Раді Вас бачити!

Пробудження було важким. За внутрішніми відчуттями не минуло й кількох годин, як надворі почало світати. Щойно моя свідомість вийшла зі сну, я відчула, як щось тверде з силою штовхає мою ногу. Сіпнувшись і розплющивши очі, я озирнулася. Вогнище давно згасло, і по вистиглих вуглинках топталося щось схоже на свиню. Замість рила у тварини був витягнутий хоботок, а колір гладкої й брудної шкіри був блякло-сірим. Варто було мені поворухнутися, як тварина відскочила, але не втекла, а з цікавістю почала розглядати мене. Я піднялася на ноги й озирнулася в пошуках шляхів відступу. З усіх боків були камені, мені лишалося хіба що лізти нагору. А недалеко від місця своєї ночівлі я побачила вхід до печери, яку вчора в темряві не розгледіла, і з якої вже висовувалися ще дві сірі морди. Я схопила в руки саморобний сачок, що лежав під ногами, і відмахнулася від звіра.

— Брись! Іди звідси! — прохрипіла я осиплим голосом.

Але той лише невиразно хрюкнув і зробив крок уперед, бажаючи продовжити досліджувати гостю й видаючи протяжний гулкий звук. А я вже карабкалася вгору по скелях.

За пару хвилин я озирнулася назад і побачила, що внизу на землі вже кілька таких от хоботів дивляться на мене, задерши морди вгору, а парочка з цікавістю обнюхує те місце, на якому я спала. Я вперто продовжила підйом, не звертаючи на них уваги. Судячи з їхньої гладкої й важкуватої статури, на скелі вони навряд чи полізуть.

Лізти довелося недовго. Мені заважав сачок, камені були гострі й не завжди стійко лежали, норовлячи поїхати з-під ноги чи руки. Доводилося міцно триматися обома руками, затиснувши палицю під пахвою, а потім і зовсім перехопивши її зубами. На самому верху я з видихом присіла й витерла рукою спітнілий лоб. Радіючи, що перед виходом із дому вирішила взути кросівки і тепер мої ноги не були роздерті в кров, як руки, я оглядала місцевість із висоти п’ятиповерхівки. Високо в небі літали зграї птахів, унизу, з іншого боку кам’янистого пагорба, текла річка, за нею — кущиста галявина й ліс, на самій околиці якого я побачила кілька рухомих силуетів. Примружившись, я вдивилася. Хоч би люди!

Силуети наближалися до річки й справді нагадували людей. Дві ноги, дві руки. Але щось із ними було не так. Я почала спуск, намагаючись не зірватися й спираючись на сачок, як на посох. Майже діставшись підніжжя схилу, я ще раз подивилася на людей і різко зупинилася. Вони стояли біля річки й дивилися на мене. Точніше… Їхні голови, без очей і ротів, безликі, були повернуті в мій бік. Їх було четверо, в руках у кожного були довгі списи із загостреними наконечниками та звисаючим пір’ям. Одягнені вони були в шкіряні жилети й настегнові пов’язки, на поясах висіло спорядження й сокири, на ногах — чоботи до колін. Але обличчя! Порожні, знеособлені, зі зморщеною шкірою та виразками. Холод торкнувся моєї спини, волосся на голові заворушилося, і я повільно позадкувала.

Один із мисливців підняв руку й поманив мене до себе звичним людським жестом. Підійди, мовляв, поговоримо. Зірвавшись із місця, я полізла назад угору. Уже краще хоботки, краще ягуари й динозаври, ніж таке! Не надто обережно й спотикаючись, я здирала шкіру на поранених руках, залишаючи тепер уже кривавий слід за собою. Камені виривалися з-під ніг і летіли вниз, а мені було страшно навіть озирнутися. Не було криків і вигуків, та й звідки, якщо в них не було ротів. Але я виразно чула біг кількох пар ніг, а потім і шурхіт каміння — вони гналися за мною й дерлися по скелях явно швидше й вправніше, ніж я.

Сльози бризнули з очей, я судомно перебирала руками по гострих виступах каміння, охкаючи від болю. Що вони зі мною зроблять, коли наздоженуть? Складно було зрозуміти, адже побачити на відсутніх обличчях хтиві погляди було неможливо, а щоб мене з’їсти, як мінімум потрібен рот із зубами. Але менше страху від цього не ставало. Я вже чула якесь невиразне сопіння за спиною, до мого носа долинув запах гнилі й тухлятини, а наступної миті на щиколотці зімкнулася міцна рука й із силою смикнула вниз. Я впала, втративши опору, й боляче вдарилася обличчям об камені. Підборіддя, щока й вилиця одразу відгукнулися вогнем і теплою кров’ю з роздертої шкіри. Я почала смикати ногою, намагаючись визволитися, але до першого безликого вже підоспіли інші й схопили мене за обидві ноги. Один із них обійшов мене і, ухиляючись від моїх спроб вмазати по порожній морді, схопив руки й міцно стягнув ременем.

Мій крик було чути далеко, але зовсім недовго. Перенісши мене через річку, яка виявилася по пояс завглибшки, той, що зв’язував мені руки, склав долоню в кулак і пригрозив. Безлике обличчя з виразками зморщилося, і я почула загрозливе шипіння. З переляку я замружилася, але нічого не сталося, мене потягли вглиб лісу, з якого вони з’явилися, а я приготувалася до смерті.

Несли мене за руки й за ноги, як спійману здобич, якою я, в принципі, і була. Спершу я почала помічати невеликі шатри, біля яких тупцювали такі самі безликі істоти. Потім ліс розступився, ми підходили до гірського схилу, і дедалі частіше траплялися халупи й будинки, зроблені з дерева та каменю. Вікон у них не було. Цікаві виходили назустріч, деякі підходили й намагалися помацати мене, наче перевіряючи: справжня чи ні? Я смикалася, але, почувши невдоволене шипіння мисливців, одразу припиняла.

Через якийсь час мене принесли до найбільшого будинку. Біля нього мене кинули на землю, а один із безликих, узявши кінець мотузки, якою я була зв’язана, потяг мене до стовпа, що підпирав дах будинку, і прив’язав, наче собаку. Я хижо озиралася, намагаючись зв’язаними руками натягнути обривки сарафана нижче на коліна. Садна на обличчі нили й боліли, кров перестала текти й запеклася. Розмов між безликими не було, тільки якісь невиразні хрипкі звуки й загальний гул. Кілька тих, що мене впіймали, попрямували в будинок, а я лишилася на огляд решті мешканців. Тут було навіть кілька дітей, принаймні мені так здалося. Вони були нижчими на зріст і поводилися не так небезпечно, як дорослі, а радше дуріли: підбігали, легко торкалися мого волосся, намагалися вирвати кілька волосин. Ті, кому це вдавалося, радісно верещали й відбігали вбік.

Невдовзі я почула чиїсь важкі кроки, спробувала вивернутися, щоб роздивитися, але в мене не вийшло, і я незграбно завалилася на бік. Мене взяли за плечі й підняли на ноги. Безликий жестом наказав відв’язати мотузку, і мене повели в прибудову біля цього будинку. Мабуть, старший вирішив розібратися зі мною пізніше.

Мене завели в приміщення, пронизане запахом гнилі й сирості, прив’язали й простягнули миску з водою. Я спробувала відвернутися, але тоді безликий просто хлюпнув мені водою в обличчя й швидко відійшов. Відпльовуючись, я не помітила, як він узяв у руки важку дубину й замахнувся. Моя свідомість згасла, і я впала додолу.

Отямилася я ближче до вечора. Навіть не знаю, що на мене так подіяло: сильний переляк, безсилля чи голод, але провалялася я без свідомості майже весь день. Варто було мені розплющити очі, як у сарай зайшло кілька безликих. Відв’язавши, вони потягли мене надвір. Перед будинком весело іскрило вогнище, а довкола стрибали мешканці чудернацького селища. Вони так раділи вогню, що можна було подумати, бачать його вперше. Мене затягли в будинок.

Усередині було темно, майже нічого не видно. На підлозі лежали простелені шкури тварин, я їх відчувала, поки мене тягли до високого стільця, схожого на трон. Ну реально, до ватажка привели, розбиратися, як мене готувати. І там справді хтось сидів, хтось, кого я не могла розгледіти в темряві. Мене жбурнули йому під ноги, а потім у голові почали з’являтися ніби чужі думки. Точніше, навіть не словесні роздуми, а образи й картинки, що витали довкола. Я побачила себе очима безликих, коли вони вперше натрапили на мене біля річки. Потім промайнув образ їхнього полювання і моєї безглуздої втечі. Усе це я й так знала, але зараз бачила не від свого обличчя, а їхнім сприйняттям. То значить, вони мене все-таки якось бачать? У голові з’явився черговий образ, але вже не з реальних подій, а щось іще нездійснене. Я лежу на настилі, а наді мною нависає темний силует із довгим волоссям. Слідом ще одна моторошна картинка, ніби запропонований вибір, варіант мого фіналу. Вогонь, я без одягу, шкіра плавиться, і я бачу свої кістки… По мені потік піт, я з силою стиснула кулаки, мотузка боляче врізалася в зап’ястя, а один із безликих легенько смикнув за кінець, утихомирюючи мою впертість.

Силует, що сидів на стільці, піднявся. Перед очима постала картина того, як безликі виходять із будинку й повертаються з факелом у руках. Наступної миті монстри підкорилися цьому видінню й виконали його точнісінько. Рука старшого махнула й указала на вихід. Факел лишився лежати недалеко від мене, а всі мисливці покинули будинок, залишивши мене наодинці з їхнім ватажком. Голова почала паморочитися від підступної нудоти, і я не одразу розібрала зміст слів, почутих, а не побачених картинкою в голові.

— Ти людина?! — голос був чоловічий і гулкий, трохи охриплий. А тон сказаного виражав крайнє здивування і навіть радість.

Я підняла очі. Чоловік підійшов до факела й підніс його до мого обличчя, я замружилася від яскравого світла й відвернула голову, помічаючи, що наближення саме цього безликого не приносило із собою тієї смердючої тухлятини, якою тхнуло від кожного мешканця селища.

— Ти!.. Жива! — тихо вразився голос. — Не може бути! Невже я тут не один!

Цього разу я розібрала ще й легкий акцент, наче він не завжди говорив моєю мовою, а вивчив її нашвидкуруч. Американський? Незрозуміло.

Жар від факела трохи відступив, і я повернула голову, намагаючись побачити, хто ж це. Чоловік розумів мій інтерес і не заважав його задовольнити. Він підняв руку, наближаючи світло до свого обличчя, і я охнула! Це був не просто справжній чоловік, із лицем і очима, ротом і навіть бородою. Це був Джонні Браун… Або я вже зовсім божеволію, або зустріла справжню проєкцію того самого варвара із серіалу «Битва за трон», який мені так подобався. Він навіть одягнений був так само! Шкіряний жилет, амулети з іклами, розпущене волосся до плечей і широкий ремінь із кинджалом. Ну просто зійшов із телеекрана! Я подумала, що справді опинилася у світі марень і фантазій, де все, що я бачила по телевізору, стало справжнім. Навіть ці безликі були чимось знайомим, як із фільмів жахів, які я теж іноді дивилася. І динозаври, і синє сонце, і ось варвар із серіалу. Я з відкритим ротом розглядала улюбленого актора, а той, злегка всміхнувшись, прибрав факел і відступив на пару кроків.

— Ти не будеш тікати й горлати, якщо я тебе розв’яжу? — спитав він, а потім додав, пояснюючи: — Якщо ти це зробиш, то нам уже точно не вибратися звідси, а разом у нас з’являться шанси.

Я кивнула головою. Джонні, якого в серіалі звали Гілден, обійшов мене ззаду й присів, розв’язуючи мотузки, що стягували мої ноги. Потім розв’язав і руки та оглянув моє розбите обличчя.

— Посидь тут, я води дам, умиєшся.

Сидіти було несила: ноги затекли, та й я почувалася полонянкою, яка виконує накази, а тому встала, розминаючи коліна, і пройшлася по колу. Коли з темного кутка кімнати повернувся варвар Гілден, у його руках були глечик із чистою водою та ганчірка.

— Попий, а потім витреш кров. Води тут небагато, тому економніше.

Він сів назад на стілець, спершись ліктями на коліна, і почав мене розглядати, паралельно ставлячи питання.

— Хто ти? Я вперше за кілька тижнів бачу справжню людину. Як ти сюди потрапила? І звідки ти?

Бридливо оглядаючи глечик, я все-таки зробила кілька ковтків. Шлунок уже зводило від болю, голоду й зневоднення, а руки зрадницьки тремтіли. Потім намочила ганчірку й, обережно промокаючи щоку, підняла очі.

— Мене звати Аліса, я потрапила сюди… ммм… якщо чесно, я й сама не знаю як. Я з України, і останнє, що пам’ятаю, — це буря й кульова блискавка, мабуть, із космосу, яка рознесла все на пил. А ти? Гілден? — я злегка всміхнулася.

Чоловік теж, але не встиг відповісти, як у будинок зайшли безликі. У голові тієї ж миті промайнула картина невдоволення, і було не до кінця зрозуміло, чийого саме — Гілдена чи безликих. А слідом я побачила новий образ, який змусив моє серце битися швидше.

Я побачила село із силуетами живих людей. Чоловіки й жінки з очима, носами й ротами — нормальними обличчями, коні й вози, натягнуті мотузки з білизною, що сохла на вітрі. Загалом, звичайне таке село. Безликий, що передавав цей образ Гілдену, бачив усе це здалеку, явно не бажаючи бути поміченим, але наприкінці зовсім близько від шпигуна пройшов бородатий широкоплечий дядько з сокирою в руці й собакою, що бігла біля його ніг. Добротний пес по пояс дорослому чоловікові повернув голову просто на того, хто дивився, і тут же гучно загавкав. Образ розмазався, наче фарби, розведені водою, і розсіявся в повітрі. Безликий утік звідти й приніс новини своєму старшому. Гілден був помітно схвильований, пара крапель поту стікала по його скронях, а за обірваним образом-думкою виник інший, мабуть, належний йому самому.

Він явно хотів передати їм сувору настанову більше туди не потикатися й детально описати йому місцезнаходження села. Безликий схилив голову набік, а внизу обличчя, там, де мав би бути рот, з’явилася складка шкіри, так, ніби він підтискав губи. Чоловік зробив крок уперед і став біля мене. Наступний мислений посил був сповнений гніву й невдоволення тим, що вони перервали нашу розмову. Гілден показав, як саме хотів провести зі мною час, і в мене похололо внизу живота. У цьому образі були всі ознаки жорсткого злягання й насильства, і я з обуренням повернула голову до нього. Він ніяк не відреагував, а продовжував буравити поглядом безликих, які переминалися з ноги на ногу від такого видіння. Схоже, це все-таки подіяло, і, присоромившись, а радше злякавшись гніву свого ватажка, безликі почали передавати мислену картинку того, як вони знайшли те поселення. Але десь на середині для мене цей образ перервався, і я не побачила закінчення, а отже й чіткого місцезнаходження, тільки напрям. Гілден ще довго так із ними спілкувався, а я з подивом розглядала їхню безмовну бесіду, з якої мене виключили.

Коли ми знову лишилися самі, чоловік почав швидко ходити кімнатою, збираючи якісь речі по кутках.

— Що сталося? — несміливо поцікавилася я, побоюючись, що його дикі фантазії щодо мене були правдою.

— Я сьогодні ж іду звідси. Ти зі мною? — Гілден на секунду зупинився й підморгнув. — Чи хочеш ближче познайомитися з орагами?

— З ким?

— Так вони себе називають, ораги. Вони живуть у глибині лісів і до моєї появи навіть не знали, що таке вогонь.

Я здивовано підняла брови, тепер розуміючи такий яскравий захват біля вогнища.

— Так, я сам здивувався, але, по суті, це врятувало мені життя… Гаразд, потім розповім, якщо захочеш, а зараз скажи мені: у тебе були при собі якісь цінні речі? Тобі треба щось забрати?

Я невпевнено кивнула, дивлячись на його спорядження: шкіряний рюкзак із припасами, сумку з водою, коротенький кинджал і маленьку сокирку. Хвалитися своїм сачком було ніяково.

— Що? — коротко спитав він, і в темних очах промайнула цікавість.

— Сачок… — пролопотіла я ледве чутно.

Гілден кілька секунд просто дивився на мене спантеличено, а потім вибухнув гучним реготом. Я залилася фарбою й зло втупилася спідлоба. Цей сачок урятував мене від голоду й навіть встиг послужити зброєю проти надокучливих хоботків. І хоч я розуміла його веселощі, все ж пишалася своєю винахідливістю й підприємливістю. Чоловік перестав сміятися й продовжив збори.

— Сачок залишимо, це зайвий ризик.

— А як ми вийдемо непоміченими? Нас випустять?

— Ага, ще й доріжку нам постелять. Не дурій, чекатимемо глибокої ночі й вичікуватимемо, коли вартовий піде на зміну. Це буде ближче до світанку. Все, не заважай.

А цей Гілден хоч і розумний, а хамло. Не люблю таких, подумала я, відчуваючи, що навіть таке просте людське спілкування мені набагато більше подобається, ніж самотні прогулянки лісом із безликими монстрами та іншими тварюками. Досі мені було незрозуміло, що в нього на думці. А вся його поведінка повністю відповідала характеру його персонажа в серіалі, варвара, і я не сумнівалася, що це саме він. Отакої, тут, виявляється, не тільки динозаврів можна зустріти чи монстрів із фільмів жахів, а й улюбленого героя кіно. Можливо, я і ще когось тут знайду? Хтозна, наприклад, парочка братів-демоноборців Вінчестерів точно зацікавилася б цими безликими. А ще кількох персонажів можна було б нацькувати й на динозаврів. Блін, та навіть Гаррі Поттер зі своєю чарівною паличкою зміг би тут вижити, а Ньют Саламандер — приручити хоботків. Мої фантазії перервав голос варвара.

— Ти це, поспи, поки є час. А то потім довга дорога, щоб ти мене не гальмувала. Вони точно підуть по сліду, рухатися доведеться дуже швидко.

Я й так відчувала безсилля й хвилювання, не кажучи вже про сильний головний біль від удару дубиною та розбите обличчя. Але перед тим, як відправити мене до сну, Гілден простягнув мені миску, накриту щільним листком рослини, в якій лежав охололий шматок підсмаженого м’яса. Від запаху в мене запаморочилося, а шлунок нещадно потягнуло до хребта. Рот наповнився слиною, і, вже відкусивши шматок, я наважилася поцікавитися, кого саме я їм.

— Це дрібна тварина, на кшталт земної свині, тільки морда інша, замість рила витягнутий хобот. Ораги в основному їх їдять, тож не парся.

Я кивнула, згадуючи зустрінуту сімейку цих цікавих створінь, і мені чомусь стало їх шкода, хоч це й не зупинило мене в поїданні їхнього смачного м’яса.

— А ти давно тут? — спитала я, жуючи.

— Місяця півтора. А ти?

— Я тільки вчора…

Ми обоє замовкли, обдумуючи. Значить, не всі потрапили в цей світ. І далеко не в один час.

— Що ти пам’ятаєш останнім? Який це був день? — спитав Гілден.

Я похмурніла. Згадувати було боляче: і чоловіка, який мене кинув, і тягар розлуки з сином. Проковтнувши недожоване м’ясо, я на хвилину змовкла й підняла очі.

— Це було чотирнадцяте червня. Я була в парку, вночі. Буря накотилася на мене з неба й розмолола на пил. Це було страшно.

Гілден кивнув із розумінням. На мій запитальний погляд він почав відповідати.

— А я був… — раптом він замовк і різко підвівся. За стіною почувся шурхіт, а на вході намалювався безликий. Гілден надягнув на обличчя маску невдоволення й розправив плечі.

Цього разу образ, переданий ним орагу, був ще яскравішим за попередні й так само змусив мене захвилюватися. У видінні ми з ним кохалися, він міцно притискав мене до стіни, а в якийсь момент я знепритомніла. У тому ж видінні він указав на мій звірячий апетит, звинувачуючи прислужників у такому безглуздому недогляді. Старшому довелося мене нагодувати, щоб продовжити мучити свою жертву. Ораг у відповідь кинув щось про свою необізнаність і про те, що ніколи раніше не зустрічав таких слабеньких двоногих. Потім був образ бенкету на вулиці біля вогнища, мабуть, безликі хотіли запросити старшого на вечерю. Гілден велично схилив голову в легкому кивку і, махнувши на мене, передав наказ зв’язати мене.

Миска з недоїденим м’ясом лишилася на підлозі, мої зап’ястя стягнули грубою мотузкою й повели слідом за варваром надвір.

Біля вогнища було чимало народу. Усе селище зібралося тут і поки що навіть не думало розходитися спати. Над вогнищем висіла жирна гомілка хоботка, а довкола бігали дрібні засранці-ораги. При появі Гілдена невиразний гул, що йшов від безликих, стих, так що стало чути, як тріщать дрова, а дітвора розбіглася в різні боки. Двоє високих орагів узяли палицю з шиплячим м’ясом і зняли з вогнища. Збоку була невелика галявина, в центрі якої лежали рівні дерев’яні дошки, застелені такими ж щільними листками, як у моїй мисці. Скинувши туди ароматну вечерю, вони повернулися до варвара. З-за спини орага з’явився широкий і довгий клинок, який той руків’ям уперед простягнув чоловікові. Гілден, гордо піднявши голову, прийняв зброю в руки й попрямував до м’яса. Став на одне коліно й відрізав здоровенний шматок. Безлика, одягнена в довгу мішкувату сукню, стягнуту простим ремінцем, підійшла й підставила миску, застелену листком. Чоловік склав порцію і, взявши блюдо в руки, високо підняв над головою.

Гул мешканців селища став настільки гучним, що в мене поповзли мурашки по спині. У повітрі витали образи того, як Гілден уперше показав спосіб приготування м’яса на вогнищі. І емоції неймовірного блаженства. Мені було важко зосередитися, ноги вже підгиналися, а пережитий день здавався нескінченним. Піднявши зв’язані руки до обличчя, я потерла лоб і торкнулася садна на щоці. Мотузка смикнулася, і ораг, що тримав мене на прив’язі, невдоволено зашипів. Мабуть, я якось заважала цій дивній церемонії.

Гілден сів на землю, склавши ноги по-турецьки, і поставив блюдо перед собою. Відрізавши від своєї порції менший шматок, він жадібно кинув його в рот і почав смачно пережовувати. За кілька митей до гомілки, що пашіла запашною парою, потягнулися й інші. Кожен відрізав собі шматок м’яса, за розміром удвічі менший, ніж у варвара, і задоволені відходили вбік.

Щойно перший безликий отримав свою частку, я зацікавлено простежила за ним поглядом. І як же вони збираються це їсти, беззубі? Тієї ж миті внизу його зморщеного обличчя розкрилася тонка лінія, яка за частку секунди розширилася до пащі розміром із пів голови й оголила довгі гострі ікла в кілька рядів. Рот, що нагадував акулячу усмішку, вп’явся в м’ясо й жваво відхопив одразу половину, рухаючи щелепами. Він жував, видаючи плямкаючі звуки. Тут же плямкання почулося з усіх боків. У нічній тиші лісу, під тріск вогнища, я відчувала, як у мене волосся стає дибки. Монстри, які нас оточували, не просто гнатимуться за нами, коли ми втечемо. Вони нас потім так само схрумають і кісток навіть не помітять…