Раді Вас бачити!

Уже наступного ранку я знову зустрілася з деволом. Як ні в чому не бувало Дивонікс зайшов у спальню рано-вранці й приєднався до сніданку, підставивши друге крісло до невеликого столу. Служниця втиснулася в стіну біля дверей, із широко розплющеними очима спостерігаючи за нами, а Правитель із подивом обмацав спинку й грайливо підморгнув мені.

— Ти тренуєшся? Молодець. Хотів би побачити твої успіхи. Покажеш після сніданку?

Я кивнула. Відчуття безвиході окупувало всі думки, і мені було байдуже практично все, що відбувалося навколо.

— Я хочу прогулятися з тобою. Як і обіцяв, спробую розвіяти тебе пішою прогулянкою містом. Що скажеш?

Навіть така незвична новина майже не вразила мене. Це здалося дивним. Як так, я можу вийти із замку, навіть піти в місто, але не дивуюся цьому? Не відчуваю хвилювання, не будую планів втечі? Чи може це бути дією безликих? Хоча як це можливо, адже їм заборонено в присутності Дивонікса якось впливати на мене. Чи це він сам? І якщо так, то недовго чекати — я й справді сама до нього прийду!

Думаючи про це, я уважно подивилася йому в очі. Сонячні промені робили їхній колір зовсім яскравим, подібним до бурштину або сапфіру, і це при тому, що світло сонця було синім. Дивонікс помітив моє замішання і, побіжно глянувши на прохід, нахилився та, стишивши голос, спитав:

— Усе гаразд?

— Ні, — так само тихо відповіла я. — Я задихаюся тут.

Девол стиснув мою долоню й тепло промовив:

— Залишилося недовго. У найкращому разі кілька днів. Скоро ми будемо далеко звідси...

На прогулянку ми все ж пішли не самі. Дивно було б Правителю йти до людей без охорони. І ще дивніше було вести мене туди без нагляду орагів. І хоч впливати на мене вони не мали права, усе ж девол запросив двох із собою, на випадок, мабуть, якщо я вирішу втекти. Це вкололо мою впевненість і самооцінку: Дивонікс не довіряв мені так, як намагався це показати.

Таким чином, за нами слідом ішло зо два десятки озброєних людей, а з боків крокували безликі в балахонах із капюшонами.

Щойно ми вийшли на вулицю, люди почали розступатися в боки, озираючись і перешіптуючись, пропускаючи нашу процесію та передаючи іншим, що сам Правитель вийшов на прогулянку. Я тримала девола під лікоть, а той, гордо піднявши підборіддя, вальяжно крокував уперед. Так ми дійшли до самої площі, на якій я зловила на собі чимало знайомих і дуже стурбованих поглядів.

Першим був той самий ельф, якого обіграв Кларк у перший вечір. Він дивився на мене з жалем і дрібкою нерозуміння. Потім я побачила вражений погляд гнома Тогра, але він не став підходити.

Невдовзі ми дійшли й до крамниці Лосфора. Ельф стояв із кам’яним блідим обличчям і скляними очима дивився перед собою. Усе це здавалося мені якимось ненормальним, божевільним, але гнітюча байдужість, як хмара, висіла переді мною, згущуючись із кожною хвилиною все сильніше. Девол поклав свою долоню мені на руку, якою я тримала його під лікоть, і звернувся до торговця.

— День добрий, Лосфоре, як торгівля нині?

Його безтурботний тон настільки вибивався з атмосфери, що склалася навколо, що ельф навіть підняв брову в легкій іронії.

— Добре, ваша світлосте, не скаржуся. Чого бажаєте? Можливо, освітити магічним світильником темні закутки вашого замку?

У питанні ельфа я почула чітке звернення до мене. Хоча дивився він саме на Дивонікса, моє серце тьохнуло, а голова закрутилася. Голоси навколо злилися в одне, і я вже не розбирала, про що вони балакають. «Можливо, освітити магічним світильником темні закутки вашого замку...» Ці слова дзвоном стояли у вухах, а я не могла зібратися й зробити хоч щось, лише міцніше чіпляючись за тверду руку девола, щоб устояти на ногах.

Дивонікс чемно попрощався з Лосфором і повів мене алеєю кудись в інший бік. Крокуючи за ним як привид, я майже нічого не бачила навколо. Як раптом почула своє ім’я і гучний вигук.

— Алісо?! Що ти... робиш? — Голос виявився настільки знайомим, що я ширше розплющила очі й спробувала побачити ту, що говорила.

Нею виявилася та сама внучка Тверка Лоу, Марі. Дівчина стояла з котомкою на краю дороги, одягнена в похідний плащ і тримаючи під вуздечку молоденьку кобилку, яку збиралася відвести в стайню. Усередині заплескалася радість і бажання обійняти подругу, але на руці стиснулися міцні пальці девола. Ледь керуючи собою, я здивовано подивилася на нього й завмерла. Дивонікс виглядав так, наче побачив привида. Його обличчя змінювало емоції, як калейдоскоп. Він був наляканий, і це стало відкриттям для мене. Потім злість, ненависть, сум’яття. Я спробувала розвернути його до себе, але той стояв як укопаний, буравлячи поглядом дівчину. Остаточно втративши розуміння, я теж глянула на Марі. Вона з повною взаємністю обдаровувала Правителя ненавистю, а потім пронизливо заверещала, звертаючись до мене.

— Де твої друзі? Що ти тут із ним робиш, що він із тобою сотворив?! Ти хоч знаєш, хто це?

Її гнівну промову миттєво перервали. Одразу кілька стражів відсунули дівчинку вбік, погрожуючи зброєю, а один безликий легенько підняв руку, і Марі обм’якла, стікаючи по стіні будинку.

— Заберіть її коня, — здавлено кинув девол. — І не чіпайте. Ми повертаємося.

Останні слова були звернені до мене. Дивонікс потягнув мене за руки, відводячи подалі від місця зустрічі зі своїм минулим. Я покірно пішла за ним, устигнувши лише раз озирнутися, щоб побачити затуманені очі Марі.

Уже заходячи в замок, я нарешті змогла вхопити свої думки за хвіст, що тікав, і різко загальмувати. Усі події злилися в одне й перемішалися. Слова Лосфора, погляди перехожих, крики Марі, реакція Дивонікса. Що я творю? Що ЗІ МНОЮ коїться?!

Девол навіть не звернув уваги на мою зупинку. Не відпускаючи рук, він буквально втягнув мене у двері і, віддавши кілька наказів слугам, потягнув у залу. Я не відбивалася, але тіло як окрема частина мене гальмувало, упираючись ногами й намагаючись скинути його сталеву хватку.

Тільки коли двері за нашими спинами захряснулися, він відпустив мене і, пройшовши до трону, втомлено впав на нього. Закривши обличчя рукою, він витягнув довгі ноги й неголосно промовив:

— Заспокоїлася?

— Що... що це було?! Що зі мною відбувається? Я не розумію, я як у тумані...

Прибравши від обличчя долоню, він уважно подивився на мене.

— Невже ти настільки не помічаєш? Мені не потрібні були сцени в місті! Я сподівався, що ми просто прогуляємося! І треба ж було саме сьогодні, саме зараз її зустріти! Навіщо вона взагалі сюди заявилася?! Чорт би її забрав!

Правитель схопився й широким кроком попрямував до столу з графином. Наповнивши до країв келих, він перекинув його одним ковтком, спустошуючи, і тут же озирнувся.

— Я був проти того, щоб на тебе впливали ораги, але в цій ситуації в мене не було вибору. Втім, і Марі я даремно залишив отак просто.

— Що? Я нічого не розумію, звідки ти її знаєш?

Але мої слова не були почуті. Девол швидким кроком підійшов до виходу і, прочинивши двері, щось відкарбував стражі. Коли він повернувся до мене обличчям, я не бачила в ньому нічого колишнього. Не було чарівності, доброти, занепокоєння. Холодний розрахунок і гнів.

— Іди у свою кімнату, Алісо. Пізніше я прийду до тебе.

— Ні, так не піде! Я й кроку не ступлю, поки не зрозумію, що тут відбувається і чому...

М’яка пелена вкрила мене, обурення потонуло в спокої та смиренні. Справді, а чому б не відпочити після виснажливої прогулянки? На ватяних ногах я попливла до виходу із зали, залишивши Правителя наодинці зі своїми думками. А Дивонікс, проводжаючи мене поглядом, болісно кривився, розуміючи, як багато вже вибудованої довіри він утратив, дозволивши отак нахабно підкорити мій розум.

Сон, що накрив мене, щойно я торкнулася постелі, знову був неймовірно реалістичним.

Я йшла темним коридором, електричні лампочки випромінювали м’яке світло, проводжаючи мене до самого кінця. Біля останніх дверей я зупинилася й дістала маленьку пластину. Приклавши її до панелі на стіні, я почула клацання, і двері різко й безшумно відпливли вбік. У кімнаті було темно, лише пара довгих неонових ламп тягнулися під стелею. У самому кінці була решітка, за якою почулися шурхоти. Повільно підійшовши туди, я присіла навпочіпки. З темряви ув’язнення визирнула пара жовтих очей. Дивонікс. Я потягнулася до замка решітки й вставила ключ, але завмерла в нерішучості.

— Випусти мене, дорога. Відчини двері.

Сон перервався від тихого голосу вже над моєю головою. Я не стала схоплюватися, не стала повертатися. Лежачи спиною до девола, що сидів на моєму ліжку, я слухала його неголосну розповідь, яка мене розбудила.

— ...я кохав її. Вона була прекрасна, і мені здавалося, що це диво. Але як я міг довести їй, що вона гідна кращого? Як міг переконати бути зі мною? Я погодився на пропозицію Олега, я був не при собі від почуттів, і я погодився. Зараз я шкодую про це, але тоді був безмежно щасливий, коли вона увійшла до моїх покоїв. Покірна, смиренна, моя. Софі була прекрасна навіть під гіпнозом. Я сам не відав, що творю, але не міг інакше. Я хотів її. І взяв її.

А потім з’явився її невдаха-чоловічок. Він був недостойний такої жінки. Я знав це. І не збирався ховатися від нього. Я вбив його на площі перед усіма, щоб спокійно жити з нею. Але... Софі позбавила нас щастя. Вона вбила наше кохання разом із собою. Я не можу спокійно дивитися в очі її доньці, але не тому, що в чомусь винен, а тому що не хочу бачити відображення її матері в бездонних очницях. Марі справді вдалася в матір. Без сумнівів вона буде прекрасною, коли підросте. Але я більше не відчуваю жодних почуттів, крім злості. Саме тому я наказав сьогодні ж відправити її назад у село, інакше сам уб’ю її. Це надто жорстоко — переслідувати мене після своєї смерті привидом, поселившись у своєму нащадку. Тверк Лоу послав онуку на смерть, відпустивши її в місто, де правлю я. А ти... Ти інша. Я не хотів, щоб тебе підкорювали навіть на мить. Хотів, щоб ти сама все побачила й підкорилася мені. І пробач, що не зміг. Не зміг дати тобі цієї свободи вибору. На кону надто багато, і ти не повинна була мені завадити.

Спи. Я більше не буду тебе сьогодні тривожити. Уже зовсім скоро все вирішиться, і ми будемо далеко від цих людей, разом. Спи.

Коли за деволом зачинилися двері й клацнув замок, я сіла в ліжку, вперше за довгий час відчуваючи всю гаму почуттів, пригнічених до цього в мені. Здавалося, гори звалилися з плечей, і тієї ж миті навалилося небо. Одне наваждення було знято, а інше переживання взято на душу. Отже... Що я маю?

Містом керують ораги. Правитель і Олег не планують тут залишатися, а лише витягують із народу ресурси й шукають здатних керувати кораблем, після чого планують полетіти звідси. Що ще? Марі — донька Софі, яка була піддана гіпнозу й віддана Дивоніксу, після чого він убив її чоловіка, а сама Софі наклала на себе руки. Жах. Бідна Марі! Що вона подумала, коли побачила мене під руку з цим дияволом?

Далі. Я в полоні. І, найімовірніше, практично весь час, більше або менше, на мене чиниться вплив. Джон із Кларком повернуться з дня на день і, найімовірніше, тут же будуть взяті під варту. Що з Маленою — взагалі неясно. І що мені робити, теж.

Просидівши майже до світанку, я будувала плани втечі. Голова погано працювала, думки постійно збивалися, а коли цього й не відбувалося, то сам план виявлявся провальним. Я весь час втрачала якусь деталь, не враховувала то один, то інший фактор, що не давав мені можливості втекти. У результаті я просто заснула прямо за столом у кріслі, притискаючи до грудей лист Джона, який був для мене на цей момент найсильнішим якорем до реальності.

Ранок приніс самі розчарування. Спочатку я не знайшла листа. Він просто зник, хоча я чітко пам’ятала, що тримала його в руках перед тим, як вимкнутися. Потім служниця повідомила, що у місті повний безлад і стражники вже кілька десятків людей заарештували й посадили в темниці нібито за якісь порушення та змови. Ну а невдовзі мене запросили до Правителя, і це було найскладніше. Я не знала, як тепер із ним говорити, як ставитися до нього після того, що дізналася вночі. І чи розумів він, що я все чула? Чи думав, що сповідався тій, яка спить глибоким сном?

Девол був незвично збентежений і задумливий, коли я увійшла в залу. Побачивши мене, він підвівся й вдивився в обличчя, намагаючись щось прочитати в погляді. Бордовий фрак сидів ідеально на напруженій фігурі, злегка зливаючись із кольором його шкіри.

— Навіщо ти мене покликав? — обережно поцікавилася я.

— Думав, це очевидно. Ми ж домовилися, що поговоримо. З приводу вчорашнього.

Легке тремтіння пробігло тілом. Уважно відстежуючи власні відчуття, я спробувала зрозуміти, чи є зараз якийсь вплив із боку безликих на мене, і залишилася задоволеною. Думки повноцінно належали мені. І на свій подив я все одно відчувала щось на кшталт легкої симпатії або вдячності до девола за його ставлення до мене. Якщо в якийсь момент я й думала, що всі позитивні почуття до нього в мене виключно від гіпнозу, то тепер зрозуміла, що це не так.

— Дивоніксе, — чи не вперше звернулася я до нього на ім’я. — Ти хотів, щоб я довіряла тобі. Казав, що у тебе договір, за яким ораги не можуть впливати на мене. Але це брехня.

Неймовірно, але, здається, я примудрилася його збентежити! Він підняв руку, бажаючи щось заперечити або пояснити, але я не дала йому шансу.

— Мені байдуже, що ви тут з Олегом навирішували. Обоє чи хтось один із вас. Я не товар. Не річ і не належу ні тобі, ні Олегу. І навіть те, що ці тварюки можуть на мене подіяти, не дає тобі права чинити зі мною так, як ти обійшовся із Софі! Я чула тебе вночі! Я все знаю. І не...

— Замовкни! — заревів девол. — Замовкни, інакше я за себе не ручаюся!

Холод окотив мою спину. Я заціпеніла й завмерла в очікуванні вибуху гніву, покарання, можливо навіть болю або чергового наваждення. Але цього не сталося. Дивонікс повільно й твердо спустився з підвищення і наблизився впритул, важко дихаючи й обдаючи мене п’янким ароматом.

— Ти нічого не знаєш, — прошипів він, насилу стримуючи ураган, що рвався назовні.

Він хотів сказати щось іще, але, щойно відкривши рота, різко закрив його. Трохи повагавшись, він поклав руку на мою щоку й плавно провів по шкірі, прибираючи пасмо волосся за вухо й викликаючи тим самим у мене мурашки. Жовті очі були наповнені болем і пристрастю, а я стояла в заціпенінні й уже втрачала самоконтроль думок, із жахом усвідомлюючи, що якась приреченість знову долає мій розум.

— Ти лише почула частину того, що мені довелося пережити. І ти не маєш ані найменшого уявлення, від чого я тебе оберігаю, обдаровуючи своєю увагою. Ступай.

Різко розвернувшись, він закрокував геть, а за спиною з’явилися двоє безликих, які без зусиль відвели мене назад під замок моєї спальні.

Увесь день до самого вечора я вправлялася у стрільбі з лука. Проігнорувавши попередження охорони, пропустивши обід і незважаючи на занепокоєння служниць. Спинка крісла вже розламалася на тріски, і стріли атакували друге крісло, а потім ціллю стала картина на стіні, гобелен, шафа, лампи на столах. Я уявляла обличчя Олега, натягуючи тятиву й із радістю відзначаючи, що тепер у мене виходило без зусиль зробити це так, як показував девол. Раз за разом випускаючи стрілу, я з насолодою дивилася, як вона летить і влучає рівно туди, куди я й задумала. Так тривало доти, доки двері не розчахнулися.

— Господине Алісо. Великий і жахливий Правитель Дивонікс бажає вас бачити у внутрішньому дворі. Зараз. І з луком.

Не випускаючи зброю з руки, я відпила води зі склянки на столі й попрямувала за ним.

Вийшовши на свіже повітря, я побачила в небі сині й фіолетові розводи, зграю птахів, що пролітала над головою, і відчула теплий вітер, який м’яко розвівав поділ сукні. Під пильними поглядами численної охорони неподалік від мене стояв Дивонікс, а вдалині, біля протилежної стіни, стояли дерев’яні мішені у вигляді людських силуетів.

— Вітаю, дорога, — піднявши кутики губ, проспівав девол. — Як і обіцяв, хочу надати тобі можливість продемонструвати, чого ти навчилася. Як мені доповіли, ти мала достатньо сил і впертості, щоб практикуватися постійно, чи не так?

Неголосно хмикнувши й демонструючи невдоволення, я підійшла ближче, помічаючи, що безликих серед охорони не було.

— Упевнений, що моя стріла не обере ціллю тебе? Самовпевненість тебе згубить.

— Саме завдяки самовпевненості я досі живий, — показав мені білосніжні зуби Правитель. — Орагів тут немає. Ти цілком здатна вистрілити в мене.

Це був виклик. Справжній і дуже небезпечний. Я отетеріла, розуміючи, що стріляти зараз у нього не планувала й не можу. Немає плану, що робити далі, немає впевненості, що я цього хочу. До того ж де гарантії, що стража не вб’є мене слідом? Спостерігаючи за моєю нерішучістю, Дивонікс остаточно повернув собі колишню чарівність і оксамитовим голосом відповів:

— Давай для початку спробуємо на мітці он там, — він указав на ціль, підсвічену рясним світлом ламп і смолоскипів. — А там сама вирішиш, у кого стріляти.

Темрява ставала все густішою, сонце вже пішло за горизонт, наповнюючи повітря легкою прохолодою й приваблюючи до світла мошкару. Відкинувши волосся за спину, я вскинула лук і звично відчула в руці пера стріли. Обравши ціллю манекен, що стояв по центру, я натягнула тятиву і, на мить затримавши дихання, відпустила. Стріла просвистіла, і тут же почувся міцний удар. Двоє стражників від несподіванки стрибнули в різні боки, а потім один із них указав рукою на мітку.

Стріла пробила дерево наскрізь, влучивши в те місце, де в людей зазвичай знаходиться серце.

— Шикарно! — похвалив девол. — Ти справді добре тренувалася!

— Я уявляла вас.

Дивонікс майже не змінився в обличчі, лише очі зблиснули в сутінках.

— «Вас» — це мене особисто чи «вас» — це Олега і мене?

Вирішивши не обдаровувати його правдивою відповіддю, я відвернулася й зробила те саме з іншими мішенями. Закінчивши, я повернулася.

— У вас обох немає серця.

За годину Дивонікс увійшов до тронної зали, відправивши Алісу відпочивати. Дівчина стала для нього справжнім наважденням, повітрям, без якого неможливо було вдихнути. Девол не був закохливим дурнем і знав, що в більшості випадків він просто хотів володіти жінками. Але тепер шкодував про день, коли Олег оголосив про прибуття його дружини й попросив допомогти йому. У той самий перший день цей боягуз нагадав йому про Софі й про те, як ораги допомогли Дивоніксу підкорити її. І просив не заважати зробити те саме з Алісою. Саме щоб не бачити цього, він покинув зал тоді. Щоб не нагадувати собі, яке це.

Треба було заборонити. Треба було залишитися й перешкодити. Тоді б Аліса одразу пішла, і йому не довелося б тепер відчувати все це. Безжальна залежність і бажання володіти цією жінкою зводили його з розуму. Але чинити з нею так, як він чинив раніше, він не міг. Не хотів.

У зал тихо ввійшов слуга і, вклонившись, наблизився до трону.

— Великий і жахливий, пане, надійшло термінове сповіщення від начальника пошукового центру Атуріона. — Знову схилившись, він простягнув папір.

Дивонікс, насупившись, розгорнув аркуш і прочитав. Очі з кожним рядком ставали холоднішими, обличчя набувало жорстких рис. Зрештою він різко встав і, прочитавши останні слова, відкинув аркуш убік, прямуючи до столу з графином. І лише відпивши кілька ковтків, він проскрипів, наче іржавий флюгер:

— Ну що, гра почалася... Клич голову охорони. Будемо ловити мишенят...

Слуга не розумів алегорії Правителя, але тут же вийшов, щоб невдовзі повернутися з головою охорони, високим темним ельфом у важких обладунках.

— Отже, Обере. Атуріон каже, що один із пошукових загонів повернувся раніше строку. Їхній командир поводиться дивно, група виглядає підозріло, а ще серед них є той, хто мені дуже потрібен. Кларк Мейсон. Ти маєш затримати їх усіх і негайно доставити до мене.

— Буде зроблено, мій повелителю, — коротко кинув Обер. — Щось іще?

Дивонікс покрутив келих у руках, милуючись кольором ігристого лікеру.

— Так, мабуть. Зроби це по-тихому. І бажано, щоб ніхто поки про це не знав. Навіть лорд Барріо, коли повернеться.

— Як накажете, повелителю.

Обер відкланявся й швидко вийшов, а слуга, що залишився, несміливо прочистив горло.

— Гхм-гм. Мій пане.

— Що ще?

— Що накажете робити з зрадником?

Дивонікс обернувся й із нерозумінням утупився в того.

— З яким зрадником?

— Ельфом Лосфором, мій пане. Нині вранці ви казали, що пізніше дасте вказівки щодо нього. Він же був співучасником під час передавання посилки в замок, а також він потенційний бунтівник.

Девол пригадав свої слова. Після того як йому принесли лист, знайдений у кімнаті Аліси. Там було багато ниття цього ублюдка Джонні, але також там було вказано ім’я Лосфора як того, до кого Алісі варто звернутися по допомогу в разі чого. Джонні все-таки був не зовсім дурний і залишив дівчиську хоч якісь шляхи відходу. Втім, це було вже неважливо. Тепер він під його контролем і скоро сидітиме в темниці. А Аліса нарешті повністю належатиме йому. Олега він легко позбудеться, а в Кларка Мейсона не буде вибору, якщо він захоче хоча б бути поруч зі своєю подругою. Якщо він захоче залишитися живим. Йому доведеться працювати на Правителя й змусити цю посудину злетіти!

Що ж до Лосфора... Чорт із ним. Так можна і про половину Гранд-сіті сказати. Достатньо згадати прогулянку й погляди народу на нього. А Джонні просто встиг познайомитися саме з цим шахраєм першим, от і вказав його в листі.

— Нічого поки що, — поміркувавши, відповів Дивонікс. — Лосфор не настільки небезпечний. До того ж зараз ми будемо зайняті зовсім іншими проблемами, більш нагальними.

Слуга низько вклонився й вийшов.

— Нехай живе, поки що, — уже в порожнечу пробурмотів девол, наливаючи черговий келих і готуючись до наступного витка розвитку подій.