Раді Вас бачити!

Напівпрозоре кільце артефактної пастки намертво утримувало Огніуса. Будь-яка спроба чинити опір лише змушувала чорні руни на обручі спалахувати яскравіше. Він важко видихнув і вперше за весь цей час перестав дивитися на Димитрія як на противника. Швидше як на людину, якій усе одно доведеться сказати правду. Данаїл звернувся до Димитрія.

— Тату...

Вальтер миттєво перевів на нього погляд. Це звертання щоразу змушувало серце болісно й незвично стискатися.

— Що?

Данаїл відчував той далекий зв’язок. Тонкий. Майже невловимий. Але він точно знав, що...

— Мама жива.

У кімнаті запала тиша. Димитрій не одразу зрозумів сенс почутого. Просто дивився на сина.

— Що?

— Мама вижила.

Цього разу Данаїл вимовив повільніше. Огніус різко підняв голову. Димитрій навіть не помітив його реакції. Уся його увага була прикута до хлопця. Данаїл торкнувся долонею грудей.

— Після пробудження дару я відчув два кровні зв’язки. Твій... і її.

Димитрій зблід. Слова наче не вкладалися у свідомості. Серафима. Жива. Після п’ятнадцяти років. Він кілька секунд просто дивився на Данаїла. Потім зробив крок до нього.

— Ти впевнений?

— Так.

— Це може бути спогад?

— Ні.

— Ілюзія?

— Ні.

— Слід старого зв’язку?

Данаїл похитав головою.

— Я не знаю, як це пояснити. Але я відчуваю її так само, як відчуваю тебе… тільки вона далеко звідси. Дуже й дуже далеко...

Димитрій замовк. Він опустив погляд. Пальці повільно стиснулися в кулак. Серафима. Жива. Усі ці роки він вважав, що втратив їх обох. Він пережив п’ятнадцять років порожнечі, переконуючи себе, що минулого більше немає. Що залишилася тільки пам’ять. Що кохання померло разом із тим селом. Що все, що пов’язувало його з колишнім життям, згоріло в тому вогні.

А тепер... Його син стоїть перед ним живий. І каже, що його мати теж жива. Димитрій різко відвернувся. Він не хотів, щоб хтось бачив його обличчя. Але Данаїл бачив. Уперше хлопець помітив, наскільки сильно батько намагається втримати себе. Плечі Димитрія ледь помітно тремтіли. Він провів долонею по обличчю. Глибоко вдихнув. Ще раз. Не допомогло.

— Серафима...

Ім’я зірвалося з губ майже беззвучно. Димитрій різко повернувся до Огніуса.

— Ти знаєш, де вона?

Огніус помовчав.

— Ні.

— Де вона зараз?

— Я не знаю.

Димитрій зробив крок до нього.

— Тоді розкажи все, що знаєш.

— Димитрію...

— Все. Якщо хочеш, щоб я зцілив тебе, ти будеш чесним. І розкажеш мені те, що я хочу знати. — повторив Вальтер.

Тепер у його голосі не було ні погрози, ні злості. Тільки страшна, холодна необхідність почути правду.

— Що сталося п’ятнадцять років тому?

Огніус кілька секунд мовчав. Потім опустив очі.

— Добре.

Він важко видихнув.

— Я розповім.

Димитрій не зводив із нього погляду. Огніус заговорив тихо:

— Я сильно ревнував Серафиму до тебе. Ця ревність їла мене живцем.

Огніус безрадісно всміхнувся.

— Я кохав її.

Данаїл насупився. Огніус продовжив:

— Напевно, надто сильно. І надто егоїстично.

Він подивився кудись повз Димитрія.

— Я бачив вас разом. Бачив, як вона дивиться на тебе. Як усміхається поруч із тобою. Бачив, як ти торкаєшся її. Як вона чекає на тебе. Як ви говорите про майбутнє.

На обличчі Огніуса з’явилася гірка усмішка.

— Я заздрив тобі.

Димитрій мовчав.

— Заздрив вашому щастю. Кожному дню, проведеному поруч із нею. Кожному погляду. Кожному дотику.

Огніус повільно підняв очі.

— Але якби не батько...

Він замовк.

— Я б не зробив того, що зробив.

Огніус заплющив очі, згадуючи.

— Тієї ночі я йшов крізь пожежу. Село палало. Повсюди був дим. Люди гинули. А потім я знайшов твою дитину. Пам’ятаю, ти ніяк не міг дати сину ім’я. Йому вже був тиждень від народження, а він досі залишався без імені...

Димитрій відчув, як усе всередині стиснулося.

— Він був зовсім маленьким. Кричав.

Огніус подивився на хлопця.

— Беззахисним. Наляканим.

Пауза.

— Я взяв його на руки.

Димитрій завмер.

— І міг убити.

Огніус ковтнув.

— Міг закінчити все за кілька секунд.

Він опустив погляд на власні руки.

— Але не зміг.

Димитрій повільно видихнув.

— Чому?

Огніус усміхнувся.

— Тому що я все ще кохав його матір.

Він підняв погляд.

— І в ту коротку мить, коли твій син опинився в мене на руках... я зрозумів, що не здатен власноруч убити дитину Серафими.

Димитрій мовчав.

— Я зволікав.

Огніус заплющив очі.

— Усього кілька миттєвостей.

— А потім вас знайшла Серафима?

— Так.

Його голос здригнувся.

— Вона повернулась до сина.

Димитрій відчув, як серце болісно вдарило.

— Що сталося?

— Вона ридала.

Огніус на секунду заплющив очі.

— Просила не вбивати його.

Він усміхнувся, але в цій усмішці не було нічого веселого.

— Повзала переді мною навколішки.

Димитрій застиг.

— Просила віддати їй сина.

Огніус подивився на нього.

— Вона була готова на все.

— І ти відпустив їх?

— Ні.

Пауза.

— Я вирішив відкласти страту.

Димитрій примружився.

— Але не скасувати.

— Ні.

Огніус важко видихнув.

— Я все ще виконував наказ батька.

Він подивився на Данаїла.

— Тому наклав на його дар прокляття.

Димитрій похолов.

— Те саме.

— Так.

— Щоб я не зміг його відчути.

— Так.

— І щоб не зміг знайти його за кров’ю.

Огніус кивнув.

— Саме так.

Димитрій повільно стиснув кулак.

— Ти сказав Серафимі, що дав їй час попрощатися.

— Так.

— Із власним сином.

— Так.

— Знаючи, що прокляття вб’є його?

Огніус відвів погляд.

— За моїми розрахунками — протягом двох тижнів.

Димитрій нічого не відповів. У його очах з’явилася така холодна лють, що навіть Огніус мимоволі замовк.

— Ти сказав їй, що він помре через два тижні.

— Я сказав, що в неї є час попрощатися.

— А потім?

— Я забрав твого сина і викрав твою дружину.

Данаїл повільно стиснув пальці. Огніус продовжив:

— Я сподівався, що з часом вона змириться. Що звикне до мене. Що зрозуміє, що іншого виходу немає.

Він гірко всміхнувся.

— Дурень.

Димитрій нічого не сказав.

— Я справді думав, що якщо поруч не буде тебе... якщо поруч буду тільки я... одного дня вона перестане мене ненавидіти.

— Вона не перестала.

— Ні.

Огніус похитав головою.

— Не перестала.

Огніус подивився на Данаїла.

— А потім настав той день.

Димитрій насупився.

— Який?

— День, коли я прийшов до тебе в камеру.

У кімнаті стало тихо. Огніус продовжив:

— Тоді ти підписав контракт із Патрулем. А Серафима втекла від мене, хоч я й запевнив її, що ти мертвий і їй нікуди йти.

Димитрій згадав. Камера. Холодні стіни Аль-Чакса. Його власна ненависть. Огніус, який прийшов до нього тоді. Димитрій різко підняв голову.

— Разом із Данаїлом втекла?

— Так.

Цього разу Димитрій навіть не намагався приховати емоцій.

— Як?

— Я не знаю всіх деталей.

— Але ти їх шукав.

— Звичайно.

Огніус усміхнувся.

— Я підняв усіх, кого міг.

Димитрій повільно промовив:

— Ти організував погоню.

— Так.

— Де?

— У кількох світах.

— І?

— Ми майже знайшли її.

Димитрій зробив крок уперед.

— Де?

Огніус подивився на нього.

— Ось тут усе стає цікавіше.

Він замовк.

— Я довго не розумів, що сталося.

— Кажи.

— Тепер, коли я знаю, що Данаїл живий...

Огніус перевів погляд на хлопця.

— Я розумію, що Серафіма весь цей час обманювала нас.

Димитрій насупився.

— Як?

— Вона інсценувала смерть дитини.

Димитрій застиг.

— Що?

— Ми знайшли сліди.

Огніус говорив повільно, ніби сам лише зараз складав події в єдину картину.

— Знайшли місце, де нібито загинув Данаїл... від мого прокляття.

Він похитав головою.

— Але тіла не було.

Димитрій відчув, як серце забилося сильніше.

— І ти повірив?

— Я хотів повірити.

Огніус гірко всміхнувся.

— Тому що якби дитина справді померла, мені більше не довелося б обирати між наказом батька та Серафимою.

Димитрій дивився на нього, не кліпаючи. Розповів те, що знав:

— Вона залишила його в безпечному місці. У Фелікса. Вони наклали печатку на дар проклятої крові, щоб захистити від прокляття і врятувати йому життя. А сама?

— Коли ми знову вийшли на її слід, вона зрозуміла, що за нею йдуть.

Огніус повільно стиснув пальці.

— І повела погоню за собою.

Димитрій завмер.

— Вона навмисно дозволила вам знайти її.

— Так.

— Щоб ви пішли за нею.

— Так.

Димитрій повільно провів долонею по обличчю.

— Де? — запитав Димитрій.

Огніус не відповів.

— Де ви втратили її слід?

— Я не знаю.

Димитрій миттєво опинився поруч.

— Огніус.

— Я справді не знаю, де вона зараз.

— Я запитав не це.

Вальтер нахилився до нього.

— Де ви втратили її слід?

— На кордоні...

Огніус замовк. Димитрій стиснув щелепи.

— Якого світу?

— Не світу.

— Тоді де?

Огніус подивився йому прямо в очі.

— На старому переході між світами.

— Назва.

— Димитрію...

— Назва.

Голос Вальтера став крижаним.

— Координати.

Огніус важко видихнув.

— Це було п’ятнадцять років тому.

— Мені байдуже.

— Слід давно зник.

— Мені байдуже.

Димитрій зробив ще один крок.

— Ти зараз скажеш мені, де саме ви втратили Серафиму.

Огніус мовчав. Димитрій дивився на нього кілька секунд. Потім дуже тихо промовив:

— Твоє прокляття п’ятнадцять років приховувало від мене мого сина.

Пауза.

— Тепер ти скажеш мені, де я можу знайти його матір.

У голосі Димитрія не залишилося ані краплі колишньої холодності. Там була лише надія. Страшна. Майже болісна. Огніус заплющив очі.

— Добре.

Він відкрив їх.

— Я скажу.

Димитрій завмер.

— Але є одна проблема.

— Яка?

Огніус подивився на Данаїла.

— Те місце, де ми втратили Серафіму...

Він зробив паузу.

— Більше не існує на звичайних картах Паралеліума.

***

— То де ви втратили її слід? — вимагав Димитрій.

Огніус важко видихнув.

— На Нульовому Переході.

Димитрій насупився. Він знав, про що йдеться.

Нульового Переходу не існувало у звичайному просторі. Після давнього зміщення його координати зникли з карт Паралеліума.

Димитрій замовк.

Серафіма зникла там не випадково.

Вона розуміла, що демони йдуть за нею. Тому сама обрала Нульовий Перехід. Дивним чином дісталася туди, дозволила переслідувачам побачити себе — і в останню мить зникла в міжсвітовому просторі. 

Вона змусила демонів повірити, що її син мертвий, повела погоню за собою, щоб загубити свій слід у Нульовому Переході. Хотіла повернутися, але не змогла...

— Отже, вона могла вижити, — тихо промовив Димитрій.

Огніус не відповів. Димитрій подивився на сина.

— Ти ж відчуваєш її?

— Так. Без сумнівів.

У голосі Данаїла прозвучало занепокоєння. Він на мить заплющив очі, намагаючись знову відчути далекий кровний зв’язок. Вона була там. Тепла. Жива. Але така далека, що він не міг зрозуміти, де саме. Данаїл розплющив очі й безпорадно похитав головою.

— Можеш вказати напрямок?

— Ні...

Він вимовив це із жалем.

— Я не можу. Я не саргис простору, навіть не частково, як ти.

Данаїл опустив погляд на свої руки. Йому хотілося, щоб дар проклятої крові дав йому хоч якусь відповідь. Хоч найменшу підказку, де перебуває жінка, яку він усе життя вважав втраченою.

— Я відчуваю її, тату. Я точно знаю, що вона жива. Але... не знаю, де вона.

Димитрій кілька секунд мовчав. Потім рішуче кивнув.

— Нічого. Будемо шукати.

Він подивився на Огніуса.

— Ти покажеш усе, що пам’ятаєш.

А потім знову перевів погляд на Данаїла.

— І знайдемо.

У найближчому майбутньому їм належало дістатися Нульового Переходу. Місця, якого більше не існувало на жодній звичайній карті. Серед нескінченної темряви міжсвітового простору там височіли стародавні кам’яні арки, вкриті тріщинами й вицвілими рунами. Усередині кожної арки замість проходу колихалася чужа реальність: клаптик неба, далеке місто, пустеля, океан, незнайомий ліс. Кам’яні плити під ногами не утворювали суцільної дороги. Деякі зависали в порожнечі, інші вели в неможливих напрямках. Над Переходом не було ні сонць, ні зірок. Лише безмежна чорнота.

І десь серед цих мертвих арок п’ятнадцять років тому зникла Серафіма. А тепер Димитрію належало знайти туди дорогу. Димитрій ще кілька секунд дивився на Огніуса, а потім, наче остаточно поставивши крапку в розмові про Серафіму, промовив:

— Добре. Тепер повернімося до твого зцілення.

Огніус насторожився.

— Я слухаю.

— У мене три умови.

— Звісно, — сухо всміхнувся демон. — Я вже починаю підозрювати, що безкоштовної медичної допомоги в Параллеліумі не існує.

Димитрій проігнорував його.

— Перше. Ти стираєш із себе кров Вальтерів. Руйнуєш залишки нашого колишнього кровного зв’язку побратимів. Повністю.

Огніус кивнув.

— Очікувано. Я знав, що ти цього попросиш.

— Друге, — продовжив Димитрій. — Клятва на власній крові. Ти присягнешся, що більше ніколи не завдаси шкоди — ні фізично, ні будь-яким іншим способом, ані словом, ані ділом, ані думкою — нікому з родини Вальтерів і самому Замку Вальтерів.

Огніус повільно підняв брову.

— Навіть думкою?

— Навіть думкою.

— А якщо я просто подумаю, що ти ідіот?

— Можеш.

Димитрій знизав плечима.

— Головне — не завдавай шкоди.

Ірлі тихо хихикнув. Огніус зміряв його похмурим поглядом.

— Третя умова, — продовжив Вальтер. — Я проведу над тобою ритуал Підкорення демона.

Огніус повільно випростався.

— Ні.

— Із правом виклику.

— Тим більше ні.

— У будь-який момент, коли ти мені знадобишся, я зможу призвати тебе. І під час виклику ти надаси будь-яку допомогу, яку я вважатиму необхідною.

Запала тиша. Огніус кілька секунд дивився на Димитрія.

— Ти пропонуєш мені добровільно стати твоїм рабом?

— Ні.

Димитрій ледь усміхнувся.

— Я пропоную тобі вижити.

Вальтер із усмішкою продовжив:

— Я роблю тобі послугу, Огніусе. Рятую від страти.

— Яка великодушність.

— Так. Я й сам вражений власною добротою.

Огніус роздратовано фиркнув.

— Після ритуалу я втрачу статус.

— Звісно.

— Я більше не буду Принцом.

— Ні.

— Стану поневоленим демоном.

— Саме так.

— А мій батько...

— Ти і без мене це знаєш... Згідно із законами демонів, він не зможе стратити свого сина, якщо той уже перебуває під владою іншого господаря.

Огніус замовк. Димитрій спокійно додав:

— Ти житимеш.

— Але вигнанцем.

— Так.

— Я не зможу повернутися до Північного Домініону.

— Не зможеш.

— Доведеться шукати собі місце в Паралеліумі. Роботу. Житло. Існування.

— Саме так.

Огніус повільно провів долонею по обличчю.

— Ти називаєш це порятунком?

— Звичайно.

Димитрій незворушно подивився на нього.

— Я навіть не збираюся постійно тримати тебе біля себе. Мені зовсім не хочеться бачити твою фізіономію цілодобово.

— Яке полегшення.

— Викликатиму лише тоді, коли ти знадобишся.

— А весь інший час?

— Роби, що хочеш.

Димитрій знизав плечима.

— Де ти житимеш, де працюватимеш, чим займатимешся — мене не цікавить.

Огніус кілька секунд мовчав. Потім різко розсміявся.

— Ти хочеш перетворити мене на особистого слугу й ще називаєш це свободою?

— Ні. Свобода закінчиться в момент виклику.

— Яка щедрість.

— Я стараюся.

Огніус стиснув кулаки.

— Я ніколи на це не погоджуся.

— Тоді не погоджуйся.

Димитрій спокійно розвернувся.

— І живи з прокляттям.

Огніус різко підняв голову.

— Зачекай.

У його очах спалахнула лють.

— Тільки я знаю, де шукати Серафіму.

Димитрій зупинився.

— Я вже сказав, що знаю місце.

Огніус усміхнувся.

— Тільки я знаю, як дістатися Нульового Переходу. Якщо ти не випустиш мене, я ніколи не допоможу вам знайти вашу дружину й матір.

Димитрій повільно повернувся.

— Ми впораємося самі.

— Без мене?

— Так.

— Вам знадобляться роки.

— Нехай.

Огніус зблід.

— Ти не посмієш.

— Посмію.

Димитрій указав на артефактну пастку.

— Можемо залишити тебе тут. Сам знаєш, що в моєму замку тебе ніхто й ніколи не знайде...

Огніус витріщився на нього. Данаїл із легкою усмішкою додав:

— Я можу зробити пастку ще міцнішою.

— Ти...

— Цілком можу влаштувати тобі посмертне ув’язнення. Ірлі мені допоможе й здійснить усі мої ідеї...

— Із превеликим задоволенням, господарю, я й сам цього хочу, — із передчуттям відгукнувся чорний ящір.

Огніус перевів погляд на хлопця. Димитрій згідно кивнув і не без злорадства закінчив:

— Так, Данаїле, маєш рацію... я хотів сказати: залишишся тут навічно, але у твоєму випадку, Огніусе, не вийде, хоч ти і демон. Через прокляття ти ослаб. Або воно тебе доб’є.

Він зробив коротку паузу.

— Або ти просто помреш від голоду. Помирати будеш повільно й болісно довго.

Ірлі задоволено махнув хвостом.

— Другий варіант навіть простіший.

Огніус повільно заплющив очі. Вперше за століття він опинився в ситуації, де в нього справді не залишилося важелів впливу. А перед ним стояли батько й син, які раптом стали для нього абсолютно невразливими.

— Ви обоє нестерпні, — процідив він.

Данаїл усміхнувся. Димитрій спокійно додав:

— Тож обирай, Огніусе.

— Зцілення на моїх умовах...

Він кивнув на пастку.

— Або проведеш решту свого життя тут.

Огніус подивився на мертвий амулет, потім на Данаїла, а тоді на Димитрія. І вперше за всю розмову зрозумів, що справді програв. Огніус довго мовчав. Він стояв усередині артефактної пастки, усе ще стискаючи мертвий амулет Печатки Загибелі.

Потім повільно підняв погляд на Димитрія.

— Добре.

Вальтер ледь помітно підняв брову.

— Я згоден.

Данаїл усміхнувся.

— Невже здоровий глузд нарешті переміг?

Огніус кинув на нього нищівний погляд.

— Не спокушайся.

Він заплющив очі.

— Я просто віддаю перевагу життю перед приниженням.

— Розумний вибір, — сухо зауважив Димитрій.

Огніус простягнув руку. На долоні спалахнуло багряне полум’я. Але це був не звичайний вогонь. Він горів усередині самої крові. Огніус стиснув зуби й спрямував силу у власне тіло. По венах побігли багряні нитки, змішані зі сріблястим сяйвом.

Кров Вальтерів. Та сама, що колись пов’язала їх як побратимів. Тепер Огніус мав знищити її в собі.

— Починай, — промовив Димитрій.

Огніус різко стиснув кулак. Полум’я спалахнуло яскравіше. Він наче випалював із власних вен чужу кров, витравлюючи кожну частинку старого зв’язку. Сріблясті нитки одна за одною спалахували й зникали. Огніус застогнав. Данаїл уперше перестав усміхатися. Процес був болісним. Дуже. Але демон не зупинився. Остання срібляста нитка здригнулася. Огніус видихнув. І спалив її. Зв’язок обірвався. У цю мить Димитрій відчув це. Щось, що існувало між ними багато років, зникло остаточно. Огніус розплющив очі.

— Усе.

Димитрій кивнув.

— Тепер, коли ти залишиш Замок Вальтерів, ти більше не зможеш знайти сюди дорогу через мою кров.

Димитрій вимогливо промовив:

— Тепер клятва.

Огніус провів нігтем по власній долоні. Виступила кров. Кілька крапель зависли в повітрі.

Демон заговорив:

— Присягаюся власною кров’ю та своєю сутністю: я ніколи не завдам шкоди жодному представнику роду Вальтерів і самому Замку Вальтерів.

Кров спалахнула.

— Ані фізично, ані магією. Ані словом, ані ділом, ані думкою. Ані сам, ані через посередників.

Багряне полум’я огорнуло його руку.

— Нехай моя кров буде свідком цієї клятви.

Кров спалахнула й увібралася назад у шкіру. Клятву було прийнято. Димитрій одразу перейшов до третьої умови.

— Тепер Підкорення.

Огніус похмуро всміхнувся.

— Не міг хоча б дати мені п’ять хвилин усвідомити втрату свободи?

— Ні.

Димитрій підняв руку. Навколо Огніуса виникло коло з темних рун. Вони з’являлися просто в повітрі, одна за одною, замикаючись навколо демона.

— Ритуал Підкорення визнає мене твоїм господарем.

Огніус стиснув зуби.

— Я вже ненавиджу це формулювання.

— Звикай.

Руни спалахнули. Темна санергія Димитрія проникла в ауру Огніуса, знайшла його ядро й закріпила новий зв’язок. Не кровний. Не родовий. Зв’язок господаря та підлеглого. Огніус різко здригнувся. На його зап’ясті з’явилася тонка чорна мітка. Димитрій відчув відповідний імпульс. Ритуал завершено.

— Тепер ти належиш мені, — спокійно промовив він.

Огніус скривився.

— Як романтично.

Данаїл тихо розсміявся.

— Усе. Можна випускати?

Димитрій кивнув. Данаїл клацнув пальцями. Артефактна пастка згасла. Чорне кільце розсипалося іскрами, і Огніус уперше за довгий час зробив вільний крок. Він подивився на свої руки. Вільний. І водночас — ні.

— Ненавиджу вас обох, — похмуро сказав він.

— Взаємно, — відповів Димитрій.

Але тепер залишалося головне. Зцілення.

***

Димитрій не відкрив Зал Першої Крові. Цей зал належав лише крові Вальтерів і ніколи не відкривався стороннім. Натомість Димитрій повів його до кімнати поруч.

Кімната Зняття Проклять існувала в замку задовго до того, як Вальтери стали герцогами. Саме сюди століттями приводили гостей, на яких накладали чужу магію. Тут знімали прокляття, очищали енергетичні канали та повертали людині контроль над власним тілом.

Кругла кімната була невеликою й майже порожньою. Стіни з чорного каменю вкривали стародавні срібні руни. Вони мовчали століттями, але тепер одна за одною почали тьмяно світитися.

У центрі підлоги знаходилося обсидіанове коло.

Шість концентричних кілець, вирізаних у камені, утворювали давню систему очищення. Кожне кільце відповідало окремому етапу: виявленню, відділенню, руйнуванню, виведенню та запечатуванню чужої санергії.

У самому центрі лежав плаский шматок чорного обсидіану з тонкою срібною прожилкою. Тут Вальтери знімали прокляття з королів, послів, союзників і навіть ворогів, якщо ті приходили до замку під захистом гостинності.

Огніус став у центрі обсидіанового кола. Серце роду Вальтерів ударило під каменем.

Бум.

Сріблясто-чорна саргія піднялася з глибини. Димитрій поклав долоню Огніусу на груди.

— Не опирайся.

— Я постараюся.

— Не старайся. Просто не опирайся.

Вальтер заплющив очі. Його свідомість занурилася в тіло демона. І там він побачив прокляття. Ангельська магія вже пустила глибоке коріння. Тонкі світлі нитки пронизували тканини, судини та саму енергетичну структуру Огніуса. Димитрій спрямував родову саргію всередину. Сріблясто-чорна сила зіткнулася з ангельським прокляттям. Огніус різко вдихнув. Його тіло вигнулося.

— Терпи.

Димитрій почав руйнувати прокляття шар за шаром. Спочатку поверхневі зв’язки. Потім глибокі. Ангельська магія опиралася, намагаючись закріпитися ще сильніше. Але поруч із Серцем роду Вальтерів їй не було чим живитися. Димитрій поступово випалював її з тіла Огніуса, не пошкоджуючи самого демона. Нарешті остання нитка здригнулася. Димитрій посилив потік. Прокляття розкололося. Світло спалахнуло сліпуче яскраво. А потім зникло.

Огніус важко впав на одне коліно. Кілька секунд він просто дихав. Потім підняв голову. На його обличчі не було звичної болісної напруженості. Ні виразок. Ні слідів саргії, що повільно пожирала його плоть. Він обережно торкнувся свого обличчя.

— Воно зникло...

Димитрій кивнув.

— Повністю.

Огніус замовк. Вперше за майже три роки він міг вдихнути, не відчуваючи всередині себе смерті. Він повільно випростався.

— Ти справді це зробив.

— Я обіцяв.

— І чомусь це дратує мене ще більше.

***

Через десять хвилин вони втрьох залишили Замок Вальтерів. Димитрій відкрив портал. Останнім в нього увійшов Огніус. Він обернувся перед тим, як зробити крок. На мить затримав погляд на стародавніх стінах. Тепер він більше не відчував родової крові Вальтерів. Не міг знайти сюди дорогу. Замок остаточно перестав бути частиною його життя. Портал закрився за демоном. За кілька секунд перед ними з’явилися високі ворота Академії Вартових Порядку. Димитрій першим вийшов із порталу, потім поряд з ним став Данаїл. Огніус зупинився поруч з Вальтером з іншої сторони.

— І що тепер?

Димитрій подивився на нього.

— Тепер ти можеш йти.

Огніус примружився.

— Йти?

— Так. Туди, куди може піти поневолений демон.

— Чудово. — Не без іронії відповів Огніус.

Димитрій махнув рукою в бік дороги.

— Іди куди хочеш.

— А коли ти мене викличеш?

— Тоді прийдеш.

— А до цього?

— Мені байдуже.

Огніус кілька секунд дивився на нього.

— Ненавиджу тебе.

Димитрій всміхнувся.

— Не здивував. Для нас з тобою взаємна ненавість вже давно стала нормою.

Огніус розвернувся й пішов геть. Димитрій проводжав його поглядом.

— До наступного виклику, Огніусе.

Демон, не обертаючись, підняв руку.

— Сподіваюся, він буде нескоро.

— Я теж.

Огніус зник за поворотом. Данаїл ще кілька секунд дивився йому вслід.

— Думаєш, він виживе?

Димитрій знизав плечима.

— Тепер це його проблема.

Він поклав руку синові на плече.

— А в нас є інша.

Данаїл подивився на нього серйозно, з надією.

— Шукати маму?

Димитрій кивнув.

— Точно. І не тільки. Здається, ти забув, що не лише в Огніуса почалося нове життя. У тебе теж, Даню.

— Атестація через пів року. Навчання… — згадав Данаїл.

— Саме так.

Димитрій глянув на годинник.

— У тебе ще є кілька годин, щоб поспати перед тренуванням.

— А ти?

— А мені треба повернутися у Пустку.

Данаїл замовк. Кілька секунд він ніби збирався щось сказати, але зрештою трохи ніяково потер живіт.

— А чи працює зараз столова в Академії?

Димитрій повільно повернув голову.

— Столова? Зараз? Ні.

— Ну… — Данаїл винувато усміхнувся. — Чи можна тоді ще десь поїсти?

Він зробив паузу.

— Я страшенно голодний.

Димитрій кілька секунд мовчки дивився на нього. Потім усміхнувся.

— Зовсім забув.

— Що?

— У мого сина два дари Темряви.

Він легенько поплескав Данаїла по плечу.

— Після ініціації організм витратив величезну кількість енергії. Тож бажання з'їсти половину Параллеліума — цілком нормальне.

Ірлі, який сидів на плечі Данаїла, фиркнув.

— Він не голодний. Він зараз почне їсти меблі.

— Я не настільки голодний, — обурився Данаїл.

— П'ять хвилин тому ти дивився на Огніуса так, ніби подумки вибирав між смаженням і тушкуванням.

— Ірлі…

— Я просто спостерігаю.

Димитрій тихо засміявся.

— Ходімо. Нагодую тебе в службовій квартирі. У мене немає часу на щось інше.

Данаїл кивнув.

— Добре.

Вони ступили крізь портал. За мить вони опинилися у коридорі їх дому. Димитрій зняв плащ, закотив рукави й попрямував на кухню.

— Сідай. Я щось швидко приготую.

— Я можу допомогти.

— Можеш.

Димитрій дістав картоплю, десяток яєць і поставив пательню на вогонь. Данаїл подивився на яйця. Потім на батька.

— Десять?

— Ти ж голодний.

— Але десять…

— Мало?

— Я не знаю.

— Правильна відповідь. Значить, їж десять.

Данаїл більше не сперечався. За кілька хвилин кухня наповнилася ароматом смаженої картоплі.

Димитрій поставив перед Данаїлом дошку.

— Поріж салат.

— Що саме?

— Помідори. Огірки. Зелень. І бринзу.

Данаїл узяв ніж. Ірлі влаштувався на кухонній шафі й уважно спостерігав.

— Якщо відріже собі палець, я не винен.

Димитрій навіть не обернувся.

— Ти взагалі можеш сказати щось корисне?

Ірлі подумав.

— Не відріж палець.

Димитрій усміхнувся.

— Уже краще.

Коли салат був готовий, Димитрій налив у склянку сік. Потім дістав невелику баночку. Данаїл насторожено подивився на неї.

— Що це?

— Концентрований протеїновий коктейль.

— У сік?

— У сік.

— Це смачно?

Димитрій замислився.

— Не дуже. 

Данаїл скривився.

— Тоді навіщо?

— Бо в мене зараз немає часу готувати тобі ще щось. А тобі потрібна енергія.

Він перемішав напій.

— Вип'єш.

— А якщо не хочу?

Димитрій важко подивився на нього. Данаїл зітхнув, погоджуючись:

— Добре.

Димитрій виклав на тарілку смажену картоплю з десятьма яйцями, поставив поруч салат із бринзою і склянку соку.

Данаїл сів за стіл. Подивився на цю гірку їжі.

— Це все мені?

— Ні. Я вирішив нагодувати цим Ірлі.

Ящірка миттєво ожила.

— Я не проти.

— Ти, хоч і живий, але все ж таки артефакт і голограма.

— Я розглядаю можливість розширити меню.

Димитрій похитав головою.

— Їж, Даню.

Він дістав із шафи невеликий флакон і поставив перед ним.

— І перед тим, як лягти у ліжко, вип'єш зілля Відновлення. 

Данаїл подивився на флакон.

— Обов'язково?

— Так. Тобі треба виспатись, а часу небагато.

Димитрій підійшов до дверей. Потім зупинився.

— Ірлі.

Маленька чорна ящірка випросталася.

— Слухаю.

— Прослідкуй, щоб твій господар все з'їв, випив зілля і нарешті ліг спати.

Ірлі поважно кивнув.

— Буде виконано.

Данаїл підняв брову.

— Ти серйозно доручаєш це йому?

— Так.

— Він же артефакт.

— Зате відповідальний.

Ірлі гордо випнув груди.

— Нарешті хтось це визнав.

 Димитрій усміхнувся.

— І без експериментів.

Ірлі завмер.

— Яких саме?

— Будь-яких.

— Навіть маленьких?

— Особливо маленьких.

Димитрій відкрив портал. Але перш ніж ступити в нього, знову озирнувся. Данаїл сидів за столом. Втомлений. Розпатланий. Живий.

Перед ним стояла гаряча їжа, зілля Відновлення і склянка соку, який, за всіма законами людства, не мав права називатися смачним.

Поруч сидів Ірлі, вже готовий виконувати свою надзвичайно важливу службу.

Звичайна картина. Майже буденна.

І саме тому вона раптом боляче торкнулася Димитрія.

Колись у нього була сім'я. Дім. Дружина. Дитина. А потім не залишилося нічого. Тепер він знову стояв посеред маленької кухні й дивився на хлопця, якого ще недавно боявся втратити, навіть не встигнувши по-справжньому назвати своїм сином.

Данаїл підняв очі.

— Ти ще щось хотів сказати?

Димитрій ледь усміхнувся.

— Ні.

Він помовчав.

— Просто… коли прокинешся, я буду тут.

Данаїл кілька секунд дивився на нього.

— Обіцяєш?

Димитрій кивнув.

— Обіцяю.

У його голосі не було ні наказу, ні холодної впевненості командира. Лише тиха, майже забута ніжність.

— Відпочивай, Даню.

Данаїл усміхнувся.

— Повертайся, тату.

Димитрій завмер. Усього два слова. Але вони вдарили сильніше за будь-яку магію. Він не відповів одразу. Не зміг. Лише кивнув. А потім ступив у портал. Світло зімкнулося за його спиною. Данаїл ще кілька секунд дивився на місце, де щойно стояв батько.

Потім тихо видихнув:

— Він повернеться.

Ірлі, який сидів поруч, серйозно кивнув.

— Повернеться.

Данаїл подивився на нього.

— Звідки ти знаєш?

Ящірка позіхнула.

— Бо він залишив тобі десять яєць.

Данаїл не втримався від сміху.

— І що?

— Людина, яка залишає десять яєць, не може просто так зникнути.

Данаїл похитав головою, взяв виделку й усміхнувся.

А десь далеко, по той бік порталу, Димитрій ішов назустріч Пустці. Назустріч черговій ночі. Назустріч небезпеці. Але тепер він знав, куди повернеться. До сина.

Епілог

У глибині Параллеліума, далеко від людських міст і торговельних шляхів, знаходився зал Ради Старійшин саргисів рун.

Круглий зал тонув у напівтемряві.

За довгим кам’яним столом сиділи старійшини — ті, хто роками стежив за виконанням рішень Ради й зберігав таємниці, про які більшість саргисів навіть не здогадувалася. Двері розчинилися. До зали майже вбіг гонець.

— Старійшини...

Усі погляди повернулися до нього.

— Говори.

Гонець важко перевів подих.

— Вальтер знайшов його.

У залі стало тихо.

— Кого?

— Того, кого ми загубили після смерті Фелікса. Данаїла.

Кілька старійшин переглянулися.

— Ти впевнений?

— Так. Димитрій Вальтер знайшов хлопця. Личина зруйнована. Його кров наситилася силою роду Вальтерів. 

Один зі старійшин повільно заплющив очі.

— Ініціація?

Гонець кивнув.

— Проведена.

Тиша стала майже оглушливою.

— Повна?

— Так.

Хтось різко підвівся.

— Неможливо.

— Ми запечатали його дар.

— Печать мала протриматися до шістнадцятиріччя!

— Її було зруйновано.

— Ким?

Гонець помовчав.

— Не ким, а чим... родовою силою Вальтерів.

Залою пройшов важкий шепіт. Старійшини мовчали. Усі вони чудово розуміли, що це означало. План провалено. Дитина, яку вони п’ятнадцять років намагалися приховати від власного батька, знову опинилася поруч із ним.

Ба більше — його дар пробудився. І тепер дуже важко повернути все назад.

Один зі старійшин подивився на руну часу.

— Скільки?

Гонець відповів:

— П’ять місяців і чотирнадцять днів.

Старійшина повільно видихнув.

— До появи Володаря Темряви.

Ніхто не заперечив. Саме стільки залишалося до шістнадцятиріччя Данаїла. До моменту, коли пророцтво мало здійснитися.

— Уряд в курсі?

— Так, — відповів гонець.

Залою пройшов тривожний гул.

— Отже, ми провалили завдання.

— Не просто провалили.

Старійшина подивився на інших.

— Ми дозволили йому знайти свого сина.

Пауза.

— І дозволили хлопцеві стати тим, кого ми мали не допустити.

Один зі старійшин стиснув пальці.

— У нас ще є час.

— П’ять місяців і чотирнадцять днів, — нагадав інший.

Старійшина подивився на палаючу руну.

— Цього має вистачити.

Але ніхто в залі не виглядав упевнено. Тому що тепер вони знали головне. Данаїл пробудився. Його батько поруч із ним. А часу на виправлення помилки залишилося зовсім небагато.