Раді Вас бачити!

КАЙРА

Дорога назад здавалась нескінченною.

Ми йшли тією самою стежкою, що привела мене на галявину — між високими соснами, повз факели, що тремтіли на вітрі, відкидаючи тіні на землю. Але тепер все було інакше. Тепер я йшла не одна — поруч крокував він, мій... чоловік. Слово застряло в горлі, відмовляючись вимовлятись навіть у думках.

За нами текла зграя. Тихо, стримано, без радісних вигуків і співів, які мали б супроводжувати весілля. Тільки шелест кроків по усипаній хвоєю та пелюстками землі, тільки приглушені голоси, що іноді прориваються крізь загальну тишу. Я відчувала їхні погляди на своїй спині — важкі, оцінюючі, повні питань без відповідей.

Доріан ішов поруч мовчки. Не торкався мене, навіть рукою не тримав під лікоть, як це роблять чоловіки зі своїми дружинами. Просто крокував, високий і непроникний у своєму білому одязі, що тепер здавався не святковим, а траурним. Я не дивилась на нього. Дивилась під ноги, на стежку, на пелюстки квітів, що прилипали до босих стіп, залишаючи вологі сліди на шкірі.

Шия пульсувала там, де він вкусив мене. Не боліло — ні. Але я відчувала це місце так гостро, ніби воно палало холодним вогнем, нагадуючи знову і знову: тепер ти належиш йому. Хоч би як ти не хотіла, хоч би як не ненавиділа — ти його.

Коли ми вийшли з лісу, місто зустріло нас вогнями : будиночки світилися теплим світлом віконець, факели горіли вздовж вулиць та на великій площі у центрі поселення.

Ми дійшли до ганку головного будинку — того великого дерев'яного будинку, де я провела шість днів у полоні. Сходи здалися крутішими, ніж я пам'ятала. Великі двері відчинились безшумно.

Зграя обтікала нас, утворюючи півколо, і я бачила обличчя — старі, молоді, дитячі. Хтось усміхався обережно, хтось дивився холодно, хтось відвертав погляд. Але всі мовчали, ніби чекали на щось, чого я не розуміла.

Старійшини ступили вперед — кілька літніх чоловіків у білому, з сивим волоссям і обличчями, що зберігали незворушний спокій. Один з них підняв руку.

— Альфо, — голос його був урочистим, але теплим, — ми вітаємо тебе з одруженням. Нехай Місячна Богиня благословить ваш союз.

- Дякую, Маркусе! – стримано кивнув Доріан.

— Нехай твоя дружина народить тобі сильних синів, — додав другий, молодший.

— Нехай ваші дні будуть довгими, — закінчив третій.

Коротко. Офіційно. Без радості, якою мали б світитись ці слова. Просто слова, вимовлені тому, що так треба.

Доріан знову кивнув.

— Зграя заслужила радість сьогодні. — голос рівний, без емоцій. — Отже - святкуйте.

Старійшини з укліном відступили, залишивши нас удвох на порозі. Тиша запала знову, важка й незручна.

Доріан обернувся до мене. Я підняла погляд, зустрілась з його очима — темними, нечитабельними у світлі факелів.

— Ходімо! – вимовив коротко, і моє серце привалилося кудись у безодню.

Я не відповіла. Але внутрішньо напружилася, немов перед стрибком. Я готова була битися з ним, кусати, царапати, шматувати його на дрібні клапті, якщо він наважиться доторкнутися до мене.

Він вже отримав від мене те, що було йому потрібно за умовами нашої угоди: мою кров. Про інше мови не було. Я не збираюся ділити з ним ложе навіть під страхом смерті.

 Ми удвох увійшли до будинку, піднялися широкими сходами на другий поверх. Я слідувала за ним, не знаючи, чого очікувати наступної миті.

Довгий коридор на другому поверсі привів нас до вже знайомих мені дверей кімнати. Саме тут кілька годин тому покоївки готували мене до весілля.

Доріан широко відчинив двері, але до кімнати не зайшов. Постояв ще мить, ніби чекав на щось. Потім вдихнув — глибоко, ніби збирався з духом — і прошепотів:

— Доброї ночі.

Два слова. Прості, звичайні. Але вони прозвучали так... дивно. Ніби він сам не очікував що скаже їх. Ніби вони вирвались самі, проти його волі.

Він розвернувся і пішов коридором далі. Швидко,

не озираючись. Зупинився перед наступними дверима, відчинив їх та гучно захлопнув в себе за спиною.

Я залишилась одна на порозі.

Видохнула з полегшенням: здається, сьогодні не потрібно буде битися за свою недоторканість. Сьогодні можна відпочити та трохи розслабитися, якщо важкі думки все ж дадуть мені заснути цієї ночі.

Я зайшла в кімнату. Затишна, простора, навіть більша, ніж здалася мені вдень. На вікнах немає грат, натомість висять симпатичні фіранки з квітковим малюнком.

У шафі я знайшла вільну домашню сукню, нічну сорочку, кілька предметів жіночої нижньої білизни. У ванній кімнаті – халат та кілька рушників.

Сіла на ліжко. Постіль м'яка, тканина на простирадлі тонка, гладка та трохи прохолодна. Приємна. Захотілося лягти, торкнувшись  цій постілі шкірою, зімкнути повіки та провалитися в глибокий сон без сновидінь.

З вулиці донісся якийсь шум. Я підійшла до вікна, відчинила і подивилася на двір.

 Внизу, на площі перед будинком, святкувала зграя.

Я дивилась на них з напівтемряви своєї кімнати, непомічена, невидима. Вогнища палали яскраво, освітлюючи обличчя людей, що танцювали, співали, пили. Хтось грав на якихось інструментах — весела мелодія лунала над площею, підіймаючи настрій. Діти бігали між дорослими, сміючись.

Довгі ряди столів, вкритих білими скатертинами, були заставлені тарілками з їжею. Люди підіймали тости за здоров’я Альфи та гучно зустрічалися дерев’яними келихами, проливаючи червоне вино на білосніжні столи.

І тоді я побачила його.

Доріан вийшов з будинку — вже не в білому, а в звичайному темному одязі. Зграя розступилась, пропускаючи Альфу до центру площі. Він зупинився біля вогнища, підняв руку.

Музика стихла. Всі обернулись до нього.

— Сьогодні, — голос його долинав до мого вікна чітко, сильно, — я взяв собі дружину. Сьогодні наша зграя стала сильнішою. — Пауза. — Святкуйте зі мною!

Він простягнув руку, і хтось подав йому мішок. Доріан розв'язав його, запустив руку всередину, витяг жменю чогось, що виблиснуло у світлі вогнища.

Золото.

Монети дзвінко посипались з його долоні назад у мішок. Зграя загула — спочатку здивовано, потім радісно.

- Кожен член зграї: від щойно народжених цуценят до найстарших сивих вовків, сьогодні отримають по десять золотих монет. Сьогодні у нас свято: Чорна зграя тепер найсильніша з усіх інших вовчих зграй! Радійте зі мною!

Зграя радісно загула, і цей звук поступово перейшов у протяжне вовче виття. У мене   кров захолола в жилах, коли я це почула. Вони – вовки. Наскільки би вони не були схожі на людей, якими милими не здавалися би їхні діти – усі вони звірі, хижаки, вбивці. А я тепер – дружина найстрашнішого з них. Наймерзеннішого. Того, хто безжально вбив мою родину…

Доріан стояв і дивився на свою зграю. Його обличчям блукала ледь помітна усмішка — не щаслива, ні. Щось схоже на полегшення. Вони прийняли дарунок. Вони повеселішали.

Він купив їхню лояльність золотом.

Хтось простягнув йому кубок з вином. Він узяв, але не випив — тільки підняв високо, ніби показуючи єднання з іншими. Зграя заревла схвально. Музика заграла знову, ще голосніше, ще веселіше.

Доріан поставив кубок на край столу, не скуштувавши. Рухався між людьми, говорив з ними — я бачила як він кивав, як відповідав на щось, як клали йому руки на плечі старійшини, як молоді воїни вклонялись. Він здавався... іншим. Не тим холодним Альфою, що стояв переді мною на галявині. Тут, серед своїх, він був живішим. Теплішим.

Хтось запропонував йому танцювати — молода дівчина витягла руку, усміхаючись сміливо. Він похитав головою, усміхнувся коротко, але відмовив.

Не танцював. Не пив. Просто стояв і спостерігав, як його зграя святкує.

Я відступила від вікна. Зачинила вікно. Засмикнула фіранки.

Не хочу бачити. Не хочу чути. Це не моє свято, хоча воно про мене.

Як мені жити далі? Серед чужих, серед ворогів. Невже мені ніколи вже не побачити своїх близьких: мою найкращу подругу Брайну, її матусю Марту, яка замінила мені матір, Родеріка, мого вчителя та опікуна?

Яким воно буде – моє життя серед перевертнів?  А Доріан? Що буде далі: він домагатиметься мене чи задовольниться своїми коханками? Впевнена – їх у нього багато! Бо він сильний, владний, гарний…Та яке мені діло до його коханок?! Хай має, скільки захоче, лише б мене не чепав!

І навіщо поселив мене в кімнаті поруч зі своєю спальнею? Чого йому треба? Між нами не просто дерев’яна стіна – між нами прірва, яку неможливо подолати!

ДОРІАН

Я закрив за собою двері і спершись об них спиною, заплющив очі.

Тиша. Нарешті тиша.

Весь день — галас, голоси, погляди, обов'язки. Весь вечір — зграя, що потребувала мене, що хотіла бачити Альфу щасливим у день весілля. Я дав їм золото. Дав їм дозвіл святкувати. Дав їм те, що вони хотіли побачити.

Але зараз, наодинці з собою, я нарешті міг скинути маску.

Відштовхнувся від дверей. Пройшов до центру кімнати — і зупинився.

Покоївки підготували мою спальню до шлюбної ночі.

Звичайно підготували. Традиція. Ця ніч має бути особливою. Кімната Альфи має бути прикрашена для його молодої дружини.

Пелюстки квітів всюди. Свічки — десятки, сотні маленьких вогників. Ліжко застелене новою білизною, біло-срібною, що виблискувала у світлі. На столі — вино, фрукти, все що потрібно для...

Я відвернувся.

Не можу дивитись на це.

Пройшов до вікна, відчинив його широко. Холодне повітря вдарило в обличчя, принесло звуки святкування з площі. Музика, сміх, співи. Зграя веселилась. Золото допомогло — я бачив як зміняються обличчя, коли монети дзвеніли у мішку. Гнів змінився здивуванням. Здивування — радістю. Радість — п'яними веселощами.

Вони прийняли. Не її — ще ні. Але прийняли моє рішення. Поки що цього достатньо.

Хіба що Рейн залишився осторонь від цього свята.

Сидів, згорбивши спину, з кубком у руці. Не танцював. Не співав. Просто пив, дивлячись у вогонь порожнім поглядом. Обличчя похмуре, губи стиснуті, сум у сп’янілих очах. Я здалека бачив напругу в його плечах, у тому, як він стискав кубок, ніби хотів роздавити.

Рейну важко усе це прийняти, йому потрібен час. Він зрештою сприйме усе, як є. Перетравить, переболить – і змириться. Я вдячний йому за цю небайдужість до мене, за це хвилювання, за біль в його очах. Це набагато краще, ніж порожнеча…

Я дивився на них — на своїх людей, що танцювали і пили, святкуючи весілля Альфи. Весілля, якого не було. Шлюб, що залишився незавершеним.

Смак її крові все ще відчувався на моїх губах.

Я провів язиком по зубах, намагаючись стерти його. Марно. Він застряг там, солодко-терпкий, незвичний, дивний.

Її кров палала. Вона розлилась по моїх венах живим вогнем, наповнюючи тіло силою, якої я ніколи раніше не відчував. Я став сильнішим. Кожною своєю клітиною. Кожен м'яз, кожна кістка, кожен подих — все пульсувало новою потужністю.

Це працювало.

Її кров дала мені те, що я хотів. Силу. Перевагу. Можливість захистити зграю від будь-якої загрози.

То чому в середині мене порожньо?

Чого я чекав насправді? Відчути щось більше? Зв'язок, про який говорять легенди, коли Альфа кусає свою справжню пару? Вибух емоцій після багатьох років порожнечі?

Нічого з цього на сталося.

Тільки сила. Тільки холодний розрахунок, що виправдався.

Я стиснув кулаки, вчепившись у підвіконня.

Дурість.

Медальйон на її шиї нагадував - вона не просто людина. Вона остання з роду, створеного щоб вбивати нас.

Це лише угода. Холодна, розрахована. Я взяв те, що мені було потрібно. Вона дала те, що мала дати. Все по плану.

То чому я стою тут і думаю про те, як вона зараз? Чи сподобалася їй кімната? Чи помітила вона, що моя спальня зовсім поруч?

Чи зрозуміла, що я сьогодні не прийду?

Чи... полегшало їй від цього?

Або навпаки?

Я похитав головою, відганяючи думки. Не важливо. Не має значення. Вона ненавидить мене — я знаю це. Бачив у її очах, коли вона стояла на галявині та мовчала, не даючи згоди. Почув у тому, як вона казала: "Я ніколи не прийму це."

Вона не хоче мене.

І я... я не хочу змушувати її. Не сьогодні. Може ніколи…

У її кімнаті за стіною – важка тиша.

Вона теж не спить.

Я знав це. Відчував якимось дивним чуттям, що вона там, за тією тонкою стіною, зараз не спить. Так само, як я.

Обоє у своїх кімнатах. Обоє наодинці з думками, які неможливо вимовити вголос.

Чоловік і дружина.

Які не торкнуться одне одного цієї ночі.

Зовні, на площі, зграя святкувала до світанку. А ми, новоодружені, сиділи по різні боки стіни і не спали.

Кожен — у своїй самотності.

Кожен — зі своїми демонами.

І дерев’яна стіна між нами здавалась непрохідною, наче прірва.