Раді Вас бачити!

«Завжди знайдеться риба більша».

Квай-Гон Джин, «Зоряні війни»

Наш шлях до міста зайняв зовсім небагато часу. Принаймні мені так здалося. Усю дорогу я їхала верхи, уперто відмовляючись відпочивати у возі. Я не хотіла, мені було нестерпно там сидіти. Значно спокійніше й упевненіше я почувалася поруч із Джоном, пліч-о-пліч.

Попри те що ми нічого не знали про те, що відбувається в Гранд-сіті, а саме про результат захоплення влади й визволення друзів, я відчувала, що все буде добре. Інакше бути не могло. Просто не могло.

Виявилося, що повернення Джона перевернуло моє життя крутіше, ніж я могла собі уявити. Він освідчився мені в коханні. Точніше, я сказала йому про це першою, а вже потім і він. Тепер його погляд випромінював тепло й огортав мене не менше за гіпноз безликих. Але ніжно, турботливо, з трепетом і обережністю.

Він докладно розповів мені про свою подорож. Де вони були і з ким познайомилися, з чим стикалися і що знайшли. Потім Джон розповів про мулата Мао, якого Малена успішно народила від його найкращого друга. Я чула в його голосі братерську турботу й абсолютно не хвилювалася.

На в’їзді в місто нас зустріли пів сотні людей, які виїхали нам назустріч. Я з подивом роздивлялася містян, що вітали Джона з його командою, кидали нам квіти й вигукували слова про перемогу. Дивонікса на той момент було вирішено сховати у возі й заткнути йому рота кляпом. Джон вирішив тримати від натовпу в таємниці те, що той вижив. Інакше його могли роздерти на шматки просто на місці.

Із загального хаосу до нас вибіг і Кларк, розкуйовджений, усміхнений. Підскочив, кричав, обіймав. Я була щаслива його бачити й розцілувала в обидві щоки спершу хлопця, а потім і кота. Того, до речі, як виявилося, звали Гер, і хлопець шукав його після визволення по всьому місту, доки не дійшов до таверни пані Елізи. Господиня острова тут-таки видала вусатого ненажеру, розповівши, як той прибіг до неї й випрошував їжу та ласку, поки господар був у полоні.

Час нісся дуже швидко. Багато подій із кількох днів злилися в одну суцільну пляму різношерстих емоцій і вражень. Я познайомилася з купою народу. Вислухала сотні історій. Сама розповіла чимало.

Я мало спала, навіть коли все налагодилося. Прокидалася в кошмарах і кидалася під захист рук Джона. Ми з ним стали нерозлучні й увесь час були разом.

Замок було захоплено, полонених звільнено. Нечисленні прибічники Правителя, що лишилися живими, потрапили під замок у ті самі темниці, де тримали Кларка й групу пошуковиків. До речі, я познайомилася з Вованом, Ліо та іншими, і вони виявилися дивовижними хлопцями. Наче ми з ними все життя були знайомі.

Під час обшуку замку було знайдено цілий склад речей, які Олег і Дивонікс зберігали для себе та своєї подорожі на космічному кораблі. Про цю затію я теж розповіла Джону й хлопцям, і було вирішено знайти його за будь-яку ціну. До того ж Дивонікс хоч і перебував під пильним наглядом і був закутий, але легко йшов на контакт і розповідав усе, що знав. Того дня, коли йому поставили питання про корабель, девол єдиний раз замислився на кілька хвилин, перш ніж відповісти. І все ж показав на мапі точку. Корабель був трохи далі того місця, до якого дійшла група Кларка й Джона, і очі хлопців тут же загорілися. Аналітик почаклував над ноутбуком, а потім показав нам масивну точку в горах.

КОСМІЧНИЙ КОРАБЕЛЬ

МОДЕЛЬ_НЕВИЗНАЧЕНА

СЕРІЯ_НЕВИЗНАЧЕНА

КЛАС_ВАНТАЖНИЙ

Більше інформації відображалося нижче, але нічого, крім технічних характеристик: розмір, довжина, швидкість, двигуни й озброєння. Кларк надовго завис за комп’ютером, намагаючись дізнатися із системи, що це за машина і кому вона належить. Але навігатор уперто відмовлявся видавати інформацію про її власника або назву.

А поки наш друг намагався щось з’ясувати щодо космічного корабля, ми з Джоном занурилися у вир міських виборів. Народ вирішив улаштувати голосування і вибрати собі нових правителів. Справедливих і чесних. Багато хто висував кандидатуру й самого Джона Брауна, але він рішуче відмовився. А от Кацпер Новак був не проти взяти участь, як і ельф Лосфор, і навіть мальвуах Ліо піддався на вмовляння Глазуна. Також із радістю до інших приєднався і старійшина села, який, дізнавшись про визволення міста, таки наважився переїхати до онуки. Марі й Тверку Лоу виділили будиночок, так само, як і його людям. А щойно почалися вибори, його ім’я з’явилося першим у списках.

Після гучних дебатів і підрахунку голосів вибрали й склали цілу раду. Тепер у Гранд-сіті не було єдиного правителя, зате була компанія істот із різних рас, що одразу ж утихомирювала будь-які невдоволення й робило управління справедливим. До ради із семи увійшли Кацпер Новак і Тверк Лоу, двоє ельфів — Лосфор та Ілірис, гноми Мал і Батур, а також мальвуах Ліо. Народ радів. У місті на честь завершення виборів улаштували справжнє свято.

Площа була переповнена. Вогні й лампи світили з усіх боків, ятки з частуванням розносили аромати, жива музика грала з різних сторін. Люди веселилися, випивали й пускалися в танок. Дітвора бігала між дорослими, стрибаючи й радіючи такому рідкісному явищу за останні роки. Навіть Малена з малюком на руках стояла разом із дружиною Лосфора й усміхалася, притискаючи сина до грудей і роздивляючись прикрашені стіни будинків, натягнуті гірлянди й прапорці над головою. Джон повів мене в їхній бік. До цього він лише раз ходив провідати колишню дружину та її дитину, але мене із собою не брав. Утім, я й не дуже хотіла. Не знала, як реагувати і що їй говорити. Ну а тепер у мене не лишилося вибору.

— Джоне! Алісо! Як я рада вас бачити! — Малена повернулася до Іоли, і ельфійка з ніжністю взяла на руки малюка. А дівчина поспішила нам назустріч. — Алісо, я так хотіла тобі подякувати! Ти так мені допомогла! І я дуже рада за вас!

Я м’яко усміхнулася у відповідь, дівчина випромінювала щирість. Її син виявився неймовірно симпатичним малим, і моє серце боляче стиснулося, сумуючи за власною дитиною. Я щодня згадувала про Гліба й дедалі більше боялася того, що знайти його не вийде.

— Знаєш, він дуже гарний, Малено.

Білявка простягнула руки й міцно стиснула мої долоні.

— Дякую. Я знаю, що ти теж мама, і боюся уявити, як тобі.

Джон насупився і стрельнув очима в Малену, а потім потягнув мене за талію вбік, чемно попрощавшись із жінками.

Ми прогулялися, поспілкувалися з друзями, випили вина, яке щедро розливав Плаффір. Ельф уже забув про ворожнечу з нами. Як з’ясувалося, гном Шиба теж. Щоправда, цей конфлікт усе-таки коштував одного життя. Генрі загинув у темниці, щойно групу туди привели, і, зі слів Кларка та Вована, наказ віддав сам Правитель Дивонікс. Девол страшенно розлютився, що через Генрі міг втратити цінного аналітика, здатного розібратися з кораблем, до того ж спосіб убивства, обраний хлопцем, був абсолютно не по честі. Отруєння. І вся ця ситуація була описана в доповіді, щойно вони повернулися в пошуковий центр, а звідти передана Дивоніксу.

Свято все ще вирувало. Але ми з Джоном уже втомилися від шуму й намагалися знайти усамітнення. Гуляючи брукованими вуличками, ми трималися за руки. Я, занурена у свої думки, зовсім пропустила момент, коли навколо нікого не лишилося і чоловік зупинився, повільно повертаючи мене до себе обличчям. Унизу живота стало гаряче, щоки спалахнули вогнем. Його очі горіли, а долоні приємно гладили мої плечі та спину.

— Я тебе більше не залишу, — хрипко пробурмотів Джон.

— Це я тебе більше не відпущу, — захихикала я.

Ніжний поцілунок закріпив нашу обіцянку і почав накривати, як лавина, переростаючи в несамовиту пристрасть.

— До дому Лосфора зовсім близько. Вони ще на святі...

Натяк Джона змусив серце забитися частіше. Я грайливо зазирнула йому в очі, викликаючи відповідні іскорки. Він хотів залишитися зі мною наодинці!

— Хочу зацілувати тебе. Хочу тебе.

Я була щаслива, що темрява ночі приховала мої розгарячені щоки й збентеження. Міцніше стиснувши руку коханого, я поспішила за ним. У Лосфора на нас чекала наша кімната з широким і затишним ліжком...

Наступного ранку ми заявилися в гості до Кларка.

Ніч була зовсім безсонною й гарячою. Я занурилася в такі відчуття, яких раніше не переживала, навіть на початку шлюбу з Олегом. Джон відкрив мені нову грань близькості, і нам ще належало багато чого в ній спробувати.

А наш друг-аналітик так і просидів до ранку за ноутбуком. Він жив в одній із численних кімнат замку, на відміну від нас. Це був мій вибір — напроситися в гості до Лосфора. Я не хотіла знову повертатися в ненависні стіни. І ельф із радістю дозволив нам зупинитися в нього, тим паче що вже за пару днів сам із сім’єю планував перебратися в замок, як член ради.

— Доброго ранку, ти що, спати не лягав? — ляснув по плечу друга Джон.

— А, це ви. Нє, не лягав. Я тут працював, знаєш.

Ми всілися в широкі крісла бібліотеки. Я оглядала знайомі стіни, а перед очима пропливав каламутний спогад. Олег, який допитував мене про Кларка. Дивонікс, який купив мене. Морок. Жах. Забуття.

— Алісо, все добре? — дивлячись з-під опущених окулярів, поцікавився аналітик. — Ти виглядаєш утомленою.

Учергове червоніючи, я крадькома глянула на Джона.

— Усе добре, Кларку, я трохи не виспалася.

— Теж працювала? — хихикнув хлопець і підморгнув. — Гаразд-гаразд, не дражнюся. Хочу вам дещо показати.

— Що, з’ясував, чий це корабель? — підійшов до столу Джон.

Хлопець заперечно похитав головою.

— Ні. Дещо краще. Я так і не зміг з’ясувати, що це за машина, але, покопавшись у налаштуваннях фільтрів, зміг знайти дещо цікавіше.

Кларк повернув ноут до нас екраном. Я пробігла очима по рядках тексту й нерозуміюче втупилася в хлопця. Серце чомусь почало пришвидшено стукати.

— Ну! Невже не зрозуміло? — Кларк зняв окуляри й утупився в нас. — Ми можемо знайти будь-кого!

Аналітик знову надів окуляри й простягнув руки до клавіатури.

— Пояснюю: я зміг знайти параметри пошуку. А це дає мені можливість шукати будь-яку людину, істоту або навіть предмет, звісно, якщо він якось ідентифікований.

— У сенсі «ідентифікований»? — тут же спитав Джон.

— Пофіг, зачекай! — перебила я. — Ти можеш знайти Гліба?!

Кларк здригнувся й подивився на мене. Здається, саме до цього він і намагався підвести, але, не бажаючи давати хибних надій, хотів якось це завуалювати.

— Алісо, я можу спробувати. Не обіцяю, що вийде, але...

— Пробуй!

Мій голос пролунав різко й дзвінко. Навіть командно. Кларк тут же опустив голову і почав вводити дані.

ПОШУК ЗАПУЩЕНО

Минуло кілька довгих секунд, перш ніж мапа почала рух. Планета швидко зменшилася й перетворилася на маленьку точку. Зорі зарясніли, віддаляючись, положення сузір’їв кардинально змінилося й завмерло. Одна яскрава точка почала збільшуватися й займати центральне місце на екрані.

АРИШКОВ ГЛІБ ОЛЕГОВИЧ

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ПАФІМ, ДРУГА ПЛАНЕТА ВІД ЗІРКИ ЛІРА, СУЗІР’Я НАБІ, ГАЛАКТИКА ТІРРА

Нижче ковзали рядки докладного опису, і, поки планета повільно збільшувалася в пошуках потрібної людини, я встигла прочитати.

ДОДАТКОВІ ПАРАМЕТРИ

РАСА_ЛЮДИНА

ВІК_9_РОКІВ

СТАН_ЖИТТЯ

ЗДОРОВ’Я_89%

СЕРЦЕБИТТЯ_88_ударів/хв.

ПОРАНЕННЯ_НЕ ВИЯВЛЕНО

ВІДХИЛЕННЯ_ПІДВИЩЕНИЙ РІВЕНЬ ЦУКРУ

Що? Як це можливо? Дев’ять років? Ні, не може бути. Невже ми помилилися і це... це не мій син?

— Кларку, моєму сину не дев’ять, а всього лише три роки. Це, мабуть, не він.

Хлопець уважно вивчив параметри, щось клацнув, і на екрані замерехтіли інші рядки, перекриваючи огляд місцевості.

— Ні, Алісо, помилки немає. Це єдиний Гліб Аришков із батьками на ім’я Аліса й Олег. Це твій син. Але, схоже, він потрапив сюди на кілька років раніше за нас...

— Як... Як це? — тремтячим голосом видушила я, хапаючись руками за його пальці, завислі над клавіатурою.

— Це можливо, — спокійно відповів за друга Джон. — Згадай: коли ти з’явилася тут, я вже кілька місяців тут перебував, а Олег так узагалі встиг ціле місто захопити.

— Так, час тут сплутаний, — підтвердив Кларк. — Деякі проявляються раніше, а хтось іще взагалі не проявився. Судячи з усього, Гліб з’явився тут кілька років тому і виріс.

— Кілька?! — вигукнула я, спалюючи поглядом мапу на екрані. — Він ріс на невідомій планеті шість років!!! Мій син... Гліб...

Світло різко померкло, і стіни захиталися. Я знепритомніла, перш ніж устигла побачити точку на мапі.

За деякий час свідомість повернулася до мене. Розплющивши очі, я побачила стурбовані обличчя Джона й Кларка Мейсона. Вони допомогли мені підвестися й посадили мене назад у крісло. Джон турботливо простягнув склянку води й сів поруч, підтримуючи за плечі.

— Послухай, ти маєш узяти себе в руки, — Кларк суворо подивився на мене. — Ми його знайшли, тепер лишилося забрати його.

Мені подобався наш друг-аналітик. Чесно. Але зараз хотілося жбурнути в нього склянкою! Та як же він не розуміє?! У нього просто немає своїх дітей! Мені боляче, страшно, і серце розривається від однієї думки, що син стільки часу пробув сам, невідомо де і з ким! Що йому довелося пережити! Як він? Сумував за мною? Кликав, шукав? Горював... а може... не пам’ятає?

Я нічого не сказала і склянку не шпурнула. Але сльози покотилися одна за одною. Джон докірливо підняв очі на друга.

— Кларку, з’ясуй усе, що можеш, про його місцеперебування й стан. І будемо збирати команду. Треба знайти й завести цей чортів космічний корабель, чий би він не був.

— Зрозумів. Усе, що зможу, з’ясую, — Кларк діловито поправив окуляри на переніссі. — А ви вже зараз починайте збирати людей. Чим розумніші, тим краще, ну а в іншому я покладаюся на твій вибір.

Я переводила погляд з одного на другого. Мені хотілося лишитися з Кларком і дізнатися більше про сина. І мені хотілося вирушити з Джоном, щоб якнайшвидше зібрати людей.

— Алісо, — тихо звернувся до мене Джон. — Я прошу тебе піти до пані Елізи. Нам треба буде багато провізії. Іти дуже далеко, і підозрюю, що людей буде теж чимало. Зустрінемося в замку опівдні. І ще: я відправлю з тобою пару хлопців... Не хочу тебе більше втрачати.

Так закрутилося ще одне метушливе дійство. І цього разу все, що відбувалося, стосувалося безпосередньо моєї головної мети. Пошуку сина. Мені до останнього не вірилося, що ми зможемо його знайти, тим паче на іншій планеті. Але, мабуть, всесвіт мене сильно любив, якщо ще до того, як зрозуміти, де шукати Гліба, я дізналася про свій транспорт.

Опівдні двоє стражників привели мене назад у замок, і Джона я застала вже в оточенні цілої компанії людей. Більшість із них були мені знайомі, але були й ті, кого я не знала. Наприклад, кілька людей, які, як з’ясувалося, були з інших пошукових загонів і, як і Кларк, приховували до недавнього часу свою освіту. Техніки, лікарі, програмісти. Також було двоє звільнених із темниць, яких там тримали Олег і Правитель із тією ж метою — керувати кораблем, бути його командою.

Коли я ввійшла, тривало бурхливе обговорення, вникнути в яке я не могла, навіть якби спробувала. Чоловіки й жінки пропонували свої ідеї, будували плани, як краще дійти до корабля і чи варто злітати одразу, якщо вийде його запустити. Тут-таки обурювалися й сперечалися щодо того, чи вийде це взагалі і що, якщо лорд і корабля не знаходив. На цьому етапі підскакував Кларк і мало не бив себе кулаками в груди, доводячи, що навігація в ноутбуці не могла обманути і корабель справді існує.

Я втомлено окинула весь цей гамір очима й неквапливо пройшла в край кімнати. Під гомін голосів до мене підійшла служниця, яка колись цікавилася долею ельфа Тауліиса, і, нахилившись, спитала:

— Принести вам щось випити, пані? Чи, можливо, ви голодні?

— Ні, їсти зараз зовсім не хочеться, дякую.

— Давайте я вам принесу чаю?

Я б випила чогось міцнішого, але передумала. Мені треба ясно мислити. Зараз немає часу на каламутні роздуми й сумніви.

— Хіба що одну чашечку, дякую... — Я зам’ялася, тільки зараз усвідомивши, що навіть пробувши тут під замком купу часу і бачачи цю жінку майже щодня, я так і не дізналася її імені.

— Наеля. Так мене звати.

— Пробач, Наелю, я була не в собі й навіть не подумала раніше познайомитися з тобою, — збентежено пробурмотіла я.

А служниця привітно усміхнулася.

— Ну що ви, мені чи не знати, хто тут правив і хто гуляв коридорами замку. Зараз накрию вам столик із чайним набором.

Наеля швидко принесла скатертину й сервіз на маленький круглий стіл. Обговорення походу й корабля все ще було гучним та активним, і я відволіклася на дивовижний аромат листя малини й м’яти, заварених у чайничку. Пара клубочилася над чашкою, гаряча рідина приємно обпікала нутро. Тепло розтікалося тілом, заспокоюючи збуджений із ранку стан.

Коли я допила третю чашку чаю, народ почав розходитися. У кімнаті лишилося кілька людей, мабуть ті, хто напевно буде на кораблі. Вован і Ліо з групи пошуковиків, жінка років тридцяти п’яти, Таїсія, гном Тогр і Бософр. Була ще одна тінь у протилежному кінці зали, але я не могла розгледіти людину.

Джон знайшов мене поглядом і м’яко усміхнувся. Цей чоловік заворожував своєю впевненістю, і саме поруч із ним у мене завжди з’являлося відчуття, що все буде добре. Я почувалася в безпеці. А тепер він з усіх сил намагався допомогти мені знайти сина.

— Отже, що ми маємо? — втомлено й глухо спитав Кларк, ні до кого конкретно не звертаючись. — Медик є, програмісти мені на допомогу є. Техніки є. Нам бракує інструментів на випадок, якщо легко відкрити корабель не вийде або якщо він зламаний і потребує ремонту. Я не впевнений, що на борту буде все необхідне, а навіть якщо буде, не факт, що ми зможемо розібратися, що до чого. Скільки людей загалом виходить?

Джон замислився, прикидаючи в голові, й упевнено відповів:

— Не менше двадцяти.

— Добре... — Кларк усівся за стіл із ноутбуком і занурився в чергову роботу, продумуючи всі деталі майбутнього походу.

Тогр тим часом прошаркав чоботами по залі й, скоса глянувши в мій бік, спитав, понизивши голос:

— Що ти вирішив щодо Дивонікса?

Чашка з охололим чаєм здригнулася в моїх руках, а слух напружився. Зараз девол сидів в одному з підземних залів, прикутий, під пильним наглядом. Але подальша його доля була мені невідома.

— Правителю доведеться вирушити з нами, — твердо заявив Джон.

— Що-о?! — одночасно кілька голосів прогриміли кімнатою, і серед інших був і мій вигук.

Джон подивився спершу на Кларка, потім на Тогра, а зупинився на мені, пильно вдивляючись в обличчя.

— Ми не можемо його тут залишити, якщо будемо відлітати.

— Джоне, ти зібрався ворога взяти з собою на борт космічного корабля?! Ти з глузду з’їхав?!

Аналітик шипів, скочивши зі свого місця. Ненависть у його голосі різала повітря. Його було не впізнати.

— Так, Кларку. Саме так. Я дав слово. Та й залишити його тут не можна. Він запудрить мізки будь-кому, а потім викрутить усе у свій бік і після нашого повернення правитиме містом як ні в чому не бувало.

— Але... Ми... Чорт, серйозно?!

— Чув колись фразу: «Тримай друзів близько, а ворогів ще ближче»?

— Так, у «Хрещеному батькові»! — вигукнув аналітик. — Але це не привід! Твою мать, Джоне, це зовсім не привід!

Почалася нова суперечка. Дехто погоджувався з Джоном, інші ні. Але саме це обговорення мені хотілося чути найменше. Адже саме через мене все оберталося отак. Не попроси я Джона залишити йому життя, зараз цієї розмови не було б...

Пізно ввечері я вийшла із замку. Джон затримався біля стражників на хвилину, а я жадібно вдихала прохолодне повітря. Девола вирішили все-таки брати із собою. Але йому належало пройти так звану співбесіду, де йому пояснять умови перебування в нашій компанії.

— Як ти? — Тепла рука лягла мені на плечі. — День був не з легких, га?

Спрацював якийсь рефлекс. Відчувши, що ми самі, що він поруч і я можу бути собою, я припала до грудей Джона й тихо заплакала.

— Ну все, все. Скоро ми його знайдемо, чуєш? Ти скоро будеш із сином.

Я затряслася ще сильніше.

— А якщо... Якщо він мене забув?

Джон ніжно гладив моє волосся. А запах здавався рідним: як повітря перед грозою, свіже, дурманне. Чоловік узяв моє обличчя у свої руки.

— Мила, та як же син забуде свою маму? Так, він довго тебе не бачив. І це напевно залишило свій слід. Але я впевнений, коли ми його знайдемо, він згадає. І буде безмежно радий. Ти ж найдивовижніша й найдобріша, ти це знаєш?

Тверді губи ніжно торкнулися моєї щоки.

— Алісо, все буде добре. А зараз ходімо відпочивати. Завтра в нас дуже важкий день.

І це було правдою. Наступного дня ми мали зібрати повну групу, всі необхідні інструменти. І вирушити в похід на пошуки корабля.