Раді Вас бачити!

КАЙРА

Після ранкових подій я лежала на ліжку у своїй кімнаті і дивилась у дерев'яну стелю.

Втомлена. Розбита випробуваннями останніх днів та кількома безсонними ночами поспіль.

Я розуміла: зграя ненавиділа мене. Вони терпіли мою присутність тільки тому, що Доріан наказав. Але терпіти — не означає приймати.

Ярон міг мене сьогодні вбити. Якби він був більш досвідченим, а я не була тим, ким я є — Воїном-Хранителем, навченим битись з перевертнями – все в нього могло б вийти.

А скільки ще таких, як він? Скільки ще молодих гарячих воїнів, що дивляться на мене і бачать тільки ворога, вбивцю їхнього принца?

Я перевернулась на бік, притиснула долоні до обличчя. Хотілось додому. До Брайни, що завжди знала, що сказати. До Марти, що обіймала, коли було важко. До стін замку, де все було знайомим, зрозумілим, своїм. Навіть до Родеріка: якщо не зважати на його сувору холодність, він усе ж таки мій вчитель та опікун з самого дитинства.

Але той дім залишився в минулому житті. Тепер я тут. У ворожому місті, серед чужих людей, одна.

Сонце повільно котилось по небу, світло з вікна змінювалось — золоте, потім медове, потім червонувате. День добігав кінця. А я все лежала, дивилась у стелю, і відчувала як щось всередині мене стискається, твердішає, перетворюється на камінь.

Ні.

Ні, досить.

Різко підвелась, сіла на краю ліжка. Я не можу так. Не можу лежати, ховатись, чекати, поки щось зміниться само. Я воїн. Навчена боротись, діяти, рухатись вперед, навіть коли важко.

Треба братись до тями. Повертатись до тренувань. До того, що я вмію, що знаю, що робить мене собою.

Я підійшла до дзеркала, розправила плечі. Досить себе жаліти. Ніхто мені не допоможе, окрім мене самої.

Тому - треба діяти.

Кабінет Доріана знаходився на другому поверсі, в кінці довгого коридору. Я пам’ятала, як намагалася втекти напередодні весілля, але мене перехопили та привели до цього кабінету на суд Альфи.

Зупинилась перед масивними дубовими дверима. Вдихнула глибоко — повітря пахло деревом, димом із печі десь внизу, чимось терпким, що я не одразу впізнала. Вовками. Їхній запах був скрізь у цьому будинку, в'їдливий, звірячий, чужий.

Підняла руку. Постукала — не голосно, але рішуче.

У відповідь - тиша. Може, його там немає? Ні, точно є – я чую його рівне серцебиття.

— Заходь, — нарешті почулося з кабінету. Голос спокійний, ніби без емоцій, але серцебиття чомусь прискорилося.

Натиснула на важку бронзову ручку, відчинила двері.

Кабінет був саме таким, яким я його запам’ятала: велика кімната, стіни вкриті полицями з книгами, широке вікно виходило на внутрішній двір, біля однієї зі стін кам’яний камін. І масивний дерев'яний стіл посередині, засипаний паперами, пергаментами, картами.

Доріан сидів за столом. Не підвів голови одразу — дописував щось, перо швидко бігло по пергаменту, залишаючи чіткі чорні літери. Плечі прямі, постава бездоганна, навіть коли він просто сидить і пише.

Його серце билося десь у грудях за кілька метрів від мене — ритмічно, сильно, трохи швидше, ніж потрібно. Я вже звикла чути його. Після укусу цей звук став частиною мого світу — постійним, незмінним, як власне дихання. Навіть на відстані я відчувала це биття – тихе, далеке, воно чомусь заспокоювало мене.

Бум-бум-бум-бум.

Доріан підвів на мене очі. Його серце попустило удар, а потім побігло - швидше, гучніше, нерівно. Ніби він здригнувся всередині, хоч зовні залишався абсолютно нерухомим.

Я завмерла на порозі, здивовано прислухаючись. Чому? Чому воно прискорилось? Що я зробила? Просто увійшла. Просто стою тут, дивлюся на нього.

А його серце б'ється як після бігу. Як після бою. Як...

Я не розуміла.

Можливо, він приховує свою ненависть до мене? Ховає за маскою холодності, за підкресленою ввічливістю, за короткими скупими фразами. Це можна зрозуміти. Я для нього ворог. Як і він для мене.

— Так? — запитав він коротко, відкладаючи перо.

Він не встав. Не змінив пози. Обличчя залишалось закритим, непроникним як завжди. Чорні очі дивились на мене незворушно, без емоцій.

Але серце. Серце не могло брехати.

Воно билось занадто швидко. Занадто голосно. Занадто... хвилювалося?

— Я... — почала я, і голос пролунав тихіше ніж хотіла. Відкашлялась. Спробувала знову. — Я хочу тренуватись. Не звикла сидіти без діла. Я воїн. Мені потрібні тренування.

Пауза. Він дивився на мене мовчки, і я не могла прочитати нічого в його погляді. Тільки те серце — воно все ще билось швидко, нерівно, ніби щось всередині нього не могло заспокоїтись.

— Рейн тренує воїнів щоранку о сьомій, — сказав він нарешті. Голос рівний, офіційний, такий самий як завжди. — На майданчику за будинком, біля лісу. Можеш приходити.

— Дякую, — відповіла я, кивнувши.

Тиша знову. Така незручна, наповнена чимось незрозумілим, що витало між нами. Ми дивились одне на одного, і я не знала, що ще сказати. У нас не було досвіду розмов — тільки конфлікти, тільки офіційні фрази, тільки дистанція.

Але його серце. Воно все ще билось швидко.

— Це все? — запитав він.

— Так.

Я обернулась, пішла до дверей. Почула, як він знову взяв перо, як пергамент тихо зашелестів під його рукою. Торкнулась ручки, відчинила двері.

І зупинилась.

Серце за моєю спиною билось все ще занадто швидко. Не заспокоювалось. Гучно, нерівно, хвилювалося.

Я вийшла в коридор, закрила за собою двері. Стояла, притулившись спиною до холодного дерева, і слухала.

Поступово, дуже поступово, серцебиття за дверима почало сповільнюватись. Повертатись до нормального ритму. Заспокоюватись.

Він хвилювався коли я була поруч.

Але приховував це ідеально. Обличчя без емоцій. Голос холодний. Тіло нерухоме.

Тільки серце видавало правду.

Чому?

Ранок прийшов холодний, свіжий, пахнув сосновою хвоєю та вологою землею - саме так зазвичай пахне початок осені.

Я прокинулась до світанку — тіло не могло інакше, роки тренувань виробили звичку підійматись рано, коли небо тільки починає світліти на сході.

Вмилась холодною водою з глечика — різка, тверезить, проганяє залишки сну. Одяглась швидко — ті самі шкіряні штани, полотняну сорочку, чоботи. Зібрала волосся в тугу косу, щоб не заважало.

Прислухалася: серце Доріана за дерев’яною стіною спальні стукало рівно, спокійно. Мабуть, він ще спав. Невже цей звук тепер супроводжуватиме мене усе життя? Цікаво: якщо поїхати від цього серця кудись дуже далеко – я все одно чутиму його биття?

З цими думками спустилась на кухню. Там ще нікого не було — тільки тиша, сірий світанок, що пробивався крізь вікна, залишки вчорашньої їжі на великому дерев'яному столі.

Знайшла м'ясо — холодне, але смачне. Шматок великий, соковитий. Їла стоячи, не жуючи довго — тіло вимагало їжі, м'язи хотіли сили перед тренуванням.

Дивно, як сильно мені хотілось саме м'яса. Раніше я могла обійтись хлібом, сиром, фруктами. А тепер... тепер щось всередині мене вимагало енергії, їжі, що дає витривалість для бою.

Укус. Знову цей клятий укус. Він продовжував змінювати мене поступово, по шматочку, роблячи схожою на них — на перевертнів. На тих, кого я присягалась ненавидіти все життя.

Я запхала останній шматок м'яса в рот, витерла руки об штани. Не час думати про це. Не зараз.

Вийшла з кухні, пройшла через порожні коридори, штовхнула важкі двері, що вели на задній двір.

Свіже повітря вдарило в обличчя — різке, холодне, пахло лісом. Майданчик за будинком був великим — рівна витоптана земля, де ліс підступав майже впритул. Тут і там лежали дерев'яні мечі, манекени для ударів, камені для вправ на силу. Сліди тисяч тренувань — вибоїни в землі, зношені дошки, пляма темніша де хтось колись пролив кров.

Я прийшла першою. Небо тільки починало світліти, сонце ще не зійшло, повітря сіре, туманне.

Розминалась, поки чекала. Рухи знайомі до болю. До спогадів.

Родерік тренував мене так само. На такому ж майданчику, тільки меншому, біля замку. Брайна стояла поруч — завжди сміялась, коли я падала, завжди підбадьорювала, коли мені вдавалось. Марта приносила воду, витирала мені обличчя після важких вправ, шепотіла: "Молодець, дитинко. Ще трошки."

Серце защеміло раптово — гостро, боляче, ніби хтось стиснув його долонею.

Брайна. Марта. Дім.

Як вони там? Чи думають про мене? Чи сумують? Чи...

Чи ненавидять за те, що я вийшла заміж за вбивцю моєї родини?

Я різко випрямилась, струснула головою. Не час. Не зараз. Треба зосередитись.

Потроху почали приходити воїни.

Поодинці, невеликими групами — молоді й старші, високі й приземкуваті, всі в простому тренувальному одязі, всі з обличчями ще сонними, але готовими до роботи.

Дивувалися, побачивши мене тут. Кидали насторожені оцінювальні погляди.

Але ніхто не підходив. Ніхто не говорив. Просто стояли, розминались, шепотіли щось одне одному.

Мені було все одно. Я вже звикла до ворожості.

Потім прийшов Рейн. Бета Доріана.

Я впізнала його ще здалеку — високий, міцний, хода впевнена та некваплива. Коротке волосся, уважні сірі очі. Він вийшов на площадку, побачив мене — і зупинився.

Здивування промайнуло в сірих очах. Швидко, ледь помітно, як тінь, що пробігла по обличчю.

Він підійшов ближче. Зупинився в кількох кроках від мене. Подивився оцінююче.

— Альфайко, — привітався коротко. Трохи примружився, роздивляючись мене зверху вниз.

— Рейн, — відповіла я так само стримано.

Зрештою він коротко кивнув, потім обернувся до воїнів, що зібралися на площадці. Голос пролунав гучно, чітко, без зайвих слів:

— По парах! Розминка, потім спаринг!

Воїни розбились на групи швидко, звично. Хтось узяв дерев'яні мечі, хтось став у стійку для боротьби без зброї. Рейн ходив між ними, дивився, виправляв поставу, коментував удари коротко, різко.

Я стояла осторонь, не знаючи куди податись. Відчувала на собі погляди — здивовані, деякі навіть з цікавістю. Вони не знали що зі мною робити. Альфайка, яка прийшла тренуватись? Такого не було ніколи.

- Доброго ранку, Альфайко! – почула я невпевнений голос в себе за спиною. Обернувшись - побачила Ярона.

Мій особистий охоронець. Хлопець, що вчора намагався мене вбити.

Він дивився на свої чоботи, соромлячись підняти на мене очі. Завмер, не знаючи, що йому далі робити.

Я підійшла до купи дерев’яних мечів, що лежала неподалік. Взяла два, які повинні підійти нам по розміру. Один з них подала Ярону.

— Позмагаємось? — запропонувала просто.

Він здригнувся, ніби я вдарила його. Очі розширились ще більше.

— Я... Альфайко, я не можу... Ви...

— Ти воїн. Я воїн. Нам обом потрібна практика, — перебила я. — Давай.

Він узяв меч повільно, невпевнено. Дивився на мене ніби не вірив що це відбувається насправді.

— Не бійся, — сказала я тихіше. — Це тільки тренування. Не бій на смерть.

Щось змінилось в його погляді. Він кивнув різко, стиснув меч міцніше.

Ми стали один проти одного. Я відчула як кілька воїнів поруч кинули погляди на нас, але не зупинились — продовжували свої вправи.

Рейн ходив між парами далі, не звертаючи на нас особливої уваги.

Ярон атакував першим.

Обережно, повільно, ніби боявся зашкодити. Від першого удару я ухилилась легко, відповіла ударом в бік. Він заблокував.

— Швидше, — сказала я. — Я не поламаюсь. Бий по-справжньому.

Він спробував знову — цього разу рішучіше. Але я легко бачила його наміри ще до того, як він починав рух.

—Тебе легко читати. Плечі напружуються перед атакою. Противник бачить. Стримуй. Удар має йти несподівано.

Кивнув. Спробував знову.

Краще.

Потім ще. І ще.

Я бачила, як він вчиться — швидко, старанно. Молодий, запальний, але здібний. За десять хвилин спарингу він уже контролював плечі, рухався плавніше, атакував з несподіваних кутів.

Я все одно перемагала — досвіду у мене більше, років тренувань не обдуриш. Але він бився добре. Гідно. І те, що я бачила зараз в його очах — це вже не ненависть. Щось інше. Повага? Цікавість?

— Добре, — сказала я, коли ми обоє зупинились, дихаючи важко. Піт стікав по спині, м'язи гуділи приємно. — Ти швидко вчишся. Є здібності.

Обличчя його зацвіло — гордість, радість спалахнули в сірих очах.

— Дякую, Альфайко, — прошепотів він.

Ми відійшли убік, до колоди, що лежала з краю майданчика. Сіли, відкладаючи мечі. Воїни далі тренувались — удари дерева об дерево, вигуки, важке дихання наповнювали повітря. Рейн далі ходив між парами, коментував, виправляв.

Ніхто не звертав на нас уваги. Ми були просто двоє воїнів, що відпочивають після спарингу.

— Ставити підніжки ворогу, — сказала я, дивлячись вперед, на ліс що темнів за площадкою, — це не рівень воїна. Це... негідно.

Ярон стих. Опустив голову, стиснув кулаки на колінах.

— Я знаю, — прошепотів. Голос тремтів. — Мною керувала лють. Я... я не думав. Просто бачив вас, і все всередині мене горіло. Ненависть. Біль. Я хотів... хотів зробити вам боляче. Як мені боляче. За Лукаса…

Пауза. Я мовчала, чекаючи.

— Ми були друзями. З дитинства. Він... — голос зламався. Ярон замовк, ковтнув, спробував знову. — Він був добрим. Завжди сміявся. Завжди допомагав всім. Коли моя мати померла три роки тому, Лукас приходив до мене щодня. Просто сидів поруч. Не говорив нічого. Просто був. І мені було легше.

Я слухала мовчки. Серце стиснулось.

— А потім він помер. Через вас. Через людину. І я... я не міг цього прийняти. Не міг зрозуміти. Чому Доріан бере вбивцю в дружини? Чому ми маємо терпіти вас за нашим столом? Це неправильно. Це...

— Несправедливо, — закінчила я за нього тихо.

Він підвів голову, глянув на мене здивовано.

— Так, — прошепотів.

Я мовчала хвилину, збираючись з думками. Потім сказала:

— Я не хотіла вбивати Лукаса. Він кинувся захищати Доріана, коли ми з ним билися. Я була в трансі, не контролювала себе в той момент. Транс Воїна-Хранителя — це... це як шаленство. Ти бачиш тільки ворога. Тільки ціль. Все інше зникає. Але це не виправдання. — Я повернула голову, подивилась йому в очі. — Він загинув від моєї руки. Від мого меча. І мені шкода. Щиро шкода. Він був героєм. Помер, захищаючи брата. Це гідна смерть для воїна.

Ярон дивився на мене довго. Щось змінювалось в його погляді — твердість м'якшала, гнів танув, залишаючи щось інше. Розуміння. Прийняття.

— Ви... ви справді шкодуєте, — сказав він тихо.

— Так. – Моя відповідь була щирою.

Він кивнув повільно. Відвів погляд, подивився на ліс.

— Дякую, — прошепотів. — За те, що сказали це. За те, що... що не брешете. Ви могли б сказати, що це помилка, що ви не винні, що так склалися обставини. Але ви просто визнали. Це... це багато значить.

Ми сиділи мовчки ще хвилину. Слухали звуки тренування, дихали свіжим ранковим повітрям, відчували, як щось між нами змінюється.

Не дружба — ще ні. Надто рано. Надто багато болю між нами.

Але розуміння. Перше крихке розуміння. Перший камінець мосту, що може колись з'єднати береги.

Може колись…