Раді Вас бачити!

Глава 6. Попіл сподівань

Минуло два довгих, виснажливих місяці. Для Роззі вони перетворилися на нескінченне коло пекла. Вона неодноразово намагалася втекти, підкуповувала покоївок, аби лише зробити один короткий дзвінок Саймону, але Шон Джонсон вибудував навколо неї стіну, яку неможливо було пробити. За кожну спробу бунту він карав її — замикав у кімнаті без світла на кілька днів, позбавляючи їжі та зв’язку зі світом. Синці на її тілі не встигали заживати, стаючи німими свідками його «любові».

Аріель весь цей час вела свою війну — війну з батьками. Вона вимагала, благала й нарешті домоглася дозволу відвідати сестру. Їдучи до особняка Джонсона, вона приготувала улюблені кекси Роззі — ті самі, які вони пекли разом у дитинстві, коли світ ще здавався безпечним. Келсі, бачачи, як згасає її молодша донька, сподівалася, що ця зустріч хоч трохи заспокоїть сімейні бурі.

Біля під’їзду до маєтку їх зустрів Шон. Він випромінював гостинність, яка здавалася Аріель огидною маскою. Він широко розправив обійми, вітаючи тестя й тещу, немов ідеальний зять. Коли він простягнув руку Аріель, вона лише різко відвернулася, демонструючи всю свою зневагу. Шон лише холодно посміхнувся — він знав, що перемога за ним.

Але коли на поріг вийшла Роззі, серце Аріель ледь не зупинилося. Сестра була блідою, немов полотно, її колись блискуче волосся потьмяніло, а очі здавалися величезними на схудлому обличчі. Аріель, забувши про всі правила, кинулася до неї й міцно обняла, відчуваючи крізь сукню кожну кісточку.

— Ти така худа... Роззі, що відбувається? Все добре? — Келсі теж була вражена виглядом доньки, але Шон, поклавши важку руку на спину дружини, міцно стиснув її.

— Вона просто ще звикає до статусу господині великого дому. Не хвилюйтеся, — його голос звучав як сталь у оксамиті.

— Ти сволота! Що ти з нею зробив?! — крикнула Аріель, не в змозі більше стримуватися.

— Замовкни! — гримнув Роберт. — Аріель, веди себе гідно, інакше ми зараз же поїдемо. Пробач її, Шоне, вона ще дитина...

Поки батьки розмовляли з господарем, Аріель вдалося відвести Роззі вбік. Там, за зачиненими дверима тераси, Роззі пошепки розповіла про все: про удари, про заперті кімнати, про те, як Шон насолоджується її стражданнями.

— Ми тікаємо. Сьогодні, — твердо сказала Аріель. — Саймон чекатиме нас увечері на пагорбах за містом. Я все підготувала.

Вечір настав швидко. Коли батьки поїхали, а в будинку запанувала тиша, сестри, захопивши лише найнеобхідніше та гроші, які Аріель таємно збирала, вислизнули через вікно. Вони бігли через ліс до пагорба, де їх мав чекати Саймон. Але замість рятівного гуркоту його машини, їх зустріла тиша і світло ліхтаря, що вдарило прямо в очі.

Саймон лежав на землі, закривавлений і зв’язаний. Шон сидів поруч на капоті своєї машини, з задоволеною усмішкою тримаючи Саймона за волосся, змушуючи його дивитися на дівчат.

— Ви далеко зібралися, лебідоньки? — процідив Шон. — Аріель, ти так і не зрозуміла свого місця. Тепер твоїй сестрі буде ще гірше через твою дурість.

— Ні! Прошу, не чіпай їх! — закричала Роззі, падаючи на коліна.

Шон одним ударом вирубив Саймона, і той нерухомо впав на траву. Охоронці підхопили Роззі, а Аріель грубо відштовхнули до іншої машини. Роззі кричала, благаючи не розлучати їх, але Шон не знав жалю.

Він відвіз Роззі назад і особисто заштовхнув її на підвал — тісне, курне приміщення без вікна. Він виштовхнув її з такою силою, що вона впала на коліна. Він холодно сказав:

— Будеш сидіти тут, поки не порозумнішаєш. А з твоєю сестрою я зроблю те саме, якщо вона ще раз посміє мені заважати.

Двері з гуркотом зачинилися, клацнув замок. Роззі залишилася в повній темряві, ридаючи й молячись лише про одне: щоб з Аріель нічого не сталося.

Тим часом охоронці викинули Аріель на узбіччі порожньої дороги, залишивши її там, як непотрібну річ. Батьки знайшли її через кілька годин. Келсі кричала від жаху, бачачи доньку в такому стані, а Роберт намагався з’ясувати, хто посмів так вчинити.

Аріель прийшла до тями вже вдома, у своєму ліжку. Лікар запевнив, що це лише ушиби та шок.

— Донечко, люба, — Келсі стискала її руку. — Все добре...

— Де Роззі? Де моя сестра?! Вона в небезпеці! — Аріель намагалася встати, але слабкість знову повалила її на подушки.

— Все добре, нам дзвонили, з нею все гаразд, — ласкаво брехала мати, не бажаючи вірити в жах.

Але Аріель не вірила. І підтвердження прийшло за годину — коротке повідомлення на телефон від невідомого номера. Це був Шон. «Я зачинив твою сестру у підвал. Нехай вона там згние, якщо ти не заспокоїшся. Ти програла, маленька лікарко».

Аріель почала плакати — спочатку тихо, а потім цей плач переріс у глухе ридання. Вона зрозуміла: закон не працює. Батьки не допоможуть. Саймон розбитий. Тепер вона має знайти тих, хто живе поза законом. Тих, хто не боїться крові. Тих, хто зможе вбити Шона Джонсона.

Вона витерла сльози. Її погляд став холодним і гострим, як скальпель.

Наступного ранку Аріель прокинулася з відчуттям, ніби її стару особистість спалили дотла. Та дівчина, яка боялася батьківського гніву і вірила в справедливість, зникла разом із нічним туманом. Тепер у її венах текла холодна рішучість. Вона знищить Шона Джонсона. Вона вирве Роззі з його лап, навіть якщо для цього доведеться укласти угоду з самим злочинцем.

Ранок у медичному університеті завжди починався з метушні, але сьогодні Аріель Вільямс не помічала нічого навколо. Вона йшла вздовж жвавої траси, притискаючи до грудей важкі підручники з хірургії, які здавалися невагомими порівняно з тим каменем, що лежав у неї на душі. Кожен крок віддавався болем — вона бачила перед собою лише обличчя Роззі, її згаслі очі та ті страшні синці, які сестра так старанно ховала. Банкрутство батька стало для них вироком, а Роззі стала розмінною монетою, викупом, який віддали жорстокому чудовиську.

Аріель так занурилася у свій відчай, що не почула вереску гальм. Сріблястий спорткар на величезній швидкості вилетів з-за повороту, не встигаючи зупинитися перед пішохідним переходом. Світ навколо завмер. Дівчина стояла як укопана, паралізована страхом. Підручники вислизнули з рук, розлітаючись по асфальту, немов поранені птахи. Вона бачила лише сліпуче світло фар, що невблаганно наближалося, готуючись поставити крапку в її житті.

Раптом чиясь сильна рука різко смикнула її назад.

Сталева хватка за талію буквально вирвала її з лап смерті. Аріель втиснулася спиною в чиїсь широкі груди, відчуваючи запах дорогого тютюну, шкіри та ледь помітний металевий аромат, який буває лише у зброї. Автомобіль пронісся повз, обдавши їх обличчя гарячим повітрям та запахом паленої гуми.

— Ти осліпла? Не бачиш, що ледь не потрапила під колеса?! — пролунав над самим вухом грубий, низький голос, від якого по тілу пробігли сироти.

Аріель здригнулася, намагаючись віддихатися. Її серце калатало десь у горлі. Вона повільно підняла погляд і зустрілася з ним очима. Перед нею стояв хлопець у темній шкіряній куртці, з розпатланим вітром каштановим волоссям. Ілтон. Вона впізнала його миттєво. В університеті про нього ходили легенди — син Оскара Уотсона, спадкоємець кримінальної імперії, людина, яку боялися навіть викладачі.

Його погляд, гострий і холодний, затримався на її обличчі набагато довше, ніж вимагала ввічливість. Ілтон не поспішав відпускати її талію. Він немов намагався розгадати таємницю цих глибоких карих очей, у яких він побачив не просто переляк, а справжнє море болю та ненависті. У цей момент між ними пролетіла іскра, яка була небезпечнішою за вогонь. Це було не просто випадкове рятування — це був вибух, який змінив траєкторію їхніх життів назавжди.

— Відпусти мене... — ледь чутно видихнула Аріель, намагаючись втекти від цього дивного, пекучого тяжіння. — Вибач, я дуже поспішаю!

Вона почала гарячково збирати книги, ховаючи тремтячі руки. Вона мала бігти. Кожна хвилина була на рахунку. Попереду — пошук зв’язків, розробка плану, зустріч із Брітні, з якою вона познайомилася в університеті й через яку сподівалася вийти на Уотсонів.

Аріель ще не знала, що від Ілтона неможливо піти просто так. Він стояв і дивився їй услід, і в його очах, де зазвичай панувала лише холодна байдужість, з’явився хижий інтерес. Він ніколи не зустрічав такої дикої суміші невинності та відчаю. Щось у цій «маленькій лікарці» зачепило струни його душі, які він вважав давно мертвими.

— Хто ти така, кароока? — прошепотів Ілтон сам до себе, дивлячись, як її постать зникає в дверях університету.

Він ще не знав, що вона шукає його не через кохання, а як знаряддя вбивства. А Аріель не знала, що цей хлопець, який не знав жалості до ворогів, стане її єдиною зброєю проти Шона. Вона шукала в ньому порятунок для сестри, але сама того не помічаючи, зробила перший крок на мінне поле чужої війни. Їхня історія тільки починалася, і вона обіцяла бути написаною кров'ю та пристрастю.