за зброю, але ціну загнув захмарну. Вони посварилися прямо тут, на площі, і ельф запропонував тому реванш, у якому сподівався відіграти лук. Але того ж вечора Плаффіра не просто залишили без грошей ще до гри з гномом. Тогр подарував виграний лук якійсь дівчині, що створила небачені ласощі, і вона забрала його з собою, пообіцявши нікому й ніколи не віддавати такий цінний дар.

Тяжкий зітх Джона був занадто гучним, і кілька перехожих озирнулися на цей звук. Кларк нервово озирався навсібіч, прикривши рукою кота й знімаючи окуляри, швидше за все, щоб у ньому не впізнали того самого Скляного Ока.

— Так, кажеш, цей Плаффір працює на цій самій площі? Здається, ми його бачили вчора.

— Так, саме так. Друга палатка з того краю ринку, — підтвердив Лосфор. — Але мушу вас попередити, як людей, у яких бачу високий розум і хоробрість: Плаффір хоч і азартний, але вельми впертий і злопам’ятний. Звичайно, коли він дізнається, що ваша подруга гостює в самого Правителя в замку, то, швидше за все, попрощається зі своїм луком. Але боюся, ви для нього вже стали ворогами, і він зробить усе, щоб зіпсувати вам життя.

— Дякую, Лосфоре, ми все врахуємо. — Джон простягнув ельфу ще кілька монет. — Доброї тобі торгівлі.

— Що ти плануєш йому сказати?! Може, нам краще сховатися в центрі пошуковиків? Чорт, Віллі Вебер не брехав! Ми всім устигли насолити!

Кларк Мейсон швидко перебирав ногами, поки Джон упевнено крокував до палатки Плаффіра.

— Заспокойся, Кларку, я просто хочу зрозуміти, що його може влаштувати. Та й пояснити, що жодною магією ти не володієш, а лише чистим везінням.

Аналітик закотив очі, вражений тугодумністю актора.

— Ніякої магії, чиста арифметика! Джоне, ти що, не зрозумів, що я тоді весь вечір вираховував карти?!

Чоловік різко загальмував.

— Твою ж!.. Кларку! — важкий погляд уперся в фізіономію кота й хлопця. — Хоча це теж не магія, але ми не будемо це згадувати. Узагалі. Ве-зін-ня! Зрозумів? І ніякої математики!

— Зрозумів-зрозумів, просто думав, ти й так це знав.

Кларк поник і додав:

— Як іще я міг застосувати свої здібності в таверні, щоб заробити?!

Джон нічого йому не відповів, хоча подумки розумів логіку Скляного Ока.

Плаффір виявився торговцем небідним, воно й не дивно, адже продавав він не що інше, як вино та інші хмільні напої. Ельф був немолодим, але вельми енергійним і мав не менш високомерний погляд, ніж у Лосфора. Коли він побачив здалеку парочку людей, які йому насолили, сині очі звузилися до тонких щілин, виказуючи ледь не ненависть. І замість належного вітання Джон почув видушене крізь зуби:

— Чого бажаєте?! — тон ельфа натякав, що, якщо він і продасть їм вина, то тільки з отрутою всередині.

— День добрий, шановний, — проігнорувавши неприязнь, кивнув він. — Мене звати Джон Браун, а зі мною мій добрий друг Кларк Мейсон. Ми зустрічалися з вами вчора в таверні в пані Елізи.

— М-да. На нещастя!

Кларк із силою боровся із суперечливими емоціями всередині себе: страхом і тріумфом. Учорашня перемога нелегко йому далася, і він собою дуже пишався, але й прилетілі від цього проблеми зовсім не радували.

— Сьогодні ми зайшли до вас, щоб переконатися, що ви не тримаєте образи на мого друга і мене. Гра була чесною, хоч і непростою.

— Панове, давайте припинимо ці співи одне перед одним! — несподівано перебив Плаффір. — Гра не була чесною! Але я не збираюся вас у цьому звинувачувати чи вимагати назад мої гроші. Просто волію надалі не зв’язуватися з такими суперниками, як ви. А тепер прошу вибачити мене, у мене є робота, сподіваюся, у вас вона теж з’явиться після візиту до Правителя. Зайнятість тут украй цінується.

Він діловито почав переставляти бутлі з напоями, явно імітуючи активну діяльність. Джон уважно стежив за його рухами.

— Добре, Плаффіре. Я розумію вас. Робота, до речі, у нас справді з’явилася, уже завтра ми з пошуковим загоном підемо за ворота міста. Доброї торгівлі.

Різко відвернувшись, чоловік закрокував геть, ведучи за собою аналітика.

— Що це було?! Я нічого не розумію. Він реально не злиться чи це...

— Блеф, — закінчив за Кларка Джон. — Якщо я правильно зрозумів, він, швидше за все, уже вжив якихось заходів, щоб нам помститися, і просто чекає результату.

— І?! Ми нічого йому не скажемо? — ошелешений Кларк ледь не кричав, нервово озираючись на ринок за спиною.

Джон, піднявши брову, хмикнув.

— Ти мав на увазі: я нічого не скажу? Ні, навіщо? Щоб ще більше його роздратувати чи відкрити щось, що може допомогти йому здійснити помсту? Я й про роботу йому ляпнув лише для того, щоб він розумів, що ми вже при ділі, і, можливо, це якось вплине. Можливо, якщо лорд не брехав, нас зможуть захистити. Хоча й це сумнівно...

Наступні кілька годин вони провели в Центрі пошуковиків. Це місце виявилося значно сучаснішим і люднішим, ніж ринок і Дім новобранців разом узяті. Довгий корпус із безліччю кімнат, майданчиком для тренувань і навіть збройною був повністю забитий народом. Як невдовзі з’ясувалося — тільки вчора прибулим із походів. Наступного дня половина з них вирушить назад за ворота, а друга отримає свій вихідний у вигляді одного-двох днів.

Начальник пошукового центру був синьолицим чоловіком у літах, дуже схожим на представника раси Крії, про яку друзі знали з фільмів всесвіту «Марвел». Його звали Атуріон, і він був небагатослівний. Суворий, прискіпливий, сильний і мав звичку хрустіти шиєю, розминаючи суглоби. Вислухавши двох прибулих і вивчивши лист від лорда Барріо, той направив їх до свого помічника, розпорядника загонів, кинувши коротке: «Вільні».

Розпорядник був більш схильний до бесіди й швидко повідав Джону та Кларку про те, що начальник справді називав себе уродженцем планети Хала, де мешкали Крії. Також Донні розповів їм, що сам великий і жахливий Дивонікс призначив Атуріона начальником за високі управлінські якості, і з того часу здобич пошукових загонів зросла в кілька разів. Він підбирав ідеальні команди, сам будував маршрути і вибудував найбільш мотивуючу схему виходів і вихідних для хлопців. Якщо ти з походу приносив хороший улов, то міг узяти додатковий вихідний або взяти грошима. У багатьох тут були сім’ї та діти, хтось збирав гроші на свій дім чи купівлю зброї.

Вогнепальна зброя, до слова, видавалася виключно сторожі, призначеній Правителем або лордом, простому народові заборонено було мати подібне, і каралося це смертю. Приховаєш таку знахідку — і до наступного світанку тобі не дожити...

Донні, розпорядник, показав їм кімнату, в якій уже було кілька людей і гномів — їхній загін. Попередив, що на світанку наступного дня вони мають бути тут як тут, а до того часу можуть робити що завгодно. Показав, де взяти броню й вибрати зброю, і, попрощавшись, пішов. Вирішивши сходити за бронею пізніше, Джон оглянув своїх завтрашніх супутників. Троє людей, два гноми й один довготелесий блідо-зелений хлопець із яскраво-жовтим їжачком волосся. Він першим і заговорив.

— Ну що, новачки, я Ліо, мальвуах. Завтра ви з нами, я так розумію?

Джон кивнув і простягнув руку. Ліо міцно потиснув долоню й кивнув у бік решти.

— Наша команда вже злагоджена, але в останньому виході втратили двох на кар’єрі. І от біда: ті двоє тягли наш улов великому. Тож хлопці не дуже радіють: і друзів позбулися, і вихідних.

Гном із бородою, заплетеною в широку косу, встав і грюкнув широкою сокиркою об дерев’яну підлогу.

— Та придурки вони! Казали ж їм: по одному! А ні, вирішили випендрюватися! От і вляпалися!

— А про змія-переростка ти забув, Бософре? — подав голос сивоволосий чоловік років п’ятдесяти. — Нічого, так, що на них поповзла анаконда завширшки з тебе?! Ти б і сам на голову п’ятьом стрибнув, якби був на їхньому місці!

— А не можна було нас гукнути?! Подумаєш, змійки вони злякалися! А нам тепер сьорбай щастя! І кому від цього легше?! Та я б зі своєї відстані в неї сокирою влучив би!

Бософр махнув рукою і з почуттям вилаявся, відвертаючись, мовляв, що тобі пояснювати. А чолов’яга, який до нього звертався, подивився на Кларка з Джоном.

— А ви, значить, нічого не вмієте, раз вас сюди відправили? Ким були в тому житті? Мене, до речі, Вован звати, Росія. Я далекобійником був, але водіння машини мені тут якось не знадобилося, от і доводиться гномам доводити, що таких тварюк, як тут, ми не звикли бачити і реагують люди по-різному.

Кларк, відчувши прихильність чоловіка, уже заїкнувся розповісти про себе, але тут же осікся. Джон же за звичкою взяв слово першим.

— Так, видно, актор і логіст теж не в пошані в цьому світі, тож ми тепер із вами. А що, велика зміюка була?

Ще один хлопець, не старший і не більший за аналітика, подав тонкий голос. Над його верхньою губою ледь виднілися вуса, а карі очі були надто витріщені. Він розвів руки в боки, демонструючи округлі м’язи.

— О-о-от така! — показав він, розставивши руки в боки. — Це жесть! Ніколи такого не бачив, хіба що в голлівудських страшилках. До речі, у тебе обличчя капець знайоме. Актор ти? Де знімався?

— А я його пам’ятаю! — придивився до Джона Вован.

Кларк подумки закотив очі: ну почалося. А актор, звиклий до подібного, спокійно пояснив, де його могли бачити.

— Ну точно! А я ж бачу, рожа знайома! — Лупатий радів як дитина, простягаючи долоню. — Глазун я, ну або по-нашому Альоха, але я більше до прізвиська звик. Я боксер із Угорщини. Ну а як ви взагалі тут? Чо бачили? Давно з’явилися?

Гноми, не слухаючи розмови земних людців, вийшли, бурмочучи, з кімнати, а Джон із Кларком пустилися в розповіді, не згадуючи тільки про рід діяльності аналітика, та ще про деякі моменти. Про Алісу, утім, вони їм повідали, але не стали казати, що вона дружина лорда, а лише сказали, що та добре знала його на Землі.

— Біда, — підсумував Вова. — Лорд Барріо піднявся на верхівку далеко не через визнання народу, це я вам правду по секрету скажу, поки тут гномів немає. І якщо ваша Аліса така славна, як ви кажете, дивно, що вона воліла залишитися там із ним. Він не найлюб’язніший спадкоємець Землі, це точно.

Решта закивали, а Джон укотре пошкодував про своє рішення й подивився на Кларка. Той знизував плечима з поглядом: я ж казав.

— Ну тепер вам кидатися пізняк, краще поки є час вирішуйте проблеми з місцевими, а то після повернення і шматка хліба в таверні не отримаєте, — порадив Глазун.

Вони так і зробили. Спочатку друзі зайшли до Віллі Вебера й забрали свої речі, прихопивши й рюкзак із луком для Аліси. Потім попрямували до Лосфора. Той уже майже закрив крамницю, але вони встигли його застати. Вислухавши прохання Джона, той довго тер пальцями гостре вухо, після чого зажадав аж десять срібних за свою згоду.

— Інакше шукайте іншого сміливця. Я й так вам надав допомоги на весь рід людський і підставлюся перед самим Правителем.

Джон не шкодував грошей і відсипав тому монети, а потім вивантажив на прилавок рюкзак і замотаний в Алісин плащ лук, подарований їй гномом.

— Тільки запам’ятай, це має потрапити їй до рук. Сьогодні.

— Та зрозумів я, не глухий, — відмахнувся Лосфор, невдоволено оглядаючи речі. — Зроблю все, що в моїх силах. Благо ви зустріли ельфа з доброю репутацією та зв’язками.

— Благо, — кивнув головою Джон.

Після розмови з торговцем друзі пішли в «Острів самотньої пальми». По-перше, їм уже давно хотілося поїсти, і вони плекали надію, що за відсутності Аліси її пиріжки все такі ж добрі, а по-друге, Джон таки захотів зустрітися й розвідати, як там Малена. Допомагати їй чи ні, він ще не вирішив, але побачити її все-таки треба було.

У таверні на заході сонця було так само людно, як і вчора. Багато хто вже знав в обличчя Кларка, хтось згадав і Джона, особливо побачивши його підбиту брову. А пані Еліза навіть злегка засмутилася, що ті прийшли без Аліси.

— Як шкода. Утім, Анна поки справляється, але ваша дівчина стала обличчям цієї страви, як би я не намагалася привласнити його своїй таверні, і мені хотілося її побачити, була одна ідея щодо неї... Ну та гаразд. А вас що привело до мене? Ще підзаробити перед виходом за ворота чи дівчат, коли подруги позбулися? — Жінка підморгнула.

— Ні, пані, дякую за турботу. Ми б хотіли поїсти пиріжків та відпочити перед дорогою. Буде для нас місце в тихому куточку?

— Ну звісно! Я знайду вам столик. Зараз пришлю до вас когось.

Посадивши чоловіків за невеликий стіл біля стіни, у непримітному закутку, вона зібралася йти, але Джон м’яко зупинив Елізу за руку.

— Пробач, пані, але я хотів спитати. Аліса казала, у тебе працює Малена. Я знав її в минулому і хотів би побачитися з нею. Вона сьогодні тут?

Еліза підтиснула губи й пильно глянула на нього.

— Тут, але не працює. Ця хитрожо... ця дівка вже не в змозі носити підноси, а тому допомагає кухаркам. Можу прислати її, але є ризик, що ваші пиріжки валятимуться по залі, поки вона дійде.

Джон тільки кивнув, відчуваючи, як усередині щось повстає проти такого ставлення до його дружини, хоч і ненависної йому через підлу зраду.

— Як думаєш, Кларку, гном, якому я зламав руку, буде сьогодні тут?

Аналітик підняв брови й нахилився до його голови.

— Сумніваюся. Ти, судячи з усього, не просто переміг його, а принизив цією перемогою. Сам казав: щось проти тебе замислить. Я, якщо чесно, взагалі думаю от про що. А чи не міг він змовитися з Плаффіром і разом щось організувати?

Джон уважно оглядав відвідувачів таверни, і жодного зі згаданих тут справді не було. Плаффір, завзятий гравець, не сидів за столом, а слова Кларка мали сенс. Ці двоє, хоч і гном з ельфом, але все ж більш укорінені жителі, ніж вони, і цілком могли об’єднатися проти людей-новачків. Але далі думати він не зміг.

Із кухні незграбно витиснулася знайома світлоголова постать. Одягнена в довгу сукню з фартухом і несучи піднос із тарілками буквально на пузі, розмір якого говорив уже про крайній строк, вона неспішно просувалася до них. Столики навколо й відвідувачі, що ходили повз, заважали їй, перевалькувата хода, як у пінгвіна, робила її справді незграбною і... беззахисною. Серце Джона мимоволі стиснулося, згадалися слова Аліси про те, що Малена от-от народить. Йому довелося нагадати собі, що дитина не його і що дружина підло обманула його, зрадила йому. Але бліде обличчя й перелякані очі дівчини зробили свою справу, і чоловік підвівся назустріч. Допоміг із підносом, мовчки посадив поруч. Малена принесла їм пиріжків, глек пива і два кухлі. Джон хотів налити їй, потім, схаменувшись, відсунув хмільний напій і, важко зітхнувши, нарешті підвів очі.

— Ну привіт, Малено.

На неї було шкода дивитися. З втомленого обличчя давно зійшли останні барви. Очі норовили випасти з очниць, а холодні тремтячі руки повільно торкнулися його щік.

— Джоне! О Боже, Джоне!

Дівчина припала всім тілом, упираючись животом, намагаючись обійняти. Сльози котилися з очей, вбираючись йому в сорочку, плечі тремтіли від схлипів. Кларк Мейсон ошелешено відвернувся, знімаючи кота з плечей і пропонуючи тому поїсти.

— Ну годі, годі, — м’яко, і в цій м’якості несподівано для самого себе, заспокоював Джон. — Я тільки сьогодні дізнався, що ти тут.

Малена відпустила його й витерла рукавом обличчя. Червоні очі чіплялися за його погляд, ловили, взивали і благали. Відчай фізично передавався, і від цього було ще гірше.

— Джоне, мені так погано тут! Я... я знаю, як учинила з тобою, і ти маєш право взагалі зробити вигляд, що не знаєш мене. Але прошу тебе, заради того світлого, що колись було між нами, допоможи мені! Я тут зовсім сама! А мені... а я народжу якщо не сьогодні, то завтра. Мені так страшно!

— Чим я можу тобі допомогти? Я сам завтра йду в похід. У мене немає тут житла. Немає моїх грошей, що залишилися на Землі, а все, що є, я витрачу на зброю, щоб повернутися живим. Пані Еліза...

— Вона сказала, що я можу в неї жити, поки працюю! А потім... Лорд Барріо сказав, що я можу жити в гуртожитку з дитиною, я там і жила останнім часом, поки пані не зглянулася. Там справжнє пекло! Там такі умови: ні помитися, ні поспати нормально! А сусідки — це взагалі морок! Усі наче з інших планет, ніхто навіть не спілкується зі мною. Я не знаю, як народжувати, не знаю, що потім робити з дитиною, не знаю нічого.

Малена знову заплакала, цього разу зовсім тихо й приречено. Її тонкі, не звиклі навіть за час перебування тут до роботи руки мірно погладжували живіт. У якийсь момент Джону навіть здалося, що той сіпнувся під її долонею. Мимовільний порив покласти свою руку й відчути, як б’ється немовля, обірвався через думку про те, що це не його дитя. Але Малена встигла побачити щось у його очах і сама потягнула його. Він не опирався. Вона поклала його п’ятірню на живіт, і вже за мить він відчув поштовх. Потім ще один. Ще. Малюк був активний і крутився всередині, впираючись то п’яткою, то ліктем. Джон завмер і не рухався, зачарований таким незвичним відчуттям. Під його лікоть протиснувся пухнастий бік кота, і вусата морда з цікавістю понюхала сукню дівчини. Малена розпливлася в усмішці, стала справжньою домашньою жінкою, що готувалася явити світу диво. Їй були неймовірно приємні ця увага, тепло й ніжність, що лилися від Джона і навіть від кота. Той м’яко ступив передніми лапами на живіт і замуркотів, легенько масажуючи, натискаючи ними по черзі й зазираючи вагітній в очі: не боляче?

— Ой, який миленький! Це ти такий масаж мені робиш, так, котику?

Кларк, із цікавістю спостерігаючи за тим, що відбувається, лише хмикнув.

— Ось як жерти, так ти на вухо горланиш, а помасажувати мені спину якось не додумався, так, хвостатий?

Джон прибрав руку з живота й подивився на Кларка. Йому не довелося нічого говорити, хлопець усе чув сам і прекрасно розумів, як тепер почувається друг. Та аналітику вже й самому хотілося їй допомогти, не кажучи вже про людину, яка колись любила цю жінку!

Так, любові вже не було. Але чи можливо залишити все настільки в минулому, щоб зараз відштовхнути вбік усі її благання? Для когось можливо, але не для Джона. Не так. Не в цьому світі.

— Єдиний варіант, який може чимось допомогти, зараз намагається передати посилку в замок, — тихо прошепотів хлопець. — І то, боюся, за подібне прохання він запросить набагато більше, ніж десять срібних. Набага-а-ато більше.

Повіки Джона прикрилися на мить, погоджуючись. Кларк ще раз глянув на кота, що вже влаштувався між животом і налитими грудьми дівчини. Його гучне муркотіння було чути навіть крізь гомін відвідувачів.

— Можна спробувати. Дарма я, чи що, учора ламав свій мозок у грі з Плаффіром? А на зброю нам вистачить.

Малена, яка не чула розмови, гладила м’яку шерсть тварини й подумки відраховувала хвилини. Уже йшла друга регулярна перейма з інтервалом у годину. Пологи почалися. І в неї залишалося не більше доби до появи малюка на світ.

Лосфор тримав у руці невелику лампу, стоячи в довгому провулку біля замку. Поруч із ним стояв невеликий візок з однією запряженою конякою. Під темним пологом лежала бочка міцного спиртного, пара кошиків пиріжків із таверни Елізи й з десяток маленьких ручних магічних світильників. Окрім дару своїм знайомим, там лежав і великий згорток, який треба було передати гості лорда. Лосфор нервово поглядав на невеликі двері в стіні, куди зайшов стражник. Цей ельф був його далеким родичем, хоч і не найближчим, але все ж.

Двері відчинилися, і висунулася голова в обладунках.

— Усе привіз? В Острів зазирав?

— Ну а то! Пані Еліза передала привіт.

— Чудово. Зараз, почекай, хлопці вийдуть.

Лосфор шикнув, привертаючи увагу стража.

— Пш-ш, зачекай. А посилка? Я маю знати, що вона цілою дійде до дівчини.

— Так, дядьку Лосфоре, я про все домовився. Я сам проконтролюю. Що там? Сумка, згорток і записка?

— Так, правильно.

— Не хвилюйся, усе доставимо. Опівночі. Раніше ніяк, там охорона лорда стоїть.

Лосфор кивнув, і з дверей вийшло кілька хлопців. Відкинувши полог на возі, вони почали вивантажувати гостинці. Неголосно ахаючи від передчуття й запахів із кошика, вони заносили привезене в замок. Племінник підійшов останнім і закинув рюкзак на плечі. Згорток він узяв під пахву, а записку, передану з рук у руки, засунув у кишеню на грудях.

— А що в згортку, дядьку? Нагадує лук.

— Він і є. Але це не той лук, який принесе тобі удачу. Ти маєш передати його гості в руки, ясно? Це не обговорюється.

Ельф, не втримавшись, відкинув куточок плаща й зазирнув усередину.

— Так він же нашинський! Ельфійський! Та ще й який! Один із найкращих...

— Я тобі вже сказав! — відрізав Лосфор. — Це не твого розуму справа. Лук цей належав такому ельфу, що краще тобі й не світитися, що взагалі бачив його, утямив?!

Племінник закивав і загорнув лук назад, міцніше притиснувши згорток до тіла.

— Ну тоді давай, дядьку, до зустрічі! Передавай тітці Іолі привіт і дітям теж.

— Давай-давай, — поплескав Лосфор того по плечу.

Двері зачинилися, і ельф узяв під вуздечку білу кобилу.

— Ходімо, моя хороша. Ми свою справу зробили...