Раді Вас бачити!

Тепле світло ламп і свічок струменіло кімнатою. Я лежала в ліжку, натягнувши ковдру до підборіддя, і не могла заснути. Голова була повна думок, що нахлинули на мене після того, як безликі перестали контролювати мій розум. І тепер я намагалася впоратися з цим потоком внутрішніх діалогів і суперечок сама з собою.

Було страшно згадувати мить, коли я почула, як мене продають деволу. Здавалося б, куди вже гірше, але потім стало страшніше.

Варто було мені розплющити очі, як Олег спробував наказати орагу залякати мене, а Дивоникс схопився з крісла, блискавично опинився біля безликого й притис до стіни, вчепившись міцною рукою в шию і шиплячи крізь зуби щось щодо його відірваної голови, якщо той залізе в мої думки ще раз. Олег теж схопився і, поглядаючи на мене з осторогою, почав кричати на Правителя, що я все ще його дружина і він сам вирішить, що зі мною робити. Дивоникс заперечив, що між ними щойно була укладена угода, в якій чітко сказано: в його присутності на мене не сміють впливати ораги зі своїми здібностями. Я ж, втиснута в крісло, переводила очі з одного на іншого, не в змозі визначити, хто з них гірший і кого я більше ненавиджу: Олега, орага чи девола. Останній поки що лякав мене найбільше, але при всьому своєму вигляді й факті купівлі мене в його вчинках простежувалася певна логіка, щось пояснюване принаймні, а не просто підле.

Я встала з ліжка й підійшла до дверей. Приклавши вухо, я прислухалася до розмови стражників. Вони неголосно обговорювали дівчат із кухні замку, неодмінно уточнюючи, в кого які груди. Закотивши очі, я пішла до вікна. На вулиці стояла пізня ніч, але Гранд-сіті ще не спав. Вогні горіли і в провулках, і в будинках. Притулившись плечем до рами, я розглядала дахи й вежі, самотні постаті, що зрідка з’являлися в полі зору. Я вже знала, що просто під моїми вікнами, там, унизу, на землі, стоять ще двоє охоронців. На випадок якщо я надумаю втекти. Їх я побачила саме того дня.

Дивоникс усе-таки домігся свого, і ораг не став нічого мені навіювати. Олег байдужно знизав плечима й відійшов на крок, пропонуючи тому самому тепер переконати мене спокійно коритися, що, на його думку, було марною тратою часу. Девол відпустив безликого, і той слабко сповз по стіні, потираючи пом’яту шию й жадібно ковтаючи повітря. Жовті котячі очі вп’ялися в мене, вимагаючи покірності й навіть не підозрюючи, що я настільки вражена почутим і налякана своїм власним страхом, не нав’язаним слугою Олега, що й без цього сиджу, не ворушачись, уже кілька хвилин.

— Алісо. — Дивоникс підійшов до мене й простягнув руку. — Ходімо. Тобі варто повернутися в кімнату.

Я втиснулася в крісло й похитала головою. Потім побачила Олега і каптур, що сповз із голови орага. У животі все стиснулося, я швидко закліпала і ще раз подивилася на простягнуту пазуристу руку брудно-червоного кольору. Вирішила встати без його допомоги, не хотілося до нього торкатися. Але, підвівшись, не відчула опори в ногах, ватяні коліна роз’їхалися в боки, і я почала падати назад. Девол таки підхопив мене під лікоть і повів до виходу.

— Ти сказав, що не торкнешся її, не забув? — несміливо викрикнув Олег навздогін.

Дивоникс вирішив залишити його без відповіді й швидким кроком буквально поволік мене коридором. Звернувши на сходи, він відпустив мене, а на його обличчі я побачила тінь тріумфу.

— Цей ідіот навіть не зрозумів, який подарунок мені зробив.

— Подарунок?

Девол скоса глянув у мій бік, і тонкі губи вигнулися.

— Я ж казав тобі, що ти або друг, або матеріал. Вважай, тепер ти два в одному.

І ось я вже два дні сиджу в кімнаті. Два в одному. Замкнена в замку, але вільна від влади безликих. У своїх думках і без можливості втекти. Зайшовши того дня сюди, я насамперед почала шукати вихід. Але стражники, дивлячись на мене знизу вгору, помахали руками й попередили, що при падінні з вікна я можу зламати ноги, і втекти далеко не вийде.

Мені приносили їжу, показали приховані за шторою на стіні двері до вбиральні. Навіть принесли парочку книжок, до яких я так і не торкнулася, занурена в себе. Час тягнувся повільно, ні Олег, ні девол до мене більше не приходили. Так само, як і ельф, що передав мені посилку. Я часто думала про Джона, про те, як він покинув мене тут. І звісно, я могла знайти йому сотні виправдань, мовляв, і сама не дуже опиралася, а він просто нічого не знав, не зрозумів. Але не виходило. Образа росла з кожною годиною ув’язнення.

Вогні міста почали поволі гаснути. Зорі на небі стали яскравішими, і я безуспішно намагалася знайти хоча б одне знайоме сузір’я. Марно. Небо було зовсім чужим і далеким. Ці думки навели на ще один спогад із того дня.

Я отямилася від скрипучого голосу Дивоникса, який спершу розповів про те, як вони з Олегом зустрілися, шокувавши мене від того, що чоловік зміг пожертвувати беззахисною дівчиною, щоб урятувати їхні шкури. А потім девол говорив про якийсь корабель. І в його словах не було зворотів на кшталт «спустити на воду» чи «попливемо». Ні, йшлося безперечно про космічний корабель, і це було... ого! Олег і Дивоникс збиралися озброїтися, знайти людей, здатних змусити корабель злетіти, і, прихопивши все найцінніше, полетіти підкорювати інші світи! А я... Дурепа! Я сама й надала їм як мінімум одну людину з потрібним набором розумових навичок. Кларк! Закривши обличчя руками, я пошепки проклинала себе найвишуканішими лайками.

— Ти вже збожеволіла чи це такий спосіб саморозваги?

Я смикнулася від несподіванки й побачила темний силует на тлі розчинених дверей. Правитель завітав уперше з того дня і був убраний у довгу оксамитову мантію з високо піднятим коміром. Повільно крокуючи до мене, він навіював жах. Довгий хвіст плавно виглядав то з одного, то з другого боку, гострі риси обличчя у світлі ламп спотворювалися, а темне волосся, гладко зачесане назад, показало мені те, чого я не побачила під час попередніх зустрічей із ним. Роги, невеликі, гострі, що стирчали під нахилом уперед.

Запахнувшись щільніше покривалом, накинутим на плечі, я змусила себе відвернутися й максимально байдуже втупитися у вікно.

— Я лише шкодую про свою балакучість, — вирвалося в мене.

— Балакучість? І з ким же ти тут так часто спілкувалася?

Дивоникс став біля рами навпроти, спираючись боком, подібно до мене, і уважно роздивляючись вулицю. Я справді відчувала потребу з кимось поговорити. За той час, що я просиділа замкнена в чотирьох стінах, мені стало зовсім самотньо. Але й такий співрозмовник, як девол, мене поки що не влаштовував. Я промовчала.

— Послухай, мені здавалося, я зробив тобі послугу, позбавивши спілкування з чоловіком і тиску цих виродків без пики. Але, вочевидь, я помилився?

Сенс слів дійшов до мене з невеликим запізненням, і я побачила його ухмилку.

— Ні, я... вдячна, — силоміць видавила слова.

— Інша річ! Нам із тобою ще довго бути разом, тож я вирішив, що варто дізнатися тебе краще. — Дивоникс намагався вести невимушену бесіду, але всім тілом був напружений, наче готовий був будь-якої миті кинутися. — Звісно, договір з Олегом змушує мене триматися від тебе на відстані, але розмові це не заважає, як гадаєш?

— Ти серйозно думаєш, що я хоч колись дозволю тобі торкнутися мене?!

— Так. І це не припущення, а факт. Ти моя, і щойно ми покинемо цю планету, ти житимеш зі мною в одній кімнаті й спатимеш у моєму ліжку.

Не знаючи, що відповісти на таку впевнену заяву, я відійшла від вікна й сіла в крісло, застелене м’якою ковдрою. Склавши маленьку подушку собі на коліна, я підняла голову. Сперечатися не було сенсу.

— То кажеш, у вас є корабель? І що, працює?

Дивоникс знизав плечима.

— Він цілий. Але як його запустити, поки ніхто не знає. Хоча ти, можливо, вирішила цю проблему. Твій друг Кларк Мейсон, зі слів Олега, зможе нам допомогти, правда?

Я знову відчула провину, що вибовкала все, що так старанно приховував Кларк. Треба було терміново міняти становище. І шукати спосіб його попередити.

— З чого ви це взяли? Ну працював він у НАСА, ти взагалі в курсі, що це?

— Лише зі слів твого чоловіка. Я так розумію, це у вашому вимірі був центр управління космосом і всім, що з ним пов’язано.

— Вірно. Але чому ви вирішили, що Кларк вам чимось допоможе? Він був стажером, майже нічого не вмів. А приховував це тому, що не було сенсу хвалитися тим, у чому ти не професіонал. Він не зможе підняти корабель у повітря, це точно.

Девол слабко всміхнувся, як наївній дитині, і сів у сусіднє крісло, схрестивши пальці рук. Схиливши голову набік, він розглядав мене.

— Ти розумна. Мені це подобається. А от брехню я розпізнаю краще за гнилорожих. Можеш не старатися, ти тільки видаси всю правду, намагаючись сховати її під обманом.

Холодний піт укрив тіло, я намагалася зрозуміти, чи є зараз на мене якийсь вплив, чи це мій справжній страх. Але, судячи з усього, це сам девол був настільки проникливим, а я — настільки полохливою.

— Навіщо тобі все це? — тихо поцікавилася я.

— Що це? Ти? Ти мені просто сподобалася, ти справжня яскрава представниця земної раси, зі сміливістю й характером. До того ж ти в моєму смаку. А все інше... А куди подітися? Я такий за натурою. Працювати в полі не можу. Торгувати люблю, але не за прилавком, а на інших рівнях. Влада... це рішення було прийняте обопільно з твоїм чоловіком, бо з моєю зовнішністю набагато більше покори й поваги...

— Страху й безвиході. Плюс зброя. Не приписуй собі те, чого не маєш, — перебила я його самовихваляння.

Девол лише кивнув, погоджуючись. А потім різко встав і визирнув у коридор. Повернувшись, він тримав у руках мій лук. Віддавати його він не поспішав, сів назад і поклав зброю собі на коліна.

— Ось іще одна річ, яка мені не належить. Але й тобі теж. Це ж не твій лук, чи не так?

— Мій. Це подарунок гнома. — Я з сумом згадала день, коли Джон увірвався до кімнати Тогра рятувати мене.

— Подарунок? І за що ж тобі дісталася така честь? До того ж це не гномський лук, а ельфійський. Тож і до гнома він потрапив, швидше за все, нечесним шляхом.

— Це не так. Гном виграв його в картярській грі в ельфа. А мені подарував, щоб спокутувати провину й віддячити за страву, яку я вигадала.

Дивоникс задумливо покрутив лук у руках і встав, простягаючи мені долоню. Повагававшись, я таки взяла його руку, відчуваючи шершаву, майже гарячу шкіру, але передумати вже не встигла. Девол потягнув мене до себе й вклав у руки лук.

— І в чому ж він провинився? — Він розвернув мене за плечі до крісла, на якому я щойно сиділа, й указав пальцем у його бік. — Уяви, що там сидить цей гном.

— Запропонував мені те саме, що й ти, — уїдливо підкреслила я. — Зайняти місце поряд із ним у ліжку. Як бачиш, йому довелося вибачатися куди щедріше.

Дивоникс неголосно засміявся і, ставши мені за спину, накрив долонею мої пальці, натягуючи тятиву.

— Але й я — не гном. Згодна? Тримай тятиву міцно. — Девол плавно прибрав руку, і мені довелося докласти всіх зусиль, щоб положення лука не змінилося.

По спині побігли мурахи. Я хотіла повернути голову, щоб презирливо фиркнути в його нахабну фізіономію, але цієї миті відчула в пальцях щось знайоме. Стріла! Вона знову з’явилася і, торкаючись щоки пір’ям, нагадувала про своє існування. Я округлила очі, а пальці розтиснулися. Стріла вилетіла вперед, уп’явшись у м’яку спинку крісла.

— Браво! — Девол схвально заплескав у долоні. — Оце я розумію, магія! Та ще й талант! Скажи чесно, чиє обличчя ти уявила?

Думала я недовго. Розвернувшись усім тілом, я спрямувала лук у бік Дивоникса. Тятива не натягувалася навіть до половини, але він трохи схилив голову на плече й запитав:

— Моє?

Дивоникс, здавалося, взагалі не помітив моїх рухів. Він жадібно дивився на мене, розпливаючись в усмішці. Йому навіть не спало на думку, що я могла справді спробувати пустити в нього стрілу.

— А що так?

— Сам знаєш.

Девол кивнув і спокійно впав у вільне крісло, залишивши мене стояти в розгубленні.

— Моя смерть не принесе тобі удачі. І свободи. Думав, ти це одразу зрозуміла.

— Тільки через орагів ти живий, — прошипіла я. — Вони вміють керувати моїми почуттями й думками. Але Олега я б пристрелила без вагань.

— Знаю, — серйозно відповів він. — Але не забувай, що без натягнутої тятиви ефект буде зовсім іншим. Тренуйся. Ти можеш це робити, коли ми йдемо на огляд знахідок. От, наприклад, через три дні прибудуть шукачі, і вночі Олег буде зі мною в підвалах замку. У тебе буде кілька годин.

Я втомлено дивилася на червонолицого й не розуміла його. Навіщо йому це? Він настільки впевнений у собі? Девол знову підвівся й наблизився впритул. Я почала відступати, а він ішов за мною, доки моя спина не вперлася в стіну. Вищий за мене на голову, він навис наді мною, випромінюючи аромат малини й багаття. Забравши в мене лук, Дивоникс зазирнув в очі.

— Ти не зустрічала таких, як я. І сама не захочеш убивати. А прийдеш до мене.

Він відступив, а я жадібно вдихнула повітря в легені. Не дочекається! Я ніколи не прийду до диявола з власної волі! Дивоникс же тим часом поклав зброю на крісло й попрямував до виходу. Уже в дверях він неголосно додав:

— Солодких снів, Алісо.

Наступного ранку я виявила на столі оберемок червоних троянд і величезний згорток, перетягнутий шовковою стрічкою. Вставши й умившись, я пішла дивитися, що мені принесли, і з подивом виявила одяг. Та який! Шовкові й оксамитові сукні в стилі середньовіччя, але менш громіздкі й не такі наляписті. Витончена робота кравців зробила з дорогої тканини справжній дизайнерський скарб. Я розсіяно перекладала один убір за іншим. Сумнівів не було: це подарунок девола. Але як на нього реагувати? Прийму — це буде пряма відповідь на його пропозицію. Не прийму... Блін, цікавість узяла гору, і я вибрала одну сукню глибокого синього кольору з рукавами до ліктя. Скинула легкий сарафан, пошитий Марі, і забігла до вбиральні, там було високе дзеркало.

Оксамит щільно ліг на тіло, обтягуючи талію й спокусливо відкриваючи шию та груди в глибокому декольте. Ні, не годиться. Я вийшла й вирішила вибрати іншу. Переглянувши всі шість уборів, знайшла скромнішу, пісочного кольору, із золотою вишивкою та перлами. Виріз був у формі серця й переходив у шнурівку, а до ключиць була вставка із сітки з нашитими на неї перлинами. Спідниця була не пишною, але мала невеликий шлейф, що плавно шелестів за мною під час ходьби. Широкий пояс вишитий намистинами, а на попереку прикрашений витонченим бантом. Вузькі рукави доходили трохи нижче ліктя, розмір був ідеальний для мене. У захваті від роботи й себе в такій шикарній сукні я вперше за довгий час усміхнулася. А в кімнаті почулися кроки й невдоволений голос Олега.

— Це ще що таке?!

Я не поспішаючи вийшла з вбиральні й злобно втупилася в нього. У руках він тримав оберемок квітів зі столу. А очі, ковзнувши по моєму вигляду, потемніли.

— Я питаю тебе, що це?! — Чоловік жбурнув квіти вбік і вказав на мене.

— Це... — Я раптом усвідомила, що не хочу знімати сукню. Якщо це так сильно розлютило Олега, тим краще. — Це моє рішення. Я хочу розлучення. Ти не в курсі, хто нам може тут із цим допомогти? Можливо, у Правителя є такі повноваження?

Увесь час, що я провела тут у заточенні, був вартий того, щоб це побачити. На чоловічому обличчі вперше на моїй пам’яті промайнуло стільки емоцій одразу. Злість, гнів, відчай, безвихідь, образа, сором, приниження. Ну я молодець! Ай та я! А Дивоникс? Чи розумів він, який ефект його подарунок справить на Олега? Скоріше за все, розумів...

— Негайно знімай! — прошепотів Олег і перейшов на крик. — Зараз же!

Я не встигла отямитися, як він підскочив і, схопивши за горловину сукні, рвонув тканину в різні боки. Молочні перли посипалися дощем на підлогу, шнурівка корсета тріснула, а я з переляку шарахнулася, прикриваючи груди. На порозі з’явився безликий у каптурі, мені стало страшно, але тепер я розрізняла свої емоції й боялася не тому, що мені наказували боятися, а просто... Сльози мимоволі бризнули з очей, а Олег продовжував кричати, як божевільний.

— Не смій нічого з цього надягати, ясно?! Я тебе в мішок одягну, закопаю! Дрянь! Ніякого розлучення!

Він кілька разів пройшовся туди-сюди й вилетів із кімнати. Ораг мовчки вийшов за ним слідом і зачинив двері. Замок звично клацнув, залишаючи мене саму замкненою в розірваній сукні.

До обіду у двері постукали, і тихо ввійшла служниця. Я, не дивлячись на неї, сиділа в ліжку, підібгавши ноги. Надягати сукні я більше не наважувалася. Знайшла в рюкзаку запасний сарафан від Марі, дістала свій плащ і, закутавшись у нього, плакала, згадуючи, як Джон годував мене м’ясом на горі, під синій захід, у перший день втечі від безликих. Як же тоді було добре. Я сумувала за тими часами. Під полами плаща я притискала до себе його лист. Він обіцяв повернутися по мене. Чи дотримає слово? Чи зрозуміє, куди я вляпалася? Не покине?

— Пані... — Жіночий голос м’яко звернувся до мене. — Пані!

Я подивилася на служницю. Жінка років сорока з надією дивилася на мене з-під волохатих вій, опустивши голову.

— Пані, пробачте мені за звернення, мені заборонено з вами розмовляти, але... Тауліиса сьогодні стратять. Пані, він же добрий ельф! Він урятував мене! Я не знаю, чим йому допомогти, прошу вас, пані, не гнівайтеся!

Я злетіла з ліжка за секунду до її останніх слів. То ось, значить, як він вирішив мені мститися!

— Де?!

Служниця розпахнула перелякані очі.

— У головній залі.

Вона не встигла сказати далі, я вже діставала лук з-під ліжка й натягувала тятиву в очікуванні стріли. Відчувши перовий наконечник, я вилетіла з кімнати й рикнула на охорону:

— Один рух або слово, і я проткну тебе наскрізь, виродку!

Ті вирішили не ризикувати, опускаючи мечі. Я помчала коридорами, а в моїй кімнаті плакала служниця: «Правитель мене тепер теж уб’є...»

На шляху я зустріла ще кількох охоронців, на щастя, без орагів. Але щоразу вигляд натягнутої тятиви, а можливо, і моє божевільне обличчя, робили своє, і мене пропускали. Добігши до тронної зали, я опустила лук і потягнула рукою двері.

У дальньому кінці перед троном стояв навколішки ельф, зі зв’язаними за спиною руками. Правитель і лорд Барріо, гордо піднявши голови, дивилися на нього згори вниз. Олег уже закінчував, голосно карбуючи слова:

— ...тож ти засуджений до смерті й будеш страчений негайно, на науку іншим! Зрада не прощається великим і жахливим!

Я метнулася до них, скидаючи лук. Доклавши всіх зусиль, я натягнула тятиву, але вона ледь дістала до вуха. Дивоникс кивнув катові в темному вбранні, і широкий дядько заніс меч. Я вирішила стріляти в ката, щоб той не встиг звершити задумане, але хтось збив мене з ніг, врізавшись збоку. У падінні пальці розтиснулися, і стріла, вильнувши пером, таки вилетіла. Я звалилася на підлогу, боляче вдарившись щокою, а зверху навалилося тіло охоронця.

Почулися крики, тупіт, шум. Потім удар у бік, я судомно зігнулася. Знову крики, найгучніше — Дивоникса. І страх, що нахлинув, мов густий туман.

Мене поставили на ноги. Крізь пелену на очах я побачила стрілу, що стирчала в кріслі лорда, і Тауліиса, який лежав на підлозі. Олег із деволом швидко крокували до мене й голосно сперечалися. Немов тіні, двоє орагів ішли за ними.

— Виведіть її! Лук відібрати! — вигукнув на ходу лорд.

— Стояти!!! — проревів Правитель.

Руки, що тримали мене, стиснулися сильніше, залишаючи на шкірі багряні плями.

— Вивести, лук доставити мені в покої! Ману зняти! — Потім девол сказав уже без крику: — Тіло прибрати, і розійтися, нам із лордом треба багато чого обговорити.

Мене повели в бік дверей, а туман перед очима почав розсіюватися. Щоправда, це мені мало допомогло. Тепер перед зором стояла картина страти, ельфа, що лежав на підлозі, і моєї невдачі в його порятунку. «Тіло прибрати...» Замість мани орагів на мене нахлинула хвиля відчаю й провини. Це через мене його вбили. Через посилку. Через Олега. І через Дивоникса. Та хай вони всі будуть прокляті!

Коли я ввійшла до кімнати, там нікого не було. Це добре. Не хотілося дивитися в очі тій жінці, що так переживала за Тауліиса. «Він же добрий ельф. Він урятував мене», — сказала вона.

Добрий ельф... Я впала на ліжко й уголос заридала. А через годину пролитих сліз, схлипуючи, задрімала.

Уночі ж двері знову відчинилися, але я не повернула голови. Мені вже було байдуже, хто прийшов знущатися з мене. Сидячи в кріслі, я підтягнула ноги до грудей і поклала голову на коліна. На столі поряд з’явився мій лук. А повітря запахло малиною й багаттям.

— Кого ти хотіла застрелити, крихітко? — тихо спитав Дивоникс.

— Ката. — Дві мокрі доріжки з’явилися на щоках.

— Розумію.

— А потім Олега й тебе.

Девол хмикнув сам до себе й сів поруч. Я ненавиділа його всім серцем, але чомусь його присутність заспокоювала.

— Зрозумій, Тауліис...

— Я не хочу нічого чути! Ви... убили невинного! Він був добрим ельфом!

— Але не вірним.

— Вам?! Можливо, але вірним таким самим добрим людям, як він сам! Ні, мовчи! Мовчи, не пояснюй мені своєї тупої логіки! Її немає, як і душі! Ти сущий диявол! Девол! До біса, убивця!

Я закрила обличчя руками, заглушаючи ридання. Дивоникс дістав звідкись пляшку з корком і налив у келихи, судячи із запаху, алкоголь. Дочекавшись, поки я заспокоюся, він простягнув один мені. Напоєм виявився ароматний лікер, суміш рому й цитрусових нот. Я випила його залпом. Закашлялася. Шморгнула носом і відвернулася.

— Чому ти не вдягла мій подарунок? — неголосно спитав він.

— А ти в Олега спитай. До речі, клапті десь за ліжком валяються.

Він помовчав із хвилину, а в наступному питанні я почула по голосу, що він усміхається.

— То значить, усе-таки вдягла? Яку? Цікаво, що сподобалося.

Мені не хотілося відповідати. Не хотілося взагалі розмовляти й обговорювати сукні, коли буквально недавно це створіння разом із моїм чоловіком стратили невинного. При цьому я гостро відчувала, що одна лише присутність і ставлення до мене як до людини рятують мене від глибокої ями самотності й зневіри. Парадокс, подумалося мені, але я хочу, щоб девол із рогами побув зараз поруч.

— Молочну... З перлами.

— Так, вона була прекрасна. Упевнений, тобі вона личила краще за решту й прикрашала тебе.

Девол ще щось говорив, я не чула. Вдихаючи запах малини й багаття, я відкинула голову назад і думала про Джона. Усього кілька днів, і він має повернутися. Через кілька днів я зрозумію, чи потрібна йому. Усього кілька днів, Алісо, умовляла себе я. І ти все зрозумієш. Усе стане на свої місця...