Раді Вас бачити!

Чорний портал зачинився за їхніми спинами. Холод Пустки зник. Його змінив інший. Кам’яний. Безживний.

Підземелля Академії Вартових були занурені в напівтемряву. Вузькі коридори освітлювали рідкі світильники, відкидаючи на стіни довгі, тремтливі тіні. Повітря було густим — пахло спиртом, лікувальними травами, кров’ю та ледь вловимими реагентами, ніби сама будівля дихала чужим болем.

Димитрій ішов швидко. Майже біг.

Попереду в повітрі пливла стазисна капсула з Данаїлом. Вона утримувала його життя, але ненадовго.

Наприкінці довгого коридору масивні сталеві двері безшумно розчинилися. За ними ховалася особиста операційна Димитрія.

І водночас...

Морг.

Він привів сюди Данаїла вже втретє.

Просторе приміщення було сліпучо білим. Сучасні хірургічні лампи сусідили з алхімічними ретортами, стелажами, заповненими десятками зіль, стародавніми рунічними колами, вирізаними просто в підлозі, та холодильними шафами з чорного металу.

У центрі кімнати височів широкий операційний стіл. Саме тут Вальтер робив те, що інші цілителі вважали неможливим. Саме тут працював Вівісектор.

Димитрій опустив стазисну капсулу над столом. Поле поступово зникло. Тіло Данаїла важко опустилося на металеву поверхню.

Димитрій перейшов у Нек’рор і одразу почав огляд. Кров. Занадто багато крові. Він уже бачив подібне й знав: більшість таких пацієнтів не дотягували до операційної.

Погляд Димитрія зупинився на правій руці Данаїла. На зап’ясті блищав чорний браслет-артефакт — Ірлі, з яким Данаїл ніколи не розлучався. Однак перед операцією його потрібно зняти…

Маленька чорна ящірка незвично тихо сиділа на плечі господаря, уважно стежачи за тим, що відбувається. Ірлі все зрозумів без слів.

— Знімай, але поверни мене йому.

— Коли він прийде до тями.

Ірлі завмер, ніби обмірковував відповідь.

— Обіцяєш?

Димитрій кивнув.

— Обіцяю.

Він обережно розстебнув браслет і зняв його із зап’ястя Данаїла. Чорна ящірка розчинилася в повітрі, повертаючись до форми артефакту.

Димитрій поклав браслет на стерильний металевий лоток. Потім зняв решту артефактів з Данаїла, щоб вони не витягували з нього дорогоцінну санергію під час операції.

Останнім на лоток ліг тренувальний браслет для бойової підготовки — той самий, який Димитрій сам дав йому лише цього ранку.

Вальтер уже збирався відвернутися, але знову подивився на Ірлі. Узяв браслет і сховав у внутрішню кишеню сорочки.

Застебнути його на своєму правому зап’ясті мав сам його господар. Коли прокинеться. Коли зможе простягнути руку. Коли знову стане самим собою.

Димитрій повернувся до своїх підлеглих.

— Геть.

Азізель нерозуміюче подивився на нього.

— Що?

— Дімо…

— Геть.

Голос прозвучав тихо. Але сперечатися ніхто не наважився. Кирило мовчки поклав долоню на плече Азізеля й кинув короткий погляд на Гімлі. Гном кивнув.

— Ходімо.

Двері зачинилися. Клацнув замок. Тепер вони залишилися вдвох. Вівісектор. І його пацієнт.

Димитрій глибоко вдихнув. Одним рухом надягнув хірургічний халат. Рукавички. Маску. Захисні окуляри. Увімкнув операційні лампи.

Яскраве біле світло залило приміщення. Тіні зникли. Залишилися лише метал, дихання приладів і нерухоме тіло на столі. Димитрій швидко під’єднав Данаїла до апаратури.

Показники спалахнули один за одним. Пульс — критичний. Тиск — небезпечно низький. Сатурація продовжувала падати. Санергічні канали майже не реагували. Димитрій стиснув щелепи.

— Тримайся.

Він поклав долоню на груди Данаїла. Під пальцями ледь відчувалося слабке биття серця. Димитрій відкрив хірургічний кейс. Метал інструментів холодно блиснув під лампами.

— Почнемо.

Перші двадцять хвилин пішли лише на зупинку внутрішніх кровотеч. Темна санергія найтоншими нитками проникала всередину тіла. Вона знаходила пошкоджені судини й тимчасово стискала їх, виграючи для Димитрія дорогоцінні секунди. А потім починали працювати руки.

Він рухався швидко, але без метушні. Здавалося, кожна секунда була заздалегідь розрахована. Кровотеча поступово сповільнювалася.

Але всередині Данаїла все ще продовжувало руйнуватися. Серце збивалося з ритму. Дихання ставало слабшим. Димитрій відчував, як смерть повільно підбирається до пацієнта.

Він не дозволяв собі думати про те, що буде, якщо вона переможе.

Не зараз. Не з ним.

— Ще трохи…

Скальпель знову блиснув.

— Тримайся, Данаїле.

Пальці Димитрія рухалися майже нелюдськи швидко, але абсолютно точно.

Він не міг дозволити собі тремтіти. Не міг дозволити собі помилитися.

Тому що помилка тут вимірювалася не болем. Життям.

І раптом показники впали. Одна за одною лінії на моніторі поповзли вниз.

Димитрій завмер. Усього на частку секунди.

Монітор вибухнув різким тривожним сигналом, розірвавши стерильну тишу операційної.

Звук бив по нервах. Дедалі настирливіше. Дедалі голосніше.

— Ні.

У цьому слові було стільки погрози, ніби Димитрій звертався не до приладу, а до самої смерті.

Він миттєво відкинув інструмент. Метал дзенькнув об лоток.

Долоня лягла на груди Данаїла. Під пальцями — майже нічого. Занадто тихо. Занадто нерухомо.

Всередині Димитрія піднявся крижаний холод.

Ні. Тільки не зараз. Не після всього, через що цей хлопець уже пройшов.

Темна санергія зірвалася з його долоні, огортаючи пальці тонкими, майже чорними нитками. Вони ковзнули під шкіру Данаїла, ніби намагалися дістатися самого серця.

— Давай…

Він говорив уже не як цілитель. Він вимагав.

— Давай же!

Порожнеча. Монітор продовжував пищати. Одна довга лінія. Занадто довга.

Димитрій стиснув зуби й посилив потік.

Темна енергія спалахнула яскравіше, змушуючи повітря навколо долоні здригнутися. На скроні виступила тонка смужка поту.

— Ти не помреш.

Жодної відповіді.

— Чуєш мене?

Він нахилився ближче.

— Ти не помреш.

І раптом… Серце здригнулося. Один удар.

На моніторі з’явилася перша нерівна хвиля. Пауза. Занадто довга.

Другий удар. Тонкий сигнал прорізав тишу. Ще одна пауза.

Ритм поступово вирівнявся. Писк монітора став спокійнішим. Лінія більше не нагадувала смертельну пряму.

Димитрій повільно прибрав частину санергії, продовжуючи тримати долоню на грудях хлопця ще кілька секунд.

Тільки тепер він зрозумів, що весь цей час затримував дихання. Він шумно видихнув. Плечі ледь помітно опустилися.

— Ось так…

Голос виявився хрипким.

Він знову перевірив показники. Поки що стабільно.

Димитрій узяв інструмент. Пальці повернулися до звичної точності. Але тепер у його погляді з’явилося дещо нове. Попередження.

Він подивився на бліде обличчя Данаїла.

— Не смій мене підводити.

І знову схилився над операційним столом. Робота тривала.

***

Настала черга грудної клітки. Кілька ребер були роздроблені майже на крихту.

Димитрій обережно витягував кісткові уламки один за одним. Кожен міг пошкодити легеню або велику судину.

Він збирав залишки так терпляче, ніби намагався повернути цілісність тому, що вже майже перестало бути єдиним цілим.

Зіставив частини. Зафіксував найтоншими алхімічними пластинами.

Перевірив положення. Ще раз. Лише потім продовжив.

Далі — легеня. Димитрій на мить завмер. Занадто глибоко. Занадто небезпечно.

— Спокійно…

Він схилився нижче. Найтонша нитка темної санергії пройшла крізь пошкоджену тканину. Робота ставала майже ювелірною. Димитрій відчував кожен міліметр тканини під пальцями, кожну зміну санергії, кожен збій у диханні пацієнта.

Він завершив останній шов і завмер. Легеня повільно піднялася. І опустилася. Данаїл зробив вдих.

Слабкий. Майже непомітний. Але вдих. Димитрій заплющив очі на секунду.

— Добре.

І продовжив. Година. Ще одна. Третя.

Час перестав існувати. Існували лише дихання Данаїла, цифри на моніторах і руки Димитрія.

За межами операційної міг рухнути весь світ. Тут його більше не існувало. Була лише одна людина на столі. І той факт, що він має залишитися живим.

Під час чергової перевірки Димитрій ненадовго завмер. Погляд зупинився не на свіжих ушкодженнях. На старих. Сліди довгого життя на межі. Сліди виснаження. Сліди організму, який надто довго існував у режимі виживання.

Димитрій лише похитав головою.

— Не сьогодні…

Він збільшив подачу підтримувальної санергії. Цього було достатньо.

Сьогодні його завдання було іншим. Не зробити пацієнта здоровим. А залишити йому шанс одного дня стати здоровим.

Димитрій подивився на бліде обличчя хлопця.

— Спочатку виживи.

Він знову взяв інструмент.

— Решта потім.

***

Годинник продовжував іти. Операційна поступово наповнювалася запахом алхімічних реагентів. На металевому столику залишалися використані інструменти. Руни на підлозі мерехтіли дедалі слабше.

Димитрій майже не відчував власних рук, але продовжував.

Він перевірив останній шов. Потім ще раз переконався, що нічого не пропустив. Лише після цього дозволив собі відступити.

Останній зовнішній шов був на своєму місці.

Настінний годинник показував три години одинадцять хвилин.

Димитрій повільно опустив руки. Тиша. Лише рівне попискування приладів. Він зняв закривавлені рукавички. Потім маску. Провів долонею по обличчю. Тільки тепер відчув, наскільки втомився.

Він підійшов до столу. Данаїл нерухомо лежав під тонкою термоковдрою. Грудну клітку щільно стягували бинти. Дихання залишалося поверхневим, але рівним.

Він не прокинувся. Саме так і мало бути. Організм був надто виснажений. Зараз йому був потрібен сон. Дуже довгий сон.

Димитрій ще раз перевірив показники. Пульс поступово ставав упевненішим. Тиск повільно зростав. Небезпека минула.

Він обережно прибрав із чола Данаїла прилипле попелясте пасмо волосся.

— Ти сьогодні змусив мене попрацювати… — втомлено промовив він майже пошепки. — Надалі постарайся бути уважнішим.

Відповіді не було.

Димитрій на секунду торкнувся внутрішньої кишені, де лежав Ірлі. Браслет залишався з ним. Бо він пообіцяв. Лише коли Данаїл прийде до тями, Ірлі знову опиниться на його руці.

Димитрій вимкнув хірургічні лампи й відчинив двері. Азізель і Кирило підвелися одночасно. Гімлі довелося повернутися до Пустки. Він чекав новин там.

За обличчями демона й вампіра було видно — усі ці години вони не знаходили собі місця.

— Ну? — першим запитав Азізель.

Димитрій кілька секунд мовчав.

— Вижив.

Обидва одночасно полегшено видихнули. Але Вальтер підняв руку, не дозволяючи їм радіти завчасно.

— Однак найближчі кілька діб він не прийде до тями. Організм надто виснажений. Зараз йому потрібно відновлюватися.

— А рани? — запитав Кирило.

— Я зробив усе, що міг.

Димитрій ще раз подивився крізь відчинені двері на нерухомого Данаїла.

— Решта тепер залежить від нього.

Азізель підійшов ближче до операційного столу. Кілька секунд мовчки дивився на хлопця. Важко було повірити, що ще вранці цей хлопець без кінця сперечався з Вальтером. Тепер же він здавався зовсім юним. Майже дитиною.

— Викарабкається? — тихо запитав демон.

— Уже викарабкався, — спокійно відповів Димитрій. — Тепер головне — не заважати організму робити свою роботу.

Він підійшов до однієї з шаф, дістав кілька ампул і поставив їх біля ліжка.

— Кирило, якщо температура підніметься вище тридцяти дев’яти — вколеш ось це.

Поруч лягла темно-зелена ампула.

— Якщо почне падати тиск — сріблясту.

Ще одна скляна капсула.

— Якщо раптом прокинеться, хоча не повинен…

Димитрій ненадовго замислився.

— Не дозволяйте йому вставати.

Азізель усміхнувся.

— Ти так говориш, ніби він здатен після такого схопитися й побігти.

Димитрій подивився на нього.

— Це Данаїл.

Кирило тихо хмикнув. Азізель теж перестав усміхатися. Так. Це справді був Данаїл.

— Я повернуся за кілька годин.

Кирило уважно подивився на нього.

— Ти сам ледве на ногах стоїш.

Димитрій знизав плечима.

— Значить, спочатку це виправлю.

***

Службова квартира розташовувалася кількома поверхами вище, у житловому крилі Академії.

Портал відкрився просто в невеликому передпокої. Димитрій звичним рухом зняв чоботи й, не вмикаючи основного світла, пройшов усередину.

Тут панував звичний ідеальний порядок. Жодної розкоші. Усе було влаштовано так само, як і сам господар. Практично. Функціонально. Без жодної зайвої речі.

Простора вітальня, об’єднана з кухнею, була оформлена в холодних сіро-графітових тонах. Замість картин — кілька старовинних схем людської анатомії та рунічних плетінь під склом.

Уздовж однієї стіни тягнулися книжкові шафи, вщерть заповнені медичними трактатами, алхімічними довідниками, посібниками з хірургії та стародавніми фоліантами із саргії.

Між книгами лежали акуратно підписані папки з історіями хвороб і власними дослідженнями.

Великий письмовий стіл був завалений папками, але навіть тут панував суворий порядок.

Планшет. Відкритий щоденник. Чорнильна ручка. Жодних випадкових речей. Жодного творчого безладу. Кожна річ мала своє місце.

У кутку кімнати стояв широкий диван, явно призначений не для відпочинку, а для тих рідкісних випадків, коли господар засинав просто під час роботи.

У спальні — широке ліжко й порожні стіни. Було помітно, що господар рідко добирався до цієї кімнати.

Єдиним предметом, що порушував сувору раціональність квартири, була невелика дерев’яна полиця біля вікна. На ній стояли сім крихітних фігурок фантастичних істот. Подарунки від колись врятованих дітей. Єдині прикраси, які Димитрій ніколи не прибирав.

Він мовчки пройшов на кухню й відкрив вбудовану шафу. На одній із полиць рівними рядами стояли десятки однакових флаконів. Кожен був підписаний його акуратним почерком.

«Відновлення санергії».

«Фізичне виснаження».

«М’язове перенапруження».

«Концентрація».

«Без сну».

Димитрій узяв перші три. Перше зілля виявилося густим і майже чорним. Гіркота обпекла язик. Друге пахло перцевою м’ятою та хвойною смолою. Третє залишило по собі металевий присмак.

За кілька секунд тілом повільно розлилося тепло. Тремтіння в руках зникло. Але втома нікуди не поділася. Її можна було лише пережити.

***

Димитрій вирішив прийняти душ. Гаряча вода вдарила по плечах.

Під струменями води напруження поступово відпускало тіло. Високий, майже двометровий, він здавався ще більш значним без звичного одягу. Широкі плечі, міцні груди, сильні руки й рельєфні м’язи спини видавали роки тренувань і важкої роботи. Навіть після закриття Розлому та трьох годин операції в ньому відчувалася та фізична сила, на яку він звик покладатися в бою.

Чорне волосся намокло й важкими пасмами лягло на плечі та спину. Краплі води ковзали по шкірі, затримувалися на ключицях і поступово стікали вниз. На правій стороні обличчя особливо виразно виділявся старий опіковий шрам, різко контрастуючи з майже ідеальними рисами лівої половини.

Димитрій виглядав людиною, яку неможливо було уявити слабкою. І все ж втома проступала навіть крізь цю звичну силу.

Він провів долонею по обличчю й заплющив очі.

Краплі змивали кров. Чужу. Свою.

Запах операційної поступово зникав.

А думки — ні.

Перед очима знову й знову виникала одна й та сама картина.

Сіра виверна. Хрускіт кісток. Кров на сірому пилу. Данаїл, безвольно падаючий йому під ноги.

Димитрій уперся долонями в прохолодну плитку. Заплющив очі.

Я встиг…

Ні. Не встиг.

Він лише виявився швидшим за смерть. І то — з мінімальною перевагою.

Зараз хлопець спав у підвалах Академії.

Живий.

Але Димитрій відчував так, ніби виграв бій, але програє війну.

Перед очима знову виникло обличчя Данаїла. Надто бліде. Надто виснажене.

Майже все його життя над ним знущався Фелікс, змушуючи бути нейтралом всупереч його природі й поступово послаблюючи організм.

Потім майже три роки Пустка вбивала Данаїла, повільно ламаючи його й виснажуючи тіло.

Сьогодні до цього додалися численні переломи та надзвичайно важка операція.

Відновлення після неї забере дорогоцінний час.

Про тренування в колишньому ритмі й темпі доведеться забути.

Димитрій розраховував, що, поступово відновлюючи здоров’я Данаїла, поєднуючи лікування з інтенсивними тренуваннями та високобілковими алхімічними сумішами, встигне підготувати його до повноліття та другого Переродження. І тим самим урятує від Чорного Безумства.

Тепер ці надії розтанули, мов дим.

Після того, що сталося сьогодні, Димитрій розумів: власними силами підготувати хлопця він не встигне.

Менше ніж пів року для цього явно недостатньо.

До того ж, поки Данаїл відновлюється, про його стажування в Патрулі доведеться забути.

Усі аргументи «за» для начальства розбивалися вщент перед простим фактом: сьогодні хлопця ледь не розірвало на частини.

Колишня впевненість у тому, що Огніус не зможе навіть торкнутися його, тепер здавалася жалюгідною ілюзією.

Крім того, залишалося ще одне питання. Де проводити реабілітацію?

В операційній довго тримати пацієнта неможливо.

Повернути його в Пустку — безумство.

Госпіталь Академії не мав необхідних можливостей.

Та й запитань там буде надто багато.

Цитадель?..

Вода продовжувала стікати по плечах.

І раптом думка, яка до цього крутилася десь на краю свідомості, нарешті склалася в чіткий план.

Димитрій повільно розплющив очі.

Перед внутрішнім поглядом виникло обличчя людини, яку він не відвідував уже кілька років.

Аркадій Северьянович Лорен. Головний Цілитель Цитаделі Добросердечних Цілителів. Його колишній учитель.

І людина, яка одного разу сказала:

— Якщо коли-небудь я зможу повернути тобі борг… просто попроси.

Димитрій вимкнув воду.

— Схоже, Аркадію Северьяновичу… цей день нарешті настав.

***

Портал відкрився просто перед масивними воротами Цитаделі Добросердечних Цілителів.

Димитрій ступив на білосніжну мармурову площу й на мить зупинився.

Сім років. Саме стільки часу він провів тут.

Сім років нескінченних лекцій, операцій, нічних чергувань, іспитів і практики — у поєднанні з роботою в Патрулі.

Саме тут він став тим, ким був зараз.

Високі вежі Цитаделі здіймалися в блакитне небо, з’єднуючись прозорими переходами із зачарованого скла. Сонячні відблиски ковзали по них, розсипаючись по мармуру золотавими уламками. Між корпусами неквапливо рухалися студенти в білосніжних мантіях.

Одні поспішали на заняття. Інші сперечалися про формули цілющої магії. Треті несли стоси книг, які ось-ось могли розсипатися в них із рук.

Десь дзюркотіли фонтани. Вітер ворушив листя в садах, наповнених ароматом квітучих лікувальних трав. У повітрі змішувалися запахи м’яти, лаванди й чогось гіркуватого — ймовірно, чергового зілля, яке хтось варив в одній із незліченних тут лабораторій. Саме місце ніби зцілювало.

Після похмурої Пустки здавалося майже неможливим, що ці два світи взагалі існують поруч.

Димитрій зробив кілька кроків уперед.

Першим його помітив юнак із величезною стосою підручників. Він завмер посеред площі. Один із підручників вислизнув із рук і з глухим хлопком упав на мармур.

— Дивись… — прошепотів юнак.

Його супутниця обернулася. Побачила Димитрія. І теж завмерла.

— Це ж…

— Вальтер, — закінчив хтось за її спиною.

— Той самий?

— Який ще Вальтер?

Площею прокотилася хвиля шепоту. Кілька студентів почали крадькома обертатися. Хтось намагався зробити вигляд, що розглядає фонтан. Хтось раптом зацікавився власними чоботами. Один особливо сміливий студент навіть витягнув шию, ніби сподівався роздивитися легендарного Вівісектора зблизька.

— Вівісектор…

— Він справді такий високий?

— Я думав, це перебільшення.

— Тихіше ти!

— А шрам справжній?

— Не дивись так відверто!

— Я не дивлюся.

— Ти вже хвилину дивишся.

— Я вивчаю його анатомію.

— На відстані двадцяти метрів?

Димитрій почув усе. Він завжди чув надто багато. Колись подібні перешіптування дратували. Особливо в перші роки, коли за його спиною обговорювали шрам, очі, Патруль і прізвисько, яке зовсім не відповідало образу добросердечного цілителя. Тепер він давно перестав звертати на це увагу. Хоча кутик його губ ледь помітно здригнувся.

— Вівісектор… — знову прошепотів хтось.

— Він же цілитель.

— Саме так.

— Тоді чому його так називають?

— Тому що після його практики деякі пацієнти починають набагато більше цінувати життя.

Димитрій зупинився. Кілька студентів миттєво замовкли. Він повільно повернув голову в їхній бік. Юнак, який вимовив останню фразу, зблід.

— Я… мав на увазі виключно професійну репутацію, пане Вальтер.

Димитрій кілька секунд дивився на нього.

— Безперечно.

І пішов далі. Юнак із полегшенням видихнув.

— Він мене не вбив, — прошепотів він.

— Це тому, що ти ще не потрапив до нього на операційний стіл, — похмуро відповів його товариш.

— Замовкни.

Димитрій уже не чув їх. Перед ним знову височіла Цитадель. Місце, яке колись стало його другим життям. І, незважаючи на роки, білі стіни все ще зберігали надто багато спогадів.

***

Секретар Головного Цілителя підвелася йому назустріч ще до того, як він встиг постукати.

— Димитрію Арсенійовичу?

— Добрий день, Маріє Павлівно.

Літня жінка тепло усміхнулася.

— Значить, усе-таки вирішив нас провідати.

— Довелося.

Вона уважно подивилася йому в обличчя. І одразу насупилася.

— Ти маєш жахливий вигляд.

— Дякую.

— Це не був комплімент.

— Знаю. Зате я живий.

— Це поки єдине, що мене тішить.

Вона похитала головою.

— Аркадій Северьянович тебе вб’є.

— Не встигне.

— Чому?

— Я прийшов просити.

Її усмішка зникла. Вона надто добре знала обох чоловіків. Якщо Димитрій просив… Значить, справді сталося щось серйозне.

— Заходь.

Вона без стуку відчинила важкі дубові двері.

***

Кабінет Головного Цілителя майже не змінився. Високі вікна. Книжкові шафи до самої стелі. Живі рослини. Великий письмовий стіл із темного дерева.

За ним сидів високий сивоволосий чоловік років сімдесяти. Аркадій Северьянович Лорен підняв голову від документів. Кілька секунд мовчки дивився на того, хто увійшов. Потім несподівано усміхнувся.

— Кого-кого, а тебе я точно не очікував побачити.

Димитрій злегка схилив голову.

— Вітаю, учителю.

— Не лестощі старому.

— Навіть не збирався.

Лорен усміхнувся.

— Значить, справді сталося щось серйозне.

— Так.

Головний Цілитель уважно подивився на нього. Потім повільно зняв окуляри.

— Сідай.

Димитрій опустився в крісло. Аркадій Северьянович мовчав майже хвилину. Просто вивчав колишнього учня.

Почервонілі очі. Сірі кола під ними. Втома. Дуже глибока.

— Ти знову когось витягував із того світу?

— Так.

— Витягнув?

— Поки не знаю.

Лорен переплів пальці.

— Розповідай.

Димитрій коротко виклав події. Пустка. Закриття розлому. Виверна. Тригодинна операція. Він говорив сухо. Без зайвих подробиць. Як хірург на лікарському консиліумі.

Аркадій Северьянович слухав мовчки. Жодного разу не перебив. Коли розповідь закінчилася, він запитав лише одне:

— Скільки років хлопчикові?

— П’ятнадцять.

— Майже три роки в Пустці?

— Так.

Лорен повільно заплющив очі.

— Бідна дитина…

Потім знову подивився на Димитрія.

— Чого ти хочеш?

Вальтер відповів одразу.

— Один цикл Капсули Регенерації.

У кабінеті стало тихо. Дуже тихо. Аркадій Северьянович повільно підвівся з-за столу. Підійшов до вікна. Кілька хвилин дивився на сади Цитаделі.

Лише потім промовив:

— Ти ж розумієш, про що просиш?

— Так.

— Таких капсул у Паралеліумі всього чотири.

— Знаю.

— І кожна використовується лише для членів Ради Правителів, голів Великих Родів та осіб із найвищим державним допуском.

— Знаю.

— Ти просиш порушити десяток законів.

— Так.

Лорен важко зітхнув.

— Чому саме цей хлопчик?

Димитрій опустив погляд. Кілька секунд він мовчав, ніби підбирав слова, які не звик вимовляти вголос.

— Тому що він — мій Спадкоємець Крові. Дитина, яку я взяв під свою опіку, — нарешті видихнув він.

Аркадій Северьянович здивовано повернувся.

— Ось воно як…

Він знав характер Димитрія. Його звичку тримати все під контролем. І особливо добре знав, як рідко Вальтер дозволяв собі говорити про когось у категоріях особистої прихильності.

— Настільки дорогий?

Димитрій стиснув щелепи, переборовши власне роздратування, і, знайшовши в собі сили, промовив:

— Коли ваша донька лежала на моєму операційному столі…

Аркадій завмер. Димитрій підняв очі.

— Я не питав, наскільки вона вам дорога. Я просто зробив усе, щоб вона вижила.

У кабінеті стало тихо.

— Тепер мій син може померти.

Коротка пауза.

— Хай навіть прийомний.

У цих словах не було ні докору, ні спроби тиснути. Лише голий факт. І саме тому вони прозвучали сильніше за будь-яке прохання.

Аркадій Северьянович повільно опустив голову.

І раптом у пам’яті Аркадія спливло обличчя шістнадцятирічної Лізи. Її знайшли після аварії просторового порталу.

Розлом пройшов просто крізь тіло дівчини, залишивши після себе не лише важкі ушкодження внутрішніх органів, а й зруйновані санергічні канали.

Найкращі цілителі Цитаделі намагалися стабілізувати її стан.

Безрезультатно.

Будь-яка спроба відновити тканини звичайною санергією закінчувалася однаково: організм відторгав лікування, а пошкоджені канали починали руйнуватися ще швидше.

Аркадій міг скористатися доступом до Капсули Регенерації. Він навіть був готовий порушити закон, якби це могло допомогти.

Але навіть капсула не могла виправити те, чого не розуміла. Капсула відновила б тіло, але не зв’язок між ним і санергією.

Димитрій Вальтер виявився єдиним, хто запропонував спробувати інакше.

Він замкнувся в операційній на одинадцять годин.

Одинадцять годин Аркадій стояв за дверима, чудово розуміючи, що за ними його донька балансує між життям і смертю.

Коли двері нарешті відчинилися, Димитрій ледве тримався на ногах. На його халаті засохла кров. Руки тремтіли від виснаження. Він подивився на Аркадія й сказав лише:

— Виживе. Впорається.

А потім уперше за одинадцять годин дозволив собі спертися на стіну.

Відтоді Ліза закінчила Академію Мистецтв. Вийшла заміж. Нещодавно подарувала йому онуку.

Аркадій повільно заплющив очі. Він справді був винен. Дуже багато.

Він підвівся.

Підійшов до старовинного сейфа. Повернув кілька рунічних дисків. Дверцята безшумно відчинилися. Всередині лежала єдина золота карта допуску.

Головний Цілитель кілька секунд дивився на неї. Потім дістав. Поклав на стіл. Слідом витягнув гербовий бланк особливого розпорядження. Взяв перо. Підписав. Поставив особисту печатку.

— Борги потрібно повертати.

Димитрій мовчки подивився на документ.

— Дякую.

— Не дякуй.

Лорен втомлено усміхнувся.

— Краще зроби так, щоб ця допомога не виявилася марною.

Він простягнув Вальтеру документи.

— Палата класу «Альфа». Повний допуск. Особистий доступ до налаштувань Капсули Регенерації. Ніхто, крім тебе, не втручатиметься в програму лікування.

Димитрій уперше за всю розмову дозволив собі ледь помітно усміхнутися.

— Саме на це я й розраховував.

— Навіть не сумнівався.

Аркадій Северьянович знову сів за стіл.

— До речі…

— Так?

— Що саме ти збираєшся задати капсулі?

В очах Вальтера спалахнув звичний професійний вогник.

— Повне відновлення після операції.

— Звісно.

— Регенерацію пошкоджених внутрішніх органів без утворення патологічних рубців.

Лорен схвально кивнув.

— Усунення хронічних наслідків життя в Пустці.

Брови Головного Цілителя здивовано піднялися.

— Сміливо.

— Вона впорається.

— Впорається.

— Повне очищення організму від токсинів.

— Вірно.

— Цілодобове внутрішньовенне харчування протягом усього циклу.

— Добре.

— Відновлення м’язової маси до фізіологічної норми.

Тепер Лорен не витримав і розсміявся.

— Вирішив заодно відгодувати свого пацієнта?

Димитрій абсолютно серйозно відповів:

— Раз уже випала така можливість… нехай вийде з капсули людиною, а не ходячим анатомічним посібником.

Головний Цілитель похитав головою.

— Впізнаю тебе, Вальтер. Інший обмежився б порятунком життя, а ти вже плануєш його тренування.

— Звісно.

— Чому?

— Тому що після одужання я не збираюся носити його на руках.

Лорен тихо засміявся.

— Співчуваю хлопцеві…

— Не варто.

Димитрій підвівся.

— Хлопець — дуже перспективний і страшенно впертий. Витримає.

Аркадій Северьянович подивився йому вслід і тихо сказав:

— Бережи його, Дімо.

Вальтер зупинився біля дверей. Не обертаючись, відповів:

— Саме цим я зараз і займаюся.

За секунду за ним уже зачинився портал. У руках Димитрій міцно стискав золоту карту допуску.

Тепер у Данаїла з’явився шанс не просто вижити. А вперше за багато років стати по-справжньому здоровим.

***

За пів години чорний портал відкрився перед величною спорудою.

Призма.

Вона височіла над площею гігантським багатогранним кристалом, усередині якого безперервно переливалися потоки різнобарвної санергії.

Здавалося, ніби всередині прозорих граней повільно обертається ціла галактика.

Від Призми розходилися ледь помітні хвилі сили, змушуючи повітря тремтіти.

Саме через неї проходили всі, кому потрібно було потрапити до Цитаделі Добросердечних Цілителів.

Призма не просто відкривала шлях. Вона зчитувала особу. Перевіряла документи. Визначала рівень допуску. Звіряла дані з архівами Паралеліуму.

Обдурити її було неможливо.

Димитрій упевнено йшов уперед. За ним, немов прив’язана невидимою ниткою, плавно пливла стазисна сфера. Усередині, огорнутий м’яким блакитним сяйвом, нерухомо лежав Данаїл. Його обличчя залишалося блідим. Груди ледь помітно піднімалися в такт роботі підтримувальних чарів.

Синя гладь Призми м’яко розійшлася перед Вальтером. Світ на мить розчинився в сліпучому сяйві. І знову зібрався воєдино. Вони опинилися у просторій приймальній залі Цитаделі.

Білий мармур. Високі стелі. Майже безшумно працювали діагностичні арки. Рунічні панелі. Жодної метушні. Тут приймали лише особливих пацієнтів.

За стійкою реєстрації підвівся молодий цілитель у темно-зеленій формі інтерна. Він явно не очікував побачити самого Димитрія Вальтера.

— Димитрію Арсенійовичу… Добрий день.

— Добрий.

Вальтер простягнув йому золоту карту допуску та запечатаний пакет документів із гербовою печаткою Аркадія Северьяновича.

— Пацієнт.

Інтерн поспішно кивнув.

— Одну хвилину.

Він приклав карту до зчитувальної пластини. Екран спалахнув золотавим світлом.

Інтерн відкрив документи. Почав звіряти дані. Потім перевів погляд на Данаїла. Ввів його ім’я до реєстру Цитаделі.

І раптом зблід. Пальці завмерли над клавіатурою.

— Що сталося? — спокійно запитав Димитрій.

Хлопець підняв на нього приголомшений погляд.

— Димитрію Арсенійовичу…

Він ковтнув.

— Ми… не можемо прийняти цього пацієнта.

Вальтер ледь помітно насупився.

— Чому?

Інтерн повернув монітор. На екрані червоними літерами палало попередження:

«ОБ’ЄКТ ПЕРЕБУВАЄ ПІД ЮРИСДИКЦІЄЮ ДЕПАРТАМЕНТУ РОЗСЛІДУВАННЯ ЕКОНОМІЧНИХ ЗЛОЧИНІВ. ЗАТРИМАТИ. ПОВІДОМИТИ УПОВНОВАЖЕНИМ СПІВРОБІТНИКАМ.»

Під ним блимав таймер автоматичного виклику. До передавання сигналу залишалося п’ятнадцять секунд.

Інтерн розгублено розвів руками.

— Він числиться правопорушником. Система вже надсилає запит. За кілька хвилин сюди прибуде група ДРЕЗ.

Димитрій подивився на екран. Потім перевів погляд на інтерна.

На таймері залишалося дев’ять секунд…