Раді Вас бачити!

Перші промені блідо-блакитного сонця пробивалися крізь листя. Свіже повітря. Низький туман огортав лісову гущавину, а я, майже не відчуваючи нічого під ногами, ледве встигала за безшумним і похмурим Гілденом.

Ми вийшли, щойно селище орагів занурилося в сон, а двоє чергових рушили до однієї з крайніх халуп будити змінників. Притримуючи однією рукою зброю на поясі, Гілден потягнув мене геть, усе далі й далі від безликих, але дуже великоротих монстрів. Мені досі було моторошно від побаченого, образ і звуки чудовиськ, що пожирали м’ясо, не полишали мене. Тіло, так і не отримавши до пуття відпочинку, погано слухалося, а голова розболілася ще сильніше.

Коли сонце зійшло, ми підійшли до узлісся, і Гілден пригальмував. Кинув на мене короткий погляд, спохмурнів ще дужче і, простягнувши мені сумку з водою, скинув рюкзак та рушив далі, кинувши на ходу:

— Відпочинь кілька хвилин, скоро йдемо далі.

Я слухняно звалилася додолу, мріючи підкласти під голову його кинутий рюкзак і заснути. Сил майже не залишилося, але я не була готова стати обідом для зубастиків, тому вперто тупцяла за кіношним варваром і виконувала все, що він казав. Дякую хоч за те, що дав перепочити.

Гілден повернувся дуже швидко, побіжно оглянув мене й простягнув широку долоню. З його допомогою я різко опинилася на ногах, голова закрутилася, а чоловік невдоволено протягнув:

— Алісо, давай, бери ноги в руки! Нам треба дістатися хоча б он тієї гори до полудня.

Його рука вказала на ледь помітну вершину далеко попереду. Сонні очі розплющилися, і я подивилася на нього.

— Туди-и?

— Так, — похмуро підтвердив він. — Інакше кінець.

Я здригнулася, потрусила головою, від чого вона боляче відгукнулася, і рушила за варваром.

З настанням ранку місцевість наповнилася живими істотами, і сьогодні, на свій подив, я виявила ще більше дивних і незвичних тварин. Деякі здавалися мені знайомими, ніби я їх уже десь бачила. Інших я з цікавістю розглядала, точно бачачи вперше. Траплялися й цілком земні звірята. Так, здалеку я помітила довгі пухнасті вуха. Різкий поштовх і тінь, що майнула в траві. Варто було мені вказати на це Гілдену, як із-за його пояса вилетів топірець, а вже за мить я почула приглушений удар об живе тіло. Кролик виявився неповоротким, а варвар — влучним. Я вже було хотіла пожаліти звірятко, але гучно буркітливий шлунок при думках про смажене м’ясо не дав мені цього зробити. Утім, до обіду було ще далеко. Більше ми не зупинялися, вперто й швидко просуваючись уперед.

Іноді Гілден зупинявся і, витягнувши руку вбік, гальмував і мене, що перла за ним на автопілоті. Тоді я помічала попереду стадо динозаврів, або довжелезного пітона, або, наприклад, нору в землі завширшки з бочку. Хто в ній мешкав, страшно було уявити, але, судячи з поблідлого обличчя бравого воїна, нічого доброго.

Гілден, до речі, з часом відтанув, а може, йому просто стало нудно, і він почав завалювати мене запитаннями. Спершу він уже вкотре докладно попросив розповісти йому про день ікс: де я була, як мене поглинули блискавки і кого я бачила, поки літала безформною хмаринкою. Потім запитання стали глибшими, і відповідати на них було нелегко. Розповідати кіношному герою про своє дитинство? Чи зрозуміє?

— Навіть не знаю, що тобі розповісти… Я майже нічого не пам’ятаю з періоду, коли батьки були живі. Здається, ми жили з бабусею, а може, просто будинок був сусідній. Але коли їх не стало, я залишилася з татовою сестрою і бабулею. Вона в мене класна, знаєш, така класична: любить нагодувати до тріску в штанах, бурчить на владу, пече улотні пиріжки і ганяє кота, який мишей ловити не хоче. На городі працювала до останнього, поки не злягла на місяць у лікарню із серцем. Ми тоді з тіткою Галею удвох на господарстві залишилися, а коли бабулю додому привезли — вже на город не пустили. Коза, пам’ятаю, була, продали. А от курей залишили, щоб яйця були на продаж. Галина собі в селі роботу знайшла, у місцевій наливайці, усе принца чекає. Правда, кого там зустріти? Одна алкашня…

Під ногами задзюрчав мілководний струмок. Ми зупинилися. Гілден, і далі слухаючи мене як буркотливе радіо, присів і, набравши в долоні води, хлюпнув собі в обличчя. Краплі розлетілися вбік, я повторила його рух з умиванням і блаженно зітхнула.

— І як ти з села вибралася? — неголосно спитав він, відкорковуючи сумку з водою, щоб відпити скромний ковток.

— Та як, бабуля сказала: раз вона тепер може розслабитися і не думати про господарство, то буде мені навчання оплачувати. Вона, звісно, прибрехала, і варто було мені поїхати, як Галина розповіла, що ледве відмовила її від купівлі нової кози. Але далі вже тітка сама за нею доглядала і більше напружуватися не дозволяла… Я й не хотіла їхати, але знаєш, як потрапила в місто: голова обертом, молода кров ударила. Гуртожиток, клуби, дівчата з хлопцями… А там і мій майбутній чоловік з’явився на горизонті, бодай йому грець.

Брова варвара запитально піднялася. Він чекав пояснення, але мені було гидко розповідати про те, як довго я терпіла його зради, як вірила в нашу сім’ю до останнього, поки мені не сказали «гудбай». Навіть йому, кіношному, несправжньому, чисто проєкції, а не людині. І то гидко. Але Гілден не змінював запитального виразу обличчя, ніби завмер, і дивився на мене в очікуванні відповіді.

— Та як тобі пояснити… Я була молода й дурна. Закохалася по вуха. Він симпатичний, сміливий такий, зухвалий. От і вийшла заміж. А потім у мене син народився і… Куди вже там мізкам увімкнутися? Я була впевнена, що це назавжди… А він…

Гілден підвівся і пішов далі. Я рушила за ним, не наважуючись продовжувати розповідь. Можливо, йому просто нецікаво слухати жіноче ниття. Тим паче що ми майже пройшли половину шляху.

— А що сталося потім? Він тебе образив?

Я підняла очі й утупилася поглядом у спину варвара. Він не повертав обличчя, але я майже бачила, як у нього грають жовна. Чого це він так завівся?!

— Ну… Не знаю, як у варварів заведено сприймати зраду, мабуть, може й нічого смертельного. Але для мене це образливо.

Гілден задумливо хмикнув, не повернувши голови. А я вирішила таки розповісти своє найбільше горе, і нехай думає що хоче.

— Він сказав, що забере сина. Того дня. Олег вирішив, що раз квартира його, то й жити в ній буде він і його нова «мадама», а я маю поїхати у своє село й залишити йому Гліба. Козел! Він узагалі нічого не знає про сина і виховання! Маркетингова гнида, він навіть не в курсі, що син любить! І як я його люблю… Гліб!

Я тихо заплакала, продовжуючи йти слідом за варваром і не помічаючи, як він обернувся й дивиться на мене. Наткнувшись на чоловіка, що зупинився, я не змогла підняти голови і так і залишилася стояти й плакати. Важка рука нерішуче пройшлася по волоссю, пригладжуючи збиті пасма, а захриплий голос прозвучав незвично і зовсім по-рідному.

— Тихо-тихо. Знайдеш ти ще свого Гліба, обов’язково. І забереш.

Я здригнулася. Уперше з моменту розлуки з сином я повірила в те, що справді зможу його знайти й забрати. Обійняти, заритися носом у дитячі кучері, зацілувати солодкі щічки, і любити, вдихати, бути поруч і не відпускати. Ох, Гліб…

До полудня ми все ж дісталися наміченої на світанку гори. Вона виявилася не такою маленькою, як мені здавалося, а радше розтягнутою, більше схожою на гірський хребет. У кількох місцях я помітила такі самі печери, як ті, у яких мешкали хоботки. Спершу мене це навіть порадувало, але потім прийшло розчарування: якщо хоботки — улюблені ласощі орагів, то цілком можливо, вони й сюди ходять на полювання, тим паче якщо йдуть нашим слідом. До речі.

— Слухай, а як думаєш, ораги пішли за нами? — спитала я в Гілдена.

Варвар скинув рюкзак і сів на землю, спершись спиною об високий камінь. Синє сонце нещадно пекло, перебуваючи просто над нами, на лобі в чоловіка виступили крапельки поту, обличчя почервоніло, але дихання було рівним, а голос спокійним.

— Напевно. Я пробув із ними не настільки довго, щоб вони почали довіряти мені на сто відсотків. Так, вони вважали мене мало не богом, коли я показав їм вогонь. Але коли я почав цікавитися іншими людьми, у них проскакували тривога, ненависть, хоч вони й намагалися це приховати.

Я замислилася.

— Як вони взагалі так спілкуються? Я досі не розумію, це телепатія?

— Скоріше, емпатія з домішкою зорових образів, які вони можуть контролювати. Я сам до кінця не розібрався, але з того, що бачив, зрозумів: вони можуть транслювати свої думки будь-кому і, відповідно, зчитувати. У їхній присутності складно щось приховати.

— Ну, я бачила, як вони приховали частину вашої розмови від мене, але я бачила й твої думки. Як це можливо? — здивувалася я, водночас дивуючись, звідки варварові знати такі технічні терміни. Та й говорить він якось надто по-людськи…

Гілден здивовано подивився на мене.

— Ти бачила, що я їм казав? Подумки?

Я кивнула й почервоніла, згадуючи інтимні сцени, показані ним у видіннях. Чоловік примружився.

— Реально бачила?!

— Бачила-бачила. Ти хотів, щоб тобі не заважали, і злився, що мене не нагодували. Ну, щоб потім…

— Ну й справи! Отже, вони можуть якось загалом керувати атмосферою, чи що, навколо самого процесу мислення?! От чорт!

Я скривила невдоволене обличчя, думаючи про те, що спростовувати свої плани щодо мене він не став. Невже й справді збирався зробити щось подібне?

— Та не парся, не збирався я… — відмахнувся варвар, ніби прочитавши мої думки. — Так треба було, щоб вони нічого не запідозрили, не докумекала?

— Звісно, докумекала! — кинула я, знову червоніючи. — Ти б і не зміг. Я боляче кусаюся.

Гілден хохотнув і підвівся, озираючись.

— Ну що, привал закінчено. Тепер угору на гору.

Чого? Знову?! Я з жахом уявила, як ми ліземо по гострому камінню. Мої руки цього не витримають, і я точно зірвуся вниз! Минулі рани ще не загоїлися!

— А може, якось обійти? — з надією поцікавилася я.

Але чоловік уже спритно дерся по скелях.

— Ні, Алісо, тільки вгору.

Стиснувши зуби, я полізла за ним. Долоні при першому ж дотику до каменю відгукнулися гострим болем, і я тихо охнула. Варвар невдоволено озирнувся, а я прокоментувала:

— А вони чують запах крові? Бо я боюся, що залишу їм доріжку, яка веде просто до нас, і не з хлібних крихт.

Відриваючи одну руку від каменю, я показала йому свіжі рани.

— Я вже лазила по скелях, буквально добу тому.

Гілден вилаявся і, зайнявши стійке положення, стягнув рюкзак. Покопирсавшись у ньому, він витяг на світ білу лляну сорочку й відірвав від неї кілька шматків тканини. Я встигла помітити, що сорочка за останньою модою, чоловіча, класична, з ґудзиками й кишенею на грудях. Щось голосно заклекотіло в моїй голові, але думка так і не пробилася крізь туман утоми, і я взяла простягнуті клапті тканини.

— Обмотай.

Гілден поліз далі. Я швидко перев’язала долоні, туго затягнувши вузли, і рушила за ним. Усе-таки він має рацію, нам треба поспішати. Якщо ми хочемо вночі спати спокійно та ще й влаштувати багаттячко зі смаженим кроликом, то маємо бути достатньо далеко від безликих, що йдуть слідом. Тушка вухатого, до речі, так і бовталася, прив’язана за лапки до лямки його рюкзака, і викликала в мене змішані почуття відрази й апетиту.

Ми лізли майже по прямовисній скелі, долаючи виступ за виступом, за спиною зяяла прірва і висота в кілька сотень метрів. У якийсь момент, уже не тямлячи себе від утоми, я зупинилася і притулила лоб до гарячого каменю. Піт тек у сім струмків, сукня прилипла до спини, а куртка була пов’язана на пояс. Над головою щось просвистіло, і я різко сіпнулася. Нога одразу втратила опору, і я мало не зірвалася вниз, дивом встигнувши вчепитися руками. Щоправда, не дуже вдало: гострий виступ таки вп’явся мені в долоню, зачепивши пов’язку і крізь неї роздираючи ледь затягнуту рану. Крапля крові виступила на тканині, а я, задерши голову, намагалася роздивитися, що ж це було.

Зовсім недалеко від нас пролетіло кілька орлів. Ні, ОРЛІВ. Вони були справжніми гігантами у своєму роді! Я навіть пригадала дещо і почала виглядати їхні спини, коли почула голос варвара, який так само завмер трохи вище за мене і дивився на летючих красенів.

— Виглядаєш Ґендальфа? — у голосі чувся смішок, але питання було цілком резонним у цьому світі.

— Я так зрозуміла, тут усе можливо, тож хто знає. Якщо вже я тебе зустріла, то чим чорт не жартує, може, й сірого чаклуна зустріну! От би він задав орагам жару, га?

Гілден згодливо засміявся.

— Не сумніваюся! Ну що, нам залишилося трохи, ти як?

Я була «ніяк», але казати цього, звісно, не збиралася, тим паче почувши близькість відпочинку.

— Нормально, давай уже привал зробимо швидше.

— Тоді піднажми!

І я піднажала. Лізла вперто й мовчки сопучи. Проклинаючи весь цей світ і Гілдена, безликих орагів і гострі скелі, дурних орлів, які не підібрали нас, як Фродо й Сема, рятуючи від лави, і синє сонце, яке пекло ультрафіолетом гірше за жовте. Коли сонце почало хилитися до горизонту, ми нарешті вибралися на вершину. Пов’язки на руках уже повністю просочилися кров’ю, коліна тремтіли й теж були всіяні свіжими саднами, а голова тріщала так, ніби хтось бив по ній молотом, як по ковадлу. Я безсило звалилася на каміння, не відчуваючи ніг. Очі заплющилися, я поклала руку зверху, прикриваючись від світла. До губ торкнулося горло сумки з водою. Потріскані губи, як губка, почали вбирати вологу, я відкрила рот і зробила кілька жадібних ковтків, лише потім знітившись. Гілден поблажливо й розуміюче усміхався, сидячи поруч.

— У нас зовсім мало часу. Спускатися аж до землі сьогодні не будемо, але й на вершині немає сенсу палити вогнища. Тож відпочивай і підемо тепер униз, знайдемо місце, де можна буде переночувати.

Утомлено махнувши головою, я знову прикрила очі. Мені було вже байдуже.

Місце для ночівлі варвар обирав довго. Але задоволені залишилися обоє. Між двома гострими виступами був тонкий пласт землі й пилу, у якому навіть змогли прорости трава й мох. Гілден дістав із рюкзака зібраний напередодні хмиз і кілька широких полін. Побачивши, як він дістав пристосування для розпалювання вогню шляхом тертя палки об палку, я не витримала і простягнула свою запальничку. Він широко розплющив очі й протягнув:

— Мда-а, з’явися ти першою в орагів, ти б стала їхньою богинею крутішою за мене — один чирк, і вогонь тут як тут! А казала, у тебе із собою нічого немає!

— Ще є кілька сигарет, якщо ти в курсі, що це, — усміхнулася я.

Гілден, піднявши брови, заперечно похитав головою, що я сприйняла як незнання.

Далі він зайнявся обробленням тушки кроля за допомогою кинджала, а я вирішила провести огляд своїх ушкоджень. Розмотавши одну з пов’язок, я намочила її і почала промокати садна й рани. Варвар краєм ока поглядав на мої спроби мовчки вгамувати біль. Потім простягнув маленьку флягу.

— Ковтни. Беріг, правда, для важчого випадку, але сил немає дивитися на твої муки, — ухмильнувся він.

— Що там? — недовірливо поцікавилася я, розглядаючи бляшану ємність із дерев’яним корком. — І звідки в тебе такі речі?

— Сама бачила, інші люди, нормальні люди, тут теж є. Флягу я знайшов у орагів, а всередині щось на кшталт вина, але міцніше, будь готова. Вони його готувати не вміють, але використовують, коли хтось хворіє і гарячкує, як знеболювальне. Я першого дня так ним налигався, що мало рідну матір не забув.

Я витягла корок і понюхала. Різкий запах фруктового бродіння вдарив у ніс.

— Сміливіше, від кількох ковтків погано не стане, — упевнено заявив варвар, натягуючи тушку кроля на заготовлений прут.

Напій виявився воістину мерзотним. Більш нудотного й кислого вина світ іще не бачив! Я скривилася і зіщулилася, відчуваючи мурашки й тремтіння по всьому тілу. Потім накрила хвиля жару — чи це багаття так розгорілося? Я повернула флягу Гілдену, і він теж зробив кілька ковтків. Скривив губи, прибрав решту ядреного вина в рюкзак і втупився в захід. Небо було неймовірним. Скільки ж заходів я бачила на рідній землі з жовтим сонцем, і щоразу палітра барв вражала, але тут… Синє коло стало темнішим, насиченішим, від нього розтікалися розводи блакитного й фіолетового, бірюзового й яскраво-синього. Небо перетворилося на робочий стіл художника, а ми — на зачарованих глядачів. У тиші ночі, що наближалася, звідкись унизу долинали звуки тварин, які прокинулися для полювання. Вогонь кидав у небо рідкі іскри, а аромат майбутньої смачної вечері викликав спазми в шлунку.

— Ти хотіла б повернутися?

— Так. По сина.

— А якби ти знайшла його тут?

— Тоді… Не знаю. Тут усе зовсім інакше. Мене вже кілька разів могли вбити.

— І то правда.

Ми знову замовкли.

Поївши, я почала втрачати концентрацію уваги. В очах стояв туман, і тіло, більше не підвладне розуму, тихо осіло на м’яку траву. Ніч поглинула мене, і я не відчула, як сильні руки перенесли мене ближче до багаття й укрили джинсовою курткою.