Раді Вас бачити!

КАЙРА

Залу зборів я побачила вперше — і одразу зрозуміла, що її будували не для свят.

Вона розташовувалася у тій самій будівлі, де і підвал, в якому мене тримали.

Масивні кам'яні стіни без прикрас, довгі дерев'яні лави вздовж боків, забиті людьми щільно, плече до плеча. Попереду, за великим дерев’яним столом — три крісла для суддів, важкі, з високими різьбленими спинками. Праворуч від столу — місце для того, кого судять. Просто стілець. Без спинки. Без підлокітників.

Мене ввели, і зала затихла.

Сотні поглядів — одразу, всі разом, як удар долонею в груди. Я йшла між рядами і дивилась прямо перед собою, відчуваючи їх фізично на своїй шкірі — гарячі, важкі, повні всього того, що зграя носила в собі від дня мого приходу і не наважувалась сказати вголос.

Сіла на стілець. Випрямила спину. Поклала руки на коліна.

Маркус зайняв крайнє суддівське крісло ліворуч. Поруч із ним — жрець Едвін, з тим самим обличчям, з яким ще недавно проводив наш з Доріаном шлюбний обряд: спокійним, зваженим, таким, що нічого не обіцяє наперед. В кріслі праворуч сидів старійшина Бертон. Сивий, прямий, з руками, складеними перед собою. Він ще не дивився на мене, копирсаючись у стосі паперів перед собою.

— Рада старійшин скликана, — сказав Маркус рівно. — Альфайка Кайра звинувачується у навмисному отруєнні дітей зграї, що призвело до загибелі однієї дитини. Сьогодні слово мають обвинувачі.

Першою встала жінка в чорній хустці.

Я впізнала її одразу — бачила на вулиці, коли мене вели через поселення. Вона стояла нерухомо і дивилася кудись у порожнечу. Потім здригнулася, невпевненим кроком підійшла до центру зали, зупинилась, і я побачила, як тремтять в неї руки.

— Мою доньку звали Анна, — тихо сказала жінка. — Вона любила малювати. У неї було довге волосся, я щоранку заплітала їй дві коси.

Зала мовчала.

— Я не знаю, чи вона це зробила навмисне. Може, ні. Але Анна йшла до школи здорова, а додому її принесли з жаром. І більше вона не прокинулась. — Жінка подивилась на мене — прямо, порожньо, що якось боліло більше за ненависть. — Я хочу знати, чому.

Вона повернулась і пішла на своє місце.

Я дивилась на неї, і щось у грудях стискалось так, що важко було дихати рівно. Не провина — я не давала тих пиріжків. Але й не невинність — бо я була тут, а дитина мертва, і зграя тепер шукає відповідь, якої я поки що не можу дати вголос.

Потім говорили інші батьки. Їхні слова зливалися — страх, гнів, розпач, що шукає форму і знаходить найпростішу. Хтось кричав. Хтось плакав. Хтось просто стояв і тикав у мій бік пальцем, і цей мовчазний жест був красномовнішим за будь-який крик.

Я слухала. Не відводила очей. Не захищалась.

Потім на середину зали вийшов один з воїнів.

Гарт — я не знала його імені до цього дня, але обличчя пам'ятала. Він дивився на мене ще з першого тижня так, як дивляться на ворога, якого поки що не наказали вбивати. Рівний погляд, рівний голос, руки вздовж тіла — він не потребував жестів.

— Вона Воїн-Хранитель, — сказав він. — Народжена вбивати вовків. Це не образа — це факт, записаний у кожній книзі про її рід. — Він зробив крок до центру зали. — Вона вбила Лукаса. Принца нашої зграї. Вісімнадцятирічного хлопця, що не мав до неї жодного особистого рахунку.

Зала зашуміла. Він підняв руку — і зала затихла.

— Вона прийшла сюди, щоб убити Доріана. Її зброя — транс, що дезорієнтує вовків. Її кров — магія, що може як вбити, так і підсилити. — Він повернувся до суддів. — На її грудях медальйон Хранителів. Вона носить його відкрито. Це не жінка, яка забула, ким є — це жінка, яка пам'ятає. І ви хочете вірити, що вона не становить загрози для наших дітей?

Бертон нарешті підняв голову. Подивився на медальйон у мене на шиї.

Я не торкнулась до нього. Просто тримала погляд Гарта.

— Вона могла це зробити, — закінчив він просто. — І в неї були для цього всі причини.

Останньою встала Ліліана.

Вона йшла до центру зали повільно — у темній сукні, волосся прибрано акуратно, обличчя бліде і сумне тією сумністю, що виглядає як турбота. Зупинилась. Обвела зал поглядом — і в цьому погляді не було ні тріумфу, ні злоби. Тільки біль. Так старанно зіграний, що я майже повірила.

Майже.

— Я цілителька, — сказала вона тихо. — І я не хочу звинувачувати. Я хочу говорити про те, що знаю. — Вона склала руки перед собою. — Кров Хранителя — це магія. Стародавня, непередбачувана, погано вивчена. Ми знаємо, що вона може змінювати тих, до кого торкається. — Пауза. — Ми не знаємо всього, що вона може зробити з дитиною.

Хтось у залі різко видихнув.

— Я не кажу, що вона хотіла зашкодити, — продовжила Ліліана. — Можливо, вона сама не розуміє своєї сили. Але діти захворіли після того, як вона торкалась до них. Дитина померла. — Вона опустила очі. — Я просто прошу зграю про обережність. Це все.

Вона повернулась і пішла на місце.

Жодного прямого звинувачення. Жодного слова, за яке можна зачепитись. Тільки страх, вкладений у чужі серця так майстерно, що вони самі не помітили, як він там опинився.

Це було найнебезпечніше, що я чула сьогодні.

Маркус оголосив перерву до завтра.

Мене вивели.

Ніч у підвалі була довгою.

Я лежала на матраці і дивилась у темряву — справжню темряву, без жодного просвітку. Де-не-де крізь щілини в дверях вгорі сходів пробивалась тонка смужка коридорного смолоскипа, але сюди вона не діставала.

Десь на північ билося його серце. Ближче, ніж сьогодні вранці. Набагато ближче.

Він повертався.

Я заборонила собі думати про це, але — думала, знову і знову рахувала ці удари, які зараз чомусь шалено прискорилися.

Через деякий час за верхніми дверима почувся шум: голоси, кроки.

Важкі, рівні. Не вже знайомі мені кроки охоронців – ті ходили інакше, з якоюсь особливою розміреністю людей, що несуть нудну службу.

Ці кроки мали в собі щось інше — стриману швидкість людини, що змушує себе не бігти.

Двері камери відчинилися, заливши сходи світлом від світильника.

Я сіла на матраці.

Доріан з'явився з напівтемряви коридору — з кошиком в одній руці і світильником у другій. За ним охоронець ніс ще щось, велике і м'яке.

Зупинившись перед гратами, Доріан поставив світильник на підлогу — полум'я затремтіло і вистояло, розганяючи темряву на кілька кроків навколо себе.

Вперше за довгі дні я побачила його обличчя.

Втомлене, трохи схудле. Дорога була довгою — це видно по пилу на плечах, по різкому осінньому холоді, що йшов від нього хвилями. Щелепа стиснута. Але очі — уважні, темні, без тієї порожнечі, що раніше так лякала мене в них.

Охоронець відімкнув замок решітки, поклав на підлогу великий темний згорток і пішов.

— Маркус мені розповів, — нарешті промовив він, навіть не привітавшись. — Про суд. Про звинувачення. — Пауза. — Про дівчинку.

Я мовчала.

Він сів на підлогу, притулившись спиною до стіни.

— Мене позбавлено права віддавати накази стосовно тебе, поки іде суд. Бо я твій чоловік, і тому не можу бути неупередженим. – Слова лунали чітко, але я чула в голосі сум. — Завтра я буду в залі. Говоритиму. Як свідок.

Я продовжувала мовчати, дивлячись на кам’яну підлогу.

Доріан підвівся на ноги, потім розгорнув згорток, який приніс охоронець. Це виявилося великою теплою ковдрою. Доріан присів переді мною навпочіпки, огортаючи ковдрою мої плечі. Трохи затримав свої руки на моїх крижаних пальцях. Зазирнув мені в очі.

— Я не вірю, що це зробила ти.

Його серце зараз билося так шалено, що мені було навіть трохи лячно.

Я не знала, що йому відповісти. Бо і моє серце чомусь прискорилося, пропускаючи удари. На щастя, він цього не чує. Чи також чує, але не показує цього?

Яка іронія долі.

Зараз він – єдина реальна підтримка, що в мене є в цій зграї. Але я зовсім не впевнена, що можу хоч трохи йому довіряти.

Доріан махнув головою, вказуючи на кошик біля решітки.

– Там їжа та свічки. Кажи, що ще тобі потрібно – все принесуть.

– Дякую. Нічого не треба. – Нарешті вимовила я. Голос звучав холодно та відсторонено. – Іди спати. Ти втомився з дороги.

Болісна тінь пробігла по його обличчю. Він помовчав, потім встав, зробив крок.

– Кайро! – і замовк, не продовжуючи.

Я дивилася на стіну перед собою.

Доріан ще постояв — мить, не більше. Потім розвернувся та пішов.

Я загорнулася у ковдру. Лягла.

Його серце билось десь у темряві над головою — рівно, сильно, зовсім близько. І чомусь мені зараз було боляче від цих ударів.