Раді Вас бачити!

Під’їжджаючи до міських стін, я хвилювалася тільки сильніше. Напружена спина Джона й палаючі очі Кларка Мейсона не заспокоювали, долоньки пітніли, і здавалося неможливим узяти себе в руки. Тим більше коли я побачила стражу на вході. Вони були зовсім не схожі на тих двох, що стояли біля воріт селі з коп’ями й відносно миролюбним настроєм. Тут стояло з десяток сильних хлопців, у деяких із яких я не без подиву помітила автомати напереваги. Решта були з коп’ями й мечами, але з такими ж похмурими й обвітреними обличчями, що дивилися далеко нам за спини, вишукуючи небезпеку. На баштах, розташованих по боках від воріт, стояли величезні арбалети, а біля самої стіни були насипи каміння.

Варто було нам наблизитися, як двоє з автоматами перекрили нам шлях, один із них підняв руку, наказуючи зупинитися. Джон зупинився легко, ми з Кларком доклали більше зусиль, щоб утихомирити коней, які тупцяли під нами, але все ж упоралися.

— Хто такі, мета візиту до Гранд-сіті? Зброю, вибухові механізми, магічні атрибути при собі маєте? — монотонно протараторив стражник завчені питання.

— Ми прибули сюди з метою дізнатися, що це за місто і чи буде нам у ньому місце як колишнім жителям Землі. Кілька днів тому ми побували в селі старійшини Тверка Лоу, він нам і розповів про благородного лорда Барріо та Правителя з міста.

Стражник кивнув і одразу злегка примружився, вдивляючись в обличчя Джона.

— Слухай, а чи не той ти Гілден, що в серіалі «Битва за трон» грав?

По обличчю Джона ковзнула тінь гордості й роздратування одночасно, але голос залишився таким само рівним.

— Я Джон Браун і справді знімався в багатьох фільмах і серіалах, але я не варвар Гілден, тож вашому трону нічого не загрожує.

Стражник видав короткий смішок і, весело усміхаючись, опустив автомат, підкликаючи інших.

— Ну треба ж! Круто! Був тут у нас один акторчик, але дрібнуватий для Голлівуду, а тут така зірка! Радий знайомству, я Кацпер Новак, Польща. Дивився всі серії твого серіалу! Так це... Правила, брате, для всіх однакові. Є щось при собі із забороненого?

Один із тих стражів, що підійшли, повторив список, і це викликало всередині щось неприємне. Наче ми не в мирне місто заходили, а на військову секретну базу.

— Зброя, вибухові механізми, магічні атрибути?

— Ні, нічого з переліченого, — запевнив Джон. — То що, буде нам тут місце?

Стражники розступилися, пропускаючи, але я помітила, як кілька з них винувато відводили очі, і відчуття тривоги ще сильніше застукало в голові.

— Звісно, проїжджайте! — відійшов на кілька кроків Кацпер Новак і, наказавши відчинити ворота, продовжив: — На в’їзді вам необхідно заповнити кілька паперів, а потім можете сміливо прямувати до Дому новобранців, там вас розподілять і призначать час і день зустрічі з лордом Барріо.

Коні зацокали копитами по бруківці. Ми перезирнулися стривоженими поглядами, усі троє відчуваючи недобре, але зупинятися було пізно. Варто було нам пройти стіну, як до нас попрямував сухорлявий старий із гострим підборіддям і ріденькою борідкою. Одягнений у звичні нам джинси, він дорогою запахував довгий плащ у стилі середньовічного пана й мав такий важливий вигляд, що це виглядало дуже чудернацько. Його голос був не приємнішим за його чіпкий оцінювальний погляд.

— Новенькі? Вам варто знати про деякі правила в місті. Наприклад, їздити верхи вулицями можуть тільки лорд і Правитель зі своєю охороною. Вас же попрошу спішитися!

Зістрибнувши з коня, я побачила довгий стіл за його спиною, завалений паперами й сувоями.

— Чудово! Тепер попрошу підійти й узяти бланки для опитування. Письмове приладдя там само, і прошу відповідати відверто, наскільки це можливо. Це вкрай важливо для добробуту Гранд-сіті.

У мене затремтіли руки. Що за секретність і допити? Якийсь військовий табір, а не місто! До того ж на вулиці майже не було видно людей. А я думала, тут як у фільмах: крамниці з торговцями, купа народу. Утім, якийсь людський гамір було чути вдалині, можливо, ми просто не дійшли?

В анкетах було всього кілька питань.

Ваше повне ім’я?

Ваша країна проживання на Землі?

Ваша національність?

Ваша професія, спеціальність?

Ваші особливі вміння?

Я без приховувань відповіла на все. А що мені було приховувати? Я справді була однією з мільйонів таких самих і жодними особливостями не відрізнялася.

Арішкова Аліса Валеріївна

Україна

Українка

Домогосподарка, спеціальність в університеті — менеджмент

Над особливими вміннями я замислилася і, не знайшовши нічого кращого, написала про посередню навичку танців у стилі танго. Я справді займалася ними кілька місяців, коли Глібу було півтора року. Раз на тиждень Олег дозволяв залишити сина з нянею й поїхати на дві години. Я тоді була дуже щаслива, і мені подобалося, поки чоловік не заборонив...

— Танго? Що, правда? — неголосно спитав Джон, стоячи зовсім близько від мене, його дихання торкалося моєї шиї й викликало мурашки.

— Так, було таке, — ухильно відмахнулася я, соромлячись того, що він підгледів. — А в тебе там що?

Джон нахилився до столу, майже обіймаючи мене таким чином, і підсунув свою анкету ближче, щоб я могла роздивитися.

Джонатан Кеган Браун

Сполучені Штати Америки

Ірландець

Актор

Акторська майстерність, верхова їзда

— Хмм, мені здавалося, у тебе кілька вищих освіт, чи я помилилася? — чомусь пошепки спитала я, злегка повернувши голову до нього.

Вказівний палець Джона наблизився до його губ.

— Тшш. Потім поясню.

Так! Значить, не тільки мені не подобалося те, що тут відбувалося, якщо він вирішив приховати свої численні спеціальності й уміння. Я подивилася на старого, той вчитувався в якісь папери, неголосно перемовляючись із двома стражниками, що ліниво спиралися на свої списи, схрестивши руки. Кларк усе ще зволікав із заповненням паперів, потім кинув на нас стурбований погляд і простягнув анкету старому. Ми з Джоном зробили те саме.

— Так, чудово! — старий побіжно переглянув документи й махнув рукою в бік кінця вулиці. — Тепер можете залишити коней у стайні, це останній будинок вулиці, а потім навпроти побачите Дім новобранців. Вулиця праворуч, — він указав на поворот, — це ринок і площа. А ліворуч майстерні й лікарня, якщо треба. Розпорядження про дату візиту до Правителя отримаєте завтра на світанку в управителя Дому новобранців, Віллі Вебера. Усього доброго!

Тут же забувши про наше існування, старий повернувся до вивчення паперів, а ми попрямували бруківкою до кінця вулиці. Озираючись на всі боки, я бачила старовинні будинки із зачиненими віконницями, вузенькі провулки й повну відсутність людей. Повз пробіг собака, кудлатий і замурзаний. Для повної картини бракувало тільки перекотиполя, що самотньо котиться землею. Кларк тихо зауважив:

— Якось тут малолюдно й похмуро, не вважаєте?

— Не те слово, — так само неголосно відгукнувся Джон. — З іншого боку, ми не знаємо місцевого побуту й порядків, можливо, усі люди на площі або в замку.

— Або в копальнях, — скептично й зло зауважила я. — Ти бачив, що в них зброя? І ці допити...

Аналітик підтримав мене.

— От-от. Я анкету, чесно кажучи, неправильно заповнював, якось мені не світить усім сурмити, що я з НАСА, принаймні поки я не буду впевнений, що це безпечно.

А аналітик не дурень! Я схвально угукнула, і ми зупинилися перед входом до стайні. Високі дерев’яні двері були розчинені, а зсередини пахло сіном і гноєм. Попри запахи, всередині було доволі чисто, а нас зустріли двоє хлопців, які представилися Карпом і Лоббі й не додали до імен країну, в якій жили на Землі. Ми забрали речі й закинули рюкзаки та сумки на плечі, сірий кіт, притиснувши вуха, стежив за тим, що відбувалося, міцно вчепившись у плечі аналітика. Коней відвели в стійла, а я побачила в кінці приміщення жінку в сукні з грубуватої тканини, яка збирала сіно в віз. Вона була вже немолода, на сивуватій голові була пов’язана синя хустка, на ногах — гумові калоші, в очах — сум. Мені стало її шкода, але Джон потягнув мене за руку назовні, і я пішла за ним.

— Ти бачив ту жінку? Якось нечесно, по-моєму, хлопці молоді стоять стіни підпирають, а вона батрачить!

Чоловік усе більше хмурився, а вилиці були напружені. Ледве взявши себе в руки, він раптом попередив:

— Алісо, що б не сталося, в жодному разі не відходь від мене.

Ми майже дійшли до входу в Дім новобранців, як Джон подивився мені в очі й твердо додав:

— І взагалі, я пропоную сказати, що ми заручені або просто зустрічаємося, щоб нас не розділили. Мені не подобається, що тут відбувається.

Мої нутрощі стиснулися — і від його слів, і від страху. Я мовчки кивнула, надавши йому вибирати, що говорити, і перевела погляд на будинок. Він мав три поверхи, з невеликими вікнами, заштореними тканиною. Трикутний дах був кольору стиглої вишні, а стіни — в облупленій білій фарбі. Деякі місця були залатані прибитими навскіс дошками, будівля явно бачила й кращі часи. Ми ввійшли всередину.

— Ласкаво просимо! — одразу пролунав голос із-за невеликої стійки.

Той, хто говорив, підвівся й подивився на нас. Молодий хлопець указав нам на двері позаду себе.

— Почекайте тут, я покличу старшого.

Я стиснула руку Джона. Його долоня стиснула мене у відповідь. У приміщенні не було ні стільців, ні дивана, лише одна настільна лампа на стійці та портрет якогось короля, що висів на стіні.

Віллі Вебер виявився високим і широкоплечим дядьком із білим волоссям, пригладженим до лисіючої маківки. Дрібні очиці швидко бігали по наших обличчях, а під пахвою спочивала кобура з пістолетом, надягнена поверх військової сорочки кольору хакі. Я інтуїтивно сховалася за спину Джона, коли Віллі Вебер заговорив.

— Ну, вітаю, якщо не жартуєте! Ласкаво просимо до Гранд-сіті! Кхе-кхе! — управитель підійшов ближче й простягнув широку долоню Джону. — Я Віллі Вебер, Німеччина. Управитель Дому новобранців.

— Джон Браун, США, — правильно представився той.

Рука Віллі простягнулася до аналітика.

— Кларк Мейсон, США.

Чіпкий погляд витягнув мене з-за спини актора, і я обережно простягнула спітнілу долоню, відпустивши руку Джона.

— Арішкова Аліса, Україна.

Управитель злегка торкнувся губами моєї руки й одразу відступив.

— Ну й компанія у вас зібралася! Так, ваші дані мені принесуть до вечора, а поки давайте я покажу, що тут та як.

Віллі Вебер провів нас поверхами дому, розповідаючи про порядок і правила для новобранців. Я з кожним його словом усе сильніше відчувала себе в пастці, але бігти було нікуди, та й Джон так міцно тримав мене за руку, що, боюся, вирватися, навіть якби захотіла, не змогла б.

Усі новоприбулі, як виявилося, спершу мали постати перед Правителем, після чого той разом із лордом Барріо вирішував, чим займатиметься людина і де житиме. Деякі залишалися в замку, але таких була меншість. Багато хто йшов працювати в місті, на городах, у пральнях і майстернях, у тавернах і харчівнях. Але більшість ставали шукачами. Ці люди розбивалися на пошукові загони й щодня йшли за ворота міста на пошуки корисних речей для благоустрою Гранд-сіті. А найкориснішою знахідкою вважалася зброя — Віллі поплескав по своєму пістолету — або цифрова техніка, на кшталт комп’ютера чи телефона. Утім, таких було знайдено дуже мало, і все знайдене зберігалося в замку. Питання, чому так мало людей у місті, відпало саме собою.

Віллі Вебер зупинився біля дверей у кімнату на другому поверсі.

— А ви, значить, разом? Я правильно зрозумів? — дрібні очиці ковзнули по наших із Джоном зчеплених руках.

— Так, — твердо відрізав Джон.

— Ух як наїжачився! Тихіше, хлопче, ніхто твою красуню не зачепить, тут таке не в пошані, — хрипко засміявся управитель. — Тоді вам одна кімната на двох згодиться? Ну а тобі, хлопче, — він повернув голову до Кларка, — дістанеться одна на двох з іншим новеньким, на першому поверсі. Тільки стеж за своїм звіром, щоб сцяками не смерділо, тут прибиральниць немає, сам усе драїтимеш, якщо що.

Ми подякували військовому, а він саме так і виглядав, і, домовившись зустрітися з Кларком за годину внизу, відчинили невеликі двері.

Одне ліжко щонайбільше на півтори людини, застелене смугастою постіллю, тумбочка біля ліжка і стіл із двома стільцями, на якому стояла мініатюрна лампа зі зв’язаним у вузол проводом. М-да. Новий дім.

Я з нетерпінням сіла на ліжко, намагаючись вгамувати тремтіння в колінах. Що, чорт забирай, тут відбувається, у цьому Гранд-сіті?! Я продублювала мислене питання Джону.

— Я й сам поки не знаю. Треба озирнутися, поговорити з місцевими, ми, по суті, поки що говорили тільки зі стражею. Таке відчуття, що вони всі як під гіпнозом.

— Або ніби знають якусь таємницю, а ми наївні світлячки, що прилетіли на вогонь! — випалила я мало не криком.

Джон підніс указівний палець до губ, натякаючи на те, що нас можуть слухати, і продовжив:

— Я хочу подивитися на цього Правителя. А що як Кларк таки мав рацію щодо темного володаря. — Його обличчя розтягнулося в болючій усмішці.

Я дістала із сумки воду й згадала про сукню, яку мені подарувала Марі перед від’їздом. У душ би сходити... Віллі казав, що помитися можна у дворі, але як мені там роздягатися?! Я вирішила відкласти це на потім і подивилася на Джона. Він стояв до мене спиною, дивлячись у вікно.

— Давай перекусимо? — запропонувала я.

— Щось залишилося?

— Так, трохи ранкового м’яса.

— Може, спробуємо знайти в місті? Раптом буде така сама таверна, як у Софі? Я б зараз не відмовився від пива і її відбивної з печеними овочами.

Мій шлунок зажадав нормальної їжі, а не холодного м’яса, посмаженого нами на світанку.

— Що ж, тоді, можливо, ти допоможеш мені? Я хочу помитися, але мені страшно йти у двір самій...

Я залилася рум’янцем, усвідомлюючи, наскільки інтимне прохання озвучила, але страх знімав усі межі сором’язливості.

— Звісно, тобі справді не варто тут ходити одній.

Я зібрала чисті речі, і ми спустилися вниз. У дворі виявилося все те, чого я боялася. Кілька молодих хлопців вправлялися з мечами, роздягнені до пояса. Ще парочка сиділа на лавці біля стіни й грала в карти. Побачивши нас, вони відірвалися від своїх занять і з цікавістю почали дивитися. Біля іншого боку дому стояла невисока огорожа, що навіть не сягала людського зросту, а поруч із нею в ряд стояли кілька відер із водою. Джон провів мене до саморобного душу й одразу, розвернувшись, пішов знайомитися й відволікати хлопців, щоб вони не витріщалися, поки я миюся.

Слухаючи їхню балаканину краєм вуха й намагаючись якнайшвидше закінчити, я вилила на себе півтора відра води й одяглася в чисту сукню ніжно-блакитного кольору, що прикривала плечі красивою оборкою й закривала коліна. Відкинувши за спину мокре волосся й скрутивши одяг у клубок, я вийшла, прикриваючи скрипучу дверцю. Одразу кілька поглядів звернулися до мене. Джон поманив рукою.

— Це Аліса, моя наречена, — без докорів сумління збрехав він. — Знайомся, малечо, це теж новенькі. Ось ці хлопці з Росії, до речі, а ті двоє зі Швеції, а це Боб, він із США.

Хлопці почали простягати руки й називати імена, які в мене одразу сплуталися в голові. Хіба що Боба я запам’ятала, та парочку російськомовних: Антона й Славу.

— Круто, що ви разом! — щиро привітав швед.

— Ага, — підтакнув Антон, — шкода тільки, що бачитися будете мало, та й із весіллями тут тугувато.

Решта дружно погодилися.

— А чому? Що, не можна одружуватися? — недбало поцікавився Джон.

Антон почухав голий торс, це саме він зі Славою тренувалися на мечах і були обоє спітнілі, з налиплими травинками на спині.

— Та як тобі сказати. Правитель, загалом, і не проти, але не дуже рветься облаштовувати тут свята. Головне завдання — шукати щось корисне.

Ще один швед підтвердив:

— Хіба що ви знайдете щось нереально круте й потішите цим лорда, він мужик наче нормальний, допоможе, якщо настрій буде.

Слава перебив шведа:

— Ага, тільки поки Джон шукатиме, дівчину так запряжуть до роботи, що й заміж іти перехоче!

У натовпі хлопців пролунали недобрі й співчутливі смішки, а я знову спітніла від напруження. Та що ж це таке, скільки можна нас лякати?

— Ну це ми ще подивимося, — підморгнув Джон, обіймаючи мене за талію й викликаючи рум’янець у мене на щоках.

Хлопці заусміхалися, але продовжити йому не дали.

— Ти, Джоне, хлопець, видно, не дурний, та й як актора ми тебе поважаємо, але пам’ятай мої слова, — Антон нахилив голову до нього й стишив голос. — Не буде вам тут легко вести сімейне життя, ой як не буде. Ти не ображайся, і ти, Аліс, але Гранд-сіті дає безпеку дуже вибірково, радше годує, і не більше. І то, щоб отримати свій шматок, треба працювати на повну і не порушувати закони Правителя. А це іноді ой як непросто...

За пів години ми забрали Кларка на першому поверсі й усією компанією попрямували до площі. Я помітила, що кота той побоявся залишати в кімнаті, ну або вусатий відмовився злазити з нього, вловивши погрозливі нотки Віллі Вебера перед цим. Нашу розмову з хлопцями ми переказали аналітику, і той чомусь зовсім не здивувався.

— Я так і думав! Поки сидів у кімнаті, усе розклав у голові, і мені здається, нам уже зараз треба думати, як звідси чкурнути!

Джон помотав головою.

— Не гарячкуй. Я згоден, що це явно не місце постійного перебування, але перш ніж піти, нам треба розуміти куди. За воротами міста теж, знаєш, не рай із метеликами. Ораги тебе вже не лякають?

— У село! Куди ж іще?

— А ти думаєш, якщо ми ухилимося від роботи на Правителя, нас насамперед не шукатимуть у Тверка? Ще й йому дістанеться, якщо дозволить нам залишитися.

Кларк замовк і наморщив лоба, потираючи перенісся під окулярами. Страх і паніка заважали йому тверезо міркувати, і він був змушений погодитися з Джоном. А коли ми вийшли на площу, його інтерес переважив усі сумніви — жителі міста точно були варті уваги!

Уздовж дороги стояли численні лавки з товарами, під яскравими навісами йшла жвава торгівля, і звідусіль розносилися найрізноманітніші звуки й запахи. Місто не було мертвим, як нам здалося. Навпаки, воно було переповнене найрізношерстішими жителями. Я з відкритим ротом спостерігала, як невисокий, але дуже широкий дядько з довжелезною бородою голосно сперечався з високим і худим хлопцем за прилавком. Роздивившись торговця краще, я зрозуміла, що це ніхто інший, як ельф! Справжнісінький, із гострими вухами й рівним волоссям, з оксамитовою гладкою шкірою і сяючим вбранням. Широкий дядько грубо гаркнув тому якусь лайку і, розвернувшись, закрокував від нього геть. Проходячи повз нас, він недобре глянув знизу вгору й пробурмотів щось неприємне про клятих людей, які не знають міри.

— Це був гном?! — тихо вразилася я. — А той, значить, стоїть...

— Справжній ельф, — закінчив за мене Джон.

Ми пішли повільніше, зупиняючись майже біля кожної лавки, розглядаючи з однаковим інтересом як товари, так і продавців. Багато хто з них справді були ельфами, було й кілька людей. На прилавках грудами лежали овочі й фрукти, стояли бутлі з вином, мішечки зі спеціями, мотки тканини й уже виготовлений одяг. Саморобні іграшки з дерева й клаптиків льону спокійно розмістилися в одному ряду з гумовими качечками та пластиковими Барбі, мініатюрними машинками Hot Wheels і плюшевими ведмедями. Один гостровухий торговець навіть продавав настільні лампи, дбайливо зв’язуючи проводи тасьмою. Я підійшла ближче, заворожена розмаїттям світних приладів, а ельф зверхньо поцікавився:

— Пані цікавить магічний світильник? Боюся, мінімальна ціна буде вищою за ваші можливості, втім, який би ви хотіли подивитися? Можливо, ваші супутники захочуть зробити вам подарунок?

Джон указав пальцем на класичну настільну лампу з жовтим плафоном, яка стояла, мабуть, у кожного в шкільні роки. Ельф гордо задер підборіддя й коротко кивнув.

— Цей світильник один із найпопулярніших у людей! Його вартість мізерна, всього півтора срібних.

Кларк тихенько присвиснув, викликаючи в торговця несхвалення.

— Запевняю вас, ця копійчана ціна виправдає будь-які ваші очікування! Магія цих світильників воістину невичерпна! Він послужить вам на славу, а срібло ви завжди зможете заробити знову!

Я саме замислилася, як це тут зробити, а Джон уже плескав по порожніх кишенях, натякаючи торговцю на наше становище.

— Можливо, ти підкажеш нам, шановний, де це можна зробити? Ми тільки сьогодні прибули і ще не знаємо Гранд-сіті так добре, як ти.

Ельф тієї ж секунди втратив до нас інтерес, але, попри незадоволене обличчя, вирішив відповісти:

— Я не маю права призначати вам діяльність, цей привілей належить тільки Правителю й лорду Барріо. Але... я можу підказати, де заробити ненормовано. Звісно, там золота вам не бачити, але на магічний світильник заробити зможете.

Ельф указав рукою з довгими тонкими пальцями, одягненими в ряд масивних перснів, на крайню лавку, що виглядала найменш презентабельно.

— Там ви зможете знайти нескладну працю руками й отримати кілька мідяків уже до заходу. Але якщо вас цікавлять вищі ставки, то раджу зазирнути до таверни на краю міста, вона називається «Острів самотньої пальми», і спитати там пані Елізу, вона знайде для вас краще оплачувану роботу. Але попереджаю, — ельф схилився над лампами, наблизивши обличчя до нас і понизивши голос, — краще вам не встрявати в суперечки з місцевими, поки не відвідаєте Правителя.

Подякувавши й попрощавшись з ельфом, ми відійшли вбік і зупинилися, озираючись навколо.

— Що скажете? — підняв брову Джон, блискаючи очима. Видно було, що сам він уже давно б подався в таверну.

— Якщо у Правителя все піде зовсім невигідно для нас, непогано було б мати при собі срібло, якщо воно тут в обігу. Хтозна, можливо, це не єдине місто, — підтримав Кларк ідею.

Я гадки не мала, що мені там робити і як заробляти в таверні, але з язика злетіло лише чергове підтвердження, що йти туди треба.

— А якщо до Правителя покличуть тільки за тиждень? Без грошей сидітимемо? Віллі Вебер не дуже розпинався про широке меню й харчування двічі на добу, а безкоштовно, я так розумію, тут не роздають...

Було вирішено йти! Але перш ніж ми встигли покинути площу й звернути в провулок, повз нас промчала дорога карета, запряжена двома розкішними білосніжними кіньми. Сам екіпаж був похмуро-чорного кольору, із золотим візерунком і гербом у вигляді перевернутої корони, накритої сильною рукою. Я не встигла роздивитися все це, коли він проїжджав повз, ледь не збиваючи мене з ніг, але за десяток метрів коні різко загальмували, і карета зупинилася. Джон, побачивши, що я ледве не потрапила під колеса, притягнув мене до себе й обійняв за талію, після чого наша компанія вирішила відійти вбік, щоб зайвий раз не дратувати багатих панів цього міста. Утім, ніхто не вийшов проклинати сліпу дівку й вимагати вибачень. Лише шторка, що прикривала вікно, ворухнулася й повернулася на місце. Розуміючи, що претензій до мене немає, Джон повів мене за собою, відводячи подалі від площі й звертаючи в провулок. А я відчувала на своїй спині пильний погляд, поки ми повністю не зникли за поворотом...

«Острів самотньої пальми» виявився двоповерховою будівлею, що за площею дорівнювала двом пристойним будинкам. Вивіска була намальована фарбою на дошці, але обмотана неоновою гірляндою і яскраво світилася. На вході стояв щуплуватий чоловік зі щетиною на обличчі, він часто повертав голову вбік, водночас не відводячи погляду від дороги, і я здогадалася, що він дослухається до того, що відбувається всередині. Коли ми підійшли й представилися, не забувши вказати країни, з яких прибули, він без проблем впустив нас усередину й повернувся до огляду вулиці.

У шумному приміщенні було осереддя найрізноманітніших представників рас, народів і персонажів. Гноми грюкали кухлями з пивом, неодмінно розливаючи частину його на підлогу, ельфи, граційно розвалившись на диванах, потягували вино й ліниво грали в карти, бігали служниці, розносячи їжу та напої, вибухали реготом компанії людей.

За широкою стійкою стояла статна жінка й суворо вичитувала якійсь блондинці, що стояла до нас спиною. Давши їй потиличника, вона випровадила ту на кухню й звернула увагу на нас.

— Чого гості бажають? Їжі, веселощів чи любові? — хижо усміхнулася вона.

Її темне волосся було зібране в тугий хвіст, їй було трохи за сорок, а пишні груди ледь не вивалювалися з корсета. Джон виступив уперед, а я подумала про те, що він почувався в цьому світі як риба у воді, не дивуючись нічому, не впадаючи в паніку чи шок. Холодний розрахунок, сміливість, доречна зухвалість у розмовах із місцевими робили його «своїм» і викликали в мене захоплення.

— Ми шукаємо пані Елізу, щоб розпитати про роботу, і якщо така знайдеться, то й поїсти непогано було б після її завершення й оплати.

Червоні губи жінки розпливлися в усмішці.

— Так це я! Еліза, господиня самотнього острова. Утім, я з радістю розділю свій мирний острівець із таким знатним мужем, як ти, красеню!

Жінка підморгнула й поправила корсет, навмисно піднімаючи його так, щоб краще продемонструвати свої округлі форми. Актор схилив голову в пошані.

— Ви, безсумнівно, прекрасні, пані, але я вже пообіцяв своє серце іншій. До того ж на цьому етапі я настільки небагатий, що навіть наречену не можу потішити смачною вечерею, тому покладаюся на вашу допомогу.

Еліза з жалем підтиснула губи й уже не так запопадливо протягнула:

— Скільки живу, і завжди думала, що це жінка має радувати смачною їжею мужика, а не навпаки. Вона що, готувати не вміє? Якщо ні, то для дівчини в мене варіантів небагато. Подавальниці мені зараз не потрібні, а інший варіант ти й сам забракуєш, я так гадаю. — Жінка грайливо підморгнула, і її натяк був зрозумілий одразу.

Невже тут є «кімната задоволень»?! Я вражено закліпала очима, бажаючи зараз же втекти з цього слизького острова. Водночас мене зачепили її слова про моє вміння готувати. Я не вважала себе професіоналкою, але й отак знецінити багато років біля плити в мене язик не повертався! Вперше за весь час у місті я відчула сміливість і вийшла вперед.

— Я вмію готувати, і непогано! Що у вас тут подають?

Еліза оцінювально оглянула мене з голови до ніг. Від її погляду хотілося обтертися, як від бризок бруду, але я, примруживши очі, легенько всміхнулася. «Не проб’єш, тітко. Ти з моєю свекрухою не спілкувалася, не навчилася ще очима так стріляти, як та гадюка». Тим часом за мене замовив слово Джон.

— Дай їй доступ до кухні, і впевнений, пані, що не пошкодуєш. Ці руки, — він підніс до свого обличчя мою долоню, обдаючи її гарячим диханням, — уміють творити дива з їжею!

Жінка пом’якшилася, а потім відвела нас убік, пропускаючи кількох молоденьких дівчат із тацями.

— Що ж, подивимось. Для початку розкажіть мені про себе й вирішимо, що з вами робити...