Раді Вас бачити!

«Правда дивовижніша за вигадку, але рідко така сама переконлива».

Марк Твен

Я бачила перед собою сина. Так виразно й близько, що могла простягнути до нього руку, торкнутися милого личка, обійняти. Навколо нас не було нікого. Ми були самі в густому океані дрімоти, залишені тільки собі й нашій тузі одне за одним. Син був спокійний, як ніколи, і дивився з легким докором в очах.

Я присіла навпочіпки й міцно притиснула його до себе.

— Глібчику! Синочку, я так за тобою сумувала!

Гліб м’яко обійняв мене маленькими ручками, але тут же почав віддалятися, мимоволі вивільнятися з моїх рук і пронизливо кричати. Я спробувала його втримати, але було пізно. Темні тіні нависли над моїм хлопчиком. Я не могла поворухнутися. Хотіла, але не могла!

— Глібе!.. Відпустіть його!

Мої крики вирвалися з горла шепотом. Темних тіней ставало дедалі більше. Я спробувала вдивитися в їхні обличчя і з жахом усвідомила, що облич у них немає! О Боже, хто вони? Щось знайоме й моторошне стукало мені в розум. Громом ударивши зсередини, усвідомлення прийшло надто пізно. Безликі. Ораги!

Син продовжував кричати, і його пронизливий поклик різав мені серце. Я боролася з непідвладним тілом, але не змогла й кроку ступити, не змогла йому допомогти. Задушливий плач рвався назовні, дихання перехопило, а яскравий спалах вогню змусив заплющити очі. Дитячий крик потонув у гуркоті й шумі. Я розплющила очі й сахнулася назад. Переді мною стояв безликий із довгим шрамом, його зубата паща повільно розкривалася, виділяючи сморід. Рот роззявився так широко, що міг проковтнути мою голову цілком. Смердюча крапля слини впала з його іклів на мою щоку.

Хитаючи головою, я отямилась. Мене трусив озноб, а на лобі виступив піт. Я потерла вологими долонями обличчя й відчула сльози: вони й далі лилися з очей. Я була в кімнаті, на сусідньому ліжку вже сиділа схвильована Марі, а в двері настирливо стукали. Дівчина кинулася відчиняти, і до кімнати вбігла служниця.

— Міс Марі! Там таке коїться! Усе село вже на ногах! На нас нападають!

Я миттю злетіла з ліжка й почала вдягатися. Марі теж накинула поверх нічної сорочки сукню і вибігла разом зі служницею з кімнати. За вікном усе ще стояла ніч. Узагалі, за відчуттями я проспала щонайбільше кілька годин. У домі горіли свічки, поруч із якими я побачила й кілька настільних ламп, що як ні в чому не бувало випромінювали світло без жодного живлення електрикою. Ще раз дивуючись цьому феномену, я рушила до виходу з дому, але тут же зупинилася. Я пообіцяла Джону, що не вийду. Чорт! Звісно, мені не доведеться сидіти тут самій, ніхто з жінок і дітей теж не покидав безпечних стін. І все ж кожній хотілося побачити на власні очі, що там відбувається і чи в безпеці наші близькі.

Повз нас швидко пройшов старійшина з посохом у руці, мимохідь глянувши на онуку. В його очах стояв непідробний жах, і водночас він сміливо й твердо попрямував надвір. Марі вхопила мене за рукав.

— Міс Алісо! Що ж це відбувається! Мені так страшно! Дідусь!

Дівчисько було геть бліде. Прикривши долонею напіввідкритий рот, вона дивилася у відчинені двері, не наважуючись порушити заборону. У мені ввімкнулася «старша», і я заспокійливо, легенько обійняла її.

— Не бійся, стражники обов’язково впораються, і твоєму дідусеві навіть не доведеться ні з ким битися.

Мої слова подіяли слабко, і я пригадала, що Джон робив напередодні, готуючись до нападу.

— Знаєш, Джон там таке задумав! В орагів просто немає шансів!

— Пан Джон нас захищатиме? Він володіє магією? — обличчя Марі осяяла надія.

— Ні, магією він не володіє, але в нього є дещо краще.

Дівчина питально й недовірливо дивилася на мене.

— Ерудиція і кмітливість. Повір, я б у житті не здогадалася, як так можна використати дитячі водяні пістолети...

Марі закліпала віями, так і не побачивши в моїх словах нічого захопливого, а тоді запропонувала:

— Давайте піднімемося на горище! Там є вікно, і ми зможемо вилізти на дах! Нам буде все видно, і з дому ми не вийдемо!

— У тебе теж кмітливість є, як я бачу, — прокоментувала я й поспішила за нею.

Ми по одній вилізли у вікно й влаштувалися на даху, що нависав над входом у дім. З цього ракурсу було видно паркан навколо села й ряд факелів по периметру. Біля нього юрмилися чоловіки, бігаючи й перегукуючись. Старійшина Тверк уже був там і про щось говорив із Джоном. Актор був у повному спорядженні, надягненому поверх білої сорочки: шкіряний жилет із бронепластинами, пояс із мечем, ліва рука з пораненим плечем тепер була вивільнена з-під пов’язки, а в правій лежав пластиковий водяний пістолет, зовсім не придатний до його варварського образу. Я вже знала, що зараз усередині помпи була далеко не вода, а міцний спиртний напій. Пригадалося навіть, як недовірливо хлопчаки слухали прибулого гостя й уточнювали: а чи не зламає він їхні улюблені іграшки? Джон тоді запевнив їх, що не просто не зламає, а проапгрейдить. Дітлашня ще довго ходила за ним, випитуючи, що таке апгрейд і чи не пошкодить це все-таки пістолетам...

Ось пролунав чужий протяжний звук, схожий на сигнал рога. Кларк підбіг до Джона, і я побачила, як обурено той махає руками на аналітика. Хлопець спробував обуритися, але Джон ледь не випхав його за зовнішнє коло стражників і повернувся на місце. Окликнувши когось із підвищення біля паркану, він помінявся з ним місцями й почав уважно оглядати околиці за межами села. Видно, ораги були зовсім близько. Ми з Марі притиснулися одна до одної і, не відриваючи погляду, дивилися туди, у темряву, намагаючись побачити те, що прийшло за нами. За мною.

Уже тоді, тієї секунди, я відчула слизькі лапи в повітрі, таке невиразне й віддалене відчуття, що мені тут не місце. Я не маю бути тут. Не на даху, а взагалі в селі. Мені захотілося піти, але хвилювання за Джона пересилювало ці незрозумілі почуття, і я сиділа на місці.

Джон крикнув команду й почав зворотний відлік. Я напружилася. Стражники підіймалися на підвищення, подібні до того, на якому стояв варвар, і діставали свої пістолети. За їхніми спинами приготувалися чоловіки з метальними пристроями, біля ніг яких лежали купи каміння й невеликі купки різних колбочок із горючою сумішшю. Коли Джон дорахував до нуля, його права рука злетіла вгору й опустилася. За сигналом почали спрацьовувати метальні пристрої, і вже за кілька секунд я почула віддалене шипіння й клекіт поранених безликих. Марі відпустила мої руки й схопилася на ноги. Її всю трусило, хоча старійшина ще не вступав у бій і взагалі стояв осторонь, уважно контролюючи хід сутички. Я встигла підскочити й ухопити її за руку, інакше онука Тверка ступила б із даху!

— Марі! Ти що?!

Дівчина мотнула головою, і я побачила її запалі щоки й бліде обличчя з розплющеними очима. Вона тихо осіла на дах, більше не дивлячись на діда, і закрила обличчя руками. Не розуміючи, що з нею коїться, я поклала руку їй на плече й знову подивилася на Джона.

Тієї ж секунди він голосно вигукнув наступну команду, і стражники один за одним почали спрямовувати пістолети в бік нападників, але так, щоб між ними й пістолетами опинялися палаючі факели, встановлені на паркані. Струмені вогню почали вилітати з дитячої зброї, імітуючи вогнеметну чергу пострілів. За парканом замиготіли яскраві спалахи підпалених орагів, що тікали від смерті, але, судячи з подальших команд Джона, атака не припинялася. Далі один зі стражників випустив вогняну стрілу кудись назовні, і довгий спалах вогню ліг доріжкою, створюючи непереборний вогняний бар’єр. Сьогодні вдень ми з Джоном особисто проконтролювали, щоб розлита смола була на відстані кількох метрів від паркану й повністю оточувала село. Ось тепер їм точно не підійти ближче!

Тієї ж миті я раптом перестала чути крики стражників, схлипи Марі й жінок унизу. Мене наче помістили у звукоізольований купол. Потім і зір почав мутніти, навколо поплив туман, а зовсім поруч пролунав тонкий дитячий голосок.

— Мамо! Мамо... Іди до мене.

Я здригнулася й закрутила головою на всі боки. Мені нічого не було видно, але серце рвалося назовні, а ноги занили, бажаючи бігти, бігти назустріч, бігти без оглядки. Пелена слабко розступилася, і мені захотілося піти якомога далі звідси. Думки стали чужими, але голос цих думок був мій. Мене не випустять, якщо я зайду назад у дім. Треба злізти з даху. Можна перестрибнути на сусідній козирок, і тоді я зможу зістрибнути на землю, не пошкодивши ноги. Я підкорилася своєму пристрасному бажанню й перестрибнула. Джона я вже не бачила, та й хто такий Джон? Навіщо він мені? Адже я можу піти до сина... Я зістрибнула на землю, і душа заспівала від щастя. Я зовсім близько, залишилося вийти назовні, за ворота. Ноги понесли мене вперед. Як подолати стражів? Голос дитини впевнено кликав до себе.

— Мамо, я проведу тебе. Іди до мене, я чекаю...

Іду, синочку, я вже йду. Очі пробігли по спинах воїнів, не виділяючи серед них ні Кларка, ні старійшину, але помічаючи, як тремтять замкнені двері паркану. Щось стукало в них, тиснуло, ламало. Засув затріщав і луснув. Перешкоди більше немає. Я можу просто вийти. Ось зараз почекаю, доки забіжать ораги, вони відволічуть стражів, і я зможу вийти.

Я нічого не чула, крім манливого голосу, що кликав до себе. Я всім серцем бажала якнайшвидше втекти, вирватися, наблизитися до того, від кого йшло таке сильне тяжіння. Це світло, це блаженство, це щастя — бути в його владі! Я не помічала, як поруч зі мною так само покірно крокує Марі. Я не чула криків чоловіків. Я не бачила, як хоробро б’ється Кларк Мейсон і як вправно орудує посохом Тверк Лоу. Як він блідне, побачивши онуку, а в його плече вгризаються гострі ікла безликого. Але я бачила вільний прохід у воротах. І я йшла.

Джон був одним із небагатьох, кому пощастило зберегти залишки розуму. Він ще не знав, із чим це пов’язано, але, вочевидь, більшість людей була сильно дезорієнтована навіюванням орагів. Коли перша хвиля атаки відбила в нападників бажання прориватися під струмені вогню, а потім був зведений палаючий бар’єр, багато стражів перестали виконувати команди. Хтось просто завмер на місці, випускаючи зброю з рук, хтось падав у нападі страху, кричачи й відмахуючись руками від невидимих монстрів, інші ж поводилися зовсім паскудно, слабко, але все-таки нападаючи на своїх. А коли у ворота полетіло широка колода, яке тягли одразу четверо орагів, Джон остаточно переконався: легко не буде.

Він зістрибнув із воріт і кинувся на ворогів, як ведмідь у люті. Зброя в них, звісно, була, але користуватися нею вони особливо не вміли. А Джон, як виявилося, ще не все забув із численних тренувань на зйомках. Усоте радіючи тому, що багато років тому відмовився від послуг каскадера, чоловік виконував прийом за прийомом, змітаючи безликих на своєму шляху й ревучи на все горло.

Так би він, можливо, і сам усіх розкидав, але в якийсь момент повз нього, як німа статуя, пропливла невідомо звідки взята Аліса. Дівчина не дивилася на всі боки, була біліша за молоко й упевнено крокувала вперед, не звертаючи уваги на бризки крові, що дощем летіли на її білосніжний сарафан. Мов привид, вона пройшла повз і вийшла за ворота. Пульсуючий страх ударною хвилею ледь не збив Джона!

— Стій! — заволав він. — Алісо!!! Стооій!

Дівчина слабко повела плечем, явно бажаючи повернутися до нього, але не в силах цього зробити. Ведена невидимою й непереборною силою, вона твердо ступала по землі босими ногами, крокуючи просто назустріч тому самому безликому зі шрамом на обличчі. Слідом за нею так само безмовно пливла онука старійшини, Марі. Джон спробував прорватися до них, але навколо все ще клацали зубаті пащі інших орагів, стражники в жаху розмахували мечами, часом втрачаючи самоконтроль і припиняючи спроби битися. Тверк Лоу вже лежав на землі, слабко стогнучи, а Кларка не було видно. Чоловік зробив випад, відштовхуючи в палаючий вогонь одразу двох безликих, і вже намірився власноруч струсонути кожного зі стражів, щоб повернути їх до реальності, але помітив аналітика. Той із кількома жінками тягнув у руках щось важке. Останню бочку міцного спиртного!

Джон почав висмикувати з бою людей і відштовхувати їх углиб села. Кларк Мейсон обійшов збоку і ледве втягнув бочку на підвищення біля паркану, намагаючись кинути її в розчинені ворота й підірвати. Кілька людей уже відтягували старійшину вбік, інші тумаками відкидали орагів до виходу.

Усе сталося дуже швидко. Одночасно з тим, як Кларк скинув бочку вниз, Джон перестрибнув за ворота, боляче вдарившись пораненим боком об землю й тут же прикриваючись від ударної хвилі полум’я. Поза селом залишалося всього кілька безликих, троє з яких, стоячи нерухомо, кликали до себе Алісу й Марі. Коли Джон підняв голову, дівчата вже стояли біля них і мірно похитувалися на слабких ногах. Чоловік із риком і гострим болем у всьому тілі кинувся в їхньому напрямку, дорогою розтинаючи мечем обпеченого орага, який дивом ухилився від вибуху. Ще двоє уже тікали в бік лісу, явно усвідомлюючи свою поразку. Але не заклиначі. Той, зі шрамом, стояв лицем до лиця із загіпнотизованою Алісою й жадібно розглядав її тіло. Інший уже гладив юну щоку дівчиська Марі, другою рукою манячи її за собою й відводячи в темряву.

Джону залишалося кілька кроків до ворога. Паща орага роззявилася, довгий язик, здригаючись, спробував на смак ніжні губи дівчини. Її очі засклилися й розширилися, руки почали бити його в груди й намагатися відштовхнути. Дрімота явно почала спадати з Аліси, але було пізно. Гострі ікла зблиснули у спалахах багаття, а зовсім поруч пролунав грізний рев.

— Не смій!!! Тварюко, я тебе вб’ю! — Джон викинув уперед руку з мечем, бажаючи проштрикнути наскрізь хтиву пику.

Але безликий різко відсахнувся назад, вигинаючи спину й падаючи на землю. Схаменувшись, що залишився сам, ораг блискавично скочив на ноги й побіг.

Джон схопив дівчину за плече й струснув. Вона більше не поспішала монстру в пащу, а очі швидко наповнювалися сльозами й відразою. Блювотні позиви почали ламати її тіло, і наступної секунди вона вже вивергала на молоду траву недавню вечерю. Чоловік кинувся в ліс. Там залишалася ще одна підкорена душа, зовсім юна й наївна. Поки він, чортихаючись, відпихав гілки кущів, що били його, він думав про схильність до гіпнозу. Яким чином цим виродкам вдалося вплинути на дівчат на такій відстані?! Попереду замаячила світла пляма сукні, і Джон із полегшенням побачив, що Марі теж повернула собі самовладання. Пролунали її перелякані крики, потім ті, що тікали, загальмували. Дівчинка відреагувала на реальність так само, як і Аліса, і, не стримуючись, випльовувала з себе огиду, зігнувшись над землею. Ораг намагався тягнути її далі, але впоратися з нею він уже не міг. Це тобі не покірну ляльку за ручки вести. Джон вирішив не церемонитися і з наскоку налетів на безликого, збиваючи його додолу й без жалю забираючи життя.

Усе було скінчено. Марі, схлипуючи, чіплялася за рукав рятівника, швидко перебираючи ногами й із жахом озираючись у непроглядну темряву лісу. Уся омана розвіялася. Джон поспіхом повертався назад, думаючи лише про Алісу. Жодного разу в житті він не відчував такого страху за когось. Вигляд підкореної подруги налякав його навіть сильніше, ніж Земля, розірвана на пил. Він не знайшов її на попередньому місці, але побачив дівчину біля входу в село. Вона сиділа на землі, притиснувши ноги до грудей, і з хвилюванням вдивлялася в ліс. Вогонь у прорізі воріт усе ще палав, певно, зігріваючи їй спину.

Побачивши тих, хто вийшов із лісу, вона стала на ноги, почекала кілька митей і тут же кинулася назустріч. Джон хотів обійняти її, утішити, захистити. Але теплі обійми дісталися дівчиську Марі. Та кинулася на Алісу зі сльозами й риданнями, а дівчина м’яко гладила її по волоссю. І дивилася на Джона.

— Дякую... — слабко промовила вона. — Дякую!

З-за воріт вибіг Кларк і стиснув в обіймах обох. Його руде волосся було скуйовджене, а окуляри з’їхали набік, але обличчя осявала радісна усмішка.

— Ви тут! Слава Богу! Ми змогли!

— Усі цілі? — самими губами спитав Джон, боячись відповіді.

Кларк невпевнено кивнув і пояснив, звертаючись до Марі:

— Усі цілі, але є поранені. Старійшина Тверк уже в дока, Генрі пообіцяв поставити його на ноги. Біжи, дівчинко, він буде радий бачити тебе неушкодженою!

Марі зірвалася з місця і, не витрачаючи часу на обхід палаючого вогню, перестрибнула його, підхопивши поділ сукні. От би їй таку жвавість у бою, подумки вилаявся Джон. А втім, яка різниця, усі цілі, і це головне. Він відчув на плечі чиюсь тендітну руку й зрозумів, що Аліса з сумними очима оглядає його просочений кров’ю одяг.

— Тобі теж треба до Генрі. Твоя рана розійшлася.

Чоловік лише відмахнувся, хоча біль не полишав його. Йому ще належало виставити охорону й проконтролювати, щоб периметр залишався під надійним захистом. Звісно, він сумнівався, що найближчими днями ораги повернуться, але навіщо ризикувати?

На світанку Джон сидів разом з Алісою в кімнаті таверни. Дівчина не захотіла йти в дім старійшини, адже Марі все одно була з дідусем, не відходячи від його ложа. Та й Тверк Лоу не хотів відпускати її руку, боячись знову втратити улюблену онуку.

Світло прокрадалося в невелике вікно, ліниво сповзаючи по стіні. Джон тримав її за руку, відчуваючи, що навіть за кілька годин Аліса все ще тремтіла. Усі заходи безпеки були вжиті, команди черговим стражам віддані. У селі нарешті стало тихо.

— Може, поспиш? — м’яко спитав він.

— Не можу. Досі відчуваю це... Бачу перед очима і... Джоне, вони ж використали сина. Щоб виманити мене, вони використали сина, я просто сліпо йшла до нього.

Чоловік важко зітхнув. Ця деталь лише ускладнювала розуміння їхніх здібностей. Якщо раніше він думав, що хоч щось розуміє про орагів, то сьогоднішня ніч показала, що насправді він ні чорта про них не знає. Дівчина притулилася до нього головою.

— Він назвав мене «мама». Розумієш? Я не могла себе контролювати. Поки не почула твій голос, узагалі нічого не бачила. А потім свідомість повернулася враз — разом із відчуттям зради самій собі. Наче в душу залізли, а я впустила.

— Це не так. Ми нічого не знаємо про їхні здібності. Тебе підкорили й використали найпотаємніше, те, що могло на тебе найбільше подіяти. А це свідчить про те, що сама ти можеш їм протистояти.

Аліса шморгнула носом.

— Але я ніколи не перестану бути його мамою. Навіть якщо його немає поруч, я завжди буду отак покірно й сліпо йти за його покликом.

Джон поклав руку на її м’яке волосся. Чому йому весь час хочеться її гладити? Чому так хочеться їй допомогти? Знайти цього хлопчика, де б він не був, і побачити її щасливі очі?

— Тепер ти знаєш, що вони можуть використати проти тебе, і будеш готова. А я буду поруч.

Аліса підняла голову, вологі очі блиснули в ранковому світлі. Джон не відводив погляду, відчуваючи хвилю тепла й бажання. Ніжний поцілунок вибухнув вируючими емоціями в обох, і, не встигнувши випити до дна це щастя, він відірвався від дівчини. Її слабка й збентежена усмішка, залиті рум’янцем щоки.

— Лягай, а я простежу, щоб ти більше нікуди не пішла.

Аліса слухняно лягла на подушку, не знімаючи нової чистої сукні, і вкрилася краєм покривала. Джон сів біля її ніг і, спершися спиною на спинку ліжка, склав руки на грудях. Невідомі таблетки Генрі прекрасно зняли біль, але сон не йшов. Надто бурхлива ніч, надто. Дівчина тієї ж миті заснула, а він, вивчаючи власні давно забуті почуття, розглядав її розслаблене обличчя. Тільки зараз він помічав, наскільки вона красива. І як можна було проґавити таку жінку, ще й дитину відібрати? Її чоловік точно найтупіший ідіот.

Джон слабко всміхнувся: але тепер вона тут, поруч із ним. Він і сам не помітив, як сповз нижче по спинці й заснув на краю ліжка, звісивши ноги на підлогу. Обличчя обох чомусь усміхалися уві сні.