Спочатку:
На сторінку книги
Данаїл повільно розплющив очі.
Кілька секунд він просто лежав, ліниво розглядаючи білосніжну стелю. Потім широко позіхнув, солодко потягнувся всім тілом і сів на ліжку. Погляд неквапливо ковзнув кімнатою.
Білі стіни. Високі шафи зі скляними дверцятами, заставлені ліками та склянками. Масивний дерев'яний комод. Велике дзеркало. Круглий столик із двома стільцями.
Усе виглядало стерильно, спокійно й дивовижно... безпечно.
— Я в одній із Цитаделей Цілителів...
Здогадався він. Десь глибоко всередині ворухнулося невиразне занепокоєння.
Щось було не так. Дуже важливе. Але щойно він намагався вхопитися за цю думку, вона розсипалася, наче дим.
У голові було дивовижно легко. Надто легко. Ні тривог. Ні спогадів. Наче хтось ретельно вимів усі думки. Дивне відчуття.
Зате тіло...
Тіло переповнювала енергія. Хотілося сміятися. Бігати. Співати. Зробити якусь дурницю.
Данаїл несподівано усміхнувся. Без причини. Просто тому, що йому було неймовірно добре. Він одним рухом зіскочив із ліжка. Навіть підстрибнув. Ноги легко торкнулися підлоги, і хлопець раптом пирснув зі сміху.
— Зовсім із глузду з'їхав...
Він кілька разів пройшовся кімнатою, розглядаючи все довкола з дитячою цікавістю. Навіщось зазирнув у порожню шафу. Постояв перед дзеркалом. Потім повернувся до столу.
У цей момент одна з білих стін безшумно відсунулася вбік. До кімнати увійшов незнайомий чоловік в одязі цілителя. Не вітаючись, він поклав перед Данаїлом товсту пачку паперів.
— Підпишіть.
Сказано це було таким тоном, наче йшлося про давно вирішене питання.
— Що саме?
Хлопець розсіяно взяв документи. На секунду йому раптом шалено захотілося підкинути аркуші вгору й подивитися, як вони повільно закружляють кімнатою.
Він навіть усміхнувся цій думці.
«Це вже зовсім ненормально...»
Данаїл обережно поклав папери на стіл і почав крутити в пальцях ручку.
Зосередитися виявилося несподівано важко. Думки розбігалися. Усе здавалося надто радісним. Навіть обличчя незнайомця чомусь виглядало смішним. Хотілося розреготатися йому просто в обличчя. Хлопець насилу стримався.
— Що це за документи?
— Проста формальність. Письмова згода на вже проведену медичну процедуру. Коли вас доставили сюди, ви були непритомні.
Цілитель роздратовано постукав пальцем по останній сторінці.
— Підписуйте.
— Спочатку прочитаю.
Чоловік помітно напружився.
— Не потрібно.
— Чому?
— Тому що це стандартний бланк.
— Тим цікавіше.
Данаїл розгорнув першу сторінку. Усмішка з обличчя співрозмовника зникла.
— У мене пацієнт за дві хвилини.
— Тоді не буду вас затримувати.
Хлопець навіть привітно усміхнувся.
— Прочитаю, підпишу й передам документи через того, кого ви надішлете.
Кілька секунд вони мовчки дивилися один на одного. Веселий настрій Данаїла нікуди не зник. Щоб зосередитися, йому доводилося докладати чималих зусиль. Проте десь глибоко всередині хлопця вже прокидалося знайоме відчуття небезпеки. Колись він уже поставив підпис, не читаючи. Більше такої помилки він повторювати не збирався.
Данаїл перегорнув першу сторінку. Другу. Третю. Рядки стрибали перед очима, не бажаючи складатися в текст. І раптом...
— Що ви робите?!
У голосі цілителя вперше прозвучала справжня паніка.
Данаїл повільно підняв погляд.
— Читаю.
— Це необов'язково.
— Для мене — обов'язково.
Хлопець знову втупився в папери. Саме тому він не побачив, як обличчя чоловіка перекосилося від люті.
Той стрімко вихопив із кишені невелику скляну пляшечку й різким рухом хлюпнув її вміст просто в обличчя Данаїлу. Краєм ока Дан встиг помітити жовту рідину, що летіла в його бік. Тіло відреагувало раніше за свідомість. Він різко відсахнувся.
Краплі завмерли в повітрі. За кілька міліметрів від його очей. Наче наткнулися на невидиму стіну.
— Зілля підкорення волі.
Негучний баритон, але з проникливими, небезпечними сталевими нотками, пролунав біля дверей.
— Ай-ай-ай... Як недобре.
Данаїл обернувся. У дверному отворі справді стояв Димитрій Вальтер, який, вочевидь, увесь цей час перебував тут під невидимістю.
Це він телекінезом зупинив зілля.
Жовта рідина просто в повітрі рушила до наставника й акуратним струменем зібралася у відкриту скляну пляшечку в його руці. Димитрій закрив її та сховав за пояс.
Дивлячись на нього, Данаїл мимоволі подумав, що білосніжний халат цілителя сидить на ньому так само безглуздо, як лицарські обладунки на матерому вовку.
Високий. Міцний. Незворушний. Із холодними сірими очима, що відливали сталлю.
Чомусь саме в цей момент Данаїл відчув величезне полегшення.
«Тепер усе буде добре».
Сам здивувавшись цій думці, він перевів погляд на злочинця без вдачі.
Димитрій продовжував стояти у дверях, повністю перекриваючи прохід своїм могутнім тілом. На губах ловчого з'явилася ледь помітна усмішка. У правій руці коротко спалахнув і згас кристал запису. Він без поспіху прибрав його до кишені халата.
Потім, не зводячи погляду з лікаря, натиснув червону кнопку біля дверей. Пролунав сухий клац. Двері заблокувалися. У кімнаті стало дивовижно тихо. Димитрій неквапливо підійшов ближче. І так само без поспіху витягнув документи з рук Данаїла.
Перегорнув. Хмикнув.
— Цікаво...
Він перегорнув ще кілька сторінок.
— Отже, якщо сирота... якщо темний... значить, одразу на органи.
Ловчий підняв погляд на лікаря.
— Чиє замовлення?
Обличчя цілителя стало білішим за халат.
— Я... я не знаю...
— Невдала відповідь.
— Мене змусили!
— Вірю.
Димитрій майже співчутливо кивнув.
— Я теж віддаю перевагу відвертим розмовам. Особливо в приватній обстановці.
Він кровожерливо усміхнувся.
— Думаю, кімнати для допитів на нижньому рівні Бази Патруля чудово підійдуть.
Злочинець раптом зірвався з місця. Не до дверей. До Данаїла. Мабуть, сподівався взяти його в заручники.
Дан інстинктивно підняв руку. Темна печать оглушення зірвалася з долоні хлопця майже без замаху. Пролунав глухий удар. Тіло лікаря безвольно обм'якло й упало на підлогу.
Димитрій важко зітхнув.
— Обережніше.
Він подивився на розпростертого на підлозі злочинця.
— Якщо перетвориш його на овоч, він уже не назве мені імен постійних замовників. Ловив цю обережну тварюку більше місяця...
— Я не навмисно.
— Знаю.
Димитрій уже опустився біля непритомного чоловіка. Два пальці лягли тому на шию. Пульс. Є. Ловчий задоволено кивнув.
— Житиме. На жаль для нього.
Він витяг із кишені тонкий сріблястий амулет, защепнув його на шиї злочинця і, торкнувшись вигравіюваного символу, коротко промовив:
— База Патруля. Слідчий ізолятор.
Тіло чоловіка огорнуло блакитнувате сяйво. За мить воно зникло разом із полоненим злочинцем.
Димитрій ще раз перегорнув папери, затримавшись на останній сторінці.
— Вісім органів...
Він тихо усміхнувся.
— Непоганий апетит.
Данаїл підійшов ближче.
— То що це було?
Ловчий простягнув йому один із аркушів.
— Добровільна згода на донорство.
Хлопець пробігся поглядом по рядках. У міру читання усмішка зникала з його обличчя.
— Добровільна...
— Саме так.
— Але...
Він швидко перегорнув ще кілька сторінок. На кожній значилася чергова згода.
Нирка. Легеня. Частина печінки. Кістковий мозок. Рогівка. Кровотворні тканини. Ще дві позиції.
Данаїл повільно підняв очі.
— Вони збиралися розібрати мене на частини...
— Причому винятково за документами.
Димитрій забрав папери назад.
— Після твого підпису все виглядало б цілком законно.
— Навіть якби я помер?
— Особливо якби помер.
Кілька секунд Данаїл мовчки дивився в підлогу. Потім запитав:
— Ти ж навмисно вивів його на мене?
— Не зовсім.
Вальтер акуратно склав документи.
— Я лише переконався, що до нього дійде інформація-наживка про появу в Цитаделі темного сироти без родичів і без захисту в рамках державної програми. І він клюнув. Щоправда, швидше, ніж я розраховував.
Ловчий злегка знизав плечима.
— Іноді людська жадібність працює краще за будь-яку оперативну комбінацію.
— Виходить... ти використав мене, як приманку?
— Виходить.
Димитрій навіть не спробував пом'якшити відповідь.
— Зате тепер є запис, документи, зілля підкорення і сам виконавець.
Він поплескав по кишені халата, де лежав кристал запису.
— Ланцюг нарешті почав розплутуватися.
Хлопець закотив очі.
— Здається, ти використовуєш усіх навколо у своїх розслідуваннях.
— Не всіх.
— Тільки тих, хто трапився під руку?
— Тільки тих, кого можу захистити.
Відповідь прозвучала настільки впевнено, що Данаїл не одразу знайшовся, що сказати. Він лише тихо пирхнув.
— Втішив.
Димитрій тим часом підійшов до однієї з шаф. За скляними дверцятами рівними рядами стояли ампули, бульбашки та шприци.
Він упевнено дістав кілька препаратів. Поклав їх на стіл. Розкрив упаковку одноразового шприца.
— Як почуваєшся?
— Дивно.
— Наскільки дивно?
Данаїл замислився.
— Надто добре.
— Детальніше.
— Наче...
Він зам'явся.
— Наче мені десять років і попереду найщасливіший день у житті. Хочеться бігати. Стрибати. Сміятися. Обіймати всіх підряд. Навіть тебе.
Останню фразу він промовив цілком серйозно. І тут же насупився.
— Ні... це вже точно ненормально.
Димитрій тихо усміхнувся.
— Саме так.
Він набрав прозору рідину в шприц. Легким рухом випустив бульбашку повітря з голки.
— У тебе побічний ефект повної регенерації.
— Який саме?
— Після відновлення у пацієнтів надзвичайно високий рівень ендорфінів та інших нейромедіаторів. Організм святкує власний порятунок.
— Тому мені так весело?
— Так.
— І тому той тип вирішив підсунути папери саме зараз?
— Так.
— А потім збирався...
— Зробити ін'єкцію.
Димитрій показав одну з невеликих ампул.
— Цей препарат знімає ейфорію й одночасно підвищує навіюваність. Він розраховував, що ти навіть не згадаєш, що підписував.
Данаїл помовчав. Потім тихо сказав:
— Яка мерзота...
— Згоден.
Ловчий указав на стілець, поплескав по його спинці й вимогливо наказав:
— Сідай. Вколю його тобі, щоб прийшов до тями.
Дан нічого іншого від наставника й не очікував. Він сів, закотив рукав і простягнув руку.
— Коли вже, мій особистий сталкер-цілителю.
— Уже.
Данаїл навіть не відчув уколу у плече. Минуло кілька секунд. Веселий безтурботний стан почав розчинятися. Наче ранковий туман під променями сонця. Думки стали яснішими. Дихання — рівнішим. Він моргнув. Ще раз.
І раптом нарешті помітив... У ньому багато що змінилося. Кардинально. Коли останні відлуння штучної ейфорії остаточно розчинилися, Данаїл раптом похмурився.
Усе було... надто правильно.
Він поворушив плечима. Нічого не хруснуло.
Стиснув і розтиснув пальці. Рухи виявилися дивовижно точними, плавними, наче тіло заздалегідь знало, що він збирається зробити.
Данаїл обережно провів долонею по лівому боці. Там, де раніше після кожного різкого руху тягнув старий шрам... Нічого.
Він завмер. Потім поспіхом обмацав ребра. Живіт. Плече. Шию.
Наче намагався переконатися, що все це йому не здається.
— Це...
Він урвався. Навіть власний голос звучав інакше. Глибше. Чистіше. Без ледь помітної хрипоти, до якої він давно звик і вже перестав звертати увагу.
Данаїл повільно підняв голову. Дзеркало. Він майже бігцем підійшов до нього. І завмер. Кілька довгих секунд просто дивився на своє відображення.
— Це...
Із дзеркала на нього дивився той самий попелястоволосий хлопець із сіро-зеленими очима п'ятнадцяти років.
І водночас — зовсім інший.
Зникла болісна худорлявість. Обличчя стало ніби дорослішим, чіткішим. Вилиці окреслилися різкіше, зникла нездорова блідість. Шкіра виглядала рівною та живою. Навіть волосся здавалося густішим.
Він обережно торкнувся власної щоки. Відображення повторило рух.
— Не може бути...
Хлопець повернувся боком. Плечі стали ширшими. Спина — прямішою. Під тонкою лікарняною сорочкою вгадувалися м'язи, яких раніше в нього не було. Він недовірливо підняв тканину. Побачив прес на животі. Жодного старого шраму, залишеного тварюками Пустки. Наче останні два роки він провів без пригод.
— Це...
Він знову потер шкіру долонею.
— Це справді я?
Димитрій, який увесь цей час мовчки з усмішкою спостерігав за ним, відповів:
— Так.
— Але...
Данаїл ніяк не міг відвести погляду від відображення.
— Як?
Він повернувся до ловчого. В очах змішалися розгубленість, недовіра й майже дитяче захоплення.
— Як ти взагалі це зробив?
— Я?
На обличчі Димитрія промайнула ледь помітна усмішка.
— Я б не став приписувати собі такі заслуги.
Він викинув використаний шприц у контейнер для утилізації.
— Це робота Капсули Регенерації.
— Просто... капсули?
— Не просто.
Він притулився склав руки на грудях та почав пояснювати.
— Капсула повністю сканує організм, визначає його еталонний стан, а потім поступово замінює пошкоджені тканини новими. Не лікує симптоми, а буквально переписує тіло.
— Переписує...
— Усі рубці, неправильно зрощені кістки, наслідки інфекцій, хронічні запалення, внутрішні пошкодження, приховані дефекти, порушення обміну речовин...
Він почав загинати пальці.
— Зір. Слух. Зуби. Суглоби. Судини. Легені. Печінка. Шкіра. Волосся.
— Навіть...
— Навіть це.
Димитрій кивнув, вгадавши запитання.
— Організм повертається до стану, який був би в здорової людини.
Данаїл знову подивився в дзеркало.
— Отже...
Він повільно усміхнувся. Зовсім трохи.
— Таким я... мав стати?
— Приблизно.
— Нічого собі...
Кілька секунд він мовчав. Потім несподівано примружився. Окинув поглядом власні плечі. Груди. Руки. Знову подивився на Димитрія.
І приречено зітхнув.
— І ти, звісно, не зміг упустити можливість...
Ловчий запитально підняв брову.
— ...щоб мене не відгодувати.
Димитрій незворушно знизав плечима.
— Дистрофія не прикрашає навіть дуже талановитих темних.
— Так і знав.
— Крім того, організму потрібен був будівельний матеріал.
— Можна було залишити мене худим?!
— Можна.
— Але?
— Мені не захотілося.
Данаїл закотив очі.
— Яка несподіванка.
— Зате тепер тебе не здме першим сильним поривом вітру.
— Дякую. Дуже передбачливо.
— Завжди будь ласка.
Кілька секунд у кімнаті знову панувала тиша. Данаїл ще раз подивився в дзеркало. Тепер уже уважніше. Без колишнього захвату. Він раптом зрозумів, що вперше за довгі роки дивиться на власне відображення... без неприязні. Без бажання відвернутися. Без відчуття, що бачить виснаженого, вічно голодного підлітка, якому життя завинило надто багато. Він повільно видихнув. Повернувся до Димитрія. І цілком серйозно сказав:
— Дякую.
Без звичної іронії. Без жартів. Димитрій зустрівся з ним поглядом. Мовчки кивнув і раптом хитро усміхнувся:
— Нема за що. Це все заради того, щоб прямо із завтрашнього дня ми змогли повернутися до твоїх тренувань. Одне ти й так уже пропустив, поки відсипався в капсулі.
Почувши це, Данаїл приречено заплющив очі.
— Ось як? І чому я зовсім не здивований?
На губах Данаїла сама собою з'явилася кривувата усмішка. Димитрій незворушно знизав плечима.
— Твоє друге повноліття вже не за горами. Часу на підготовку залишилося не так багато. Тож... якщо подумати, та віверна з Пустки зробила нам велику послугу.
Данаїл кілька секунд мовчки, з шоком дивився на нього. Потім повільно кивнув і промовив:
— Ага. Як вдало, що мене розірвала віверна. Ти зумів зібрати цей пазл і вчасно підметушився з Капсулою Регенерації... Як же мені пощастило.
Сарказм у його голосі прозвучав настільки густо, що його можна було різати ножем. Димитрій задумливо схилив голову набік.
— Формулювання, безумовно, суперечливе.
— Хіба?
— Я б віддав перевагу варіанту: «Мені виключно не пощастило зустріти голодну віверну. Але дуже пощастило з тим, що мій наставник — неперевершений цілитель».
Данаїл тихо пирхнув.
— Скромність — явно не твій головний недолік.
— Звісно. Інакше я не був би настільки хорошим у своїй роботі.
Хлопець лише похитав головою.
— Безнадійний випадок...
— Це взаємно, — цілком серйозно відповів Димитрій. — Тому завтра о сьомій твій ранок почнеться з тренувального майданчика.
— О сьомій?!
— Саме так.
— Здається, Капсула Регенерації все-таки щось зіпсувала.
— Що саме?
— Вона відновила моє тіло... але зовсім не захистила мене від тебе.
Димитрій раптом усміхнувся і зазначив:
— Як же приємно знову сперечатися з тобою, Даню. Бачити тебе живим, а не напівмертвим.
Данаїл глибоко зітхнув і поділився своїми побоюваннями:
— Сперечатися, може, і добре. А я от думаю, мені не можна втрачати свідомість у твоїй присутності. Бо коли я прокидаюся... спочатку твоя мітка, потім замість нейтральної — темна санергія, тепер це... Такими темпами наступного разу я отямлюся саргисом проклятої крові...
— Мені подобається твій прогноз, — усміхнувся Вальтер.
— Ще б він тобі не подобався...
І тут Данаїл помітив дещо ще. Його праве передпліччя було вкрите татуюваннями печатей, які мали б бути приховані під личиною...
— Це що таке? Що з личиною? Я її не відчуваю і більше не керую нею. Вона руйнується, — здивовано сказав він і підозріло подивився на наставника. — Твоїх рук справа?
— Звісно. Вона тобі більше не потрібна. Тобі зараз значно важливіше дізнатися правду про себе...
Данаїл обурено подивився на нього й промовив:
— Любиш ти вирішувати за мене. З нею, взагалі-то, було дуже зручно переміщатися світами Паралеліума й залишатися непомітним...
Димитрій усміхнувся й продовжив його думку:
— Ага. Влипати в різні незаконні історії. І працювати Зламником. Ні! Перед твоїм повноліттям та остаточним переродженням ми знімемо прокляття. Для цього треба знати, який саме дар ми збираємося звільнити. Личина заважає.
Данаїл ще трохи подумав, знизав плечима й заявив:
— Гаразд. Не бачу сенсу говорити про личину після того, як ти почав її руйнувати. До біса її.
Димитрій примружився:
— Ти втомився від неї?
— Втомився ховатися.
Димитрій усміхнувся, подумавши про те, чого хлопець іще не знає. Скільки змін на нього чекає...
— Більше не доведеться, — багатозначно промовив наставник.
Данаїл подивився на нього з підозрою. Замислився, що могли означати ці слова. І тільки тепер нарешті усвідомив, що саме збентежило його на початку всіх цих подій, одразу після пробудження.
— Цитадель... Призма...
Данаїл завмер. Злякався. Обличчя стрімко зблідло.
— Призма!
Він різко підняв голову. Очі розширилися від жаху.
— Скільки... скільки я вже тут?
— Трохи більше доби, — спокійно відповів Димитрій.
— Доби?..
Данаїл судомно видихнув.
— І що ж... за цей час мною ніхто не цікавився?
Питання прозвучало нарочито недбало, але в голосі виразно чулося напруження. Старший і молодший саргиси зустрілися поглядами. І за незворушним виразом Вальтера Дан одразу зрозумів. Він знає. Все знає.
— Цікавилися, — підтвердив Димитрій.
— Отже... ти вже в курсі?
— В курсі.
— І?
— Міг би й сам мені все розповісти. Як я тепер розумію... ще тоді, у моєму замку, коли я привів тебе оглянути Печатку. Був же зручний момент?!
— Ну, вибач. Я якось звик тримати в секреті, що мені загрожує заслання на Кальветтові рудники.
Данаїл нервово потер шию. Димитрій нарешті вирішив його заспокоїти:
— Перестань нервувати. Я домігся перегляду твоєї справи.
Данаїл із недовірою подивився на свого наставника, очікуючи продовження. Димитрій не став тягнути з відповіддю:
— Заслання на рудники скасували.
Хлопець із полегшенням видихнув. Але легше йому стало лише на мить.
— Швидко.
Він підозріло примружився.
— І ти вже знаєш, чим же його замінять?
Димитрій подивився на годинник.
— Знаю.
— І?
— Розповім трохи пізніше.
Він кивнув у бік тумбочки.
— Переодягнися.
Тільки тепер Данаїл помітив, що на ній лежить акуратно складений одяг. Чорні штани. Темно-сіра сорочка. Легка куртка. Поруч із тумбочкою стояли високі черевики. Хлопець без зайвих питань стягнув лікарняну піжаму.
— Треба ж... Не форма Патруля.
Зазначив Данаїл не без іронії й натягнув поверх сорочки куртку. Поправив комір.
— Хоча відрізняється від неї лише тим, що в цьому можна з'явитися в товаристві, не лякаючи оточення гербом на спині та погонами Патруля на плечах.
— Лякається лише той, хто ховається від закону, — пирхнув Димитрій.
Данаїл оглянув переодягненого себе. Ще учора темний одяг зробив би його візуально ще тоншим, ще стрункішим. Після змін, що їх принесла Капсула Регенерації, навіть у чорному одязі він виглядав набагато об'ємнішим.
— Скільки ж ваги ти мені додав?
Переодягнувшись, Данаїл продовжив із цікавістю себе розглядати, звикаючи до нового тіла.
— До твоїх сорока восьми ще дванадцять кілограмів. Тепер у тебе нормальна вага для хлопця твого зросту, яку, до речі, треба підтримувати... Ходімо, час тебе нагодувати, — покликав його Димитрій, прямуючи до виходу з палати.
— Дивно, що ти так довго про це мовчав, — пробурмотів собі під ніс Данаїл, усміхнувшись, і поспішив за наставником.
***
Вони йшли світлими коридорами Цитаделі до ліфта, щоб спуститися ним на мінус перший поверх, до їдальні.
Данаїл із цікавістю, але насторожено озирався, ніби готовий був будь-якої секунди зірватися з місця. Наче чекав, що хтось зараз окликне його й скаже, що він не має права тут перебувати.
Надто вже незвично йому було йти слідом за наставником серед натовпу, не ховаючись від демонів, Патруля, ДРЕЗу... наче всі світи оголосили на нього полювання.
Студенти, цілителі, пацієнти проходили повз, розслаблено, без поспіху. Їм явно не було діла до Данаїла. У них свої проблеми, плани, робота. Данаїл розумів це й навіть устиг трохи позаздрити спокійному плину їхнього життя...
Єдиний із їхньої пари, на кого перехожі звертали увагу, відриваючись від своїх розмов і переводячи погляди, — його наставник.
Димитрія тут, вочевидь, добре знали.
З ним віталися, йому кланялися на знак привітання та поваги, проводжали допитливими поглядами...
— Даню, залиш ці формальності. Іди поруч, — раптом попросив Димитрій.
Данаїл тільки тепер зрозумів, що йде позаду наставника з боку правого плеча, витримуючи дтстанцію у два кроки, як і належить учневі...
Він виконав прохання Димитрія, промовивши:
— Хочеш бачити мене хоча б боковим зором?
— Саме так.
— Настільки боїшся втратити?
— Боюся, — легко визнав наставник.
І Данаїл відчув, як у грудях з'являється тепле почуття. Надто вже приємно усвідомлювати, що він усе ж комусь потрібен у безлічі світів Паралеліума.
— Ти надто напружений... — зауважив Димитрій.
— Я надто звик перебувати за межею закону, щоб йти цими коридорами вільно... Здається, будь-якої миті з натовпу хтось крикне: «Стояти. Ви заарештовані!»
Димитрій усміхнувся.
— Вважається, що Призму неможливо обдурити. Але ти це якось зробив. Умудрився шантажувати мене просто в Цитаделі.
— Наскільки я пам'ятаю, мій шантаж і моя зброя слабо тебе вразили...
— Дуже сильно зацікавили, Даню. Як ти проник сюди тоді, не потрапивши до рук ДРЕЗу?
— Без Ірлі не вийшло б, — сказав Данаїл і за звичкою торкнувся правого зап'ястя, де мав бути його авторський браслет-артефакт, але пальці намацали лише порожнечу.
— Де він, до речі?
— Під час операції мені довелося його зняти. Та й у Капсулі він тобі не був потрібен, а зараз...
— Ти просто про нього забув?! — здогадався Данаїл, посміхнувшись.
— Поверну, коли дістанемося додому, — з легким збентеженням пообіцяв Димитрій.
***
Їдальня Цитаделі зовсім не була схожа на лікарняну. Швидше нагадувала затишний сімейний ресторан. У повітрі пахло свіжою випічкою, травами й чимось настільки апетитним, що шлунок Данаїла негайно нагадав про себе.
Неголосно. Але дуже виразно. Хлопець ніяково кашлянув. Димитрій зробив вигляд, що нічого не почув.
Вільних столиків було небагато. Один стояв біля вікна. Другий — біля декоративного фонтану. Третій — у тихому кутку. Данаїл упевнено попрямував до столика біля вікна. І вже збирався сісти, коли поруч безшумно виникла літня пані у величезному капелюсі.
— Молодий чоловіче.
Вона усміхнулася так мило, що стало страшно.
— Взагалі-то це місце я зайняла п'ять хвилин тому.
— Але...
Данаїл розгублено подивився на абсолютно порожній стіл.
— Тут же нікого немає.
— Звісно.
Жінка вказала на мініатюрну сумочку, що лежала на стільці.
— Хіба ви не бачите?
Хлопець винувато підняв руки.
— Вибачте...
Вони відійшли. Наступний столик виявився вільним... Рівно до того моменту, як з-під нього поважно виповз величезний пухнастий кіт сріблястого забарвлення.
Тварина зміряла Данаїла поглядом. Неквапливо застрибнула на диван. Згорнулася клубком. І демонстративно заплющила очі.
— Здається...
Данаїл подивився на Димитрія.
— Нас знову випередили.
— Безсумнівно.
— Будемо сперечатися?
— Із котом?
— Ну так.
— Не раджу.
— Чому?
— Судячи з виразу його морди, він уже переміг.
Данаїл пирснув зі сміху. Зрештою вони влаштувалися за невеликим столиком у дальньому кутку. Щойно офіціант приніс меню, Дан відкрив його... І майже одразу насупився.
— Крем-суп із...
Він запнувся.
— Що таке пастернак?
Перегорнув сторінку.
— Томлена...
Ще одне незнайоме слово. Наступна сторінка. Ще гірше. За хвилину він приречено закрив меню.
— Цікаво, а бургери тут продають?
Меню миттєво зникло з його рук. Димитрій навіть не намагався приховати легкого роздратування.
— Звісно, Даню.
Він втомлено потер перенісся.
— Після того як тебе щойно повністю регенерували, треба негайно почати засмічувати організм шкідливою їжею.
Він виразно подивився на вихованця.
— Саме для цього я привів тебе сюди, а не в придорожню забігайлівку.
— А раптом мені хочеться перевірити, наскільки смачні тут бургери?
— Не хочеться.
— Звідки така впевненість?
— Тому що думати за тебе в питаннях харчування сьогодні буду я.
Димитрій повернувся до офіціанта.
— Спочатку принесіть асорті закусок. Запечений козячий сир із медом та горіхами, хрусткі овочеві чипси з батату й пастернаку, а також брускети з лісовими грибами та вершковим сиром.
— Так, пане
— І салат.
Димитрій на мить замислився.
— Теплий салат із карамелізованою грушею, копченим сиром, волоськими горіхами та гранатовою заправкою.
Офіціант схвально кивнув і швидко записав замовлення.
— Потім два крем-супи із запеченого пастернаку з білими грибами. І томлену телятину в соусі з лісових трав із молодою картоплею та овочами.
Перо офіціанта продовжувало швидко ковзати блокнотом.
— На десерт — сирний мус із лісовими ягодами та медовою карамеллю.
— Напої?
— Великий чайник трав'яного чаю. І графин води з м'ятою та цитрусами.
— Буде виконано.
Коли офіціант відійшов, Данаїл важко зітхнув.
— Навіть бургер оплакати не дали...
— Переживеш.
— Не впевнений.
— Тоді можеш написати йому прощального листа.
— Бургеру?
— Звісно.
— А квіти на могилу приносити можна?
— Тільки якщо вони будуть із броколі.
Данаїл подивився на наставника зі справжнім жахом.
— Це жорстоко.
— Ні. Жорстоко — годувати організм, що відновлюється, смаженою котлетою між двома булочками.
— Іноді мені здається, що цілителі отримують задоволення від чужих страждань.
— Іноді?
— Гаразд. Часто.
За кілька хвилин на столі з'явилися перші страви. Данаїл із підозрою подивився на закуски й крем-суп. Обережно спробував. Завмер. Спробував ще раз. Потім мовчки взяв ложку вже цілком упевнено.
На той час, коли принесли гаряче, тарілка була ідеально чистою. Телятина зникла ще швидше. Салат. Закуски. Десерт теж протримався недовго.
Димитрій теж обідав і з мовчазним схваленням спостерігав за тим, що відбувається.
Потім промовив:
— Бургери... Треба ж було таке вигадати.
Він задумливо похитав головою.
— Мабуть, спочатку доведеться прищепити тобі кулінарний смак.
Данаїл насторожився.
— А потім?
— Продовжу вчити тебе готувати.
— Навіщо?
— Щоб думки про фастфуд викликали в тебе лише огиду.
Данаїл кілька секунд мовчки дивився на нього. Потім поділився своїми спостереженнями:
— Я так розумію... наставництво у твоєму виконанні — це коли людина приходить до тями після регенерації, а через добу їй уже складають графік тренувань, меню правильного харчування та навчальний план із кулінарії?
Димитрій незворушно відпив чаю.
— Саме так.
— Залишилося тільки з'ясувати, у який момент мого життя з'явився пункт «добровільно погоджуюся з усіма рішеннями Димитрія Вальтера».
— Його не буде.
— Справді?
— Добровільність у твоєму випадку — величина вкрай ненадійна.
Данаїл тихо розсміявся.
— Чесно кажучи... саме такої відповіді я чомусь і очікував.
Димитрій раптом задумливо запропонував:
— Може, замовити тобі ще парочку десертів?
Данаїл підозріло подивився на нього й поцікавився:
— Ти продовжуєш мене відгодовувати?
— Не думав про це. Ти так швидко все з'їв, що мені здається, ти не наївся... Після регенерації організм завжди потребує калорій.
Данаїл задумався.
— Я наївся. Але солодощі... я не так уже часто їх їв у своєму житті. Я б хотів.
Почувши це, Димитрій упевнено взяв меню, відкриваючи його.
— Тоді точно треба спробувати. Завтра на тренуванні відпрацюєш.
***
Димитрій саме зробив ковток чаю, коли підвішений на грудях амулет зв'язку коротко завібрував. Він кинув погляд на символ, що спалахнув. Ледь помітно скривився.
— М-да... Як невчасно.
Торкнувся амулета. Кілька секунд мовчки слухав.
— Зрозумів. Зараз буду.
Світіння згасло. Димитрій важко зітхнув і підвівся.
— Начальство.
У його голосі прозвучало стільки щирого жалю, що Данаїл мимоволі усміхнувся.
— Мені потрібно відійти хвилин на десять. Не загубишся?
Хлопець здивовано подивився на нього.
— Жартуєш?
Він обвів поглядом стіл.
— Куди я подінуся?
Перевів погляд на офіціантку, яка саме прямувала до них, обережно несучи тацю.
— Та й взагалі...
На губах з'явилася задоволена усмішка.
— Мені зараз несуть десерти, яких я жодного разу в житті не куштував.
Він помовчав і з підкресленою приреченістю додав:
— Та й із твоєю присутністю в моєму житті я вже, здається, остаточно змирився... наставнику.
Останнє слово прозвучало з легкою насмішкою. Офіціантка зупинилася біля столу. Перед Данаїлом з'явилися три невеликі десерти. Повітряний чізкейк із ягідним соусом. Невелике шоколадне тістечко. І тістечко-безе з кремом та фруктами. Слідом поставили високий запітнілий келих густого персикового соку з м'якоттю. Данаїл проводив тацю таким поглядом, наче в цей момент у світі не існувало нічого важливішого.
Димитрій усміхнувся.
— Я швидко.
— Іди вже.
Хлопець навіть не подивився на нього.
— Не заважай людині знайомитися з високою кухнею.
Ловчий тихо хмикнув і попрямував до виходу.
Данаїл узяв ложечку. Обережно відділив шматочок чізкейка. Поклав до рота. Завмер. Кілька секунд сидів абсолютно нерухомо. Потім повільно заплющив очі.
— Оце... справді смачно.
Він із повагою подивився на десерт.
— Тепер розумію, навіщо люди ходять до ресторанів.
***
Насолодитися самотністю йому, однак, не дали.
— Данаїл... Лучезарний?
Голос прозвучав невпевнено. Наче його власник сам сумнівався, що знайшов потрібну людину.
Хлопець неохоче відсунув від себе недоїдений чізкейк і підняв голову. Перед столиком стояв чоловік років сорока. Середнього зросту. Каштанове волосся. Коротка акуратна стрижка. Сірий дорогий костюм. Темний дипломат у руці.
Карі очі уважно вивчали Данаїла. Причому вираз обличчя незнайомця виявився настільки промовистим, що Дан мимоволі усміхнувся. Той явно очікував побачити когось іншого. Вищого. Міцнішого. Небезпечнішого. А побачив перед собою звичайного підлітка, який із апетитом їсть солодощі. Майже домашня сімейна картина...
— Так.
Данаїл спокійно зустрів його погляд.
— Ви чимось здивовані?
Чоловік наче отямився.
— Та так...
Він злегка кашлянув.
— Не звертай уваги.
Не чекаючи запрошення, поставив дипломат біля стільця й спокійно сів навпроти.
— Можеш звертатися до мене Микола Сергійович.
Він простягнув руку.
— Представник ДРЕЗу у твоїй справі.
Данаїл відповів на рукостискання. Міцне. Впевнене. Зовсім не чиновницьке.
— Мене цікавлять події дворічної давнини.
Микола одразу перейшов до справи.
— У всіх подробицях.
Він поклав на стіл невеликий прозорий кристал запису.
— Можеш розповідати все, як було. Від твоїх слів уже нічого не залежить. Але вони стануть одним із головних доказів.
Данаїл здивовано моргнув.
— Отже...
Він перевів погляд на двері, за якими зник Димитрій.
— Це з вами в нас призначена зустріч?
— Зі мною.
— Може, тоді дочекаємося мого наставника?
Микола похитав головою.
— Не бачу необхідності.
Він ледь помітно усміхнувся.
— Ми з Димитрієм уже все обговорили. Тепер черга за тобою.
Кілька секунд Данаїл мовчав. Потім важко зітхнув.
— Гаразд...
Він зробив ковток соку. Наче збираючись із думками.
— Після того, як Фелікс Лучезарний зник, я залишився зовсім сам. Роботи не було. Грошей теж. Я тоді був надто впевнений, що дорослі люди не стануть обманювати підлітка.
На останній фразі він невесело усміхнувся.
— Помилився.
Микола мовчки слухав. Не перебиваючи.
— Одна людина запропонувала мені роботу. Хорошу зарплату. Житло. Навчання. Я підписав трудовий договір, скріпив його своєю саргією, навіть не дивлячись. Думав, мені пощастило. Виявилося...
Він на секунду замовк.
— Я продав себе в рабство.
Голос прозвучав дивовижно спокійно. Наче йшлося вже не про нього.
— Мене тримали під землею. Працював майже без відпочинку. Коли зрозумів, що за порушення контракту мене відправлять на Кальветтові рудники, змирився. Вирішив відпрацювати весь термін.
Він гірко усміхнувся.
— Не вийшло.
— Чому?
— Тому що демони почали полювання на саргисів рун. Мене шукали в першу чергу, оскільки я був учнем Майстра, якого вони викрали... і знайшли.
Данаїл мимоволі потер місце шраму на зап'ясті, який колись залишився після тієї ночі, але після регенерації його вже не існувало.
— Однієї ночі демони-виконавці прийшли за мною. Мені вдалося втекти. Дивом. Однак після втечі мій... господар одразу розірвав договір. Виставив штрафні санкції. Таку суму я не заробив би й за кілька життів.
Микола мовчки кивнув.
— Після цього мене почали шукати вже двоє.
Він підняв два пальці.
— Демони. І ДРЕЗ.
— Чому не прийшов до ДРЕЗу сам?
Данаїл тихо розсміявся.
— Прийшов.
Інспектор здивовано подивився на нього.
— У якому сенсі?
— У прямому. Коли мене майже одночасно схопили і демони, і ваші співробітники... Я сам вийшов до ДРЕЗу. Вирішив, що державна в'язниця безпечніша за демонічний полон.
Він ненадовго замовк.
— Тоді я ще вірив, що мене хоча б вислухають. Що знайдуть законний спосіб відпрацювати борг. Що розберуться. Замість цього...
Хлопець знизав плечима.
— Суд повністю підтримав мого колишнього роботодавця. І виніс вирок у вигляді чотирьох років каторги.
— Тому ти втік?
— Так.
— Розумів, що втеча збільшить термін?
— Звичайно.
— Тоді чому?
Данаїл уперше за всю розмову подивився Миколі прямо в очі.
— Хіба не очевидно? Тому що на рудниках я б помер. Краще вже жити в бігах, ніж спокійно йти на смерть.
За столом запала тиша. Микола повільно кивнув. І вперше за весь час розмови подивився на хлопця зовсім інакше. Не як на фігуранта справи. Як на людину.
Кілька секунд Микола мовчав. Потім торкнувся пальцем записувального кристала, перевіряючи, чи той продовжує працювати. М'яке блакитне світіння підтверджувало запис.
— Після втечі ти одразу пішов у Пустку?
— Не одразу.
Данаїл похитав головою.
— Спочатку намагався переховуватися в містах. Міняв документи. Підробляв, де доводилося. Але довго це тривати не могло. Демони не відставали. ДРЕЗ — теж.
Він невесело усміхнувся.
— У якийсь момент я зрозумів, що бігаю по колу. Тоді один контрабандист розповів мені про Пустку. Сказав, що туди не сунуться ні люди, ні демони. Зрештою помилився лише наполовину. Димитрій Вальтер сунувся...
— І ти ризикнув.
— А що мені залишалося?
Микола задумливо кивнув. Ще кілька секунд вивчав Данаїла. Потім несподівано запитав:
— А як вийшло, що типовий саргис рун, який працює нейтральною санергією, раптом став темним?
Данаїл спокійно витримав його погляд.
— Ніяк.
— Тобто?
— Я завжди був темним.
Микола здивовано підняв брови.
— Просто ретельно це приховував.
— Усі ці роки?
— Усі. А потім з'явився Вальтер...
Микола з розумінням та усмішкою кивнув. Він, як ніхто інший, знав, як його друг може перевернути світ із ніг на голову... Або навпаки. Залежно від того, як подивитися. Він торкнувся записувального кристала. Світіння згасло. Микола прибрав артефакт до внутрішньої кишені піджака.
— Дякую.
— І це все?
— Для слідства — так. Далі чекаємо твого наставника.
Данаїл уже було полегшено видихнув, але тут же схаменувся.
— Зачекайте.
Інспектор запитально подивився на нього.
— Ви ж так і не сказали...
Хлопець трохи подався вперед.
— Що тепер буде зі мною?
На обличчі Миколи з'явилася загадкова усмішка.
— Діма буде дуже незадоволений, якщо я відповім на це питання в його відсутність.
Він задумливо потер підборіддя.
— Але...
В очах промайнув пустотливий вогник.
— Надто вже цікаво подивитися на твою реакцію.
Данаїл насторожився.
— На яку саме?
— На ту, що настане після моєї відповіді.
Він витримав невелику паузу.
— Димитрій збирається взяти тебе спочатку стажером, а потім — помічником у свою оперативну групу.
Данаїл кілька секунд просто дивився на нього. Не кліпаючи. Потім повільно перепитав:
— Стажером?..
— Саме так.
Хлопець недовірливо усміхнувся.
— Який із мене стажер Патруля?
Він похитав головою.
— Я хороший техносаргис. Артефактор. Інженер. Але оперативник?.. Ні. Це точно не про мене.
— Кумедно.
Микола схрестив руки на грудях.
— Коли я побачив тебе, подумав приблизно те саме.
— Ось бачите.
— Однак є одна проблема.
— Яка?
— Димитрій категорично зі мною не згоден.
Інспектор усміхнувся.
— Він упевнений, що через пів року ти зможеш пройти атестацію.
— Через...
Данаїл мало не вдавився соком.
— Пів року?
— Так.
— Зачекайте...
Він нервово розсміявся.
— Я правильно зрозумів?
— Перевіримо.
— Через шість місяців я маю скласти іспити, які зазвичай складають...
— Студенти третього курсу Академії Стражів Порядку. Цілком правильно.
Микола спокійно закінчив фразу. Данаїл повільно поставив келих на стіл.
— Це неможливо.
— Згоден.
— Тоді...
— Саме це я й сказав Димитрію.
Микола розвів руками.
— На мою думку, він надто самовпевнений.
— Згоден.
— Але, — продовжив інспектор, — переконати його не вдалося.
Він уважно подивився на Данаїла.
— Твій наставник вважає інакше.
Данаїл мовчав. Думки гарячково змінювали одна одну. Академія. Патруль. Бойова група. І лише пів року, щоб усього навчитися. Усе це здавалося настільки далеким від його життя, що те, що відбувається, починало скидатися на чийсь дуже дивний жарт.
— А...
Він нарешті підняв погляд.
— А якщо я провалю атестацію?
Микола відповів не одразу. Наче навмисно витримував паузу.
— Не хвилюйся. На рудники ти вже не потрапиш.
Він усміхнувся. Але чомусь ця усмішка не принесла Данаїлу полегшення. Навпаки. Виникло неприємне відчуття, що інспектор навмисно недоговорює. І замовчує щось дуже важливе. Данаїл уже збирався поставити нове запитання...
— Затримали.
Тихий рівний голос, наче відлитий зі сталі, змусив обох обернутися. Димитрій Вальтер підійшов до столика й зайняв своє місце. Він побіжно подивився спочатку на Миколу. Потім на Данаїла. Напруга між ними була майже відчутною. Ловчий важко зітхнув.
— Ніку...
Він примружився.
— Що ти вже встиг натворити?
Димитрій окинув поглядом стіл, помітив так і не тронуті десерти й зазначив:
— Ще й залишив хлопця без солодкого.
Інспектор невинно усміхнувся. Відповісти, однак, не встиг.
— Нічого особливого.
Данаїл випередив його. Він свердлив очима Димитрія.
— Просто розповів мені, чим саме ти збираєшся замінити каторгу.
Вальтер повільно заплющив очі. Наче подумки порахував до трьох.
— Ясно...
Потім знову подивився на друга.
— Нік.
— Що?
— Погуляй десь хвилин п'ятнадцять.
Інспектор здивовано підняв брови.
— Думаєш, вистачить?
Він виразно подивився на Данаїла. Потім знову на Вальтера.
— Не розумію я тебе.
У його голосі вперше зникла іронія.
— Йому ж можна знайти десяток інших місць. Лабораторія. Артефакторика. Дослідницький відділ.
Він знизав плечима.
— Навіщо настільки все ускладнювати?
— Раз не розумієш...
Димитрій із металом зустрів його погляд.
— Значить, не треба було втручатися.
Кілька секунд чоловіки мовчки дивилися один на одного. Потім Микола важко видихнув.
— Гаразд.
Він підвівся.
— За п'ятнадцять хвилин повернуся.
— Саме так.
Підхопивши дипломат, інспектор попрямував до виходу. Данаїл провів його задумливим поглядом. І чим довше дивився йому вслід... Тим сильніше розумів, що сказане інспектором несподівано перевернуло його уявлення про найближче майбутнє.
Хлопець раптом відчув, що чим далі, тим сильніше Доля приковує Данаїла до Вальтера невидимими, міцними ланцюгами, відлитими наче з міфрилу.
Мітка. Наставництво. Печатка на замку. Тепер ще й стажування — робота пліч-о-пліч із Вальтером протягом семи років.
Димитрій Вальтер міцно огорнув його своїми сітями, сплетеними із турботи, розуміння, довіри та всюдисущого контролю. Полон, із якого не вирватися, у якому Данаїл сам захотів залишитися... Не знаючи, щоправда, чим це зрештою обернеться.
***
Димитрій почав важку розмову.
— Нам треба поговорити.
— З чого б це раптом? — із сарказмом відгукнувся Данаїл. Він усміхнувся.
— Ти ж уже вирішив, що маєш право розпоряджатися моєю долею, як тобі заманеться.
Хлопець витримав паузу.
— Навіщо тобі взагалі моя думка?
Димитрій дочекався, поки Дан виговориться. І тільки потім спокійно промовив:
— Давай розбиратися.
Данаїл мовчки поклав лікті на стіл. Зчепив пальці в замок. Коротко кивнув. Мовляв, починай.
— Насамперед, — сказав Вальтер, — тебе цікавить, чому саме стажер.
— На це питання я й сам можу відповісти.
— Справді?
— Звісно.
Данаїл іронічно усміхнувся й жорстко, карбуючи кожне слово, промовив:
— Ти просто хочеш тримати мене ближче до себе. Доти, доки я не погоджуся на ритуал Кровозмішення, не стану саргисом проклятої крові та продовжувачем твого роду. Хіба не так?
Кілька секунд Димитрій мовчав.
— Частково.
— Частково?
— Так.
Ловчий похитав головою.
— Ти неправильно сприймаєш моє ставлення до тебе.
— Хіба?
— Ти переконаний, що я хочу тебе використати.
— А це не так?
— Не так.
Відповідь прозвучала без найменших коливань. Димитрій витримав погляд хлопця.
— Для мене ти насамперед дитина.
Данаїл уже збирався язикато відповісти... Але не встиг.
— Ти той, хто може стати моєю сім'єю.
Настала тиша. Довга. Дуже довга. Данаїл просто дивився на нього. Намагаючись зрозуміти... Він жартує зараз? Маніпулює? Чи говорить серйозно?
Ні.
Не жартує. Не грає. У холодних сірих очах не було й тіні фальші. Лише крижана впевненість.
Хлопець повільно відвів погляд. У грудях неприємно защеміло.
«Сім'єю...»
Це слово раптом прозвучало незвично тепло. Він завжди мріяв його почути. Але давно перестав вірити, що коли-небудь почує.
— Невже...
Він сам не помітив, як промовив це вголос.
— Що?
Димитрій злегка нахилив голову. Данаїл невесело усміхнувся.
— Невже так буває?
— Як саме?
Хлопець довго мовчав, підбираючи слова.
— Мама була змушена залишити мене. Не знаю, щоправда, чому.
Він говорив тихо. Майже без емоцій. Наче розповідав історію абсолютно чужої людини.
— Батька начебто стратили. Фелікс...
Він запнувся.
— Для нього я завжди був помилкою природи. Він розчарувався в мені.
Данаїл знизав плечима.
— І тут раптом з'являєшся ти.
Він знову подивився на Вальтера.
— Преш напролом. Рятуєш. Лікуєш. Змушуєш прийняти твоє наставництво. Тепер ще й роботу нав'язуєш поруч із собою. Явно, щоб не спускати з мене очей. Чому?
Питання прозвучало дивовижно щиро.
— Чому саме я?
Невелика пауза.
— Чому саме зараз?
Він поглянув на Перстень Долі на пальці Димитрія, кивнув у його бік.
— Тому що на мене вказала ця залізяка, помережана рунами?
Димитрій подивився на перстень. Потім знову на Данаїла.
— Не лише.
— Тоді чому?
— Тому що за цей час я встиг тебе пізнати.
— Невже настільки сподобався?
Тепер іронія звучала вже радше за звичкою, ніж через недовіру. Димитрій ледь помітно усміхнувся.
— Так.
І знову відповідь виявилася надто простою. Надто чесною. Він витримав невелику паузу.
— Я щирий із тобою, Данаїле.
Голос звучав твердо.
— І я ніколи тебе не зраджу.
Ці слова вдарили сильніше за будь-який інший аргумент. Данаїл здригнувся. Непомітно. Зовсім трохи. І несподівано спіймав себе на думці... Йому дуже хочеться повірити цій людині.
Йому стало трохи страшно. Бо повірити — означало знову стати вразливим. А ціну довіри він уже добре знав.
Вальтер трохи подався вперед.
— Гаразд, повернімося до обговорення твого стажування. Бо ти зараз бачиш лише мінуси.
— А вони є?
— Є.
— Ну хоч у чомусь ми згодні.
Димитрій пропустив шпильку повз вуха.
— Але плюсів значно більше.
— Наприклад?
— Почнемо з найочевиднішого.
Він загнув палець.
— Якщо ти станеш стажером моєї групи, демони до тебе вже не дістануться.
Другий палець.
— Ти отримаєш офіційний статус.
Третій.
— Можливість почати й закінчити офіційну освіту.
Четвертий.
— Роботу.
П'ятий.
— Зарплату, якої вистачить, щоб поступово закрити всі твої борги.
Він спокійно подивився на Данаїла.
— Продовжувати?
Хлопець невдоволено скривився й роздратовано видихнув.
— Не хочу перетворюватися на мавпу з автоматом лише тому, що тобі так захотілося.
У голосі вперше прозвучало справжнє роздратування.
— Розумієш?
Димитрій відповів одразу:
— Ні. Останні два роки ти саме цим і займався в Пустці, і не можна сказати, що тобі не подобалося створювати бойові печаті.
— Це було необхідністю.
— А якщо чесно? Ти перетворив на бойовий артефакт власне тіло...
— Так. Подобалося, — визнав Данаїл.
— Тепер я пропоную тобі робити те саме, але за гроші й під моїм професійним керівництвом, а ти опираєшся.
Данаїлу здавалося, ніби весь світ навколо раптом завмер. Він повільно видихнув.
— Серйозно, наставнику? Я і співробітник Патруля?
Хлопець невесело усміхнувся.
— Ти ж знаєш, я ніколи навіть не уявляв себе ним.
Димитрій спокійно відповів:
— Тому що ти себе недооцінюєш.
— Справді?
— Справді.
Вальтер склав руки на столі.
— Що б не казав Микола, з тебе вийде хороший стажер.
Він зробив невелику паузу.
— Хоча шлях буде важким.
— Для мене насамперед?
— Саме так.
Данаїл похитав головою.
— Не розумію.
— Тоді подивися на мене.
Хлопець неохоче підняв погляд. Сірі очі Димитрія знову стали холодними та зібраними. Саме такими, якими були під час бою, або ухвалення важливих рішень.
— Я зроблю все, що в моїх силах, щоб через пів року ти став повноцінним стажером моєї групи.
Він говорив спокійно. Без пафосу. Але кожне слово звучало як обіцянка.
— Однак цього недостатньо.
Данаїл запитально підняв брову.
— Мені потрібно бути впевненим, що й ти докладеш максимум зусиль.
Погляд ловчого не здригнувся.
— Твоя відповідь?
Хлопець насупився. Він довго мовчав. Потім повільно промовив:
— Я не боюся труднощів.
Він перевів погляд на власні долоні.
— Якщо те, що ти говориш, справді можливо...
Підняв голову.
— Я цього досягну.
Після короткої паузи додав:
— На каторгу я не хочу.
Чомусь саме остання фраза змусила Димитрія ледь помітно насупитися. Він задумливо потер підборіддя.
— Ти все ще не зрозумів.
— Чого саме?
— Ти не все знаєш.
Вальтер спокійно продовжив:
— Якщо через пів року ти не пройдеш атестацію, ніякої каторги не буде.
Данаїл здивовано подивився на нього.
— Що?
— У такому разі ти залишишся працювати експертом з артефактів.
Димитрій навіть не намагався приховати усмішку.
— Але додам до цього дещо ще.
Він трохи нахилився вперед.
— Через кілька місяців нескінченної лабораторної роботи тобі самому захочеться на полігон.
— Не думаю.
— А я знаю, що захочеться.
— Чому?
— Тому що я встиг тебе вивчити.
Він спокійно продовжив:
— Ти обожнюєш експерименти. Це твоє повітря. Більше за самі експерименти тобі подобається застосовувати їхні результати на практиці.
Данаїл хотів заперечити... І несподівано згадав Пустку. Сутички з нечистю. Азарт. Адреналін. Те дивне відчуття, коли часу на роздуми вже немає, а рішення народжуються самі собою. Йому довелося погодитися.
— Припустімо...
Димитрій одразу помітив зміну на його обличчі й усміхнувся.
— Візьмімо Пустку. Будь-хто інший на твоєму місці давно б розгубився. Або запанікував. Або просто чекав на допомогу.
Він похитав головою.
— А ти постійно щось вигадував. Шукав вихід. Імпровізував. Брав ініціативу на себе.
— Доводилося.
— Саме так.
— Це нічого не доводить.
— Доводить.
Димитрій промовив це настільки впевнено, що Дан мимоволі замовк.
— Що б ти про себе не думав, за характером ти боєць. Спочатку — боєць. Потім уже саргіс рун. Ти любиш ризик. Не боїшся відповідальності. Умієш швидко ухвалювати рішення. І...
Він ледь помітно усміхнувся.
— Що особливо важливо — вмієш виконувати накази, якщо розумієш, навіщо вони потрібні.
Після цих слів Данаїл остаточно розгубився. Він раптом зрозумів, що... не може заперечити. Ні за одним пунктом. Повільно потер підборіддя. Замислився й погодився вдруге:
— Припустімо...
Він підняв очі.
— Але як за пів року набути навичок, які люди отримують роками?
Димитрій усміхнувся. Зовсім трохи.
— Дізнаєшся.
— Дуже змістовна відповідь.
— Іншої поки не буде.
Він підвівся.
— Все, що зараз від тебе потрібно, — довіра, терпіння й самовіддача.
Данаїл кілька секунд мовчки дивився на нього. І раптом... Сам здивувався власним думкам. Усередині замість страху повільно розгорялася цікавість. Потім з'явився азарт. Справжній. Живий. Він мимоволі усміхнувся.
— Чесно кажучи...
Похитав головою.
— Це навіть цікаво.
— Ось і чудово.
Димитрій задоволено кивнув.
— Радію, що ти нарешті це зрозумів.
Данаїл перевів погляд на сріблястий Перстень Долі, який поблискував на пальці наставника. Потім знову подивився на Вальтера. Важко, але вже без роздратування зітхнув.
— Ні.
Він похитав головою.
— Я здаюся.
— Навіть так?
— Проти тебе...
Він показав на Перстень.
— І проти цієї штуковини я абсолютно безсилий. Неможливо чинити опір вам обом одночасно.
Ще кілька секунд Дан мовчав. Потім тихо сказав:
— Хай буде що буде. Я підпишу всі документи.
***
За сусідніми столиками неголосно розмовляли відвідувачі. Десь дзенькнув посуд. Офіціантка пронесла тацю з димлячою кавою. Звичайне життя тривало.
Данаїлу ж здавалося, ніби весь світ навколо раптом завмер. Микола розкрив папку.
— Тут трудовий договір, наказ про призначення, угода про стажування та ще кілька супровідних документів.
Він поклав папку перед Данаїлом. Хлопець вдячно кивнув. Він уже простягнув руку до ручки... Але тут же зупинив себе.
«Ні».
Спочатку читати. Тільки читати. Він відкрив першу сторінку.
Хвилини повільно тягнулися одна за одною. Микола спочатку терпляче чекав. Потім почав поглядати на годинник. Ще через кілька хвилин не витримав.
— Данаїле...
Хлопець підняв голову.
— Що?
— Ти справді читаєш абсолютно все?
— Так.
— Навіть примітки?
— Особливо примітки.
Микола тихо усміхнувся.
— Дімо...
Він подивився на Вальтера.
— Здається, ти створив чудовисько.
— Хлопець просто зробив висновки й виправляє одну дуже небезпечну звичку.
Не відриваючись від документів, Дан неголосно промовив:
— Усього лише набув життєвого досвіду.
— І дуже вчасно набув, — зауважив Димитрій.
Ще за кілька хвилин Данаїл перегорнув останню сторінку. Насупився. Повернувся на кілька аркушів назад. Перечитав ще раз. Микола приречено застогнав.
— Він зараз спеціально це робить?
— Ні, — спокійно відповів Вальтер.
— Він нарешті почав правильно ставитися до документів.
Інспектор лише розвів руками.
— Гаразд... визнаю, заперечити нічого.
Данаїл нарешті закрив папку.
— Начебто все.
Він задумливо постукав пальцем по столу.
— Навіть дивно.
— Що саме? — запитав Микола.
— Я очікував якогось підступу.
— Знайшов?
Хлопець похитав головою.
— Ні.
Він знову відкрив договір.
— Хіба що...
Пробігся поглядом по одній зі сторінок.
— Окрім підготовки до атестації я ще працюватиму експертом з артефактів на пів ставки.
Данаїл мимоволі усміхнувся.
— А ось це мені навіть подобається.
— Я так і думав, — сказав Димитрій.
— Практика з реальними артефактами буде корисною.
— І цікавою.
— Особливо цікавою.
Хлопець повільно закрив папку. Тепер остаточно. Взяв ручку. Кілька секунд дивився на чистий рядок для підпису.
Перед очима раптом виник інший стіл. Інші документи. Інший підпис. Після якого його життя перетворилося на кошмар.
Пальці самі собою сильніше стиснули ручку. Він глибоко вдихнув. Повільно видихнув. Зараз він розумів кожен рядок. Кожне зобов'язання. Кожне право.
Він ледь помітно усміхнувся.
— Ось тепер...
Тихо сказав самому собі.
— Усе правильно.
Ручка легко торкнулася паперу. Підпис вийшов рівним і впевненим.
Чорнило коротко спалахнуло сріблястим світлом. Тонка в'язь рун по краях аркуша ожила. Сторінкою пробігло м'яке блакитне сяйво. Магічний договір прийняв нового співробітника.
Микола задоволено кивнув. Акуратно забрав документи.
— Вітаю, Данаїле Лучезарний.
Він закрив папку.
— Відтепер ти офіційно прийнятий на посаду експерта з артефактів Управління Патруля.
Невелика пауза.
— І одночасно зарахований стажером до оперативної групи старшого саргиса Димитрія Вальтера, з умовами, прописаними в договорі.
Він защепнув дипломат.
— Тепер залишилося лише пережити найближчі пів року.
— Надихає... — сухо зауважив Данаїл.
— Завжди будь ласка.
Микита з ними попрощався. Коли він нарешті пішов, Данаїл перевів погляд на самотні десерти.
— Що ж... Тепер можна спокійно насолодитися смачним і солодким. — Він підтягнув до себе шоколадне тістечко.
Димитрій посміхнувся, налив собі у чашку чаю і не без іронії спитав:
— Невже перестав боятися погладшати?
— Після всього, що сьогодні на мене звалилося? — він відрізав виделкою шматочок. — Якщо я й погладшаю, то хоча б від щастя.
***
Портал м'яко спалахнув. Наступної секунди вони вже стояли в невеликому передпокої. Димитрій звичним рухом зняв чоботи.
— Роззувайся. Проходь.
Данаїл обережно переступив поріг службової квартири Вальтера. Перше, що кинулося йому в очі, — тиша. Не лікарняна. Не тривожна. А домашня. Та, яка буває лише там, де людина живе.
Він з увагою оглянувся. Жодної розкоші. Жодних дорогих дрібничок. Темне дерево. Сірий камінь. Чорна шкіра. Усі речі здавалися довговічними, практичними й обраними не заради краси, а заради зручності.
— Якось...
Він замислився.
— Дуже на тебе схоже.
Димитрій запитально подивився через плече.
— Це комплімент?
— Не знаю.
Дан усміхнувся.
— Просто тепер зрозуміло, чому ти завжди знаходиш потрібну річ за дві секунди.
Він підійшов до бібліотеки. Завмер.
— Нічого собі...
Очі мимоволі розширилися. Полиці сягали майже стелі. Медицина. Алхімія. Демонологія. Історія. Товсті фоліанти сусідили з акуратно підписаними папками.
— Ти це все...
Він провів пальцями по корінцях книжок.
— Прочитав?
— Більшу частину.
— І запам'ятав?
— Сподіваюся.
— Морок...
Данаїл шанобливо присвиснув.
— Тепер знаю, чому ти постійно розумничаєш.
— Робота зобов'язує.
Хлопець рушив далі. Погляд зупинився на робочому столі. Він машинально заглянув під папери. Потім відкрив одну шухляду. Ще кілька. Димитрій мовчки спостерігав.
— Що шукаєш?
— Хоч який-небудь безлад.
Він закрив останню шухляду.
— Неймовірно.
— Не знайшов?
— Ні.
Данаїл похитав головою.
— Ти взагалі людина?
— Іноді.
— Сумніваюся.
Він перевів погляд на вбудований акваріум. Кілька сріблястих рибок неквапливо ковзали між темним камінням.
Дан несподівано усміхнувся.
— А ось цього я зовсім не очікував.
— Чому?
— Ти справляєш враження людини, яка здатна завести максимум...
Він задумався.
— Банку зі спиртом.
Димитрій тихо усміхнувся.
— Риби мовчать.
— Логічно.
— Не сперечаються.
— Ще краще.
— І ніколи не просять вихідний.
— Ідеальні колеги.
— Саме так.
— Ти ж рідко буваєш удома. Як вони виживають?
— Раніше Райя за ними наглядала, коли я не міг. Тепер є ти.
Після короткої паузи Димитрій попрямував коридором.
— Ходімо.
Він відчинив двері.
— Це тепер твоя кімната.
Данаїл зупинився на порозі. Невелика спальня. Світла. Чиста. Велике вікно. Шафа. Письмовий стіл. І широке ліжко. На ньому лежала його власна безрозмірна котомка. Хлопець завмер. Потім майже бігцем підійшов до ліжка.
— Нарешті...
Він підняв сумку. Притиснув до грудей. Наче зустрів старого друга. Швидко розв'язав ремені. Майже одразу дістав важку Книгу Печаток. Долоня повільно лягла на темну обкладинку.
— Привіт...
Зовсім тихо сказав він.
— Я сумував.
Книга ледь помітно відгукнулася теплим синім світінням. Данаїл усміхнувся. Тільки тепер помітив, що Димитрій мовчки стоїть поруч. У простягнутій долоні ловчого лежав чорний металевий браслет-артефакт.
— Думаю, Ірлі страшенно за тобою скучив.
Дан буквально вихопив браслет і швидко защепнув його на зап'ясті. Кілька секунд нічого не відбувалося. Потім із браслета визирнула чорна голова ящера.
— Хазяїн!!! — радісно закричав маленький ящір, миттєво видерся Данаїлу на плече й обійняв за шию маленькими лапками.
— Ти живий!!!
— Уяви собі.
— Тридцять дві години, сімнадцять хвилин і...
— Ти рахував?
— Звісно рахував!
— Параноїк.
— І це каже людина, яка три дні шукала викрутку. Психувала, що не може без неї працювати, а потім виявила її у власній безрозмірній котомці.
— Це була експериментальна викрутка.
— Вона була звичайною.
— Вона була улюбленою.
— Ти невиправний.
Данаїл мимоволі розсміявся.
— Хазяїне, та ти змінився!
Голос Ірлі раптом став значно тихішим. Потім він забігав прямо по господарю, оцінюючи зміни.
— Що?
— Покажи руки. Де шрами? Обличчя...
— Що з ним?
— Красивішим стало.
— Замовкни.
— Ні, серйозно.
— Ірлі!
— І м'язи з'явилися. І плечі ширші.
— Ще слово...
— І взагалі, хазяїне... тебе полагодили набагато якісніше, ніж ти мене.
Дан тихо пирхнув. Ірлі вдячно подивився на Вальтера.
— Дякую, Димитрію. Не знаю, як у Вас вийшло, але Ви навіть перевиконали обіцянку, дану мені...
— Радий, що ти задоволений.
І тут Ірлі помітив дещо ще.
— Твої татуювання. Їх видно!
— Так, Димитрій вирішив позбавити мене личини, хоча я його й не просив...
— Давно час, — закивав ящір, схвально глянувши на наставника свого господаря.
І раптом Ірлі запропонував:
— Роздягнися, подивимося, як швидко руйнується личина.
Данаїла пропозиція застала зненацька. Він обурено подивився на Ірлі, потім перевів погляд на Димитрія в пошуках підтримки й зрозумів, що даремно... Димитрію теж було цікаво. Наставник зазначив:
— Тобі все одно зараз переодягатися в домашній одяг. Сьогодні тягати тебе за собою не буду.
Данаїл здався. Коли він зняв сорочку, помітив, що малюнок рунічних печатей уже дійшов до плечей на обох руках. На ногах ця складна в'язь рун дійшла до колін. Димитрій відзначив:
— Який складний малюнок. В очах рябить.
— От-от. І я про те саме... — погодився Ірлі.
— Ну... я не думав, що печаті хтось колись побачить. Малював одну поверх іншої... личина їх приховувала. Я ж ніколи їх не переплутаю.
— Вони в тебе по всьому тілу?
— На обличчі тільки немає.
Димитрій задумливо розглядав малюнки.
— Знаєш, а це хороший відволікальний фактор у поєдинку. Поки противник розглядатиме візерунки, ти...
— Ти невиправний. Дай відпочити від твоїх тренувань і тактики бою хоча б до ранку, — усміхнувся Данаїл, швидко натягуючи на себе сірий спортивний костюм, знайдений у шафі.
— Все! Досить на мене витріщатися.
Димитрій усміхнувся й підійшов до робочого столу. Провернув ключ у замку й відкрив верхню шухляду. Дістав об'ємну чорну візитницю.
Поклав її перед Данаїлом.
— Тепер це теж твоє.
Хлопець підозріло подивився спочатку на візитницю, потім на наставника.
— Після сьогоднішнього дня мене починає лякати ця фраза.
— Звикай.
— Не хочу.
— Пізно не хотіти.
Усередині в прозорих кишеньках рівними рядами лежали десятки карток.
— Скільки їх...
— Майже всі необхідні документи.
— Майже?
— Решту отримаєш пізніше.
— Хазяїне… — задумливо промовив Ірлі. — Вітаю.
— З чим?
— Ти еволюціонував.
— До кого?
— До дорослої людини.
— Звучить лячно.
— Так і є.
Данаїл дістав першу картку.
— Медична страховка...
Покрутив її в руках.
— Навіть фотографія поліпшена саргією.
— Так зручніше. Можна її не міняти. До того ж стара вже не відповідала дійсності.
— Дякую, що хоча б ім'я залишили колишнім.
Наступною виявилася невелика темно-синя картка. Данаїл прочитав назву. Завмер.
— Документ про закінчення середньої школи для темних саргисів...
Він повільно підняв голову.
— Це жарт?
— Ні.
— Але я...
— Закінчив школу екстерном.
— Коли?
— Поки лежав у капсулі.
Дан кілька секунд дивився на нього.
— Тобто...
Він задумався.
— Ви мене навіть без свідомості змусили довчитися?
Куточок губ Димитрія ледь помітно здригнувся.
— Держава не любить залишати прогалини в документах.
— Хазяїне… — незворушно зауважив Ірлі. — Поки ти відпочивав, тебе встигли соціалізувати.
— Мені вже страшно продовжувати.
— Продовжуй. Раптом далі ще цікавіше.
Данаїл перевернув наступну картку.
— Водійське посвідчення...
Він насупився. Знову подивився на Димитрія.
— Ти нічого не переплутав?
— Ні.
— Офіційно я не вмію водити.
— Але фактично ж умієш.
Наступним виявилося посвідчення асистента-хірурга. Хлопець кілька разів перечитав напис.
— Асистент...
Він тицьнув пальцем у картку.
— Це я?
— Ти.
— Відколи? Я ж пам'ятаю, що так і не погодився...
— Від сьогодні.
— Навіть сперечатися боюся.
— Правильно.
— Вітаю, — серйозно сказав Ірлі.
— Тепер ти можеш офіційно носити за Димитрієм медичну сумку.
— Дуже смішно.
— Я старався.
Данаїл лише похитав головою й дістав наступну картку. Прочитав. Знову прочитав. Повільно потер перенісся.
— Допуск... до моргів Академії Вартових.
Він підняв погляд.
— Мені вже починати хвилюватися?
— Поки ні.
— А коли починати?
— Коли отримаєш перший робочий день.
Хлопець мовчки засунув картку назад.
— Не подобається мені хід твоїх думок...
Слідом лежав допуск до навчальних полігонів. Ця картка питань не викликала.
— Це хоча б очікувано.
— Радію, що хоч щось. Саме там ти проведеш значну частину найближчих місяців.
Потім пальці натрапили на невелику темно-зелену книжечку. Данаїл машинально розгорнув її. І завмер. Кілька секунд він узагалі не рухався. Лише дивився на розворот. Потім повільно перечитав. Ще раз.
— Зачекай...
Голос прозвучав незвично тихо.
— Це...
Він підняв очі.
— Студентський квиток?
— Так.
— Академії Вартових?
— Так.
— На моє ім'я?
— Звісно.
— Третій курс?
Димитрій спокійно кивнув.
— Саме так.
Данаїл знову опустив погляд на документ. Він обережно провів великим пальцем по фотографії. Наче перевіряючи, чи справжня вона.
— Я...
Він несподівано усміхнувся.
— Я ж завжди хотів учитися.
Сказано це було зовсім тихо. Без звичної іронії. Швидше самому собі.
— Тільки думав, що вже пізно.
Димитрій відповів не одразу.
— Людині, якій немає навіть вісімнадцяти?
Він злегка знизав плечима.
— Не бачу жодної причини вважати, що пізно.
Ірлі теж несподівано промовчав. Мабуть, уперше за всю розмову. Лише за кілька секунд неголосно сказав:
— Вітаю, хазяїне.
— Дякую.
— Мені здається… ти зараз щасливий.
Данаїл не відповів. Тому що Ірлі мав рацію. Останньою у візитниці лежала темна банківська картка.
— А це?
— Зарплатна.
— Зарплатна?..
— На неї надходитиме твоє жалування.
— Тобто...
Він недовірливо подивився на наставника.
— Мені збираються платити гроші?
— Уяви собі.
— За роботу?
— Зазвичай саме так і відбувається.
— Я думав, усе буде йти на погашення боргу.
— Не все. Борг виплачуватимеш частинами щомісячними платежами. На кишенькові витрати точно залишиться, навіть трохи більше.
— Хазяїне… — пожвавився Ірлі. — Це історичний момент.
— Чому?
— Уперше в житті тобі платитимуть за те, що ти вмієш, а не намагатимуться зробити твоє життя ще гіршим. Та й взагалі виходить…
— Що?
— Ми одночасно стали студентами, державними службовцями й платоспроможними.
— Гарно звучить.
— Особливо останнє.
Данаїл повільно закрив візитницю. Кілька секунд сидів мовчки. Потім підняв погляд на Димитрія.
— Знаєш...
Він задумливо похитав головою.
— У мене дивне відчуття.
— Яке?
— Наче за ту добу, поки я був непритомний...
Він трохи підняв візитницю.
— Ти повністю переписав моє життя.
Димитрій спокійно подивився на нього.
— Ні.
Він зробив невелику паузу.
— Я лише прибрав із нього те, чого в ньому ніколи не мало з'явитися.
Данаїл нічого не відповів. Він знову подивився на документи. Речі, які для більшості людей були звичайними. А для нього... Майже нездійсненною мрією. І вперше за дуже довгий час Данаїл відчув не тривогу перед майбутнім. А обережну надію, що воно в нього нарешті з'явилося.
— Здається, у мене тепер документів більше, ніж речей.
— Це тимчасово.
— Чому?
— Тому що речей теж стане більше.
— Може, це й добре. Але моя просторова кишеня не гумова, — пробурмотів Ірлі.
— Взагалі-то… — подумки зауважив Данаїл. — Якраз гумова.
— Не чіпляйся до художніх образів.
Димитрій подивився на обох — на Данаїла, який нарешті щиро посміхався, та чорну ящірку, що поважно сиділа в нього на плечі. І теж дозволив собі ледь помітну, по-справжньому теплу усмішку.
— Що ж...
Він закрив шухляду столу.
— Тепер, Данаїле Лучезарний, ти офіційно існуєш. Уперше у своєму житті.
***
Димитрій поглянув на настінний годинник. Без чверті п'ята. Він коротко кивнув самому собі.
— Мені час.
Данаїл підняв голову від візитниці.
— Уже?
— Так.
Димитрій застебнув кобуру під плащем.
— Сьогодні вночі ми маємо завершити зачистку Пустки.
Він спокійно продовжив:
— Залишилося перевірити територію, зібрати трофеї, зняти захисні контури й переконатися, що нікого не пропустили.
— Отже, знову туди...
— Так.
Він подивився на Данаїла.
— А тобі там робити нічого.
— Навіть образливо.
— Не ображайся.
— Постараюся.
Димитрій підійшов ближче.
— Поки мене не буде, сидиш тут. Відпочиваеш. І...
Він зробив виразну паузу.
— Не шукаєш пригод.
Данаїл подивився на нього з абсолютно невинним виразом обличчя.
— Я?
— Саме ти.
— Та коли я їх шукав?
— Ніколи. Вони самі тебе знаходили.
— От бачиш. Я взагалі ні до чого.
— Саме тому я й переживаю.
Куточки губ Данаїла здригнулися. Димитрій кивнув на величезну бібліотеку.
— Книжок тобі вистачить?
Він обвів рукою полиці.
— Щоб спокійно просидіти тут до мого повернення. Не нудьгуючи. І бажано...
Він виразно подивився на хлопця.
— На п'ятій точці.
Данаїл задумливо подивився спочатку на бібліотеку. Потім на Вальтера і раптом повільно усміхнувся. Зовсім по-особливому. Димитрій миттєво насторожився.
— Що?
— Нічого...
Дан продовжував усміхатися.
— Просто я нарешті зрозумів...
— Що саме?
— Здається...
Він склав руки на грудях.
— Настав мій час тебе шантажувати.
У кімнаті стало тихо. Ірлі задоволено захихотів.
— Хазяїн розвивається…
— Вчуся в найкращих.
— Пишаюся.
Димитрій запитально підняв брову.
— Значить, хочеш мене шантажувати?
— Саме так.
— Цікаво послухати.
Данаїл незворушно кивнув на бібліотеку.
— Ні. Не вистачить.
— Що означає «не вистачить»?
— Означає, що домашньої бібліотеки мені явно недостатньо.
Він знизав плечима.
— Якщо хочеш справді застати мене тут увечері... Доведеться дещо організувати.
— Що саме?
— Кулю знань. Із темної артефакторики.
Димитрій мовчки подивився на нього. Потім усміхнувся. Спокійно промовив:
— Отже, хочеш кулю?
Дан переможно подивився на нього. Однак Димитрій раптом нагадав йому:
— Але ми з тобою про дещо домовлялися...
Данаїл перестав усміхатися й важко зітхнув:
— Починається...
— Повторюся. Кулю з темної артефакторики ти, звичайно, отримаєш. Але лише після кулі з хірургії. Розтину. І бальзамування.
— Ну, Дімо...
— Ні.
— Це нечесно.
— Дуже навіть чесно.
«Шантаж провалено», — зауважив подумки Ірлі.
«Так. Знову чомусь шантажують мене».
Димитрій підійшов до шафи. Дістав масивну темно-синю сферу знань.
— До того ж...
Він подивився на Данаїла.
— Сьогодні вранці мені телефонував Арсеній Всеволодович.
— І?
— Наше начальство нагадало мені, що збирається перевірити, чи здатні ми працювати разом. Цікавиться, наскільки ми готові до перевірки.
— Яким чином перевірити?
— Особливим польовим завданням для некроманта-цілителя та його асистента.
— Коли?
— У будь-який момент.
Він знизав плечима.
— Може, через тиждень. А може...
Димитрій ледь помітно усміхнувся.
— Завтра.
Данаїл застогнав.
— Звісно...
— Арсеній Всеволодович не з тих людей, які забувають подібні ідеї.
— Навіть не сумнівався.
— Тому...
Він поклав кулю на стіл.
— Підготуватися треба заздалегідь.
Хлопець кілька секунд мовчки дивився на сферу. Потім несподівано кивнув. Без суперечок. Без заперечень.
— Гаразд.
Димитрій здивовано подивився на нього.
— Ось так просто?
— Я змирився.
— Невже?
— Так.
Дан узяв кулю в руки.
— Але в мене зустрічна пропозиція.
— Яка?
— Дай одразу дві. Хірургію...
Він підняв сферу.
— І темну артефакторику. Я впораюся.
Ірлі миттєво подумки підтримав господаря.
«Підтримую».
«Дякую».
«Щоправда, потім ти дві доби не зможеш зв'язно розмовляти...»
«Це вже деталі».
Димитрій навіть не замислився.
— Ні.
— Чому?
— Тому що я надто добре можу уявити, чим закінчиться цей сумнівний експеримент.
— Але...
— По черзі. І ніяк інакше.
— Ти неможливий.
— Знаю.
— Іноді мені здається, що ти отримуєш задоволення, забороняючи мені щось.
— Іноді?
— Майже завжди.
Димитрій лише ледь помітно усміхнувся.
— Опануєш цю кулю. Повернуся. Поговоримо про наступну.
Він поклав долоню на плече Данаїла.
— І ще раз нагадаю. Нікуди не йди. Не експериментуй. Не підривай квартиру.
— Я ніколи нічого не підривав.
Ірлі кашлянув. Дуже виразно.
— Кхм.
— Зрадник.
— Я об'єктивний.
Димитрій відкрив портал. Перед тим як ступити в чорну вирву, він ще раз подивився на свого підопічного.
— До вечора.
— До швидкої зустрічі.
— І постарайся, щоб до мого повернення квартира стояла на тому самому місці.
Данаїл картинно приклав руку до грудей і сказав:
— Не обіцяю, але дуже постараюся.
— Саме цієї відповіді я й боявся.
Похитавши головою, Димитрій ступив у портал. Чорна вирва закрилася. У квартирі стало незвично тихо. Данаїл подивився спочатку на кулю знань. Потім на Ірлі.
— Що скажеш?
Ірлі широко усміхнувся.
— Ну що, хазяїне... Схоже, на нас чекає дуже дивний вечір.
***
Куля знань виявилася важчою за інші. Усередині темно-синього скла повільно переливалися тонкі сріблясті прожилки, схожі на судини.
Данаїл довго розглядав сферу.
— Не подобається вона мені...
— Мені теж, — зізнався Ірлі. — Зазвичай після твоїх слів «не подобається» починаються великі неприємності.
— Зазвичай після слів Димитрія «це стане в пригоді» вони вже неминучі.
Він глибоко вдихнув.
— Ну... була не була.
Долоня лягла на прохолодну поверхню кулі. Сфера спалахнула. Потік знань звично ринув у свідомість.
***
Вже за кілька секунд Данаїл похмурився. Щось було не так. Інформація не вривалася в пам'ять, як раніше. Не складалася поступово, не вимагала зусиль, не заповнювала свідомість новими знаннями. Вона... Поверталася.
Данаїл повільно перевів погляд на світну сферу. Її поверхня мерехтіла м'яким молочним світлом, а всередині одна за одною виникали об'ємні, живі проекції.
Спочатку проступив міцний, бездоганний кістяк — досконала архітектура з кісток, що тримала на собі всю вагу. Услід за ним сплелися тугі пучки та волокна м'язів, готові будь-якої миті здригнутися від колосальної сили руху. Між ними, наче струни живого інструмента, натягнулися напівпрозорі, міцні нитки сухожиль. Потім сфера спалахнула павутиною найтонших світних ниток — мільярди нервових закінчень пронизали простір, пульсуючи первісною іскрою болю, тепла й думки. І нарешті все це огорнула, змушуючи ожити, безкрайня розгалужена ріка судинної мережі, якою, здавалося, ось-ось хлине гаряча багряна кров.
Він дивився — і відчував дивне, майже фізичне впізнавання. Він наче не вивчав будову людського тіла. Він згадував її. Кожне м'язове сплетіння. Кожну зв'язку, що тримала цей складний механізм. Кожну іскру в нервових вузлах. Кожен вигин кровоносного русла.
Наче колись уже бачив усе це незліченну кількість разів. Наче ці знання були не чужими, отриманими зі сфери, а його власними. Надто знайомими. Надто глибокими.
— Хазяїне?
Ірлі відчув недобре майже одразу. Його голос прозвучав обережно, наче він боявся порушити щось крихке.
— Що відбувається?
— Щось незвичайне...
Данаїл майже не чув власного голосу. Перед очима одна за одною спалахували картини. Операційна. Сліпуче, безкомпромісне сонце безтіньових ламп над головою, що випалювало будь-які півтони. Холодний, хижий блиск відполірованої сталі на лотках з інструментами. Чиїсь руки в латексних рукавичках, припорошених тальком. Тонке, мов бритва, лезо скальпеля, що ловило відблиски світла. У вухах звучало спокійне, розмірене дихання крізь марлеву маску. Точні, майже балетні рухи чужих і водночас власних пальців. М'який, податливий опір плоті під бездоганно рівною лінією розрізу. Стібок за стібком, що стягував краї рани акуратним, ідеальним швом. Глухий клац затискача, який миттєво перекривав багряний фонтан, що бив із глибини. Безмовний, відточений до автоматизму жест простягнутої долоні — й миттєва зміна інструмента.
Жодної паніки. Жодних сумнівів. Лише чиста, концентрована робота. Спокійна, вивірена до мікрона, підпорядкована суворому внутрішньому ритму. І абсолютна, нищівна впевненість.
Він знав, що робити. Знав, під яким шаром жирової клітковини ховається крихка стінка пульсуючої судини. Де проходить блідий, схожий на тугу нитку нерв, якого не можна торкнутися за жодних обставин. Який саме інструмент має лягти в руку наступної секунди. Під яким кутом нахилити лезо, щоб одним ідеальним рухом розсікти шкіру. Як за лічені секунди приборкати кровотечу. Як ювелірно з'єднати краї, повертаючи розірвану, відмерлу тканину до життя. Знав — не думаючи. Наче робив це вже сотні разів. Тисячі. Наче колись ці рухи були записані в підсвідомість, запечатані в сухожиллях, і пальці виконували їх самі, випереджаючи саму думку.
Наче... Данаїл здригнувся. Наче все це вже відбувалося. Сфера згасла.
Світло в кімнаті поступово вирівнялося, і на кілька митей стало незвично тихо. Навіть слабке гудіння магічних контурів здавалося надто гучним. Минула майже година. Данаїл розплющив очі. Кілька секунд він просто сидів нерухомо, дивлячись перед собою.
Потім повільно подивився на сферу. Та стала абсолютно прозорою. Повністю спорожнілою.
— Не може бути...
Він простягнув руку, наче сподівався, що всередині ще залишився хоча б слід енергії. Порожньо.
— Година?..
Ірлі швидко перевірив час.
— П'ятдесят вісім хвилин.
У його голосі вперше прозвучало непідробне потрясіння.
— Це неможливо.
Данаїл повільно похитав головою.
— Я її не вивчив...
Він замовк, намагаючись підібрати слова.
— І навіть не зрозумів принципу.
Пальці самі собою стиснулися на краю столу.
— Я...
Данаїл приклав долоню до скроні.
— Згадав.
Настала тиша. Ірлі кілька митей мовчав.
— Що згадав?
Данаїл підняв очі. У них усе ще відбивалося нерозуміння.
— Анатомію. Загальну хірургію. Як тримати інструменти... як проводити операції... як працювати з тканинами, судинами, нервами...
Він збився, наче сам не міг повірити в те, що говорив.
— І не тільки це.
Данаїл стиснув кулаки.
— Усе.
Він торкнувся власної голови.
— Усе це було тут. Завжди.
Його голос став тихішим.
— Але я не пам'ятав.
Він завмер. За зачиненими дверима свідомості наче ховалося щось величезне. Не спогад. Не знання. Щось набагато більше. Щось, що визначало його самого. Найважливіше.
І варто було лише наблизитися до цієї думки... Усередині піднімалося дивне відчуття. Спочатку Данаїл прийняв його за тривогу.
Але ні. Це було щось інше. Потреба. Наполеглива, майже болісна.
Іти. Негайно. Не міркувати. Не чекати. Просто йти.
— Хазяїне?
— Мені потрібно...
Данаїл повільно підвівся. Коліна трохи здригнулися після довгого нерухомого сидіння, але він майже не помітив цього.
— У морг.
Ірлі завмер.
— Що?
— У морг.
— Навіщо?!
Данаїл сам не знав відповіді. Він говорив майже пошепки, прислухаючись до дивного внутрішнього відчуття.
— Не знаю.
Він торкнувся грудей. Серце билося трохи швидше, ніж зазвичай.
— Але...
Данаїл подивився у бік дверей.
— Я відчуваю. Відповідь там.
Ірлі деякий час мовчав. Потім обережно промовив:
— Це погана ідея.
— Можливо.
— Дуже погана.
— Можливо.
— Димитрій просив сидіти вдома.
Данаїл зітхнув.
— Знаю.
— І не шукати пригод.
— Знаю.
Ірлі витримав паузу.
— Ти буквально за годину збираєшся порушити обидві обіцянки.
На губах Данаїла з'явилася винувата усмішка. Він кинув останній погляд на спорожнілу сферу.
— Виходить...
Він попрямував до дверей.
— Так.
***
Дістатися Академії виявилося напрочуд просто. Ірлі вивів перед очима господаря тривимірну схему комплексу.
— Лівий коридор.
Потім ліфт. Мінус другий рівень. Потім ще один перехід.
— Звідки ти все це знаєш?
— Поки ми сюди йшли, я трохи вивчив місцеву мережу.
— Трохи?
— Дуже трохи.
Пауза.
— Усього сорок дві внутрішні схеми будівель.
— Ірлі...
— Що?
— Іноді ти мене лякаєш.
***
Морг зустрів їх майже повною тишею. Вечір. Чергове освітлення. Рідкісні співробітники давно розійшлися у своїх справах.
Данаїл приклав новий пропуск. Замок коротко пискнув. Доступ дозволено.
— Навіть якось образливо...
— Що?
— Я очікував більшого опору.
***
Усередині все виявилося бездоганно чистим. Біла плитка. Сталь. Запах антисептика. Холод. Важка тиша.
Данаїл підійшов до інструментального столика. Пальці самі знайшли потрібні предмети. Він не обирав. Він просто... Знав. Де що лежить. Як це має бути розташоване. Для чого призначене.
Ірлі мовчки спостерігав. Усе, що відбувалося, подобалося йому дедалі менше.
— Хазяїне...
— Я знаю.
— Ти ж ніколи раніше...
— Ні.
— Тоді чому?..
— Я просто пам'ятаю.
Перед Данаїлом лежало тіло, призначене для навчальних занять. На сталевому столі — бліде, воскове, з ледь помітними синюватими плямами на шкірі. Звичайний анатомічний матеріал.
Він зупинився. Кілька секунд просто дивився. Потім надягнув рукавички. І почав працювати. Без поспіху. Без метушні. Кожен рух був точним. Економним. Наче його руки пам'ятали те, чого не пам'ятав розум.
Він узяв масивний секційний ніж. Сталь тьмяно блиснула у світлі люмінесцентних ламп. Данаїл приставив лезо до грудини трупа й із рівним, моторошно спокійним натиском провів класичний Y-подібний розріз.
Шкіра піддавалася з дивним, вологим хрускотом, схожим на розрив щільної тканини. З-під леза не пролилося ані краплі живої крові — лише густа, темна сукровиця ліниво виступила на краях рани.
Запах антисептика миттєво змінився важким, задушливим ароматом формаліну та оголених людських нутрощів. Але Данаїла це не збентежило. Він холоднокровно відокремив м'які тканини від ребер, оголюючи жовтувату кістку, а потім узяв пилку. У тиші анатомічного театру заскреготів метал, що впивався в грудну клітку. Дрібний кістковий пил здійнявся в повітря, осідаючи на його гумових рукавичках.
Вилучення органокомплексу відбувалося з лякаючою неприродною легкістю. Данаїл перерізав трахею та стравохід, акуратно відділяючи легені й серце.
Але в міру того, як він занурював руки глибше в черевну порожнину, тиша навколо почала змінюватися. Усередині мертвих тканин щось ледь помітно здригнулося. Це не було посмертним спазмом. Волокна м'язів трупа натягнулися, наче струни.
Данаїл завмер, тримаючи в руках холодну, слизьку масу печінки, і раптом відчув, як мертва плоть під його пальцями стала неприродно гарячою. Вона наче слабо, ледь відчутно пульсувала в такт його власному серцю.
Плитка навколо здавалася ще білішою, а тіні по кутках прозекторської ніби стали густішими й довшими, поповзли до столу.
Ірлі більше не промовив жодного слова. Тому що вперше бачив господаря таким. Абсолютно спокійним. Абсолютно впевненим. Наче... Повернувся додому.
Ірлі помітив ще одну дивність. Данаїл іноді зупинявся. Дивився на тіло. І усміхався. Не радісно. Не зловісно. Швидше так усміхається людина, яка нарешті впізнала знайоме місце.
Наче кожна побачена структура повертала йому ще один забутий фрагмент минулого.
Наче разом із його роботою перед ним поступово відчинялися двері.
Коли роботу було завершено, Данаїл довго стояв нерухомо. Органи були вилучені й розкладені на лотках, порожнина грудної клітки чорніла темрявою.
Він дивився перед собою. І відчував... Ні. Це ще не все.
Десь глибоко всередині знову пролунав безмовний шепіт.
"Недостатньо".
Він заплющив очі.
"Ти маєш торкнутися інакше".
"Ти маєш відчути внутрішню будову".
"Ти маєш побачити".
— Хазяїне? — Перелякано озвався до Данаїла Ірлі.
Тим часом шепіт владно наказав Данаїлу:
"Дивись".
Хлопець повільно підняв погляд. Підкорився внутрішньому відчуттю. Він опустив оголену руку — вже без рукавички — просто в темну порожнину мертвого тіла, торкаючись оголеного хребта.
І тієї ж миті світ навколо зник.
Чорнота всередині трупа наче ожила, роззявилася бездонною пащею й рвонула назустріч.
Усе тіло пронизав такий біль, наче кожна кістка одночасно розкололася навпіл.
Перед очима спалахнуло сліпуче, випалююче розум біле світло, в якому закричали тисячі чужих голосів.
І перш ніж Ірлі встиг щось зробити, Данаїл без жодного звуку впав на підлогу, втрачаючи свідомість.
