Раді Вас бачити!

ДОРІАН

Сонце котилося до обрію повільно, ніби саме небо не поспішало випустити цей день зі своїх обіймів. Спека, що тримала зграю весь день, нарешті почала відступати — вечірній вітерець пробирався між будинками, приносячи з лісу прохолоду та запах сосни, вологої землі, чогось дикого й первісного.

Я стояв у своїй кімнаті і дивився на білий одяг, розкладений на ліжку. Проста полотняна сорочка з довгими рукавами, штани з того самого білого льону. Традиційний весільний одяг Альфи. Мій батько одягав таке саме, коли брав у дружини мою матір. Його батько — коли брав свою. І далі, назад у глибину поколінь, до тих часів, коли наші предки вперше навчилися звертатися до Місячної Богині.

Роздягнувся. Одягнув білу сорочку — тканина приємно торкнулася шкіри, трохи прохолоди після денної спеки. Білі штани. Ніяких прикрас, нічого зайвого. Тільки чистий колір місячного сяйва, як велить традиція.

Підійшов до дзеркала. Чоловік у білому дивився на мене звідти — темне волосся контрастувало з одягом, чорні очі здавалися ще темнішими на тлі блідої тканини. Обличчя стримане, без емоцій. Маска Альфи, яку я навчився носити роками.

Але всередині...

Всередині клубок почуттів, які я не міг розплутати, навіть якби хотів. Провина перед Кайрою за те, що примушую її до цього браку. Гнів на себе за цю провину — я Альфа, маю робити те, що потрібно зграї, а не те, що заспокоює совість. А ще - страх перед тим, що станеться після, коли вона стане моєю дружиною офіційно, але ненавидітиме мене так само сильно, як зараз.

І щось інше, глибше, чого я не хотів називати навіть у думках. Щось, що лоскотало біля серця кожного разу, коли я думав про неї.

Відвернувся від дзеркала. Вийшов з кімнати.

Коридори будинку були порожні — всі вже пішли на Вовчу галявину. Мої кроки лунали гучно в тиші, відбиваючись від дерев'яних стін. Спустився сходами, вийшов надвір.

Вечір зустрів мене прохолодою та світлом, що повільно згасало. Сонце вже торкалося верхівок дерев на заході, розмальовуючи небо в відтінки помаранчевого, рожевого, фіолетового. Повітря пахло смоляними факелами — їх уже запалили по всьому місту, готуючись до церемонії. Пахло квітами, якими жінки прикрасили дороги. Пахло очікуванням.

Я пішов до лісу. До Вовчої галявини, що лежала за містом, у серці старого бору. Місце, де проводилися всі важливі обряди зграї — ініціації молодих воїнів, похорони Альф, весілля під повним місяцем. Місце, освячене кров'ю та молитвами поколінь.

Дорога вела між високими соснами, які змикалися над головою, створюючи живий тунель. Факели стояли вздовж стежки, їхнє полум'я тремтіло на вечірньому вітрі, відкидаючи довгі тіні на землю. Під ногами хрумтіли шишки, гілочки, сухе минулорічне листя, що ще не перетворилося на прілий ґрунт.

Я йшов повільно, не поспішаючи. Чув попереду голоси — приглушені, стримані. Зграя вже зібралася. Чекала на мене. На неї. На те, що має статися під оком Місячної Богині.

Вийшов на галявину — і на мить завмер.

Вона була прекрасна у вечірньому світлі. Велике відкрите коло серед дерев, вкрите м'якою травою. По колу стояли високі факели — їхнє полум'я танцювало в такт вітру, наповнюючи повітря теплом і світлом. У центрі галявини, на невеликому підвищенні, каміння було викладено у формі півмісяця — святилище Богині, де стояв жрець у білих одежах, з посохом у руках.

А навколо, по всьому колу галявини, стояли вони. Моя зграя. Мої бойові побратими. За ними  - тисячі постатей у білому: чоловіки, жінки, діти, старі. Всі, хто міг прийти. Всі, хто мав засвідчити цей союз. Обличчя були різні — деякі привітні, деякі стримані, деякі відверто насуплені. Старійшини стояли ближче до центру, і я бачив у їхніх очах сумнів, незгоду, навіть ледь стриманий гнів.

Але всі мовчали. Всі дивилися на мене, коли я крокував до центру галявини.

Рейн стояв праворуч від святилища — як Бета, він мав бути свідком. Наші погляди зустрілися на мить, і я побачив у сірих очах біль, що він намагався приховати. Він не схвалював цього. Але був тут. Поруч. Як завжди.

Маркус стояв серед старійшин, обличчя непроникне, але коли наші погляди перетнулися, він ледь помітно кивнув. Підтримка. Чи не єдина, на яку я міг зараз розраховувати.

Я зупинився перед святилищем. Жрець дивився на мене спокійно — старий, майже такий самий сивий, як Маркус, з обличчям, вкритим зморшками, що розповідали історії довгого життя. Він служив Богині ще за часів мого батька. Проводив його весілля. Ховав його після смерті. Тепер стояв тут, щоб провести моє.

— Альфо, — промовив він тихо, голос дивно сильний для такого старого чоловіка. — Ти готовий прийняти свою наречену під оком Місячної Богині?

Я кивнув. Не довіряв собі говорити.

Жрець підняв посох, вказуючи на схід. Туди, де між деревами вже починало проглядати щось срібне, холодне, прекрасне.

— Місяць сходить, — сказав він урочисто. — Нехай вона прийде.

І вся зграя обернулася до стежки, що вела на галявину з поселення.

Я стояв і дивився туди, куди дивилися всі. Дихання стало важчим, хоча я не розумів чому. Руки мимоволі стиснулися в кулаки — довелося свідомо розтиснути пальці, опустити їх уздовж тіла.

Чекав.

І тоді я побачив її.

КАЙРА

Коли вони прийшли по мене, сонце вже торкалося обрію.

Ельза та Марія увійшли тихо, обидві в білих сукнях, волосся прикрашене квітами. Стримано вклонилися мені, опустивши  очі.

— Час, — прошепотіла Ельза.

Я встала. Ноги тремтіли, але я змусила їх слухатися. Білі стрічки у волоссі м'яко торкалися шиї при кожному русі. Плаття спадало до підлоги білою хвилею — чисте, просте, безжалісне у своїй красі.

Вони повели мене коридором. Сходами. Назовні.

Вечір зустрів прохолодою після денної спеки — повітря м'яке, насичене запахами, які я не відразу змогла розібрати. Щось смолисте від факелів. Щось солодке від квітів. Щось гірке від трав, якими обкурили дорогу — традиція перевертнів, про яку я нічого не знала, але відчувала на запах.

Вони повели мене до лісу.

Стежка була вкрита пелюстками — білими, рожевими, червоними. Під босими ногами вони були прохолодні та м'які, ніби йдеш по хмарах. Факели стояли вздовж дороги, їхнє полум'я тремтіло на вітрі, відкидаючи тіні, що рухалися, наче живі істоти. Дерева змикалися над головою — високі сосни, що пахли смолою та останніми теплими днями, їхні гілки шепотіли щось древнє й незрозуміле на вітрі.

Я йшла, не думаючи. Не дозволяючи собі думати. Просто ставила одну ногу перед іншою, відчуваючи під стопами прохолодну землю, м'які пелюстки, дрібні камінці.

Попереду почулися голоси — багато голосів, приглушений гул, що линув з лісу. Зграя. Вони вже там. Чекають.

Чекають на мене.

Щось стиснулося в грудях, дихання прискорилося, але я не зупинилася. Продовжувала йти. Крок за кроком. Як воїн, що йде в останній бій.

Дерева розступилися — і я побачила галявину.

Вона була...

Я не знаходила слів.

Величезне відкрите коло серед древнього бору, освітлене сотнями факелів, що горіли по периметру, їхнє полум'я танцювало в такт вечірньому вітру. Трава під ногами м'яка, ще тепла від денного сонця, але вже вкрита першою вечірньою росою. У центрі, на невеликому підвищенні, було викладено каміння у формі півмісяця — білі камені, що ніби світилися у світлі факелів. А між ними стояв старий у білих одежах, з посохом, вирізьбленим зображеннями вовків та місяця.

Але найбільше вражало інше.

Люди.

Їх були тисячі, всі у білому, всі тихі, всі дивилися на мене. Чоловіки з суворими обличчями, жінки з непроникними поглядами, діти з широко розплющеними очима. Старі, що спиралися на палиці. Молоді, що стояли рівно, як воїни на посту. Вся зграя. Всі вони прийшли побачити, як їхній Альфа бере у дружини людину.

Вбивцю їхнього принца.

Я відчула на собі їхні погляди — десятки, сотні пар очей, що впивалися в мене. Деякі з цікавістю, деякі з обуренням, деякі з чимось схожим на жалість. Хтось прошепотів щось, і шепіт пробіг по натовпу, як вітер по траві.

Але я не зупинилася.

Підняла підборіддя вище, розправила плечі. Я воїн. І якщо вже йду на жертву — піду з гідністю.

Ельза та Марія відступили, залишаючи мене саму. Я рушила вперед, повільно, відчуваючи під босими ногами м'яку траву галявини, прохолодну від роси. Біле плаття шелестіло при кожному кроці, стрічки у волоссі торкалися шиї, нагадуючи про те, що зараз станеться.

І тоді я побачила його.

Він стояв у центрі, біля кам'яного півмісяця. Весь у білому — на фоні його темного волосся та смаглої шкіри білий одяг виглядав ще яскравішим, ніби він був створений з контрастів. Високий, широкоплечий, нерухомий, як скеля серед бурхливого моря. Обличчя без емоцій, але очі...

Очі дивилися на мене так, що я відчула, як щось перевернулося всередині. Не страх. Не ненависть. Щось інше, чого я не розуміла і не хотіла розуміти.

Я йшла до нього крізь море білих постатей, що розступалися переді мною, утворюючи живий коридор. Йшла під поглядами тисяч очей, під шепіт, що не вщухав. Йшла, відчуваючи як серце б'ється занадто швидко, як долоні просочуються вологою під бинтами, як горло стискається від страху чи чогось іншого.

Зупинилася перед ним. Між нами було кілька кроків відстані — і водночас прірва, яку не перейти.

Ми дивилися одне на одного в тиші, що раптом запала на галявині. Навіть вітер ніби завмер, чекаючи.

Жрець ступив вперед, підняв посох високо над головою.

— Місячна Богине, — голос його пролунав гучно, наповнюючи галявину, — дивись на нас у цю священну ніч. Свідчи союз, що зав'язується під твоїм оком. Благослови тих, хто стоїть перед тобою!

Він опустив посох, торкнувся ним землі тричі. Глухий стук пролунав у тиші.

— Альфа Доріан з Чорної зграї, — продовжив жрець урочисто, — ти прийшов сюди, щоб взяти собі дружину під оком Богині. Ти готовий зв'язати своє життя з її життям? Ділити силу, ділити слабкість, ділити долю до кінця днів?

Доріан не відводив погляду від мене.

— Готовий, — голос рівний, без коливань.

Жрець повернувся до мене. Старе обличчя було спокійним, але в очах промайнуло щось схоже на співчуття.

— Кайра з роду Воїнів-Хранителів, — сказав він м'якше, ніж до Доріана, — ти прийшла сюди, щоб стати дружиною Альфи. Ти готова зв'язати своє життя з його життям? Ділити силу, ділити слабкість, ділити долю до кінця днів?

Тиша.

Я дивилася на Доріана і не могла говорити. Горло стислося, язик не слухався. Слова застрягли десь глибоко всередині, відмовляючись вийти.

Ні. Я не готова. Я ніколи не буду готова.

Але я обіцяла собі — це буде мій вибір. Моя жертва. Не його примус.

Жрець чекав. Зграя чекала. Доріан дивився на мене нерухомим поглядом.

Я мовчала.

— Дитино, — тихо повторив жрець, — ти готова?

Я мовчала. Не могла сказати "так". Але й не сказала "ні".

Доріан ступив вперед. Один крок, що скоротив відстань між нами.

— Продовжуй, — сказав він жрецю, не відводячи очей від мене. Голос був тихим, але твердим. Наказ.

Жрець завагався. Подивився на мене, потім на Альфу.

— Але традиція вимагає...

— Продовжуй, — повторив Доріан. Тепер голос був холоднішим. Той голос, яким Альфа віддає накази, що не обговорюються.

Жрець мовчки схилив голову.

Підняв посох знову, торкнувся ним спочатку лоба Доріана, потім мого. Холодне дерево на шкірі, запах старої деревини та чогось іншого — ладану, трав, часу.

— Під оком Місячної Богині, — проголосив жрець, — я оголошую вас зв'язаними. Альфа та його дружина. Доріан та Кайра. Відтепер і до кінця днів ваші долі переплетені, ваша кров єдина, ваші душі...

Він замовчав.

Між деревами, прямо над галявиною, зійшов місяць.

Величезний, ідеально круглий, настільки яскравий, що факели раптом здалися тьмяними. Він висів над нами, біло-срібний, холодний і прекрасний, наповнюючи галявину світлом, що перетворювало все на казку.

Зграя зітхнула в один голос — звук благоговіння перед обличчям Богині.

Жрець опустив посох.

— Завершіть обряд, — сказав він тихо, відступаючи.

Доріан подивився на мене довго. Потім ступив ближче. Ще один крок. Зараз між нами була відстань витягнутої руки.

Він підняв руку, повільно, давши мені час відступити, втекти, вдарити.

Я не зробила нічого з цього. Просто стояла, дивлячись йому в очі, відчуваючи як тремтить все тіло, як пульс стукає в скронях, як повітря ніби стає занадто густим для дихання.

Його пальці торкнулися моєї шиї — м'яко, обережно, ніби я була з порцеляни. Теплі пальці на холодній шкірі. Він відсунув стрічки, відкриваючи шийну вену, що пульсувала занадто швидко.

Нахилився.

Я відчула його дихання на шкірі — тепле, рівне, ближче, ближче.

А потім — біль.

Гострий, короткий, як удар блискавки. Його ікла пройшли крізь шкіру, до вени, і я ледь не скрикнула, але стиснула губи, не дозволяючи жодному звуку вирватися.

Біль тривав мить — може менше. А потім щось змінилося.

Тепло. Воно розлилося від місця укусу по всьому тілу — теплою хвилею, що змивала біль, страх, холод. Я відчула, як воно тече по венах, наповнюючи кожну клітину, кожен куточок тіла чимось дивним, живим, пульсуючим. Сила. Не моя — його. Або моя, яка перетікає до нього і повертається назад у подвоєному розмірі.

Ноги подалися, і я мимоволі вхопилась за його плечі, щоб не впасти. Він обійняв мене вільною рукою, тримаючи, поки продовжував пити. Я відчувала кожен ковток — не боляче, ні. Щось інше. Інтимне. Занадто інтимне для того, щоб відбуватися перед сотнями очей.

А потім він відсторонився.

Повільно, обережно. Відпустив мою шию. Губи були червоні від моєї крові, очі палали чимось диким, первісним, страшним і прекрасним одночасно.

Я дивилась на нього, відчуваючи як тепло все ще пульсує всередині, як сила переповнює тіло, як щось змінилось назавжди.

Жрець підняв посох високо.

— Обряд завершено! — голос його пролунав по галявині, відбиваючись від дерев. — Під оком Місячної Богині, під благословенням її світла, Альфа Доріан взяв собі дружину! Кайра тепер — Альфайка Чорної зграї!

Зграя вибухнула звуками — хтось кричав схвально, хтось невдоволено, хтось відвертав погляд. Але традиція виконана. Обряд завершений.

Я стала його дружиною.

Ми обоє знаємо правду: це не справжній шлюб. Це угода. Холодна, розрахована, вимушена.
І кожен із нас вклав у неї власну мету.

Але нехай почують мене всі боги, які ще не відвернулися від цього світу: якщо він наважиться торкнутися мене цієї ночі — чи будь-якої іншої —
я не вагатимусь.

Я вб’ю його.