Раді Вас бачити!

Глава 9. Змії в сімейному гнізді

Вечірні сутінки в елітному районі Чикаго зазвичай були мирними та тихими, але сьогодні повітря здавалося густим і тривожним. Брітні йшла швидким кроком, міцно стискаючи ремінець сумочки. Її думки були зайняті Аріель та жахливою історією її сестри. Вона вже уявляла, як увірветься додому і змусить Ілтона вислухати її, не даючи йому втекти на чергову сумнівну зустріч.

До воріт особняка Уотсонів залишалося всього кілька десятків метрів, коли тишу розірвав різкий скрип гальм. Старий обшарпаний фургон без номерів вискочив з-за рогу, перегороджуючи дівчині шлях. Брітні не встигла навіть скрикнути, як ззаду на неї накинулися.

Важкий, смердючий мішок з грубої тканини миттєво перекрив їй світло та повітря. Брітні відчула, як сильні руки підхопили її під пахви, а хтось інший грубо схопив за ноги.

— Швидше, закидай її всередину! — пролунав різкий жіночий голос, сповнений наглості та нетерпіння.

Дівчину кинули на холодну металеву підлогу фургона. Двері з гуркотом зачинилися, відрізаючи її від зовнішнього світу. Брітні борсалася, намагаючись скинути мішок, її серце калатало в горлі від дикого первісного страху. Нарешті груба тканина злетіла, і вона змогла вдихнути пильне повітря машини.

Перед нею на лавці сиділа дівчина з коротким темним волоссям і нахабною посмішкою, яка більше нагадувала оскал хижака. Поруч із нею хлопець у шкірянці, не знімаючи рук із керма, уважно стежив за дзеркалами заднього виду.

— Хто ви такі?! — закричала Брітні, відповзаючи до стіни фургона. — Навіщо ви мене викрали? Мій батько... мій брат вас зітруть у порошок!

Дівчина-викрадачка лише розсміялася, граючи в пальцях медичним шприцом із прозорою рідиною.

— Твій батько давно втратив зуби, маленька Уотсон. А твій брат занадто зайвий раз почав сунути носа в чужі справи. Пора нагадати вашій сімейці, що Чикаго більше не належить вам.

— Ви не маєте права! — голос Брітні здригнувся від сліз. — Відпустіть мене!

— Замовкни, — холодно наказала дівчина, нахиляючись до неї. — Твоєму братові потрібен був урок. І ти — ідеальний наочний посібник.

Перш ніж Брітні встигла відштовхнути її, гостра голка встромилася в її плече. Дівчина відчула миттєвий вогонь у м'язах, який швидко змінився крижаним заціпенінням. Стіни фургона почали пливти перед очима, голоси викрадачів ставали далекими, наче вони звучали під водою.

— Швидше їдь, поки камери не засікли напрямок! — кинула напарниця водієві, ховаючи шприц. — Не хвилюйся, за три хвилини ми будемо в промзоні. Там нас ніхто не знайде, — відповів хлопець, втискаючи педаль газу в підлогу.

Брітні заплющила очі. Свідомість покидала її. Вона не знала, хто стоїть за цим викраденням — чи це були старі вороги її батька Оскара, які чекали роками, щоб помститися, чи це був Шон Джонсон, який відчув, що Ілтон почав копати під нього інформацію заради Аріель.

Фургон зникав у лабіринтах нічного міста, несучи Брітні в невідомість. Вона спала важким, штучним сном, не підозрюючи, що цей вечір стане початком кривавого протистояння, у якому її братові доведеться обирати: врятувати сестру чи виконати обіцянку, дану кароокій дівчині, яка стала його нав’язливою ідеєю.

Поки Ілтон намагався розплутати клубок проблем, спричинених появою Аріель, у самому маєтку Уотсонів зріла змова. Аманда, яку Оскар виховував як рідну доньку, давши їй прізвище та розкішне життя, не відчувала нічого, крім холодної ненависті. Вона мріяла позбутися вітчима, чиє кримінальне минуле здавалося їй брудним тавром, і ненавиділа Ілтона, до якого відчувала хворобливий потяг, що перемішувався із заздрістю.

Вона нишпорила в кабінеті Оскара, гарячково перекидаючи документи в надії знайти компромат, який би знищив його імперію раз і назавжди. Аманда хотіла почати нове життя, подалі від Дженни, яку вона вважала нікчемною, і від вічних розбірок.

— Ти що тут робиш, Амандо?! — різкий голос Дженни змусив її здригнутися.

Дженна стояла у дверях, її очі горіли підозрою. Аманда випрямилася, кинувши на неї злісний погляд, сповнений зневаги.

— Не твоя справа, малявко. Скоро вас із твоїм любим татусем і братиком тут не буде. Я подбаю про те, щоб це місце очистилося від вашого бруду.

Дженна кинулася вперед і міцно схопила Аманду за сукню, майже вириваючи тканину.

— Що ти твориш?! — процідила Дженна крізь зуби. — Він виростив тебе як рідну! Він дав тобі все, про що інші лише мріють! Як ти можеш так чинити?

— Твій батько — вбивця і злочинець, — виплюнула Аманда, намагаючись відштовхнути сестру. — А твій брат Ілтон — це ходяча проблема. Він тягне нас на дно разом із собою!

— Не смій говорити так про мого брата! — закричала Дженна, замахуючись для удару, але в цей момент у кімнату зайшла Алекса.

Мати крокувала впевнено, її темна сукня шелестіла, а стукіт високих підборів об паркет звучав як вирок. Вона виглядала як справжня мадам — строга, велична і вкрай втомлена від вічних чвар своїх доньок. Слідом за нею зайшов Оскар, чиє обличчя здавалося постарілим на кілька років за цей вечір.

— Дівчата! Що тут відбувається? — голос Алекси був холодним і владним. — Чому ви знову сваритеся?

Аманда, миттєво змінивши вираз обличчя на страдницький, схопила себе за лікоть і вказала пальцем на Дженну.

— Вона знову вкрала мої гроші! Я просто хотіла їх забрати, а вона напала на мене!

Дженна застигла в шоці, дивлячись на цю театральну виставу.

— Що ти верзеш?! Я нічого не брала! Мамо, вона бреше!

Аманда додала в голос нотку удаваного болю:

— Звісно, вона заперечує. Вона ж справжня приступниця, як і батько. Гниле насіння дає гнилі плоди.

Алекса важко зітхнула, закриваючи очі рукою.

— Амандо, ти кажеш правду? Я вже не маю сил слухати ваші з Дженною сварки. Мені набридло це вічне протистояння. Краще скажіть мені головне: де Брітні? Її немає вже кілька годин. Телефони мовчать, і вона нікого не попередила. Ви бачили її?

— Ні, не бачила, — холодно відрізала Аманда, поправляючи зачіску. — Може, вона знову десь гуляє зі своїми сумнівними знайомими.

— Я теж не бачила, — тихо відповіла Дженна, її гнів змінився тривогою за молодшу сестру. — Я бачила тільки, як вона проводжала свою нову подругу до воріт... а потім я пішла в свою кімнату.

Алекса здивовано підняла брову.

— Подругу? Як її звати?

— Здається, Аріель, — згадала Дженна. — Брітні казала, що вона дуже хороша дівчина, вчиться на лікаря.

Аманда пирхнула, не втримавши сарказму:

— Аріель? Як із мультика про Русалоньку? Яка зворушлива компанія для доньки кримінального авторитета.

— Закрий рот! — гаркнула Дженна. — Вона принаймні щира, на відміну від деяких «своїх» у цьому домі!

— Досить! — голос Оскара пролунав як грім. — Дженно, ти знаєш адресу цієї Аріель?

— Ні, тату... але я спробую ще раз дозвонитися Брітні.

Аманда знову почала хмуритися:

— Це все через вас. Ваші справи, ваші вороги... Через Ілтона та твої минулі гріхи, Оскаре, ми всі в небезпеці!

— Припини звинувачувати брата і батька! — суворо наказала Алекса. — Швидко в свою кімнату, Амандо. Я не хочу тебе бачити, поки ти не навчишся поважати цю сім'ю.

Аманда, гордо закинувши голову, вийшла з кабінету, навіть не поцікавившись долею Брітні. В її душі вже зріла нова ідея — вийти на ту саму Аріель, щоб використати її проти Ілтона. Тим часом Дженна гарячково шукала в соцмережах адресу студентки, про яку згадувала сестра, відчуваючи серцем, що Брітні в біді.

Оскар і Алекса переглянулися. В їхніх очах був однаковий страх. Вони вирішили не чекати ранку — настав час звертатися до своїх зв’язків у поліції, хоча Оскар знав: якщо це викрадення, поліція може лише зашкодити.

Ніч огорнула Чикаго важким зашморгом. Поки Оскар Уотсон у своєму кабінеті викурював одну сигарету за іншою, обзвонюючи старих знайомих у поліцейських дільницях та серед портових наглядачів, Дженна діяла куди рішучіше. Вона не вірила в офіційні протоколи. Використавши свої навички в мережі, вона за лічені хвилини вирахувала адресу Аріель через університетську базу даних.

Дженна примчала до гуртожитку Аріель, коли годинник показував далеко за північ. Вона буквально вибила двері в кімнату дівчини, не зважаючи на переляканий вигляд студентки, яка щойно намагалася заснути після розмови з Ілтоном.

— Аріель? Я Дженна, сестра Брітні, — випалила вона, важко дихаючи. — Брітні зникла. Її викрали біля самого дому. Ти була останньою, хто її бачив.

Аріель зблідла, відчуваючи, як серце пропускає удари.

— Викрали? Але ми щойно попрощалися... О боже, це через мене? Через те, що я просила її про допомогу?

Дженна вхопила Аріель за плечі, заглядаючи прямо в очі.

— Зараз не час для самобичування. Батько підняв поліцію, але вони будуть шукати тижні. Нам потрібен Ілтон. Він єдиний, хто знає темні закаулки цього міста краще за копів. Ти знаєш, де він?

Аріель завагалася лише на секунду. Вона знала, де він може бути — він згадував про місце, де збираються його «свої».

— Я знаю. Збирайся. Ми підемо до нього разом. Тільки він зможе врятувати твою сестру.

Тим часом у самому серці промислового району, у барі «Сталеве ікло», де повітря було просякнуте запахом бензину, перегорілого масла та дешевого віскі, сидів Ілтон. Навколо гули потужні мотори мотоциклів, його друзі-байкери голосно сміялися, обговорюючи чергову гонку, але Ілтон не чув нічого. Він сидів у кутку, втупившись у телефон, чекаючи на дзвінок від Лінкольна.

Раптом вхідні двері бару відчинилися, впускаючи холодний вітер і двох дівчат, які виглядали тут як екзотичні птахи в клітці з хижаками. Дженна впевнено крокувала вперед, а за нею, ледь встигаючи, йшла Аріель, чий тендітний вигляд у цьому лігві байкерів викликав неоднозначні вигуки.

Ілтон підвівся, його очі розширилися від подиву та миттєвої люті.

— Дженно? Аріель? Якого біса ви тут робите?!

— Брітні викрали, Ілтоне! — крикнула Дженна, перекриваючи шум музики. — Прямо біля воріт! Оскар грає в законника, але ми знаємо, що це не спрацює.

Ілтон відчув, як усередині все похололо. Погляд його впав на Аріель. Вона стояла бліда, але в її очах він побачив ту саму рішучість, про яку вони говорили на складі. Вона була готова на все. Він зрозумів: тепер це не просто справа сестри Аріель. Тепер це війна за його власну кров.

Брітні опритомніла від різкого болю в потилиці та запаху вогкості й дешевого мазуту. Її голова розламувалася, а в роті відчувався металевий присмак крові. Вона відкрила очі й побачила над собою низьку бетонну стелю, поцятковану тріщинами, крізь які сочилася брудна вода. Це був підвал — глухий, темний і холодний.

Дівчина спробувала поворухнутися, але зап’ястя обпекло грубою мотузкою. Вона була прив’язана до старого металевого стільця посеред порожнього приміщення.

— Нарешті прокинулася, кримінальна принцеса, — пролунав глузливий голос із темряви.

З тіні вийшла дівчина в темній туніці, обвішаній ланцюгами. Це була Мелісса — та сама викрадачка, яка вколола їй транквілізатор. Вона виглядала як людина, яка давно забула, що таке закон. Мелісса була відомою в кримінальних колах байкерів як «Тінь», яка виконувала найнахабніші замовлення з викрадення людей.

— Хто ви? Чому я тут? — голос Брітні здригнувся, але вона змусила себе дивитися прямо в очі ворогу.

Мелісса лише криво посміхнулася, запалюючи тонку сигарету.

— Мені байдуже, хто ти, дитинко. Для мене ти просто цінний вантаж, який допоможе закрити один старий рахунок твого батька. Але поки твій братик Ілтон не почне робити правильні кроки, ти посидиш тут.

— Випусти мене! Мій брат знищить вас! — крикнула Брітні.

— Твій брат зараз занадто зайнятий своєю новою лялькою Аріель, щоб шукати тебе в дірах, про які не знають навіть щури, — Мелісса холодно видихнула дим в обличчя Брітні. — Джастіне! Йди сюди!

З кутка підвалу вийшов хлопець — худий, з татуюваннями на шиї та зухвалим поглядом. Джастін був черговим хуліганом, який ховався від закону під крилом Мелісси.

— Придивися за нею. Якщо смикнеться — знаєш, що робити. Тільки не пошкодь товар.

Мелісса пішла, зачинивши за собою важкі залізні двері. Джастін сів на ящик навпроти Брітні, крутячи в руках важку гумову дубинку. Він виглядав нудьгуючим і розслабленим, вважаючи, що тендітна дівчинка на стільці не становить загрози.

Брітні зрозуміла: це її єдиний шанс. Вона почала повільно, міліметр за міліметром, терти зап’ястя об гострий край металевої спинки стільця. Біль був нестерпним, шкіра горіла, але вона не зупинялася.

— Слухай, Джастіне... — почала вона м’яким, майже жалібним голосом, намагаючись відволікти його. — Ти виглядаєш занадто розумним для такої брудної роботи. Скільки вони тобі платять? Мій батько дасть тобі вдесятеро більше, якщо ти просто відчиниш двері.

Джастін пирхнув, наближаючись до неї.

— Твій батько — старий лев без зубів, красуне. Мені краще сидіти тут, ніж гнити в тюрмі. Не витрачай слова, вони тобі ще знадобляться, щоб благати про милість.

Він нахилився до неї, щоб перевірити вузол, і це була його фатальна помилка. Брітні відчула, як мотузка нарешті піддалася. Останній ривок — і її руки вільні.

Джастін помітив рух, але було запізно. Брітні, з силою, яку вона сама в собі не підозрювала, вихопила дубинку з його розслаблених рук. Одним чітким, розмашистим ударом вона поцілила йому прямо в скроню. Хлопець навіть не встиг скрикнути — його очі закотилися, і він важким мішком повалився на бетонну підлогу, втративши свідомість.

Брітні стояла над ним, важко дихаючи, міцно стискаючи зброю в закривавлених руках. Вона кинула погляд на двері. Тепер вона знала: вона більше не жертва. Вона — Уотсон. І вона збирається вийти з цього пекла сама, щоб зустріти Ілтона на півдорозі.

— Тепер твоя черга боятися, Меліссо, — прошепотіла вона, кидаючись до виходу.

Джастін прийшов до тями від різкого болю, що пульсував у скроні, наче там оселився розгніваний коваль. Він застогнав, відчуваючи на обличчі холодний бетон, а в роті — смак пилу. Повільно розплющивши очі, він побачив лише порожній стілець і обривки мотузок, які безглуздо валялися на підлозі. Його власна дубинка лежала поруч, як німий докір його нікчемності.

— Ти... маленьке стерво... — прохрипів він, намагаючись підвестися, але світ навколо нього нещадно кружляв.

У цей момент важкі залізні двері з гуркотом відчинилися, і на порозі з’явилася Мелісса. Вона тримала в руках два стакани кави, але, побачивши порожнє крісло і свого напарника, який повзав по підлозі, вона просто розтиснула пальці. Пластик хлюпнув об землю, заливаючи черевики Джастіна гарячою рідиною.

— Джастіне, ти що, знущаєшся з мене?! — її голос не був гучним, але від його холоду в хлопця перехопило подих. — Ти дав дівчиську, яка важить сорок кілограмів, обвести тебе навколо пальця?

Мелісса підійшла до нього і з розмаху штовхнула носком важкого чобота в бік.

— Вставай, шматок ідіота! Ти знаєш, хто наш замовник? Ти знаєш, що зробить босс, коли дізнається, що ми втратили єдиний важіль тиску на Оскара та Ілтона? Він нас не просто звільнить, він нас закопає живцем у тому ж лісі, де ми хотіли сховати її!

Джастін, хитаючись, нарешті підвівся, тримаючись за забиту голову. Його очі горіли люттю та соромом.

— Вона... вона ненормальна. Вона заговорила мені зуби, а потім накинулася, як дика кішка. Вона не могла далеко піти, тут скрізь лабіринти іржавих ангарів!

— Тоді чого ти стоїш?! — закричала Мелісса, вихоплюючи з-за пояса рацію. — Слухайте всі! Мале дівчисько втекло з четвертого сектора. Перекрити всі виїзди з промзони! Вона в світлій кофті, без зброї, перелякана. Хто її знайде — отримає бонус. Хто дасть їй вийти до дороги — краще відразу пустіть собі кулю в лоб.

Мелісса глянула на Джастіна з такою ненавистю, що той мимоволі відступив.

— Якщо ми не спіймаємо її до того, як сюди примчить Ілтон зі своїми псами, я особисто віддам тебе йому на розтерзання. Бери ніж і йди до західного виходу. Вона спробує пробратися до шосе.

Тим часом Брітні, задихаючись від бігу, ховалася за величезними металевими контейнерами. Її серце калатало так сильно, що, здавалося, його чути на весь склад. Руки все ще тремтіли після удару, але в душі палахкотіло дивне почуття тріумфу. Вона змогла. Вона не здалася. Тепер їй потрібно було лише одне — знайти вихід із цього залізобетонного пекла і попередити брата про Аріель, про Меліссу і про те, що за цим усім стоїть хтось набагато страшніший.

Вона чула, як навколо загарчали мотори мотоциклів. Полювання почалося. Мелісса не збиралася відпускати свій «товар», а Джастін прагнув помсти за свою ганьбу. Брітні притиснулася до холодної сталі контейнера, дивлячись на зоряне небо, яке здавалося таким далеким.

— Ну давай, Ілтоне... де ж ти є? — прошепотіла вона, збираючи залишки сил для останнього ривка до свободи.

Брітні бігла так швидко, що легені, здавалося, от-от вибухнуть від холодного нічного повітря. Попереду замиготіли вогні шосе — свобода була зовсім близько, лише через один занедбаний пустир. Вона вже відчувала запах свободи, але раптом простір перед нею розрізали сліпучі промені фар.

Чорний седан з висктом гальм перегородив їй шлях, піднімаючи хмару пилу та щебеню. Брітні заціпеніла, закриваючи обличчя руками від світла. Вона сподівалася побачити Ілтона, але з машини вискочив Джастін. Його обличчя було залите кров’ю з розбитої скроні, а погляд горів шаленою, неконтрольованою люттю.

— Думала, ти така розумна, дівчинко? — прохрипів він, кидаючись до неї.

Брітні спробувала розвернутися і втекти назад у темряву ангарів, але ноги зрадницьки підкосилися. Джастін наздогнав її в два стрибки. Він грубо вхопив її за волосся, змушуючи скрикнути від гострого болю, і потягнув до машини.

— Відпусти! Тобі кінець, чуєш?! — кричала Брітні, намагаючись вчепитися нігтями в його руки. — Мій брат знайде тебе і закопає заживо!

Він відчинив задні двері й буквально заштовхнув Брітні всередину. Вона вдарилася об сидіння, намагаючись вибити скло ногами, але Джастін миттєво заблокував замки.

— Куди ти мене везеш? Мій батько вб’є тебе, якщо зробиш щось зі мною! — крикнула Брітні, притискаючись до дверей.

Джастін сів за кермо і різко рвонув з місця, розвертаючи машину в протилежний бік від лігва байкерів. Його важке дихання і те, як міцно він стискав кермо, видавали його паніку.

Брітні дивилася у вікно, як вогні промзони, де могли бути Ілтон і Аріель, зникають у дзеркалі заднього виду. Вона зрозуміла, що ситуація стала ще гіршою. Тепер вона не просто заручниця — вона товар у руках відчайдушного невдахи, якому нема чого втрачати.

Машина виїхала на темну лісову дорогу, подалі від міських камер і свідків. Джастін постійно озирався, його параноя зростала з кожною хвилиною. Брітні бачила, як тремтять його руки.

«Якщо я не виберуся зараз, він просто позбудеться мене, якщо щось піде не так», — промайнуло в її голові.

Вона почала нишпорити руками по підлозі машини, сподіваючись знайти бодай щось — забуту викрутку, пляшку чи шматок дроту. Її серце калатало в ритмі з мотором, а в голові пульсувала лише одна думка: вона має дати знак Ілтону. Будь-який знак, поки темрява лісу не поглинула їх остаточно.