Раді Вас бачити!

КАЙРА

П'ятий день мого полону тягнувся нескінченно.

Ранок пройшов у тиші. Та сама жінка принесла їжу — мовчки, як завжди. Я з'їла хліб, не відчуваючи смаку. Випила води.

Сиділа біля вікна і дивилась на небо. Воно було сірим, важким, наче перед грозою. Хмари повільно пливли над лісом, відкидаючи темні тіні на дерева. Вітер посилювався — я бачила, як гнулися гілки, як шелестіло листя.

День був похмурим. Холодним. Таким же, як і я всередині.

Щось наближалося — я відчувала це не тільки розумом, а й тілом. Інстинкт воїна, що ніколи не помилявся. Щось змінюється. Зараз.

Я намагалась не думати про Ліліану. Про те, як вона дивилась на мене вчора. Про те холодне «щось» у її очах під милою усмішкою. Про те, що вона прийде знову "перевірити рану".

Але найбільше я намагалась не думати про Альфу.

Про те, як він стояв у цій кімнаті три дні тому і дивився на мене тим порожнім поглядом. Про те, як сказав "Ти занадто цінна, щоб просто вмерти". Про те, що він уже все вирішив, а я досі не знаю — що саме.

Ліліана прийшла після полудня.

Я почула її кроки в коридорі — швидші, ніж учора, різкіші. Двері відчинилися без стуку.

Вона стояла на порозі з тією самою шкіряною торбою в руках. Але обличчя було іншим. Ніякої усмішки. Ніякої м'якості. Просто холодна, стримана ввічливість.

— Доброго дня, — сказала вона коротко.

Я кивнула мовчки.

Ліліана пройшла до столу, поставила торбу. Рухалась швидко, чітко, без зайвих слів. Дістала бинти, пляшечки. Обернулась до мене.

— Підійди, — сказала сухо.

Я підійшла.

Вона відсунула тканину на моєму плечі — різко, без тієї обережності, що була вчора. Глянула на рану уважно, професійно. Торкнулась пальцями — холодними, неприємними.

— Загоюється добре, — пробурмотіла вона. Змочила бинт у рідині, приклала до рани. — Ще два дні — і шрам затягнеться повністю.

Я мовчала. Дивилась на неї, намагаючись зрозуміти, що змінилось. Вчора вона була мила, хоч і фальшива. Сьогодні — просто холодна. Напружена. Ніби щось її турбувало, але вона ховала це під маскою байдужості.

Ліліана обмотала моє плече чистим бинтом — швидко, акуратно, без зайвих слів. Зав'язала вузол. Відступила на крок.

— Більше не прийду, — сказала вона, збираючи речі назад у торбу. — Рана не потребує догляду.

Вона пішла до дверей. Зупинилась на порозі, не обертаючись. Злегка повернула голову.

Ніби хотіла щось запитати, але так і не наважилася.

Потім вийшла. Двері зачинились тихо.

Я стояла посеред кімнати і дивилась на закриті двері. Щось у тому візиті було не так. Щось у її поведінці, у напрузі, що йшла від неї хвилями.

Вона щось знала. Або підозрювала.

Але що?

Минув обід. Сонце повільно пересувалося по небу. Тіні від дерев ставали довшими.

Зграя внизу готувалась до вечері — я чула запах їжі, що линув з десятків будинків, бачила, як густішав дим з труб.

Мені знову принесли їжу. Я не торкнулась до неї.

Шлунок був стиснутий у вузол. Щось наближалось — я відчувала це всім тілом, всіма інстинктами воїна. Щось змінюється. Зараз.

Сонце сіло. Настав вечір.

У вечері прийшов він.

Я почула кроки ще здалеку — важкі, рівні, впевнені. Ті самі кроки, що я чула два дні тому. Серце калатало в грудях, але я змусила себе встати, вирівнятись, подивитись на двері без страху.

Воїн не показує страху. Навіть коли боїться.

Двері відчинились.

Альфа Чорної зграї увійшов у кімнату і зупинився на порозі. Він ледь помітно змінився за ці дні. Стомлені тіні залягли під очима. Чорне волосся злегка розкуйовджене, ніби він провів по ньому рукою. Обличчя холодне, без емоцій. Чорні очі дивились на мене так, ніби оцінювали щось — але що, я не розуміла.

Він закрив за собою двері. Не замкнув — просто закрив. Пройшов кілька кроків у кімнату. Зупинився посередині, схрестив руки на грудях.

Ми знову дивились одне на одного в тиші. Довго. Занадто довго.

— Через два дні — повний місяць, — сказав він нарешті. Голос рівний, без інтонацій.

Я мовчала. Не розуміла, до чого він веде.

— Ти станеш моєю дружиною, — продовжив він так само рівно. — Обряд відбудеться в лісі на Вовчій  галявині, перед усією зграєю.

Тиша.

Я не одразу зрозуміла, що він сказав. Слова долетіли до мозку, але сенс не доходив. Дружиною. Обряд. Зграя.

— Що? — вирвалось у мене. Голос хрипкий, чужий.

— Ти чула, — він не повторив.

Я дивилась на нього і не могла повірити. Не могла осягнути.

— Ти... божеволієш? — сказала я повільно, ледь ворушачи губами. — Я вбила твого брата.

— Знаю.

— Я хочу вбити тебе.

— Знаю.

— Я ненавиджу тебе.

— Теж знаю.

Він не здригнувся. Не змінився в обличчі. Просто стояв і дивився на мене тим холодним поглядом, у якому не було нічого — ні гніву, ні болю, ні навіть презирства.

— То навіщо? — вирвалось у мене.

Він нахилив голову трохи вбік, дивлячись на мене уважніше.

— Ти з роду Воїнів-Хранителів, — сказав він. — Ти знаєш, що твоя кров має силу. Обряд під повним місяцем прив'яже тебе до мене. Твоя сила стане моєю. Я стану сильнішим, ніж будь-коли. Настільки, що жодна людська армія не зможе протистояти.

Я слухала і не вірила своїм вухам.

— Ти хочеш використати мене, — сказала я тихо. — Як зброю.

— Ти вже зброя, — відповів він спокійно. — Просто зараз спрямована проти мене. Я змінюю напрямок.

Гнів. Такий сильний, що засліпив на мить і тугим клубком став у мене в горлі. Я ступила вперед, руки стиснулись у кулаки.

— Ні, — сказала я різко. — Я не згодна. Я ніколи не стану твоєю дружиною. Я скоріше вмру!

Він подивився на мене довго. Потім щось промайнуло в чорних очах — не жалість, не злість. Щось нове.

— У тебе є два варіанти, — сказав він тихо. — Перший — ти відмовляєш. Тоді я оголошую війну. Мої тисячі перевертнів проти твоїх кількох сотень людей. Ми прийдемо до твоєї фортеці, до твоїх міст, до твоїх сіл. І залишимо попіл. Річки людської крові за кожну краплю крові Лукаса. Тисячі мертвих — чоловіків, жінок, дітей. Всі, хто носить людське обличчя. Всі, кого ти присягалась захищати.

Серце калатало так голосно, що я чула його у вухах.

— Другий варіант, — продовжив він, не підвищуючи голосу, — ти стаєш моєю дружиною. Твоя сила стає моєю. Твоя кров дає мені силу, достатню, щоб не потребувати війни. Люди живуть. Твої люди. Діти, жінки, старі — всі, кого ти знаєш. Вони просинаються завтра, і післязавтра, і через рік. Живими.

Я дивилась на нього і не могла дихати.

— Вибір твій, — сказав він. — Але вибери зараз. Через два дні — повний місяць. І я чекати не буду.

— Ти... — я ледь видавила з себе слова, — ти не можеш змусити мене. Я не дам згоди. Ніколи.

Він подивився на мене так, ніби я сказала щось наївне. Щось дитяче.

— Твоя згода не потрібна, — сказав він просто. — Обряд відбудеться незалежно від твоїх слів. Ти можеш стояти мовчки. Можеш кричати. Можеш відмовляти вголос перед усією зграєю. Це нічого не змінить. Коли місяць зійде — ти станеш моєю. Хочеш ти цього чи ні.

Ноги підкосились. Я відступила на крок, потім ще один, поки не відчула стіну за спиною. Холодну, тверду, реальну.

Він дивився на мене без жодних емоцій. Так, ніби озвучував факт. Ніби говорив про погоду.

— Обряд простий, — сказав він. — Ми стоїмо перед зграєю під повним місяцем. Жрець читає слова. Ми повторюємо. Потім... — він замовчав на мить, — потім я кусаю тебе. Тут. — Він торкнувся пальцями своєї шиї, показуючи місце. — Твоя кров входить у мене. Прив'язує нас. Робить тебе частиною зграї. Частиною мене.

Я відчувала, як по спині повз хребет стікає холодний піт.

— А якщо я втечу? — прохрипіла я.

— Не втечеш, — відповів він спокійно. — Охорона подвоєна. Вікно міцне. Двері замкнені. Навіть якщо вийдеш з кімнати — не вийдеш з дому. Навіть якщо вийдеш з дому — не вийдеш з міста. А якщо вийдеш з міста — ліс належить мені. Кожне дерево. Кожна стежка. Ти не знаєш дороги. А зграя знає кожен запах.

Він ступив ближче. Ще крок. Зупинився так близько, що я мала задерти голову, щоб дивитись йому в очі.

— Готуйся, — сказав він тихо. — Через два дні ти станеш Альфайкою Чорної зграї. І доведеться жити з цим.

Він повернувся і пішов до дверей. Відчинив їх, не озираючись.

— Чекай, — мій голос зупинив його на порозі.

Він обернувся. Подивився через плече.

— Я ніколи не прийму це, — сказала я, і голос тремтів, але я не дозволила йому зламатись. — Ніколи. Можеш змусити мене стояти на цьому обряді. Можеш укусити. Можеш зробити що завгодно. Але я ніколи не буду твоєю. Ніколи.

Він дивився на мене довго. Потім щось ледь помітне торкнулось кутика його губ — не усмішка, щось холодніше.

— Побачимо, — сказав він.

І вийшов.

Двері зачинились. Клацнув замок.

Я стояла біля стіни і не могла поворухнутись. Серце билося так голосно, що здавалось, воно вискочить з грудей. Дихання важке, переривчасте, ніби я пробігла кілька кілометрів.

Через два дні.

Повний місяць.

Обряд.

Я стану його дружиною.

Ні.

Ні, ні, ні.

Це не може статися. Не має права статися. Я не дозволю. Я...

Я осунулась по стіні на підлогу. Обхопила коліна руками, притиснула до них чоло і стиснула зуби так сильно, що боліла щелепа.

Не плакати. Воїн не плаче.

Але я не була зараз воїном. Я була полоненою дівчиною, яка щойно дізналась, що через два дні її життя закінчиться. Не фізично. Гірше.

Вона стане дружиною вбивці своєї родини.

Частиною зграї, яку вона присягалась знищити.

Альфайкою тих, кого вона ненавиділа п'ятнадцять років.

Я сиділа на холодній підлозі у чужій кімнаті і відчувала, як все всередині стискається в один важкий, холодний вузол.

Він не питав. Він просто сказав.

І я знала — він не брехав.

Через два дні, коли місяць зійде над лісом — я стану його.

Хочу я цього чи ні.