Раді Вас бачити!

Дан насилу розплющив очі після міцного сну й сів на ліжку, розгублено озираючись. Свідомість поверталася неохоче, а події вчорашнього дня спливали в пам'яті уривками.

— Ірлі?.. Що?.. Уже ранок?.. А як же кошмари?.. — сонно пробурмотів хлопець, потерши очі.

— Доброго ранку, господарю. Решту ночі ти провів у позі трупа. Які вже тут кошмари, — з усмішкою зауважив Ірлі.

— Убивче зілля... Здається, я нарешті виспався... — з полегшенням видихнув Данаїл, струшуючи залишки сну.

В наметі Данаїл був сам. Він застелив ліжко, накинув сорочку, натягнув штани й визирнув назовні.

Багаття давно згасло. Два сусідні намети зникли, ніби їх тут ніколи й не було. Неподалік стояв лише самотній мотоцикл. Його господар саме прибирав похідну сумку до однієї з просторових кишень. Відчувши на собі чужий погляд, ловець обернувся. Погляд Димитрія ковзнув по постаті учня.

Незастебнута сорочка розкрилася, оголюючи випнуті ключиці, ребра, що чітко проступали під шкірою, та запалий живіт.

Надто вузькі плечі. М'язів майже немає. Руки довгі, але тонкі — сили в них небагато. Грудна клітка розвинена слабко, м'язовий корсет практично відсутній. Навіть хода видавала хронічну нестачу фізичної підготовки.

Для звичайного підлітка, саргіса Світла чи нейтрала — ще терпимо.

Але для саргіса Темряви... Катастрофа.

Роботи попереду було чимало. До того ж із матеріалом, який ніби лише вчора підняли з лікарняного ліжка.

— Поснідав? — вимогливо поцікавився Димитрій, завершивши огляд.

«Знову він чимось незадоволений...» — здивовано подумав Данаїл.

— Ні.

— Сніданок на столі. З'їж усе. Я зараз підійду.

Дан повернувся до намету й подивився на стіл. Там і справді чекала глибока тарілка, по вінця наповнена гарячою кашею. Схоже, Димитрій і цього разу накладав їжу власноруч.

От дивина...

Ловець годує його за кожної нагоди. Схоже, поїти оточення своїми зіллями й годувати — головний тарган у голові Димитрія Вальтера.

Хай там як, наставника не можна було не слухати. Данаїл зітхнув, сів за стіл, узяв ложку й скуштував густу кашу, щедро присмачену маслом і великими шматками тушкованого м'яса.

Поки їв, мимоволі замислився.

Ніхто й ніколи не піклувався про нього так.

У голові ніяк не вкладалося, що людина, яка холоднокровно самотужки знищила екіпаж цілого бойового крейсера, тепер не лише стала його наставником, а ще й стежила, щоб він висипався, лікувався й нормально харчувався.

Згадуючи події минулої доби, Дан подумки звернувся:

«Ірлі, як станеться нагода, про всяк випадок пошукай у мережі інформацію про заборонені ритуали саргісів проклятої крові. Сподіваюся, жертвопринесень там не знайдеш.»

Ящірка тихенько хихикнула.

«Гадаю, усе не настільки погано, як тобі здається, господарю.»

«Хотілося б вірити...» 

Каша виявилася смачною, але її було трохи більше, ніж він міг подужати. Останні ложки довелося буквально запихати в себе. Коли тарілка нарешті спорожніла, до намету увійшов Димитрій.

Одразу стало тісно. Високий, широкоплечий, у незмінній формі Патруля й довгому утепленому шкіряному плащі, він заповнив собою весь вільний простір.

Данаїл мимоволі позаздрив його внутрішній упевненості, що ледь не хвилями виходила від нового наставника.

«Дивно... У власника найчорнішої саргії, яку мені доводилося бачити, світлі, кришталево чисті сірі очі... Ще й сріблом світяться. І шкіра зовсім біла, без найменшої смаглявості...»

Погляд хлопця знову затримався на шрамі на правій стороні обличчя ловця. Відвести очі виявилося непросто. 

Поруч із цим високим, широкоплечим саргісом Данаїл особливо гостро відчував, наскільки сам він дрібний.

Тим часом Димитрій поставив на стіл лаковану чорну скриньку із зіллям та хірургічними інструментами.

— Даню, прибери за собою, помий тарілку, а потім зніми сорочку. Хочу оглянути твої рани.

***

Пов'язки ловець знімав швидко й обережно. Спину Данаїл бачити не міг, зате рана на руці майже повністю затягнулася. Від поранення залишився лише широкий багряний рубець.

На його думку, лікування вже можна було вважати завершеним.

Та Димитрій, схоже, думав інакше.

Він уважно оглянув свіжий шрам, злегка провів по ньому кінчиками пальців, перевіряючи щільність тканин, потім відкрив одну з баночок, дістав дерев'яну лопаточку й тонким шаром наніс на рубець густу сріблясту мазь.

Лише після цього взявся знову перебинтовувати руку. Бинт ліг рівно, без жодної складки.

Рухи ловця були настільки швидкими, упевненими й точними, що Данаїл мимоволі задивився на його руки.

Довгі гнучкі пальці однаково впевнено могли розкрити грудну клітку, зварити найскладніше зілля або перерізати людині горло.

Дивне поєднання.

Ще кілька днів тому він шантажем змусив цю людину лікувати себе в Цитаделі, навіть не уявляючи, чим усе це обернеться.

Тепер же, схоже, обзавівся особистим цілителем... цілителем-сталкером.

— Я вас не розумію, — нарешті не витримав Дан. — Одягаєте, годуєте, лікуєте... Навіщо? Якщо я зможу зняти печатку із замка, то зроблю це й без усього цього.

— А чому б мені цього не робити, якщо можу?

Останній виток бинта ліг на місце.

— До того ж від учора я ще й твій наставник.

— Зазвичай люди не люблять настільки перейматися.

Димитрій запитально підвів погляд.

— Зокрема й наставники.

Перед очима мимоволі спливло обличчя Фелікса. Порівняння між Вальтером і Лучезарним було явно не на користь колишнього наставника.

— Надто вже підозріло відчувати небайдужість саме з вашого боку. Особливо якщо згадати, з яким холоднокров'ям ви винищували піратів на крейсері.

Шпилька все ж зірвалася з язика. На кілька секунд у наметі запала тиша. Димитрій неквапливо прибрав баночку з маззю назад до скриньки.

Лише після цього відповів:

— Я виконував свою роботу.

Він защепнув кришку відділення.

— Причому далеко не найприємнішу її частину.

Ловець підвів погляд.

— Під час таких робочих завдань емоції доводиться вимикати. Якщо дозволити собі жалість у бою, загинуть ті, кого ти маєш захистити.

Кілька секунд обоє мовчали. Данаїл несподівано спіймав себе на думці, що Вальтер не виправдовується. Він просто пояснює. Без жодного бажання сподобатися. 

Тим часом Димитрій відкрив інше відділення лакованої скриньки. Дістав упаковку одноразових шприців. Рівним рядком поклав їх на стіл.

Дан насторожився.

— А це ще навіщо?

— Для того, що дехто майже три роки прожив у Пустці.

Димитрій почав один за одним розкривати упаковки.

— Підірвав здоров'я. Довів організм до виснаження. Заробив хронічне запалення легень, анемію, дефіцит поживних речовин...

Він говорив так, ніби зачитував медичну картку.

— Однією лише саргією мені тебе вже не відновити. Доводиться поєднувати її із сучасною медициною.

Він підняв перший шприц проти світла, перевіряючи розчин.

— Так буде швидше.

— А можна... без цього?

— Можна.

Данаїл пожвавішав.

— Справді?

— Авжеж.

Вальтер цілком серйозно кивнув.

— Тоді лікування займе в кілька разів більше часу, частина наслідків залишиться з тобою назавжди, а деякі проблеми проявляться років через десять.

Він перевів погляд на учня.

— Такий варіант тебе влаштовує?

Дан важко зітхнув.

— Ні...

— От і мене теж.

Він знову взявся до шприців.

— Але ж я добре почуваюся...

— Звісно. Принаймні значно краще, ніж позавчора.

Димитрій усміхнувся й підвів очі.

— Можеш подякувати мені за це. Мені буде приємно.

— Дякую...

Дан ніяково кашлянув.

— Але все ж не варто так...

Вальтер перебив несподівано жорстко:

— Варто.

Він відклав останній наповнений шприц.

— Я вже вклав у тебе надто багато власного часу, сил, саргії та ліків, щоб тепер мені раптом стало байдуже, що з тобою буде.

Кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного. Данаїл несподівано зрозумів, що ці слова не були красивою фразою. Димитрій справді так вважав.

— Руку.

Заперечувати далі здавалося безглуздим. Хоч усередині й досі ворушилося невдоволення.

«Але ж я не просив настільки в мене вкладатися... Я лише хотів, щоб мені вилікували легені...»

Цю думку Дан розсудливо залишив при собі.

Неохоче поклавши здорову руку на стіл, він дозволив Димитрію накласти джгут трохи вище ліктя. Той затягнув його одним упевненим рухом.

Коли ловець намацав вену, Дан мимоволі смикнув рукою. Та Димитрій одразу ж м'яко, але дуже міцно перехопив його передпліччя.

— Спокійно.

У голосі не було ні роздратування, ні насмішки.

— Я не вперше в житті роблю внутрішньовенні ін'єкції.

— Не сумніваюся... — пробурмотів Дан, нервово ковтнувши й відчувши силу руки незвичайного цілителя.

Без грубості. Без болю. Та вирватися з цієї хватки було б неможливо, як би він спробував.

Голка ввійшла у вену так легко, що він майже нічого не відчув. Джгут розв'язали, і ліки повільно почали надходити в кров.

— Ірлі...

Подумки покликав він.

— Що він мені взагалі вводить?

Ящірка майже одразу відповіла:

— Дуже цікавий коктейль, господарю. Препарати для загоєння, стимулятори кровотворення, антибіотики, загальнозміцнювальні засоби... І все це пов'язане між собою найтоншими нитками саргії.

Ірлі ненадовго замовк.

— Він чудово знає всі твої проблеми зі здоров'ям. До найменших дрібниць. Такі схеми лікування не складають за п'ять хвилин.

— Отримав консультацію від свого ШІ?!

Тихий голос Димитрія змусив Дана здригнутися. Він не запитував — він знав, що має рацію.

Вміст останнього шприца опинився в крові. Димитрій витягнув голку, притиснув до місця уколу спиртовий тампон і кивнув:

— Потримай.

Хлопець машинально зігнув руку в лікті. Кілька секунд у наметі панувала тиша. Потім Вальтер несподівано запитав:

— Покажеш голограму свого помічника?

Данаїл миттєво напружився.

— Та нема на що там дивитися. Звичайна зелена ящірка. Іноді аж надто самостійна.

— «Я тобі ще згадаю таку характеристику», — ображено пробурчав Ірлі.

— «Не хочу я йому тебе показувати, телепню. Не ображайся», — подумки огризнувся Дан.

Димитрій уважно подивився на учня. Схоже, за виразом його обличчя вловив увесь цей беззвучний діалог.

Та лише ледь помітно усміхнувся.

— Гаразд.

Він підвівся з-за столу.

— Наполягати не буду.

Кивнув на сорочку.

— Одягайся.

Данаїл із явним полегшенням накинув сорочку. Поки застібав ґудзики, спідлоба спостерігав за Димитрієм. Ловець незворушно розкладав інструменти по своїх місцях. Не витримавши, Дан запитав:

— Ви — убивця... Ви — цілитель... Як настільки різні грані дару не зводять вас із розуму?

Димитрій закрив кришку скриньки.

— Не такі вже вони й різні.

Він защепнув замки.

— Спочатку розбираєш...

Невелика пауза.

— Потім складаєш.

Він підвів погляд на учня.

— Людське тіло — надзвичайно цікава біомашина. Що більше я його вивчаю, то сильніше переконуюся, що воно досконаліше за більшість механізмів, створених розумними расами.

У кутиках його губ майнула майже непомітна усмішка.

— Гадаю, мені ніколи не набридне з ним працювати.

Данаїла мимоволі пересмикнуло. Надто вже буденно він про це говорив. Ніби йшлося не про людей, а про якийсь рідкісний механізм. На мить хлопець відчув себе лабораторною мишею.

— І як із таким даром вас не замкнули в одній із Цитаделей?

Димитрій уважно подивився на нього. Надто уважно.

— Вважаєш, краще було б замкнути?

Дан одразу знітився.

— Я цього не казав... Просто цікаво.

Кілька секунд ловець мовчав. Потім тихо промовив:

— Довгий час я жив як звичайний саргіс проклятої крові.

Він говорив без гордості. І без жалю. Наче про давно минулий етап життя.

— Тоді мене цікавили створення нежиті й бойові техніки.

Він ледь знизав плечима.

— Пізніше зрозумів, що можу рятувати людей не гірше, ніж убивати.

Коротка усмішка.

— А може, навіть краще.

Він подивився кудись повз Дана.

— Але на той час я вже був зв'язаний контрактом із Патрулем.

— І його не можна було розірвати?

— Ні.

Відповідь прозвучала одразу. Без жодних вагань.

— Чому?

Цього разу Димитрій трохи помовчав. У його очах майнула тінь чогось дуже давнього. Утоми. Чи болю.

— Надто довга історія. І сьогодні мені не хочеться її згадувати.

Дан мовчки кивнув. Цікавість нікуди не зникла. Та вперше він відчув, що справді лізе туди, куди поки що не варто.

Поки Дан застібав останні ґудзики, він знову спіймав на собі вже знайомий уважний погляд наставника.

Димитрій мовчки розглядав його з голови до ніг, ніби щось оцінюючи. І, судячи з виразу обличчя, побачене його знову не влаштовувало.

Цього разу Дан не витримав.

— Ви постійно на мене так дивитеся.

Вальтер запитально підняв брову.

— Пильно. Вивчаєте. І щоразу ніби залишаєтеся незадоволені тим, що бачите.

Дан зустрівся з ним поглядом.

— Що зі мною не так?

Вальтер трохи помовчав, а тоді несподівано всміхнувся.

— Якщо чесно?

— Так.

— Та без сліз не глянеш.

Дан не втримався від сарказму.

— Дякую.

— Це не про зовнішність. Щоразу дивуюся одному.

Димитрій похитав головою.

— Як узагалі в настільки слабкому тілі вміщується така чудовиська сила.

Він витримав коротку паузу.

— Особливо якщо врахувати, що в тебе не один дар, а два.

Кілька секунд панувала тиша. Дан знизав плечима.

— Ну... Такий уже я.

— Ні.

Спокійно відповів Вальтер.

— Не «такий».

Він ледь помітно похитав головою.

— Таким тебе зробили.

Ці слова змусили Дана підвести погляд.

— Хто?

Обличчя Димитрія вперше за весь час стало жорсткішим.

— Ті дорослі, які були зобов'язані виростити тебе здоровим.

Жовна ледь помітно напружилися.

— І вони свою роботу провалили.

Він рідко дозволяв собі злість. Але зараз вона прорвалася — не на Дана, а на тих, хто залишив дитину сам на сам із власною Темрявою.

Та вже за мить Вальтер знову заговорив спокійно.

— Тому ні...

Він подивився учневі просто в очі.

— Не ти мені не подобаєшся.

Коротка пауза.

— Мені не подобається стан, до якого тебе довели.

Данаїл мовчав. Такої відповіді він не очікував. Зовсім. Він спробував усміхнутися. Вийшло не дуже.

— Якщо мій стан настільки важливий...

Він на мить запнувся.

— Може... тоді роз'єднаємо наші долі, поки ще не пізно?

Димитрій тихо розсміявся.

— Ні. Нічого ми роз'єднувати не будемо. Але й залишити все, як є, я теж не можу.

Обличчя знову стало серйозним.

— Дане, ти взагалі щось чув про Чорне Божевілля?

— Ні.

Хлопець похитав головою.

— А що це?

Вальтер дістав із кишені невеликий проєкційний модуль і поклав його на стіл.

— Гадаю, краще один раз побачити.

Він натиснув кнопку. Над столом спалахнула голограма.

— А ви підготувалися...

Тихо промовив Данаїл, не зводячи очей із ожилих зображень. Картини змінювали одна одну з моторошною швидкістю.

Пожежі. Зруйновані міста. Епідемії. Понівечені вулиці. Тіла. І в кожному випадку причиною катастрофи ставав саргіс Темряви.

Чоловік. Жінка. Юнак. Старий.

Їх об'єднували лише абсолютно чорні очі. Без райдужки. Без білків. Наче замість них жила сама Безодня.

Останнє зображення згасло.

У наметі запала тиша.

Данаїл ще кілька секунд дивився на порожній простір перед собою, потім повільно видихнув.

— Здається... я зрозумів.

Він підвів погляд.

— Чорне Божевілля — це те, через що саргісів Темряви, м'яко кажучи, недолюблюють.

Димитрій повільно похитав головою.

— Це лише наслідок.

Він вимкнув проєктор.

— Справжня проблема набагато страшніша…

Кілька секунд він мовчав, даючи учневі час осмислити побачене.

— Чорне Божевілля — це не хвороба.

Він задумливо покрутив проєктор у пальцях.

— Це підсумок.

Данаїл запитально подивився на наставника.

— Підсумок чого?

— Втрати контролю над власною Темрявою.

Вальтер зустрівся з ним поглядом.

— Питання в іншому. Чому саргіси його втрачають?

Він не поспішав із відповіддю. Хотів, щоб Дан спробував знайти її сам.

— Не знаю...

Чесно зізнався хлопець.

— Тому що Темрява набагато вимогливіша за будь-яку іншу санергію.

Голос Димитрія звучав рівно й спокійно.

— Світло вимагає дисципліни. Нейтральна санергія — розуміння. Темрява вимагає всього одразу.

Він зробив коротку паузу.

— І ще... поваги до власної природи.

Данаїл слухав, не перебиваючи.

— Джерело Темряви постійно витрачає ресурси організму. Якщо тіло слабке — воно починає забирати більше. Якщо людина не висипається — більше. Голодує — ще більше. Живе в постійному стресі — ще більше. Кожне таке «ще» повільно наближає носія до тієї межі, яку ти щойно бачив.

Димитрій кивнув на згаслу голограму.

— Саме тому дітей, які народилися саргісами Темряви, з перших років життя привчають до режиму. Повноцінного сну. Якісного харчування. Щоденних фізичних тренувань. Він подивився учневі просто в очі.

— Це не примха батьків. Не армійська муштра. І не традиція. Це лікування. Щоденне лікування довжиною в життя.

Дан нахмурив брови.

Перед очима одна за одною спливали безсонні ночі над книжками. Доби без нормальної їжі. Тижні, проведені в Пустці. Кашель. Постійна втома. По спині пробіг неприємний холодок. Димитрій одразу помітив зміну в його обличчі.

— Починаєш розуміти?

— Здається...

— Темрява не любить слабаків, таких як ти. Вона підкорює їх.

Хлопець з досадою подивився на наставника.

— Гей... обережніше.

Димитрій всміхнувся.

— Вибач. Але це правда. Ти справді перший настільки занедбанний саргіс Темряви, який зустрівся мені за все життя.

Він підняв проєктор.

— А тепер поговорімо конкретно про тебе.

Над столом спалахнула нова голограма. Цього разу Дан побачив самого себе. Пошарове зображення тіла.

Кістки. М'язи. Судини. Органи. Окремо сяяла енергетична структура.

— Це...

— Результати обстеження, яке я провів, поки ти спав.

Данаїл скривився.

— Пам'ятаю, звісно. Саме тоді ви підсадили мені свою мітку.

— І це теж. Одне іншому не заважало.

Дан лише зітхнув. Вальтер виділив кілька ділянок зображення.

— Тут наслідки запалення легень. Тут — хронічна нестача заліза. Тут пошкоджені м'язи. Тут організм досі економить ресурси.

Голограма перебудовувалася, відкриваючи нові шари.

— Як бачиш...

Димитрій вимкнув зображення.

— Хитрощі Фелікса нейтралом тебе не зробили. Вони лише покалічили тебе.

Він подивився учневі в очі.

— Ти народився саргісом Темряви. Ним і залишишся. І що сильніше намагаєшся жити всупереч власній природі... то швидше вона почне ламати тебе.

У наметі запанувала тиша.

— Якщо нічого не змінювати...

Спокійно продовжив Вальтер.

— Друге переродження для тебе з дуже високою ймовірністю закінчиться або смертю...

Він коротко кивнув на згаслу голограму.

— Або тим, що ти вже бачив. Чорним Божевіллям.

Данаїл відчув, як у нього пересохло в роті.

— Отже...

Він ковтнув.

— Ось що чекає на мене у шістнадцять років? Це справді настільки небезпечно?

— Так.

Відповідь прозвучала коротко й важко. Кілька секунд обоє мовчали. Потім Димитрій несподівано запитав:

— Знаєш, навіщо я все це тобі розповідаю?

Дан заперечно похитав головою.

— Припускаю... ти вирішив, що після вчорашньої кулі знань цілком зможеш обійтися без наставника.

Він ледь помітно всміхнувся.

— Що залишилося лише зняти печатку із замка... і можна буде втекти від страшного саргіса проклятої крові. Правильно?

Данаїл здригнувся. Підводити очі не хотілося. Мовчання виявилося красномовнішим за будь-які слова.

— Я так і думав.

Вальтер не виглядав переможцем. Радше людиною, яка від самого початку очікувала саме такої відповіді.

— Тепер розумієш, чому це погана ідея?

Дан повільно кивнув.

— Так...

— Ні.

Спокійно виправив його Димитрій.

— Поки що ще не розумієш.

Він підійшов ближче.

— Ти не лише хворий і виснажений, а й абсолютно беззахисний перед власною Темрявою.

Він говорив без бажання зачепити. Так само рівно, як раніше перелічував діагнози.

— І знаєш...

У його голосі вперше прозвучало роздратування. Але не на Дана.

— Це не твоя провина. Не було нікого, хто навчив би тебе жити з таким даром. Нікому було пояснити тобі елементарні речі.

Жовна ловця ледь помітно напружилися.

— Іноді я дивлюся на тебе... і злюся. Але не на тебе. На дорослих, які допустили все це.

Він важко видихнув.

— Ось що мені справді не подобається.

Данаїл довго мовчав. Потім тихо запитав:

— Чому моїм наставником став саме Фелікс? Це ви хочете знати?

— Гарне запитання.

— Якось само собою так сталося. Мама не могла залишитися зі мною. Але збиралася повернутися. Не повернулася. Батька... Якщо вірити Феліксу, його стратили.

Він опустив погляд.

— Мама знала Фелікса ще з дитинства. Він був її першим учителем у початковій школі. До того ж мій дар рун проявився дуже рано. Я навчився читати руни раніше, ніж ходити. Усі вирішили, що він нейтральний. Ніхто навіть не припускав, що всередині нього може ховатися Темрява. Я створив свій перший візерунок у чотири роки... силою Темряви, коли мама пішла, а я залишився з Феліксом.

Димитрій повільно кивнув. Тепер багато що ставало зрозумілим.

— Тоді не дивно.

Він ненадовго замислився.

— Помилки припустилися ще на самому початку, а розплачуватися за неї довелося тобі.

Данаїл мовчки дивився на згаслу голограму. Думки плуталися. Усе почуте надто сильно розходилося з тим, у що він вірив останні роки.

Вальтер терпляче чекав. Не підганяв. Нарешті Дан підвів голову.

— Отже... мені пощастило, що ми зустрілися?

Димитрій кивнув.

— Так.

Відповідь прозвучала без найменшого самовдоволення. Як констатація факту.

— Пощастило ще й тому, що я не просто саргіс Темряви.

Він торкнувся кришки медичної скриньки.

— Я — цілитель. Тому знаю, як вивести тебе з цього стану.

Він уважно подивився на учня.

— Це потребуватиме часу. Спочатку повністю відновимо організм. Позбудемося наслідків виснаження. Налагодимо нормальне харчування. Режим сну.

Він говорив так, ніби вже давно склав детальний план.

— Потім почнуться щоденні тренування. Силова підготовка. Витривалість. Координація. Робота зі зброєю. І лише після цього — повноцінне опанування Темряви.

Данаїл слухав усе це зі щораз більшим жахом. Слово «книжки» так і не прозвучало. Він обережно уточнив:

— А... коли займатися дослідженнями?

— Щодня.

Дан із полегшенням видихнув. Але зарано.

— Після тренувань. Після відновлення. Після обов'язкового відпочинку.

Усмішка повільно зникла з обличчя хлопця.

— Відтепер — жодних нічних посиденьок із кулями знань. Жодного багатогодинного читання до світанку. Жодного харчування від випадку до випадку. І жодного «ще один розділ — і спати».

— Стривайте.

Дан навіть підвівся зі стільця.

— Ми так не домовлялися.

— Справді?

Димитрій підвів погляд.

— Ні. Я добре пам'ятаю, що домовлялися. «Оберігати твої життя і здоров'я» — саме так прозвучала моя клятва. Пам'ятаєш?

— Але вчора ви не казали, що мені доведеться...

Він безпорадно розвів руками.

— Бігати. Тренуватися. Розмахувати мечем... Я ніколи в житті цього не робив! І хочу, щоб так і залишилось!

Димитрій ледь помітно всміхнувся.

— Я помітив.

Він витримав коротку паузу.

— Доведеться розширювати коло інтересів.

— Не хочу.

— Розумію.

— Зовсім не хочу.

— Вірю.

— Може... можна якось без цього?

— Не можна.

Відповідь прозвучала остаточно.

— Даню. Я вже пояснив. Для саргіса Темряви фізичні тренування — така сама необхідність, як дихання. Ти не можеш відмовитися від них так само, як не можеш відмовитися від серця чи легень.

Дан приречено зітхнув. Потім раптом запитав:

— А якщо все-таки відмовлюся?

Вальтер трохи примружився.

— Від чого саме?

— Від того, щоб бути слухняним учнем.

Димитрій зробив вигляд, що ненадовго замислився.

— Тоді все стане дуже просто.

Данаїл насторожився.

— Я виконаю свою частину обіцянки. Передам тобі необхідні знання, щоб ти не становив небезпеки для оточення. Думаю, добірки книжок буде достатньо. Допоможу зняти печатку. Ти зробиш те, заради чого ми зустрілися.

Він на мить замовк.

— І на цьому ми закінчимо.

Дан здивовано закліпав. Такої відповіді він не очікував.

— Але... якщо одного дня ти все ж утратиш контроль над власною Темрявою...

Голос Вальтера став зовсім тихим.

— Мені доведеться тебе зупинити.

— Зупинити?

— Так.

Дан ковтнув.

— У сенсі... убити?

— Так.

Жодних вагань. Жодної жорстокості. Він вимовив це так само буденно, як говорив про лікування.

— А як інакше? Якщо ти перестанеш бути собою, залишиться лише неконтрольоване джерело Темряви. Його доведеться знищити.

У наметі запала тиша. Як не дивно, перспектива залишитися без куль знань вразила Дана майже так само сильно, як і власна можлива смерть.

— Отже... тільки книжки? Кулі знань теж не отримаю?

— Не отримаєш.

— Зовсім?

— Зовсім.

Димитрій почав загинати пальці.

— Ні куль знань. Ні давніх реліктових сувоїв. Ні практикумів із темної бойової саргії. Ні мого курсу із зіллєваріння. Ні доступу до родинної бібліотеки Вальтерів і Академії Вартових. Ні... Він зробив вигляд, що згадує.

— А, так. Ще не побачиш кількох дуже цікавих артефактів, яким уже по кілька тисяч років. І не дізнаєшся, як вони працюють.

Остання фраза прозвучала майже між іншим. Але влучила просто в ціль. Данаїл відчув, як усередині все болісно стиснулося.

«Ірлі...»

«Так?»

«Він зараз навмисно це робить?»

Ящірка весело фиркнула.

«Авжеж. І, між іншим, робить це майстерно.»

 «Він же мною маніпулює!»

«Звісно.»

«І чудово знає, що саме мене зачепить!»

«І це правда.»

 «Який жах...»

«Ні, господарю. Це наставник.»

Дан важко зітхнув. Кілька секунд він чесно боровся із самим собою. Потім приречено опустив плечі.

— Гаразд...

Він промовив це так, ніби підписував собі смертний вирок.

— Якщо ви справді впевнені, що лікування й тренування необхідні... Значить, будемо займатися.

У очах Димитрія майнуло задоволення. Лише на мить.

— Розумне рішення.

— Усе одно не розумію...

Пробурмотів Дан.

— Навіщо настільки ускладнювати життя і собі, і мені?

— Тому що людське життя складається зі складнощів. Без них і життя — не життя.

Вальтер трохи схилив голову.

— До речі... як саме ти збирався від мене втекти?

Дан завмер.

— Що?

— Не прикидайся. Ти явно щось вигадав.

Він зустрівся з учнем проникливим поглядом.

— Хоча... Не відповідай. Я спробую здогадатися сам.

Данаїл відчув, як усередині неприємно похололо.

— Отже...

Протягнув Вальтер, ніби розкладаючи деталі головоломки.

— Почнемо з очевидного. Ти вже намагався зникнути в Пустці. Схильність вирішувати проблеми найрадикальнішим способом у тебе є.

— Я не...

Почав Дан.

— Є.

Спокійно повторив Димитрій.

— Просто ти називаєш це інакше.

Він зробив ще крок.

— Тікати туди, де шанс вижити майже дорівнює нулю, — не найздоровіша модель поведінки.

Дан насупився.

— Не так уже в Пустці і погано...

— Про що я й кажу.

Вальтер ледь помітно кивнув.

— Саме такої відповіді я й очікував.

Він ненадовго замислився.

— Ти надто допитливий, щоб відмовитися від пошуку рішення. Надто впертий, щоб змиритися зі зв'язком із наставником. І надто винахідливий, щоб обрати очевидний спосіб.

Він примружився.

— Отже... шукав варіант, який зруйнував би і мітку, і зв'язок.

І раптом підвів погляд.

— Світ-антагоніст... Тільки не кажи, що ти зупинився саме на цьому варіанті?!

Данаїл опустив очі. Мовчання виявилося красномовнішим за будь-яке зізнання.

— Усього... на кілька секунд...

Тихо визнав він. Незворушність Димитрія дала тріщину.

— Даню...

Він повільно провів долонею по обличчю.

— Ти взагалі розумієш, що збирався зробити?

— Я думав...

— Ні. Не думав. Бо якби думав — ніколи б на таке не наважився.

Він глибоко вдихнув, повертаючи собі звичне самовладання.

— Світ-антагоніст складається з антиматерії. Не зі схожої речовини. Не з іншої енергії. З антиматерії. Він особливо чітко вимовив останнє слово.

— Під час першого ж зіткнення з нею клітини твого тіла почали б взаємно знищуватися. Не шкіра. Не рука. Усі клітини одразу. В усьому організмі.

Данаїл зблід.

— Але... Лише одна секунда...

— Її було б достатньо.

Впевнено відповів Димитрій.

— Навіть якби тебе миттєво повернули назад, процес уже неможливо було б зупинити.

Він похитав головою.

— Ні сучасною медициною. Ні саргією. Нічим.

Кілька секунд панувала тиша.

— Виходить... Я все одно помер би?

— Так.

Відповідь прозвучала коротко. Безжально. Саме тому — переконливо.

Дан щиро вважав свій план геніальним.

Тепер же з'ясувалося, що це був один із найдурніших способів загинути.

Димитрій якийсь час мовчки спостерігав за учнем. Потім тихо сказав:

— Знаєш... Мене зараз налякало навіть не це.

Дан підвів голову.

— А що?

— Те, що тобі просто бракувало елементарних знань.

Він говорив без докору. Як викладач, який виявив небезпечну прогалину в освіті.

— Ти дуже талановитий. Можливо, талановитіший за більшість людей, яких я зустрічав. Але шкільну фізику світобудови знаєш жахливо. І саме ця прогалина ледь не коштувала тобі життя.

Він мимоволі всміхнувся.

— Надалі, перш ніж утілювати чергову геніальну ідею... Хоча б спочатку обговори її зі мною.

Дан скептично підняв брову.

— Порадитися... як безпечніше від вас утекти?

Кілька секунд Димитрій мовчки дивився на нього. А потім розсміявся. Тихо. Щиро.

— Саме так.

Він і досі усміхався.

— Якщо вже вирішиш робити дурниці, краще спочатку спитай у мене. Я хоча б поясню, чому вони не працюють. І, можливо, запропоную варіант, після якого ти залишишся живий.

Данаїл теж мимоволі всміхнувся. Ледь помітно.

— Мені здається... Ви найгірший наставник для людини, яка періодично хоче втекти.

— Можливо.

Погодився Димитрій.

— Зате дуже зручний для людини, яка хоче прожити довге життя.

Вальтер задумливо подивився на учня.

— Узагалі... Схоже, мені не можна спускати з тебе очей. Ні на хвилину... Хоча є ідея краща.

Данаїл насторожився.

— Яка?

— Відправити тебе вчитися. Спочатку закінчити вечірню школу. Потім вступити до університету. І бажано... Одразу на кілька факультетів.

Дан здивовано кліпнув.

— Одразу на кілька?

— Авжеж. Медицина. Артефакторика. Фізика світів. Рунологія.

Димитрій задумливо прикинув список.

— Можливо, ще інженерна справа. Щоб часу на сумнівні ідеї в тебе просто не залишалося.

Данаїл несподівано пожвавився.

— А от це... звучить цікаво.

Димитрій тихо всміхнувся.

— Тільки потім не скаржся, що вільного часу не залишилося зовсім.

Вальтер подивився на годинник.

— За планом у нас наступна зупинка. Маєток Вальтерів.

Він підвівся.

— Готовий?

— Так.

Данаїл зняв зі спинки стільця куртку й машинально глянув у невелике дзеркало, закріплене на стійці намету.

Завмер. Попелясте волосся. Сіро-зелені, трохи розкосі очі. Після штурму крейсера Відчайдушного Ґреґа він так і не повернув собі колишню зовнішність.

Дан машинально підняв руку.

— Що ти збираєшся робити?

Голос Димитрія прозвучав несподівано насторожено. Хлопець обернувся.

— Хочу змінити зовнішність.

— Яким чином?

— Повернути все, як було.

Обличчя Вальтера змінилося. Наче по гладенькій поверхні води пробігла легка брижа. Сірі очі потемнішали. На вилицях напружилися жовна. Губи мимоволі стиснулися. І так само швидко все зникло. Наче нічого й не сталося. Та Дан устиг це помітити.

— Руде волосся?

Тихо перепитав Димитрій.

— Так...

— Чому саме цей колір?

— Не знаю.

Хлопець знизав плечима.

— Просто подобається.

Вальтер мовчав. Потім відвів погляд.

— Не варто.

— Чому?

— Бо...

Він уперше за довгий час запнувся.

— Не люблю рудий колір.

Відповідь прозвучала надто швидко. Надто сухо. Данаїл не повірив. Не можна так змінитися в обличчі лише через нелюбов до кольору волосся.

За цим приховувалося щось значно особистіше.

Але зараз розпитувати було неправильно.

— Гаразд...

Він повільно опустив руку.

— Поки що нічого змінювати не буду.

Димитрій коротко кивнув. У його очах на мить майнуло полегшення. Потім звична незворушність знову посіла своє місце.

 «Ірлі...»

 «Так?»

«Ти теж це помітив?»

 «Авжеж.»

Ящірка полілилася свохми спостереженнями:

 «Схоже, руде волосся викликає в нашого наставника дуже неприємні спогади.»

«Або неприємну людину.»

«Або дуже дорогу людину.»

Цікавість миттєво прокинулася. Та Дан вирішив залишити запитання на потім.

— Виходь. Нам час.

Наказав йому Димитрій. Данаїл кивнув, закинув сумку на плече й вийшов назовні. Пустка зустріла його звичною тишею. Холодний вітер ліниво гнав випаленою рівниною сіру пилюку.

За хвилину з намету вийшов і Димитрій. Він зупинився біля входу й підняв долоню. Тонкі чорні нитки саргії ковзнули по тканині. Намет швидко зменшився, склавшись в охайний згорток. Вальтер легко підняв його однією рукою й прибрав до просторової кишені мотоцикла. Потім звичним рухом накрив транспорт захисним куполом. 

Ловчий дістав із кишені невелику чорну кульку, кинув у простір перед собою. Вона спалахнула глибоким чорним світлом. Повітря здригнулося. Перед ними почала розкриватися ідеально кругла вирва миттєвого порталу. Димитрій звично перевірив її стабільність і лише тоді подивився на учня.

— Ходімо.

Він першим ступив у чорноту переходу. Данаїл ще раз озирнувся на безмовну Пустку. Лише добу тому він був тут сам. Тепер залишав її учнем найнебезпечнішої людини, яку йому будь-коли доводилося зустрічати. І, що виявилося найдивовижнішим... Уперше за дуже довгий час він не почувався самотнім.

Із цією думкою Дан глибоко вдихнув і ступив слідом за наставником у чорну вирву порталу.