Раді Вас бачити!

Останні секунди спливли.

На панелі приймального термінала зникло червоне попередження. Потім система сформувала й надіслала виклик до ДРЕЗу.

Замість таймера на екрані на мить з'явився холодний рядок:

«Повідомлення передано».

Димитрій ледь помітно напружив щелепу. Запізно. Тепер десь у системі ДРЕЗу вже з'явився новий сигнал, а отже, часу залишалося ще менше.

У приймальній залі було незвично тихо. Високі стіни зі світлого каменю відбивали холоднувате блакитне світло магічних світильників. У повітрі відчувався слабкий запах антисептика, змішаний із металевим ароматом працюючих артефактів.

Нікого. Ні пацієнтів. Ні лікарів. Ні відвідувачів. Пощастило.

Димитрій зробив крок уперед.

— Пробач.

Інтерн підняв голову від термінала й нерозуміюче кліпнув.

— За що?

На кілька секунд Димитрій затримав на ньому погляд. Він не любив робити те, що збирався зробити. Ментальний вплив завжди залишав неприємний осад. Особливо коли людина не становила для нього загрози. Однак якщо ДРЕЗ забере Данаїла зараз, усі три години операції можуть виявитися марними.

— Я волію не вдаватися до подібних методів, — тихо промовив Димитрій. — Але часу в мене немає.

Наступної миті його погляд змінився. Став важким. Майже матеріальним. Темна санергія безшумно ковзнула з його свідомості у свідомість інтерна. Не вдарила. Не змусила чинити опір. Вона обережно торкнулася думок, немов тонка тінь, і почала м'яко перебудовувати їх.

Димитрій відчував кожну секунду. Ще трохи. Ще.

Головне — не передавити.

Зіниці інтерна розширилися. М'язи обличчя розслабилися. Погляд став скляним.

Димитрій Вальтер заговорив упевненим, сталевим голосом. Без тиску. Наче давав робочі інструкції.

— Слухай уважно.

Інтерн ледь помітно кивнув.

— Адміністративну перевірку пацієнта завершено.

— Так...

— Документи оформлено без помилок.

— Так...

— Особу пацієнта підтверджено.

— Так...

— Медичний статус пацієнта внесено до системи коректно.

— Так...

— Підстав для затримання або передачі пацієнта до ДРЕЗу немає.

— Немає...

Вийшло. Тепер вимагалося найважливіше.

— Ти сам закрив автоматичне повідомлення про підозрілий випадок.

— Так...

Пальці інтерна механічно лягли на клавіатуру. Пролунав тихий, майже заспокійливий стукіт клавіш. На екрані відкрилася форма службової реєстрації.

Інтерн вніс запис:

«Хибне спрацювання. Перевірку завершено».

Димитрій бачив, як рядок з'явився в журналі. Але чудово розумів: цей запис не скасовував уже надісланий виклик.

Він продовжив:

— Пацієнта направлено до відділення регенераційної терапії.

— Так...

— Усі адміністративні процедури завершено.

— Завершено...

— Ситуація штатна.

— Штатна...

Димитрій ще кілька секунд утримував контакт. Потім повільно прибрав вплив.

Інтерн різко кліпнув. Провів долонею по обличчю й подивився на термінал. На кілька секунд його погляд став розгубленим.

— Дивно...

Він насупився, намагаючись пригадати, що саме робив останні кілька хвилин. Потім знизав плечима.

— Вибачте... Мабуть, система знову зависла.

Усмішка вийшла цілком природною.

Димитрій ледь помітно видихнув. Зовні він знову став спокійним. Лише пальці правої руки трохи сильніше стиснулися. Він не дозволяв собі розслаблятися.

Інтерн натиснув кнопку внутрішнього зв'язку.

— Приймальня? Подайте каталку до першого шлюзу. Пацієнта направляють до сектору «Альфа».

— Я сам вестиму лікування, — попередив його Вальтер.

Інтерн розуміюче кивнув.

— Можна мені поспостерігати за вашою роботою?

— Можна, якщо знайдеш, на кого залишити реєстратуру.

Інтерн явно зрадів. Схопився за свій амулет зв'язку, щоб викликати собі допомогу.

За хвилину двері безшумно відчинилися. До приймальної зали увійшли двоє санітарів і старша медсестра. Їхні обличчя залишалися професійно спокійними. Вони вже не раз стикалися з важкими пацієнтами й не дозволяли емоціям заважати роботі.

Стазисна сфера тихо мерехтіла. Усередині нерухомо лежав Данаїл. Його обличчя було майже неприродно блідим, а дихання підтримувала система стазису. Тіло здавалося надто крихким після пережитої операції.

Санітари обережно перевели його на антигравітаційну каталку. Магічні фіксатори м'яко зімкнулися. Термінал на борту каталки коротко пискнув.

— Тиск стабільний.

— Сатурація в нормі.

Медсестра ще раз перевірила показники.

— Стазис стабільний.

Вона підняла очі на Димитрія.

— Можна транспортувати.

— Уперед.

Каталка плавно рушила коридором. Її колеса не торкалися підлоги. Лише слабке блакитне світіння під платформою ковзало кам'яними плитами.

Димитрій ішов поруч. Він дивився на Данаїла. На надто бліде обличчя. На нерухомі вії. На тонку лінію дихання, яку ледь розрізняла апаратура.

Він уже одного разу ледь не втратив цього хлопця на операційному столі. Другого разу Димитрій не допустить.

Через кілька кроків він зупинився. Каталка продовжила рух, поступово віддаляючись довгим коридором.

Димитрій дістав із внутрішньої кишені амулет зв'язку. Металева поверхня холодила пальці. Кілька секунд він шукав потрібний код, потім торкнувся руни виклику.

Його добрий друг і віднедавна заступник начальника департаменту ДРЕЗу відповів майже одразу.

— Привіт, Дімо. Микита уважно тебе слухає.

— Справа термінова.

На тому кінці тихо усміхнулися.

— Ось так одразу? Навіть без «привіт»?

Димитрій ледь помітно скривився. Зараз йому зовсім не хотілося витрачати час на жарти. Але він достатньо давно знав Микиту, щоб розуміти: якщо той жартує, значить, ще не почав ставити незручні запитання.

— Привіт.

— Уже краще. Що сталося?

— Скасуй виклик ДРЕЗу до Цитаделі Добросердечних Цілителів. За Данаїлом Лучезарним група мала виїхати кілька хвилин тому.

На тому кінці повисла коротка пауза. Цього разу Микита не усміхнувся.

— Вальтер...

Голос став серйознішим.

— Ти випадково не знахабнів?

— Ні.

— Тоді поясни.

Димитрій подивився в кінець коридору. Каталка вже зникла за поворотом.

— Хлопець після важкої операції. Зараз перебуває в стазисі без свідомості. Будь-яке його транспортування, куди б то не було, може перекреслити три години моєї роботи.

Знову тиша. Цього разу Димитрій чув лише слабке потріскування амулета зв'язку.

Потім Микита важко зітхнув.

— Добре.

Почувся швидкий стукіт клавіш. Димитрій мимоволі глянув на годинник. Кожна секунда здавалася надто довгою.

Нарешті Микита промовив:

— Виклик скасовано.

Димитрій заплющив очі. Напруження, що стискало груди, трохи послабилося.

— Дякую.

— Це ще не все?

На губах Димитрія з'явилася ледь помітна усмішка.

— Звісно, ні.

Микита тихо засміявся.

— Я так і знав.

— Забери його справу собі.

— Що?

— Постав гриф внутрішнього службового розслідування.

Сміх зник.

— Уже цікаво...

— І візьми підписку про нерозголошення з усіх, хто встиг ознайомитися з матеріалами.

На тому кінці запанувала тиша. Тепер вона була зовсім іншою. Микита явно почав розуміти, що Димитрій не просто намагається прикрити порушення процедури.

— Вальтер...

— Так?

— У що ти знову вліз?

Димитрій повільно подивився на свої руки. На пальцях ще залишалося ледь відчутне відчуття темної санергії.

— Поки сам розбираюся.

— Думаєш, там настільки все погано?

Димитрій підняв погляд. Його обличчя стало серйозним.

— Думаю, гірше.

Почулося тихе постукування пальцями по столу. Микита думав. Димитрій чекав.

Нарешті:

— Гаразд.

Ще через кілька секунд:

— Справу забираю. Особисто. Але нічого не обіцяю.

— Цього достатньо.

— Сподіваюся, воно того варте.

Димитрій подивився в бік, куди зникла каталка.

— Інтуїція підказує, що ти знайдеш матеріал не лише для однієї кримінальної справи.

— Навіть так?

— Так.

Микита неголосно хмикнув.

— Терпіти не можу, коли ти говориш таким тоном.

— Чому?

— Бо потім з'ясовується, що ти мав рацію.

Цього разу Вальтер дозволив собі ледь помітну усмішку.

— До зустрічі.

Амулет згас. Димитрій прибрав його до кишені.

Кілька секунд він стояв нерухомо посеред порожнього коридору. Навколо знову запанувала стерильна тиша Цитаделі. Десь далеко продовжували працювати медичні артефакти. За стінами гули магічні системи життєзабезпечення. Коридорами рухалися лікарі, не підозрюючи, наскільки близько щойно пройшла межа між звичайною медичною процедурою та серйозним службовим злочином.

Димитрій розвернувся і швидким кроком рушив слідом за каталкою.

Виклик ДРЕЗу скасовано. Данаїл поки залишався в нього. Але це була лише перша перемога. Тепер залишалося найважливіше. Налаштувати Капсулу Регенерації так, щоб через добу з неї вийшов уже зовсім інший Данаїл.

***

Ліфт безшумно опускався все нижче. На панелі керування не було звичних позначень поверхів. Лише літери: А. S. Ω.

Інтерн упевнено приклав золоту картку Аркадія Северьяновича до зчитувача. Пролунав мелодійний сигнал. На панелі спалахнув новий напис:

«Доступ підтверджено. Сектор "Альфа-Омега".»

Ліфт плавно продовжив рух. Димитрій знав про це місце ще з часів навчання. За сім років він жодного разу тут не був. Студентам заборонялося навіть наближатися до цих поверхів.

Вони існували виключно для тих, чиї життя впливали на долю всього Параллеліуму.

Правителів. Глав Великих Домів. Командувачів армій. Верховних Архонтів. І тих небагатьох, кому Рада Архісаргісів Паралеліуму дарувала особливий дозвіл.

Ліфт зупинився. Двері роз'їхалися. Перед ними відкрився довгий коридор, залитий м'яким золотавим світлом.

Жодної лікарняної метушні. Жодних черг. Жодних криків. Тиша.

Стіни були оздоблені білим каменем із тонкими золотими прожилками, а вздовж підлоги тягнулися ледь помітні рунічні лінії. Повітря здавалося дивовижно свіжим. Тут не пахло ліками — лише легким ароматом хвої та озону.

За весь шлях їм зустрілися лише двоє цілителів. Обидва мовчки вклонилися Димитрію.

Не через звання. Через повагу.

Каталка зупинилася перед важкими двостулковими дверима. Над ними золотими літерами сяяв напис:

«Відділення регенераційної терапії повного циклу»

Двері безшумно відчинилися. У центрі величезної круглої зали стояла вона. Капсула Регенерації.

Вона зовсім не була схожа на медичне обладнання. Радше на витвір мистецтва.

Майже триметровий прозорий кокон спочивав на масивній основі з білого металу. Усередині переливалася сріблясто-блакитна рідина, що нагадувала рідке світло. Тисячі найтонших рун безперервно рухалися по внутрішній поверхні скла, складаючись у неймовірно складні візерунки.

Над капсулою повільно оберталися десятки голографічних сфер. Кожна відображала роботу однієї з підсистем. Біологічної. Алхімічної. Рунічної. Санергічної. Квантової.

Інтерн помітив погляд Вальтера.

— Гарно, правда?

— Дуже.

— Я чув, одна така капсула коштує дорожче за невелике місто.

— Значно дорожче.

Димитрій підійшов ближче. Провів долонею по прозорій поверхні.

Тепла. Наче жива.

Інтерн, помітивши його цікавість, не втримався:

— Вам коли-небудь доводилося з нею працювати?

— Ні.

— Тоді...

— Але принцип дії я вивчав.

Хлопець пожвавився.

— Справді?

— Звичайно. Просто доступу ніколи не було.

Він повернувся до юнака.

— Знаєш, чому звичайні регенератори ніколи не дають такого результату?

Інтерн похитав головою.

— Тому що вони змушують організм лікувати самого себе.

Він поклав долоню на скло капсули.

— А ця...

Поверхнею кокона пробігли золоті руни.

— Не лікує.

— Ні?

— Вона переписує організм.

Інтерн здивовано подивився на нього. Димитрій продовжив:

— У пам'яті капсули зберігається еталонна біомагічна матриця пацієнта. Мільярди алхімічних наноструктур і рунічних конструктів безперервно аналізують кожну клітину організму. Усі пошкоджені тканини замінюються новими. Організм повертається до максимально здорового стану, який узагалі можливий для цього віку.

Інтерн слухав, забувши навіть кліпати.

— Виходить... людина виходить звідси абсолютно здоровою?

— Якщо капсулу правильно налаштувати.

Він подивився на нерухомого Данаїла.

— І якщо не помилиться той, хто складає програму лікування.

***

Каталку плавно підвели до капсули. Димитрій сам відключив підтримувальні системи стазису. Кілька секунд уважно стежив за показниками. Потім обережно переніс Данаїла всередину.

Срібляста рідина повільно піднялася, повністю приховавши його тіло. Вона не заповнювала легені. Не заважала дихати. Радше ставала продовженням самого організму.

Кришка капсули безшумно закрилася.

Перед Вальтером спалахнула величезна голографічна панель.

«Створити індивідуальну програму відновлення?»

Він торкнувся екрана.

— Підтверджую.

Відкрилося кілька сотень параметрів. Будь-який інший лікар скористався б готовим шаблоном. Димитрій створював програму з нуля.

Пальці швидко ковзали по голограмі.

Повна регенерація наслідків бойової травми.

Підтвердити.

Відновлення кісткової тканини без залишкової деформації.

Підтвердити.

Регенерація внутрішніх органів без рубцювання.

Підтвердити.

Повне відновлення легені.

Підтвердити.

Він відкрив наступний розділ.

Хронічні наслідки проживання в Пустоші.

Димитрій довго дивився на список. Потім виділив усі рядки одразу.

— Повне усунення.

Система блимнула.

«Підтверджено».

Наступний розділ.

Хронічне виснаження організму.

Повне відновлення.

Ослаблення імунітету.

Повністю відновити.

Наступний розділ змусив його ледь помітно усміхнутися.

Фізіологічна корекція організму.

— Ось тепер займемося найцікавішим.

Інтерн обережно підійшов ближче.

— Перепрошую?

— Подивися на нього.

Юнак перевів погляд на Данаїла. Навіть лежачи в капсулі, той здавався болісно худим. Під шкірою виразно проступали ребра й ключиці.

— Скільки, на твою думку, він важить?

— Кілограмів... п'ятдесят?

— Сорок вісім.

Інтерн приголомшено подивився на екран і механічно промовив:

— При зрості метр сімдесят...

— Саме так.

Димитрій із передсмаком відкрив параметри, щоб вибрати...

Внутрішньовенне харчування — безперервно, двадцять чотири години.

Повне відновлення запасів білків, жирів, вуглеводів і мікроелементів.

Активація синтезу м'язової тканини.

Збільшення м'язової маси до фізіологічної норми.

Нормалізація маси тіла.

Зміцнення зв'язкового апарату.

Підвищення щільності кісткової тканини.

Інтерн не витримав.

— Ви... хочете не просто вилікувати його.

— Звичайно.

— Але навіщо?

Димитрій навіть не підняв голови.

— Тому що після виписки він почне тренуватися.

— Одразу?

— Наступного дня.

— Ви суворий наставник...

— Ні.

Вальтер нарешті подивився на нього.

— Просто не хочу, щоб він знову опинився в ситуації, коли виживати доводиться лише завдяки власній упертості.

Він ще раз перечитав програму. Нахмурив брови. Повернувся на кілька пунктів назад.

Додав:

Повне відновлення енергетичного балансу організму.

Димитрій уже збирався перейти до наступного розділу, коли його пальці зупинилися над голографічною панеллю.

Він знову подивився на Данаїла. На його обличчя. Личина.

Він знав, що її наклали на хлопчика ще в ранньому дитинстві. Знав, що кожне відображення в дзеркалі, яке той бачив усі ці роки, насправді було лише образом, створеним саргією.

Але досі Димитрій бачив личину лише як факт. Тепер у нього була можливість розглянути її зсередини.

Він відкрив діагностичний контур.

— Покажи структуру саргічного конструкту.

Капсула відреагувала миттєво.

Зображення Данаїла зникло. На його місці виникло тривимірне енергетичне відображення.

Найтонші золотаво-сірі нитки обплітали шкіру обличчя, проникали глибше, перепліталися між собою та з'єднувалися із санергічними каналами.

Димитрій насупився.

— Цікаво...

Він збільшив зображення. Ще. І ще.

Тепер було видно, що личина не лежала поверх шкіри. Вона давно стала її частиною.

Саргія проникала між клітинами, утворюючи складну мережу. Деякі ділянки конструкту проходили вздовж нервових закінчень. Інші торкалися енергетичних каналів, відповідальних за сприйняття власного тіла.

Димитрій повільно провів пальцем по голограмі. Він бачив безліч личин із саргії. Прості. Бойові. Ілюзорні. Захисні.

Але ця була іншою.

— Ти не просто змінюєш його обличчя...

Він промовив це майже пошепки. Інтерн підійшов ближче.

— Що вона робить?

— Постійно підтримує образ.

Димитрій перемкнув шар діагностики. Перед ним з'явилася карта нервових зв'язків.

— Данаїл сприймає обличчя, створене личиною, як своє не лише візуально.

Він збільшив ділянку мозку.

— Саргія підлаштувала під личину частину сенсорної пам'яті.

Інтерн насупився.

— Він не пам'ятає, як виглядав раніше?

— Не пам'ятає.

Димитрій деякий час мовчав. Він і раніше це знав. Але тепер бачив механізм. Бачив, наскільки глибоко личина увійшла в організм хлопця.

Він відкрив наступний діагностичний шар. Знайшов ділянки, які безпосередньо не стосувалися зміни зовнішності.

Вони йшли глибше. Набагато глибше. Димитрій збільшив зображення. Санергічні ланцюги личини перетиналися з контуром основного вродженого дару саргії Данаїла.

Інтерн уголос сказав те, що Вальтер і без нього знав:

— Личина не лише приховує його обличчя.

Димитрій провів пальцем по схемі.

— Так. Вона маскує його основний вроджений дар саргії. У нього їх два.

— Ви можете визначити, який дар прихований?

— Ні. У цьому вся проблема.

Він перемкнув кілька режимів діагностики. Результат залишався незмінним.

«Основний вроджений контур саргії: приховано».

Личина була не просто зовнішнім закляттям. Вона стала частиною організму Данаїла й водночас слугувала замком. Димитрій відкинувся на спинку крісла. Кілька секунд дивився на голограму.

— Я ще серйозно не намагався її зняти.

Інтерн здивовано подивився на нього.

— Чому?

— Тому що раніше не було настільки зручної можливості, як зараз.

Він відкрив розділ керування саргічним конструктом. З'явився новий рядок:

«Деструкція личини».

Димитрій не натиснув. Просто дивився. У його голові швидко прораховувалися наслідки.

Якщо зруйнувати личину грубо, можна пошкодити шкіру. Якщо зачепити нервові закінчення — порушити сприйняття власного тіла. Якщо зачепити санергічні канали — невідомо, як відреагує основний дар. А якщо личина справді пов'язана з ним настільки глибоко, як показувала діагностика...

Він повільно похитав головою.

— За добу не вийде.

Капсула наче почула його думку. На панелі з'явилося попередження:

«Саргічний конструкт інтегрований із клітинними структурами пацієнта».

Наступний рядок:

«Повна деструкція протягом одного регенераційного циклу пов'язана з високим ризиком пошкодження тканин».

Димитрій кілька секунд мовчав. Потім запитав:

— А якщо не руйнувати її одразу?

Він відкрив алхімічний контур. Список доступних систем розгорнувся перед ним.

Алхімічні наноконструкти.

Димитрій уважно вивчив параметри. Мікроскопічні структури могли циркулювати в кровотоку, знаходити певні санергічні зв'язки й руйнувати їх поступово.

Він почав вводити нові налаштування.

Проникнення в кровотік.

Ідентифікація саргічних зв'язків личини.

Поступова деструкція конструкту.

Збереження клітинних структур.

Захист нервових закінчень.

Заборона на пошкодження санергічних каналів.

Він зупинився.

Потім додав ще один параметр:

Не впливати на основний вроджений контур саргії пацієнта.

Димитрій подивився на цей рядок.

— Ось тебе ми поки не чіпаємо.

Він задав часовий інтервал. Сімдесят дві години після завершення основного циклу регенерації. Капсула розрахувала параметри. На екрані з'явився напис:

«Прогнозована тривалість деструкції саргічного конструкту: 71 година 46 хвилин».

Димитрій ледь помітно всміхнувся.

— Підходить.

Інтерн подивився на нього із сумнівом.

— Ви справді хочете її прибрати?

Димитрій не відповів одразу. Він підійшов до капсули. Данаїл лежав усередині сріблястої рідини. Хлопчик, який забув власне обличчя. Хлопчик, який звик, що половина його істинної природи ніби законсервована всередині нього. І Данаїл, і Димитрій — обоє заслужили дізнатися правду.

— Так.

Він поклав долоню на скло.

— Час прийшов.

На панелі з'явився запит:

«Активувати додатковий протокол після завершення регенерації?»

Димитрій натиснув:

«Так».

«Алхімічні наноконструкти будуть автоматично введені в кровотік пацієнта».

«Розрахунковий термін повного руйнування личини — до трьох діб».

Підтвердити?

Димитрій натиснув останню руну.

— Підтвердити.

Протокол зберігся. Він ще раз подивився на обличчя Данаїла.

— Через чотири дні ти вперше побачиш себе справжнього.

Димитрій трохи помовчав.

— І я нарешті дізнаюся, що саме від тебе так довго намагалися приховати.

Він повернувся до основної програми. Додав:

Прискорена адаптація до фізичних навантажень після завершення регенерації.

Капсула тихо пискнула.

«Програма готова».

Димитрій натиснув останню руну.

— Запустити.

Срібляста рідина всередині кокона м'яко засвітилася. По всьому корпусу побігли золоті символи. Один за одним почали активуватися стародавні рунічні контури. Голограма показала відлік:

23 години 59 хвилин.

Нижче з'явився другий рядок:

«Додатковий протокол: деструкція саргічної личини. Активація після завершення основного циклу».

Димитрій довго дивився на Данаїла.

Тепер на його учня чекали не лише доба регенерації, а й три дні повільного руйнування личини після неї. Потім хлопець уперше побачить своє справжнє обличчя. І дізнається природу сили, яку носить у собі від народження під прокляттям.

Димитрій прибрав руку від скла.

— Подивимося, Данаїле.

У його голосі прозвучала тиха, майже непомітна усмішка.

— Хто ж ти насправді?

Вальтер дивився на сплячого Данаїла. Потім тихо сказав, більше собі, ніж комусь:

— Коли вийдеш звідси... я нарешті перестану боятися, що тебе зламає перший же сильний удар.

Він поклав долоню на прозору поверхню капсули.

— А потім... почнемо все спочатку. По-справжньому. Не з виживання. З життя.

За його спиною тихо згасло світло операційної консолі. Капсула Регенерації розпочала роботу. А Димитрій Вальтер, втомлений до межі, розвернувся й попрямував до виходу.

Попереду на нього чекала ще одна битва.

Цього разу — не з хворобою.

З людьми.

***

Коли за спиною безшумно зачинилися двері елітного відділення Цитаделі Добросердечних Цілителів, Димитрій уперше за останню добу дозволив собі зупинитися. Усього на кілька секунд. Він машинально поглянув на годинник.

Бій з ордою нечисті.

Закриття просторової тріщини.

Важка операція.

Переговори з Аркадієм Северьяновичем.

Налаштування Капсули Регенерації.

Його організм наполегливо вимагав відпочинку.

Але Димитрій лише втомлено потер перенісся.

— Потім...

Поки Данаїл перебуває в Капсулі, у нього є майже доба. Доба, щоб усунути іншу загрозу. Не менш небезпечну. Якщо не розібратися з нею зараз, на хлопця могли чекати неприємності одразу після виписки.

Миттєвий портал переніс його до адміністративного кварталу Параллеліуму.

Головне управління ДРЕЗу височіло над сусідніми будівлями величезною вежею з чорного скла та світлого граніту. Архітектори явно хотіли підкреслити могутність відомства: суворі лінії, мінімум прикрас, важкі колони, дзеркальні фасади, у яких відбивалося небо.

На вході черговий офіцер мовчки приклав кулак до грудей.

— Ловчий Вальтер.

— Добрий день.

— Заступник начальника на вас чекає.

— Дякую.

Димитрій кивнув і попрямував до ліфта.

***

— До вас ловчий Димитрій Вальтер. Пропустити? — запитала білявка-секретарка через внутрішній зв'язок між кабінетами.

Димитрій стояв біля її столу.

— Так, Юло. І каву нам обом.

— Як завжди?

— Міцнішу, бо якщо Вальтер засне прямо в мене в кабінеті, винною будеш ти.

— Зараз принесу.

Димитрій увійшов. Кабінет Микити Неуца виглядав зовсім інакше, ніж кабінет Аркадія Лорена. Тут панував творчий хаос. Уся величезна стільниця була завалена папками, роздруківками, фотографіями, схемами та службовими висновками.

На вільному місці дивом поміщалася чашка давно охололої кави, до якої зараз, вочевидь, приєднається друга...

Сам Микита сидів, закотивши рукави сорочки, з олівцем за вухом і вкрай невдоволеним виразом обличчя.

Піднявши погляд на Димитрія, він важко зітхнув.

— Ну що, рятівнику людства...

— Завал?

— Ще й який! І все це завдяки тобі!

Вальтер важко опустився в крісло. Практично розтікся в ньому, закинувши голову. Микита скоса подивився на нього.

— Ти взагалі коли востаннє спав?

— Не пам'ятаю.

— По тобі видно.

До кабінету увійшла секретарка. Поставила дві чашки кави. Подивилася на Вальтера. Потім поставила поруч маленький флакон.

— Це що?

— Стимулятор.

Димитрій узяв флакон.

— Дякую.

Юла розуміюче усміхнулася.

— Нема за що.

І зникла за дверима. Микита провів її поглядом.

— Бачиш? Навіть моя секретарка піклується про тебе більше, ніж ти сам.

— Вона хороша людина.

— А ти жахливий пацієнт.

— Не сперечаюся.

Микита хмикнув.

— Гаразд.

Він присунув до себе першу папку.

— Хотів подробиць?

— Хотів.

Заступник начальника ДРЕЗу глибоко вдихнув.

— Тоді слухай.

Він відкрив справу.

— Тут цілий набір. Підроблення документів. Фальсифікація звинувачень. Корупція. Торгівля посадами. Отримання хабарів. Перевищення повноважень. Незаконні контракти.

Він зробив паузу.

— Одним словом...

Підняв погляд.

— Звичайний вівторок.

Димитрій не втримався від короткої усмішки.

— Значить, справді весело.

— Дуже.

Микита кинув перед ним кілька документів.

— Бачиш підписи?

— Бачу.

— Усі справжні.

— Печатки?

— Теж.

— Отже, працювали професіонали.

— Саме так.

Він перегорнув ще кілька сторінок.

— Знайшлися умільці, які відправили Данаїла Лучезарного на Кальветтові рудники практично без слідства й суду.

— Тільки його?

— У цьому і річ... Відправлення на рудники небажаних саргісів поставили практично на потік.

Микита дістав ще одну стопку справ. Вона виявилася разів у чотири товстішою за першу. Вальтер мовчки подивився на папери.

— Скільки?

— Поки двадцять сім підтверджених випадків.

— За який термін?

— Півтора року.

Димитрій тихо присвиснув.

— Непогано заробили.

— Дуже непогано.

Микита втомлено потер обличчя.

— І це лише те, що я встиг розкопати за годину.

Він невесело усміхнувся.

— Дякую, друже.

— За що?

— За те, що ткнув мене носом в це лайно.

— Завжди будь ласка.

— Не знущайся.

— Навіть не думав.

— Брешеш.

— Звичайно.

Обидва мимоволі усміхнулися. Напруження трохи спало. Але лише на мить. Микита знову посерйознішав.

— Вальтер...

— Так.

— Ти хоч розумієш, у що ми з тобою влізли?

— Припускаю.

— Ні.

Він постукав пальцем по папці.

— Якщо я правий хоча б наполовину...

Він зробив паузу.

— Полетять голови.

— Давно пора.

— Згоден.

Микита відклав документи.

— Але тепер ти маєш мені допомогти.

— Чим?

— Усім, чим буде потрібно. Наприклад, консультаціями.

— У справі?

— Так.

— Допоможу.

— Без офіційного оформлення.

— Ще краще.

— Чому?

— Не люблю паперову роботу.

— Це помітно.

Вони переглянулися й одночасно усміхнулися. Микита взяв наступну папку. Найтоншу. На обкладинці значилося:

«Лучезарний Данаїл».

Він відкрив її. Кілька хвилин уважно перечитував документи. Потім роздратовано кинув папку на стіл.

— Оце мене особливо бісить.

— Що саме?

— На момент підписання контракту хлопець щойно досяг першого повноліття.

Він підняв аркуш.

— Йому було дванадцять.

Димитрій повільно підняв погляд.

— Дванадцять.

— Так.

Микита постукав пальцем по документу.

— Я знаю, що для саргісів це юридично повноліття. Перший рубіж. Але це не робить дванадцятирічну дитину здатною усвідомлено оцінити контракт такого рівня.

Димитрій узяв аркуш.

— Що було в умовах?

Микита скривився.

— Повне підпорядкування умовам контракту. Можливість призначення на будь-які роботи, передбачені угодою. Обмеження права на односторонню відмову...

Димитрій пробіг очима текст. Чим далі читав, тим холоднішим ставав його погляд.

— І все це запропонували дванадцятирічному хлопчику?

— Юридично він міг підписати.

— Я запитав не про це.

Микита на секунду замовк.

— Так.

Димитрій повернув документ на стіл.

— Мерзотники.

— Юридично анулювати контракт я не зможу.

— Отже...

— Є інший варіант.

Микита підняв палець.

— Я можу змінити місце відпрацювання боргу.

Обличчя Димитрія Вальтера раптом прояснилося. Здавалося, сама Доля вирішила йому допомогти.

— Мене це цілком влаштовує.

Микита здивовано подивився на нього.

— Навіть не запитаєш, куди?

— Ні.

— Чому?

— Тому що місце відпрацювання його боргу я вже обрав.

Заступник начальника ДРЕЗу кілька секунд мовчки дивився на друга. Потім не без цікавості запитав:

— І куди ж?

— Візьму його до себе.

Микита здивовано кліпнув.

— У групу? П'ятнадцятирічного?

— Спочатку стажером.

— Серйозно?

— Потім молодшим помічником ловчого.

Микита навіть відкинувся на спинку крісла.

— Ти зараз не жартуєш?

— Ні.

— Візьмеш його практично з вулиці?

— Ні.

— Що «ні»?

Димитрій зробив невелику паузу.

— Він не з вулиці.

Микита уважно подивився на нього.

— Тоді хто він?

— Він — мій учень. І майбутній Спадкоємець Крові.

У кабінеті стало тихо. Микита здивовано похитав головою.

— Тепер багато чого стає зрозумілим...

Він знову подивився в документи.

— Сім років обов'язкового відпрацювання.

— Підходить.

— Усі сім років хочеш тримати його в себе?

— Якщо не втече.

Микита розсміявся.

— Після спілкування з тобою?

— Ось саме.

— Тоді це справді буде перевіркою характеру.

Він закрив папку.

— Організувати зможу.

— Дякую.

— Тільки...

Микита уважно подивився на нього.

— Арсеній Всеволодович знає про твої плани?

— Поки ні.

— Уявляю його обличчя.

— Я теж.

— І все одно ризикнеш?

— Звичайно.

— Іноді мені здається, що ти зовсім не вмієш боятися.

Димитрій спокійно відпив кави.

— Умію.

— Справді?

— Так.

— І чого ж?

Цього разу він відповів не одразу.

— Не встигнути.

Микита зрозумів без пояснень. Мова була не про самого Димитрія. Про Данаїла. Він повільно кивнув.

— Гаразд.

Микита підвівся з-за столу й простягнув руку.

— Дай мені сім днів.

— На що?

— Щоб вичистити це кубло.

Димитрій потиснув її.

— Не поспішай.

— Чому?

— Хочу, щоб ти посадив усіх.

Микита усміхнувся.

— Впізнаю Вальтера.

Він знову сів.

— До речі...

— Так?

— Інформацію про затримання Данаїла вже закрито.

— Повністю?

— На справу накладено гриф внутрішнього розслідування.

— Чудово.

— Усі співробітники підписали клятву про нерозголошення.

— Ще краще.

— Тож можеш не переживати.

— Уже не переживаю.

Микита уважно подивився на втомленого друга.

— Тепер іди додому.

— Не зараз. Мені спочатку потрібно до начальника. Узгодити з ним усе, що ми з тобою щойно обговорили.

— Зрозуміло. Знайди час відпочити. Інакше звалишся. І нікому буде возитися з твоїм хлопчиськом.

— Постараюся.

Він уже відкрив портал, коли Микита неголосно додав:

— Дімо...

Вальтер обернувся.

— Дякую.

— За що?

— За те, що не пройшов повз.

Кілька секунд вони мовчки дивилися один на одного. Потім Димитрій відповів звичним незворушним сталевим тоном:

— Якщо ми перестанемо помічати несправедливість, то перестанемо бути собою.

Портал спалахнув. І за мить кабінет спорожнів. Микита перевів погляд на папку з прізвищем «Лучезарний».

І тихо промовив:

— Здається, хлопче, ти навіть не уявляєш, скільки людей уже впряглися тобі допомогати.

***

Широкі вікна кабінету начальника Патруля виходили на внутрішній двір Академії. На стінах висіла зброя різних епох, між шафами стояли масивні книжкові стелажі, а в кутку мирно потріскував справжній камін — рідкість для сучасного Паралеліуму.

За величезним письмовим столом сидів кремезний попелястоволосий чоловік із невеликими драконячими рогами, що визирали з густого волосся. Сірий костюм-трійка сидів на ньому бездоганно, хоча значний живіт недвозначно натякав, що господар кабінету не надто полюбляє фізичні вправи.

Побачивши Вальтера, Арсеній Всеволодович навіть не підвівся. Лише відкинувся на високу спинку крісла, склав руки на животі й ліниво всміхнувся.

— Що сталося, Вальтер? Небо на землю впало, раз ти сам прийшов до мене? Зазвичай тебе легше спіймати в Академії, Пустці, але точно не у власному кабінеті.

Димитрій мовчки зачинив за собою двері.

— Добрий день.

— Не ухиляйся.

Арсеній уважно придивився до свого найкращого ловчого. Через кілька секунд усмішка зникла.

— Твою ж...

Він насупився.

— Та ти ж ледве на ногах стоїш.

Димитрій промовчав. Начальник повільно підвівся, обійшов стіл і зупинився зовсім поруч.

— Скільки годин без сну?

— Майже добу.

— Що сталося?

— Довга історія.

Арсеній Всеволодович довго дивився йому в очі. Потім зазначив:

— Якщо ти прийшов до мене в такому стані, значить, історія справді дуже довга й термінова.

Димитрій кивнув. Він розумів: щось приховувати безглуздо. Перед ним стояв єдиний дракон у всіх світах Параллеліуму, який знав його повністю. Знав походження. Особливості сили. І причини, через які Вальтер стільки років жив сам.

Димитрій зробив коротку паузу.

— Я знайшов того, хто продовжить мій Рід.

У кабінеті стало тихо.

Арсеній кліпнув, ніби не повірив власному слуху.

— Що... ти зараз сказав?

— Я обрав Спадкоємця Крові.

Кілька секунд начальник Патруля просто дивився на нього. Потім повернувся на місце й повільно опустився назад у крісло.

— Зачекай...

Він підняв долоню. Вальтер терпляче мовчав. Арсеній кілька разів потер підборіддя.

— Тобто...

Він подивився на Димитрія так, наче бачив його вперше.

— Не учень?

— І учень теж.

— Не прийомний син?

— Ні.

— Саме Спадкоємець Крові?

— Майже. Обряд Кровозмішення ще не проведено.

— Чому?

— Хлопець звикає і трохи опирається. Поки що.

Арсеній шумно видихнув.

— Святий Хаос...

Він тихо розсміявся.

— Оце чого я точно не очікував почути... Дімо... Ти хоч розумієш, що зараз сказав?

— Чудово розумію.

— За всі роки, що я тебе знаю, ти близько нікого до себе не підпускав.

Кілька секунд він просто хитав головою. Потім несподівано широко усміхнувся.

— Вітаю...

Зробив невелику паузу.

— Напевно.

Димитрій ледь помітно всміхнувся.

— Поки нема з чим.

— Судячи з того, що ти тут, проблеми вже почалися.

— Так.

— Сідай і розповідай.

***

Коли розповідь закінчилася, Арсеній довго мовчав. Він зняв окуляри, протер їх краєм хустинки, знову надягнув, подивився на Димитрія і чомусь знову зняв.

— Отже... темний саргіс рун?

— Так.

— Цікавий вибір.

— Це не вибір.

— Доля?

— Так.

Арсеній задумливо подивився на стелю.

— Ненавиджу долю.

Димитрій трохи підняв брову.

— Чому?

— Вона постійно підкидає мені проблеми, які потім доводиться розгрібати мені.

Вальтер ледь помітно всміхнувся. Арсеній зітхнув.

— Гаразд. Що тобі від мене потрібно?

— У нього проблеми з ДРЕЗом. Суд призначив йому сім років відпрацювання боргу за контрактом. Хочу взяти його до себе в групу стажером.

Арсеній повільно підняв брову.

— Стажером?

— Так. На час навчання. Після закінчення Академії оформити молодшим помічником ловчого. Таким чином, увесь призначений судом термін він зможе відпрацювати в Патрулі.

— Тобто я його ще й до Академії прийняти маю?

— Так. На третій курс. З нього починається офіційне стажування, правильно?

Арсеній навіть зняв окуляри.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно.

— Вальтер...

Він похитав головою.

— Я тебе знаю багато років. Дуже багато. І весь цей час був упевнений, що одного разу ти прийдеш до мене з проханням виписати тобі відпустку.

Димитрій мовчки дивився на нього.

— Але ні. Ти прийшов просити місце в Академії та Патрулі для свого учня.

— Саме так.

— А я-то сподівався на відпустку.

— Не дочекаєтеся.

Арсеній фиркнув.

— От же людина. Навіть помріяти не дає.

Він поклав окуляри на стіл.

— Який же талант має бути в хлопчиська, щоб ти вирішив порушити власні принципи?

Димитрій відповів:

— Він — перший Майстер Темної рунної саргії в Параллеліумі.

Усмішка зникла з обличчя Арсенія. Кілька секунд він мовчки дивився на Димитрія. Потім повільно надягнув окуляри.

Арсеній уважно вдивився в обличчя Вальтера.

— Скільки йому років?

— П'ятнадцять.

Окуляри знову опинилися в руці Арсенія.

— П'ятнадцять?!

— Так.

— Вальтер...

Арсеній провів долонею по обличчю.

— Ти розумієш, що п'ятнадцятирічні хлопці зазвичай у цьому віці думають, як прогуляти уроки в школі, а не стають Майстрами рунної саргії?

— Саме тому я й прийшов до вас.

Арсеній кілька секунд мовчки дивився на нього.

— Продовжуй.

— Він і до некромантії має неабиякі здібності.

Начальник застиг.

— Повтори.

— Я водив його до моргу. Він витримав моє випробування. У нього два темні дари. Другий поки що прихований. Але з того, як хлопець взаємодіє з мертвою санергією, я впевнений: цей дар пов'язаний із саргією смерті.

Арсеній повільно відкинувся в кріслі.

— Так...

Він підняв палець.

— Давай перевіримо, чи правильно я тебе зрозумів.

Димитрій терпляче кивнув.

— П'ятнадцять років.

— Так.

— Перший Майстер Темної рунної саргії.

— Так.

— Потенційний некромант.

— Так.

Арсеній підняв другий палець.

— У нього два дари Тьми, один із яких прихований?

— Саме так.

Арсеній подивився на стелю.

— Звісно.

Пауза.

— Чому б і ні?

Димитрій ледь помітно всміхнувся.

— Схоже, я нарешті знайшов собі гідного асистента-хірурга. Після навчання він стане мені незамінним помічником і в цілительстві, і в некромантії.

— Асистента він знайшов...

Арсеній похитав головою.

— Ти говориш про все це так спокійно, наче щодня знаходиш настільки унікальних учнів. А він же в тебе перший...

Арсеній задумливо покрутив окуляри в пальцях.

— Скажи чесно... ти хоч розумієш, наскільки все це ненормально звучить?

— Так.

— І тебе це не турбує?

— Ні.

— А мене чому має?

— Ви — начальник.

Арсеній кілька секунд дивився на нього.

— Іноді я тебе ненавиджу.

— Знаю.

— І навіть не сперечаєшся.

— Навіщо?

— Ось тому й ненавиджу.

Він знову надягнув окуляри. Потім несподівано запитав:

— А Райя?

— Звільнив.

— Просто взяв і звільнив?

— Вона перестала справлятися.

Арсеній розсміявся.

— Як же в тебе все просто.

— Навпаки.

— У якому сенсі?

— Якби вона справлялася, звільняти не довелося б.

Арсеній втупився в нього. Потім похитав головою.

— Іноді мені здається, що ти спеціально відповідаєш так, щоб людина не могла зрозуміти, знущаєшся ти чи ні.

— Я не знущаюся.

— Це ще гірше.

Начальник знову підвівся й повільно пройшовся кабінетом.

— Припустімо...

Він зупинився біля книжкової шафи.

— Навіть якщо хлопець талановитий, йому все одно потрібен час, щоб навчитися. Працювати ж він має вже зараз.

Арсеній повернувся.

— Або пропонуєш мені повісити на шию нахлібника? Сам посуди. Майстер рунної саргії, Темний...

Він розвів руками.

— На мій погляд, логічніше прилаштувати його в якусь лабораторію. У департаменті артефакторики в нас вічна нестача фахівців. Там він принесе значно більше користі.

— Не принесе.

— Це ще чому?

— Там він почуватиметься в клітці.

Арсеній насупився.

— У клітці?

— Він обожнює експерименти. Йому мало самих лише досліджень.

— Тобто ти хочеш сказати, що п'ятнадцятирічний Майстер рунної саргії ще й любить експериментувати?

— Так.

— Чудово.

Арсеній підняв очі до стелі.

— Ще скажи, що він любить підривати лабораторії.

Димитрій задумався.

— Поки не помічав.

Арсеній повільно опустив погляд.

— «Поки»?

— Саме так.

— Вальтер, іноді ти лякаєш мене більше, ніж усі вищі демони разом узяті.

Димитрій ледь помітно всміхнувся.

— Звикайте.

Арсеній фиркнув.

— Уже звик.

Димитрій продовжив:

— Він майже три роки сам виживав у Пустці. Щодня ризикував життям. Він уже навчився приймати рішення під тиском, прикривати товариша, тримати удар і йти вперед, навіть коли сил не залишилося.

Він зробив коротку паузу.

— Посадіть такого за лабораторний стіл — через пів року він сам почне шукати спосіб утекти назад у Пустку.

Арсеній скептично хмикнув.

— Гарно говориш.

— Правду.

Димитрій подивився начальнику прямо в очі.

— Я бачив його в бою.

— І?

— Коли на тебе пре орда нечисті, люди дуже швидко показують, хто вони насправді.

Арсеній задумливо потер підборіддя.

— Припустімо...

— Він не втік.

— Багато хто не тікає.

— Він залишився тримати щит, чудово розуміючи, що, якщо сили закінчаться, помре першим.

— Це називається хоробрість.

— Ні.

— А що тоді?

— Дисципліна.

Арсеній здивовано подивився на нього.

— Цікаво...

— Я наказав — він виконав. Злякався, але не запанікував. Не поліз геройствувати. Не порушив стрій. Робив саме те, що було потрібно.

— А потім його ледь не зжерла віверна.

— Тому що він тримав щит до останньої краплі санергії.

Начальник повільно кивнув.

— Це вже більше схоже на тебе.

Димитрій ледь помітно всміхнувся.

— Саме тому він і потрібен мені.

Арсеній знову сів у крісло.

— Все одно звучить божевільно.

— Можливо.

— Ти ж розумієш, що тобі доведеться вчити його практично з нуля?

— Розумію.

— І часу в тебе на це, вважай, немає.

— Розумію.

— І все одно хочеш взяти його у свою групу?

— Так.

Арсеній похитав головою.

— От же впертий...

— Є таке.

— Ні, Вальтер. Це вже не впертість. Це професійна форма божевілля.

Димитрій знизав плечима.

— Можливо.

Арсеній тихо розсміявся.

— Ну хоч у чомусь ти зі мною погоджуєшся.

Димитрій зробив коротку паузу.

— До того ж... ви ж розумієте, від кого я хочу його захистити?

Усмішка зникла з обличчя Арсенія.

— Від принца демонів Північного Домініону. Огніуса Вершителя.

Він спохмурнів.

— Але Патруль — не панацея від вищих демонів.

Димитрій напружився.

— Тобто... ви пропонуєте мені просто стояти й дивитися, як мого Спадкоємця Крові демони розривають на частини?

Голос Вальтера став жорсткішим.

— Без можливості йому допомогти?

Він підвівся в кріслі й сперся ліктями на стіл, не відриваючи погляду від обличчя начальника.

— Думаєте, після такого видовища мене зможуть утримати якісь там печаті на дарі? Та я...

— Зачекай. Не кип'ятися.

Арсеній підняв долоню.

— Я ще не закінчив.

Димитрій замовк. Начальник кілька секунд мовчки дивився на нього. Потім несподівано запитав:

— Відповідай чесно.

— Слухаю.

— Якби він не був твоїм Спадкоємцем, ти б так само за нього боровся?

Димитрій задумався лише на мить.

— Так.

— Чому?

— Тому що талант такого рівня не можна втрачати.

Арсеній усміхнувся.

— Брешеш.

Вальтер запитально підняв брову.

— Ти б його врятував. Але не прийшов би до мене. Не просив би місце в групі. Не вибивав би в Цитаделі Капсулу Регенерації. Не ставив би на вуха ДРЕЗ.

Він похитав головою.

— Ні, Дімо... Ти зараз робиш усе це не лише заради талановитого бійця.

Димитрій кілька секунд мовчав, обміркувуючи слова начальника. Потім погодився:

— Так. Ви маєте рацію.

Арсеній тихо розсміявся.

— От тепер вірю.

Димитрій продовжив:

— Нахлібником він не буде, повірте. Я вже все продумав. До того ж... він Зламник. В оперативній роботі буде дуже навіть корисним.

Арсеній примружився.

— Тобто він ще й Зламник?

— Прямих доказів немає. Але я знаю, що це він.

— Ти знаєш?!

Арсеній кілька секунд дивився на нього.

— Вальтер, ти зараз дуже тонко описав ситуацію: «Я впевнений, бо я впевнений».

— Приблизно так.

Арсеній фиркнув.

— Чудово. Просто чудово.

Він відкинувся в кріслі.

— П'ятнадцятирічний хлопчисько. Майстер рунної саргії, потенційний некромант, Зламник...

Він загнув пальці.

— І на додачу до цієї вибухонебезпечної суміші ти хочеш ще й зробити з нього оперативника бойового елітного підрозділу.

— Саме так. Нарешті ви починаєте розуміти. Я маю бути поруч з ним цілодобово. 

— Припустімо. Однак... не забагато тобі фахівців з артефактів в одній групі?

Димитрій скептично подивився на нього.

— Арсенію Всеволодовичу, ви ж і самі чудово знаєте, який із Кирила артефактор.

Арсеній хмикнув.

— А хлопчисько, виходить, серйозніший?

— Набагато.

— Наскільки?

— Кирило вміє працювати з артефактами. Данаїл уміє створювати й розбирати їх на рівні, до якого Кирилу ще далеко.

Арсеній задумливо почухав підборіддя.

— Бідний Кирило.

— Чому?

— Тому що тепер у нього з'явився п'ятнадцятирічний конкурент.

— Не думаю, що Данаїл вважає його конкурентом.

— А Кирило?

Димитрій на секунду задумався.

— Ось за нього я б не поручився.

Арсеній розсміявся.

— Хоч це ти визнаєш.

Він знову посерйознішав.

— Скільки тобі потрібно часу на підготовку свого хлопчиська?

— Мінімум пів року.

— Впевнений?

— Так.

— Настільки здібний?

— Настільки.

Начальник довго мовчав. Потім важко зітхнув.

— От же...

Знову подивився на Димитрія.

— Добре. Буде в тебе пів року.

Він підняв вказівний палець.

— Якщо через пів року він пройде атестацію як повноцінна бойова одиниця — залишається в тебе.

Підняв другий.

— Якщо ні...

Виразно подивився на співрозмовника.

— Заберу. Працюватиме в лабораторіях. Параллеліуму хороші фахівці з артефактів теж потрібні.

Димитрій спокійно кивнув.

— Згоден.

Арсеній усміхнувся.

— Навіть не сперечаєшся?

— Тому що віддавати його не доведеться.

— Самовпевнено.

— Обґрунтовано.

Димитрій продовжив:

— Перші місяці він допомагатиме Кирилу в дослідницькому департаменті. У вільний час — інтенсивні тренування та навчання. Я впевнений, що через пів року атестацію він пройде.

Начальник голосно розсміявся й знову сів за стіл.

— Звісно, впевнений.

Він похитав головою.

— Іноді мені здається, що в тебе замість крові залізо.

Димитрій ледь помітно всміхнувся. Арсеній зітхнув.

— Є ще щось?

— Є.

— Звісно є.

— Бажано поки не поширювати інформацію про мого стажера.

Арсеній важко зітхнув.

— Сам подумай.

Він розвів руками.

— Не розповідати кожному зустрічному — можу. Але приховати, що в групі Вальтера з'явилася нова людина?

Похитав головою.

— Це можливо лише до першого спільного рейду. Далі вас побачать усі.

Димитрій розуміюче кивнув.

— Цього часу мені достатньо.

— Добре.

Арсеній раптом уважно подивився на нього й несподівано усміхнувся.

— Знаєш...

— Що?

— За всі роки твоєї служби я вперше бачу тебе настільки... живим.

Вальтер запитально підняв брову.

— Раніше ти рятував людей, бо так було правильно.

Арсеній усміхнувся ширше.

— А тепер ти вперше борешся за свого.

Димитрій нічого не відповів. Але вперше за всю розмову на його обличчі з'явилася майже непомітна, тепла усмішка. І цього виявилося достатньо. Арсеній зрозумів, що не помилився.

— Гаразд... нехай буде по-твоєму.

Кілька секунд начальник уважно дивився на свого найкращого ловчого, після чого неголосно промовив:

— Нехай твій... п'ятнадцятирічний... мда... Спадкоємець Крові стає стажером групи під кодовою назвою «Фенікс» і числиться студентом-третьокурсником Академії Вартових Порядку. Атестація через пів року. Не розслабляйтеся...

Він похитав головою.

— Бачу, що тепер без нього працювати, як раніше, ти явно не зможеш...

У голосі Арсенія все ще чувся сумнів, але рішення вже було прийняте. Він потягнувся до амулета зв'язку.

— Із ДРЕЗом поговорю особисто. Документи оформимо як належить. Потрібно, щоб твій хлопець їх підписав.

Арсеній подивився на Димитрія поверх окулярів.

— І врахуй, Вальтер... якщо вже ти поручився за цього хлопчиська своїм ім'ям, то питати за нього будуть теж із тебе.

Димитрій підвівся.

— Саме на це я й розраховував.

Арсеній уже збирався знову взятися за папери, але раптом підняв очі.

— Отже, кажеш, він — твій новий асистент-хірург?

Димитрій кивнув.

— П'ятнадцять років...

Начальник задумався, відзначив:

— Я в його віці лише навчився не плутати бойовий посох із мітлою.

Димитрій подивився на нього.

— Ви навчалися в Академії?

— Звісно, навчався.

— Не закінчили?

Арсеній примружився.

— Вальтер...

— Слухаю.

— Не випробовуй мого терпіння.

Димитрій ледь помітно всміхнувся. Арсеній теж усміхнувся... з присмаком.

— Перевіримо, як ви спрацюєтеся.

Він узяв зі столу щоденник і щось швидко записав.

— Найближчим часом підберу вам завдання. Не навчальне. Справжнє. Подивлюся, як ви дієте в парі некромант-цілитель і його асистент.

— Підходить.

— Готуйтеся.

Димитрій коротко кивнув.

— Уже готуємося.

Начальник захлопнув щоденник і усміхнувся.

— Знав, що ти так відповіси.

Він указав на двері.

— А тепер іди звідси. І відпочинь нарешті.

— Постараюся.

— Не постараєшся.

Арсеній примружився.

— Це наказ.

Цього разу Димитрій навіть не став сперечатися.

— Є, Арсенію Всеволодовичу.

Він уже взявся за ручку дверей, коли за спиною почув:

— І, Вальтер...

Димитрій зупинився.

— Що?

— Все-таки... вітаю.

Димитрій повільно обернувся й ледь помітно кивнув.

— Дякую.

Він вийшов. Арсеній провів його поглядом до дверей, що зачинилися. Після чого подивився на амулет зв'язку, потім на папери перед собою й тихо пробурмотів:

— П'ятнадцять років...

Похитав головою.

— Святий Хаос. Вальтер усе-таки вирішив остаточно добити мою спокійну старість.

***

Капсула Регенерації працювала безшумно.

У величезній залі згасло основне світло, і тепер єдиним джерелом освітлення залишалося м'яке сріблясто-золоте світло, що виходило від самого кокона.

Данаїл лежав усередині нерухомо.

Срібляста рідина оточувала його тіло, проникаючи в кожну клітину на рівні, недоступному звичайному цілительству. Навколо повільно оберталися рунічні контури. Одні сканували тканини, інші відновлювали пошкодження, треті відстежували зміни санергічних каналів.

Організм, який роками звик виживати на межі можливостей, нарешті перестав боротися.

Вперше за довгий час йому не потрібно було захищатися.

Не потрібно було тікати.

Не потрібно було прокидатися від кожного шереху.

Не потрібно було тримати зброю поруч навіть уві сні.

Капсула робила все за нього.

Пошкоджені тканини відновлювалися.

Кістки поступово повертали міцність.

Легеня, що пережила важку травму, регенерувала шар за шаром.

Кров насичувалася необхідними речовинами.

Виснажений організм отримував те, чого йому роками не вистачало.

М'язові волокна повільно зміцнювалися. Надто худе тіло поступово набувало сили, якої раніше йому просто не вистачало.

Шкіра ставала здоровішою.

Обличчя переставало здаватися болісно блідим.

Навіть дихання, яке раніше підтримували магічні системи, ставало дедалі глибшим і спокійнішим.

Але найважливіше відбувалося значно глибше.

Там, куди не проникав жоден звичайний цілитель.

Усередині санергічних каналів Данаїла почала повільно змінюватися структура личини.

Вона чинила опір.

Не як жива істота.

Радше як стародавній замок, який надто довго вважав себе частиною стіни.

Капсула готувала ґрунт, щоб алхімічні наноконструкти після основної регенерації легко почали роботу.

Личина трималася.

Але вперше за вісім років у її структурі з'явилася тріщина.

Данаїл цього не відчував.

Він узагалі нічого не відчував.

Його свідомість перебувала десь далеко — у глибокому, безбарвному сні.

Йому снилося щось дивне.

Він стояв посеред величезного поля.

Над головою було незнайоме небо.

Він підняв руку й подивився на долоню.

На ній спалахнув маленький вогник.

Потім ще кілька.

Данаїл насупився.

— Що це?..

Вогонь раптом згас.

А десь дуже далеко пролунав знайомий голос:

— Час.

Данаїл обернувся. Нікого. Лише вітер.

Він хотів запитати, хто це сказав, але сон уже почав розсипатися.

Тим часом у реальності над капсулою з'явився новий рядок:

«Відновлення нервової системи — 47%».

Слідом:

«Клітинна регенерація — 63%».

«Відновлення енергетичного балансу — 71%».

І нарешті:

«Деструкція саргічного конструкту — 0,03%».

Процес лише починався.

Данаїл поки нічого не знав.

Не знав, що прокинеться значно сильнішим, ніж був раніше.

Не знав, що його тіло вперше за багато років буде здоровим.

Не знав, що зовсім скоро втратить здатність змінювати свою зовнішність.

І вже тим більше не знав, що підготував йому наставник після пробудження.

Академія.

Патруль.

Виснажливі тренування.

Справжня робота.

Інтенсивне навчання.

Новий статус.

Димитрій Вальтер зовсім не збирався відпускати його назад у колишнє життя.

Данаїл спав.

А Параллеліум тим часом уже почав змінювати його долю.

Усередині капсули тихо спалахнула чергова руна.

Срібляста рідина здригнулася.

Капсула продовжувала працювати.

Залишилося 22 години 11 хвилин.

А потім... почнеться нове життя.

І Данаїл навіть не підозрює, скільки сюрпризів підготував для нього Димитрій Вальтер.