Раді Вас бачити!

Усе почалося раптово. Зараз мені вже важко згадувати реальність, що передувала самому вибуху й граду мерехтливих метеоритів, але от яким було моє життя до цього — я чудово пам’ятаю. Пам’ятаю похмурі дні, які проводила, сидячи вдома з Глібком. Пам’ятаю, як син уперше заліз на гірку на дворовому майданчику й голосно кричав від радості, просячи зняти його на камеру, щоб показати татові своє досягнення. Йому, як завжди, було б байдуже, але я, звісно, дістала телефон і ввімкнула камеру. Мабуть, те відео десь лишилося — у пилу простору, в невідомості теперішнього світу.

Ще я пам’ятаю, як довго ми сварилися з Олегом, який так і не став найкращим чоловіком у моїх очах. Як він випивав, пропадав вечорами, а потім і ночами, виправдовуючи це робочими поїздками та зустрічами з друзями, при цьому незмінно приносячи додому нові жіночі аромати на своєму одязі. Пам’ятаю, як довго я плакала, нарікаючи на долю й на власну безвольність — піти я так і не змогла. Мені було страшно: спершу залишити Глібка без батька, а потім, поміркувавши, і самій лишитися матір’ю-одиначкою. Адже рідні в мене майже не було, крім тітки та старенької бабусі, які жили далеко за містом. Мені не хотілося ставати їм тягарем, бо ким я, безробітна, та ще й із трирічкою, могла для них стати? Нормальної освіти чи тим паче досвіду роботи, крім продавчині, у мене не було. Батьків не стало рано, я погано їх пам’ятала, і все, чого змогла досягти до своїх двадцяти восьми років, — це пара років у місцевому училищі за спеціальністю товарознавець. Потім бабусі стало зовсім важко оплачувати моє навчання, і я вийшла на роботу, покинувши і навчання, і будь-які рожеві плани на майбутнє.

А потім з’явився Олег — високий, амбітний торговий агент із густою шевелюрою та гладко виголеними широкими вилицями. Підтягнуте тіло й упевнена усмішка, жарти, квіти, походи в кафе… Так минуло кілька років. І ось ми вже розписуємося, гуляємо галасливою невеликою компанією в ресторані, а під серцем я ношу Глібка.

Перший рік, а може й півтора, усе було не те щоб як у казці, але я була щаслива. Мені треба було тільки любити маленького карапуза, вчасно давати йому груди, встигати до приходу Олега приготувати ситну вечерю, а зранку випрасувати сорочку й штани. Інколи було складно, особливо коли в сина почали різатися зуби й про сон мені довелося на якийсь час забути, але навіть це не псувало мені настрою. Я була ЗА чоловіком, під його крилом, і в нас ріс спадкоємець. Олег так і казав, коли приходив після роботи додому й краєм ока спостерігав, як син розбирає кубики й будує з них піраміди.

— Так-так, синку, піраміда — це основа всього. От підростеш, я тобі все про маркетинг розповім, будеш із татком працювати!

Син і вухом не вів, захоплено збираючи й розбираючи іграшки, а я втомлено усміхалася. Олег ковзав по мені байдужим поглядом, трохи затримуючись на місцях, де халат зайве розхилявся, брав сигарету й улюблений келих із пивом та виходив у під’їзд на спільний балкон.

З близькістю після пологів у нас стало набагато складніше: я часто була втомлена, часто засинала в ліжечку з Глібком, вимотана за день, а з часом і зовсім переселилася в дитячу. Там стояла тахта, яку Олег турботливо привіз з офісу, коли там робили ремонт і збиралися викидати старі меблі. Уже значно пізніше я зрозуміла, що й сама не хочу повертатися до спільного ліжка. Від чоловіка пахло перегаром, а його довгі руки розкидалися по всій площі широкого дивана, і коли я приходила, мені доводилося відсовувати його хропуче тіло. Загалом, романтика між нами невтомно гасла. Любов? Я не знала, чи лишилася вона, доки не відчула запах зради на його сорочці. Того вечора ми довго сварилися. Спершу при синові, потім, коли той заснув у мене на руках і я перенесла його до дитячої, до самого ранку з’ясовували, хто і в чому винен. І так і не з’ясували, кожен лишившись при своєму. Я поїхала до бабусі, але не витримала там і тижня під розпитуваннями та прискіпливими поглядами тітки, і повернулася назад. Принижена, ображена, зламана.

Олег мене чекав. Він дзвонив увесь тиждень, поки мене не було поруч, вибачався, казав, що сумує за сином і за мною. Я не вірила. Але повернулася. І більше ми жодного разу не лягли спати разом. Відтоді він почав пропадати ночами, а я — дивитися серіали й плакати. Багато плакати.

Той фатальний день, коли сталася катастрофа, я провела як завжди. Зранку нагодувала Глібка, вмилася, подивилася пару нових серій «Битви за трон», поки син дивився своїх улюблених цуценят на ютубі, і пішла з ним надвір. Погода стояла по-справжньому літня. Сонце пекло шкіру й голову, я натягнула сонцезахисні окуляри, що вдало ховали мішки під очима, а на русяву голову Глібка — кепку, і, взявши його за руку, попрямувала до найближчого супермаркету. Закупивши нехитрий набір на суп, я пішла на дитячий майданчик, де на мене вже чекали кілька матусь із нашого двору, а на Глібка — його друзі-ровесники. Син тягнув мене за руку, просячи пришвидшитися, але я ледве переставляла ноги, похмуро оглядаючи околиці. Настрій був паршивий, небо — без жодної хмаринки, квіти нудотно-солодко пахли й зовсім не викликали в мені радості.

Відгулявши належну годину на майданчику й обмінявшись із подругами останніми подіями серіалу та новинами зі світу скандалів знаменитостей, я повернулася додому. Поки розігрівала вчорашню кашу для Глібка, знову ввімкнула йому мультики, лаючи себе за розхлябаність і відсутність хоч якоїсь дисципліни в себе, а отже й у сина. Нагодувавши, вклала його спати й вийшла на балкон. Підкурюючи тонку сигарету, скривилася, але не зупинилася. На вулиці було душно, наче перед сильною грозою, а в небі з’явилася невелика, дуже розмита й далека пляма. Від нудьги я довго розглядала її, думаючи, що на хмару це не дуже схоже. Темна, глибока, вона розсувала саме полотно небосхилу, але була ще надто далекою й нерозбірливою. Потім на телефон у спільний чат із дівчатами прийшло сповіщення про якесь нове відео з одним із моїх улюблених акторів із того самого серіалу, і, викинувши недопалок, я зайшла в дім, забувши про дивну хмару.

Я вже пів року дивилася «Битву за трон» і не пропускала жодної серії. Варвари, принцеси, магія, справжні герої й зради, битви і, звісно ж, любов. Особливо мені подобався актор, який грав у ньому одну з головних ролей. Іноді я почувалася фанатичною підліткою, і якби не була заміжня, обклеїла б усю квартиру плакатами з його зображенням. Джонні Браун. Цей широкоплечий красень міг підкорити будь-яку жінку! Брутальний, сильний, та ще й у житті справжній чоловік — пів світу стежило за його життям у соціальних мережах, і я, звісно, не була винятком. Він був одружений із молодою красунею, і начебто в них навіть планувалася дитина, хоча сам актор офіційно про це поки не заявляв. Звісно, всі вирішили, що так воно і є, але молоді бояться зурочити, тому не афішують вагітність Малени, його дружини.

Надвечір я так втомилася від перегляду різних відеороликів і сайтів із усілякою безглуздою всячиною, що відкинула телефон убік і, підвівшись, попрямувала в душ. Уже прокинувшись, Глібко теж захотів купатися, і я поступилася, припиняючи можливу істерику. Набравши трохи води у ванну, я закрила кран і закинула туди всі його улюблені іграшки. Попленталася на кухню і, ввімкнувши чайник, щоб зварити собі бадьорої кави, визирнула у вікно. З ванної долинало спокійне плюскотіння води й активне озвучування сином своїх іграшок, а мої очі округлилися, розглядаючи збільшену пляму в небі.

Тепер незрозуміла пляма стала більшою й ширшою. Не втративши своєї глибини, вона все ще не була схожа ні на хмару, ні на грозову хмару, втім, блискавки справді спалахували, а звідкись здалеку долинав гуркіт, віддалено схожий на грім. Я схопила пульт від невеликого телевізора, підвішеного над обіднім столом, і ввімкнула перший міський новинний канал. Уявляючи себе героїнею фільму-катастрофи, я вже бачила перед очима, як ведучий новин швидко тараторить про щось із небес, пояснюючи небезпеку того, що відбувається, а на його тлі показують ту саму хмару, час від часу змінюючи кадрами панікуючих громадян… Увімкнений старенький телевізор спершу почав видавати звуки, і лише за кілька митей екран дав зображення. Молодий ведучий досить байдужо говорив:

— …за підсумками голосування переможницею у вікторині стала Анастасія Лепетькіна, про що повідомив наш колега Іван Редін. Далі в новинах: ситуація у світі, чи відкриють кордони наступного місяця? А також ситуація після пожежі, що сталася 12 червня в торговому центрі «Ріо»: як почуваються потерпілі й чи отримають вони обіцяну мером фінансову компенсацію за недотримання правил пожежної безпеки в центрі?

Я з презирством фиркнула. Ага, звісно, яка компенсація? Махнувши рукою на телевізор і не вимикаючи його, я пішла у ванну перевірити Гліба, а потім повернулася на кухню зварити каву. Домофон запищав, я здригнулася від несподіванки: Олег так рано додому не повертався, а нікого іншого я не чекала. І все ж, на мій подив, голос у трубці домофона належав чоловікові. Він похмуро щось буркнув, і я, натиснувши кнопку, відчинила двері. Думки зароїлися в голові. Щось сталося? Йому погано? Суп ще не готовий! Я метнулася до плити, на ходу дістаючи з холодильника заморожений набір овочів і м’ясо, картаючи себе за страх неприготованої вечері перед гулящим чоловіком, поставила каструлю з водою, запалила конфорку. У двері подзвонили, а потім нетерпляче постукали. Глібко радісно закричав: «Татко прийшов!», а я відчинила двері.

Похмурий чоловік швидко зайшов і зачинив за собою двері, в руках у нього був пакет із супермаркету.

— Дістань там… у морозилку закинь, — буркнув він, не дивлячись мені в очі. Мазнув губами по моїй скроні й попрямував у спальню, на ходу дістаючи телефон.

Я спершу допомогла синові вибратися з ванни й одягнутися, потім пішла на кухню розбирати пакет, у якому виявилася пляшка недорогого коньяку, твердий сир і пара апельсинів. Коли я зачинила дверцята морозилки, залишивши там охолоджуватися алкоголь, у дверному прорізі кухні побачила Олега, який сперся на одвірок.

— Поговорити треба, зроби телик тихіше.

Його неголосний і рівний голос мене налякав. Серцем я вже розуміла, про що зі мною хоче поговорити чоловік, але розум відмовлявся навіть подумки зізнаватися в цьому знанні, і я тихо сіла за стіл, натиснувши кнопку «без звуку» на пульті.

Глібко забіг на кухню, почав стрибати, випрошуючи чогось смачненького й погратися з ним. Відчуваючи, як холоне десь унизу живота, я дістала з полиці печиво й повела його в дитячу, вмикаючи на телефоні мультики.

— Ні, мамо, я хочу погратися з татом! — несподівано вперся син, мабуть, збагнувши, що батько незвично рано приїхав додому й тепер має час.

— Синочку, зараз не вийде, нам із татом треба серйозно поговорити, можливо, після цього, пізніше. Я тебе покличу.

— Ну мааам! — син був наполегливий. У свої три роки він уже непогано висловлював свої бажання й намагався наполягати на своєму. Але я була непохитна, з кожною секундою відчуваючи наближення чогось невідворотного.

— Глібе! Я тобі вже сказала! Краще вибери, який мультик будеш дивитися. Цуценята, монстри, трактор?

— Монстри… — тихо зітхнув Гліб і, насупившись, відкусив печиво.

— От і добре. А потім пограєшся із татом.

Залишивши сина в кімнаті, я пішла на кухню. За вікном починало гучно гриміти, але зараз мене чомусь не дуже хвилював грім із дивної хмари. Олег уже дістав коньяк і розлив по чарках. Я таке практично не пила й запитально подивилася на чоловіка.

— Випий, — коротко кинув він.

— Олеже, що відбувається? Я не хочу коньяк.

— Як знаєш, — буркнув він, залпом випиваючи свою порцію. Відвернувшись від мене, він дістав дошку й уперше за кілька років почав орудувати ножем, вправно нарізаючи сир і апельсини. — Сідай, не стовбич у дверях.

Я пройшла на негнучких колінах до стільця й сіла.

— Ти сама знаєш, ми вже давно не пара.

— Знаю… — тихо відгукнулася я, ховаючи тремтячі руки.

— Ну то ось. У мене є жінка. Ми кохаємо одне одного. Збираємося жити разом.

Олег повернувся до мене й поставив на стіл тарілку з нарізаним сиром і часточками апельсина. Я потяглася до чарки з коньяком і помітила тінь усмішки, що промайнула на його обличчі. Напій обпік горло, я скривилася й одразу закашлялася. З очей бризнули сльози, я побачила простягнуту руку Олега зі шматочком сиру. Заперечно хитнувши головою, я встала й, похитуючись, підійшла до прочиненого балкона. За вікном було неприродно темно від бурі, що насувалася, наче вже була пізня ніч. Серце шалено калатало, а сльози продовжували текти. Я змахнула їх тильним боком долоні й дістала з полиці сигарети.

— Не треба прямо тут, давай вийдемо на балкон, — спокійно, навіть буденно сказав Олег.

Я мовчки вийшла, він пішов слідом із новою порцією коньяку в чарці.

— Ти зрозумій, це не могло тривати вічно. Ми ж не старі. Я не старий! У мене є потреби, я хочу нормально жити.

— А зі мною що, ненормально? Ти розумієш, що сам перший відвернувся від мене? У нас же син народився!

— Три роки тому! — спалахнув Олег, розплескавши алкоголь. — Три роки, Ліско, ми як чужі живемо!

Я похмурніла.

— Три роки тому він народився, але не став одразу самостійним і дорослим. Його треба виховувати, годувати, і… Та що тобі пояснювати, ти жодного разу не брав участі в житті сина!

— Жодного разу? А хто, цікаво, забезпечує вас їжею й житлом, купує всі іграшки та іншу фігню, хто тобі купив чоботи взимку, а Глібкові найняв Діда Мороза? А? Ти?!

Закипаючи, я не помітила, як докурила. Вітер здіймався сильний, але дощу ще не було. Я вирішила змінити напрям розмови й поставити те саме питання.

— Хто вона?

— Та яка різниця, Алісо, хто вона! Я тобі кажу, що нам треба вирішити, як бути з сином і де ти будеш жити!

Ось тут мені стало зовсім зле.

— Я? Сама? Я нікуди без Глібка не поїду, ти чуєш?

— А хто тобі його віддасть? — різко заспокоївшись, спитав Олег, дивлячись мені в очі. — Ти без роботи, ця квартира моя, а в твоєї бабусі умови набагато гірші, ні садочків, ні шкіл поблизу. Це я вже не кажу про те, що в нього там і своєї кімнати не буде.

Голова закрутилася, і я сперлася рукою об стіну. Те, що відбувалося, боляче вдарило кудись усередину, а серце тихо й непомітно впало вниз. Я втрачу сина? Свого Гліба? За що? За те, що виховувала його три роки, сиділа з ним, коли він хворів, гойдала його на руках, коли він плакав? Олег потягнув мене під лікоть у дім, але я вперлася, похитала головою, заперечуючи і бажання зайти, і взагалі всі його слова.

— Алісо, рідна, прошу тебе, давай ми спокійно все обговоримо, ти мене чуєш?

Але я не чула. У голові гучною луною повторювалися його слова: «А хто тобі його віддасть», а на вулиці ще гучніше загриміло, наче в такт моєму горю. Під обурені оклики проклятого чоловіка я влетіла в дитячу й міцно обійняла сина. Той пару секунд не рухався, а потім засовався на місці — я заважала йому дивитися мультик, а того, що відбувалося між батьками, він не розумів.

— Алісо! — попереджувально суворо сказав Олег, уже стоячи в дитячій.

Я підняла голову і, стрельнувши в нього очима, повернулася до Глібка, взявши дитяче личко у свої руки.

— Глібчику, я піду прогуляюся, ти поки подивися мультики з татом, а я скоро повернуся, добре?

Як би мені не було страшно втратити сина, я не могла далі продовжувати розмову з чоловіком. Мені треба було побути самій, зібратися з думками, заспокоїтися й вигадати хоч щось, хоч якусь подобу плану, який допоможе мені. Я не зможу без Гліба. Я його не віддам!

Швидко накинувши сарафан і джинсову куртку, я вийшла в коридор і почала взувати кросівки. Олег байдуже дивився, склавши руки на грудях.

— Ну і куди ти намилилася? Там зараз злива буде. Не дурій.

— Та пішов ти, — тихо й зло відповіла я, намагаючись не дивитися на нього. Уже взувшись, я згадала, що не взяла сигарети, і, швидко повернувшись на кухню, прихопила пачку, а заодно й телефон. Відчиняючи двері, я все-таки подивилася Олегові в очі. — Ну ти й мудак.

Поки він не встиг відповісти, я швидко вискочила в під’їзд і, не чекаючи ліфта, побігла вниз, перестрибуючи сходинки. По черзі накочували хвилі полегшення й страху: мені хотілося якнайдалі втекти від цього морального урода, водночас із кожним кроком здавалося, що я віддаляюся від сина. Можливо, коли я повернуся, їх уже не буде вдома? Чи здатен Олег на таке? Я вже напевно нічого не знала. Втім, згадавши його занепокоєння дощем, я подумала, що проти ночі він не стане вивозити Глібка й тікати зі своєї ж квартири. Найімовірніше, сяде далі випивати.

Наш будинок стояв недалеко від парку, в якому зараз нікого не було. Вулиці, сховані під тінню бурі, що насувалася, спорожніли, і лише один чоловік у спортивному костюмі з собакою на повідку швидким кроком поспішав до сусідньої багатоповерхівки. Я збавила темп і, діставши пачку сигарет, попрямувала до центру футбольного майданчика. Відчуття самотності пульсувало по всьому тілу, віддаючись ниючим болем, а голова безсило відкинулася назад, відкриваючи погляду темне небо. Кілька секунд я тупо дивилася в щось, що нависло просто наді мною, аж поки не сіпнулася інстинктивно, прикриваючи голову. Відбігши вбік, я знову подивилася в небо і тепер уже не тікала, охоплена жахом.

Високо в небі розірвалася кучерява чорна хмара, по краях якої мерехтіли, ніби підсвічуючи її масштаб, блискавки. А з самого центру, наче з порталу, летіла куля, схожа на кульову блискавку. Я їх, звісно, ніколи в житті не бачила, але встигла подумати, що саме так вони, мабуть, і виглядали б. Узагалі небо зараз нагадувало кадр із фантастичного фільму, наповненого спецефектами, і я б не здивувалася, якби тут зараз з’явився Тор чи ще хтось із Месників, але парк і далі був порожнім, а в небі відбувалося щось неймовірне й дуже страшне. Я спробувала себе заспокоїти, запевняючи, що якби це щось було справді серйозним, про це вже трубили б усі новинні канали, а я ж перевіряла — нічого подібного не було! Але мерехтлива куля наближалася, нутрощі стиснулися, і я відчувала фізичне напруження, як перед неминучим зіткненням.

Вітер, і без того піднімаючи легкий білий сарафан і пробираючись під куртку, посилився. Несподіваний гуркіт заглушив навіть думки, я сіпнулася в бік дерев парку, сподіваючись укритися, але з жахом усвідомила, що мої ноги наче приросли до землі і я не могла поворухнутися. Спантеличено я навіть опустила очі, але від цього нічого не змінилося, і я, як і раніше, лишилася стояти на місці. Тим часом гул, що йшов від хмари з кулею, став ще гучнішим, і я нарешті почула підтвердження, що мені це все не ввижається: звідкись здалеку пролунав переляканий жіночий вереск, а потім і гавкіт кількох, ні, всіх собак! Втім, усі налякані крики людей і собак, до яких приєдналися й птахи, що швидко розліталися в різні боки, потонули в наростаючому дзвоні неба. Я знову підняла голову вгору, гарячково міркуючи, як мені вийти зі ступору й повернутися додому. Олег мав рацію, хай йому грець, погода не сприяла прогулянкам. Побачене згори цього разу знерухомило і все тіло, притягуючи мій погляд. Величезна іскриста куля, у якій тепер справді можна було розгледіти тонкі ниточки блискавок, була вже зовсім близько, застилаючи собою половину неба. Я у відчаї скрикнула: «Гліб! Мій Гліб!» — і гуркіт перекрив усе. Абсолютно все. Я більше не чула навіть себе. Я була не здатна навіть народити думку в своїй голові. Я стала стороннім спостерігачем, і те, що відкривалося моєму баченню, було не просто страшним. Це було жахливо.

Спершу невідома куля, ніби сповільнившись, торкнулася найвищих поверхів багатоповерхівок, і тонкі блискавки, як довгі змії, почали розповзатися по стінах і вікнах, проникаючи всередину будинків. Потім мерехтлива сутність торкнулася верхівок дерев, і я чіткіше побачила дію блискавок на наш світ. Листя й гілки тополь і багаторічних дубів, наче попіл, почали розпадатися на тисячі й сотні тисяч найдрібніших частинок, не залишаючи на своєму місці нічого. Вони згоріли?! Але не було ні спалахів, ні вогню, ні жару. Я побачила, як металева сітка, що служила огорожею футбольному полю, на якому я стояла, розсипалася на пил, а за нею й залізні стовпи-ворота. Страх і жах наповнили мене до країв, як склянку водою. Мерехтливі лінії блискавок торкнулися моєї голови. Я встигла помітити своє довге, розлетіле в різні боки, наелектризоване волосся, після чого втратила фізичну опору, і моє тіло перетворилося на прах…

Я більше не могла говорити, чути й бачити, не маючи органів, які могли б мені це забезпечити, але я все ще була. Я залишалася хиткою хмарою, згустком енергії, і, попри відсутність тіла, відчувала й сприймала все, що відбувалося довкола. Кожна матеріальна частинка нашого світу піддавалася спопеленню й розпадалася на атоми, втрачаючи свою основу й початкову форму. Куля, що опустилася на землю, не врізалася, як важкий метеорит на швидкості, а м’яко огорнула її, заповнюючи собою й своєю силою всю Землю з кожним її мешканцем. Тонкі змійки-блискавки проникали в будь-кого, ні, в будь-що, що траплялося на їхньому шляху. Машини, асфальтові дороги, будинки, підйомні крани, птахи, люди, земля…

Через невідомо скільки часу від матеріального світу не лишилося нічого. На поверхні, доступній моєму сприйняттю, більше не залишилося блискавок: усі вони проникли в землю, як дощові черв’яки перед посухою. А потім стався вибух. Справжній викид, поштовх, простір здригнувся і завібрував. Я не могла знати напевно, але мені здавалося, що якби в мене були вуха, з них потекла б кров від гулу й рокоту, від луснутих барабанних перетинок. Мене відкинуло вбік першою хвилею, потім ще далі другою. Відстань було важко виміряти, з огляду на відсутність будь-яких фізичних предметів для порівняння масштабу. Але з третім поштовхом я відчула, що відлітаю так далеко й довго, що цілком могла б опинитися й у космосі.

Будувати думки-образи ставало дедалі складніше, наче існування у світі людей і законів фізики було старим, забутим сном. Але я все ще ширяла в невідомості, затягнутій тягучим густим туманом. Звідкись знизу повз мене почали проноситися предмети й обриси людей. Я спробувала зосередитися й вдивилася в найближчу тінь людини, що пропливала повз. Щуплий хлопчисько з скуйовдженою головою і круглими поламаними окулярами. Його обличчя здалося мені дуже знайомим, навіть шрам на лобі неприродної форми, ніби намальований, але згадати, хто це, я не змогла. Потім повз пролетіла жіноча постать, її струнке й спортивне тіло було в металевому корсеті й короткій спідниці, на високому чолі був обруч, а в руці вона тримала круглий щит і моток сяючої мотузки. Її я теж наче знала, хоча… звідки? Я не пам’ятала…

Ще багато чого пропливало повз мене: то люди, то дивні неприродно великі тіні тварин, і навіть потяги. Часом я переставала щось сприймати, мабуть, повністю зливаючись із полотном всесвіту, але потім якимось дивом поверталася до стану мислячої хмари й ширяла далі, усе швидше віддаляючись від свого минулого життя і Глібка. Гліб… Як же я могла тебе залишити?..