Раді Вас бачити!

Мотоцикл розсікав простори Пустки, здіймаючи за собою довгий шлейф пилу. Вітер бив в обличчя, розтріпував волосся Данаїла й свистів у вухах, заглушуючи майже всі звуки довкола.

На правому зап’ястку Данаїла мерехтів чорний браслет-артефакт. Сам Ірлі ліниво вмостився на плечі свого господаря, зовсім не зважаючи на тряску.

Димитрій упевнено вів мотоцикл розбитою дорогою, час від часу різко звертаючи, щоб оминути уламки та провалля.

Деякий час вони їхали мовчки. Потім Вальтер, навіть не обертаючись, запитав:

— Скажи, Даню, а чому від Фелікса ти не тікав із такою ж наполегливістю?

Данаїл насупився.

— Я не тікав від вас… Сьогодні.

— Звісно, — незворушно відгукнувся Димитрій. — Ти просто випадково зібрав амулет переміщення, зібрав речі й обрав напрямок, у якому мене немає.

Ірлі підняв голову й тихо фиркнув.

— Дуже переконливий збіг обставин.

Данаїл скосив на нього очі.

— Не починай.

— То все-таки, чому ти не намагався втекти від людини, яка тебе скалічила? — нагадав про себе Димитрій.

Данаїл замислився.

— Фелікс був… іншим.

— Більш терплячим? — Димитрій коротко всміхнувся. — Не сміши.

— Більш нудним.

— А я, виходить, надто цікавий?

— Ви надто багато тренуєте, годуєте й лікуєте.

— Яка жахлива доля.

— Так. Жахлива. Ви любите все контролювати, майже кожен мій крок. Феліксові було байдуже до тих сфер мого життя, які хвилюють вас.

Ірлі повернув голову до Димитрія.

— Мені здається, це була скарга.

— Я теж так зрозумів, — погодився Димитрій.

Вальтер на кілька секунд замовк, а потім цілком серйозним тоном промовив:

— Тобто Феліксові було байдуже, а я виявив надмірну турботу. Зрозуміло.

Він спритно об’їхав глибоку яму й продовжив:

— Наступного разу просто скажи: «Димитрію, не хвилюйтеся за мене, не годуйте, не лікуйте й, бажано, взагалі не помічайте мого існування». Я неодмінно постараюся бути таким же байдужим.

Данаїл скептично подивився на його спину.

— Ви не зможете.

— Звісно, не зможу, — сухо погодився Димитрій. — У мене ж, на жаль, є жахлива звичка піклуватися про людей, які вперто намагаються втекти від моєї турботи.

Ірлі задоволено примружився.

— Хороша звичка.

Данаїл подивився на ящірку.

— Ти взагалі на чиєму боці?

— На своєму, — незворушно відповів Ірлі. — Але Димитрій мені подобається.

— Зрадник.

— Я — штучний інтелект із уламком душі. І нещодавно зрозумів, що не зобов’язаний підтримувати твої сумнівні рішення.

Димитрій тихо розсміявся.

— Розумний у тебе браслет, Даню.

— Занадто розумний.

— Дякую, — задоволено відгукнувся Ірлі.

— Я тебе не хвалив.

— А я все одно прийняв комплімент.

Данаїл лише похитав головою й звернувся до Димитрія:

— І взагалі, ви постійно намагаєтеся зробити з мене незрозуміло кого.

— А Фелікс не намагався?

Данаїл замовк. Вітер на кілька секунд заповнив паузу, що повисла між ними.

— Намагався, — неохоче визнав він. — Але тоді я цього не розумів.

— А тепер розумієш?

Данаїл подивився на дорогу попереду, поверх плеча наставника.

— Тепер розумію.

— І тому тікаєш?

— Тому й тікаю.

Димитрій ледь усміхнувся.

— Цікаво.

— Що?

— Ти тікаєш від мене саме тому, що починаєш мені довіряти.

Данаїл насупився.

— І як це взагалі пов’язано?

— Безпосередньо.

Вальтер знову зосередився на дорозі.

— Із Феліксом ти не боявся втратити себе, а зі мною чомусь боїшся.

Данаїл нічого не відповів, бо наставник мав рацію. Ірлі не став жартувати і тихо промовив:

— Іноді довіряти справді страшніше, ніж ненавидіти.

Данаїл з ним подумки погодився, але нічого не сказав. Димитрій деякий час мовчав, не намагаючись продовжити розмову. Потім у його голосі з’явилася незвична м’якість:

— Але ти все-таки залишився…

Данаїл відзначив:

— Не тіште себе. Я не встиг піти.

Димитрій тихо всміхнувся.

— Звісно. Але й не надто засмутився, коли не вийшло.

— А ви дозволили б мені піти, якби я справді захотів?

— Ні, — не вагаючись ані секунди, відповів наставник.

— Ось! Отже, я правильно вас остерігаюся.

Димитрій розсміявся.

— Я все одно наздогнав би тебе й повернув.

Ірлі задоволено ворухнув хвостом.

— Чомусь я в цьому не сумнівався.

Данаїл похитав головою, але не зміг стримати усмішку.

— Знаєте… мабуть, добре, що я не пішов.

Димитрій не відповів одразу. Лише трохи міцніше стиснув кермо й продовжив дивитися на дорогу. За кілька секунд він промовив:

— Я теж так думаю, Даню. До речі…

— М?

— Може, вже перестанеш мені викати?

Данаїл здивовано подивився на нього.

— Що?

— Ти все правильно почув.

Ірлі тут же втрутився:

— Рекомендую погодитися. Мені цікаво почути, як це звучатиме.

— Тебе ніхто не питав.

— Саме тому я й висловився.

Данаїл замислився, а потім ледь помітно всміхнувся.

— Добре.

Димитрій підняв брову.

— Добре?

— Так. Спробую більше не викати.

— Спробуєш?

— Не обіцяю, що одразу вийде.

— Уже прогрес.

Данаїл кілька секунд мовчав, ніби перевіряючи, наскільки незвично звучить наступне слово.

— Димитрію…

— М?

Данаїл скривився.

— Дивно.

— Звикнеш.

— Напевно.

Ірлі задоволено кивнув.

— Уже краще.

Данаїл подивився на нього.

— А ти можеш хоч іноді помовчати?

— Можу.

Пауза.

— Але не хочу.

Димитрій розсміявся.

— Ось тепер усе повернулося на свої місця.

Кілька хвилин вони їхали мовчки. Але тепер Данаїл уже не думав про те, куди звернути, якщо з’явиться можливість утекти.

Уперше за довгий час йому просто хотілося їхати далі.

***

Сіре небо Пустки ніколи не виглядало привітно. Воно тиснуло важким свинцевим куполом, позбавляючи світ барв, наче саме існування тут було помилкою світобудови.

Але зараз щось змінилося.

Данаїл підняв голову й мимоволі похмурився. Зазвичай рівне світло-сіре небо стрімко темнішало. По ньому повільно розповзалися чорні розводи, ніби хтось виливав у хмари густе чорнило.

Повітря стало важчим. Воно неприємно вібрувало, змушуючи шкіру вкриватися сиротами.

Пахло озоном. Попелом. І чимось солодкувато-гнилим.

Знайомим.

Хлопець мовчки оглянув горизонт. Сірий пил більше не лежав нерухомим килимом — він повз по землі звивистими стрічками, наче Пустка починала дихати.

— Десь поблизу розлом, — тихо сказав він. — Причому величезний.

Димитрій кинув на нього швидкий погляд.

— Упевнений?

— На жаль.

Ірлі тихо промовив:

— Підтверджую. Фон санергії швидко зростає.

Димитрій уже торкнувся амулета зв’язку.

— Азізелю. Кириле. Візьміть із собою Гімлі. Попереду Прорив. Передаю координати. Збираємося біля розлому.

В амулеті коротко затріщало.

— Прийнято.

Вальтер відвів руку від амулету зв'язку й сильніше натиснув на газ. Мотоцикл низько загарчав, набираючи швидкість.

— Ти ж зараз не…

— Саме зараз — так.

— …не збираєшся туди їхати?

— Збираюся.

Данаїл невдоволено покосився на нього.

— Іноді мені здається, що інстинкт самозбереження ти десь загубив.

— Не загубив. Просто він у мене працює в інший бік.

Хлопець фиркнув.

— Дуже смішно.

— Я й не жартував. Це моя робота, Даню, якщо ти не забув.

Ірлі тихо додав:

— На жаль, він справді не жартує.

Мотоцикл здіймав за собою хмару сірого пилу. Пейзаж навколо змінювався буквально на очах. Каміння вкривалося тонкими чорними тріщинами, з яких сочився сизий дим. Висохлі дерева скрипіли без жодного вітру. Земля під колесами час від часу ледь помітно здригалася, ніби десь глибоко під нею билося величезне серце.

Небо ставало дедалі темнішим. У багряних хмарах спалахнула перша блискавка.

Грім прозвучав дивно. Не гуркотом. Радше низьким гарчанням, ніби озвалося якесь велетенське створіння.

— Краса… — пробурмотів Данаїл.

— Милуєшся?

— Перевіряю, наскільки далеко нам звідси варто тікати.

— Уже пізно.

— Це я помітив.

Димитрій ледь помітно всміхнувся.

— Не хвилюйся. Якщо стане зовсім погано…

— Ми героїчно загинемо?

— Ні. Тоді я дозволю тобі поворчати.

— Яка великодушність.

Що ближче вони під’їжджали до джерела збурення, то сильніше змінювалася сама Пустка.

Повітря густішало. Кожен вдих давався важче за попередній. По спині Данаїла поповз холод.

Це відчуття неможливо було сплутати ні з чим.

Нечисть. Багато.

Здавалось, вона стікалася до розлому з усіх боків, наче комахи до світла.

І ніби підтверджуючи його думки, попереду майнула перша тінь.

Із клубів пилу вискочили одразу три потворні істоти — довгорукі, виснажені, з непропорційно великими пащами. Вони кинулися навперейми мотоциклу.

Перший постріл Димитрія розніс голову найближчої потвори. Її тіло спалахнуло чорним димом і розсипалося на попіл.

Друга спробувала стрибнути згори. Ще один постріл. Розвоплочення.

Третя встигла лише роззявити пащу. Куля влучила точно між очі.

— Коли ти взагалі встигаєш прицілюватися? — не витримав Данаїл.

— Коли ти встигаєш ставити запитання.

Ще кілька сотень метрів. Тепер нечисть з’являлася постійно. Вона виповзала з тріщин, вискакувала з-за валунів, пікірувала згори. Димитрій стріляв майже безперервно.

Кожен рух був економним. Без зайвих жестів. Без метушні.

Він не бився. Він працював.

Свист. Різкий. Зовсім поруч. Небезпеку Данаїл відчув раніше, ніж зрозумів, звідки вона прийшла.

— Згори, — коротко попередив Ірлі.

Тіло відреагувало саме. Обріз наче сам стрибнув йому в руки. Хлопець різко розвернувся. Зі стволів одночасно вилетіли дві темні сяйливі печаті розвоплочення. Вони перетнулися в повітрі й ударили точно в груди істоти, що летіла на них.

Чудовисько пронизливо завищало. Його тіло спалахнуло зсередини яскраво-синім світлом і розсипалося сірим попелом, який вітер тут же підхопив і поніс геть.

Димитрій неголосно промовив:

— Непогано.

— Я теж так думаю.

Данаїл усміхнувся.

— Від тебе дочекаєшся похвали.

— Я похвалив.

— Це була похвала?

— Найщиріша.

Хлопець закотив очі.

— Треба ж… Ще трохи — і просльозюся.

— Не раджу. Видимість і без того жахлива.

І ніби підтверджуючи його слова, попереду небо остаточно почорніло.

Десь удалині простір раптом здригнувся. Наче саме небо тріснуло. З-за горизонту долинув протяжний, нелюдський рев.

Данаїл повільно видихнув.

— Почалося…

Ірлі тихо промовив:

— Тепер точно час боятися.

Вони їхали просто назустріч Прориву. За кілька хвилин Димитрій різко скинув швидкість.

— Далі на мотоциклі не проїдемо.

Данаїл простежив за його поглядом і мимоволі стиснув зуби.

Уся долина попереду наче кипіла. Із сірої імли нескінченним потоком виповзала нечисть. Одні потвори тікали від розлому, інші блукали навколо, гарчали й наштовхувалися одна на одну. Над землею висів густий чорний туман, а саме повітря тремтіло так, наче простір натягнули до межі.

Ірлі, що сидів на плечі Данаїла, повільно підняв голову.

— Їх надто багато.

— Помітив, — сухо відповів Данаїл.

Десь попереду пролунав оглушливий тріск. Не грім. Ламався простір. Наче невидимий велетень розривав світ голими руками.

Димитрій заглушив двигун і швидко закинув гвинтівку за спину.

— Нам знадобиться захист.

Він уважно подивився на Данаїла. Не як наставник. Як командир, що оцінює бійця.

— Щит утримаєш?

Хлопець уже прислухався до потоків санергії навколо. Розлом буквально заливав простір темною санергією. Вона ревіла, наче водоспад.

— Зможу.

Данаїл на мить заплющив очі, оцінюючи витрати сил.

— Якщо ніхто навмисно не ламатиме купол… години три витримаю. Здається, ти приблизно так оцінював здатність мого тіла безперервно передавати санергію.

Димитрій примружився, оцінюючи хлопця.

— Поправка. Після ранкового тренування — уже три з половиною години.

Вальтер відкрив кофр мотоцикла й перевірив, скільки в нього залишилося комплектів наручів-накопичувачів санергії.

Три комплекти. Він дістав один і простягнув Данаїлу.

— Чорт. Я розраховував на більше.

Два комплекти Димитрій залишив собі.

— Одягай, Дан. Спочатку витрачатимеш санергію з накопичувачів. Коли вони спорожніють — переходь на власну.

Данаїл застебнув наручі. Димитрій ще раз поглянув на розлом і швидко зробив розрахунок.

— Загалом у нас буде близько шести годин. Думаю, вкладемося.

Він подивився на Данаїла.

— Став щит.

Данаїл глибоко вдихнув. Темна санергія м’якими нитками потекла по його руках. Повітря над ними задрижало.

З порожнечі повільно проступили тонкі сяйливі лінії. Вони складалися у складні рунні ланцюги, перепліталися, спалахували м’яким синім світлом.

За кілька секунд над ними розкрився величезний напівсферичний купол. Чорний, наче нічне небо. По його поверхні безперервно текли тисячі мерехтливих рун.

Ірлі уважно подивився на плетиво.

— Ідеальне рунічне мереживо.

Данаїл усміхнувся.

— Хоч хтось оцінив.

Димитрій уважно оглянув захист. Потім торкнувся його долонею.

По куполу миттєво побігли нові символи. Вони були зовсім іншими. Не рунічними. Давнішими. Темнішими. У них відчувалася важка, владна сила родової саргії Вальтерів.

Щит ледь помітно здригнувся. Став щільнішим. Важчим. Наче тепер його підпирала сама земля.

— Так краще, — вирішив Димитрій.

Данаїл здивовано покосився на нього.

— Ти посилив мій щит?

— Трохи.

— «Трохи»? Та він зараз витримає падіння невеликого будинку.

— Великого не обіцяю.

— Який ти сьогодні щедрий.

Саме в цей момент згори щось важко вдарило в купол.

БАХ!

Темна сфера трохи прогнулася. По рунах пробіг спалах синього світла.

Із зовнішнього боку вниз повільно сповзла величезна шестилапа потвора з пащею, усіяною кількома рядами зубів.

Кілька секунд вона ошелешено трясла головою.

— Електричний розряд? — здивувався Димитрій.

— Ну так.

— Красиво.

— Дякую.

— Але марно.

— Чому?

— Кожен такий розряд витрачає твою санергію.

— Небагато.

— Трохи тут, трохи там… За пів години лежатимеш поруч із цією звірюкою.

Ірлі покосився на потвору.

— Бажано не поруч.

Данаїл невдоволено скривився.

— Гаразд.

Він коротким рухом змінив структуру плетива. Сині блискавки зникли.

— Так краще?

— Значно.

Тим часом потвора знову кинулася вперед. Щосили врізалася в щит. Хруснули кістки. Істота безживно сповзла вниз.

Димитрій задоволено кивнув.

— Ось. Іноді фізика чудово замінює саргію.

Хлопець тихо всміхнувся.

— Треба буде запам’ятати.

Поки вони розмовляли, долина попереду стрімко змінювалася.

Чорний туман густішав. Небо остаточно перетворилося на вирву, що оберталася. По її краях безперервно били багряні блискавки.

Сам розлом тепер було добре видно. Він не був схожий ані на двері, ані на портал. Радше… На жахливу рвану рану в тканині світу. Її краї судомно стискалися, знову розходилися, вивергаючи назовні потоки в’язкої темряви.

Із цієї безодні безперервно лізла нечисть.

Дрібна. Велика. Крилата. Повзуча.

Одні потвори буквально виштовхували інших, билися просто біля виходу, рвали одна одну кігтями, аби лише першими опинитися по цей бік.

Пустош ревіла тисячами глоток. Від цього звуку по хребту пробігав крижаний холод. Навіть Димитрій кілька секунд мовчки дивився на розлом. Ірлі задумливо промовив:

— Мені здається, у цій дірі є щось страшніше за всіх цих потвор. І воно не повинно вибратися до нас.

Димитрій перевів погляд на чорну безодню.

— Згоден.

Потім коротко сказав Данаїлу:

— Запам’ятай.

— Що?

— Це не навала.

— А що тоді?

— Це черга.

Данаїл запитально подивився на нього.

— Вони не йдуть сюди воювати.

— Ні?

— Вони тікають.

— Від кого?

Димитрій перевів погляд на чорну безодню. 

— Хороше питання.

Кілька секунд вони мовчали. Потім Димитрій сказав:

— План простий.

— Люблю прості плани.

— Як ти вже, напевно, здогадався, ми йдемо разом.

— Здогадався.

— Одного я тебе тут не залишу.

— Боїшся, що втечу?

— Боюся, що знайдеться хтось настільки голодний, що встигне тебе з’їсти раніше, ніж я повернуся.

— Яка зворушлива турбота.

— Не тішся. Ти надто дорого мені обійшовся.

Данаїл фиркнув. Димитрій зняв гвинтівку з плеча. Пересмикнув затвор.

— Тримайся за мною.

— Навіть не мрій.

— Чому?

— Бо я збираюся прикривати тобі спину.

Димитрій подивився на нього довгим поглядом і не став сперечатися. Лише коротко кивнув.

— Тоді не відставай.

Наставник та учень одночасно ступили вперед. Назустріч ревучому Прориву.

***

Кожен наступний крок давався важче за попередній.

Пустка ніби не бажала підпускати їх до розлому. Під ногами осипалося каміння, густий сірий пил липнув до чобіт, наче намагався втримати, а повітря стало настільки щільним, що здавалося — його можна різати ножем.

Щит Данаїла рівномірно гудів над їхніми головами.

Час від часу в нього з глухим стуком врізалася чергова потвора. Одні сповзали вниз, оглушені зіткненням, інші знову кидалися вперед, оскаженілі від запаху людської крові.

Ірлі сидів на плечі Данаїла, уважно стежачи за тим, що відбувається.

— Ліворуч, — коротко попередив він.

Данаїл миттєво повернув голову, але Димитрій вже натиснув на спуск. Постріл. Потвора зникла в хмарі чорного праху.

— Дякую.

— Нема за що.

Димитрій ішов першим. Гвинтівка рухалася плавно, наче була продовженням його рук.

Постріл. Ще один. І ще.

Кожна куля знаходила ціль. Кожна потвора зникала в хмарі чорного праху.

Жодного зайвого руху. Жодного промаху.

Данаїл мимоволі спіймав себе на думці, що спостерігає не бій, а роботу майстра.

— Дихай рівніше, — несподівано промовив Вальтер, не обертаючись.

— Що?

— Ти надто часто затримуєш дихання.

Хлопець лише зараз зрозумів, що справді перестав нормально дихати.

— Звідки ти…

— За звуком кроків.

— Ти знущаєшся?

— Ні. Якщо втратиш ритм дихання — швидше втомишся.

Данаїл коротко хмикнув.

— Іноді мені здається, що ти бачиш потилицею.

— Іноді мені теж.

Ірлі задумливо додав:

— Я б сказав, що це вже трохи лякає.

Вони піднялися на невисокий пагорб. І світ перед ними зник. Данаїл завмер. Перед ними лежала величезна долина. Вона була повністю вкрита нечистю.

Сотні? Ні. Тисячі.

Усередині розлому щось рухалося. Щось величезне. Данаїл мимоволі відвів погляд. На це було неможливо довго дивитися. Виникало відчуття, ніби безодня дивиться у відповідь.

І саме в цей момент нечисть відчула їх. Спочатку замовкла найближча. Потім наступна. А потім уся долина наче разом перестала рухатися. Тисячі червоних, жовтих, білястих очей одночасно повернулися в бік двох людей.

Запала важка тиша. Данаїл відчув, як усе всередині стиснулося. Серце пропустило удар. Холод пробіг уздовж хребта. Ірлі перестав крутити головою й тихо промовив:

— Їх справді надто багато.

— Ось тепер… мені страшно, — чесно зізнався Данаїл.

— Це нормально.

Голос Димитрія, як завжди, звучав монументально спокійно. Наче вони обговорювали погоду.

— Головне — не дозволь страху дістатися рук.

Данаїл міцніше стиснув обріз.

— Постараюся.

— Не старайся. Зроби. Вийде чи ні — потвори перевірять за кілька секунд.

Хлопець нервово всміхнувся.

— Дуже мотивує.

— Я знаю.

Тишу розірвав оглушливий рев. Наче хтось віддав наказ. Уся долина зірвалася з місця. Тисячі чудовиськ ринули вперед єдиною хвилею.

Земля здригнулася. Пил піднявся щільною стіною. Повітря наповнилося вереском, гарчанням, ляскотом крил і скреготом кігтів.

— Щит! — коротко кинув Димитрій.

— Тримаю!

Перший удар виявився жахливим. Купол здригнувся так, що Данаїл відчув віддачу всім тілом. Сотні кігтів одночасно зашкрябали по захисній сфері.

Вона гуділа. Тремтіла. Але трималася.

— Добре!

Вальтер уже працював. На його долоні спалахнуло складне плетиво темних символів.

— Завіса Тьми!

Перед наступаючою ордою розгорнулася величезна чорна хвиля. Вона не просто накривала нечисть. Вона стирала її. Потвори зникали десятками.

Без спалахів. Без вибухів. Наче їх ніколи не існувало. Але звільнене місце тут же займали нові.

— Вони заполонили всю долину… — крикнув Данаїл, випускаючи одну печать за одною.

— Тому ми тут.

Хлопець теж почав стріляти. Печаті розвоплочення спалахували чорно-синіми зорями. Кожна знаходила ціль. Кожна знищувала чергову потвору. Час перестав існувати. Залишилися лише дії.

Утримати щит. Прицілитися. Вивільнити санергію.

Розвоплотити.

Знову втримати щит.

Дихати.

Не зупинятися.

Піт струменів по обличчю. Пальці вже починали тремтіти, але щит продовжував стояти.

У якийсь момент Данаїл навіть не помітив, як опинився спиною до спини з Димитрієм.

Так було простіше. Кожен контролював свій бік.

— Ще трохи, — тихо сказав Вальтер.

Він стояв обличчям до розлому. Його руки рухалися з неймовірною швидкістю. У повітрі спалахували сотні темних ниток сили. Вони складалися у величезну мережу, яка поступово охоплювала краї просторової рани.

Розлом опирався. З нього виривалися чорні блискавки. Простір тріщав. Земля під ногами ходила ходором. Але Димитрій не відступив ані на крок.

Данаїл уперше бачив, як наставник працює на повну силу. І вперше зрозумів, чому його ім’я вимовляли з такою повагою.

Раптом ліворуч щит спалахнув. Величезна пазуриста потвора зуміла прорватися майже впритул до нього. Данаїл миттєво розвернувся.

Постріл. Його печать розвоплочення вдарила чудовиську в морду. Істота зникла.

Ще одна потвора. Ще. І ще. Він збився з рахунку.

Десь праворуч знову прогриміла Завіса Тьми. Чорна хвиля змела цілу просіку серед наступаючих чудовиськ.

— Зараз стане легше, — несподівано сказав Димитрій.

— Чому?

— Бо мої нарешті перестали запізнюватися.

Наче у відповідь на його слова позаду пролунав голос Кирила:

— Дивлюся, без нас вирішили почати.

Данаїл навіть не обернувся. Лише підняв край купола, впускаючи під захист трьох нових бійців. Азізель широко всміхнувся, на ходу розсікаючи найближчу потвору своїми блискучими клинками.

— Ого… А хлопчина непогано тримає щит!

Кирило шанобливо присвиснув.

— Так. Тримає міцно.

— Не зуроч, — буркнув Данаїл, відчуваючи, як руки починають наливатися свинцевою важкістю.

— Уже втомився?

— Тільки починаю.

Азізель поплескав його по плечу.

— Оце правильна відповідь.

Невисокий гном у важкому спорядженні, із двома сумками, набитими зіллям та флаконами, і величезною дворучною сокирою за спиною, поки нічого не сказав.

Гімлі оглянув долину. Потім подивився на Димитрія. Потім знову на долину.

— Ви завжди удвох обираєте такі спокійні місця для роботи?

Димитрій навіть не повернувся.

— Лише коли хочеться різноманіття.

Гімлі фиркнув.

— Наступного разу урізноманітнюйте це місце без мене.

Він зняв сокиру зі спини й міцно стиснув руків’я.

— Де найотруйніші?

Данаїл здивовано подивився на нього.

— Ти зараз серйозно?

— Я гном. Звісно, серйозно.

Данаїл похитав головою. Гімлі тим часом ступив уперед.

— То що, Вальтере? Де тут найвеселіше?

Димитрій указав на щільну групу нечисті.

— Он там.

Гімлі подивився в зазначений бік.

— Чудово.

Він перехопив сокиру обома руками.

— Отже, починаємо з неприємного.

Тепер проти орди стояла вже не пара. Команда Вальтера. І вперше за весь бій Данаїл відчув надію, що вони справді зможуть закрити цей проклятий розлом.

***

Поява Азізеля, Кирила та Гімлі переломила хід бою. Тепер орда нечисті вже не навалювалася єдиним валом. Команда Вальтера працювала настільки злагоджено, наче була єдиним організмом.

Азізель із лякаючою легкістю вривався в найгустіші скупчення потвор. Його довгі парні катани описували сріблясті дуги, а після кожного помаху залишалися розвоплочені чудовиська. Він рухався з усмішкою демона, який щиро любить свою роботу.

— Ну ж бо! — весело гукнув він до чергової зграї. — Хто наступний? Не соромтеся!

— Колись тебе з’їдять, — спокійно зауважив Кирило, не припиняючи стріляти.

— Обов’язково. Але не сьогодні.

Кирило лише похитав головою. На відміну від Азізеля, сьогодні він рухався економно й холоднокровно. Кожна куля розвоплочення з його кулемета знаходила ціль. Жодних зайвих ефектів.

Гімлі тим часом зайняв позицію біля лівого краю купола. Гном працював мовчки й методично. Важка дворучна сокира злітала й опускалася з такою силою, що навіть великі потвори не витримували удару. Час від часу він кидав під ноги противникам невеликі флакони, після чого цілі групи нечисті починали розсипатися в сизому диму.

— Гімлі, що це було? — крикнув Азизель.

— Антидот.

— Для кого?

— Для мене.

Азизель розсміявся.

— Логічно!

Гімлі лише фиркнув і знову замахнувся сокирою.

Димитрій тим часом майже повністю зосередився на розломі. Чорні нитки сили вже майже оплели гігантську просторову рану. Залишалося зовсім трохи.

Данаїл відчував це майже фізично. Розлом опирався. Простір вив. Повітря тремтіло. Кожен удар серця віддавався тупим болем у скронях. Щит ставав дедалі важчим. Наче тепер він утримував не лише нечисть. А весь світ, що руйнувався. Пальці починали німіти. Перед очима попливли темні плями. Данаїл міцніше стиснув зуби. Ще трохи. Тільки не зараз.

Ірлі, що сидів на його плечі, тихо промовив:

— Тримайся. Не смій непритомніти.

— Говори зі мною, — попросив Данаїл.

Поруч пролунав голос Димитрія:

— Молодець. Ідеально тримаєш щит. Ще трохи — і все закінчиться.

Від цих слів несподівано стало легше. Зовсім трохи. Але цього вистачило.

У цей момент гігантська чорна мережа нарешті зімкнулася навколо розлому. Повітря вибухнуло оглушливим тріском. Краї просторової рани почали повільно зростатися. Наче невидима рука стягувала розірвану плоть світу.

Нечисть збожеволіла. Всі потвори одночасно кинулися вперед. Остання спроба. Останній штурм. Кігті й ікла градом обрушилися на купол. 

Щит гудів так голосно, що звук віддавався в грудях. Данаїл уже майже нічого не бачив. Лише тримав щит. Із останніх сил.

— Розлом закрито! — перекрив гуркіт спокійний голос Вальтера. — Усім убік!

Команда миттєво розступилася. Димитрій ступив уперед. Він підняв обидві руки. Навколо нього заклубилися залишки чудовищної санергії, що вивільнилася після закриття розлому. Будь-який інший саргіс спробував би розсіяти цей потік.

Але не Вальтер. Він підкорив його. Сотні темних ниток сили спалахнули навколо нього величезним колом.

— Чорний Вогонь.

Світ осліпливо спалахнув. Ударив велетенський стовп чорного полум’я, накриваючи й наздоганяючи нечисть. Він нісся долиною, наче жива істота. 

Нечисть намагалася втекти. Марно.

Чорне полум’я не горіло. Воно стирало саме існування. Потвори зникали тисячами. За лічені секунди долина спорожніла. Лише вітер повільно гнав нею сірий попіл. Запала тиша.

Гімлі опустив сокиру й оглянув спорожнілу долину.

— Ненавиджу, коли Вальтер починає економити на спецефектах.

Кирило всміхнувся.

— Оцінив, скільки залишилося від долини?

— Саме це.

Азізель розсміявся. Данаїл дивився на випалену рівнину, не в змозі відвести погляд.

— Приголомшливий краєвид, — прошепотів він.

— Потім помилуєшся, — втомлено відповів Димитрій.

Лише тепер хлопець зрозумів, що його щит зник. Він навіть не відчув моменту, коли купол розсипався. Санергія закінчилася. Повністю. Ноги стали ватяними. Світ хитнувся.

Данаїл відійшов від наставника, щоб присісти… а краще прилягти на землю. Він повільно опустився на пил і спробував влаштуватися зручніше, не помітивши, що опинився надто далеко від Вальтера.

— Дан!..

Це був голос Кирила. Але надто пізно.

Із густого сірого пилу долинув короткий свист. Той самий від якого по спині миттєво пробіг крижаний холод. Із клубів пилу поруч із Данаїлом за долі секунди вихопилася величезна темна тінь...

Після закриття Прориву простір навколо все ще був переповнений залишковою санергією. Вона хаотично пульсувала в повітрі, змішувалася з пилом і рунами, що повільно згасали на землі.

Саме тому ніхто не помітив того, що залишилося серед уламків.

Хитра потвора, зуміла уникнути Чорного Вогню. Вона встигла сховатися в момент закриття Прориву, а її тіло майже повністю поглинуло власний санергійний слід. Для будь-якого саргіса вона зараз виглядала лише як шматок обвугленої скелі. Навіть Димитрій не відчув її. Вона лежала нерухомо. Дочекалась...

Тепер вона рухалася неймовірно швидко. Надто швидко навіть для досвідченого ловця.

Виверна. Розміром майже з коня. Сіра, як сама Пустка, а тому майже зливається з нею.

Її жовті очі палали голодом. Морда була всіяна кількома рядами довгих голчастих зубів.

Вона обрала найлегшу здобич. Виснаженого хлопця поруч з нею, який залишився без щита.

Данаїл встиг лише повернути голову. І зустрівся поглядом із чудовиськом.

Світ ніби сповільнився.

Він спробував підняти обріз. Руки не слухалися.

Спробував зробити крок. Ноги відмовили.

«Не встигаю…» — подумав він перед тим, як виверна вдарила його всім тілом.

Наче в груди Данаїла на повному ходу врізалася важка вантажівка.

Пролунав огидний хрускіт.

Кілька ребер зламалися одночасно.

Гострі кігті роздерли груди та живіт.

Ікла зімкнулися на плечі й верхній частині грудей, розриваючи одяг, шкіру та м’язи.

Біль був таким сильним, що зникло саме повітря.

Данаїл закричав.

Крик майже одразу урвався.

Виверна вже тягла його за собою, наче здобич.

— ДАН!!

Цього разу закричав Димитрій.

В одну мить зник спокійний командир.

Зник холодний наставник.

Залишилася лише людина, яка бачила, як у неї на очах помирає той, кого вона вже вважала частиною своєї нової родини.

Виверна не встигла зробити другого стрибка.

Темний вихор ударив у неї з такою силою, що чудовисько буквально розірвало в повітрі.

Ще за мить згори на неї обрушилися залишки Чорного Вогню.

Те, що залишилося від потвори, зникло без сліду.

Але було вже пізно.

Данаїл впав на землю, мов зламана лялька.

Руки й ноги були вивернуті під неприродними кутами.

Грудна клітка майже не підіймалася.

Із глибоких рваних ран на грудях і животі стрімко витікала кров, миттєво забарвлюючи сірий пил багряним.

Ірлі зіскочив із плеча й заметався біля тіла господаря.

— Данаїл… ні…

Один погляд. І Димитрій зрозумів усе.

Множинні переломи.

Роздроблені ребра.

Пошкоджені внутрішні органи.

Розірвана легеня.

Можливо, серце дивом не було зачеплене.

Рахунок ішов уже не на хвилини.

На секунди.

Він упав поруч на коліна.

Долоні миттєво засвітилися густою темною санергією.

Вона не лікувала. Вона зупиняла смерть.

— Кириле! Готуй портал!

— Уже!

— Азізелю! Периметр!

— Є!

Гімлі швидко дістав із своєї сумки кілька флаконів.

— Вальтере, у мене є стабілізатор.

Димитрій навіть не підняв голови.

— Не зараз.

— Зрозумів.

Гном стиснув флакон у руці й відступив. 

Темна санергія стрімко огорнула тіло Данаїла.

Кров майже перестала текти.

Навколо хлопця сформувалося щільне синє стазисне поле. Воно повільно підняло його над землею, повністю знерухомивши.

Димитрій кілька секунд дивився на непритомне обличчя свого майбутнього Спадкоємця Крові.

У його голові з лякаючою швидкістю складався план операції.

Які органи пошкоджені.

Що доведеться відновлювати першим.

Скільки часу в нього є.

І чи є він узагалі.

Ірлі наблизився до Димитрія.

— Ти його врятуєш.

Це прозвучало не як запитання. Димитрій подивився на маленьку чорну ящірку.

— Так. Інакше бути не може.

Ірлі перевів погляд на непритомного Данаїла.

— Тільки не смій помирати…

Поруч уже відкрився портал. Не до Цитаделі. Набагато глибше. У підземну операційну Вівісектора. Димитрій одним рухом підняв стазисну капсулу з Данаїлом і ступив у портал.

За його спиною мовчки пішли Кирило, Азизель та Гімлі.

Ірлі ковзнув слідом, повертаючись на плече Данаїла.

Пустка залишилася позаду.

Тепер починалася зовсім інша битва.

Битва зі смертю.