Раді Вас бачити!

«Життя жінки — це широкий континент, упоперек якого лежить тінь від меча. Один кінець цього меча — умовності, традиції й порядок, де “все йде своєю чергою”. Але є й інший кінець, і, якщо вам вистачить нерозсудливості перейти межу й обрати життя, що не підкоряється умовностям, усе змішається. Усе піде непередбачувано».

Вірджинія Вулф

За кілька днів ми покинули затишне село. Попри гостинність її жителів, нових друзів і можливу небезпеку у вигляді повторного нападу орагів. Джону, як і мені, не сиділося на місці: знання про існування міста зовсім недалеко від нас і розповіді про його жителів тільки сильніше пробуджували інтерес і давали надію знайти більше відповідей на численні питання. Чи всі люди опинилися тут? Як працює техніка без електрики? Чи є можливість знайти близьких? Що і як тут влаштовано, які шанси повернутися додому? Вони взагалі є?

Тверк Лоу швидко йшов на поправку, і, хоч відпускати такого воїна, як Джон, йому не хотілося, все ж утримати нас він не міг.

— Я все розумію, як я вже казав, ви не перші прибулі. Що ж... Лист лорду Барріо вже надіслано, і нам лишається тільки чекати його швидкої реакції. Щось мені підказує, що ораги так просто від нас не відчепляться. Утім, можливо, твої витівки з вогнем їх усе-таки відвадили...

Джон потис руку старійшині.

— Думаю, найближчим часом вони навряд чи повернуться. Утім, мабуть, пістолети поки варто залишити стражникам, та й смоляну перешкоду навколо паркану залишити, хоча б доки підмога з міста не прийде.

Тверк кивнув, погоджуючись, і благословив на легку дорогу. Марі, схлипуючи, обійняла кожного з нас. Вона спершу рвалася вирушити в дорогу з нами, потім вирішила залишитися з дідусем, потім знову збиралася в дорогу — і так увесь останній день. Зрештою вона вирішила почекати, поки старійшина одужає, і приєднатися до нас пізніше.

Вдячні за їхній порятунок жителі виділили нам трьох коней і зібрали провіант у довгу дорогу. Кларку подарували кинджал на шкіряному поясі, Джону — меч, а мені — дорожній плащ із теплою підкладкою та вишивкою. Мені, чесно кажучи, хотілося отримати лук, але Кларк слушно зауважив, що стріляти я з нього все одно не вмію, а місцевим треба чимось захищатися. Джон кивнув, погоджуючись, усміхаючись, і пригадав, що ночами буває прохолодно, а моя джинсова куртка залишилася десь у скелях: коли на нас уночі напали, ми її не забрали, тікаючи від безликих.

Тепер я міцно тримала поводи гнідої кобилки, з острахом дивлячись то на її погойдувану гриву, то на дорогу попереду. Я ніколи в житті не їздила верхи, і це виявилося страшно й важко. Джон же, навпаки, сидів у сідлі розслаблено й упевнено, легко керуючи конем. Зрештою, у своєму минулому він не раз знімався у фільмах, де йому доводилося скакати цілий день, та ще й виконувати різні трюки. А от Кларк Мейсон, хоч і намагався наслідувати безтурботність актора, почувався в сідлі не краще за мене. Я б цього й не помітила, пильно дивлячись на дорогу під копитами, але Джон звернувся до нас обох.

— Та не бійтеся ви їх! Коню треба довіряти й чітко скеровувати, тоді й він слухняно йтиме, куди скажете. Поки що у коней такі самі перелякані очі, як і у вас!

Ми з Кларком не поділяли його веселого настрою, але до порад дослухалися. Уже за кілька годин, коли ми вирішили зробити привал, мені здавалося, що я справжній ас. Джон підійшов, щоб допомогти мені злізти з коня, і я «професійно» звалилася йому в руки, охаючи від болю в занімілих ногах.

— Оу! Як мені тепер ходити! — застогнала я, розтираючи внутрішню частину стегна.

Джон усміхнувся й повів мого коня прив’язувати до дерева, дорогою відповідаючи:

— А тобі й не треба ходити найближчі чотири дні. А коли приїдемо в місто, ноги вже звикнуть.

— Дуже в цьому сумніваюся! — буркнув Кларк, падаючи на сідниці й безглуздо розкидаючи кінцівки по траві. — Я краще пішки піду, їй-богу, це не моє!

Джон весело засміявся, з жалем дивлячись на наші муки.

— Я так розумію, ви готові спати просто неба скільки завгодно, аби тільки знову не лізти в сідло? Чи потерпите кілька днів?

Я скривилася. Звісно, він правий, але як мені скласти ноги разом?! Я ж навіть вставати тепер не хочу! Чоловік прив’язав наших коней і повернувся до нас. Діставши з сумки хліб і кілька скиб в’яленого м’яса, він роздав їжу. Мені згадалася вечеря в перший день знайомства з ним, коли він ділив м’ясо з безликими. А Джон, із апетитом відкушуючи випічку, раптом спитав:

— Алісо, я давно вже хотів у тебе спитати. А що таке піражвок?

— Хто?!

— Ну, піражжек, чи якось так ти його назвала. Ти мені розповідала, що твоя бабуся їх пекла.

Я з подивом підняла очі. Треба ж, як йому запам’яталося. І тут же розреготалася.

— Пи-рі-жок! — по складах вимовила я, усе ще сміючись. — Це така випічка, ти ніколи не їв?

Джон спантеличено знизав плечима й подивився на Кларка. Той теж мотнув головою, і обидва втупилися в мене з подивом.

— Булка, чи що? — припустив аналітик.

— Та ні ж! Пиріжок! Це коли в тісто кладуть начинку, ну, наприклад, картоплю або капусту, багато хто любить і з м’ясом, — почала перелічувати я, згадуючи божественні аромати в домі, коли їх готуєш. — Ще бувають солодкі пиріжки, з фруктами або джемом. Невже у вас такого не готують?

Джон із цікавістю слухав, а Кларк уточнив:

— Ну-ну, продовжуй, а що з ними потім роблять? Запікають?

— Є печені, а бувають смажені. Я от більше смажені люблю, особливо з картоплею! Або чебуреки, там такий сік виходить, коли відкушуєш, жир по губах тече, а відірватися неможливо!.. Ммм, а як вони пахнуть!

— Алісо, припиняй, ти остаточно заінтригувала! — Джон відклав убік шматок хліба й дістав сумку з водою. — Як тепер їсти цей сухар, коли ти тут таке описуєш?!

Я пирхнула й загорілася ідеєю обов’язково нагодувати цих двох справжніми пиріжками з м’ясом, щойно з’явиться така можливість.

— Так, ви не пошкодуєте. Треба було тобі раніше спитати, я б попросила пані Софі приготувати й допомогла б їй.

— Та хто ж знав!

Джон глянув на мене тим самим грайливим і таємничим поглядом, який з’явився в нього після того поцілунку. Більше в нас не було часу, щоб повторити це або хоча б обговорити, але й у стосунках між нами щось змінилося. Він більше не виявляв до мене байдужості, як іноді бувало раніше, а навпаки, намагався завжди бути ближче, десь торкнутися рукою, десь підставити плече. Я, мов крижинка, танула від його близькості, усе ще не вірячи в те, що це реальність, а не сон, і Джонні Браун виявляє до мене інтерес насправді, а не в моїх фантазіях.

Кларк прочистив горло й удавано відсторонено поцікавився:

— Якщо що, я й прогулятися можу, а?

Джон не звернув уваги, а я почервоніла як першокласниця. Від ніяковості мене врятувало гучне «мяу-у-у», що пролунало за нашими спинами. Між високими колосками до нас наближався сірий хвіст, а невдовзі показався й сам вусатий, із відкритим від спеки ротом і обуреним виглядом скривдженого.

— Сірий, це ти?! За нами стільки пройшов?! — вразився Мейсон, схоплюючись і підхоплюючи кота на руки. — От дурненький, я ж тебе в такі хороші руки залишив! Пані Софі відгодувала б тебе до розмірів кабана!

І все ж хлопець був радий і втішений такою вірністю врятованої ним тварини. А пухнастий уже звичним стрибком забрався йому на плечі й не збирався їх покидати. Хіба що щоб попити з люб’язно поставленої аналітиком чашки.

Час ішов, ми просувалися все далі, відкриваючи нові горизонти, перетинаючи численні річки й яри, зустрічаючи на шляху динозаврів і хоботків. Кілька разів ми бачили орлів, тепер уже втрьох вишукуючи на їхніх спинах знаменитого сірого, а чим чорт не жартує — може, і білого, мага.

На вечірньому багатті ми смажили м’ясо. Розклали на невелику чисту підстилку хліб і кілька огірків, дістали невеликий бутель із водою. Кларк гордо витягнув із-за пазухи маленьку колбу з міцним напоєм, подарованим йому на пам’ять лікарем Генрі. Ми передавали її по колу, смакуючи міцне вино. Тепло розливалося тілом, близькість друзів заспокоювала й вселяла впевненість, похід у місто здавався новою й доброю пригодою, а погляд Джона розбурхував розум. Мені не хотілося думати про погане, сльози, здавалося, уже вичерпалися, особливо після нападу орагів на село. Чоловіки неголосно спілкувалися про дивакуватості цього світу, а я слабо прислухалася.

— Алісо, спиш?

Я почула своє ім’я й підвелася на ліктях. Кларк тримав у руках тоненьку паличку й щось креслив на землі біля багаття.

— Ні, а що сталося?

— Дивися, ми тут дещо намагаємося з’ясувати. Що ти бачиш?

Я пересунулася ближче й утупилася в напис.

— Книга.

— Ну, припустимо. А можеш написати це слово поруч сама, але пиши обов’язково своєю мовою, так, як тебе вчили в школі. Ти ж з України?

— Так, але навіщо? Я не розумію...

— Ти пиши-пиши, зараз поясню, — нетерпляче заворушився аналітик.

Я взяла в нього хворостинку й криво вивела п’ять літер: «КНИГА».

— Так, а тепер спробуй мені словами описати кожну літеру. Ну, як вона виглядає, як пишеться. Зрозуміла?

Кивнувши, я спробувала пояснити.

— Перша літера — це вертикальна паличка і дві коротенькі, що стирчать із неї під кутом, угору й униз. — Я спробувала показати на пальцях літеру «к». — Далі йде «н», це як дві вертикальні палички, з’єднані між собою посередині...

Поки я описувала й показувала на пальцях, обличчя хлопців від подиву витягувалися.

— Але моє слово ти все-таки бачиш як «книга»? — перебив Кларк ошелешено.

— Ну... так. А що, неправильно?

Джон важко зітхнув і ще раз утупився в обидва слова.

— Правильно, от тільки я писав його англійськими літерами, а ти автоматично побачила слово своєю мовою.

Кларк потер підборіддя, потім почухав маківку. Ми переводили погляди з одного слова на інше й не розуміли.

— Припускаю, що якимось чином аномалія, яка нас усіх розпилила, внесла в новий світ набагато більше змін, ніж нам здається. Схоже, ми продовжуємо говорити рідними мовами, але в новій реальності одразу розуміємо, що хоче сказати інша людина.

— Автопереклад? — зі смішком у голосі озвався Джон.

— Типу того. Ось іще одне питання. Якщо тут працює техніка і вона сюди перенеслася, то як так вийшло, що всі ми, сучасні люди, потрапили сюди без телефонів?

Я напружила пам’ять, згадуючи день вибуху, тоді як Джон тут же знизав плечима, пояснюючи:

— Ну, у мене все просто: на момент катастрофи я залишив телефон у сусідній кімнаті й був... зайнятий, загалом. Я навіть не пам’ятаю, де бачив його востаннє. Ми тоді з дружиною посварилися, і я був дуже злий, не хотів чути її постійні дзвінки.

Моя увага прикипіла до його слів. Згораючи від докорів сумління, я нарешті згадала про його вагітну дружину. Та як же він міг отак зі мною фліртувати й навіть цілуватися, якщо там у нього була дитина?! Нехай ще й не народжена!

Кларк тим часом пояснив своє становище:

— Я вам уже розповідав свою історію, у нас їх просто вилучили, щойно був введений червоний код. А ти, Аліс? Чому не взяла із собою телефон? Він би зараз міг багато що прояснити.

Я повернулася думками до своїх спогадів і розсіяно відповіла:

— Я просто випустила його з рук. Було дуже страшно, я бачила блискавки просто над головою в небі, я була на вулиці. Просто пальці розтиснулися, якось так...

Далі Кларк почав будувати припущення, що могло статися з мережею і чому все-таки працюють прилади без електрики, але я вже не слухала. Дивлячись на Джона спідлоба, я рвала пальцями травинку за травинкою, бажаючи дізнатися, що ж у нього там сталося з дружиною, і невже він настільки черствий, якщо так швидко забув про неї? Втома заважала мені раціонально мислити, а їдка образа на власного чоловіка тепер знайшла вихід і атакувала мій розум, проводячи паралелі між двома чоловіками. Олег хотів вигнати мене й позбавити дитини, а Джон робив вигляд, ніби й немає в нього вагітної дружини.

Вирішивши, що сьогодні все одно не вдасться поговорити з ним наодинці, я побажала спокійної ночі й згорнулася калачиком у своєму плащі. Жалість до себе привела до нових сліз, але я намагалася цього не помічати й швидко заснула.

Наступного дня дорога стала легшою. Мій кінь уже трохи реагував на мої жести й рухи поводами, ноги ще нили від постійного сидіння в позі вершника, але загалом було терпимо. Коли синє сонце почало дарувати максимальну кількість тепла, ми зупинилися в тіні дерев біля струмка. Аналітик прив’язав коней і пішов поїти свого вусато-хвостатого, а заодно набрати води в дорогу. Джон сидів біля дерева, мружачись від яскравого світла й ліниво поглядаючи на мене. Ось він, зручний момент, — вирішила я й попрямувала до нього.

— Сьогодні спекотніше, ніж зазвичай, — зауважив він, пропонуючи присісти поруч із ним. — Як тобі спалося?

Щойно він заговорив, я зрозуміла безглуздість і дурість своїх ідей пред’явити йому хоч щось із учорашніх нічних роздумів на тему його особистого життя. Ну справді! Він настільки відомий і багатий, а я тут зі своєю мораллю. Та й що нас із ним пов’язує? Дружба протягом кількох днів? Поцілунок після струсу? Кілька теплих розмов? Упевнена, для нього це нічого не значить. Остаточно передумавши питати його про вагітну дружину, я несподівано примудрилася ляпнути те, що взагалі не входило в мої плани.

— Спалося нормально. Бо ви були поруч. І взагалі, я хотіла вибачитися.

Джон із цікавістю подивився мені в очі.

— Я так і не спитала тебе про твій останній день на Землі. Думаючи, що ти варвар Гілден, я про це й не подумала. Як усе було?

Джон звів брови й задумливо потер лоба. Мені здалося, що він не зрадів питанню, ніби сам щойно згадав, що було минуле, була Земля, була сім’я... Чоловік підтягнув ноги й сперся ліктями на коліна, схрестивши пальці рук. Легкість і безтурботність зникли з голосу, зробивши його приглушеним і різким.

— Я був у Маямі, штат Флорида. Це було після полудня. Вийшовши на балкон готелю зі склянкою віскі, я спостерігав, як у небо врізається шторм. Бачив, як океан випаровується й підіймається вгору. Якщо чесно, я не повірив, що це реальність. Я був п’яний як чорт і думав, що це галюцинації.

— Ти був один? — Мій напружений і холодний голос налякав мене саму, але слова вже злетіли з губ, та так безглуздо й невчасно, що мені захотілося ляснути долонею по власному роті.

— Ні... Я був не один.

Джон підняв на мене очі.

— Здається, ми готові йти далі? — Аналітик намалювався поруч, погладжуючи кота на плечах однією рукою. — Чи ви побалакати хочете?

Кларк реготнув зі свого жарту, але, помітивши наше напруження, зніяковів і попрямував до коней, присвистуючи дорогою.

— Вибач, — тихо пробурмотіла я. — Я лізу не у свою справу.

Джон кивнув, погоджуючись, і почав вставати. Вирішивши, що розмову закінчено, я теж підвелася й почала розвертатися, щоб піти, але міцна рука перехопила мою долоню.

— Алісо, я не хочу занурювати тебе у свої проблеми. Але ти маєш знати: те, що відбувається між нами, для мене не гра.

— А що між нами відбувається? — наївно прошепотіла я, не піднімаючи голови.

Джон мовчав, важко дихаючи. Ззаду почулося фиркання коней і награний кашель Кларка. Чоловік, не відпускаючи моєї руки, пішов сідлати коня, залишивши питання без відповіді.

— Цікаво, — розводив балачки аналітик, тримаючи поводи однією рукою, а другою чухаючи котові підставлену шию, — що ще ми знайдемо в місті? Ну, я маю на увазі, що навіть у селі, яке, як я розумію, значно провінційніше за те місце, куди ми прямуємо, було вдосталь земних технологій. Можливо, місто таки потішить нас цифровою технікою? Або зброєю. Хоча краще б цього не було, людство погано вміє з нею поводитися. Хоча... От проти орагів, може, і варто було б...

Його думки виливалися, як вода з переповненої чаші, викликаючи в нас мимовільні усмішки.

— А як щодо персонажів? — підначив його Джон, підкидаючи нову тему для потоку улюблених припущень аналітика. — Як думаєш, зустрінемо ми врешті-решт когось вартісного?

— Ну, навіть не знаю. Цілком імовірно, але от питання: чи мають вони ті самі здібності, що й у сюжеті їхньої історії? Я маю на увазі...

— А я, до речі, бачила Гаррі Поттера! — перебила я, не стримавшись. — І ще декого!

Чоловіки приголомшено втупилися в мене, Кларк навіть ледь не випав із сідла, намагаючись виглянути з-за широкої спини Джона, який їхав між нами.

— Серйозно?! Де? Коли? — посипалися питання.

— Коли все тільки сталося. То що, вгадаєте, який другий персонаж?

Наступні пів години я слухала їхні варіанти. Їх було багато, але ніхто не вгадав. Були навіть Бетмен і Супермен, що викликало в мене хитру усмішку, але про їхню подругу вони не згадали.

— Ну не тягни ж! — обурювався Мейсон. — Я зараз із глузду з’їду! Хто це був?

Здавшись, я розпливлася в чарівній усмішці й, додавши в голос нотку інтриги, відповіла:

— «Був»? А з чого ти взяв, що це чоловік?

Кларк розплющив очі й уже збирався вибухнути тирадою про те, яка я безжальна, а Джон раптом просвітлів.

— У неї був круглий щит?

Я, хихикаючи, кивнула, розсипаючи волосся на плечі.

— І ласо?

Ще один кивок.

— Клас! Хотів би я побачити таку войовницю наживо! — переможним тоном промовив Джон.

А аналітик так і залишився з відкритим ротом.

— То в мене є шанс зустрітися з тією самою войовницею з ласо?!

— Тихіше, Кларку, не забувай, — почав актор, — що це тепер реальна людина, а не та сама. Можливо, як ти сам недавно казав, вона й не в курсі своїх здібностей, і взагалі не в курсі, хто вона.

Аналітик зменшив запал, але лоб його наморщився від серйозних підрахунків і аналізу. Ми вже й не розраховували почути його до вечора, але невдовзі він задумливо оголосив:

— Вважаю, що все-таки вона в курсі, хто вона.

— Хто? — спитав Джон.

— Та сама войовниця. Адже деякі жителі села справді були не з Землі. І вони пам’ятали, що колись жили в інших місцях. Тобто, навіть якщо припустити, що вони, наприклад, селяни з якогось фільму, ну, масовка, припустімо, то вони знають, що вони там були. А отже, і головні герої книжок і фільмів у курсі, ХТО вони, — підсумував Мейсон. — Я майже впевнений у цьому!

— Чи припускаєш? — піддражнила я.

— Та ні ж! Хлопці, це не смішно! — Кларк ледь не образився й почав говорити, забуваючи дихати. — Як ви не розумієте! Якщо ми можемо зустрітися з кимось із тих самих, шляхетних і улюблених усім населенням Землі, то вони можуть піти своїм шляхом, захищаючи народ. Але є зворотний бік медалі: що, якщо ми зустрінемося зі злими персонажами?

Я задумалася. Поки що ми зустріли динозаврів і орагів. От другі точно нагадували якихось монстрів із фільму жахів.

— Що, — уже тихіше промовив аналітик, — якщо ми з вами зустрінемо того, кого не можна називати?

Джон видав короткий смішок, але тут же замовк.

— Адже того, який вижив, Аліса вже бачила. А його головний ворог? Цілком може стати місцевим темним володарем?

— Та ну, не перегинай, — спробував заспокоїти його Джон. — Так і до Дарта Вейдера дійде. — Чоловік склав руки біля рота й зімітував шипіння героя із «Зоряних війн». — Пшшш-ххааа, Кларку, я твій батько!

Я пирснула сміхом, вражена дивовижною схожістю з оригіналом, але Кларк зовсім зніяковів і пробурмотів:

— От пшикне він на тебе, тоді подивимося. Авада Кедавра — і нашій казочці кінець!

Ми засміялися ще голосніше, але досить швидко веселий дух розвіявся. Я і Джон як ніхто знали, що злі персонажі тут є. Ораги — саме вони. І неважливо: знали вони про свою сутність і роль у світі чи ні. Бажання вбивати в них від цього не зникло. І злості теж.

А за кілька днів ми вийшли на дорогу. Не дуже втоптану, але цілком помітну. Живності стало менше, принаймні динозаврів. Можливо, люди тут на них полювали й ті розбіглися? Так чи інакше, це тільки тішило. Вдалині замаячив високий замок, розмірами вражаючи зір. Навколо нього розташувалися численні будинки й вулиці, а довкола стояв масивний мур із каменю.

Місто було близько, і серце забилося швидше. Новий світ людей, який він? Ми пустили коней учвал, бажаючи якнайшвидше це побачити.