Раді Вас бачити!

КАЙРА

Ліс.

Я біжу сосновим лісом. Вільно, легко, неймовірно швидко. Земля пролітає під ногами — ні, не ногами. Лапами. Чотирма лапами, що торкаються землі м'яко, безшумно. Вітер свистить у вухах — не людських вухах, а гострих, звірячих, які чують кожен шелест, кожен подих лісу навколо.

Я — вовк.

Великий чорний вовк, що мчить між деревами, перестрибує повалені колоди, пробирається крізь чагарники. М'язи рухаються плавно, сила переповнює тіло, серце б'ється рівно, дихання глибоке, повне життя.

Радість. Я відчуваю радість — чисту, дитячу, незаплямовану. Свободу. Захват від швидкості, від вітру в шерсті, від запахів, що обрушуються на мене лавиною — смола, хвоя, волога земля, ще один вовк поруч.

Поруч?

Я обертаю голову — і бачу його.

Сірий вовк. Молодий, стрункий, з яскравими очима. Він біжить поруч, трохи позаду мене. Ми граємось. Змагаємось. Дуріємо, як молоді вовченята, що вперше відчули силу своїх лап. Мчимо крізь ліс, переганяємо одне одного, стрибаємо, крутимось, радіємо просто тому що живі, тому що вільні, тому що світ навколо такий великий і прекрасний.

А потім — запах.

Він вдаряє мене в ніс так різко, що я спотикаюсь, майже падаю. Сірий вовк зупиняється теж, обертається, принюхується.

Кров.

Запах крові. Багато крові. Людської? Ні — вовчої. Нашої.

Страх. Він обрушується лавиною, змиваючи радість, свободу, гру. Щось не так. Щось дуже не так. Дім. Треба бігти до дому. Негайно.

Ми біжимо. Вже не граючись. Швидко, відчайдушно. Серце калатає у грудях, легені палають, але ми не зупиняємось. Ми нізащо не зупинимось.

Ліс розступається. Перед нами встає наше поселення. Запах крові веде до великого будинку в центрі – дому Альфи.

Двері відчинені навстіж.

Ми вбігаємо. Сірий вовк — першим, я — слідом.

І зупиняємось.

У великій залі, на підлозі — вони.

Чоловік і жінка. Вовки у людській формі. Кров всюди — на підлозі, на стінах, на їхньому одязі. Тіла нерухомі, очі відкриті, дивляться в порожнечу.

Мертві.

Сірий вовк скавчить. Звук такий людський, такий наповнений болем, що моє серце розривається. Він підбігає до них, тикається носом у чоловіка, в жінку, скавчить знову, гучніше, відчайдушніше.

А мене немов скувало. Не можу рухатися, не видаю жодного звуку. Лише дивлюся на цих двох, що лежать в калюжі власної крові, і відчуваю, як чорна порожнеча заповнює моє серце.

Мама. Тато.

Вони мертві. Вбиті. Покинуті.

Біль такий сильний, що я не можу дихати. Самотність, що обрушується, ламає, роздирає на шматки.

Нарешті я відкриваю пащу — і вию. Довго, протяжно, наповнюючи будинок звуком, що несе в собі весь біль світу…

Я прокинулась з криком.

Сиділа на ліжку, дихала важко, серце калатало так сильно, що боліло в грудях. Кімната навколо — темна, чужа – давила на мене дерев'яними стінами.

Я притиснула долоні до обличчя, намагаючись заспокоїти дихання. Руки тремтіли. Все тіло тремтіло — ніби я справді бігла крізь ліс, справді знайшла трупи, справді завила від болю.

Що це було?

Образи все ще палали перед очима — яскраві, живі, реальніші за будь-який звичайний сон. Ліс. Біг. Сірий вовк поруч. Запах крові. Дім. Тіла на підлозі.

Я впізнала цей дім у сні. Це той самий дім, в якому я знаходжуся зараз. Великий хол на першому поверсі. Я проходила ним ще вчора ввечері.

Я бачила будинок Доріана. У минулому. Коли його батьки...

Коли їх вбили.

Холод пробіг по спині.

Це був не мій сон. Не мій спогад. Не моя пам'ять.

Його. Його сон.

Доріана.

Я бачила те, що бачив він. Відчула те, що відчув він. Біг у формі молодого вовка, знайшов трупи батьків, завив від болю.

Але як? Як це може бути?

Обхопила коліна руками, намагаючись зрозуміти що сталось. Тіло все ще тремтіло.

Я бачила його кошмар. Той самий кошмар, що переслідує його роками. Я знала це — не розумом, а чимось глибшим. Він бачить цей сон часто. Знову і знову переживає ту ніч. Знаходить мертвих батьків. Дивиться. Виє від болю.

І сьогодні, у нашу першу шлюбну ніч, що так і не здійснилася, я відчула це. Провалилась у його сон, як у відкриту рану.

Повільно, обережно, я опустила ноги на підлогу. Холодні дошки під босими стопами повернули мене до реальності. Підвелась, похитнулась — голова паморочилась легенько.

Підійшла до вікна, відсунула фіранку. Ранок був ясний, чистий. Сонце тільки-но торкалось обрію, розфарбовуючи небо в відтінки рожевого і золотого. Поселення прокидалось — вже з’являлися перші перехожі.

Треба починати день – вмитись, одягтись, зібрати себе докупи.

Підійшла до умивальника. Набрала води у долоні, плеснула собі в обличчя.

І тут це почалось…

Звуки.

Спочатку тихо — ледь помітне посилення. Шум голосів внизу став чіткішим. Я чула окремі слова, окремі фрази, хоча до цього доносився тільки невиразний гул.

Потім гучніше. Кроки на вулиці — я чула кожен, окремо, ніби вони били прямо у барабанні перетинки. Скрип дверей десь далеко — різкий, пронизливий. Сміх дитини — дзвінкий, болючий.

Я затиснула вуха долонями, але це не допомогло. Звуки не зменшились — вони йшли не ззовні, а зсередини, ніби мої вуха стали надчутливими, ловили кожну вібрацію повітря.

Запахи.

Вони обрушились слідом. Смола з дерева, яким побудований будинок — терпка, густа. Хвоя з лісу — свіжа, зелена. Хліб, що пекли десь внизу — теплий, солодкуватий. Щось звіряче — вовки? М'ясо на сніданок. Земля. Вода. Квіти у когось на підвіконні.

Сотні запахів, що змішувались, накладались одне на одне, душили.

Я опустилась на край ліжка, затиснувши ніс і рот долонею, намагаючись не дихати так глибоко. Але це не допомогло. Запахи проникали всередину, розпадались на складові, кожен окремий, кожен такий сильний, що нудило.

Що зі мною?

Я чую, нюхаю, відчуваю в десять разів сильніше, ніж вчора.

Як вовки.

Усвідомлення було холодним, страшним.

Я стаю схожою на них. Він вкусив мене — і тепер це мене змінює. Робить не-людиною. Чимось іншим.

Ні. Ні, ні, ні.

Я здавила долоні в кулаки, вбиваючи нігті в шкіру. Біль допоміг — різкий, чіткий, реальний. Сфокусувалась на ньому, відганяючи паніку.

Дихай, Кайро. Просто дихай. Спокійно. Рівно.

Повільно, дуже повільно, звуки й запахи почали відступати. Не зникли — ні. Але стали менш нав'язливими. Мозок починав звикати, фільтрувати, відокремлювати важливе від шуму.

Я вдихнула глибоко. Випустила повітря.

Добре. Це... це можна пережити. Треба просто навчитись контролювати. Як я навчилась контролювати свій транс у бою. Так само і тут. Контроль. Дисципліна.

Підвелась знову. Ноги тримали вже впевненіше.

Підійшла до дзеркала на стіні. Глянула на своє відображення.

Бліда. Очі великі, трохи божевільні. Волосся розпущене, заплутане. Я виглядала як хтось, хто щойно пережив кошмар.

Що, власне, і було правдою.

Я вмилась — повільно, ретельно. Розчесала волосся, зібрала у хвіст. Оглянула своє відображення у дзеркалі — так. Трохи краще.

І тоді я почула кроки на сходах. Чіткі, легкі, вони наближалися до моїх дверей.

Марія — я впізнала ходу покоївки.

У двері постукали — тихо, обережно.

— Так, — відгукнулась я, обертаючись.

Двері відчинились. На порозі дійсно стояла Марія, тримаючи у руках глечик зі свіжою водою.

— Доброго ранку, Альфайко, — сказала вона тихо, вклоняючись. — Я прийшла допомогти вам умитись і одягтись. Святковий сніданок буде за годину.

Альфайко. Слово прозвучало чужо, ніби не про мене.

— Дякую, — відповіла я рівно. — Але я впораюсь сама.

Марія завагалась, вдивляючись у мене здивовано.

— Але... Альфайко, це мій обов'язок. Дружина Альфи має...

— Я не звикла до прислуги, — перебила я м'яко. Вона не винна в тому, що сталось. Просто робить свою роботу. — Я воїн. Звикла обслуговувати себе сама. Мені не потрібна допомога.

Вона стояла на порозі, не знаючи, що робити. Покоївка, якій відмовили. Це мабуть іде проти всіх правил, всіх традицій.

— Але є щось, що ти можеш зробити для мене, — додала я, підходячи ближче. — Мені потрібен одяг. Не сукня. Чоловічий одяг воїна. Шкіряні штани і полотняна сорочка. Можеш знайти таке?

Марія витріщилась на мене.

— Чоловічий... одяг? — повторила вона, ніби не повірила своїм вухам.

— Так. Якщо це можливо.

— Я... я спробую, — прошепотіла вона, все ще в шоці. — Але Альфа...

— Альфа не забороняв мені носити те, що зручно, — сказала я твердо. Хоча поняття не мала, чи це правда. Але відступати не збиралась.

Марія кивнула, поставила глечик на стіл і вийшла, закривши за собою двері.

Через двадцять хвилин Марія повернулась. У руках вона тримала складений одяг — темно-коричневі шкіряні штани, пошарпані, явно ношені, і просту полотняну сорочку сірого кольору.

— Це... це все, що я змогла знайти, — сказала вона, подаючи мені одяг. — Належало одному з молодих воїнів. Він... невисокий. Має підійти.

— Дякую, — я взяла речі з її рук. — Це ідеально.

Марія знову вклонилась і вийшла, кинувши на мене останній здивований погляд.

Я роздяглась, скинувши нічну сорочку. Одягла штани — вони були трохи великі в поясі, довелось затягнути ремінь тужче, але сиділи непогано. Шкіра була м'якою, ношеною, зручною. Сорочка — проста, без прикрас, з грубої тканини — лягла на тіло звично, ніби я ніколи і не носила суконь.

Знову кинула погляд на себе в дзеркало на стіні. Дівчина в чоловічому одязі, з косою через плече, з рішучими зеленими очима, впевнено дивилась на мене звідти.

Ось. Тепер я схожа на себе. Не на якусь принцесу у весільній сукні. А на воїна.

На того, ким я є насправді.

Вдихнула глибоко. Випустила повітря.

Час спускатись до сніданку.