Раді Вас бачити!

Ассалд. Янтарна зала. Восьма година вечора.

Димитрій Вальтер зупинився посеред Янтарної зали. Не вклонився. Не відвів погляду. Лише машинально змахнув із плеча невидиму порошинку, ніби опинився тут через прикру необхідність, а не за наказом самого спадкоємця Північного Домініону.

На підвищенні височів бурштиновий трон. Напівлежачи в ньому, чекав Огніус Вершитель. За останні місяці хвороба змінила його до невпізнання.

Колись кремезний і широкоплечий демон помітно схуд. Вилиці загострилися, шкіра зблідла до воскової блідості, а вогняно-руде волосся, що колись нагадувало живе полум'я, потьмяніло, ніби втратило частину своєї сили.

Довга простора туніка майже повністю приховувала його тіло.

І це було на краще.

Димитрій чудово знав, що ховається під тканиною. Виразки ангельського прокляття. Вони повільно розповзалися тілом принца, день за днем пожираючи його живцем. Невблаганно. Безжально. 

Очі демона залишилися такими, як колись. Смарагдовими. Хижими. Сьогодні сповненими холодної злості.

Першим заговорив Огніус.

— Довго ще збираєшся випробовувати моє терпіння, Дімо?

Голос звучав рівно. Підозріло рівно.

— Через твою впертість світ утратив останніх Майстрів рун. Їхня кров на твоїх руках, Вальтере.

Залу огорнула тиша. Навіть смолоскипи потріскували ніби обережніше. Димитрій ледь помітно підняв брову.

— Дивовижно.

— Що саме?

— Людей убив ти, а винним знову виявився я.

На вустах принца з'явилася тонка усмішка.

— Отже, совість у тобі все ж залишилася.

— Ні.

Вальтер байдуже знизав плечима.

— Просто пам'ять у мене добра.

Усмішка Огніуса стала ширшою.

— Ти ніколи не вмів гідно програвати.

— А ти — визнавати власні злочини.

Принц тихо хмикнув.

— Хай там як, тепер тобі вже ніхто не допоможе.

Він трохи нахилився вперед.

— То якою буде твоя відповідь?

Сталеві очі зустрілися зі смарагдовими.

— Ти забуваєш одну важливу річ.

Димитрій говорив рівним голосом. Без роздратування. Наче пояснював очевидну істину недосвідченому учневі.

— Тебе прокляв ангел. Перед смертю. Посмертні прокляття майже неможливо зняти. А ангельські...

Він повільно похитав головою.

— Це вирок.

Пальці Огніуса сильніше стиснули підлокітники трону.

— Але ж ти архімагістр некромантії.

— Так.

— Найкращий темний цілитель.

— Єдиний.

— Тоді вигадай щось.

— Уже вигадав.

Огніус миттєво подався вперед.

— І що ж?

Димитрій подивився на нього абсолютно серйозно.

— Звикай. Підвищуй больовий поріг.

У залі запала важка тиша.

— Дуже смішно, — крізь зуби промовив демон.

— Я не жартував.

Кілька митей Огніус мовчки пропалював його поглядом.

— Ти навіть не намагаєшся. Я надто добре тебе знаю. Якби справді захотів, знайшов би вихід.

— Саме тому й кажу, що його немає.

Димитрій замовк. Іноді мовчання ранить сильніше за будь-які слова. Огніус підвівся з трону. Кожен рух давався йому важче за попередній.

Хвороба вже не дозволяла рухатися з тією легкістю, якою він колись так пишався.

— Мені набридло чекати.

Він торкнувся долонею медальйона на грудях.

— Якщо це твоя остаточна відповідь...

Пальці стиснули артефакт.

— ...я просто зараз активую печатку на замку Вальтерів.

У залі ніби похолоднішало. Димитрій кілька довгих митей мовчки дивився на медальйон у руці Огніуса.

Потім тихо промовив:

— Зачекай.

Пальці демона завмерли. На його обличчі з'явилася задоволена усмішка.

— Ось тепер я впізнаю старого Діму.

Вальтер ледь помітно скривився.

— Не лести собі.

Він важко зітхнув.

— Старий Діма помер п'ятнадцять років тому. Залишилася лише дуже втомлена людина.

Усмішка Огніуса здригнулася, але майже відразу повернулася.

— Гарно сказано. Майже повірив.

Димитрій промовчав. Кілька секунд він збирався з думками, ніби кожне слово доводилося виривати із себе силою.

— Є один спосіб збільшити мій резерв.

Принц повільно прибрав руку від медальйона.

— Слухаю.

— Обряд Кровозмішання.

Огніус насупився.

— Той самий?

— Так.

— Коли саргіс приймає дитину до роду?

— Саме так.

— Спадкоємець отримує іскру родового дару...

— ...а глава роду з часом може скористатися частиною його сили.

Димитрій кивнув.

— Якщо мій резерв стане достатньо великим...

Він на мить заплющив очі.

— Тоді, можливо...

Після короткої паузи завершив:

— ...я зумію зняти твоє прокляття.

Знову запала тиша. Огніус уважно вдивлявся в обличчя Вальтера. Занадто уважно.

— Щось тут не так.

Димитрій не відповів.

— Сьогодні ти підозріло поступливий.

Мовчання.

— Ти щось задумав.

— Авжеж.

Спокійна відповідь застала демона зненацька.

— І що саме?

— Ще не вирішив, чи варто тобі про це знати.

Огніус тихо розсміявся.

— Усе ж намагаєшся мене роздратувати?

— Ні.

— Тоді навіщо?

— Це приємний побічний ефект.

Принц похитав головою.

— Колись ти був значно добрішим.

— Колись у мене була сім'я.

Відповідь прозвучала рівно. Без злості. Без докору. Та після цих слів Огніус перестав усміхатися. Він відвів погляд.

— Скільки?

— Що саме?

— Не прикидайся. Скільки часу знадобиться?

— Шість років.

— Чому саме шість?

— Спадкоємець має повністю прийняти й розкрити силу мого роду.

— І лише тоді ти зможеш скористатися його резервом?

— Лише тоді.

Огніус замислено пройшовся вздовж трону. Крок. Ще один. Кожен давався важче за попередній.

— Шість років...

Він гірко всміхнувся.

— Ще рік тому я назвав би такий термін знущанням.

Долоня мимоволі торкнулася грудей.

— А тепер це звучить майже оптимістично.

Димитрій мовчав.

— Гаразд.

Принц зупинився.

— Я згоден чекати.

Він знову подивився Вальтерові просто в очі.

— Мені навіть цікаво, яким чином ти збираєшся мене ошукати.

Цього разу всміхнувся вже Димитрій. Ледь помітно.

— Ти надто високої думки про себе.

Огніус запитально звів брову.

— Якби я справді вирішив тебе обдурити...

Вальтер зробив коротку паузу.

— ...ти б про це не дізнався.

Демон кілька секунд мовчки дивився на нього. Потім несподівано розсміявся.

— Саме за це я тебе й ненавиджу, Дімо.

— Неправда.

— Чому?

— Бо ти занадто довго мене терпиш.

— Можливо.

Огніус усміхнувся.

— А може, тому, що ти — єдина людина, яка й досі насмілюється розмовляти зі мною саме так.

Кілька митей вони мовчали. Тиша між ними давно стала звичнішою за будь-які слова. Першим її порушив Огніус.

— Для початку я сам знайду тобі відповідну дитину.

Уперше за всю розмову Димитрій дозволив собі коротку усмішку.

— Не вийде.

Принц здивовано звів брову.

— Це ще чому?

Вальтер неспішно засунув руку до внутрішньої кишені плаща й дістав простий срібний перстень. Без коштовного каміння. Без химерного різьблення. Надто простий для родового артефакту одного з найдавніших родів. Він поклав перстень на розкриту долоню.

— Бо обираю не я.

Після короткої паузи додав:

— І не ти.

Огніус уважно вдивився в артефакт.

— Тоді хто?

— Він.

Демон одразу впізнав перстень. Усмішка повільно зникла з його обличчя.

— Перстень Долі...

— Саме він.

— Я завжди вважав, що це лише красива легенда.

— Мій рід ніколи не любив красивих легенд.

— Лише небезпечні?

— Лише ті, що працюють.

Огніус тихо хмикнув.

— Це багато чого пояснює.

Димитрій похмуро дивився на перстень. 

П'ятнадцять років. Димитрій не раз переконував себе, що цього мало б вистачити.

Мало б вистачити, щоб змиритися з втратою дружини. Зі смертю сина, якого він так і не побачив дорослим. З тією порожнечею, що спочатку розривала його зсередини, а згодом просто стала частиною нього.

Але, схоже, навіть п'ятнадцяти років було недостатньо.

Він завмер, тримаючи Перстень Долі.

Спадкоємець Крові.

Чужа дитина, яка ще навіть не знала, що підготовула їй Доля.

Димитрій повинен був знайти її. Рано чи пізно — це все одно сталося б. Бо рід Вальтерів не повинен закінчитися на ньому. Та десь глибоко всередині він сподівався, що «пізно» настане значно пізніше.

Ще років через десять. А краще — більше.

За цей час він міг би звикнути до думки. Підготуватися. Навчитися не здригатися від чужої дитячої безпорадності, не порівнювати її з тим, кого втратив.

Бо що він взагалі знав про дітей?

Як бути батьком — він знав лише з коротких митей, які життя безжально обірвало.

А наставником? Цього він не знав зовсім.

Чи зможе він прийняти чужу дитину?

Чи не намагатиметься несвідомо побачити в ній свого сина?

Чи зможе залишитися для неї наставником, а не людиною, яка щодня нагадуватиме про те, що колись втратив?

І найгірше питання: чи буде він достатньо добрим для неї?

Димитрій звик відповідати за життя інших. Звик лікувати, захищати, приймати рішення, коли часу на сумніви не залишалося.

Але виховати людину — це зовсім інше.

Тут не допоможуть саргія, досвід Патруля чи тисячі врятованих життів.

Тут не можна просто накласти закляття й виправити помилку.

Він повільно стиснув пальці навколо Персня.

Звісно, можна було почекати.

Ще трохи.

Ще кілька років спокійного життя, якщо таке взагалі існувало для нього.

Та Димитрій уже знав: якщо відкласти пошуки зараз, сумніви нікуди не зникнуть.

Вони просто чекатимуть.

І зрештою йому все одно доведеться зустрітися з цією дитиною.

Тож, можливо, справа була не в тому, чи готовий він. Можливо, готовим він не буде ніколи.

Димитрій ще раз подивився на Перстень Долі. Потім тихо видихнув.

— Гаразд.

Димитрій надягнув перстень на палець. Маленький шип із внутрішнього боку вп'явся в шкіру. Він навіть не здригнувся. Чорна крапля крові повільно впала на срібло. На одну коротку мить артефакт спалахнув м'яким фіолетовим світлом. Потім сяйво згасло. Перстень знову став звичайною срібною прикрасою. Та присутні чудово розуміли, що сталося.

Давній механізм роду Вальтерів прокинувся.

Десь серед безлічі світів Перстень Долі вже почав шукати єдину людину, якій судилося стати Спадкоємцем Крові.

Відтепер вороття не було.

— І що тепер? — порушив мовчання Огніус.

Димитрій сховав перстень до кишені.

— Чекати.

— Просто чекати?

— Рано чи пізно Перстень Долі приведе мене до того, хто справді гідний стати Спадкоємцем Крові.

Демон невдоволено скривився.

— Я б віддав перевагу варіанту «рано».

— Я теж.

— Не хотілося б змарнувати шість років.

— Не переймайся.

Голос Вальтера залишався рівним.

— Якщо помреш раніше, чекати вже не доведеться.

Огніус кілька секунд мовчки дивився на нього. Потім несподівано всміхнувся.

— Саме за цей огидний гумор я тебе й терплю.

— Дивно.

— Що саме?

— Я думав, що ти терпиш мене виключно через шантаж.

— Одне іншому не заважає.

У цю мить амулет зв'язку на грудях ловця ледь помітно завібрував, спалахнувши приглушеним блакитним світлом.

Димитрій майже непомітно з полегшенням зітхнув. Він був щиро радий, що їхню розмову перервали. Він торкнувся амулета.

— Вальтер на зв'язку.

Із кристала пролунав службовий голос:

— Димитрію Вальтере, сьогодні останній день вашої служби в Прикордонній Цитаделі Цілителів. Ви повинні негайно прибути на робоче місце. За годину на вас чекає останній пацієнт цього кварталу. Крім того, необхідно завершити оформлення службових документів.

— Прийняв.

Світло амулета згасло.

Поки Димитрій та його оперативна група залишалися прикомандированими до Цитаделі, керівництво Патруля не мало права залучати їх до бойових операцій. Максимум — консультації, експертна робота та прийом пацієнтів.

Цей виклик виявився якнайдоречнішим. Далі залишатися в Янтарній залі Димитрію хотілося найменше.

Огніус лише невдоволено скривився.

— Завжди дивувався вашій дисципліні, — кинув Огніус.

— Заздриш?

— Ні.

Демон фиркнув.

— Просто не розумію, як можна кожен день виконувати чужі накази.

Димитрій ледь усміхнувся.

— Спробуй хоч раз.

— Дякую. Я надто ціную власну свободу.

— Дивно чути це від того, хто вже кілька років перебуває в полоні власної хвороби.

Усмішка миттєво зникла з обличчя Огніуса. Він не відповів. Лише після нетривалої паузи запитав:

— Як я дізнаюся, що Перстень Долі зробив свій вибір?

— Я повідомлю.

Відповідь прозвучала коротко й остаточно. Без обіцянок. Без натяку на приязнь. Лише суха констатація факту. Вальтер різко розвернувся. Поли теплого темного плаща злетіли за його спиною. Він дістав із кишені кульку миттєвого порталу й кинув собі під ноги.

Сфера тихо тріснула. Простір перед ним розірвався, відкриваючи сяйну воронку переходу. Не озираючись, Димитрій ступив уперед. За мить портал зімкнувся. 

Янтарну залу знову огорнула тиша. Огніус ще довго дивився туди, де щойно стояв його давній суперник. Потім ледь чутно промовив:

— Тільки не смій померти раніше за мене, Дімо, на цій своїй роботі. Бо хто ж тоді мене зцілить?!

Відповісти вже було нікому.

***

Паралеліум. Околиці Прикордонної Цитаделі Цілителів.

Під світло-рожевим небом розкинувся парк Чарлаг.

Велетенські дерева здіймалися так високо, що їхні крони губилися серед білих хмар, ніби підпирали саме небо. Поміж стовбурів дзюркотіли струмки, а численні містки й звивисті доріжки вели до білосніжних веж Цитаделі, що мерехтіли вдалині.

Із порталу, який спалахнув між деревами, вийшов невисокий чоловік у сірому костюмі. Жоден із перехожих навіть не глянув у його бік. Саме цього він і прагнув.

Данаїл неквапливо рушив до виходу з парку. Зовні — статечний чоловік років сорока. Усередині — до межі напружений підліток. Кожен крок наближав його до місця, де одна-єдина помилка означала кінець.

Вежі Цитаделі поступово виростали над верхівками дерев. Білосніжні. Спрямовані в небо. Їхні тонкі шпилі пронизували рожеву небесну височінь, мов гігантські голки.

Біля воріт парку він звичним рухом торкнувся двох перснів на лівій руці. Пальці відчули холод металу. Артефакти працювали бездоганно. Перстень із чорним діамантом підтримував матеріальну ілюзію. Другий, прикрашений рубіном, надійно приховував справжню ауру.

Якщо всі розрахунки були правильними, будь-яка перевірка покаже звичайного світлого артефактора середньої сили. Якщо ж десь закралася бодай найменша помилка...

Данаїл одразу обірвав цю думку. Сьогодні сумніви були неприпустимою розкішшю. Дочекавшись, поки поруч нікого не залишиться, він вимкнув відвід очей і спокійно перейшов дорогу. З боку все виглядало так, ніби поважний службовець вирішив перед роботою випити чашку гарячого чаю. Саме таке враження він і хотів справити.

У невеликій кав'ярні навпроти Цитаделі Дан замовив чай із молоком і два круасани. Столик обрав так, щоб головний вхід постійно залишався в полі зору. Перший ковток майже не відчувався. Апетиту не було. Він спостерігав.

Через Призму безперервним потоком проходили відвідувачі. Пацієнти. Цілителі. Кур'єри. Вартові. Нічого незвичайного. Навіть занадто спокійно.

— Шукай не тих, хто стоїть біля входу, — тихо промовив Ірлі.

— Знаю.

— Виконавці завжди роблять вигляд, що їм нудно.

— Знаю.

Минуло кілька хвилин. І Дан помітив його. Світловолосий хлопець років двадцяти невимушено сидів на лавці і їв морозиво. Занадто невимушено. Його погляд ліниво ковзав по натовпу. Але не пропускав нікого. Дан ледь помітно насупився.

— Знайшов.

— Демон?

— Схоже.

— Виконавець?

— Майже впевнений.

Ірлі тихо вилаявся.

— От халепа…

Окрім демона, біля входу чергували ще двоє співробітників Патруля. Звичайна охорона. Та справжню небезпеку становив саме виконавець. Таких Дан навчився впізнавати безпомилково. Він доїв круасан, запиваючи його давно охололим чаєм. Зовні нічого не змінилося. А всередині серце калатало дедалі швидше.

— Ірлі.

— Вже тут.

— Починай.

Платиновий браслет на його зап'ясті ледь відчутно нагрівся. Минуло кілька секунд. Потім у голові пролунав задоволений голос.

— Готово.

— Доповідай.

— Я проник до Міжсвітової бази ідентифікаторів. Сьогодні тебе звати Артемій Недолович. Тридцять чотири роки. Розробник побутових артефактів. Департамент народного господарства Анделейна.

Дан задоволено кивнув.

— А справжній Артемій?

— Відпочиває з родиною на узбережжі. Якщо все мине чисто, навіть не дізнається, що сьогодні «відвідував» Цитадель.

— Чудово.

— Маємо сорок хвилин.

— Вистачить.

— Якщо не наробиш дурниць.

Дан усміхнувся.

— Постараюся.

Наче почувши ці слова, демон підвівся з лавки. Неквапливо потягнувся. Окинув поглядом площу. Потім ліниво попрямував до кав'ярні. Двері зачинилися за ним. Данаїл миттєво випростався.

— Зараз.

— Упевнений?

— Іншого шансу може й не бути.

Він поклав на стіл кілька монет, спокійно вийшов із кав'ярні й рушив до Цитаделі. Не побіг. Навіть кроку не прискорив. Хоча всередині все кричало зробити саме це. До Призми залишалося менше двадцяти метрів. П'ятнадцять. Десять. 

Блакитнувата поверхня мерехтіла, мов рідке скло. Поруч стояли співробітники Патруля. Вони навіть не глянули в його бік. Звичайний відвідувач. Нічого цікавого.

Дан змусив себе зберігати той самий розмірений крок. Ще трохи. Ще. Опинившись просто перед Призмою, він відчув, що долоні стали вологими.

— Ірлі...

— Усе працює.

— Сподіваюся.

— Я теж.

Данаїл глибоко вдихнув. І зробив крок уперед. Світ на мить зник. Тіло огорнуло легке поколювання. Він відчув, як сотні рунних щупів одночасно торкнулися його аури. Зчитували. Перевіряли. Звіряли. Одна секунда здалася вічністю. Потім тиск зник.

Дан розплющив очі. Він вже стояв по інший бік Призми. У просторому світлому холі Цитаделі. За спиною й далі мерехтіло магічне полотно. Ніхто його не окликнув. Ніхто не здійняв тривоги. Вийшло. Уперше за весь ранок він дозволив собі спокійно вдихнути. Але лише раз.

— Не розслабляйся, господарю, — одразу повернув його до реальності Ірлі. — Найважче ще попереду.

Данаїл коротко кивнув. Його погляд швидко ковзнув холом. Реєстратура. Черги. Ліфти. Пост охорони. Усе саме так, як було на плані.

Він поправив поли ілюзорного піджака й упевнено рушив до ліфта. План Цитаделі Данаїл вивчив до найменших дрібниць. Навіть цілителя обрав заздалегідь — того, хто найкраще підходив для його задуму. Щоправда, сам лікар про це поки що навіть не здогадувався.

Ліфт м'яко зупинився на четвертому поверсі.

Коли двері відчинилися, Данаїл опинився в довгому коридорі, заставленому однаковими дверима, що нагадували комірки велетенських стільників.

Потрібний кабінет він помітив одразу.

Перед входом у кріслах сиділи семеро відвідувачів, мовчки втупившись у планшети й чекаючи своєї черги.

«Пощастило...»

Він упевнено рушив до дверей. Саме в цю мить вони безшумно відчинилися, випускаючи задоволеного пацієнта. Данаїл зробив крок уперед... і запізнився.

Усього на кілька секунд.

Наступний відвідувач миттєво підвів голову, зрозумів намір незнайомця й блискавично схопився з місця.

Спритно прослизнувши між Данаїлом і дверима, хлопець зник у кабінеті раніше, ніж ті встигли зачинитися.

Данаїл ледь чутно скреготнув зубами.

Довелося незворушно пройти повз, ніби він і не збирався потрапити всередину без черги.

Лише коли кабінет залишився позаду, він дозволив собі роздратовано видихнути.

«Прокляття...»

Часу майже не лишилося.

Шукати іншого фахівця означало починати все спочатку, а саме цей цілитель підходив найкраще.

Невже доведеться піти ні з чим?

Занурившись у гарячкові роздуми, він не помітив уважного погляду, що весь цей час стежив за ним.

Даремно.

Невдалу спробу проникнути до кабінету помітив не лише кмітливий пацієнт.

Саме цієї миті коридором проходив Димитрій Вальтер.

Його тимчасовий кабінет розташовувався поруч, і вся сцена відбулася просто в нього перед очима.

Досвід оперативника миттєво вловив невідповідність.

Перед ним стояв добре вдягнений, упевнений у собі молодий чоловік, який зовсім не справляв враження людини, здатної безцеремонно лізти без черги.

Отже, причина була іншою.

Саме такі дрібниці найчастіше й приводили ловців Патруля до найцікавіших знахідок.

Інтуїція тихо, але наполегливо підказувала не проходити повз.

Вальтер відчинив двері свого кабінету й спокійно звернувся до незнайомця:

— Ви до мене на прийом?

Оксамитовий баритон звучав доброзичливо, але в ньому відчувалася ледь помітна владність людини, яка звикла отримувати відповіді.

Данаїл озирнувся.

Кожна зайва хвилина наближала його викриття. Ще трохи — і система виявить підміну. 

Він підняв погляд. У дверях стояв високий темноволосий чоловік у білому вбранні цілителя.

Однією рукою він притримував двері, другою тримав електронну картку доступу.

Обличчя одразу впадало в око. Праву вилицю перетинав старий білястий опік. Густе чорне волосся було зібране в хвіст. Коротка, доглянута борода лише підкреслювала суворі риси. Та найбільше привертали увагу очі. Сталевого кольору. По краю райдужки тягнулося тонке срібне кільце. Дан мимоволі затримав на них погляд. Таких очей він ще ніколи не бачив.

— Так, — рівно відповів він. — До вас.

Чоловік лише коротко кивнув.

— Тоді заходьте.

Він першим увійшов до кабінету. Данаїл завмер лише на мить. Щось тут було не так. Інтуїція наполегливо радила розвернутися й піти. Та іншого шансу могло вже не бути.

«Будь, що буде...»

Він переступив поріг. Двері за його спиною тихо зачинилися.

***

Кабінет виявився напрочуд простим. Без розкоші. Без показної стерильності.

Великий робочий стіл. Шафи з медичними кристалами. Кілька крісел для пацієнтів. Широке вікно з видом на парк. Димитрій підійшов до столу, сів і відкрив електронний журнал.

Жодної тривоги. Жодного зайвого запитання. Данаїл уважно стежив за кожним його рухом.

Білий одяг щільно облягав широкі плечі. Під тканиною чітко вгадувався рельєф м'язів людини, яка щодня тренується. Для звичайного цілителя така статура виглядала надто незвично. Дуже незвично.

Чоловік підвів голову. Їхні погляди зустрілися. На одну коротку мить Данові здалося, ніби ці холодні сірі очі дивляться значно глибше за його обличчя.

Ніби бачать... саму людину.

Данаїл першим відвів погляд. Не витримав. Надто вже неприємним виявилося це відчуття. Він знову подивився на шрам. Чому цілитель не прибрав його? За сучасного рівня саргії такі ушкодження давно перестали бути проблемою.

Отже... Не захотів. Або свідомо залишив.

— Ви... темний? — несподівано навіть для самого себе запитав Дан.

У кабінеті ще відчувався залишковий слід санергії після попереднього пацієнта. Тепер він нарешті зрозумів, що саме його насторожило. Ця сила належала не Світлу. І навіть не нейтралі. Це була Темрява. Справжня. Густа. Цілитель ледь усміхнувся.

— Так.

Він спокійно закрив журнал.

— І ви ніяк не могли цього не знати... якщо справді записувалися саме до мене.

Дан подумки вилаявся. Пастка. Його запросили сюди зовсім не випадково.

— Не стійте біля дверей. Проходьте. Сідайте.

Надто спокійно. Надто доброзичливо. Саме це й насторожувало найбільше. Данаїл подумки звернувся до браслета.

«Ірлі.»

«Я вже тут.»

«Дізнайся, хто він.»

Запала коротка пауза. За кілька секунд ящір озвався вже зовсім іншим тоном.

«Погано.»

«Що сталося?»

«Його немає в базі співробітників Цитаделі.»

У Дана неприємно похололо всередині.

«Зовсім?»

«Зовсім. Або дані приховані, або перед нами людина, якої тут узагалі не повинно бути.»

Це подобалося йому дедалі менше.

«Готуй стимулятори.»

«Дане...»

«Без суперечок.»

«...Прийняв.»

Тієї ж миті під шкірою руки спалахнуло легке печіння. Ірлі ввів першу дозу препаратів. Серце відразу забилося швидше. Свідомість стала напрочуд ясною. Якщо доведеться битися або тікати, він буде готовий.

Данаїл непомітно засунув руку до кишені. Пальці лягли на звичайну з вигляду кулькову ручку. Ледь торкнувшись її, він відчув, як вирізьблені на корпусі руни ожили. Тонкі лінії засвітилися сріблом. Зброя була готова. Він повільно витягнув ручку й навів її на цілителя.

— Ви маєте рацію. Я не записувався на прийом. Не робіть різких рухів. Інакше у вас у чолі з'явиться акуратний отвір. Руна влучності не дозволить мені схибити.

Він очікував страху. Хоча б напруження. Хоча б спроби натиснути тривожну кнопку. Але чоловік перевів зосередженний погляд із незвичного артефакта на самого Дана. Наче оцінював не загрозу, а цікаву інженерну роботу. У куточках його губ з'явилася легка усмішка.

— Цікава конструкція. Самі зробили?

Дан кліпнув. Такої реакції він точно не очікував.

— Вам не страшно?

— Повинно?

У кабінеті запала важка тиша. Як не дивно, навіть зі зброєю в руках Данаїл почувався людиною, яка опинилася у значно гіршому становищі. Кілька довгих митей вони мовчки дивилися один на одного. Один тримав під прицілом смертоносний артефакт. Другий сидів за столом так, ніби перед ним був не озброєний злочинець, а черговий пацієнт, який просто забув, навіщо прийшов. Першим заговорив цілитель.

— І що ж вам настільки потрібно, що ви вирішили взяти лікаря в заручники?

Його голос залишався рівним. Без погроз. Без насмішки. Швидше... зі щирою цікавістю. Данаїл мимоволі насупився. Ця людина зовсім не вписувалася в звичну картину світу.

— Нічого неможливого. Просто безкоштовно вилікуйте мене. І ми мирно розійдемося.

На обличчі чоловіка знову з'явилася ледь помітна усмішка.

— Добровільно-примусова благодійність. Цікавий підхід.

Він повільно підвівся з-за столу. Дан миттєво напружився.

— Стійте!

— Стою.

Цілитель справді завмер. Підняв ладоні, показуючи, що вони порожні.

— Приберіть свою іграшку. Я не збираюся викликати охорону. Лікувати людей — моя робота.

Данаїл розгублено кліпнув. Він очікував опору. Спроби виграти час. Якоїсь хитрості. Але аж ніяк не такої відповіді.

— Роздягайтеся до пояса.

Парубок остаточно розгубився.

— Що?

— Для огляду. Чи ви сподівалися, що я поставлю діагноз крізь одяг?

Дан повільно опустив зброю. Повністю довіряти незнайомцеві він не збирався. Та в його словах була логіка. Саме по лікування він сюди й прийшов.

— І ще...

Цілитель ніби щось згадав.

— Зніміть, будь ласка, маскувальні артефакти. Мені потрібно бачити справжню ауру пацієнта. Ось тепер усе стало на свої місця.

«Ірлі...»

«Він здогадався.»

«Схоже.»

«Що робимо?»

«Зроби так, як він просить. Без дотику він однаково не зможе провести повноцінне обстеження. Знімай лише ілюзію.»

Данаїл ледь помітно кивнув самому собі. Повільно зняв перстень із чорним діамантом. На кілька секунд личина здригнулася й пішла хвилями. Від хвилювання Дан утратив контроль над її стабільністю. Другий перстень, як і раніше, приховував ауру юного саргіса рун. Але цього було вже недостатньо.

Він тривожно скосив очі на цілителя. Чи встиг той щось помітити? Лише три секунди. Три секунди абсолютної беззахисності.

Тим часом перед Димитрієм зник нічим не примітний чоловік середніх років. Його місце посів худорлявий підліток. На вигляд — років дванадцять, можливо чотирнадцять. Шатен. Карі очі. Звичайне обличчя, яке неможливо запам'ятати. І лише на одну коротку мить під шкірою проступило сріблясте мереживо рун.

Не окремі символи. Ціла система. Тисячі ліній перепліталися між собою, складаючись у візерунок такої неймовірної складності, що Димитрій не встиг навіть охопити його поглядом.

За мить усе зникло. Шкіра знову стала звичайною. Отже... І ця зовнішність була несправжньою. Під нею ховався хтось зовсім інший.

Погляд Димитрія ледь помітно змінився. Так дивиться колекціонер, який несподівано знаходить оригінал речі, що давно вважалася втраченою. Минув лише удар серця — і його обличчя знову стало незворушним.

Та Дан вже все зрозумів.

«Він щось побачив...»

Серце неприємно стиснулося. Йому дуже не сподобався той короткий погляд. Цілитель спокійно промовив:

— Тепер розстебни комбінезон до пояса.

Данаїл мовчки потягнув униз блискавку. Тканина зісковзнула з плечей, відкриваючи худорляве тіло. Ребра виступали так виразно, що їх можна було перелічити. Гострі ключиці різко окреслювалися під шкірою. На передпліччях чітко проступали жили. Димитрій підійшов ближче.

— Не рухайся.

Він поклав долоню на сонячне сплетіння хлопця. Рука виявилася несподівано теплою. Майже гарячою.

— Зараз буде трохи неприємно.

— Я витримаю.

У кабінеті запанувала цілковита тиша. Потім сталося те, чого Дан ще ніколи не бачив. Зіниці Димитрія почали повільно розширюватися. Доти, доки майже повністю не поглинули райдужку. Сталеві очі стали абсолютно чорними. Ніби в них згасло світло. По спині Дана пробіг холодок.

«Що це?..»

«Не знаю...»

Навіть Ірлі звучав розгублено.

«Дуже дивна техніка...»

Данаїл відчув, як чужа санергія обережно проникає крізь його тіло.

Вона не завдавала болю. Не намагалася підкорити. Не ламала захист. Вона просто... читала. Шар за шаром. Сторінку за сторінкою. Кожну давню травму. Кожен рубець. Кожну отруту. Кожен слід Пустки. З кожною миттю обличчя Димитрія ставало дедалі похмурішим.

Нарешті він різко розплющив очі. Чорнота зникла. Сірий колір повернувся. Та погляд вже був іншим. Не підозра. Не цікавість. Жалість. І... роздратування. Наче побачене по-справжньому його розлютило. Він прибрав руку. Ще трохи мовчки дивився на підлітка. Потім втомлено запитав:

— То що саме ти хочеш, щоб я лікував?

Данаїл здивовано насупився.

— У якому сенсі?

— На всього тебе мене не вистачить.

У кабінеті знову стало тихо. За мить Димитрій додав:

— Ти буквально розсипаєшся. Легені. Печінка. Кров. Нервова система. Сильне виснаження. Найважча інтоксикація. Сліди тривалого впливу отрут. Організм працює на межі можливостей.

Він важко зітхнув.

— Чесно кажучи... я взагалі не розумію, чому ти досі живий.

Данаїл уперше за весь цей час по-справжньому розгубився. Він очікував почути діагноз. А почув майже вирок.

І раптом усвідомив: цей дивний цілитель не перебільшує. Не намагається залякати. Не маніпулює. Він просто говорить те, що побачив. Професійно. Без жодних прикрас.

Данаїл мовчав. Лікар лише озвучив діагноз. Та юного саргіса рун раптом скував справжній жах. Він майже фізично відчув подих смерті за власною спиною.

— То що будемо лікувати? — повторив Димитрій.

Дан мимоволі ковтнув.

— Легені.

— Лише легені?

— Так.

Цілитель повільно похитав головою.

— Ти обираєш не найнебезпечніше.

— Зате найнагальніше.

— Чому?

Данаїл відвів погляд.

— Бо без них я помру швидше.

Кілька митей Димитрій уважно вдивлявся в його обличчя. Потім коротко кивнув.

— Логічно.

Він знову підійшов ближче.

— Стій спокійно. І не намагайся чинити опір. Це лише заважатиме.

Дан мовчки кивнув. Наступної миті долоні цілителя спалахнули м'яким темно-фіолетовим світлом. Не яскравим. Не сліпучим. Навпаки. Схожим на вечірні сутінки. Санергія повільно потекла його руками, огорнула груди хлопця й почала проникати всередину.

Данаїл чекав болю. Та його не було. Навпаки. Наче після довгої зими хтось нарешті відчинив вікно назустріч весні. Легені перестали палати. Кожен вдих ставав дедалі глибшим. Зникла звична важкість у грудях.

Він вдихнув на повні легені. Потім ще раз. І ще. Уперше за багато місяців повітря перестало завдавати болю.

Ноги раптом стали ватяними. Дан ледь утримався на місці.

— Так буває.

Голос Димитрія лунав зовсім поруч.

— Організм перебудовується. Це нормально.

Темна санергія продовжувала свою роботу. Обережно витягувала з тканин отрути. Відновлювала пошкоджені ділянки. Зрощувала зруйновані альвеоли. Данаїл майже фізично відчував кожну її дію. Йому здавалося, ніби всередині грудей оживає щось давно згасле. Лише тепер він зрозумів, наскільки звик жити, постійно задихаючись. Лікування тривало ще кілька хвилин. Нарешті світіння згасло. Цілитель опустив руки. Його обличчя помітно зблідло, а на чолі виступили дрібні краплини поту.

— Усе. Більше я зараз зробити не можу.

Данаїл обережно вдихнув. Ще раз. Повітря легко наповнило легені. Без болю. Без кашлю. Без відчуття, ніби в грудях стирчать розпечені голки. Він і сам не одразу повірив власним відчуттям.

— Це...

— Не диво, — спокійно перебив його Димитрій. — Просто добре виконана робота. Але ненадовго.

Дан насторожився.

— Чому?

— Бо ти знову повернешся до Пустки. І знову дихатимеш її повітрям. За кілька місяців твій стан майже не відрізнятиметься від теперішнього.

Він подивився хлопцеві просто у вічі.

— Тобі потрібен стаціонар. Повний курс очищення, лікування й відновлення. Щонайменше два тижні. А краще — місяць.

Данаїл гірко всміхнувся.

— Для мене це недозволена розкіш.

— Чому?

Хлопець промовчав, бо не хотів відповідати. Знову на обличчі Димитрія промайнуло роздратування.

— Хто тебе шукає?

Данаїл знову не сказав ані слова.

— Гаразд.

Димитрій посміхнувся і змінив тактику.

— Тоді інше запитання.

Його голос став тихішим.

— Чому ти живеш у Пустці?

У відповідь — мовчання.

— Де твої батьки?

Жодної реакції.

— Опікуни?

Тиша.

— Наставник?

Обличчя хлопця ледь помітно здригнулося. Зовсім трохи. Та досвідченому ловцю цього було більш ніж достатньо. Димитрій примружився. «Ось воно...» Саме тут. Саме тут прихований найболючіший спогад.

Він ще раз уважно поглянув на виснаженого підлітка. На худі плечі. На синці під очима. На руки, що тремтіли від утоми. На потертий комбінезон. На саморобні артефакти. І згадав сріблясте мереживо рун, яке на мить проступило крізь личину.

Перед ним не злочинець. Перед ним дитина, яка надто довго виживала зовсім сама. І це розлютило Димитрія значно сильніше, ніж зброя, яку кілька хвилин тому хлопець тримав майже біля його чола. Він вирішив, що ця дитина у Пустку не повернеться, і різко ступив уперед.

Данаїл машинально напружився. Та замість нападу цілитель несподівано легко штовхнув його долонею в плече. Хлопець зробив крок назад... і раптом виявив, що сидить у кріслі.

Він навіть не зрозумів, звідки воно взялося. Спробував підвестися. Марно. Рвонувся ще раз. Безрезультатно. Пальці мимоволі вчепилися в підлокітники. І... не відпустили їх.

— Що?..

Він смикнувся сильніше. Крісло навіть не здригнулося. Долоні наче приросли до дерева.

— Що це таке?

У голосі вперше прозвучала справжня тривога. Димитрій спокійно повернувся до столу.

— Звичайні побутові чари.

— Побутові?!

— Просто використані трохи... нестандартно.

Дан знову рвонувся. Даремно.

— Відпустіть мене.

— Обов'язково.

Збрехав Димитрій. Вальтер сів навпроти й спокійно склав руки на столі.

— Але спершу поговоримо.

Його голос змінився. Зникла м'якість лікаря. Тепер говорив досвідчений ловець.

— Отже... розкажи мені, хто ти.

Він зробив коротку паузу.

— І чому волієш жити серед чудовиськ Пустки, а не серед людей?

У кабінеті запанувала тиша. Данаїл повільно підвів голову. І нарешті усвідомив: він потрапив не до лікаря, а на допит. Він перестав вириватися. Кілька секунд уважно розглядав власні кисті, намертво приклеєні до підлокітників.

Красиве плетиво. Витончене. Майже непомітне. Якщо не знати, що саме шукати, — ніколи не помітиш.

«Побутові чари...» Хлопець мимоволі всміхнувся. У цього цілителя було дуже своєрідне уявлення про побутову саргію. Він підняв очі.

— А так я вам усе й розповів. Невже я схожий на дурня?

— Отже, таки не дурень... — Незворушно відзначив Димитрій. Наче вони обговорювали погоду.

— Тим цікавіше.

Він трохи нахилився вперед.

— Людина добровільно не обирає життя в Пустці. Там не живуть. Особливо діти. Отже, тебе змусили обставини. І вони мали бути справді серйозними.

Данаїл вперто мовчав. Кожне слово влучало надто близько до правди. Це починало дратувати. І водночас лякало. Погляд Димитрія повільно ковзнув до персня з рубіном. Того самого, що приховував справжню ауру. В очах ловця промайнув живий інтерес.

— Цікавий артефакт. Сам робив?

Дан внутрішньо здригнувся.

— Яка різниця?

— Велика. Такі обмежувачі трапляються вкрай рідко. Особливо настільки якісні.

Вальтер ненадовго замовк, ніби складав докупи окремі уламки великої картини.

Потім тихо промовив:

— Отже... ти зовсім не світлий артефактор.

Серце Дана боляче вдарило в груди.

— Ти приховуєш власну ауру. Отже... боїшся, що тебе впізнають.

На губах Димитрія майнула майже непомітна усмішка.

— Здається... я навіть здогадуюся, хто ти.

У Дана все похололо всередині.

— Ти — саргіс рун.

Запала тиша. Данаїл нічого не відповів. Та іноді мовчання промовляє голосніше за будь-які слова. Вальтер задоволено кивнув.

— Саме так я й думав.

Він відкинувся на спинку крісла.

— Залишилося лише одне запитання.

Димитрій вимовив його так буденно, ніби цікавився звичайною дрібницею:

— Ти — учень Фелікса Лучезарного?

Данаїл забув, як дихати. Звідки? Звідки цей чоловік знає ім'я наставника? Він же ніколи... Нікому...

— Та звідки ви це знаєте?!

Слова зірвалися самі. І лише вимовивши їх, Дан зрозумів, що накоїв. Запізно. Обличчя Димитрія ледь змінилося. Він більше не висував припущень. Тепер він знав. На його вустах з'явилася коротка, втомлена усмішка.

— Нарешті. Знайшов.

Данаїл зблід.

— Що?..

— Я шукав тебе.

— Мене?..

— Саме тебе.

У кабінеті знову запала тиша. Дан гарячково намагався зрозуміти, що відбувається. Звідки цей чоловік знає наставника? Чому шукав саме його?

І найголовніше... Хто він узагалі такий?

Наче прочитавши його думки, Димитрій заговорив:

— Якщо чесно, я очікував знайти тебе будь-де. В одному зі сховків. У знайомих Фелікса. У якійсь майстерні. Навіть за межами Домініонів.

Він похитав головою.

— Але тільки не в Пустці. Це було останнє місце, де я став би шукати.

Він важко зітхнув.

— Дуже ризиковане рішення. Та мушу визнати... геніальне. Нікому не спаде на думку шукати людину там, де, здавалося б, неможливо вижити.

Данаїл мовчав. Зараз його цікавило лише одне.

«Ірлі!»

«Працюю...»

«Швидше!»

«Майже закінчив.»

«Мені не подобається цей саргіс»

«Мені теж.»

Ящір на кілька секунд замовк. Потім несподівано сказав:

«Є одна ідея.»

«Яка?»

«Нехай він сам підійде до тебе.»

«Навіщо?»

«Повір мені.»

Дан ледь помітно кивнув. Наступної миті він раптом зігнувся навпіл і тихо застогнав начебто від болю. Настільки переконливо, що майже сам собі повірив.

— Що сталося?

Димитрій миттєво підвівся.

— Живіт...

— Де саме?

— Тут...

Данаїл притиснув лікоть до лівого боку, бо кісті рук були ув'язнені. Дихання стало уривчастим. Обличчя ще більше зблідло. Будь-який лікар кинувся б допомагати.

І Димитрій не став винятком.

Він швидко підійшов. Нахилився зовсім близько. Саме цього Ірлі й чекав. Із маленької кишені комбінезона безшумно вискочила крихітна капсула.

Пролунав ледь чутний хлопок. 

Хмара найдрібнішого сріблястого порошку вдарила цілителеві просто в обличчя. Його очі здивовано розширилися. Димитрій хитнувся. Намагався щось сказати... Але не встиг. Коліна підкосилися. За мить Димитрій Вальтер вже лежав на підлозі непритомний. Тієї ж секунди чари, що утримували Данаїла, розвіялися.

— Вийшло... — з полегшенням видихнув хлопець.

— А ще б не вийшло, — самовдоволено озвався Ірлі. — Я все-таки геній.

— Іноді.

— Завжди.

Дан не став сперечатися. Він швидко застебнув комбінезон, повернув на палець перстень із чорним діамантом, накрив себе ілюзією та машинально глянув на таймер.

Три хвилини. Лише три. До завершення підміни особистості. Він тихо вилаявся.

— Треба йти.

Кинувши останній погляд на непритомного цілителя, Данаїл стрімко вислизнув із кабінету. Двері безшумно зачинилися за його спиною. Він швидким кроком попрямував до ліфтів. Бігти було не можна. Поки що. Будь-який поспіх одразу приверне увагу.

«Скільки залишилося?» — подумки запитав він.

«Дві хвилини сорок секунд», — миттєво відповів Ірлі.

«Встигнемо.»

«Якщо перестанеш рахувати плитки під ногами.»

Дан ледь усміхнувся.

«Дуже смішно.»

«Не відволікайся.»

Ліфт приїхав майже одразу.

Усередині нікого не було. Двері зачинилися. Данаїл натиснув кнопку першого поверху й лише тепер дозволив собі глибоко вдихнути.

Легені більше не боліли. Неймовірно. За останні місяці він настільки звик до постійного печіння в грудях, що тепер ця легкість здавалася майже нереальною.

Він вдихнув ще раз. І ще. Кожен вдих був вільним. Без кашлю. Без крові. Без відчуття, ніби в грудях застрягли розпечені голки.

— Ну як? — не витримав Ірлі.

— Значно легше...

Данаїл відповів чесно.

— Я ж казав, що спочатку треба було лікуватися.

— Якби все було так просто...

Ліфт плавно зупинився. Двері безшумно розчинилися. Перед ним знову простягнувся просторий хол Цитаделі. Біля реєстратури, як і раніше, юрмилися відвідувачі. Цілителі поспішали у своїх справах. Ніхто не звертав на нього жодної уваги. Поки що.

Данаїл поправив поли ілюзорного піджака й упевнено рушив до виходу. Крок. Ще один. Ще. Попереду вже мерехтіла блакитна поверхня Призми.

«Хвилина тридцять», — нагадав Ірлі.

Дан ледь прискорив ходу. Рівно настільки, щоб це виглядало природно. Призма м'яко торкнулася його аури. По шкірі пробігло знайоме поколювання. Рунні сканери знову підтвердили особу Артемія Недоловича.

За мить Данаїл уже стояв зовні. Здавалося, він майже впорався. Залишалося лише спокійно піти. Саме тоді він припустився єдиної помилки. Чоловік середніх років із невеликим животом раптом рушив надто швидко. Надто легко. Так не ходять чиновники Департаменту народного господарства.

На іншому боці площі світловолосий юнак ліниво доїдав уже другу порцію морозива. Повернувшись на пост, він відверто нудьгував. Саме тому дивина одразу впала йому в око. Він провів поглядом чоловіка, що віддалявся. Примружився. Щось було не так. Не постава. Не одяг. Не обличчя. Страх. Демон чудово відчував емоції інших. А ця людина... боялася. Не просто нервувала. Вона панічно боялася бути впізнаною.

Юнак повільно всміхнувся. Рештки морозива полетіли до смітника.

— Оце вже цікаво...

Він підвівся з лавки й неквапливо рушив слідом. Данаїл майже одразу відчув чужий погляд. Серце боляче стиснулося.

«Не озирайся», — попередив Ірлі.

Запізно. Дан машинально повернув голову. І зустрівся поглядом із демоном. Той вже всміхався. По-хижому. Так усміхається мисливець, який нарешті помітив здобич.

«Біжи!»

Цього разу Ірлі майже закричав. Данаїл зірвався з місця. Тієї ж миті за його спиною пролунало:

— Стояти!

Запізно. Демон вже все зрозумів. Якщо людина тікає — значить, приховує щось надзвичайно цінне. До переслідування миттєво приєдналися двоє співробітників Патруля, які чергували біля Призми.

Для них усе виглядало просто. Підозрілий відвідувач намагається втекти. Отже, його потрібно затримати.

Та демон рухався значно швидше. Під час бігу його тіло почало змінюватися. Пальці видовжилися, перетворюючись на довгі пазурі. Риси обличчя загострилися. Під одягом перекочувалися хвилі стрімко зростаючих м'язів. Почалася неповна бойова трансформація.

Данаїл чув важкі кроки дедалі ближче.

«Амулет!» — нагадав Ірлі.

— Чорт...

Він справді зовсім забув про портальний артефакт. Адреналін викинув із голови все, навіть важливе.

Хлопець різко звернув у вузький провулок. Повітря знову почало бракувати. Не через хворобу. Через шалений біг. Стимулятори вичавлювали з організму останні сили.

«Швидше...»

Тремтячими пальцями він схопився за ланцюжок на шиї. Витягнув невеликий сріблястий медальйон. Натиснув на приховану кнопку. У свідомості спалахнув знайомий образ.

Намет. Пустка. Дім.

Єдине місце, де його не зможуть знайти. Навколо амулета почало згущуватися світло. І саме в цю мить демон його наздогнав. Удар пазуристої лапи розірвав тканину комбінезона. За нею тріснула шкіра. Пекучий біль смугою пройшовся по всій спині. Данаїл скрикнув. Перед очима потемніло. Та завдати другого удару демон уже не встиг. 

Амулет спалахнув сліпучим білим світлом. Провулок на мить залило сяйвом. Демон інстинктивно прикрив очі. Його наступний удар розсік лише порожнечу. Здобич зникла. На бруківці залишилися тільки кілька крапель крові.

Демон випростався. На його обличчі з'явилася недобра усмішка.

— Нічого...

Він провів кігтем по краплі крові на камені.

— Я обов'язково тебе знайду.

***

Прикордонна Цитадель Цілителів

Свідомість поверталася повільно. Димитрій Вальтер розплющив очі й кілька секунд нерухомо дивився в білу стелю кабінету. У роті відчувався гіркуватий присмак снодійного порошку.

«Непогано...»

Він сів. Голова залишалася напрочуд ясною. Доза виявилася достатньою, щоб приспати звичайну людину на півгодини. Але саргіса проклятої крові вимкнула лише на п'ять хвилин. Димитрій мимоволі всміхнувся.

— Кмітливий...

Він підвівся й звичним рухом поправив білий халат. Біля столу на підлозі лежала крихітна срібляста капсула. Вальтер присів навпочіпки, підняв її двома пальцями й уважно оглянув.

Саморобна. Без жодного заводського елемента. Корпус виточений вручну. Рунне гравіювання настільки тонке, що його майже неможливо розгледіти неозброєним оком. Робота майстра.

Він ледь примружився.

— Або надзвичайно талановитого учня...

Сховавши капсулу до кишені, Димитрій замислився. Він підійшов до вікна.

У дворі Цитаделі все виглядало звично. Люди проходили крізь Призму. Цілителі поспішали у своїх справах. Ніхто навіть не здогадувався, що лише кілька хвилин тому в одному з кабінетів озброєний підліток тримав лікаря на прицілі.

Вальтер нахмурився. Якби хлопець справді хотів його вбити... Він би хоча б спробував.

Але замість цього вимагав лише лікування.

Зброю використав радше як засіб тиску, ніж нападу.

Димитрій відтворив у пам'яті всю розмову. Хлопець чудово володів собою.мДо певного моменту. Справжні емоції він показав лише двічі. Уперше — коли почув ім'я Фелікса Лучезарного. Удруге — коли мова зайшла про Пустку.

Саме тоді його маска майже дала тріщину. Отже... Після зникнення наставника хлопець залишився сам — без родичів. Окрім Фелікса в нього з близьких нікого немає.

Вальтер підійшов до того самого крісла. Провів пальцями по підлокітнику. Чари вже розвіялися. Хлопцеві вдалося звільнитися.

Але... Як?

Димитрій чудово пам'ятав власне закляття. Зруйнувати його зсередини було неможливо. Тим більше людині, в якої повністю знерухомлені руки.

Отже... Йому хтось допоміг. Але хто?

У кабінеті більше нікого не було. Жодних артефактів активної дії він теж не виявив.

Вальтер заплющив очі. У пам'яті один за одним виринали окремі образи. Тонкі пальці. Персні. Ручка-артефакт. Комбінезон із десятками кишень.

І... браслет.

Платиновий браслет — важлива деталь, яка чомусь не привертає до себе уваги відразу.

Димитрій різко розплющив очі. Ось воно. На його губах з'явилася ледь помітна усмішка.

— Отже... не сам. Із розумним артефактом. Причому настільки вправним, що він навіть зміг приховати себе від мого сприйняття.

Це пояснювало дуже багато. У двері тихо постукали.

— Заходьте.

До кабінету зазирнула молода цілителька.

— У вас усе гаразд? Мені здалося...

Вона осіклася. Димитрій спокійно застібав манжет халата, ніби нічого незвичайного не сталося.

— Усе добре. Пацієнт виявився надто... емоційним.

— Викликати охорону?

— Вже пізно. Він пішов.

Дівчина винувато кивнула.

— Перепрошую...

Димитрій лише ледь махнув рукою. Коли двері за нею зачинилися, він тихо промовив:

— Не пішов... Утік. А це — зовсім різні речі.

Він повернувся до столу й узяв медичну карту. Порожню. Цілком закономірно. Жодних даних. Жодного імені. Жодного запису. Ніби цього хлопця тут ніколи й не було. Та тепер це вже не мало значення.

Димитрій знав найголовніше. Учень Фелікса Лучезарного живий. І він — справжній геній.

За якихось два роки хлопець зумів: вижити в Пустці, створити власну зброю, виготовити висококласний обмежувач аури; і, що найдивовижніше, створити розумний артефакт-помічник, здатний самостійно приймати рішення.

Для звичайного підлітка це було неможливо.

Димитрій знову пригадав бездоганне рунне гравіювання на сріблястій капсулі.

Ні. Для цього хлопця, схоже, майже не існувало слова «неможливо».

Він підійшов до вікна. Десь далеко, за обрієм, простягалася Пустка. Найнебезпечніше місце Паралеліуму. Саме туди зараз повернувся той, кого він шукав майже три роки.

Димитрій тихо всміхнувся.

— Наступного разу...

Він накинув на плечі плащ ловця, застебнув срібну застібку й прикріпив до грудей знак Патруля. Сірі очі знову стали холодними й зосередженими.

— ...ти вже так легко від мене не втечеш.

І чомусь уперше за довгий час ця думка викликала в нього не мисливський азарт. А дивне, майже забуте почуття відповідальності. Ніби сама доля нарешті звела його з людиною, яку він справді мав знайти.