Раді Вас бачити!

ДОРІАН

Ранок весільного дня я зустрів біля вікна своєї спальні. Я так і не зміг заснути цієї ночі — думки та сумніви рвали мене зсередини.

 Десь за стіною, у сусідній кімнаті, теж не спала вона. Я не чув звуків, але чомусь відчував це — так само, як відчуваєш наближення грози.

Коли небо на сході почало світліти, я вперше за ніч відірвав погляд від темряви. День обіцяв бути ясним — жодної хмаринки, повітря тепле навіть зараз, перед світанком. До вечора буде спекотно.

Ідеальна погода для весілля.

Я відвернувся від вікна, пройшов до ванної кімнати. Вода в умивальнику була прохолодною — плеснув собі в обличчя, намагаючись змити втому. На жаль, не допомогло. Відображення в дзеркалі виглядало виснаженим, очі запалі, губи стиснуті в тонку лінію.

Одягнувся. Простий повсякденний чорний одяг — до вечора, коли доведеться перевдягтись у весільне біле. Традиція. Альфа, його наречена, а також всі присутні мають стояти під повним Місяцем у білому -  кольорі місячного сяйва. І нехай це весілля не зовсім справжнє, але деяких традицій доведеться дотримуватися.

У двері постукали.

— Так, — відгукнувся я.

До кімнати увійшов Теодор – цілитель зграї. Як завжди — з невеликою торбою, зі спокійним обличчям, з тією впевненістю, яку дають роки практики. Поставив торбу на стіл, діставав невеличкий скляний флакон із темною рідиною.

— Доброго ранку, Альфо, — голос тихий, професійний. — Як завжди приніс ваші ліки.

Я підійшов до столу, взяв флакон. Гірка рідина, знайомий смак. Сімнадцять років я починав майже кожен свій ранок з цього.

Теодор дивився на мене уважно — занадто уважно. Професійний погляд цілителя, що шукає ознаки хвороби.

— Ти не спав цієї ночі, — сказав він. Не питання — констатація.

— Ні.

— І не їв увечорі.

— Не був голодний.

Він підійшов ближче, поклав долоню мені на чоло, потім на шию, перевіряючи пульс. Нахмурився злегка.

— Серце б'ється занадто швидко. Температури немає, але ти виснажений.

— Сьогодні важливий день, — відповів я. — Весілля. Це... хвилює.

Теодор кивнув повільно.

— Розумію. Це природно. — Він повернувся до торби, дістав ще одну маленьку пляшечку. — Випий це теж. Для сил. Для спокою. Тобі потрібно протриматись до вечора.

Я взяв пляшечку, випив залпом. Щось терпке, з присмаком м'яти.

— Дякую.

— Як... як вона? — запитав Теодор, збираючи речі назад. — Дівчина. Кайра.

Я не відразу відповів. Обернувся до вікна.

— Не знаю. Не бачив її з вечора.

— Ліліана каже... — він замовчав, потім продовжив обережно, — каже, що дівчина сильна. Гордовита. Не зламається легко.

Щось смикнулось у грудях. Я стиснув щелепи.

— Подивимося. Якщо проявить розум та далекоглядність – ламати її не доведеться.

Теодор мовчав, копирсаючись у своїй торбі. Потім, напевно, таки вирішив запитати.

— Навіщо тобі це весілля, Доріане?

Я різко обернувся до нього. Він дивився на мене тим поглядом, яким дивився роками — як на сина, якого виростив після смерті батьків. Турботливо. З любов'ю. І з великою тривогою в очах.

— Я хочу, щоб зграя була в безпеці, — сказав я рівно. — Це все, що має значення.

Він повільно кивнув. Не повірив — я бачив це— але кивнув.

— Нехай Місячна Богиня благословить вас, — сказав він тихо. І вийшов.

Невдовзі після Теодора прийшов Маркус.

Головний старійшина, батько Рейна, чоловік, який половину свого життя був Бетою у мого батька, а після його загибелі став моєю правою рукою та найкращим порадником.

— Доріане, — привітав він коротко.

— Маркусе.

Він пройшов до столу, важко опустився в крісло. Літа давалися взнаки — спина вже не така пряма, руки злегка тремтять. Але погляд ясний, розум гострий.

— Зграя неспокійна, — сказав він без передмови. — Старійшини розмовляють між собою. Багато незадоволених.

Я трохи скрипнув зубами, розуміючи, про що йде мова.

— Знаю.

— Вони прийдуть на церемонію. Всі. Але не всі — з радістю в очах.

Я підійшов до вікна, спершись долонею об раму.

— Вони побачать. Коли її кров зробить мене сильнішим — вони зрозуміють.

— А якщо ні?

Я повернув голову, глянув на нього через плече.

— Тоді вони підкоряться. Бо я Альфа.

Маркус витримав мій погляд. Потім усміхнувся — ледь помітно, одним кутиком губ.

— Твій батько сказав би те саме.

Щось потеплішало в грудях. Згадка про батька завжди боліла — але це був добрий біль. Біль спогаду про того, на кого я завжди рівнявся.

— Я намагаюсь, — сказав я тихо.

— Знаю, хлопче. — Маркус підвівся, підійшов до мене. Поклав важку долоню мені на плече. — Ти робиш те, що вважаєш правильним. Це все, що може робити Альфа. Я з тобою. Як і мій син.

Я кивнув. Не на мить не сумнівався у цій родині. Мати таких друзів, як Маркус і Рейн – великий подарунок долі!

- Ну що ж, сподіватимемося, це все не на марно!

Маркус пішов, але після його візиту думки мої, нажаль, не посвітлішали.

Решту ранку я провів у справах — перевірив підготовку Вовчої галявини, поговорив з охороною, дав розпорядження щодо їжі для зграї після церемонії. Робота заспокоювала. Давала не думати про те, що не відпускало.

Але думки все одно поверталися.

До неї. До тієї кімнати на другому поверсі, де вона чекала. Що зараз в неї в голові? Які почуття бентежать її серце?

Я намагався заставити себе не думати. Не уявляти її обличчя в той момент, коли вона дізналася про моє рішення. Не згадувати, як вона сказала: "Я ніколи не прийму це. Ніколи."

У нас обох є обов’язок: у мене – перед зграєю, у неї – перед людьми. Все інше має відійти на другий план – мрії, почуття, сподівання. Ми зробимо те, що повинні, а далі намагатимемося хоча б не вбити один одного.

Але чим більше я собі все це повторював – тим чомусь важче ставало у мене на серці…

Після обіду, який я таки змусив себе з’їсти, до мого кабінету зайшов Рейн.

Він виглядав втомленим — синці під очима, понурі плечі. Видно, нелегко йому прийняти моє рішення що до цього весілля.

— Все готово, — сказав він, зупинившись посеред кімнати. — Галявина, вогнища, місце для жреця. Зграя збереться до заходу.

— Добре.

Пауза. Він не йшов.

— Ще щось?

Він подивився на мене — і в сірих очах було щось, чого я не бачив раніше. Розгубленість.

— Доріане?! — в голосі Рейна чувся незвичний надрив.— Ти впевнений?

Я мовчав. Тримав його погляд. Але слів у відповідь не знаходив.

Він з сумом опустив очі. Потім коротко кивнув і вийшов.

Я залишився один.

Відкинув голову на спинку крісла, втомлено зімкнув повіки .

Через кілька годин вона стане моєю дружиною. Не тому, що хоче. Не тому, що любить. Не тому, що обрала.

А тому, що зробила помилку.

А я цим вирішив скористатися.

І хто я тоді після цього?

КАЙРА

Ніч не принесла сну.

Я лежала на ліжку, дивилась у стелю і думала.

Не про втечу — втеча провалилась. Не про вбивство — я схибила, мій меч вбив не того, кого планувалося. Не про свій порятунок — ніхто не прийде мені на допомогу.

Я думала про вибір.

Я можу опиратися. Кричати, битися, відмовлятися. Він все одно знайде спосіб змусити мене. Або...

Або я можу зробити це своїм вибором.

Не його рішенням. Моїм.

Жертвою, яку я приношу свідомо. Як воїн, що йде в бій, знаючи, що не повернеться. Але йде — бо так треба. Бо хтось має захистити тих, хто не може захистити себе.

Я думала про людей. Про своє князівство, про сотні, тисячі життів. Про дітей, що грають на вулицях. Про матерів, що вечорами співають колискові. Про старих, що сидять на лавках і насолоджуються тишею.

Він сказав: якщо я відмовлю — буде війна.

Він не брехав. Я бачила це в його очах. Холодну впевненість. Рішучість. Він прийде з тисячами перевертнів, і люди не встоять. Кілька сотень моїх воїнів проти вовчої зграї? Ми програємо. І помруть не тільки воїни. Помруть всі.

А якщо я погоджусь...

Якщо я стану його дружиною, я пожертвую лише собою. Одне життя замість тисяч.

Це логічно. Це правильно. Це те, що зробив би будь-який воїн.

Тільки чому тоді так боляче?..

Коли перші промені сонця пробились у вікно, я все ще лежала нерухомо. Прийняла рішення вже під ранок. Просто в якийсь момент зрозуміла: я зроблю це.

Не для нього. Для них. Для людей.

Це буде моя жертва. Мій вибір. Не його наказ.

І може так мені буде легше.

Сонце піднялося вище, наповнивши кімнату теплим золотим світлом. День обіцяв бути спекотним — повітря вже тепле, небо ясне, жодної хмаринки.

Двері відчинились без стуку.

Зайшла та сама жінка, що приносила їжу щодня — літня, з суворим обличчям, мовчазна. Поставила тацю на стіл.

— Альфа наказав переконатись, що ти з'їси все, — сказала вона. Не грубо, але твердо.

Я подивилась на тацю. Хліб, м'ясо, овочі, фрукти. Вода. Більше, ніж зазвичай.

— Не голодна, — сказала я.

— Не важливо. — Жінка схрестила руки на грудях. — Їж. Тобі потрібні сили.

Для чого? Щоб стояти на церемонії і не знепритомніти?

Підійшла до столу. Сіла. Взяла хліб. Їла повільно, через силу, не відчуваючи смаку.

Жінка стояла і дивилась, поки я не з'їла все до останньої крихти.

Потім забрала тацю і пішла.

Через годину прийшов чоловік.

Старий, сивий, з добрими очима.

Він увійшов з великою полотняною торбою через плече й закрив за собою двері.

— Доброго ранку, — привітав спокійно. — Альфа попросив мене оглянути твою ногу. І... інші рани.

Я стояла біля вікна, не поворухнувшись.

— Нога нормально.

— Дозволь мені перевірити.

Я нехотя підійшла, сіла на край ліжка. Теодор присів навпочіпки, обережно торкнувся моєї правої щиколотки — тієї, що я підвернула при втечі. Обстежив пальцями, попросив порухати.

— Розтягнення, але не сильне. Набряк спав. Біль є?

— Трохи.

— До вечора пройде. — Він випрямився, подивився на мої руки. — Покажи долоні.

Я розтиснула кулаки. Долоні були вкриті подряпинами та порізами — від гвіздка, яким я дряпала прути. Кров давно висохла, але рани ще свіжі.

Теодор взяв мою руку, уважно роздивився. Обличчя залишалось спокійним, але в очах промайнуло щось схоже на здивування.

— Це від чого? — запитав тихо.

Я не відповіла.

Він не наполягав. Дістав з торби пляшечку, змочив бинт, обробив рани. Пекло, але я не здригнулась.

— Ти смілива дівчина, — сказав він, обмотуючи долоні чистими бинтами. — Сильна. Це добре. Альфі потрібна сильна дружина.

Я різко подивилась на нього.

— Я не хочу бути його дружиною.

Теодор не здивувався. Закінчив бинтувати, відпустив мою руку.

— Знаю, — сказав просто. — Але іноді ми робимо не те, чого хочемо. А те, що треба.

Він підвівся, зібрав речі назад у торбу.

— Я бачив багато весіль за своє життя, — сказав він, йдучи до дверей. — Деякі починалися з кохання. Деякі — ні. Але найсильніші союзи народжувались не з пристрасті. А з поваги. З часом.

Він зупинився на порозі, обернувся.

— Дай йому шанс, — сказав тихо. — Дай собі шанс. Можливо, все не так погано, як здається.

І вийшов.

Я сиділа на ліжку, дивилась на забинтовані долоні і не знала, що відчуваю.

День тягнувся нескінченно повільно.

Я сиділа біля вікна, дивилась на зграю, на ліс, на небо, що повільно рухалось до заходу. Сонце пекло немилосердно — повітря в кімнаті ставало дедалі жаркішим. Спека. Задуха.

Чи це від погоди, чи від того, що наближається вечір?

Коли сонце почало опускатись до обрію, двері знову відчинились.

Дві покоївки — Ельза і Марія, як вони представились — ввійшли з посмішками, що не сягали очей.

— Час готуватись, — сказала Ельза м'яко. — Пройдемо?

Я встала. Вони повели мене коридором до іншої кімнати — більшої, світлішої, з великими вікнами і власною ванною кімнатою. Тут пахло квітами і чимось солодким.

— Тут краще, — пояснила Марія, відчиняючи двері у ванну. — Більше місця. Зручніше готуватись.

У ванні вже стояла велике дерев'яне корито, наповнене водою. Пара піднімалась вгору — вода гаряча, ароматна. Пелюстки квітів та якісь трави плавали на поверхні.

— Роздягайся, — попросила Ельза. — Ми допоможемо.

Я роздяглася повільно. Вони допомогли мені увійти у воду. Гаряча, майже пекуча, але приємна. Я опустилась, заплющила очі.

Вони мили мене обережно — волосся, спину, руки. Говорили щось тихо між собою, але я не слухала. Дозволила собі на мить забути. Відпустити. Просто бути тут, у теплій воді, серед запаху квітів.

Останні хвилини перед тим, як моє життя зміниться назавжди.

Я вийшла з ванної, обгорнута м’яким рушником.

Марія принесла плаття.

Біле, лляне, до самого полу. Просте, без прикрас. Рукави довгі, ворот високий. Вони одягли мене, застебнули ґудзики на спині. Тканина лягала м'яко, приємно.

Ельза почала розчісувати моє волосся — спутані білі пасма, що швидко висохли на спекотному повітрі. Вона вплітала білі шовковисті стрічки - терпляче, ніжно, щось тихо наспівуючи собі під ніс.

— У нас так прийнято, — пояснила тихо. — Наречена має бути у білому. Як місячне світло.

Точно, перевертні поклоняються Місячній Богині. А люди – Богу Сонця. Кому мені тепер молитися? Хто з них почує мене?

Я закрила очі. Дозволила дівчатам закінчити.

Коли вони відступили, Марія підвела мене до великого дзеркала на стіні.

— Подивись, — прошепотіла вона. — Ти прекрасна.

Я подивилась.

Дівчина у довгому білому платті сумно дивилася на мене із дзеркала . Біле волосся зі стрічками, зелені очі, бліда шкіра. Красива. Чужа.

Наречена.

— Готова? — запитала Ельза тихо.

Я вдихнула глибоко. Випустила повітря.

— Так, — збрехала я. — Готова.