Раді Вас бачити!

Під рожевим небом сяяли три сонця — помаранчеве, бордове й золоте, посічене багряними смугами. Їхнє світло осявало Паралеліум — світ, де переплелися епохи, цивілізації та долі. Тут середньовічні кам'яні будинки сусідили зі сталевими хмарочосами, а широкими дорогами впереміш рухалися карети, запряжені дивовижними в'ючними тваринами, самохідні колісниці, вкриті сріблястими рунічними печатками, автомобілі химерних форм і мотоцикли. Поміж шпилями висотних будівель проносилися то вершники на схожих на драконів летючих істотах, то стрімкі флаєри, що залишали в небі сріблясті сліди.

Паралеліум жив у безперервному русі. Подібно до величезного залізничного вокзалу, він щодня зустрічав і проводжав тисячі мандрівників. Більшість його мешканців затримувалися тут лише ненадовго, поспішаючи через стаціонарні портали до інших світів. Лише небагато хто називав Паралеліум своїм домом.

Переходи між світами давно перестали бути дивом і стали звичною частиною життя. Разом із ними з'явилися й організації, що стежили за збереженням рівноваги між світами: Митниці, Посольства, Рада архісаргісів, Суд рівноваги світів, Патруль, Департамент розслідування економічних злочинів і Аль-Чакс — в'язниця для тих, хто переступив закони світобудови.

Саме в Аль-Чаксі прийшов до тями Димитрій Вальтер.

Колись герцог, а тепер позбавлений титулу, влади й усіх привілеїв, він лежав на жорсткому ліжку одиночної камери й чекав вироку. Яким він буде, Димитрій не сумнівався ні на мить. Із саргісами Темряви, які бодай раз утратили контроль над своїм даром, Суд Рівноваги Світів зазвичай виносив лиш один вирок — смертна кара.

Після нападу Чорного Божевілля всередині залишилася лише порожнеча. Ні страху, ні жалю, ні надії. Лише важка байдужість. До того ж стіни камери були вкриті церкусом — рідкісним білим металом, що пригнічував санергію. Виснажений дар не міг відновитися, а разом із ним згасали й останні сили.

Закинувши руки за голову, Вальтер мовчки дивився в стелю.

Перед очима знову й знову поставало минуле. Власні помилки тепер здавалися до смішного очевидними. Яким же безтурботним, довірливим і самовпевненим він був. Як легко повірив тому, кого вважав братом.

Ціна цієї довіри виявилася жахливою.

Зруйноване життя.

Мертва родина.

Щастя, обернене на попіл.

— І як тобі каземати, Вальтере? — пролунав знайомий глузливий голос. — Не чекав одного дня опинитися тут... ще й засудженим до страти?

Димитрій повільно сів і подивився на ґрати.

За ними й справді стояв Огніус.

— Забирайся геть, — глухо прогарчав Вальтер.

Колись він змішав із цією істотою кров, назвавши її побратимом. Тепер же дивився на неї лише з огидою.

— Яка зустріч, брате. Чи ти вже зрікаєшся нашого братерства?

— Братерства більше немає. Я випалив його разом із твоєю кров'ю.

Огніус лише всміхнувся.

— І правильно. Я навіть радий. До речі... хочеш дізнатися, що я зробив із твоєю дружиною перед її смертю? Або, може, розповісти, як кричав твій син, коли я...

Договорити він не встиг.

Димитрій опинився біля ґрат раніше, ніж сам зрозумів, що зірвався з місця. Пальці стиснули холодне залізо й безсило ковзнули по прутах. Огніус устиг відступити.

На мить Вальтера захлиснула жага вбивства. Розірвати демона на шматки. Підняти знову. І знову розірвати.

— Хочеш моєї смерті? — тихо запитав Огніус, і в його смарагдових очах майнуло передчуття.

Саме воно й протверезило Димитрія.

Він глибоко вдихнув.

Ні.

Огніус брехав.

Будинок згорів разом із його родиною. Демон ніяк не міг знущатися з них після смерті.

Провокація.

Чергова спроба змусити його знову зірватися в Чорне Божевілля.

Вальтер повільно відпустив ґрати.

— Навіщо? — спокійно запитав він. — Навіщо тобі знадобилося, щоб я знову втратив контроль?

Мовчання Огніуса сказало більше за будь-які слова.

— Отже... суд уже виніс рішення. І це не смертна кара.

Демон ледь помітно стиснув зуби.

Цього виявилося достатньо.

Димитрій уперше за довгий час усміхнувся.

— Іди. У тебе нічого не вийде. Я житиму.

Він відвернувся, знову ліг на ліжко й заплющив очі.

Коли накопичена втома зрештою зморила його, він уже не чув, як Огніус залишив Аль-Чакс.

***

Димитрія розбудив скрегіт ключа в залізному замку.

Після розмови з Огніусом він вже не сумнівався: смертну кару скасовано. Тож, коли двері камери відчинилися, Димитрій без особливого зацікавлення оглянув співробітників Патруля, які увійшли. Цікаво було лише одне — скільки свободи йому залишать і чим доведеться за неї заплатити.

Відповідь він отримав лише за десять хвилин.

На невеликому столі в кабінеті тюремної адміністрації лежав товстий сувій договору.

«Трудовий контракт співробітника Патруля Паралеліуму».

Димитрій мимоволі всміхнувся й узявся читати.

З кожною новою сторінкою усмішка зникала.

Свободи йому не залишили зовсім.

Контракт укладався довічно.

Судді вирішили, що стратити саргіса такої сили — неприпустима розкіш. Значно вигідніше перетворити його на живу зброю. Документ докладно перелічував обмеження щодо використання саргії, обов'язки перед Патрулем і, що було найнеприємніше, — накладення печатки підкорення дару.

Димитрій повільно дочитав договір до останнього рядка.

Потім перечитав ще раз.

Запам'ятав кожен пункт.

Лише після цього поставив підпис.

Коли чорнило висохло, герцог Вальтер остаточно перестав існувати.

Із воріт Аль-Чаксу вийшов ловчий Патруля Паралеліуму.

Раб.

Хоч і зі зброєю в руках.

Він зупинився на верхній сходинці тюремного ґанку й підвів погляд до трьох сонць.

— Я дочекаюся... — ледь чутно промовив він.

Колись Огніус Вершитель повзатиме біля його ніг, захлинаючись власною кров'ю. І Димитрій зробить усе, щоб цей день настав.

Навіть якщо чекати доведеться довгі роки.

Минуло три дні…

Важкі стулки стаціонарного порталу з глухим металевим лязкотом зімкнулися за його спиною.

Головний департамент Патруля Паралеліуму зустрів Димитрія холодом відполірованого каменю та безперервним гулом величезного живого механізму. Під склепіннями, що здіймалися на десятки метрів угору, перепліталися скло, сталь і давній білий мармур. Між колонами ковзали магічні підйомники, над головами тягнулися прозорі галереї, якими поспішали ловчі, маги, аналітики й дознавачі. У повітрі спалахували голографічні карти світів, мерехтіли портальні арки, лунали десятки голосів — доповіді, накази, сигнали тривоги.

Тут ніхто не зважав на титули.

Лише на корисність.

Колишній герцог крокував довгим коридором упевненою, майже хижою ходою. Чорний плащ важко бив по халявах чобіт, а підбори гучно відлунювали під високими склепіннями. Перехожі мимоволі розступалися, відчуваючи крижану напругу, що виходила від нього.

Та Димитрій майже не помічав нікого навколо.

Він думав лише про те, що неможливо забути.

Колись демон заплатить за завданий йому біль.

За зраду.

За все.

І заради цього дня Димитрій був готовий пройти крізь приниження, рабство, накази й чужу владу над власним життям.

«Поки живеш... стаєш сильнішим...»

Ця думка була єдиним, що стримувало його лють.

Діставшись дверей, на яких срібними літерами було написано: «Оперативна група № 7», Вальтер навіть не подумав стукати.

Вистачило одного різкого удару ногою.

Двері з гуркотом розчахнулися всередину, вдарившись об стіну.

— Нарешті! — пролунав веселий голос. — А то нас уже третій день лякають якимось чудовиськом із роду Вальтерів...

Першим Димитрій побачив високого світловолосого чоловіка років тридцяти п'яти. Саме йому належало це своєрідне привітання. Гострі ікла визирали з-під верхньої губи, перетворюючи усмішку на хижий оскал. Блакитні очі світилися живою цікавістю, ніби все, що відбувалося, було для нього черговою захопливою пригодою. На поясі погойдувалася пара довгих саїв.

Він широко всміхнувся.

— Кирило. Вампір. Судмедексперт, артефактор, іноді оперативник, іноді прибиральник після ваших мистецьких витівок. Усе залежить від настрою начальства.

Димитрій промовчав.

Вампіра це анітрохи не збентежило.

— Одразу попереджаю. Якщо збираєшся бути похмурим мовчуном — марно. Я все одно говоритиму за двох.

За його спиною пролунав обережний голос:

— Кириле... не тисни на людину.

До кабінету увійшов худорлявий чорноволосий юнак з азійськими рисами обличчя. Зелені очі уважно вивчали Димитрія, але в них не було ні страху, ні ненависті.

Лише настороженість.

Він коротко вклонився.

— Азізель.

І все.

Більше ні слова.

Кирило важко зітхнув.

— Бачиш? Один надто балакучий, інший узагалі вважає слова невичерпним ресурсом.

Юнак ледь помітно почервонів.

— Це... неправда.

— Правда.

— Ні.

— Так.

Димитрій уперше після виходу з Аль-Чакса ледь помітно всміхнувся.

Саме в цю мить пролунав важкий металевий гуркіт.

Хтось із силою штовхнув двері плечем.

До кабінету зайшов кремезний гном із величезною дворучною сокирою за спиною. Під пахвою він тримав дерев'яний ящик, заставлений десятками склянок.

Він поставив його на стіл так, що той жалібно заскрипів.

— Хто тут новий псих?

Кирило тицьнув великим пальцем у бік Димитрія.

— Оцей.

Гном кілька секунд мовчки розглядав колишнього герцога.

— Я Гімлі. Полізеш без антидоту — здохнеш. Загубиш моє спорядження — спочатку вб'ю, потім оживлю, а тоді ще раз уб'ю. Усе зрозуміло?

Димитрій спокійно кивнув.

— Зрозуміло.

Гном задоволено гмикнув.

— Уже краще за попереднього.

— А що сталося з попереднім? — обережно запитав Азізель.

— Не слухав мене.

— І?

— Тепер слухає.

Кирило голосно розсміявся.

— Не зважай. Він так з усіма знайомиться.

— Неправда.

— Правда.

— Лише з тими, хто виглядає як потенційна проблема.

Гімлі ще раз уважно подивився на Димитрія.

— Тоді з ним я був навіть дуже ввічливим.

Запала тиша.

Усі троє дивилися на нового напарника.

Димитрій відчував на собі їхні погляди.

Вони бачили перед собою не людину.

Легенду.

Чудовисько.

Колишнього герцога.

Саргіса темряви, якого замість страти перетворили на ланцюгового пса Патруля.

Він вже збирався вийти, коли Кирило несподівано простягнув руку.

— Хай там як... ласкаво просимо до групи.

Димитрій довго дивився на простягнуту долоню.

За останні тиждні ніхто не простягав її йому без страху.

Нарешті він повільно потиснув руку вампірові.

Кирило всміхнувся ще ширше.

Азізель із полегшенням видихнув.

Гімлі лише пробурмотів:

— Ну все. Досить сентиментів. За годину перший виїзд. От там і подивимося, чи справді ти такий страшний, як про тебе патякає весь Паралеліум.

Димитрій мовчки попрямував до дверей.

Того дня ніхто з них і гадки не мав, що в цьому кабінеті щойно зібралася майбутня легенда Патруля.

Четверо зовсім різних істот.

Вампір, демон, гном і людина, яку весь Паралеліум вважав чудовиськом.

Їм судилося пройти крізь сотні світів, десятки воєн, зрад, втрат і завдань, які здавалися нездійсненними.

Стати найкращою оперативною групою Патруля.

І одного дня Димитрій із подивом зрозуміє, що знову навчився вимовляти слово «родина» — не згадуючи про біль.

Тринадцять років потому. Прикордонна Цитадель цілителів

За тринадцять років життя Димитрія змінилося до невпізнання.

До служби в Патрулі він звикав болісно довго. Майже пів року пішло лише на те, щоб змиритися з новим становищем. Печатка підкорення не дозволяла ослухатися наказів, а негласна угода між Патрулем і вищими демонами остаточно зв'язала йому руки.

Патруль заплющував очі на чимало злочинів демонічної знаті.

Демони ж не чіпали співробітників Патруля.

Так зберігалася крихка рівновага.

Для Вальтера це означало лише одне — дістатися до Огніуса він не міг.

Так само, як і Огніус не міг дістатися до нього.

Спочатку Димитрій ненавидів свою службу.

Потім звик.

А згодом несподівано захопився роботою.

Із часом за ним закріпилися прізвиська Вівісектор і Кривавий Кат. У злочинному світі Паралеліуму його ім'я вимовляли пошепки. Ті, кому не пощастило потрапити до нього в руки, рідко забували цю зустріч.

І ось чому…

Справа, що подарувала йому прізвисько Вівісектор

Минув лише тиждень після призначення Вальтера командиром оперативної групи.

Їхнім черговим завданням стала ліквідація банди работоргівців, яка утримувала підпільну лабораторію в старих катакомбах під Цитаделлю.

Офіційно злочинці займалися контрабандою.

Насправді вони викрадали саргісів із рідкісними дарами.

Їх розчленовували живцем.

Пересаджували органи.

Із крові варили заборонені еліксири.

Дітей використовували як матеріал для створення живих артефактів.

Коли група дісталася підземного комплексу, вони знайшли десятки кліток.

Частина полонених уже була мертва.

Інші ще дихали.

Деякі благали вбити їх.

Азізеля знудило.

Кирило зблід настільки, що це було помітно навіть для вампіра.

Гімлі мовчки стиснув руків'я сокири так сильно, що заскреготіла сталь.

А Димитрій...

Не сказав ні слова.

Він лише уважно оглянув приміщення.

Сліди крові.

Інструменти.

Столи.

Запам'ятав усе.

Ватажок банди встиг утекти глибше в катакомби.

— Командире? — тихо запитав Азізель.

— Живим.

Це було єдине слово.

Переслідування тривало менше десяти хвилин.

Злочинців оточили у величезній підземній залі.

Ватажок розсміявся.

— Вам нас не взяти!

Кілька десятків головорізів кинулися вперед.

Гімлі зустрів їх важкою сокирою.

Азізель розчинився серед супротивників, ламаючи суглоби й обеззброюючи їх блискавичними ударами.

Кирило метнув саї, пришпиливши двох до колон.

А Вальтер ішов просто вперед.

Повільно.

Спокійно.

Немов прогулювався садом.

Кожен злочинець, якого торкалася його саргія темряви, падав навколішки.

Але не помирав.

Натомість чорні нитки проникали в тіло, огортали м'язи, судини, нерви.

Димитрій бачив людину зсередини.

Кожне сухожилля.

Кожен нерв.

Кожен канал санергії.

Він керував ними так само легко, як музикант перебирає струни.

Один бандит упустив меч, бо м'язи кисті самі розтиснулися.

В іншого перестали згинатися ноги.

Третій не зміг вдихнути — діафрагма завмерла.

Четвертий закричав, коли його власна рука повільно вивернулася за спину.

Збоку здавалося, ніби невидимий хірург розбирає людей по частинах, не зробивши жодного розрізу.

— Що... що це...

— Не вбивай!

— Заберіть його!

Паніка охопила навіть найзагартованіших убивць.

Ватажок спробував утекти.

Чорна нитка наздогнала його.

Завмерла біля грудей.

І...

Не пробила серце.

Вона проникла всередину.

Димитрій почав повільно перекривати один канал санергії за іншим.

— Ти... чудовисько...

— Ні, — уперше за весь бій відповів Вальтер. — Чудовиська працювали тут.

Він змусив злочинця відчути ту саму безпорадність, яку переживали його жертви.

Ватажок іще міг говорити.

Міг бачити.

Міг думати.

Але не міг поворухнути жодним пальцем.

— Тепер ти доживеш до суду.

Згодом Кирило проводив експертизу.

Він довго вивчав тіла затриманих.

Нарешті підвів погляд на Вальтера.

— Ти розумієш... що зробив?

— Знешкодив їх.

— Ні.

Ти бездоганно вимкнув кожного.

Без жодного зайвого ушкодження.

Ти буквально препарував їх саргією... як Вівісектор.

Навіть я, судмедексперт, так не зміг би.

Це слово випадково почув один із заарештованих.

Наступного дня воно розлетілося всіма в'язницями Паралеліуму.

Друге прізвисько народилося за кілька днів. Коли слідчі розкрили таємну бухгалтерію банди.

З'ясувалося, що абсолютно всі учасники синдикату були взяті живими.

Усі до одного.

Жоден не помер від поранень.

Усі постали перед судом.

Усіх публічно стратили за вироком трибуналу.

Злочинці швидко зробили свій висновок.

Якщо по тебе приходить Вальтер — ти не загинеш у бою.

Ти потрапиш до суду.

І тебе однаково стратять.

Він не залишав злочинцям жодного шансу загинути швидко, зі зброєю в руках або втекти.

Він ніби власноруч передавав їх катові.

Саме тому в злочинному світі незабаром почали пошепки вимовляти нове ім'я Вівісектора — Кривавий Кат.

Сам Димитрій дізнався про ці прізвиська лише через кілька місяців і поставився до них цілком байдуже.

— Люди завжди бояться того, чого не розуміють, — спокійно сказав він Кирилові.

Вампір лише всміхнувся.

— Ні, командире. Вони бояться не твоєї саргії.

— А чого?

— Того, що ти ніколи не даруєш винним легкої смерті й ніколи не дозволяєш їм уникнути відповідальності. Саме це робить тебе страшнішим за будь-якого ката.

Однак справжні зміни в житті Вальтера відбулися все ж трохи пізніше. Усього десять виняткових хвилин назавжди змінили саму сутність Димитрія Вальтера.

Той самий день...

Їхня оперативна група супроводжувала караван біженців, що перетинав Червоний каньйон — вузький прохід між стрімкими скелями, схожими на велетенські стіни із застиглої крові. Над головами нависали багряні урвища, посічені тисячами тріщин і печер. Вітер гуляв ущелиною, завиваючи так, ніби самі скелі попереджали мандрівників про небезпеку.

Вальтер їхав попереду, уважно оглядаючи вершини.

— Надто тихо, — неголосно промовив він.

Гімлі хмикнув, зручніше перехоплюючи дворучну сокиру.

— Після цих слів зазвичай починається щось дуже дороге в ремонті.

Кирило широко всміхнувся.

— Не бурчи, Гімлі. Може, сьогодні нас нарешті ніхто не спробує вбити.

Азізель нервово підвів голову до скель.

— Саме це мене й лякає...

Він не договорив.

Згори пролунав пронизливий клекіт.

Із десятків ущелин одночасно зірвалися люди-птахи. Величезні крила затулили небо, а списи й кам'яні дротики дощем посипалися вниз.

— Контакт! — спокійно скомандував Вальтер. — Караван — у центр! Не зупинятися!

Сріблясті револьвери вже опинилися в руках бійців.

Гуркіт пострілів луною прокотився каньйоном.

Двоє людей-птахів упали ще в польоті.

— Влучив! — задоволено вигукнув Кир.

— Не радій завчасно! — буркнув Гімлі. — Їх тут цілий курник!

— Узагалі-то орнітологи зараз дуже образилися б.

— Спочатку переживемо бій, а потім запитаємо їхню думку!

Кілька людей-птахів каменем впали просто в центр колони.

Кирило зник.

Лише сріблястою блискавкою промайнув між ворогами.

Саї описали сяючі дуги.

Один противник залишився без зброї.

Другий — без голови.

Третій навіть не встиг зрозуміти, чому раптом летить у протилежний бік.

— Я ж казав, кардіо — корисна річ! — весело вигукнув вампір, перестрибуючи через валун.

Згори пікірувала нова зграя.

Демон-перевертень вилаявся.

— Їх надто багато!

— Тоді припини рахувати! — відповів Кир.

Азізель заплющив очі лише на мить.

Його тіло здригнулося.

Кістки голосно затріщали.

За секунду на місці демона вже стояла величезна чорна пантера.

Вона одним стрибком злетіла майже на людський зріст, вчепилася в людину-птаха й разом із ним покотилася камінням.

— Молодець! — вигукнув Кир.

— Дякую... — долинуло невдоволене гарчання. — Дуже допомагає, коли мене хвалять посеред смертельної сутички...

Тим часом Гімлі зустрів одразу трьох ворогів.

Він мовчки ступив уперед.

Дворучна сокира описала широкий круг.

Пролунав такий удар, ніби зіткнулися два вози.

Людей-птахів розкидало в різні боки.

Гном важко видихнув.

— Наступний.

— Ти хоч іноді усміхаєшся? — запитав Кир, відбиваючи черговий випад.

— Звісно.

— Коли?

— Коли закінчуються дурні.

— Тоді сьогодні тобі не пощастило.

Вальтер підняв руку.

Чорний серпанок заклубочився навколо його пальців.

Із тіней між скелями одна за одною почали здійматися примарні постаті давніх воїнів.

Напівпрозорі лицарі мовчки оголили клинки.

— Уперед.

Примари кинулися вгору просто стрімкими скелями, ніби для них не існувало законів природи.

Люди-птахи панічно закричали.

Одні намагалися злетіти.

Інших примарні мечі скидали вниз.

Третіх у повітрі наздоганяли кулі з револьверів.

— Командире, — усміхнувся Кир, ухиляючись від пазурів чергового противника. — Іноді мені здається, що ви трохи... перебільшуєте.

— Трохи? — здивувався Гімлі.

— Гаразд. Дуже перебільшуєте.

— Я віддаю перевагу слову «ґрунтовно», — незворушно відповів Вальтер.

Чергова людина-птах спробувала сховатися за вершиною скелі.

У руках Вальтера одночасно з'явилися два револьвери.

Пролунали два майже злиті в один постріли.

Удалині почувся обурений зойк.

За мить тіло зірвалося вниз.

Кир присвиснув.

— Гарно.

Гімлі глянув на скелю.

— А патронів шкода.

— Ти завжди думаєш лише про витрати?

— Хтось же мусить.

Азізель знову набув людської подоби й, важко дихаючи, сперся руками об коліна.

— Можна... п'ять хвилин... без нападів?

Ніби почувши його слова, десь удалині протяжно завив вітер.

Кирило важко зітхнув.

— Варто тобі таке сказати — і всесвіт сприймає це як виклик.

Усі четверо мимоволі розсміялися.

Та розслабилися вони зарано.

Одне за одним чудовиська падали на землю, але кільком усе ж вдалося прорватися до біженців.

Пролунав дитячий крик.

Вальтер обернувся надто пізно.

Десятирічна дівчинка стояла нерухомо, ніби не розуміючи, що сталося.

З її грудей стирчали довгі пазурі.

За мить людину-птаха розірвало чорним закляттям.

Але було вже запізно.

Дівчинка осіла на землю.

Вальтер устиг підхопити її, перш ніж вона вдарилася об каміння.

— Ні... Ні, тримайся... — прошепотів він.

Його долоні миттєво стали теплими й липкими від крові.

— Пане... мені... холодно...

Її голос ледь звучав.

Хтось підбіг ззаду.

— Командире! До найближчої Цитаделі майже дві години!

— Портал!

— Уже готують! Але...

Вальтер підвів погляд.

Він усе зрозумів ще до того, як підлеглий договорив.

— Не встигнемо...

Запала тиша.

Десь плакала жінка.

Хтось молився.

А Вальтер уперше за довгі роки по-справжньому злякався.

Не за себе.

За неї.

Тепла кров і далі стікала між його пальцями.

І разом із нею поверталися давно поховані спогади.

Чорне Безумство.

Міста й села його герцогства, що потонули в чорній річці нежиті й стали частиною мертвої армії.

Тисячі невинних, загиблих від його руки та його заклять.

Дитячі обличчя.

Простягнуті руки.

Крики, які неможливо забути.

Він знову бачив усе це так ясно, ніби минули не роки, а лише кілька хвилин.

«Пощадіть, пане...»

«Помилуйте...»

«Отямтеся...»

Він заплющив очі.

— Ні... — прошепотів він. — Тільки не знову...

Дівчинка слабко стиснула його руку.

— Дядечку... я... помру?

Це запитання вдарило сильніше за будь-який клинок.

Він мовчав.

Бо не знав, що відповісти.

Він досконало вмів убивати однією краплею власної крові, одним дотиком.

Закляття на його чорній проклятій крові могли підняти нежить будь-якого рівня складності й підкоряти привидів своїй волі.

Він міг наповнити смертю цілі міста.

Але врятувати одну маленьку дівчинку...

Не міг.

І тоді всередині нього ніби щось зламалося.

Або, навпаки...

Уперше стало цілісним.

Темрява завжди підкорялася його волі.

Та він ніколи не намагався змусити її творити.

Лише знищувати.

Саме тоді сталося неможливе.

В одну коротку мить Димитрій раптом зрозумів, що його родовий дар здатний не лише руйнувати.

Якщо спрямувати його інакше...

Якщо змінити сам принцип впливу...

Темрява могла зберегти життя.

До цього дня він завжди використовував її однаково.

Темрява знаходила життєву силу ворога.

Розривала її потоки.

Гасила биття серця.

Зупиняла дихання.

Перетворювала живе тіло на бездиханну оболонку.

Але зараз, тримаючи на руках дівчинку, що стікала кров'ю, Димитрій побачив те, чого не помічав десятиліттями.

Смерть не завжди приходить миттєво.

Вона рухається.

Наче тріщина на склі.

Спочатку рвуться тканини.

Потім — судини.

Після цього разом із кров'ю починає витікати сама життєва сила — невидиме сяйво, що поєднує тіло й душу.

Його магія завжди безпомилково знаходила ці ниті.

Але чому вона обов'язково має їх розривати?

Чому не може...

...зшивати?

Думка спалахнула сліпуче ясно.

Темрява не була силою смерті.

Вона була силою зв'язку.

Вона поєднувала світ живих зі світом духів, людину — з її власною тінню, некроманта — з підвладною йому нежиттю.

Уся її справжня природа полягала не в знищенні.

А в поєднанні.

Руйнування було лише одним зі способів застосування цієї сили.

Димитрій повільно заплющив очі.

Світ навколо зник.

Перед його внутрішнім зором відкрилося зовсім інше бачення.

Тіло дівчинки перестало бути плоттю. Воно перетворилося на незліченну кількість найтонших сріблястих ниток.

Одні мерехтіли рівно.

Інші тремтіли.

Треті були обірвані.

Із розірваних ниток повільно витікало золотаве сяйво життя.

Саме разом із ним згасало життя.

Саме його втрату відчували як смерть.

Він обережно торкнувся цих ниток своєю магією.

Темрява за звичкою кинулася розривати їх.

— Ні... — прошепотів Димитрій.

Уперше за все своє життя він змусив власний дар діяти інакше.

Наче стримував у руках розлюченого хижака.

Темрява опиралася.

Вона звикла пожирати.

Звикла знищувати.

Та воля господаря виявилася сильнішою.

Повільно...

Дуже повільно...

Чорна санергія змінила свій рух.

Вона перестала рвати.

І почала переплітатися навколо обірваних життєвих ниток, утворюючи найтонший каркас, схожий на чорне мереживо.

Кожна нитка темряви обережно підтягувала розірвані краї одна до одної.

Зрощувала судини.

Поєднувала нерви.

Повертала на місце пошкоджені волокна м'язів.

Не створюючи нового життя, а не дозволяючи зникнути тому, що ще жевріло всередині дитини.

Темрява стала голкою.

Життєва сила — ниткою.

А його воля — рукою хірурга.

Поступово золотаве сяйво перестало витікати назовні.

Воно знову замкнулося всередині тіла.

Серце дівчинки здригнулося.

Зробило один удар.

Потім другий.

Ще невпевнений.

Але живий.

Димитрій відчув, як його власними венами прокотилася хвиля пекучого болю.

Наче кожна відновлена нитка проходила й крізь нього самого.

Темна магія вимагала плату.

Вона не створювала життя з нічого.

Вона лише втримувала його, пропускаючи руйнівну силу крізь самого мага й змушуючи її служити творенню.

Це ще не було справжнім зціленням.

Лише відчайдушною спробою не дозволити смерті завершити розпочате.

У цю мить народилася нова гілка саргії.

Та, якої раніше ніколи не існувало.

Темне цілительство.

Раптом дівчинка глибоко вдихнула.

Кровотеча припинилася.

Щоки повільно почали набувати живого кольору.

Вона розплющила очі.

— Дядечку...

...і всміхнулася.

Навколо запанувала абсолютна тиша.

Ніхто не рухався.

Ніхто не наважувався промовити ані слова.

Підлеглі дивилися на Вальтера так, ніби бачили його вперше.

Азизель нарешті прошепотів:

— Це... неможливо...

Вальтер повільно прибрав руки.

На його долонях не залишилося жодної краплі крові.

Він і сам ще не розумів, що сталося.

Лише відчував, що світ змінився.

Того дня Паралеліум став свідком неможливого.

Уперше за всю свою історію темрява не забрала життя.

Вона його врятувала.

Далі його нова різношерста сім'я з трьох таких несхожих одне на одного нелюдів з ентузіазмом підтримала його… Хоча ні — на підтримку це було схоже мало. Підлеглі-друзі буквально стусанами відправили командира навчатися до Цитаделі.

***

Останні сім років Вальтер поєднував службу з навчанням, опановуючи цілительство. І жодного разу не пошкодував про свій вибір.

Сьогодні він склав останній іспит.

Із м'яким дзвоном Призма Розпізнавання Особистості згасла за його спиною.

Димитрій зробив останній крок крізь сяючу арку, зупинився на верхньому майданчику широких сходів і озирнувся.

Перед ним височіла Цитадель.

Навіть тепер він мимоволі затримував на ній погляд.

Вона не була схожа ані на людські палаци, ані на фортеці гномів, ані на демонічні бастіони. Здавалося, її звели самі світло й час. Велетенська споруда з білосніжного астрального каменю здіймалася до небес десятками тонких веж, з'єднаних повітряними галереями й мереживними мостами. Стіни випромінювали ледь помітне внутрішнє світло, ніби в кожній плиті билося живе серце саргії.

Фасади прикрашали барельєфи найвидатніших цілителів минулого. Над величезними стрілчастими вікнами мерехтіли золоті руни захисту, а між вежами повільно оберталися кристали-хранителі, підтримуючи багатошаровий магічний бар'єр. Над самою вершиною купола переливався прозорий енергетичний щит, і здавалося, ніби вся Цитадель укладена у велетенську кришталеву сферу.

Широкими мармуровими сходами піднімалися й спускалися цілителі в білосніжних мантіях, курсанти Академії Вартових Порядку, ловчі Патруля, які прибули по медичну допомогу, дипломати, науковці та посли інших світів. Попри безперервний рух, над Цитаделлю панувала дивовижна тиша — спокійна, майже священна.

Не дивно.

Тут жили останні носії найрідкіснішого дару Паралеліуму.

Триста років тому до Паралеліуму проник смертельний вірус із закритого світу. Хвороба вражала лише світлих цілителів і ледь не знищила весь Орден. На момент створення вакцини живими залишилося менше півсотні саргісів.

Щоб урятувати останніх носіїв дару, були збудовані перші Цитаделі.

Відтоді потрапити всередину можна було лише через Призму Розпізнавання Особистості — стародавній артефакт, що миттєво реагував на будь-яке насильство чи несанкціоноване застосування саргії.

Кожну дитину, у якої в сім років проявлявся дар цілителя, забирали до однієї з п'яти Цитаделей.

Їх охороняли суворіше, ніж скарбниці гном'ячих банків.

Димитрій повільно розгорнув аркуш пергаменту.

Внизу сяяла кругла печатка Ради Цілителів.

Ліцензія приватного цілителя.

Сім років лекцій.

Практики.

Безсонних ночей.

Іспитів.

Операцій.

Досліджень.

І безкінечних спроб довести оточенню, що темрява теж здатна рятувати.

Пальці самі міцніше стиснули документ.

Не просто ліцензія.

Майже свобода.

Так, він і досі був пов'язаний зобов'язаннями перед Цитаделлю. Щороку — три місяці роботи в лікувальних корпусах, викладання в Академії Вартових Порядку та консультації для Ради Цілителів. Але весь інший час належав йому. Він — перший цілитель за сотні років, який міг вільно подорожувати Паралеліумом. Уперше за весь цей час Димитрій відчував, що залишає Цитадель не в'язнем, а людиною, яка сама обирає свій шлях.

Лікувати людей він любив.

Викладати — анітрохи.

Та вибору, як завжди, ніхто не залишив.

Наостанок він окинув поглядом сяючу фортецю.

Працювати тут йому подобалося.

Жити тут він не хотів і не зміг би.

Надто добре пам'ятав ціну замкнених дверей.

Сховавши ліцензію до внутрішньої кишені плаща, Вальтер неспішно спустився білосніжними сходами назустріч галасливому Паралеліуму.

Світ уже чекав на свого найнезвичайнішого цілителя.

— Яка іронія... З-поміж усіх цілителів Паралеліуму саме ти виявився єдиним, хто здатен мені допомогти.

Димитрій підвів голову.

Огніус.

Угода між Патрулем і вищими демонами забороняла напади одне на одного та втручання в розслідування, але не особисті зустрічі. Саме тому вартові Цитаделі навіть не поворухнулися.

Вальтер мовчки сховав ліцензію за пазуху й лише тоді поглянув на демона.

За тринадцять років Огніус майже не змінився. Лише виглядав так, ніби повільно вмирав.

Колись густе руде волосся потьмяніло, шкіра стала попелясто-сірою, під очима залягли темні кола. Він схуд, а ілюзія ховала глибокі виразки.

— Що це за прокляття?

— Посмертне прокляття ангела. Серед демонів не знайшлося цілителя, здатного його зняти.

На губах Димитрія майнула холодна усмішка.

— Треба ж... Виходить, справедливість усе-таки існує.

Він зміряв колишнього побратима крижаним поглядом.

— І навіщо ти прийшов? Потішити мене цією новиною? Дякую. Щиро сподіваюся, ти згниєш раніше, ніж знайдеш допомогу.

Він уже хотів пройти повз, коли почув:

— Ти мене зцілиш.

Димитрій розсміявся.

— Огніусе, ти остаточно збожеволів? Не уявляю жодної причини, яка змусила б мене це зробити.

— Не поспішай.

Демон дістав з-під плаща невеликий артефакт.

Сріблястий метал вкривали тонкі рунічні лінії, що складалися в незнайомий візерунок.

— Робота Майстра рун, — одразу впізнав Вальтер. — І що?

— Це ключ.

— До чого?

— До печатки, яка знищить родовий замок Вальтерів. Якби хотів — давно зробив би це. Але руїни мені не потрібні. Мені потрібен ти.

Кілька секунд Димитрій мовчав.

— Неможливо.

— Чому?

— Бо саргіси рун не здатні творити речі, призначені для руйнування. Їхній дар не дозволяє цього.

Огніус ледь усміхнувся.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки винахідливою стає людина під тортурами.

Він повільно покрутив артефакт між пальцями.

— Шкода лише, що його творець не пережив власного відкриття.

По спині Вальтера пробіг холод.

— Ти закатував Майстра рун...

— Довелося.

Димитрій стиснув кулаки.

Майстри рун не вміли ні вбивати, ні воювати. Вони лише творили, будували й захищали. Убити одного з них було майже те саме, що вбити дитину.

— Як тебе тільки земля носить...

— Краще подумай про себе.

Огніус підняв артефакт.

— Ти випалив мою кров зі свого тіла. Молодець. Але я зберіг твою.

— І?

— Завдяки їй я знайшов родовий замок Вальтерів.

Серце Димитрія стислося.

Колись він сам розповів Огніусу про особливості родової саргії Вальтерів.

Тоді той був другом.

Тепер ця довіра оберталася смертельною загрозою.

— Залишилося лише активувати печатку. Але я не поспішаю.

На обличчі демона з'явилася ледь помітна усмішка.

— Замок нікуди не втече. Поки печатку не активовано, ти робитимеш те, що мені потрібно.

— Гарна в тебе пам'ять, — сухо мовив Димитрій.

— Саме так. Спадкова сила Вальтерів прив'язана до духа-охоронця замку. Варто мені активувати печатку — і ваш рід назавжди втратить свою спадщину.

— Ні. Я не стану тебе лікувати.

Огніус здивовано підняв брову, а тоді тихо засміявся.

— Упертий.

Він сховав артефакт.

— Що ж... пограємо. Я нікуди не поспішаю. Рано чи пізно ти сам прийдеш до мене. Змиришся. Почнеш благати. І погодишся на все.

— Ніколи.

— Побачимо. Ті, хто втрачає найцініше, дуже швидко переглядають свої принципи.

Запала коротка тиша.

— Ти вже думаєш знайти іншого Майстра рун, чи не так?

Димитрій промовчав.

Огніус усміхнувся.

— Ось і з'ясуємо, хто з нас кращий мисливець.

Він розвернувся й неквапливо пішов геть.

Димитрій дивився йому вслід, доки постать демона не розчинилася серед перехожих.

Лише тоді повільно видихнув.

Якщо Огніус не брехав, він мусить знайти Майстра рун раніше.

Інакше разом із родовим замком загине спадщина Вальтерів — джерело сили, яке його предки берегли століттями.

Вальтер застібнув плащ, торкнувся ліцензії за пазухою й швидким кроком рушив до найближчого порталу.

Полювання почалося.