Раді Вас бачити!

Портал розкрився посеред безмовної Пустки. Димитрій вийшов із нього, тримаючи на руках непритомного Данаїла.

Неподалік терпляче чекав чорний мотоцикл, укритий захисним пологом. Ловець подумки віддав йому наказ: один із кейсів на мотоциклі відкрився, і з нього вискочив спальний мішок, стиснений просторовою саргією. Він миттєво збільшився до звичайних розмірів, розстелився на землі й розкрився.

Димитрій розстебнув комбінезон на хлопцеві й зняв його. Промокла наскрізь тканина лише витягувала з тіла залишки тепла. Побутовим закляттям він очистив шкіру від крові та бруду й обережно поклав Данаїла до спального мішка.

Навіть без стану Нек'рор було видно, що хлопцеві стає дедалі гірше. Дихання стало частим і поверховим. Щоки палали гарячковим рум'янцем, а тіло раз по раз здригалося від сильного тремтіння. Холод карцеру все ж зробив свою справу й довів і без того ослаблені легені хлопця, лише нещодавно зцілені, до пневмонії.

Димитрій дозволив власній свідомості зануритися в Нек'рор. Світ змінився. Плоть зникла. Перед ним залишилася лише складна мережа внутрішніх структур, судин, нервових сплетінь і каналів саргії.

Ще в Цитаделі Вальтер мимоволі жахнувся тому, наскільки безжально Пустка виснажила організм хлопця. Зношене серце. Перевантажена печінка. Нирки, що працювали на межі можливостей. Сліди старих травм, які так і не були заліковані. За бажання він міг відновити все. Та ціна виявилася б надто високою. Навіть запасів кількох накопичувачів не вистачило б, щоб повністю привести організм Дана до ладу. А сам Димитрій після такого лікування невідомо на скільки діб опинився б прикутим до ліжка з повним виснаженням саргії.

Неприпустима розкіш.

Тому він діяв так, як завжди. Спочатку — те, що загрожує життю. Його увага зосередилася на легенях. Тонкі темні нитки саргії проникали глибоко всередину запалених тканин. Уражені ділянки поступово очищалися. Набряк спадав. Лише переконавшись, що безпосередня небезпека минула, Вальтер узявся за решту найсерйозніших ушкоджень.

Робота тривала майже пів години. Коли він закінчив, обидва накопичувачі-браслети виявилися повністю порожніми.

Димитрій вийшов зі стану Нек'рор. Утома відразу важким тягарем лягла на плечі. Він повільно розім'яв затерплу шию, зняв спорожнілі накопичувачі й кинув їх до кофра мотоцикла.

Дан уже не метався в гарячці. Тепер він просто спав. Рівніше. Спокійніше. Поки що цього було достатньо.

Вальтер замінив накопичувачі на заряджені й активував амулет зв'язку.

— Арсенію Всеволодовичу, операцію завершено. До ангара Бази виходить крейсер. Автопілот активний, однак самостійно посадити корабель він не зможе.

— Чудово, — пролунав голос начальника. — Подробиці чекатиму у звіті.

Зв'язок обірвався. Димитрій одразу викликав наступного абонента.

— Азізелю. Передаю координати точки збору.

Кілька секунд в амулеті панувала тиша. Потім почувся здивований смішок демона:

— Невже, командире? Уже закінчили? Будемо максимум за пів години.

— Чекаю.

Сховавши амулет, Димитрій дістав із просторової кишені на мотоциклі медичну сумку. Шви на руці й спині потребували обробки. Він ретельно змінив пов'язки, обробив краї ран, внутрішньовенно ввів антибіотик і вітамінний коктейль за власною рецептурою.

Закінчивши, акуратно застебнув спальний мішок майже до самого підборіддя хлопця. Мерзнути той не повинен був. Артефакт утримував тепло краще за будь-який похідний намет. Лише після цього Вальтер узявся облаштовувати табір.

Працюючи майже машинально, він знову й знову повертався думками до подій на крейсері.

Данаїл виявився впертим. Самостійним. Небезпечно кмітливим. І водночас здатним ухвалювати важкі рішення. Такий учень міг вирости або у найвидатнішого майстра... Або у серйозну проблему.

Спогад про Варіель виник несподівано. Він знову побачив, як Дан завмер біля її тіла. Як уперше на цьому крейсері подивився на нього без страху. Лише з ненавистю.

«Здається, я починаю вас ненавидіти...»

Димитрій мимоволі всміхнувся.

Ні. Такий фундамент для майбутнього наставництва його зовсім не влаштовував.

Потрібно було змінити напрямок думок хлопця.

Не виправдати себе. Це неможливо. Але змусити його зосередитися на чомусь іншому.

На чомусь настільки важливому, щоб події на крейсері хоча б на деякий час відійшли на другий план.

Він подивився на сплячого Дана. Потім знову увійшов у Нек'рор. Цього разу його цікавили лише канали саргії.

Розсіювач попрацював бездоганно. Нейтральна саргія була повністю витіснена з каналів.

Татуювання накопичення санергії зпустошене. Резерв теж спорожнів до останньої краплі після недавніх подій.

Вальтер деякий час мовчки вивчав картину, що відкрилася перед ним. Потім на його губах з'явилася легка усмішка. Мабуть... Кращого моменту справді не знайти.

Покірна його волі темрява повільно потекла в тіло хлопця. Але не в резерв. Спочатку — у понівечені канали саргії. Тонкі тріщини одна за одною затягувалися. Розриви зникали. Зношені ділянки відновлювалися, поступово повертаючись до того стану, в якому перебували від народження. Робота вимагала граничної точності. Однієї помилки було достатньо, щоб назавжди покалічити канали саргії. Та руки Димитрія не здригнулися жодного разу. Він діяв розмірено, з тією впевненістю, яка приходить лише після сотень подібних операцій.

Крок за кроком. Шар за шаром. Кожна пошкоджена ділянка відновлювалася саме такою, якою її задумала природа. Не сильнішою. Не слабшою. Лише переконавшись, що відновлення завершено, Вальтер дозволив собі перейти до наступного етапу. Він відкрив накопичувач. Майже чорна саргія плавно потекла по його долоні. Жива. Важка. Покірна. Обережно, щоб не перевантажити ще не зміцнілі канали, він спрямував її в спорожнілий резерв Данаїла.

Темрява входила легко. Немов поверталася додому після довгого вигнання. Резерв, що ще недавно нагадував висохле озеро, повільно оживав. Спочатку на самому дні виник тонкий темний серпанок. Потім він перетворився на струмок. Далі — на рівне глибоке озеро.

Димитрій уважно стежив за кожною зміною. Надто швидке заповнення могло призвести до розриву внутрішніх енергетичних зв'язків. Надто повільне — залишити процес незавершеним. Нарешті рівень саргії досяг природної межі. Ні краплею більше.

Вальтер одразу зупинився. Він ніколи не любив надмірностей. Кілька митей він спостерігав. Канали працювали рівно. Резерв був стабільним. Жодних ознак відторгнення. Кутики губ Димитрія ледь помітно здригнулися.

— От тепер правильно... — майже нечутно промовив він.

Він остаточно вийшов із Нек'рор. Світ знову набув звичних барв. Перед ним, як і раніше, лежав змучений хлопець у теплому спальному мішку. Тільки тепер усередині нього більше не було нейтральної саргії. Лише густа, глибока темрява.

Димитрій деякий час мовчки дивився на сплячого Данаїла. Він без зусиль уявляв, що станеться після пробудження. Спочатку — розгубленість. Потім недовіра. Спроби скористатися звичною саргією. Невдача. Нова спроба. Паніка. А потім — неминуче відкриття.

Усе змінилося. Тепер Данаїлові доведеться заново вчитися відчувати власну силу. Заново її розуміти. Заново приймати самого себе. І пройти цей шлях самотужки він не зможе. Саме цього Димитрій і прагнув.

Не залежності. Ні. Необхідності.

Бо наставник стає по-справжньому потрібним учневі лише тоді, коли той стикається з тим, чого не здатен подолати самотужки. Ця думка видалася йому настільки очевидною, що він лише коротко кивнув самому собі.

Залишалося дочекатися пробудження хлопця. І подивитися, чи зуміє той прийняти власну природу. Чи почне відчайдушно боротися з нею. Втім... До обох варіантів Вальтер був готовий.

***

Свідомість поверталася повільно. Першим Данаїл побачив знайоме сіре небо Пустки. Воно, як і раніше, низько нависало над землею, затягнуте щільною пеленою важких хмар. Кілька секунд хлопець просто лежав, прислухаючись до себе.

Дивно... Уперше за дуже довгий час йому нічого не снилося. Ні кошмарів. Ні погоні. Ні нескінченного холоду. Тіло здавалося напрочуд легким. М'яке тепло огортало його з усіх боків, ніби він лежав не на промерзлій землі Пустки, а на теплій хмарині.

Дан спохмурнів. Щось було не так. Він підвівся на ліктях і повільно озирнувся. На ньому не залишилося одягу. Лише теплий спальний мішок. Шкіра була чистою. Рани заново перебинтовані. У носі стояли свіжі фільтри.

Неподалік потріскувало багаття. Над вогнем ліниво погойдувався великий казан, що поширював аромат густої юшки. 

Трохи далі стояли три намети. За ними вишикувалися одразу кілька зовсім не схожих одне на одне засобів пересування.

Знайомий чорний мотоцикл Вальтера. Яскраво-червоний кабріолет. Широка летюча дошка. І... Гіпогриф.

Дан мимоволі кліпнув.

— Дивна компанія...

Високо над табором мерехтів захисний купол. Тисячі крихітних рун ліниво пробігали його поверхнею, переливаючись у тьмяному світлі Пустки.

— Командире, хлопчина прокинувся.

Голос пролунав зовсім поруч. Дан різко повернув голову. Біля багаття стояв рудий гном у формі Патруля. Невисокий, кремезний, міцної статури, з густою рудою бородою. Не зводячи з Дана уважного погляду, він промовив в амулет зв'язку:

— Так. Очей із нього не спускаю. Не хвилюйтеся, нікуди він не дінеться.

Амулет згас. Гном кивнув на акуратно складений одяг біля спального мішка.

— Перевдягнись.

Данаїл з оскомою подивився на вже знайому форму Патруля. Здавалося, вона його переслідує. Утім, іншого вибору все одно не було. Він швидко вибрався з теплого кокона. Холод Пустки миттю вп'явся в шкіру. Хлопець поспіхом натягнув сорочку. Куртку. Штани. Узувся.

— Худющий же ти... — пробурмотів гном.

Дан здригнувся. Невдоволено скосив на нього погляд. Гном лише всміхнувся й простягнув бляшану миску.

— Поїж. Поки командира немає.

Ніби між іншим додав:

— Відчуваю, потім тобі буде зовсім не до їжі.

Данаїл машинально взяв миску. Густий аромат виявився несподівано приємним. Шлунок одразу болісно нагадав про себе.

— А де ваш командир?

— До Академії Стражів викликали.

Гном присів біля багаття.

— До речі, мене Гімлі звати.

— Дан.

— Просто Дан?

— Так.

Гном задумливо кивнув.

— І що ж тебе пов'язує з нашим командиром?

Ложка завмерла на півдорозі. Перед очима знову спалахнув закривавлений коридор крейсера. Варіель. Постріл. Беземоційне обличчя Вальтера. Дан повільно опустив погляд. Гімлі одразу зрозумів, що влучив у болюче місце.

— Гаразд, — миролюбно мовив він. — Не хочеш — не розповідай. Їж спокійно. З часом усе саме проясниться.

Більше він не сказав ані слова.

Юшка виявилася напрочуд смачною. На ложці опинився великий шматок м'яса. Хлопець машинально відправив його до рота. Лише проковтнувши, зрозумів... Йому знову не гидко.

Він завмер. Повільно прислухався до власних відчуттів. Легені. Вони більше не боліли. Та найбільше вражало інше. Саргія. Вона переповнювала його. Не тонким струмком. Не звичним спокійним потоком. Ні. Здавалося, всередині нього вирує ціле море сили.

Звідки?

Останнє, що він пам'ятав, — повне виснаження на капітанському містку. Тоді резерв був майже порожнім. Тепер же він був заповнений ущерть. І... Сила змінилася. Вона більше не обпікала. Не опиралася. Не доводилося вмовляти її відгукнутися. Вона здавалася напрочуд м'якою. Слухняною. Теплою ...Рідною.

Від раптової здогадки серце пропустило удар. Ні... Цього не може бути. Дан поспіхом поставив миску на землю. Підняв руку. Звичним рухом почав плести печатку вигнання нечисті. Руни виникли миттєво. Без найменшого зусилля. Але... Не срібні. Чорні. Густі, ніби виткані з живої ночі. Вони були більшими, ніж раніше. Чіткішими. Сильнішими. І підкорялися йому з моторошною легкістю.

Данаїл завмер. Не в змозі відвести погляд від власного творіння.

— Матінко моя, гномихо... — приголомшено видихнув Гімлі. — Саргіс рун... Але... темний?

Слова гнома ніби вирвали Данаїла із заціпеніння. Печатка розсипалася чорними іскрами.

— Де мої речі?

Власний голос видався йому чужим. Гімлі уважно подивився на нього. Мовчки підвівся. За хвилину повернувся з його сумкою. Дан вихопив її майже силоміць. Руки помітно тремтіли. Він гарячково розкрив сумку. Побачив Книгу печаток. Срібну. Полегшення виявилося таким сильним, що він навіть шумно видихнув.

«Отже... здалося...» Він обережно торкнувся обкладинки. І тієї ж миті срібло здригнулося. Тонка чорна прожилка повільно поповзла по металу. Потім ще одна. І ще. Наче ніч розливалася поверхнею книги.

— Ні...

Дан відсмикнув руку. Та було вже пізно. Процес неможливо було зупинити. Чорний колір стрімко поглинав срібло. Останній світлий острівець зник просто в нього на очах. Лише сапфіри й далі сяяли холодним синім світлом. Немов зорі в бездонній ночі.

Гімлі задумливо присвиснув.

— Книга Печаток — відображення сили свого власника...

Він повільно потер підборіддя.

— Судячи з товщини книги й кількості каменів, ти без сумніву підмайстер. 

Він ще раз поглянув на повністю почорнілий фоліант.

— Але щоб Книга змінювала колір... такого я ще не бачив.

Данаїл уже не слухав. Паніка стрімко наростала. Він поспіхом запхав книгу назад до сумки. Позадкував. Ще крок. Ще. Аби тільки опинитися якнайдалі.

Гімлі миттєво напружився.

— Навіть не думай, хлопче...

Саме в цю мить за його спиною розкрився портал. Із чорної вирви вийшов Димитрій Вальтер.

— Схоже, я вчасно.

Димитрій одним поглядом оцінив ситуацію. Гімлі стояв у напруженій стійці. Данаїл повільно відступав, судомно притискаючи сумку до грудей. Хлопець повернув до ловчого голову. Їхні погляди зустрілися. Страх на обличчі Дана зник. Його місце зайняла холодна, пекуча лють.

— Ви...

Кожне слово давалося насилу.

— Що... ви... зі мною зробили?

— Можеш не дякувати, — з легкою усмішкою відповів Вальтер.

Скрегіт зубів почув навіть Гімлі.

— Що ви зі мною зробили?!

Цього разу Дан майже викрикнув запитання. Кулаки побіліли від напруження. Та Димитрій залишався абсолютно незворушним.

— Хіба не очевидно?

Він почав перераховувати так буденно, ніби зачитував медичну картку.

— Вилікував легені. Підлатав організм. Відновив зруйновані канали саргії. Повернув резерву природний обсяг.

Він зробив коротку паузу.

— І наповнив його тією силою, яка належала тобі від народження.

Дан завмер.

— Хочете сказати...

— Так.

Вальтер спокійно кивнув.

— Якщо тепер ти вирішиш знову користуватися нейтральною санергією, доведеться наново руйнувати власні канали. І починати все спочатку.

Данаїл довго мовчав. Потім майже беззвучно промовив:

— Десять років...

— Що?

— Стільки часу мені знадобилося, щоб навчитися користуватися нейтральною санергією... майже безболісно.

На обличчі Вальтера промайнуло щось схоже на гірке співчуття.

— Десять років калічити власне тіло...

Він похитав головою й виніс свій вердикт:

— Твій наставник був садистом, збоченцем і фанатиком.

Лють накрила Данаїла миттєво. Усе. Абсолютно все. Десять років болю. Опіки від чужої для нього саргії. Безсонні ночі. Зриви. Спроби втримати нейтральну санергію. Кожен крок. Кожна перемога. Кожен шрам. Усе зникло через примху цього ловця, який уявив себе великим цілителем.

Далі Дан вже не думав. Тіло діяло саме. По схованих під личиною татуюваннях на його руках пробігла густа чорна хвиля. Одна з печаток зірвалася зі шкіри. Перекотилася на долоню. І, не встигнувши остаточно сформуватися, полетіла в Димитрія. За першою — друга. Третя. Четверта. Темні згустки пронизували повітря, залишаючи по собі тонкі сині сліди.

Хлопець атакував майже без зупину. Гнів виявився швидшим за розум. Кожна нова печатка народжувалася дедалі легше. Дедалі швидше.

Але... Щось було не так. Сила слухалася бездоганно. Навіть краще, ніж раніше. Та самі печатки... Вони були порожніми. Звичні схеми більше не відгукувалися. Візерунки, створені для нейтральної саргії, перестали підсилювати закляття. Залишилася лише гола міць.

Димитрій легко виходив із лінії атаки. Одні печатки приймав на щит. Інші його захист просто поглинав. Іноді відповідав короткими закляттями. Дан машинально замикав їх у власні печатки й відправляв назад. За кілька секунд він уже повторив структуру захисного купола Вальтера. Над ним спалахнула майже точна копія.

— Чудово.

У голосі Димитрія вперше прозвучала неприхована зацікавленість.

— Ти навчаєшся просто під час бою.

Ці слова протверезили Данаїла краще за крижану воду. Він завмер. Дихання збилося. Лише тепер до нього дійшло. Якби Вальтер справді хотів перемогти, бій закінчився б у перші ж секунди. Він не бився. Він спостерігав. Випробовував. Вивчав.

Дан опустив погляд на власні долоні. Майже половина резерву даремно зникла. Він використав знання, накопичені за десять років. Та всі вони належали колишній саргії. Тепер усі відомі йому печатки доведеться проєктувати й креслити заново. Із самого початку. Тільки б ще зрозуміти, як саме...

— Ви навмисно вивели мене з себе...

Димитрій кивнув.

— Так.

— Навіщо?

— Мені було цікаво.

Він поглянув на татуювання, що повільно згасали на руках хлопця. Їхній візерунок знову сховався під личиною.

— Ти єдиний відомий мені саргіс рун, який зумів перетворити власне тіло на подобу Книги Печаток. Мені хотілося побачити, як це працює.

Дан важко опустився просто на сіру землю. Раптово накотилася така слабкість, ніби разом з останньою печаткою зникли й рештки сил.

«Чорт...»

Він не знав, що робити далі. Димитрій підійшов ближче. Присів поруч.

— Печатки ти створюєш швидко. Дуже швидко. Але досвіду бою з іншими саргісами в тебе немає.

— Немає.

Погодився Дан і сумно всміхнувся.

— З нечистю мої печатки чудово справлялися, але супротивників-саргісів у мене ніколи не було.

Кілька секунд вони мовчали. І раптом Дан відчув, як сильні долоні лягли йому на плечі. Пальці впевнено розминали затерплі м'язи. Він здригнувся.

— Що ви...

— Не рухайся.

Голос Димитрія залишався абсолютно спокійним.

— Після такого навантаження я зобов'язаний ще раз перевірити стан твоїх каналів. І переконатися, що резерв стабільний.

Попри роздратування, Дан раптом зрозумів, що напруження справді починає відступати. Плечі розслаблялися самі собою. Це дратувало ще більше. Він різко скинув чужі руки.

— Припиніть. Досить. Не треба вдавати, ніби ви про мене дбаєте.

Димитрій спокійно прибрав руки. Ні роздратування. Ні образи.

— Чому ти вирішив, що я вдаю?

Він подивився Дану просто в очі.

— До речі...

Кутик його губ ледь помітно сіпнувся.

— Сподобався смак власного чаклунства?

Данаїл довго мовчав. Хотів збрехати. Хотів сказати, що відчуває лише огиду. Та брехня чомусь не йшла з язика. Він втомлено заплющив очі.

— ...Захоплює, — нарешті зізнався він.

Це слово далося йому важче за будь-яку клятву.

— Саме це мене зараз і бісить.

Він провів долонею по обличчю й роздратовано продовжив:

— Під час бою я вперше не боровся зі своєю силою. Вона ніби сама знала, що робити. Слухняна... жива... рідна.

Хлопець зло всміхнувся.

— От тільки виснажився я значно швидше, ніж зазвичай. Хоч резерв і став більшим, користуватися темною саргією я зовсім не вмію. Усі прийоми, яких мене навчали, розраховані на нейтральну силу. Тепер вони марні.

Він підвів важкий погляд.

— І в цьому винні ви.

— Невже я? Справді? Можливо... лише опосередковано, — спокійно відповів Димитрій. — Дякувати за це варто насамперед Феліксу Лучезарному.

— Наставник вважав, що темному саргісу рун не знайдеться місця у світах Паралеліуму.

— Дурниці.

Відповідь пролунала різко.

— Він нічого не розумів у природі темряви. І надто ненавидів її носіїв, щоб бодай спробувати зрозуміти.

Дан мимоволі кивнув. Заперечити було нічого. Деякий час вони просто мовчки дивилися один на одного. Дан несподівано для себе задивився. Очі кольору сталі зі сріблястою облямівкою навколо райдужки заворожували. У душі дедалі міцнішало дивне відчуття, що Димитрій Вальтер не заподіє йому зла.

«Що відбувається?..» — подумки здивувався Дан, усвідомлюючи, що більше не відчуває загрози від ловця.

«А що тебе так дивує?» — раптом із легкою насмішкою озвався Ірлі. — «Ти — темний, він — темний. Перешкоди у вигляді нейтральної саргії між вами більше немає. До того ж він старший, досвідченіший, сильніший... Ти несвідомо шукаєш у ньому захист. Я б навіть сказав, що Димитрій Вальтер дуже професійно вибудовує між вами стосунки наставника й учня.»

«Він якось впливає на мене?» — спохмурнів Дан.

«Не зовсім, — фиркнув Ірлі. — Переважно зараз у тобі говорить твоя саргія. А ловець просто вміло цим користується. На відміну від тебе, він добре знає особливості темних. Наприклад, дав тобі можливість випустити пару.»

«Ірлі... То ти що, симпатизуєш йому?» — обурився Данаїл.

«Ну... особисто для мене його наміри цілком зрозумілі. І, якщо чесно, він значно кращий за того рафінованого Фелікса... Більше тобі пасує. Принаймні не дорікатиме кольором твого дару, як той божевільний.»

Данаїл невдоволено скривився.

— А знаєш... темний колір саргії тобі пасує значно більше. З твоїм-то запальним характером, — усміхнувся Димитрій.

Данаїл зневажливо глянув на нього. «Ще й насміхається...»

— Тобі потрібна допомога, — уже серйозно промовив Димитрій, ніби продовжуючи розмову, яку Дан вів подумки. — Про темряву ти майже нічого не знаєш. Самотужки розібратися не встигнеш.

— Допомога? Від вас? — хлопець гірко всміхнувся. — Нагадати, що саме ви зробили? Ви підірвали мій дім. Зруйнували мою репутацію. Знищили людей, на яких я працював. Позбавили мене можливості створювати артефакти нейтральною саргією. А тепер пропонуєте допомогу?

Вальтер спокійно вислухав усі звинувачення. Навіть не спробував виправдовуватися.

— Так. Саме так.

Він зустрів погляд Дана.

— І все ж поруч зі мною ти отримаєш набагато більше, ніж утратив.

— Наприклад?

— Знання. Легалізацію. Документи. Роботу. Лікування. І можливість повноцінно користуватися обома своїми дарами.

Данаїл недовірливо примружився.

— Надто щедро. У чому підступ?

— Виконаєш доручення, про яке я вже говорив. І визнаєш мене своїм наставником.

Дан завмер.

— ...Наставником?

— Саме так.

— Вас?

— Мене.

Кілька секунд хлопець просто дивився на нього.

«Я ж казав», — вдоволено пробурчав Ірлі.

«Ні...» У голові Дана все змішалося. Вівісектор. Ловець Патруля. Саргіс смерті. Людина, яка застрелила Варіель. І тепер... Пропонує замінити Фелікса.

— Ви це серйозно? — голос прозвучав майже пошепки.

— Після всього, що сталося на крейсері? Ви вбили Варіель у мене на очах. Ви напевно чогось не договорюєте. Ніхто не пропонує стільки просто так.

Кутик губ Вальтера ледь помітно сіпнувся.

— Можливо.

Він знизав плечима.

— Але зараз це не головне.

— Головне питання — що збираєшся робити ти?

Данаїл промовчав.

— Куди підеш? У Пустку? Там тебе вже знайшли. До піратів? Вони вважають тебе винуватцем загибелі крейсера. У міста? Без документів тебе дуже швидко викриють. Ти опинився в глухому куті, Дане. І тобі це чудово відомо.

Ці слова боляче вдарили. Бо були правдою.

— Впораюся, — вперто промовив Данаїл.

— Усе життя тікати й ховатися? Не витримаєш.

— Не витримаю? — спалахнув Дан. — Та я все життя в бігах! Завжди сам із усім справлявся!

Він різко підвівся.

— І зараз упораюся!

Важка долоня лягла йому на плече. Не грубо. Але так упевнено, що Дан мимоволі знову сів. Димитрій обійняв його за плечі, стримуючи.

— Не поспішай. Темрява ще вирує в тобі. Зараз вона підсилює кожну емоцію. Посидь. Подумай. Зроби хоча б десять глибоких вдихів.

Дан хотів вирватися. Та завмер. Бо розумів... Вальтер має рацію. Тікати справді нікуди. Він нічого не знає про власну силу. Не вміє нею користуватися. Не уявляє, як жити далі.

Думки змінювали одна одну. Роздратування. Відчай. Страх. Досада. Нарешті напруження відступило. Хлопець втомлено опустив голову.

— Ви дуже майстерно загнали мене в кут...

Димитрій одразу прибрав руку.

— Я волію думати, що показав тобі вихід.

Дан криво всміхнувся.

— Тоді почніть із жесту доброї волі. Зніміть мітку.

— Ні.

— Чому?

— Бо не збираюся потім шукати тебе по всьому Паралеліуму.

— Ви дуже перебільшуєте мої можливості. Амулет переходів ви ж вже забрали.

Димитрій коротко хмикнув.

— Раз ми зрозуміли один одного...

Він простягнув руку.

— Закріпімо це як належить.

Дан завмер. Варто було лише прийняти цю руку... І все зміниться назавжди.

— Може... не поспішатимемо? Хоча б кілька днів? Придивимося один до одного. Раптом я вам не підійду? Зв'язок наставника й учня майже неможливо розірвати.

Димитрій втомлено зітхнув. Який парадокс. Стільки хлопців і дівчат мріяли стати його учнями. Стільком він відмовив. А єдиного, хто був йому справді потрібен, доводилося вмовляти й мало не шантажувати.

Вальтер невдоволено примружився. Його все ж трохи дратувало, що хлопець, який не раз переступав закони світів Паралеліуму, народився з двома дарами Темряви, дивиться на нього з неприйняттям, немов на прокаженого. Голосом, здатним скувати кригою ціле озеро, Димитрій промовив:

— Ти можеш відмовитися. Тоді за годину опинишся в інтернаті для темних. Без права обирати власне майбутнє. Або... 

Він і далі спокійно тримав простягнуту долоню.

— Просто зараз потиснеш мені руку. Вибір за тобою.

Данаїл заплющив очі. Прокляття. Свобода вислизала крізь пальці. Та іншого шляху він справді не бачив. Повільно, ніби ламаючи самого себе, він вклав свою долоню в руку Вальтера. Ловчий, не гаячи часу, промовив:

— Беру тебе, Данаїле Лучезарний, у свої учні. Клянуся наставляти тебе, навчати, оберігати, дбати про твоє здоров'я й твоє життя, доки сам живий.

Дан глибоко вдихнув.

— Добровільно приймаю твій дар. Визнаю тебе, Димитрію Вальтере, своїм наставником. Клянуся бути старанним учнем, зберігати повагу до тебе й дотримуватися твоїх настанов, доки житиму.

Темрява м'яко огорнула їхні з'єднані руки. Данаїл заплющив очі, відчуваючи, як заповнюється порожнеча в ділянці сонячного сплетіння, що виникла після смерті Фелікса. Він і подумати не міг, що після Фелікса хтось іще захоче взяти його в учні. Та й те, що він сам добровільно визнає своїм наставником саргіса темряви, ще добу тому здавалося неможливим.

— Чудово, — рівно сказав Димитрій і підвівся.

— Повертаємося додому.

Дан машинально зробив крок слідом за ним. І лише тоді усвідомив сенс почутого. Додому... Вальтер вимовив це слово так природно, ніби іншого дому для Данаїла вже просто не існувало.

***

Данаїл вийшов із порталу слідом за Димитрієм і відразу побачив, що біля багаття, окрім Гімлі, сидять іще двоє.

Першим його помітив високий світловолосий вампір. Той ліниво сперся на лікоть, окинув новенького оцінювальним поглядом з голови до ніг і всміхнувся.

— О, командир повернувся... Та ще й із трофеєм.

Дан мимоволі напружився.

— Розім'ялися? — з абсолютно серйозним виглядом поцікавився вампір.

Хлопець нерозуміюче подивився на нього.

— У якому сенсі?

— Ну як же. Після переговорів командир зазвичай повертається або задоволений, або з розбитою фізіономією. Сьогодні обличчя ціле, отже, домовилися.

Димитрій навіть не повернув голови.

— Просто хлопець виявився кмітливішим за декого з моїх підлеглих.

— Це ти зараз нас похвалив чи образив? — задумливо уточнив вампір.

— Сам обирай.

Худорлявий чорноволосий хлопець, який сидів поруч до них спиною, неквапливо обернувся. Данаїл зустрівся поглядом з зеленими очима. Він мимоволі відступив на крок.

— Демон... — ледь чутно прошепотів хлопець.

Той лише всміхнувся.

— Азізелю, ти знову людей лякаєш, — із удаваним сумом похитав головою вампір.

— Я взагалі мовчав.

— Саме тому. У тебе це виходить особливо моторошно.

Демон перевів погляд на Данаїла.

— Я служу в Патрулі й не маю жодного стосунку до переслідування саргісів рун. Моє начальство зовсім інше.

— Яке? — насторожено запитав Дан.

— Димитрій Вальтер, звісно.

Він першим підвівся й простягнув руку.

— Азізель.

Данаїл подивився на простягнуту долоню так, ніби підозрював у ній смертельне прокляття.

Азізель усміхнувся.

— Не бійся. Не кусаюся.

Кирило незворушно додав:

— Коли ситий.

— Кир...

— Що?

— Не заважай справляти гарне перше враження.

Після короткої паузи Дан усе ж потиснув демонові руку. Той задоволено кивнув.

— Уже краще. Хвилину тому ти від мене задкував.

— Я ніколи раніше не тиснув демону руку, — чесно зізнався хлопець.

— А я не бачив темних саргісів рун. Тож будемо вважати, що ми квити.

Азізель ляснув долонею по колоді поруч із собою.

— Сідай.

— Навіщо?

— Звикати.

Дан з підозрою спитав:

— До чого?

— До того, що не всі демони мріють тебе з'їсти.

Кирило задумливо подивився на Азізеля.

— Узагалі-то...

— Навіть не починай.

— ...я хотів сказати «вбити».

— Дякую, Кире. Дуже допоміг.

Попри мимовільні усмішки інших, Дан усе ще виглядав настороженим. Він обережно присів біля багаття. Азізель перевів погляд на Димитрія.

— Командире, я правильно розумію, саме через цього знайду ми з Киром майже дві доби зачищали ваші сектори?

— Натякаєш, що я ухиляюся від роботи? — незворушно уточнив Вальтер.

— Навпаки. Перепрацьовуєш.

Вампір театрально зітхнув.

— Ми тут другий день ганяємося Пусткою за мерцями й нечистю, а ти самотужки штурмуєш піратський крейсер. Несправедливо.

Кирило філософськи зауважив:

— Улюбленців начальства видно одразу.

— Повір, — спокійно відповів Димитрій, — ти трохи романтизуєш події. На крейсері було так само нудно.

Азізель голосно фиркнув.

— Авжеж. Усього лише піратський крейсер, натовп нежиті та міжсвітовий злочинець. Звичайна робоча зміна.

— Саме так.

— Усе ж іноді я тобі заздрю.

— Даремно.

Димитрій подивився на Данаїла, оцінюючи цого стан. Хлопець виглядав розгубленим. Мабуть, усе ж нелегко отримати собі в наставники власного переслідувача. Блідий. Змарнілий. Під очима залягли глибокі тіні. Форма Патруля лише підкреслювала його хворобливу худорлявість.

«Точно... Я ж хотів його відгодувати. Можна продовжувати», — машинально відзначив про себе Вальтер.

Не кажучи ні слова, він зняв із вогню казанок і наповнив глибоку миску. Спеціально вибрав найбільший шматок м'яса. Додав овочів. І простягнув миску Данаїлові. Данаїл розгублено прийняв гарячу миску.

Лише за кілька секунд до нього дійшло, що викрутитися вже не вийде. Тепер він не просто випадковий супутник. Тепер він учень. А отже, обіцянку, дану самому собі — ніколи не сідати з Вальтером за один стіл, — виконати буде вкрай складно.

— Я вже вечеряв, — не надто впевнено заперечив Дан і спробував повернути миску.

Димитрій навіть не подивився в його бік.

— Ні.

— Але...

— Ти з'їв половину порції.

— Мені вистачило.

— Не вистачило.

— Чому ви так вирішили?

Вальтер перевів на нього важкий погляд.

— Бо я вмію відрізняти «наївся» від «перестав їсти, бо мене відволікли».

Заперечити було нічого. Азізель тихенько пирснув у кулак. Тим часом Димитрій незворушно відламав майже половину ще теплого хліба й поклав його просто поверх миски.

— Тримай.

— Це занадто багато...

— Ні.

— Я стільки не з'їм.

— З'їси.

— Не...

— Дане.

Хлопець приречено підвів голову.

— Досить сперечатися з цілителем. Це марно. Їж. І нарешті відпочинь.

Димитрій сів поруч і, ніби нічого не сталося, взявся за власну вечерю. Кілька секунд над багаттям панувала тиша. Потім Азізель ледь чутно нахилився до Кирила.

— Бачив?

— Що саме?

— Командир майже примушує людину їсти.

Кирило серйозно кивнув.

— Записуй дату. Історична подія.

— Думаєш, температура піднялася?

— Або головою десь ударився.

Гімлі, який сидів навпроти, похитав головою.

— Не впізнаю нашого командира. Раніше він лікував людей лише після того, як вони вже розвалювалися на частини.

Азізель поважно додав:

— А тепер ще й годує.

Димитрій спокійно продовжував їсти.

— Закінчили?

— Ні, — чесно відповів Кирило.

— Ми тільки почали.

— Тоді після вечері перевіриш західний яр.

Вампір миттєво похмурнів.

— От обов'язково користуватися службовим становищем?

— Обов'язково.

— Несправедлива ти людина.

— Зате жива.

Кирило абсолютно серйозно промовив:

— Поки що.

Азізель приречено закотив очі.

— Кире, іноді мені здається, що ти вампір виключно тому, що вмієш зіпсувати настрій одним словом.

— Двома.

— От бачиш. Навіть зараз.

Несподівано Дан упіймав себе на тому, що кутики його губ здригнулися. Він швидко опустив погляд у миску.

«Я... щойно ледь не всміхнувся?..»

Дивне відчуття. Ще якихось кілька хвилин тому він був упевнений, що поруч із цими створіннями неможливо почуватися спокійно. Тепер же вони більше нагадували компанію давніх друзів, ніж загін грізних патрульних.

Він обережно скуштував юшку. М'ясо виявилося м'яким і соковитим. Овочі — напрочуд духмяними. По тілу повільно розлилося приємне тепло. Схоже, він справді був значно голоднішим, ніж думав. Сам того не помітивши, Дан доїв м'ясо. Потім хліб. Після цього ретельно вимочив м'якушем останні краплі бульйону. Порожня миска несподівано викликала усмішку Азізеля.

— Ну от. А казав — не з'їси.

Данаїл ніяково опустив очі.

— Смачно вийшло...

— Звісно, смачно, — незворушно відповів Димитрій. — Я готував.

Азізель театрально сплеснув руками.

— От тепер усе стало на свої місця!

— Що саме? — запитав Дан.

— Командир нікому не довіряє свій казанок.

— Бо після тебе його доводиться відмивати цілий тиждень, — спокійно зауважив Вальтер.

— Це було лише один раз!

— Сім.

— Ти рахував?

— Я лікував наслідки.

Навіть Кирило тихо хмикнув. Азізель обурено подивився спочатку на нього, потім на Гімлі.

— І цей сміється!

Гімлі знизав плечима.

— Не щодня побачиш, як командир одночасно когось виховує і згадує твої кулінарні злочини.

Азізель приречено зітхнув.

— Усе... Зрозумів. Сьогодні мене ніхто не поважає.

— Заслужи, — спокійно відповів Димитрій.

— Командире...

— Що?

— Ти став якимось підозріло балакучим.

Димитрій поставив порожню миску біля багаття, витер руки рушником і спокійно окинув поглядом свою команду.

— Раз уже всі поїли...

Він зробив коротку паузу.

— Мені потрібно повідомити вам одну новину.

Азізель театрально випростався.

— Тільки не кажи, що відпустку скасовано.

— Її ніхто й не обіцяв.

— Уже легше.

— Командир одружуватися зібрався? — цілком серйозно припустив Гімлі.

Кирило похитав головою.

— Не настільки неймовірно.

Димитрій повільно перевів погляд на гнома.

— Гімлі.

— Мовчу.

— От і мовчи.

Азізель широко всміхнувся.

— Усе. Ми заінтриговані.

Димитрій кивнув у бік Дана, який сидів поруч.

— Прошу любити й шанувати. Данаїл Лучезарний. Відсьогодні — мій учень.

Кілька секунд біля багаття не пролунало жодного звуку. Навіть вітер ніби стих.

Кирило неквапливо подивився спочатку на Данаїла. Потім на Димитрія. Потім знову на Дана.

— Він?

— Він.

— Добровільно?

— Майже.

Азізель повільно закрив обличчя долонею. Його плечі підозріло затрусилися. За мить поруч тихенько захихотів Гімлі. Потім не витримав Кирило. І вже за кілька секунд увесь табір дружно реготав. Дан сидів абсолютно розгублений.

— Я... щось пропустив?

Азізель насилу опанував себе.

— Пробач...

Він підняв долоню.

— Слово честі, це взагалі не через тебе.

— Тоді через кого?

— Через нашого командира.

Кирило незворушно продовжив:

— Останні років десять він повторював одну й ту саму фразу.

Азізель із задоволенням зобразив серйозний вираз обличчя Вальтера й дуже схоже передражнив його голос:

— «Учні — це марна трата часу.»

Гімлі відразу підхопив:

— «Якщо людина не змогла навчитися сама — значить, навчати її вже запізно.»

— Ні! — перебив Азизель. — Улюблена була інша!

Він знову схрестив руки на грудях, зображуючи Димитрія.

— «Я швидше ще раз самотужки зачищу всю Пустку, ніж погоджуся когось виховувати.»

Кирило задумливо подивився на командира.

— Схоже... Пустка закінчилася.

Навіть Данаїл не стримався. Кутики його губ зрадницьки сіпнулися. Він поспішно опустив голову. Димитрій важко зітхнув.

— Ви закінчили?

— Ні, — чесно відповів Азизель.

— Ми тільки розігріваємося.

— Тоді продовжуй.

— Із задоволенням!

Вампір повернувся до Дана.

— Ти навіть не уявляєш, скільки людей мріяло стати його учнем.

— Справді?

— Академія щороку намагалася підсунути йому найкращих випускників.

— І що?

— Командир дивився на них...

Кирило виразно примружився.

— ...хвилин десять.

Потім казав: «Наступний.»

— Іноді вистачало й п'яти хвилин, — спокійно уточнив Кирило.

— Так. Особливо якщо кандидат відкривав рота. — Відмітив Азізель.

— Точно! Одного разу, — пожвавився Гімлі, — один відмінник лише тільки раз запитав, чому йому відмовили.

— Пам'ятаю, — кивнув Азизель.

— І що відповів командир?

Димитрій абсолютно спокійно промовив:

— «Тому що ти ставиш надто багато запитань.»

— Той хлопець потім ще тиждень ходив і намагався зрозуміти, що зробив не так! — розсміявся Гімлі.

Азізель співчутливо подивився на Дана.

— Тож вітаю. Ти зробив неможливе. Димитрій сам запропонував тобі учнівство.

У таборі знову запала тиша. Цього разу — зовсім інша. Дан повільно перевів погляд на свого нового наставника.

— Це... правда?

Вальтер спокійно знизав плечима.

— Правда.

— Чому саме я?

Азізель і Кирило одночасно повернули голови до командира. Здавалося, відповідь цікавила не лише Дана. Димитрій кілька секунд мовчки дивився на учня. Потім коротко відповів:

— Тому що вперше за багато років зустрів людину, яку справді є чого навчити. І вперше — людину, яка справді здатна навчитися.

Біля багаття стало напрочуд тихо. Навіть Азізель нічого не сказав. Лише з повагою подивився спочатку на Дана, потім на командира.

Димитрій підвівся.

— Усе. Досить розмов.

Він подивився на учня.

— Ходімо, Даню.

— Куди?

— Ти — відпочивати, а я — працювати.

Азизель неголосно гукнув їм услід:

— Командире!

— Що?

— Бережи хлопця. Іншого такого приводу посміятися ти нам ще років десять не даси.

Не озираючись, Димитрій усміхнувся.

— Навіть не сподівайтеся.

Димитрій Вальтер рушив до наметів. Данаїлові довелося піти слідом за ним.

***

Похмурий Данаїл без жодного задоволення плентався слідом за Димитрієм. Настрій стрімко псувався. Та не шукав він собі наставника! Мало того, що Вальтер фактично змусив його скласти клятву, так тепер ще й уся команда дружно сміялася.

«І взагалі... я не темний».

Ця думка пролунала вже не так упевнено, як раніше.

«...Не хочу ним бути».

Деякий час вони йшли мовчки. Першим не витримав Дан.

— Якщо я настільки вам не підходжу як учень, навіщо було змушувати мене складати клятву?

Димитрій навіть не сповільнив крок.

— З чого ти вирішив, що не підходиш?

— Вони ж самі сказали. Ви роками всім відмовляли.

— Відмовляв.

— Тоді чому я?

— Бо ти — не всі.

Данаїл невдоволено скривився.

— Дуже змістовна відповідь.

— На іншу ти поки що не заслужив.

Дан шумно видихнув.

— І чого саргіс рун може навчитися у саргіса смерті?

— Усього, чого я вважатиму за потрібне.

Відповідь прозвучала настільки впевнено, що сперечатися стало безглуздо. За мить Димитрій усе ж додав:

— І, до речі... над тобою ніхто не сміявся. Сміялися з мене.

— Не бачу різниці.

— А вона є.

Дан похитав головою.

— Ні... Ви не розумієте, у що вплуталися.

Вальтер із цікавістю подивився на учня.

— Справді? Просвітиш мене?

— Ідея зробити мене нейтральним належала зовсім не Феліксу. Він лише виконав рішення Ради Старійшин саргісів рун. Щоправда, з величезним задоволенням.

Хлопець важко зітхнув.

— Тепер розумієте, кому ви перейшли дорогу? Не думаю, що вам сподобається з ними зв'язуватися.

Димитрій несподівано всміхнувся.

— Це ти зараз намагаєшся мене налякати?

— Попередити.

— Не вийшло.

Він зупинився біля намету й іронічно подивився Данові в очі.

— Якщо все справді так, як ти розповів... То Рада Старійшин одразу скоїла кілька тяжких злочинів. Дитину, яка народилася темною, насильно позбавили її природи. Не дали повноцінної освіти. Скалічили систему санергічних каналів.

Він похитав головою.

— Якщо ця справа колись дійде до суду, дуже сумніваюся, що їм узагалі захочеться визнавати, ніби вони знали про твоє існування.

Дан розгублено закліпав. Він... ніколи не дивився на все це з такого боку.

— Про це поговоримо пізніше. Зараз є важливіші справи.

Димитрій відкинув полог намету.

— Заходь. Це наш тимчасовий дім.

Дан зробив кілька кроків усередину. І відразу зупинився. Намет виявився щонайменше втричі більшим, ніж здавався зовні. Він кілька разів визирнув назовні й знову зазирнув усередину. Потім повторив те саме ще раз. Димитрій мовчки спостерігав за цією виставою.

— Просторова магія? — нарешті запитав Дан.

— Саме вона.

— Гарно...

— Практично. Якщо вже жити в поході, то з усіма зручностями. Душ — праворуч. Стіл — перед тобою. Спатимеш ось тут.

Він показав на ліжко біля стіни.

— Поки мене не буде, залишаєшся з Гімлі. І постарайся обійтися без сюрпризів у своєму стилі. Пам'ятай, поки на тобі моя мітка, шукатиму тебе недовго.

— Це погроза?

— Ні. Констатація факту. Хвилин за десять знайду. Ще за п'ять поверну назад.

Дан приречено зітхнув.

— Я вже зрозумів...

— От і чудово.

Димитрій підійшов до свого ліжка й почав порпатися в сумці.

— Так... це тобі.

Він простягнув учневі невеликий рюкзак.

— Запасний одяг.

Данаїл машинально взяв його. Цікавість швидко перемогла роздратування.

— А що ви шукаєте?

— Дещо прихопив для тебе з Академії.

— Для мене?

— Саме так.

За кілька секунд Вальтер задоволено кивнув.

— Знайшов.

Він обережно дістав прозору сферу. Усередині повільно переливався всіма кольорами веселки густий туман.

У Дана перехопило подих.

— Куля знань...

У його голосі прозвучало щире захоплення.

— Користувався такими?

— Кілька разів.

Фелікс іноді давав...

— І як із нею працювати?

— Двадцять хвилин зчитуєш знання. Потім мозок обов'язково має відпочити. Не менше десяти хвилин. Інакше почнеться перевантаження.

— Добре. Тоді тримай. Основи саргії темряви. Попрацюєш, поки мене не буде. Але не більше двох годин. Потім — спати.

Дан так і завмер, не наважуючись узяти сферу.

— Що?

— Це... мені?

— Тобі.

— Просто так?

— А як інакше?

Данаїл обережно прийняв кулю обома руками. Наче боявся, що вона зникне.

— Я... з п'яти років випрошував у Фелікса хоч щось про саргію темряви... хоч якийсь маленький сувій, хоч кілька рядків. А ви...

Він розгублено підвів очі.

— Одразу цілу Кулю знань...

Димитрій мимоволі всміхнувся.

— Отже, я не помилився.

— У чому?

— Здогадався, що ти любиш знання.

Очі Дана й справді світилися так, ніби він отримав найбільший скарб у світі.

— Тільки...

Вальтер одразу примружився.

— Без фанатизму. Не більше двох годин. Інакше заберу.

— Не треба!

Дан миттєво сховав кулю за спину. Так поспішно, що Димитрій мимоволі розсміявся.

— Ви ж наче збиралися йти? — швидко змінив тему Дан.

— Уже йду. Але все ж попрошу Гімлі час від часу сюди зазирати. Щось мені підказує, що вчасно зупинитися ти не зумієш.

— Зумію!

— Не вірю.

Димитрій уже взявся за полог намету.

— Зачекайте...

Він обернувся. Дан ніяково переступив з ноги на ногу.

— Дякую. За лікування. І... За Кулю знань. Справді. Дякую.

— Користуйся.

— І... ще... Можна завтра подивитися Печатку Загибелі на вашому замку? Тоді я зможу точно сказати, як і коли вдасться її позбутися.

— Можна. Вранці відведу.

Димитрій вийшов із намету. На його обличчі сама собою з'явилася ледь помітна усмішка. Найголовніше вже сталося. Данаїл перестав бачити в ньому ворога.

***

Димитрій Вальтер вийшов із намету. Данаїл дочекався, поки стихнуть його кроки, й неголосно промовив:

— Ірлі.

Над столом спалахнула знайома проєкція маленького ящера. Той ліниво потягнувся, позіхнув і насамперед втупився в Кулю знань, що лежала поруч.

— М-м-м... Уже й подарунки дарує? Швидко ж він тебе обробив.

Дан фиркнув.

— Не починай.

— А що? Збоку все саме так і виглядає.

Ящір обійшов сферу по колу, ніби принюхуючись.

— Гарна кулька...

Потім перевів погляд на господаря.

— Ну й що ти про все це думаєш?

Данаїл обережно поклав долоню на прозору сферу.

— Думаю... мені несподівано дуже пощастило.

Ірлі здивовано кліпнув.

— О! Навіть так?

— Саме так.

Він задумливо покрутив кулю в руках.

— Не розумію, навіщо я йому знадобився. Але якщо відкинути це... Він справді здатний вирішити майже всі мої проблеми. Лікування. Документи. Навчання. Другий дар... І знання.

Дан ненадовго замовк.

— Тільки це нічого не змінює.

— Оце вже звучить значно звичніше.

— Він серйозно прорахувався.

Ірлі примружився.

— Це ще чому?

— Бо дав мені ось це.

Данаїл злегка підняв Кулю знань.

— Поки я нічого не тямлю в темній саргії, я справді залежу від нього. Але щойно розберуся...

Він знизав плечима.

— Потреба в наставникові різко зменшиться.

Ящір важко зітхнув.

— Господарю... Тільки не кажи...

— Так. Я збираюся втекти.

Ірлі демонстративно заплющив очі й прикрив їх лапою.

— Звісно. А як же інакше...

— Не закочуй очі.

— Я їх не закочую. Я ними страждаю.

Дан усміхнувся.

— З його міткою далеко не втечеш, — пробурмотів ящір.

— Є варіанти.

— Які?

— Світи, де будь-які некровні зв'язки розпадаються самі собою.

Ірлі різко випростався.

— Навіть не думай.

— Уже подумав.

— Виворіт?

— Саме він.

— Господарю... Ти несповна розуму.

— Не сперечаюся.

— Це світ-антагоніст! Туди нормальні люди добровільно не ходять!

— Я не збираюся там жити. Усього кілька хвилин. Перейти. Дочекатися, поки зв'язки зруйнуються. Повернутися. І все. Демони шукають нейтрального саргіса рун, а я тепер темний. Це зіб'є їх зі сліду. Я зможу сховатися під виглядом темного артефактора.

Кілька секунд Ірлі мовчки дивився на нього.

— Я, звісно, не фахівець із просторової саргії такого рівня. Але, на мій погляд, цей план... Взагалі-то... Навіть робочий. Дан задоволено всміхнувся.

— Я знаю.

— Є одна маленька проблема.

— Яка?

— Амулет переміщення у тебе забрали.

— Отже, зроблю тимчасовий.

— Із чого?

— Із того, що знайдеться. Два переходи він витримає. Більше мені й не потрібно. 

Ящір важко опустився просто на стіл.

— Іноді я забуваю, що ти божевільний.

— Геніальний.

— Ні. Саме божевільний.

Він почухав потилицю.

— І знаєш, що найнеприємніше?.. У тебе це справді може вийти.

Данаїл переможно всміхнувся.

— Але...

— Почалося...

— Моя інтуїція волає так голосно, що в мене зараз перетинки луснуть. Не подобається мені цей план. Зовсім.

— Чому?

— Бо вперше за дуже довгий час поруч із тобою з'явилася людина, яка не намагається тебе переробити. Не зневажає. Не читає моралі. Не вважає тебе помилкою природи.

Ірлі уважно подивився господареві в очі.

— А ти вже шукаєш спосіб утекти.

Дан відвів погляд.

— Я більше нікому не дозволю розпоряджатися моїм життям.

— Навіть якщо ця людина хоче тобі допомогти?

— Особливо якщо хоче допомогти.

Ящір важко зітхнув.

— Упертий ти все-таки.

— Є трохи.

— Трохи?!

Ірлі фиркнув.

— Гаразд. Не сперечатимуся. Думай. Тільки... Не поспішай. Схоже, вперше за багато років доля дала тобі шанс. Дуже не хочеться, щоб ти власноруч його змарнував.

Данаїл мовчав ще кілька секунд. Потім обережно підняв Кулю знань.

— Спочатку — знання. Потім — плани.

Він підвівся з місця.

— І, мабуть, цю кулю...

Подивився на райдужний туман усередині сфери, і в його очах знову спалахнув знайомий азарт.

— Сьогодні я дочитаю її до кінця.

— Перерви тільки роби вчасно.

— Це вже не тобі вирішувати.

— Саме цієї відповіді я й боявся…

***

Зачищенням Пустки Вальтер, Кирило й Азізель займалися майже до першої години ночі.

Робота виявилася на рідкість нудною. Жодних проривів, засідок чи епічних битв — лише нескінченне полювання на дрібну нечисть, що встигла розплодитися. То витравити зграю кістяних падальників із яру, то спалити гніздо тіньових кліщів, то добити якогось упертого падальника, який навідріз відмовлявся розуміти, що давно вже мертвий.

Під кінець навіть Азізель перестав жартувати, а Кирило почав рахувати, скільки тварюк залишилося до круглого числа.

— Дев'яносто вісім...

За кілька хвилин:

— Дев'яносто дев'ять...

Із кущів із невдоволеним вереском вилетіла чергова кістлява потвора.

Кирило важко зітхнув.

— Дякую. Тепер можна спати спокійно.

Щойно отруєні саї встромилися в чудовисько, воно розсипалося попелом. Димитрій глянув на годинник.

— Стоп. На сьогодні досить. Повертаємося до табору.

Він вимкнув амулет зв'язку й тихо пробурмотів:

— Інакше завтра зачищатимемо вже одне одного...

Коли вони повернулися, вся група розсілася навколо багаття. Хтось сушив промоклі чоботи, хтось порався зі зброєю, а хтось доїдав пізню вечерю.

Димитрій звично розгорнув карту.

— Завтра добиваємо північний захід. Якщо Пустка за ніч не народить чогось особливо гидкого, до вечора там закінчимо.

— Не навроч. — буркнув Азизель. — Вона тебе почує.

— Нехай спочатку подасть заявку щонайменше за три дні. Позапланову нечисть ми не обслуговуємо.

Озвався Кирило. Вони тихо засміялися.

— Гімлі, до хлопця заходив? — запитав Вальтер.

Гном скорчив таку гримасу, ніби йому запропонували добровільно чистити вигрібну яму.

— Заходив.

— І?

— Живий.

— Це я й без тебе припускав.

— Тоді навіщо питаєш?

Хтось біля багаття фиркнув. Гімлі демонстративно закотив очі.

— Сидить. Читає свою Книгу. Навіть не ворухнувся, коли я зайшов.

— Досі не спить?

— Ні. І взагалі... сам із ним возися. Я в няньки не записувався.

— Та ти й дітей ніколи не бачив, — усміхнувся Азізель.

— Саме так. І хотів би, щоб так і залишалося.

Сміх біля багаття став голоснішим. Коли він стих, Кирило задумливо запитав:

— Командире... а хто він узагалі такий? Заради кого ми все це циркове дійство влаштували?

Димитрій кілька секунд мовчав.

— Він учень Фелікса Лучезарного.

Ця відповідь явно нікого не задовольнила.

— І це все? — підняв брову Азизель.

— Поки що — все.

Кирило задумливо почухав підборіддя.

— Темний саргіс рун... Цікаво, де Фелікс узагалі такого знайшов?

Вальтер повільно перевів погляд у бік намету, де зараз перебував Данаїл.

— Якщо чесно... мені й самому дуже хотілося б це дізнатися.

***

Димитрій Вальтер відкинув полог намету.

Данаїл сидів за столом, повністю занурений у роботу. Перед ним лежав розгорнутий товстий фоліант, сторінки якого м'яко сяяли насиченим синім світлом, жадібно вбираючи саргію свого господаря. Над книгою застигла долоня хлопця, а з його пальців у том безперервно тягнулися тонкі темні нитки сили.

За ще вологим волоссям Димитрій зрозумів, що хлопець усе ж сходив до душу. Та й сувору форму вже встиг змінити на вільний домашній одяг.

Дивне відчуття.

Майже шістнадцять років ніхто не переступав межі його особистого простору без нагальної потреби.

Боялися. І правильно робили. Тепер же в його наметі хтось жив. Втім... Сам привів. Самому тепер доведеться виховувати.

Щоб привернути увагу учня, Димитрій без зайвих слів поставив на стіл дві важкі дерев'яні кухлі. Глухий стукіт змусив Данаїла здригнутися. Темні нитки сили миттєво розчинилися, а хлопець підняв голову, зустрівшись поглядом із Вальтером. Сірі очі саргіса зараз нагадували грозове небо.

— Чим займаєшся?

— Змінюю рисунки печаток.

— Це я вже зрозумів.

Вальтер уважно подивився на його праву руку.

— Чому пальці тремтять?

Дан машинально стиснув долоню. Запізно. Помітив.

— На годинник дивився?

— Ні... Я захопився.

Відповідь зірвалася сама собою. І лише вимовивши ці слова, хлопець зрозумів, наскільки невдало вони прозвучали. Не Фелікс. Перед ним зараз стояв саргіс смерті. Вівісектор. Кривавий Кат. «От же... Ще не звик...»

— Невдале виправдання, — холодно промовив Димитрій.

— Згоден.

Із досадою погодився з ним Данаїл. Вальтер ледь помітно хмикнув. Потім підвівся й повільно обійшов стіл. Данаїл мимоволі випростався.

— Скільки часу ти працював із Кулею знань?

Хлопець промовчав.

— Дане.

Голос залишався рівним. Від цього ставало ще тривожніше.

— Відповідай.

— Майже п'ять годин.

— «Майже» — це скільки?

Данаїл приречено видихнув.

— Чотири години п'ятдесят сім хвилин.

— Вже краще.

Вальтер сів на край столу, схрестивши руки на грудях.

— Скільки інформації встиг зчитати?

— Усю.

Брова Димитрія повільно поповзла вгору.

— Усю?

— Усю.

— Не вірю.

— Ваше право.

— Тоді назви два темні заклинання шостого порядку.

— Кліть Ширрона і Павутина Крейресера.

Відповідь пролунала без жодної паузи.

— Енергетичний каркас покажеш?

Замість відповіді Дан підняв руку. Темні нитки миттєво склалися в повітрі у дві ідеально точні схеми. Без жодної помилки. Димитрій кілька секунд мовчки розглядав складне переплетіння ліній.

— Вражаюче...

Схеми розсипалися іскрами. Вальтер важко зітхнув.

— Це зовсім не скасовує того факту, що ти, хоч і геній, але все одно ідіот.

Дан здивовано підвів очі.

— Знаєш, що найгірше?

— Що?

— Ти справді здатний витримати таке навантаження.

Хлопець насупився.

— Тоді в чому проблема?

— У тому, що твій організм не із заліза. Навіть якщо мозок у тебе, схоже, зроблений із міфрилу.

Він підійшов ближче й поклав пальці на скроні Дана. Той миттєво напружився.

— Що ви робите?

— Захотілося роздивитися твій незгоряємий мозок ближче.

— ...

— Не смикайся.

Холодна сканувальна саргія повільно проникла в тканини. Кілька хвилин у наметі панувала цілковита тиша. Нарешті Димитрій прибрав руки.

— Краще, ніж я очікував...

Він задумливо потер підборіддя.

— Але без наслідків однаково не обійшлося.

Дан мовчав.

— Після таких нічних посиденьок із Кулями знань тебе раніше зранку мігрень не мучила?

Хлопець відвів погляд.

— Яка різниця?

— Отже, мучила.

— Що ж...

Димитрій похитав головою.

— Зараз розімну тобі шию. Інакше завтра голова розколюватиметься ще до сніданку.

Не чекаючи дозволу, він поклав долоні на плечі учня. Чутливі пальці відразу знайшли напружені м'язи. Тепла цілюща саргія повільно розлилася по шиї. Дан мимоволі здригнувся.

— Розслабся.

— Легко сказати...

— Настільки страшно?

— Ви — саргіс смерті.

— І?

— Мені здається, це вичерпний аргумент.

Вальтер усміхнувся.

— Боїшся мене?

Дан чесно замислився.

— Трохи.

— Трохи?

— Гаразд... дуже.

— Уже краще. Чесність полегшує лікування. Запам'ятай, Даню, одну річ. Так, я, безперечно, небезпечний для багатьох. Але не для тебе.

Пальці Димитрія працювали напрочуд м'яко й упевнено. Попри власні слова, Дан відчув, як напруження поволі зникає.

— Скільки ж у тобі затисків... — пробурмотів Вальтер. — Майже як у високовольтному кабелі.

За кілька хвилин хлопець остаточно розслабився. Димитрій одразу це відчув.

— От тепер значно краще.

Помовчавши, він ніби між іншим промовив:

— Знаєш... треба було залишити тебе з мігренню.

Дан насторожився.

— За непослух.

Запала тиша.

— Але раз уже пошкодував...

Він трохи посилив натиск пальців.

— Наступного разу принесу меншу Кулю знань.

— ...

— Кулю знань з обмежувачем брати безглуздо.

Дан уже зрозумів, до чого хилиться розмова.

— Зламаєш?

Невелика пауза.

— Зламаю.

— Так і думав.

Лише тепер хлопець усвідомив, що його знову спіймали на чесності. Йому це не сподобалося. Надто вже він розслабився.

— Усе. Дякую.

Дан спробував підвестися. Руки Вальтера тут ж повернули його назад.

— Ні. Сиди спокійно.

Голос прозвучав рівно, але не залишав жодної можливості для заперечень.

— Із нас двох диплом цілителя є тільки в мене. Тому тут вирішую я.

Ще за кілька хвилин Димитрій нарешті відійшов, втомлено потерши перенісся.

Погляд ковзнув до годинника.

— Друга сорок вісім.

Він подивився на учня.

— Негайно в ліжко.

Цього разу Дан навіть не спробував сперечатися. Швидко прибрав книги до безрозмірної торби й ліг. Димитрій узяв один із кухлів.

— Пий.

Дан підозріло зазирнув усередину. Багряне вариво пахло прянощами й якимись невідомими травами. Він приречено підвів очі.

— Що це?

— Зілля.

— Це я зрозумів.

— Щоб відновитися і виспатися.

— Гірке?

— Дуже.

— А можна...

— Ні.

Дан важко зітхнув і зробив перший ковток. Скривився. Вальтер, ніби передбачивши його намір залишити хоч трохи, притримав кухоль знизу.

— До останньої краплі.

Хлопцю довелося допити.

— Отак.

Забравши порожній кухоль, Димитрій зняв куртку й повісив її на спинку стільця.

— Усе.

Він загасив магічний світильник.

— На сьогодні досить розмов.

Данаїл хотів відповісти, але повіки вже налилися важкістю. Останнє, що він почув перед тим, як провалитися в сон, був голос Вальтера:

— Спи, Даню. Завтра знову випробовуватимеш моє терпіння.