Раді Вас бачити!

ЛІЛІАНА

Вона прийшла до школи зранку, коли вчитель ще виводив крейдою на чорній дошці тему сьогоднішнього заняття .

Кошик, накритий рушником, тепла усмішка, легкий крок — вона завжди так ходила, ніби нікуди не поспішала, і водночас завжди опинялась там, де треба. Діти побачили її ще від воріт.

— Ліліано! — Зорея кинулась першою.

— Тихіше, тихіше. — Вона притиснула дівчинку до себе, погладила по голові. — Я принесла вам трохи солодощів. Від батька — він каже, що восени треба підтримувати здоров'я.

Діти оточили її щільно, малі руки тягнулись до кошика. Вона роздавала пиріжки — рівно, кожному, не поспішаючи, дивлячись в очі, запам'ятовуючи. Вчитель стояв збоку і дякував. Така добра дівчина — Теодорова дочка, — вся в батька.

Вона усміхалась.

Збоку до неї підійшла жінка — мати одного з хлопчаків, та, що вже тиждень дивилась на Кайру з напруженою обережністю.

— Ліліано, — жінка говорила тихо, — ти ж цілителька. Скажи мені правду. Ця людина, Альфайка... її кров справді може нашкодити дітям? Вона їх торкалася того дня, і мій Стен потім увесь вечір чхав...

Ліліана трохи помовчала. Поклала руку жінці на плече.

— Я не хочу лякати людей, — сказала вона нарешті, тихо і серйозно. — Але кров Хранителів — це магія. А магія непередбачувана. Особливо для дітей.

Жінка стиснула губи.

— Я просто раджу спостерігати, — додала Ліліана. — Якщо щось — одразу до мене.

Вона взяла порожній кошик, кивнула вчителю і пішла. Легким кроком, не поспішаючи.

За її спиною батьки школярів зібралися у невеличке коло, в середині якого стояла стривожена мати Стена і щось розповідала, розмахуючи руками…

КАЙРА

Третій день без нього.

Я тренувалась до сьомого поту — довше, ніж треба, важче, ніж треба — просто, щоб голова не думала.

Ярон тримався добре, вже передбачав деякі мої удари. Рейн поїхав з Доріаном, тому на майданчику командував старший воїн на ім'я Брект — мовчазний, з рудою бородою. Дивився на мене поки скептично, але не заважав.

Після тренування я сіла на колоду і слухала.

Серцебиття десь далеко на північ. Рівне. Тверде.

Він живий, здоровий, мабуть, зараз сидить за переговорним столом з тим самим кам'яним обличчям, з яким сидить завжди. Думає про зграю, про умови, про те що вигідно і що ні.

Не думає про мене.

Правильно.

Я відпила води з фляги і заборонила собі прислухатись ще раз. Поставила флягу. Прислухалась.

Ярон зробив вигляд, що не помітив.

— Альфайко, — сказав він обережно, — ви сьогодні дуже жорстко тренуєтесь.

— Я завжди так тренуюсь.

— Ні, — він помовчав. — Не завжди.

Я подивилась на нього. Він одразу знайшов собі заняття з дерев'яним мечем.

Розумний хлопець.

Новина прийшла після обіду.

Марія забігла в кімнату без стуку — вже це було погано — і обличчя в неї було таке, що я встала ще до того, як вона відкрила рота.

— Альфайко. В школі діти захворіли. Кілька одразу. Якась висипка і жар.

— Скільки?

— Поки п'ятеро. Але матері кажуть, що ще в кількох щось не так.

Я вже одягалась.

— Ліліана знає?

— Вона вже там.

Звичайно.

Біля школи стояв натовп.

Не галасливий — навпаки, було помітно, що люди бояться, але намагаються це не показувати. Матері тримали дітей за руки. Хтось плакав тихо. Чоловіки стояли з виразом людей, що шукають на кого спрямувати злість, але ще не знайшли.

Я зупинилась трохи поодаль.

Першим ділом знайшла очима Галу. Вона стояла осторонь — жива, здорова, Данко притиснутий до її боку. Побачивши мене, вона коротко кивнула. Я видихнула.

В дверях школи метушились — виносили дітей, укладали на принесені лавки. Я побачила Ліліану: вона стояла над маленькою дівчинкою з плямами на шиї і говорила щось батькові рівно і серйозно. Турботлива. Зосереджена. Ідеальна цілителька в момент кризи.

Потім підняла погляд — і на секунду зустрілась зі мною очима.

Нічого не змінилось в її обличчі. Вона повернулась до дитини.

— Це від неї.

Голос — жіночий, не дуже гучний, але в натовпі почули.

Я не поворухнулась.

— Вона торкалася їх того дня. У неї кров Хранителя, магічна. Хто знає, що вона зробила.

— Тихіше, — сказав хтось.

— Що тихіше? Мій Олаф захворів вночі, і він був з нею на тій площі!

Натовп зрушив. Не до мене — ще ні. Просто загомонів, і в цьому гомоні я чула те, що завжди чується в таких натовпах: страх, що шукає адресу.

— Альфайко.

Маркус вийшов з-за спин — сивий, спокійний, з тим виразом людини, що бачила всяке і не поспішає з висновками.

— Ходімо звідси, — сказав він тихо.

— Ні.

Він трохи примружився.

— Кайро. Зараз не час.

— Саме зараз час. — Я зробила крок вперед, до натовпу. — Я хочу подивитись на хворих дітей.

— Нащо тобі...

— Маркусе. — Я подивилась на нього. — Доріан поїхав і лишив мене тут. Я Альфайка цієї зграї. Де хворі діти?

Він помовчав. Потім відступив убік.

Натовп розступився — неохоче. Здавалося, люди ще не вирішили, чого вони хочуть більше: щоб я пішла, або щоб лишилась.

Я підійшла до першої дитини.

Хлопчик років семи. Плями на руках і шиї — червоні, чіткі, рівні. А ще жар — це видно по очах, склоподібних, втомлених. Він дивився на мене без страху, просто тому, що йому зараз було все одно.

Я присіла поруч. Подивилась уважно.

Такі плями я бачила раніше.

Не від магії. Не від крові Хранителів.

Батько хлопчика стояв над нами і мовчав. Я відчувала його погляд — важкий, підозрілий.

— Що він їв сьогодні? — запитала я.

— Що завжди. Вранці каша, потім в школі...

— В школі що?

— Солодощі якісь. Ліліана принесла дітям.

Я встала повільно.

Оглянулась. Ліліана стояла через три кроки — все так само зосереджена, все так само турботлива, — і я зрозуміла, що вона чула кожне слово. Ми обидві це знали.

Вона підняла на мене погляд. Тихо сказала батькові хлопчика щось про компрес і відвар. Не поспішала. Не нервувала.

Холодна.

— Данко не хворий, — сказала Гала раптово. Голосно, так щоб чули. Вийшла вперед з натовпу, притримуючи сина за плечі. — Вона тримала його на руках. Довго. Якби її кров шкодила дітям — він би захворів першим.

Тиша.

Натовп загомонів — вже інакше, плутано, без єдиного напрямку.

Маркус стояв і дивився на мене з виразом людини, що перераховує в голові щось важливе.

Я відвела погляд від Ліліани. Подивилась на хворих дітей — п'ятеро на лавках, ще кілька матерів несли своїх.

Всі з однієї школи. Всі їли з одного кошика.

Я знала, що сталось. Довести не могла.

А Доріана не було.

Його серцебиття десь на північ — рівне, спокійне. Я майже фізично відчула, як хочу, щоб він зараз був тут. Не тому, що без нього страшно. Просто — тому, що він би зрозумів. Подивився б на мене одним коротким поглядом і зрозумів без слів.

Але він там. А я тут.

— Маркусе, — сказала я, — зберіть залишки солодощів з класу. Все, що не з'їли. Нічого не викидати.

Він подивився на мене. Уважно. Мовчки.

— Добре, — сказав нарешті.

Ліліана нічого не сказала. Продовжувала лікувати дітей — спокійно, вміло, з тією саме теплою усмішкою.

І це було найстрашніше.