Раді Вас бачити!

Напружена мовчанка тривала кілька хвилин. Гнітюча атмосфера була готова спалахнути. Кожен бажав цієї ж секунди прирізати червономордого, але це право належало тільки Джону. А він стояв і, не кліпаючи, дивився на девола, важко дихав і думав лише про одне. Навіщо він прийшов сюди? Один? Відволікти увагу, не інакше! Не боїться смерті? Чи за стінами таверни стоять його шістки зі зброєю?

— Джоне, я даю слово, ніхто із замку не знає, що я тут. Нехай усе буде по честі, вирішимо один на один.

Чоловік усіма силами намагався не заричати вголос. Зібрати лють в одну точку, взяти приціл — морда виродка, і не промазати. Від люті, від гніву — не вибухнути до того, як заїде кулаком у його нахабну пику.

Дивонікс стояв нерухомо. Кілька секунд тягнулися довго, наче сам час зупинився. Він бачив у Джоні зовсім іншу людину, не того, хто вперше залишив свою дівчину в його замку. То був інший Джон. А цей... Цей лякав. По-справжньому лякав. Як торговець вищого рівня, що не зустрічається в жодній расі, девол розумів: чоловік належить до забороненої категорії тих, з ким не сторгуватися. Для яких немає прийнятної ціни. Адже в кожного вона є. Кого завгодно можна купити, навіть найгордіших. Навіть Алісу. От узяти та й грохнути Олега, потім зганьбити-підставити Джона в її очах, забрати із собою на кораблі й любити до втрати свідомості, поки не знайде її нащадка. Усе. Вона на крок від його ліжка потім не відійде, сама на шиї висітиме, будь-які забаганки виконуватиме.

Тут інше. Джон тільки смерть прийме. Або забере в нього Алісу. Це по очах видно. Уб’є його не кліпаючи, не напружуючись, не вагаючись. Дивонікс не помітив, як зробив два кроки назад під натиском темних зіниць.

А він помітив. Джон як тварина зреагував на миттєвий рух і одним стрибком наздогнав Правителя. Перший удар у вилицю тут же збив девола з ніг, наступні кілька окропили підлогу кров’ю. Він не міг зупинитися. Бачив перед очима карту з двома позначками у спальні. Аліса і Дивонікс. Беззахисна дівчина і девол із червоною шкірою та рогами. Фантазія малювала збочені гидоти, а кулаки продовжували вколочувати обличчя в підлогу.

Коли хтось поклав руку йому на плече, Джон навіть не помітив. Відмахнувся. Потім просто над вухом почув якісь крики, насилу осмислив.

— Він може знадобитися! Джоне, ти його вб’єш, зупинися! Чуєш?! Ми можемо його використати!

Чоловік, важко дихаючи, відкинувся вбік. Кулаки з розбитими кісточками легенько тремтіли, не до кінця випустивши гнів, не наситившись помстою. Але він відступив. Зупинився. З неймовірним зусиллям залишив покидьку життя.

Підвівшись, він побачив вражені погляди соратників. Навіть Кацпер, який зупинив побиття, був блідим. Чоловіки з відкритими ротами дивилися на його безумство, поки Шиба не розрядив обстановку.

— А ви ржали. Якби я знав тоді, на що здатний цей чорт, ні в життя б із ним на ринг не вийшов!

Хлопці розступилися, але вигляд Правителя, що лежав мішком, усе ще вражав багатьох. Джон витер тильним боком долоні лоб від крапель крові й пішов умитися, кидаючи на ходу:

— Приберіть. Зв’яжіть. Потрібен новий план. Я піду за нею.

Перші промені синього світила били у вікно. Джон стояв, схилившись над столом із ноутом, і віддавав останні настанови. Тепер напрямків було два. Більша частина людей ішла звільняти замок, а він із кількома воїнами йшов слідом за дівчиною. Тогр був першим, хто зголосився допомогти Джону, потім Лосфор сказав, що прикриє його спину з лука. Кацпер же, який очолював загін звільнення полонених, піти сам не міг, але наказав п’ятьом стражникам вирушити з ним.

Дивонікс привідкрив одне око, колір якого з жовтого змінився на буро-помаранчевий, а друге так і зовсім заплило. Спробував поворухнутися і зрозумів, що прив’язаний до стільця, на якому сидить. Швидко окинувши ситуацію, девол заскреготів зубами. Усе вийшло зовсім не так, як він розраховував. Зовсім не так! Він справді прийшов сюди один, і в замку справді ніхто про це не знав! Дивонікс хотів показати цим слабовільним, який він. Скільки в ньому честі й сили. Пришпорити шавок, не дати навіть шансу на змову! А вийшло повністю протилежне. Він лише підстьобнув їх. І виставив себе слабаком.

— Ей... — прохрипів він. — Ей, борзий, я до тебе звертаюся.

Джон повільно повернув голову, очі спалахнули ледве охололою люттю.

— Ти, видно, зовсім не знаєш, що таке чесний бій. Слабак! Думаєш, вона захоче бути з тобою? Обере такого покидька? Чи думаєш, народ піде за таким упирем?

Чоловік підійшов і став перед ним, склавши руки на грудях.

— Ти чесного бою хочеш? Ти, мразь, мене відволікти вирішив? Час виграти? Заткнися, поки я тобі остаточно всі зуби не вибив! Зараз ти можеш своїм поганим ротом говорити тільки те, куди й навіщо повели Алісу, втямив?! За інші слова отримуватимеш по морді.

Девол завмер. Заплиле око розплющилося й чіпко втупилося в Джона. Спершу його пауза здалася страхом, але потім Дивонікс розліпив розбиті губи й неголосно промовив:

— Про що ти? Алісу привів ти, сам. І вона зараз спить у своїй спальні.

— Серйозно?! — Удар збив девола разом зі стільцем, той повалився з гуркотом.

Хтось різко повернув його на місце, а Джон учепився в його плече.

— Відповідай, падаль! Навіщо Олег тягне її в ліс?! Що ви вирішили з нею зробити?! А?

— Що ти несеш, тупоголовий? Вона в замку! Я ввечері з нею говорив!!!

Чоловік відпустив його і відійшов на крок, а з-за його спини виплив Кацпер Новак, тримаючи в руках ноутбук екраном до девола. Той спершу не зрозумів, чого від нього хочуть, навіщо світять цією штукою в обличчя. Але потім побачив. Витягнув шию вперед, у руки врізалися мотузки, а очі примружилися. Він не вірив. Хоча ні, вірив. Просто був настільки приголомшений і розлючений, що не знав, як утримати себе на місці.

— Це що? — відкарбував він, чудово розуміючи, що відповідь йому нічого не дасть. А лише підтвердить.

— Це те, за допомогою чого ми витуримо всю вашу шайку із замку, — процідив Джон, а потім указав пальцем на дві точки, що повільно рухалися екраном. — А це Аліса й Олег. І можеш не сумніватися, бій зі мною в тебе буде. КОЛИ АЛІСА БУДЕ ТУТ.

Кришка ноутбука різко закрилася. Кацпер поспішив до своєї групи. Думки девола металися, як загнані звірі в клітці. Уже в спину Джону, що йшов, він вигукнув:

— Стій! Я піду з тобою.

Постать зупинилася, голова трохи повернулася, показуючи, що він слухає.

— Я можу допомогти. Виграю для вас час, накажу її звільнити. Відволічу. Джоне. Я відповідаю, я не знав, що її вивели. Я прийшов сюди тільки щоб битися з тобою. Але немає сенсу це робити, якщо її не стане.

Страшні слова про можливий кінець життя дівчини холодною сталлю різонули Джона. Усе нутро горіло й пекло від думки, що він може не встигнути. Не врятувати її. Не забрати.

Легкий кивок відпустив натягнуту струну в голові Дивонікса. Тепер залишалося головне. Дістатися туди швидше, ніж їй встигнуть завдати шкоди.

За кілька годин вони були вже далеко за містом. Дивонікс допоміг ще до того, як вони вийшли за ворота: за кілька митей дістав їм коней. Почувши його голос, конюхи, не піднімаючи очей, тут же кинулися виводити скакунів без зайвих запитань.

Кацпер же повів своїх людей до замку. Ноутбук вони залишили при ньому, щоб легко знаходити всіх заздалегідь і знешкоджувати. А також одразу після звільнення Кларка передати йому техніку й знайти Джона з Алісою, вирушити на підмогу, якщо знадобиться. Девол із байдужим виглядом слухав їхні плани із захоплення його замку, не надто шкодуючи про втрату. У нього був свій план, і замок не грав у ньому ролі.

Тепер коні швидко скорочували відстань до тієї точки, де востаннє карта показувала Алісу. Звісно, поки вони туди дістануться, вона буде вже далі, але загальний напрям був відомий. А там уже самі знайдуть, Джон не сумнівався.

Девола обшукали й відв’язали під загрозою миттєвої смерті при першому ж необережному русі. Він не опирався. Йому справді було необхідно, щоб його взяли із собою. Гнівом до Олега він кипів не менше за Джона. А про Алісу боявся думати, не бажаючи бачити в голові образ її бездиханного тіла. Зараз він скакав нарівні з іншими, міцно тримаючи поводи й підганяючи коня. Щоб наздогнати втікачів, треба було діяти набагато швидше. І все ж ніхто не знав, як довго ще доведеться бути в дорозі, а тому ближче до сутінків вирішили дати коням відпочити й зробити невеликий привал.

Усі були на взводі. Але найбільше нетерпіння проявляв Джон. Він широкими кроками ходив уздовж річки туди-сюди, занурений у себе, періодично зупиняючись і стискаючи кулаки. Потім побачив девола, що сидів неподалік. Червоне обличчя було спотворене забоями, роблячи його ще потворнішим. Джон підійшов до нього і почав просто дивитися. Випалюючи, провокуючи, мовчки. Питання крутилися в голові. Сотні. Але нічого питати він не збирався. Боявся. Не хотів чути те, що розірве його душу на шматки. «Ти брав її силою?» «Її били?» «Що ти робив у її спальні і чому прийшов на бій зі мною?» «Що означали твої слова: ВОНА МОЯ?!»

Дивонікс відкрив уціліле око й подивився на нього знизу вгору. За кілька митей промовив голосом переможця:

— Питай, не соромся. Наречений має знати правду. Ти ж так вас представив, як нареченого й наречену?

Після наступного погляду Джона девол осікся і не продовжив дражнити долю.

— Не наривайся раніше строку. Ти живий рівно доти, доки я не знайду Алісу. А зараз відповідай по суті. Що ви з нею творили?

Дивонікс не втримався від самовдоволеної усмішки і, вже побачивши рух у свій бік, підняв руку.

— Нічого! Нічого. Саме завдяки мені вона провела цей час лише в моїй приємній компанії. Ну знаєш, вечеря, свічки, коштовності, сукні й танці. Так, — побачивши полум’я в очах співрозмовника, він пояснив: — Аліса показала мені, як танцювати танго. Навчила.

Невідомо, що більше злило Джона. Самовдоволений тон девола чи зміст сказаного. Вечеряли? Танцювали?! Він чудово пам’ятав, як був заінтригований її захопленням танцем, коли побачив цей пункт в анкеті. Як припав до неї, бажаючи якнайшвидше спробувати, випробувати. Обійняти й не відпускати. Але холодне місто закрутило їх зовсім в іншому напрямку. Спогади про ті дні, коли Аліса була поруч, буквально під крилом, принесли і біль, і відволікли від бажання вбити Дивонікса просто тут. От перед очима спливла ніч, тепло її тіла поруч, в одному ліжку. І жар у його тілі, стримуваний лише розумінням того, наскільки вона втомилася, працюючи на кухні. Буквально наступного дня він її залишив. Відштовхнув. А чи захоче вона бачити його тепер? Можливо, Аліса вже ненавидить його. За зраду, за самотність. За те, що... за те, що приємно проводила час ось із цим. Рогатим. Хвостатим. Чорт!

Джон зрозумів, що пропалює поглядом його обличчя. Підняті в іронічній усмішці брови розлютили.

— Ти свій апарат на неї не ціль. Зрозумів? Я не дозволю тобі губити ще одне життя. Аліса не Софі. А я не сільський мисливець. Зжеру з усіма тельбухами!

До вечора вони були на тому місці, де бачили Алісу на карті. Подальший шлях був очевидний. Ліворуч були непрохідні хащі, праворуч — порожнє поле. А попереду доволі рівна територія, вінцем якої був ліс. Напевно, туди й прямували. Джон не сумнівався, до орагів. От тільки навіщо? Продати її? Привести їх усіх у місто? Чи просто вирішили втекти?

— Пропоную зупинитися на ночівлю тут. У лісі можуть швидше нас знайти, а краще б це ми їх знайшли першими, а не вони нас, — задумливо розсудив Тогр.

— Можливо. Але ми можемо втратити час.

— Джоне, ми й так скоротили максимум відстані. Коням треба відпочити, та й нам підкріпитися. А в темряві ми мало що знайдемо: ні слідів у лісі не знайдемо, ні залишитися непомітними не вийде.

Джон подивився в очі гному.

— Ти бував у безликих у селі?

Тогр насупився, а чоловік продовжив, викликаючи цікаві погляди решти.

— А я бував. І знаю, що, якщо вони дійдуть до цілі навіть уночі, то не чекатимуть світанку, щоб зжерти її. Ми знайдемо її кістки на попелищі багаття і не більше.

— Треба виступати, — несподівано підтримав Правитель. — У лісі поселень орагів багато. Та й якщо лорд вирішив віддати їм її в обмін на службу, то ті, найімовірніше, вийдуть назустріч.

При кожному звуці голосу девола Джон хотів його заткнути й пристрелити. Але зараз відчув лише більше рішучості йти вперед.

— Так, даю пів години на відпочинок. Підготуйте лампи й ліхтарі. Підемо в ліс.

Дурманний сон наяву — ось що я відчувала. Коли Олег увірвався в кімнату посеред ночі й скинув із мене ковдру, я подумала про найстрашніше. Стиснулася, закриваючи руками інтимні частини тіла від того, хто давно став для мене чужим.

— Здурів? Ти що надумав?!

Але Олег не збирався таким чином зробити мені боляче. Він знайшов жорстокіший і витонченіший спосіб. Видно, йому не подобалося, що навіть у полоні я знайшла подобу покровителя. Що навіть тут знайшла певний захист у вигляді Дивонікса. Відібрала в нього козир. Спершу звинуватила в тому, що він душу продав дияволу, а потім стала подругою того самого диявола.

Висмикнувши з ліжка, він спершу добряче мене струснув, та так, що голова ледве з плечей не злетіла. А потім накотила чергова хвиля. Дивовижно, але тепер я її відчула явно. Чітко. Сильно. Щось чуже, не моє, заполонило розум. Замело холодним снігом, підкосило ноги. Зник бунтівний дух, пішли страхи. Прокинулося бажання підкоритися, скоритися. Дозволити себе вести.

Жорстка рука чоловіка схопила мене за зап’ястя, залишаючи сліди на шкірі, а я відчула полегшення — нарешті мені скажуть, що робити. Нарешті я піду за ним, куди скаже. Олег, задоволений моїм станом, повернувся вбік і наче в тумані промовив комусь темному збоку від мене:

— Чудово. Просто пречудово. Хоч у пекло веди, вона згодна. Гаразд, тепер дістаньте її лук. Нехай поки в мене у спальні побуде, мені він сподобався. Хочу-таки зрозуміти, як у неї ці стріли з’являлися самі собою.

Мене повели назовні. З кімнати, вниз коридорами, із замку. Босим ногам було холодно, по спині повзли мурахи, тонка нічна сорочка не гріла. Але мені було начхати. Мутна хвиля покори мене обіймала, і цього здавалося достатньо. А потім мене кинули у віз, як ганчір’яну ляльку. Колюча солома вп’ялася в шкіру, але повіки спокійно стулилися, і я заснула так солодко, наче це був лише кошмар, а я лежу в теплому ліжку.

Прокинувшись, я так само чітко зрозуміла, що завісу ніхто не зняв. Як і раніше хотілося робити тільки те, що порадує Олега. Прогрес у протистоянні гіпнозу однозначно відчувався, я як мінімум його відчувала і точно знала, що це він. Навіяний безликими. Це не моє бажання. Але знати й щось робити — це як небо і земля. І я була на півдорозі. Я усвідомлювала, що зі мною, але поки що ніяк не могла на це вплинути. Мені хотілося виконувати накази. І водночас десь дуже глибоко тугими ривками калатало серце, стискаючись від страху.

Ми від’їжджали від міста все далі й далі. Я помітила, що пішли тільки безликі й Олег. Нікого із замкової стражі не було, як і Правителя. Ну звісно, Олег розумів, що той мене не віддав би. Думки плуталися, не давали вибудувати логічний ланцюжок, і лише до обіду до мене дійшло: Дивонікс, напевно, і не в курсі. Олег, схоже, вирішив остаточно розірвати з ним будь-які домовленості й діяти самотужки.

До вечора стало зовсім погано. Що ближче ми наближалися до лісу, то лютіше в мені прокидалося почуття самозбереження. І тим сильніше згущувалася пелена перед очима. З настанням темряви я вже не розуміла, від чого мій зір так погано фокусується: від відсутності світла чи від гіпнозу.

І ось у якийсь момент ми зупинилися. Загальмували коні, смикнувся і завмер віз, у якому я сиділа. Мене під руки вивели вперед, а з темряви лісу почали виходити нечіткі силуети. Страх почав посилюватися, тепер уже від того, що я усвідомлювала, до кого мене привели. Першим ішов ораг, без плаща й каптура, як ті, що жили в замку. Його голова без обличчя була гордо піднята, а довгий шрам одразу нагадав мені ту ніч, коли цей самий монстр ледь не потяг мене із собою. Тоді поруч був Джон... А тепер? Тепер Олег веде мене за руку до них у лапи.

До обміну думками й образами мене не залучили, просто обмеживши мій розум, залишивши всередині тільки покору і страх. Лісові безликі скалили зубасті пащі, щось кректали, намагаючись розмовляти з Олегом, і постійно повертали голови в мій бік. Ось лорд простяг руку тому, що зі шрамом, і потиснув його долоню, подивився на мене з найогиднішою усмішкою.

— Знаю, Лиско, ти зараз навіть усвідомити все до кінця не зможеш, але вони мені пообіцяли, що повернуть тобі ясність думки перед смертю, щоб ти встигла все відчути. Тепер твоє життя в їхніх руках і... зубах. До речі, вони давно хотіли тебе впіймати, ти знала?

Його слова молотом вдалблювалися й залишали сліди десь глибоко всередині. Міцна рука підвела мене, безликий зі шрамом перехопив її, притягуючи до себе. Сморід ударив у ніс, нудота підкотила до горла, кілька сліз тихо скотилися по щоках. Я почала сильно тремтіти, ледве тримаючись на ногах і викликаючи цим у решти ще задоволеніші посмішки.

Усе було скінчено. Я попрощалася з життям і горіла у власних страхах, у жалості до себе й неможливості на щось вплинути.

Кілька ударів серця — і раптом щось буквально вривається: звук, свисткий, шиплячий. Поштовх, крик. Тіло орага відлітає вбік, але руку він не відпускає, і я падаю разом із ним, приземляючись йому на груди. З передпліччя безликого стирчить стріла.

Навколо починається шум. Хаос. У темряві лісу майже нічого не видно. Смолоскипи й лампи миготять, відкидаючи стрибаючі тіні. А в цей час ще кілька стріл упиваються в орагів. Несамовито верещить на всю горлянку Олег, але я не чую слів, а тільки бачу його перекошене обличчя і рот, що відкривається. Звуки зникли, наче мене оглушили.

Я хотіла втекти, але міцна хватка пораненого орага не відпускала. Повернувшись, я зрозуміла, що він не сильно постраждав і вже намагається відповзти й потягти мене за собою. Розтуливши рот, я спробувала закричати, але видала тільки хрипке мукання. Схопившись долонею за горло, я з жахом розплющила очі. Та що таке?! Сильна хвиля відрази й смертельної небезпеки лавиною придавила мене до землі, і я розпласталася на траві, прикриваючи голову рукою.

Скільки я пробула в цьому стані — невідомо. Здалеку почувся крик, мене кликали, гучно, наполегливо. Це був... хтось знайомий. Дуже знайомий і близький голос. Розум посилено намагався скинути мару, але до першого голосу приєднався другий. Мене кликав син. Гліб. І мене кликав Джон. Син кликав м’яко, просячи, заманюючи. Джон кричав несамовито, зі страхом у голосі, з благанням. Кому повірити?..

Я захотіла підняти голову, але ораг перехопив мене і різко смикнув на себе. Тут же ми опинилися на ногах, він обхопив мене рукою й трохи придушив. Я зойкнула, коли холодна сталь другого безликого торкнулася моєї шиї, і раптом ясно побачила образ. Передану комусь сторонньому думку. Ораги погрожували перерізати мені горло. І шум тут же припинився.

Я розплющила очі. І нарешті зрозуміла, де реальність, а де міраж.