Раді Вас бачити!

КАЙРА

 

Світанок шостого дня у полоні я зустріла на підлозі.

Не пам'ятала, коли заснула — здається, під ранок, коли пальці вже не слухались, а очі самі заплющувались від втоми. Спина боліла від холодної підлоги, шия затерпла, але я навіть не поворухнулась. Просто лежала і дивилась на стелю, стискаючи в долоні той маленький шматок іржавого металу.

Гвіздок.

Я знайшла його другого дня — ні, третього? Дні зливались в одне сіре марево очікування і страху.

Я нервово ходила кімнатою вперед-назад, роздумуючи над своїм становищем. Стара дерев’яна підлога сумно скрипіла під моїми ногами. Не одразу помітила,  але згодом одна відмінність привернула мою увагу. Не просто дерево, що стогне. А дерево, що рухається.

Дошка похитнулась під моєю ногою.

Серце калатнуло так, що я здригнулась.

Я присіла. Пальці тремтіли — від страху чи надії, не знаю — коли я намагалася підчепити нігтями край дошки. Тягнула. Вона піддавалась повільно, зі скрипом, відкриваючи темну порожнину під собою.

І там, у пилюці та павутинні, серед старого сміття забутих років — я знайшла його.

Гвіздок. Старий. Іржавий. Зігнутий на кінці, ніби хтось намагався ним щось підважити і зламав. Хтось, багато років тому, загубив його там, і дошка ніколи не була прибита назад.

Я витягла його, і рука тремтіла так сильно, що ледь не впустила.

Він був холодний. Товстий. Реальний.

Не меч. Не ніж. Навіть не цвях із справжньої зброї.

Але це було щось.

Щось, чим я могла боротись.

Тієї ночі я вирішила спробувати.

Обрала три прути на дерев’яній  решітці вікна – вони здалися мені тоншими за інші. Приклала гвіздок до першого прута і почала дряпати.

Повільно. Обережно. Намагаючись не шуміти.

Метал шкрябав по дереву з тихим шарудінням, і я здригалась після кожного звуку, прислухаючись — чи не почули? Чи не йдуть? Серце калатало так голосно, що здавалось, його чути на весь дім.

За першу ніч я зробила тільки неглибоку подряпину.

За другу — трохи глибше.

За третю пальці почали кривавити. Шкіра на великому пальці лопнула від постійного тиску, і гвіздок став слизьким від крові. Я обмотала палець шматком тканини, відірваним від сорочки, і продовжила.

За четверту — цю останню ніч — я дряпала, поки рука не заніміла, поки очі не почали заплющуватись самі. Прут був майже наскрізь пошкрябаний. Ще трохи. Ще один день.

Але часу більше немає.

Завтра весілля.

Сьогодні вночі я або втечу, або...

Я не дозволила собі подумати про друге "або".

 

Я насилу підвелася з підлоги, подивилася у вікно. Небо на сході світліло — спочатку сіре, потім рожеве, нарешті золоте. Сонце ще не зійшло, але світло вже розливалось над лісом, м'яке і тепле, обіцяючи гарний день.

Зграя прокидалась.

Перша, кого я побачила, була молода жінка з немовлям на руках. Вона вийшла з будинку навпроти — невеликого, затишного, з різьбленими віконницями — і сіла на ганок. Немовля плакало тихенько, і вона розгорнула сорочку, приклала дитину до грудей. Заспівала щось. Я не чула слів, тільки мелодію — повільну, ніжну. Колискову.

Мою матір я майже не пам'ятала. Тільки уривками — запах, усмішку, тепло рук. Але колискову пам'ятала. Мелодія була іншою, але відчуття — те саме. Материнська ніжність, що не має мови, не має нації, не має різниці між людьми і перевертнями.

Щось стиснулось у грудях, і я швидко відвела погляд.

Далі, на великій галявині між будинками, воїни вже почали ранкове тренування. Я впізнала цей ритуал — бачила його щоранку з вікна. Вони виходили з мечами, списами, ножами, шикувались у пари і тренувались. Брязкіт металу розносився лісом, змішуючись з криками інструктора — літнього чоловіка з сивим волоссям і величезним шрамом через все обличчя.

Він підійшов до молодого хлопця — не більше шістнадцяти — і поправив його стійку. Терпляче, без крику, без гніву. Показав правильний хват меча, як переносити вагу, як тримати рівновагу. Хлопець слухав уважно, кивав, повторював рух. Інструктор спостерігав, потім кивнув схвально і поплескав його по плечу.

Так само навчав мене Родерік.

Холод пробіг по спині, і я знову відвела погляд.

Трохи лівіше, ближче до лісу, діти бігли гуртом до великого дерев'яного будинку. Багато дітей — маленькі тримались за руки, старші йшли позаду, штовхались, сміялись. Біля входу їх зустрічала жінка в простій коричневій сукні, усміхалась, пропускала всередину.

Школа.

У перевертнів є школа.

Я ніколи не думала про це. Ніколи не уявляла, що вони вчаться читати, писати, рахувати. Що їхні діти сідають за парти і слухають уроки, скаржаться на домашні завдання, і мріють про перерву.

Я ніколи не бачила в них людей. Лише звірів. Хижаків. Вбивць. Чудовиськ з людськими обличчями.

Але зараз, дивлячись на них крізь ранкове світло, я бачила не зграю. Я бачила місто. Людей. Звичайне буденне життя.

Біля колодязя три жінки набирали воду. Одна сміялась так голосно, що я чула навіть крізь закрите вікно. Інша показувала щось на руці — обручку? нову? — і третя обійняла її, привітала. Радість була щирою, теплою. Подружньою.

Як Брайна обіймала мене, коли я повернулась з першого полювання.

Далі, біля кузні, дзвенів молот по ковадлу. Коваль — величезний чоловік з голим торсом, весь у шрамах і поту — працював над чимось, що червоніло у вогні. Поруч стояв хлопчик років десяти, спостерігав із захопленням. Коваль щось сказав, усміхнувся, дав хлопцю тримати щипці. Навчав.

Біля сусіднього будинку старий дідусь сидів на лавці і різьбив щось з дерева — я не бачила що, але тирса летіла йому під ноги, і руки рухались впевнено, легко. Поруч з ним, на тій самій лавці, сиділа старенька жінка і в'язала. Вони не розмовляли. Просто сиділи поруч, у тиші, і це було... затишно. По-домашньому.

Як мої батьки сиділи вечорами на терасі.

Я відступила від вікна, притиснулась спиною до стіни.

Не думай про це. Не дивись на них як на людей. Вони вбили твою родину. Вони — вороги.

Але голос у голові був тихішим, ніж зазвичай.

Бо я бачила матір з немовлям. Вчителя з учнями. Коваля з підмайстром. Старих, що просто сиділи поруч і насолоджувались тишею.

Я бачила життя.

І чомусь це було страшніше, ніж бачити чудовиськ.

 

День тягнувся неможливо повільно.

Я сиділа на ліжку і дивилась у вікно, і не могла відірвати погляд. Ліс навколо зграї був неймовірний — високі сосни, що тягнулись до неба, густий підлісок, що палахкотів осінніми барвами — червоним, золотим, оранжевим. Птахи співали десь у кронах. Вітер шелестів листям, і здавалось, ліс дихає.

Я виросла в кам'яній фортеці. У місті, де дерева росли тільки в садах, за високими мурами. Тут же ліс був всюди — між будинками, за будинками, навколо будинків. Зграя жила У лісі, не поруч з ним. Як частина.

Це було красиво.

Я ненавиділа себе за те, що подумала це.

Їжу принесли ввечері — та сама мовчазна жінка, що приходила щодня. Поставила тацю на стіл, глянула на мене коротко — без цікавості, без жалості, просто глянула — і пішла. Двері зачинились, замок клацнув.

Я підійшла до столу. Хліб, м'ясо, овочі, вода. Їжа проста, але свіжа.

З'їла все. Мені потрібні були сили.

Сонце сідало. Небо палало червоним і помаранчевим, відкидаючи довгі тіні на землю. Зграя готувалась до ночі — вогні в будинках запалювались один за одним, голоси ставали тихішими, діти заходили додому.

Я підійшла до вікна. Глянула на прути.

Три прути пошкрябані майже наскрізь. Ще трохи — і вони зламаються.

Серце забилось швидше.

Пора.

 

Я почекала, поки стемніє зовсім. Поки вогні в будинках почнуть гаснути. Поки зграя засне.

Місяць зійшов над лісом — великий, майже повний. Завтра він буде повним зовсім.

Завтра весілля.

Ні!

Я взяла гвіздок, підійшла до вікна. Руки тремтіли, але я стиснула зуби і приклала метал до першого прута.

Останній раз.

Дряпала швидше, ніж зазвичай. Не обережно. Не тихо. Просто дряпала, поки дерево не почало тріщати під тиском. Ще. Ще трохи.

Тріск.

Прут зламався.

Я застигла, прислухаючись. Тиша. Ніхто не прийшов.

Другий прут. Дряпала, тиснула, крутила гвіздком у щілині. Дерево подалось, зламалось.

Третій.

Тріск — гучніший, ніж хотілось. Я знову завмерла, серце калатало у скронях.

Тиша.

Я відкинула зламані прути всередину кімнати. У решітці з'явився отвір — вузький, але достатній. Я протиснусь.

Зараз або ніколи.

Я зачепилась руками за раму, просунула голову у отвір. Плечі. Тісно, дерево дряпало шкіру, але я продовжувала. Груди, живіт — застрягла на мить, паніка хвилею, але я втягнула живіт і просунулась далі. Стегна, ноги.

Я висіла на руках з зовнішнього боку вікна.

Другий поверх. Внизу земля, темна і далека.

Не думай. Просто стрибай.

Розтиснула пальці.

Політ — короткий, страшний — і потім удар.

Я приземлилась на ноги, але неправильно, вага перенеслась вбік, і права щиколотка подалась під кутом, яким не мала. Біль вистрелив вгору по нозі, аж до коліна, і я ледь не закричала. Стиснула зуби, закусила губу до крові.

Не кричати. Не видавати себе.

Лежала секунду на траві, дихала важко, чекала, поки біль трохи відступить. Щиколотка пульсувала, але я могла ворушити ногою. Не зламана. Підвернута.

Не важливо. Треба бігти.

Я підвелась, спираючись на здорову ногу. Спробувала ступити на праву — біль, гострий і неприємний, але терпимий. Я зможу.

Маю.

Озирнулась. Будинок Альфи здіймався за спиною — темний, величезний, з кількома вікнами, що світились зсередини. Моє вікно зяяло чорною дірою на другому поверсі. Зламані прути не видно звідси, але якщо хтось гляне вгору...

Біжи!

Я кинулась між будинками.

Біль у щиколотці пульсував з кожним кроком, але я не зупинялась. Трималась тіней, притискалась до стін, намагалась не шуміти. Серце в грудях калатало так голосно, що здавалось, його чути на всю зграю.

Вулиця порожня. Вогні в будинках погашені. Тільки місяць світив зверху — холодним, байдужим світлом.

Я біжу повз будинок, де вранці сиділа жінка з немовлям. Повз школу з різьбленими вікнами. Повз кузню, де ще тліли вугілля у горні, червоні, як очі в темряві.

Ліс. Мені треба дійти до лісу. Там я зможу сховатись. Там я знаю, як вижити.

Ще один будинок. Ще один. Я майже на краю міста, бачу дерева попереду, темні силуети на тлі місячного неба.

Ще трохи.

Щиколотка вже майже не боліла — адреналін заглушив біль, залишивши тільки жар і необхідність рухатись.

Десять кроків до лісу.

П'ять.

Я вже відчувала запах сосни, вологої землі, волі—

— Стій.

Голос з темряви — спокійний, рівний, не голосний.

Я застигла.

З тіні між деревами вийшов чоловік. Високий, широкі плечі, коротке волосся. Сірі очі дивились на мене уважно, без злості, без здивування. Ніби він знав. Ніби чекав.

— Не роби це складнішим, — сказав він тихо.

Я відступила на крок. Потім ще один. Щиколотка протестувала, але я не звернула уваги.

— Пусти мене, — прошепотіла, все ще сподіваючись не привернути увагу вартових

— Не можу.

— Я тебе не знаю. Ти мені нічого не винен. Просто... відвернись. Зроби вигляд, що не бачив мене.

Він не поворухнувся.

— Я Бета. Мій Альфа наказав не випускати тебе. Тому так і буде.

Я не мала часу на роздуми. Інстинктивно кинулась убік, намагаючись оббігти його, прорватись до лісу.

Він був швидшим.

Рука схопила мене за зап'ястя — міцно, але не боляче. Я відсмикнулась, вдарила вільною рукою, намагаючись вирватись. Він ухилився, перехопив другу руку, розвернув мене спиною до себе і притиснув обидва зап'ястя разом.

Я билась. Відчайдушно, люто, не думаючи. Намагалась вдарити п'ятою по нозі, головою в груди, будь-чим, аби тільки вирватись.

— Досить, — сказав він тихо, майже м'яко. — Ти поранена. Не роби гірше.

— Пусти!

— Ні.

Я билась ще хвилину, поки сили не вичерпались. Поки не зрозуміла, що марно. Він сильніший. Швидший. Перевертень.

Я програла…

Тіло обм'якло, ноги ледь тримали. Щиколотка пульсувала болем, що вже не глушив адреналін. Груди здіймались важко, дихання переривчасте.

— Ти втекла далеко, — сказав Рейн, і в голосі було щось схоже на... повагу? — Майже дійшла до лісу. Якби не мій вечірній обхід – довелося б потім шукати тебе у хащах.

Я не відповіла. Просто стояла, спиною до нього, і відчувала, як з очей течуть сльози. Тихо, без ридань, просто течуть.

— Ходімо, — сказав він. — Альфа чекає.

 

Він вів мене назад тією ж дорогою, тримаючи за руку — не грубо, але непохитно. Я шкутильгала, намагаючись обережніше наступати на праву ногу, але він помітив.

— Підвернула? — запитав.

Я не відповіла.

Він зітхнув, зупинився.

— Хочеш, щоб поніс?

— Ні! — вирвалось різко.

— Добре, — він знову пішов, але повільніше. Підлаштовувався під мій крок.

Ми дійшли до будинку Альфи. Піднялись сходами. Коридор. Двері в одну з кімнат відчинені, звідти падало світло.

Рейн постукав у косяк.

— Увійди, — голос Доріана. Холодний. Рівний.

Ми увійшли.

Альфа стояв біля вікна, спиною до дверей, схрестив руки на грудях. Він не обернувся одразу. Просто стояв і дивився у темряву за вікном.

— Що сталося? — запитав він, не обертаючись.

— Втекала, — відповів Рейн коротко.

Тепер Доріан обернувся. Подивився на мене — холодним, порожнім поглядом, у якому не було нічого. Ні гніву, ні здивування. Нічого.

Потім перевів погляд на Рейна.

— Як вона вийшла?

— Ще не з’ясував, але схоже, що стрибнула з вікна. Ногу травмувала.

Доріан мовчав секунду. Потім щось ледь помітне торкнулось кутика його губ. Не усмішка. Щось холодніше.

— Завтра весілля, — сказав він. Не мені. Рейну.

Повисла тиша. Довга. Важка.

Рейн не поворухнувся. Не здригнувся. Але я відчула, як його рука на моєму зап'ясті напружилась.

— Що? — голос Рейна був тихим. Небезпечно тихим.

— Ти чув, — Доріан подивився йому прямо в очі. — Завтра, коли місяць зійде, вона стане моєю дружиною.

— Доріане...

— Відведи її назад. Подвій охорону. Нехай її прив’яжуть до ліжка.

Рейн не поворухнувся. Дивився на свого Альфу, і на обличчі боролось щось — здивування, гнів, непорозуміння.

— Ти... впевнений? — запитав він нарешті.

— Відведи її, — повторив Доріан. — Ми поговоримо після.

Пауза. Довга. Напружена.

Потім Рейн кивнув. Коротко, різко.

— Ходімо, — сказав він мені.

Я не поворухнулась. Дивилась на Доріана, на його холодне обличчя, на чорні очі без дна.

— Я ніколи не прийму це, — сказала я тихо. — Ніколи.

Він подивився мені в очі. Потім відвернувся до вікна.

— Побачимо.

 

Рейн відвів мене назад у кімнату. Відчинив двері, впустив всередину. Я увійшла, обернулась.

Він стояв на порозі і дивився на мене дивно. Не зло. Не з жалістю. З чимось схожим на... розуміння?

— Спробуй відпочити, — сказав він. — Завтра буде важко.

І зачинив двері.

Замок клацнув.

Мене не прив’язали.

Я стояла посеред кімнати, дивилась на вікно зі зламаною решіткою, і відчувала, як всередині все стискається в один холодний, важкий вузол.

Я спробувала.

І провалилась.

Завтра я стану його дружиною.

Я ненавиділа його сильніше, ніж будь-коли!