Раді Вас бачити!

Димитрій переніс Данаїла у спальню, з обережністю уклав у ліжко, з турботою накривши ковдрою, й тепер стояв поруч.

П’ятнадцятирічний хлопець після всього пережитого так і не прийшов до тями. Втрата свідомості переросла в глибокий, важкий сон. Йому потрібно було відновитися. Димитрій поправив на ньому ковдру, затримавши погляд на його безтурботному обличчі. Димитрій ніяк не міг надивитися на нього, бо тепер міг бачити Данаїла без личини. Без чужої маски. Сина. Вальтер ледь помітно усміхнувся й уже збирався відійти, коли за спиною пролунав знайомий голос:

— Так-так-так…

Димитрій завмер.

— До мене дійшли чутки, що ти носишся по всьому Паралеліуму з якимось хлопчиськом, — продовжив голос із притаманною йому лінивою насмішкою. — Називаєш його учнем. Дивно. Дуже дивно.

Димитрій без бажання обернувся. У дверях стояв Огніус Вершитель. Як завжди — бездоганний. Саме таким його бачили всі. Високий, вродливий, доглянутий, у розкішному темному вбранні. Без жодного сліду хвороби.

Але Димитрій знав правду.

Під личиною Огніуса не було цього ідеального обличчя. Там були виразки. Сліди ангельського прокляття, яке повільно пожирало його тіло.

Огніус усміхнувся.

— От я й вирішив особисто перевірити, що ж тут відбувається.

Він неквапливо увійшов до кімнати.

— І що ж я бачу…

Огніус осікся. Його погляд ковзнув по Димитрію. Потім перемістився на ліжко. І зупинився. Огніус мовчки дивився, усвідомлюючи. Димитрій помітив, як змінилася його поза. Як зникла розслабленість. Як напружилися пальці. Як погляд демона вп’явся в обличчя сплячого хлопця.

— Що?..

Це коротке слово прозвучало на межі з панікою. Без насмішки. Без звичної впевненості. Огніус зробив крок уперед. Потім ще один. Тепер він бачив обличчя Данаїла повністю. Справжнє. Без личини. П’ятнадцятирічного хлопця, у якому неможливо було не впізнати кров Вальтерів. Форма вилиць. Підборіддя. Губи. Волосся. Навіть вираз обличчя уві сні.

Огніус різко зблід. На мить його личина здригнулася. Зовсім трохи. Але Димитрій це помітив. Під бездоганною ілюзією на мить проступив справжній вигляд. Бліда, понівечена виразками шкіра. Огніус цього не помітив. Він дивився на Данаїла так, ніби перед ним постав привид.

— Ні…

Він майже не чув власного голосу. Огніус підійшов ще ближче. Його погляд метнувся до Димитрія. Потім знову до хлопця.

— Як?..

Димитрій мовчав. Огніус похитав головою.

— Ні. Цього не може бути.

Він дивився на Данаїла й наче перебира́в у пам’яті події п’ятнадцятирічної давнини. Те, що мало закінчитися. Те, що він вважав завершеним. Те, що мало залишитися в минулому.

— Як він тут опинився?..

Вперше за весь цей час Огніус виглядав по-справжньому розгубленим. Він зробив ще один крок. Димитрій тут же став між ним і ліжком.

— Не підходь до нього ближче.

Огніус зупинився. І подивився на Димитрія. У його очах більше не було насмішки. Лише шок. І страх.

— Я думав… — голос Огніуса зірвався.

Він знову подивився на Данаїла.

— Я думав, він мертвий.

Тиша повисла між ними. І вперше за довгі роки Вершитель зрозумів одну просту річ. Минуле, яке він вважав мертвим, виявилося живим. І тепер воно лежало за кілька кроків від нього. П’ятнадцятирічне. Беззахисне уві сні. Але вже пробудило в собі кров Вальтерів. Огніусу вперше за останні роки стало по-справжньому страшно.

— Батько буде незадоволений. Він уб’є мене! — пробурмотів він у жаху.

***

Кілька секунд Огніус просто стояв, не зводячи погляду з хлопця. Страх поступово зникав з його обличчя. На зміну йому прийшло інше почуття. Лють. Губи Огніуса повільно розтягнулися в оскалі.

— Які ж ви, Вальтери, живучі…

Він тихо розсміявся. У цьому сміху вже не було ні здивування, ні розгубленості. Лише злість.

— Ні, — процідив Огніус. — Батько мене не вб’є.

Його рука повільно піднялася до шиї. Пальці торкнулися невеликого амулета, прихованого під коміром одягу. Огніус зірвав його з шиї. Димитрій миттєво напружився.

— Бо я просто зараз покінчу з вами!

Амулет спалахнув. Усередині кристала спалахнули багряні лінії. Печать Погибелі на замку Вальтерів запульсувала в такт спалахам цих ліній. Димитрій все зрозумів.

— Стій!

Димитрій опинився поруч з Огніусом практично миттєво. Він перехопив руку демона, не дозволивши йому активувати амулет.

— Огніусе, ти ж хочеш зцілитися?

Демон різко повернув голову.

— Що?

— Я зніму з тебе прокляття.

Димитрій говорив спокійно. Занадто спокійно для людини, яка щойно зупинила вибух, здатний знищити весь замок і джерело сили роду.

— Тільки не активуй амулет.

Огніус завмер. Кілька секунд він дивився на нього з недовірою. Потім повільно усміхнувся.

— Ти справді думаєш, що все так просто?

— Я знаю, що можу це зробити.

— Ні, Вальтере.

Огніус вирвав руку, але амулет поки не активував. Його обличчя спотворилося.

— Ти не розумієш.

Він указав на сплячого Данаїла.

— Я мав убити твого сина ще п’ятнадцять років тому.

Огніус нервово усміхнувся.

— Уяви собі.

Він зробив крок назад.

— Коли я казав тобі, що світ не готовий до появи Володаря Темряви…

Огніус замовк на секунду. У його очах спалахнуло щось важке.

— Я не так уже й багато збрехав.

Димитрій повільно стиснув пальці. Огніус продовжив:

— Мій батько не готовий.

Він подивився прямо на Димитрія.

— І вся правляча верхівка демонів теж не готова.

У кімнаті стало тихо.

— Я поклявся головою, — процідив Огніус. — Поклявся, що він не з’явиться.

Його погляд знову ковзнув до Данаїла.

— А твій син досі живий.

В останніх словах голосу Огніуса пролунала майже істерична лють.

— П’ятнадцять років минуло! Я вважав, що покінчив з ним. Ти розумієш?

Він різко усміхнувся.

— І ось він лежить тут.

Димитрій мовчав, усвідомлюючи. Його сина намагались вбити, бо навіть демони бояться того, ким одного дня стане Данаїл. Огніус раптом примружився.

— Ти навіть моє прокляття з нього зняв, як я бачу…

Його погляд ковзнув по Димитрію.

— Цікаво.

Він трохи нахилив голову.

— І як це ти мене зцілиш? Ти ж сам нещодавна сказав мені, що це неможливо.

— Казав.

Огніус усміхнувся. Він зробив паузу. Пальці знову стиснули амулет Печаті Загибелі.

— Ну? Продовжуй!

Димитрій спокійно подивився йому в очі.

— Є шлях простіший за той, про який я тобі розповів.

Огніус насупився. Вперше за всю розмову в очах демона промайнуло щось нове. Не страх. Не лють. Надія. Огніус примружився.

— Простіший?

— Значно.

— А я вже думав, ти збирався запропонувати мені черговий багаторічний ритуал із кров’ю, кістками й половиною бібліотеки заборонених заклинань.

— Ти сам просив спосіб зцілення. Я запропонував.

— Ти лише придумав, як познущатися з мене. То що ж це за простий спосіб?

Димитрій кивнув у бік величезної зали.

— Поруч із цією кімнатою Зала Першої Крові. І Серце Роду. Джерело сили Вальтерів.

— Я помітив, — сухо відповів Огніус. — Чорний камінь, стародавні руни, атмосфера родинного склепу. Дуже гостинно. І ти хочеш сказати, що воно може зняти моє прокляття?

— Практично будь-яке. І не воно, а я поруч із ним.

Огніус повільно підняв брову.

— Практично?

— Я не люблю давати абсолютних обіцянок.

— Як шляхетно.

Димитрій знизав плечима.

— Але твоє прокляття я зняти можу.

— Ти розумієш, про що говориш?

— Чудово.

— Це посмертне прокляття ангела.

— Знаю.

— Воно вже пустило коріння.

— Знаю.

— Воно пожирає мене зсередини.

— Це теж знаю.

Огніус нервово усміхнувся.

— І ти можеш просто зняти його?

— Тут — так.

— Чому?

— Тому що джерело родинної Сили Вальтерів здатне зруйнувати структуру більшості проклять, незалежно від їхнього походження.

Огніус уважно подивився на нього.

— Більшості?

— Не змушуй мене повторюватися.

— Ти став страшенно дратівливим.

— Авжеж став. Ти стоїш у моєму домі з амулетом, здатним знищити його разом з усіма, хто всередині.

— Логічно.

Огніус покрутив амулет активації Печатки Загибелі між пальцями.

— Тоді виникає дуже просте запитання.

— Яке?

— Чому ти взагалі пропонував мені той ідіотський спосіб із Спадкоємцем Крові?

Димитрій замовк. Огніус усміхнувся.

— Тому що він працює.

— Працює?

— Теоретично.

— Теоретично?!

— Ти хотів спосіб.

— Я хотів спосіб, який мене зцілить, а не наукову гіпотезу, для підтвердження та виконання якої знадобиться половина мого життя!

— Зате вона була правдоподібною.

— Ти спеціально?

Димитрій подивився на нього з абсолютно невинним виглядом.

— Що саме?

— Не вдавай із себе святого, Вальтере.

— Я й не вдаю.

— Ти спеціально розповідав мені про Спадкоємця Крові, щоб потягнути час.

Димитрій ледь усміхнувся.

— Ти проникливий.

— Отже, ти весь цей час міг зняти прокляття?

— Так.

— І не збирався.

— Ні.

— Чому?

— Ти ще й питаєш? Ти он як засмутився лише через те, що не зміг позбавити мого сина життя одразу після його народження… Навіщо мені тебе зцілювати? Я б убив тебе, якби міг…

Огніус витріщився на нього.

— Яка чесність.

— Оцінив?

— Безмежно.

Димитрій схрестив руки на грудях.

— Мені потрібно було, щоб ти повірив у існування рішення, яке змусить тебе відмовитися від негайного знищення замку.

— І ти вирішив згодувати мені історію про Спадкоємця Крові.

— Дуже складний ритуал.

— Який вимагав би величезної кількості часу.

— Саме так.

— І поки я займався б ним, припинилися б убивства саргісів рун.

— Саме так.

Огніус повільно усміхнувся.

— А я ж майже повірив.

— Я саме на це й розраховував.

— Який же ти мерзотник.

— Вчуся в найкращих.

Огніус тихо розсміявся.

— Визнаю, Вальтере. Це було красиво.

Він знову поглянув на амулет.

— Але тепер ти сам розповів мені, що існує простий шлях.

— Так.

— Отже, якщо я знищу замок…

— Ти втратиш можливість зцілитися.

Огніус завмер.

— Поясни.

— Джерело Родинної Сили пов’язане з цим місцем. І з Ригнаром, пам’ятаєш такого?

— Пам’ятаю.

Димитрій указав на обсидіан.

— Знищиш силу Вальтерів — не зможеш зцілитися. Ось і все.

Огніус кілька секунд мовчав.

— Ти блефуєш.

— Ні.

— Ти хочеш змусити мене повірити, що моє життя тепер залежить від цього замку.

— Не тепер.

Димитрій подивився йому прямо в очі.

— З тих пір, як ти став моїм побратимом.

Огніус тихо вилаявся. А тим часом на ліжку ледь помітно поворухнувся Данаїл. Його повіки здригнулися. Він прокинувся, почувши галасливу неприємну розмову десь поряд. Саме тому він і не розплющив очей, відчуваючи стороннього у кімнаті... і зміни у собі.

Занадто багато всього змінилося. Він відчував тіло. Відчував санергію. І головне — новий дар. Данаїл обережно потягнувся свідомістю всередину себе. Туди, де тепер спокійно й упевнено пульсувало чорне ядро. Від нього відходили два кровні зв’язки.

Один був зовсім поруч. Теплий. Міцний. Надійний. Батько.

Другий ішов кудись далеко. Дуже далеко. Він не розумів, куди саме веде цей зв’язок, але добре його відчував. Жіночий. Ніжний. Люблячий. Мати.

Він затамував подих. У нього є батьки. Сім’я.

Батько… Хто його батько? Він обережно потягнувся до найближчого зв’язку.

І почув голос. Не вухами. Прямо у свідомості.

"Радий, що ти прокинувся, Даню".

Данаїл внутрішньо здригнувся.

"Знову ти, наставнику?".

Він на мить замовк. А потім подумки вилаявся.

"Ти чуєш мене?"

"Так".

Данаїл повільно усвідомив очевидне. Чорне ядро. Зв'язок. Димитрій. Батько. Він подумки застогнав.

"Тільки не це…"

"Що?"

"Я все життя підозрював, що доля одного дня обов’язково вирішить пожартувати наді мною".

Пауза.

"Але щоб настільки безсмаковно…"

Димитрій ледь помітно підняв кутик губ у посмішці, продовжуючи розмову з Огніусом.

"Ти вже зрозумів".

"Ти — мій батько".

"Так".

Данаїл кілька секунд мовчав, звикаючи до новин, перетравлюючи їх.

"Димитрій Вальтер".

"Так".

"Той самий Димитрій Вальтер, який любить ганяти мене тренувальним майданчиком, тягати по моргах, контролювати кожен мій крок, напихати їжею та своїми зіллями, мій начальник… а тепер ще й мій батько".

Данаїл подумки прикрив обличчя долонею.

"Приголомшливо".

Він відчув, як усередині нього остаточно складається остання частина головоломки. І що це за дивна нова санергія, що відчуває кровні зв’язки... Він справді одного разу просто пробудився саргисом проклятої крові. Його власний прогноз справдився. Іронія долі виявилася настільки огидною, що Данаїл був від неї майже у захваті.

"Отже, я виявився саргисом проклятої крові... навіть без проведення усіляких складних ритуалів".

"Так".

"І мій батько — людина, яку я ще зовсім недавно вважав надзвичайно небезпечним і настирливим ловчим-цілителем".

Димитрій не без сарказму відзначив: 

"Дуже лестива характеристика".

"Я старався. Знав, що ти оцінеш".

Данаїл обережно приоткрив очі, оглядаючи кімнату, але і далі лежав нерухомо, вдаючи глибокий сон. Потім його свідомість ковзнула до іншого зв’язку. До того, що йшов кудись у невідому далечінь.

Мати…

Але вона була все ж таки надто далеко від нього, щоб він зміг дотягнутися до неї подумки, тому він залишив свої спроби... Потрібно було розібратися з тим, що відбувалося тут.

Данаїл знову звернувся до Димитрія.

"Батьку".

Димитрій на мить завмер. Він усе ще не звик до цього слова. Данаїл і сам здививувся тому, наскільки легко йому далося це звертання... Але зв'язок між ними був настільки щільний, міцний, рідний, що відтепер Данаїл відчував Димитрія саме так, як зараз його назвав... і вже не хотів звертатися до нього по-іншому.

"Так?"

"Заговорюй йому зуби".

Димитрій подивився на Огніуса.

— Що?

Огніус насупився.

— Я не до тебе.

— А до кого?

— До себе.

— Дуже дивна звичка.

"Якнайдовше, — продовжив подумки Данаїл. — Не дай йому активувати амулет".

"Що ти задумав?"

"Нічого особливо небезпечного."

Пауза.

"Для мене."

Димитрій насупився.

"Данаїле…"

"Тату, будь ласка, не відмовляй. Все буде добре".

Це нове звертання до нього вдарило по свідомості Димитрія сильніше за будь-яке заклинання. В його душі піднялася хвиля насолоди, щастя та тепла, але він змусив себе зконцетруватись.

"Що ти збираєшся зробити?"

"Активувати те, що ми з Ірлі підготували заздалегідь. Ти знаєш, я показував".

Ірлі ховався під ковдрою. Данаїл подумки звернувся до нього.

"Ірлі. Як я й розраховував, речовість твоєї голограми стала в пригоді".

"Я все чув і готовий, хазяїне!"

"Приступаємо".

Ірлі під ковдрою добіг до краю ліжка, безшумно спустився ніжкою на підлогу й уздовж стіни побіг до виходу. У його просторовій кишені лежав амулет, який дочекався свого часу. Він мав зруйнувати Печаку Загибелі раз і назавжди.

Данаїл ледь помітно усміхнувся. Димитрій продовжив відволікати Огніуса.

— Отже, — спокійно промовив він. — Якщо хочеш зцілитися, прибери амулет.

Огніус підозріло подивився на нього.

— А якщо не приберу?

— Тоді помреш від ангельського прокляття.

— Яка безрадісна перспектива.

— У тебе є вибір.

— Зцілитися або померти.

— Саме так.

Огніус повільно усміхнувся.

— Знаєш, Вальтере…

Він стиснув амулет.

— Іноді ти буваєш напрочуд переконливим.

Димитрій спокійно відповів:

— Я знаю.

І поки Огніус продовжував говорити, не помічаючи нічого підозрілого, чорний голографічний ящір безшумно вислизнув із спальні.

***

Ірлі зірвався з місця. Його маленькі лапки майже не видавали звуку, коли він мчав кам’яним коридором. Чорне тіло зливалося з тінями між смолоскипами, а напівпрозорі краї голографічної форми ледь помітно мерехтіли з кожним рухом. Перший поворот. Другий. Сходи. Ірлі не став спускатися сходами. Він стрибнув на перила й ковзнув униз, чіпляючись кігтиками за гладкий камінь. На самому кінці відштовхнувся й безшумно приземлився на підлогу.

— Господарю, я вже майже на місці, — повідомив він подумки.

«Продовжуй».

Ірлі побіг далі. Коридор вивів його на відкритий балкон, звідки відкривався вид на внутрішній двір замку. Тут він зупинився. Бо саме тут, охоплюючи собою всю стіну, мерехтіла Печать Загибелі.

Величезна. Майже жива.

Сріблясті руни, мов плющ, обплітали кожен камінь. Навіть здалеку було видно, як ними повільно тече нейтральна санергія, чудовисько спотворена творцем печаті.

Ірлі дістав із просторової кишені амулет. Маленький. Матово-чорний кулон. На перший погляд — цілком звичайний. Лапка торкнулася першої половини кулона, потім другої. Після цього Ірлі приклав його до центру печаті. І кулон почав зливатися з нею, вбудовуватися в неї.

— Ну що, — прошепотів Ірлі. — Давай, кулончику, не підведи.

Тонка лінія між сегментами спалахнула сріблом. Ірлі завмер. По поверхні кулона пробігла перша іскра. Потім друга. Обидві половини одночасно наповнилися Темрявою. Між сегментами кулона протягнулася тонка срібляста дуга. А наступної миті від нього в усі боки розійшлася невидима хвиля. Ірлі відчув її навіть своєю голографічною формою.

— Вийшло...

Сріблясте сяйво Печаті здригнулося. Лише на мить. Центральні руни почали згасати одна за одною. Ірлі широко розплющив очі.

— Господарю...

«Так. Я відчуваю. Чекаємо».

Печать почала чинити опір. Згаслі руни спалахнули знову, намагаючись відновити зруйнований контур. Стінами замку прокотилася хвиля сріблястого світла. Але амулет уже запустив механізм.

Перша його половина перехопила захисну систему. Печать завмерла. Лише на одну мить. Цього було достатньо. Друга половина кулона спалахнула холодним чорним світлом. У самому центрі Печаті виникла крихітна тріщина. Потім пролунав глухий тріск. Тріщина стрімко розійшлася в усі боки. По всій Печаті побігли нові розломи. Сріблясті лінії ламалися одна за одною. Руни спалахували — і тут же гасли. Весь замок одночасно поринув у темряву. А потім Печать почала зникати. Не вибухнула. Не розсипалася попелом. Вона немов перестала існувати. Сріблясті руни відділялися від каменю найтоншими світними уламками. Вони здіймалися в повітря, кружляли над замком і поступово ставали дедалі прозорішими.

Ірлі зачаровано спостерігав за тим, що відбувалося. Одна за одною зникали останні лінії. І нарешті згасло центральне ядро. Тиша. Ірлі кілька секунд не рухався. Перед ним стояв замок. Вільний. Печаті Загибелі більше не було. Жодного сліду. Ірлі подивився на потемнілий кулон.

— Господарю...

«Так?»

Маленька ящірка радісно махнула хвостом.

— Ми це зробили.

Данаїл подумки видихнув з полегшенням і наказав:

«Добре, молодець. Повертайся. Зараз».

— Уже біжу!

Ірлі сховав використанний амулет назад у просторову кишеню й зірвався з місця.

А в спальні біля Зали Першої Крові Огніус усе ще продовжував говорити. Зараз і він відчує, що саме цієї миті його останній важіль зник. І що замок Вальтерів нарешті звільнено.

***

За десять хвилин до руйнування Печаті.

Огніус деякий час мовчав, міркуючи. Його пальці все ще стискали амулет. Димитрій не зводив із нього погляду. А Данаїл нерухомо лежав на ліжку, розмірено дихаючи й не подаючи жодної ознаки того, що чує кожне слово. Він уже зрозумів головне. Огніус погодиться. Але лише на своїх умовах.

— Добре, — нарешті промовив демон.

Димитрій ледь підняв брову.

— Добре?

— Я згоден.

Огніус повільно сховав амулет під одяг.

— Ти знімаєш із мене прокляття. Я не активую Печатку Загибелі. Замок і джерело сили твого роду залишаються цілими.

Димитрій кілька секунд дивився на нього.

— Звучить майже розумно.

— Але є одна умова.

— Звісно.

Огніус перевів погляд на ліжко. На Данаїла.

— Хлопець має померти.

У кімнаті стало тихо. Данаїл ледь помітно напружився всередині. Димитрій не ворухнувся. Лише погляд став небезпечнішим, холоднішим, наче у світлі полум’я блиснула сталь.

— Повтори.

— Ти чув.

Огніус промовив серйозно й упевнено:

— Данаїл має померти.

Кілька секунд Димитрій мовчав. Потім тихо запитав:

— І яким чином ти уявляєш собі цю угоду?

— Ти зцілюєш мене. Я не знищую замок. А ти позбавляєшся його.

Димитрій повільно видихнув.

— Яка дивовижна щедрість.

— Що?

— Ти готовий не знищувати мій дім, якщо я власноруч уб’ю власного сина. — Димитрій злегка нахилив голову. — Вибач, Огніус. Я просто намагаюся усвідомити масштаб твоєї великодушної угоди.

Огніус насупився.

— Не іронізуй.

— Я не іронізую.

Димитрій подивився на нього абсолютно серйозно.

— Я захоплений.

У голосі прозвучала така суха їдкість, що навіть Огніус на мить замовк.

— Ти не розумієш, — нарешті промовив він.

— Ні. Це ти не розумієш.

— Якщо він залишиться живим...

— Він залишиться живим.

— Димитрію.

— Ні.

Одне коротке слово прозвучало тихо, але настільки глибоко й важко, що стало страшнішим за крик.

Огніус стиснув щелепи.

— Ти навіть не хочеш мене вислухати.

— Я чудово тебе слухаю.

— Тоді почуй.

Огніус зробив крок ближче.

— Я можу прийняти зцілення. Можу навіть піти звідси, випалити з себе твою кров і більше ніколи не з’являтися у твоєму домі.

Він указав на ліжко.

— Але його існування — зовсім інша справа.

Димитрій повільно схрестив руки на грудях.

— Продовжуй.

— Ти маєш зрозуміти, що відбувається. Почни думати головою, а не серцем.

Огніус заговорив тихіше.

— Данаїл не просто хлопчик. Не просто твій син. Ти сам бачив його дар.

Димитрій нічого не відповів.

— Він — саргис проклятої крові.

— Так.

— У сьомому поколінні.

— Так.

— І ти знаєш, що це означає.

— Знаю.

Огніус усміхнувся.

— Ні. Зараз ти знаєш це, як батько.

Він зробив паузу.

— А не як співробітник Патруля Паралеліуму.

Димитрій примружився.

— Не смій.

— Ось саме.

Огніус указав на Данаїла.

— Ти не бачиш очевидного.

— Тоді просвіти мене.

— Він стане Володарем Темряви. І вже зовсім скоро. У день свого шістнадцятиріччя. Пророцтво було дане ще до його народження.

Данаїл ледь помітно напружив пальці під ковдрою, почувши цю новину. Димитрій холодно подивився на Огніуса.

— Якщо Доля так вирішила, отже, він ним стане. Отже, вона знає, що мій син впорається з такою силою.

Огніус нервово всміхнувся.

— Ти батько. Тобі хочеться вірити, що твій син буде хорошою людиною.

— А тобі хочеться вірити, що він стане чудовиськом.

— Тому що я бачив, чим закінчується подібна сила!

Огніус уперше підвищив голос.

— Ти уявляєш, що станеться, якщо він справді стане Володарем Темряви?

Димитрій мовчав.

— Паралеліум більше не буде колишнім.

Огніус говорив швидко, ніби боявся, що Вальтер його переб’є.

— Навіть якщо він не зруйнує його повністю, він змінить його.

— Можливо.

— Не можливо.

Огніус похитав головою.

— Неминуче.

Він почав загинати пальці.

— Держави почнуть присягати йому. Одні добровільно. Інші — зі страху. Почнеться переділ влади. Одні правителі спробують домовитися. Інші оголосять йому війну.

Його голос ставав дедалі напруженішим.

— Союзи розпадуться. Армії почнуть збиратися. Саргиси світла й темряви розділяться ще сильніше. Демони захочуть використати його. Ангели захочуть знищити. Інші раси спробують підкоритися раніше за інших.

Огніус подивився Димитрію прямо в очі.

— Імперія, Димитрію.

Пауза.

— Величезна Імперія, створена навколо людини, здатної підкорити собі Темряву.

Він повільно видихнув.

— І війни.

Димитрій усміхнувся.

— Війни?

— Так.

— У Паралеліумі?

— Саме так.

Димитрій подивився на нього з ледь помітною насмішкою.

— Огніус, ти зараз описуєш історію Паралеліуму.

Демон замовк.

— Війни були до мого сина.

Димитрій зробив крок до нього.

— Переділ влади відбувався до нього.

Ще крок.

— Імперії виникали й зникали до нього.

Ще.

— Правителі вбивали одне одного заради влади задовго до його народження.

Димитрій зупинився навпроти нього.

— Але чомусь винним має виявитися п’ятнадцятирічний хлопець, який ще навіть не встиг вирішити, ким хоче стати в житті і, що робитиме зі своєю силою.

— Ти не розумієш!

— Ні.

Голос Димитрія став крижаним.

— Це ти не розумієш.

Огніус хотів щось сказати, але Димитрій не дозволив.

— Ти повторюєш слова свого батька.

Огніус завмер.

— Що?

— Думаю, що слово в слово.

Димитрій дивився йому просто в очі.

— Він боїться майбутнього. І тому вирішив, що найпростіше вбити дитину, поки вона ще не встигла стати чудовиськом, якого ви там собі вигадали.

Огніус стиснув кулаки.

— Ти нічого не знаєш про мого батька.

— Знаю достатньо.

— Ні!

— Тепер я знаю, що саме він послав тебе п’ятнадцять років тому вбити мого сина.

Ще тихіше:

— І знаєш, що найсмішніше?

Димитрій усміхнувся.

— Ти провалив це завдання.

Огніус зблід.

— П’ятнадцять років ти переконував усіх, що дитина мертва.

Димитрій нахилив голову.

— А тепер з’ясувалося, що він живий.

Огніус стиснув зуби.

— Саме тому я й кажу тобі: він має померти.

— Ні.

— Інакше мій батько стратить мене.

— Це твоя проблема.

— Публічно.

— Ще одна твоя проблема.

— Він оголосить мене зрадником.

— Третя.

Огніус майже загарчав:

— Ти не розумієш!

Димитрій знизав плечима.

— Можливо.

Пауза.

— Але, знаєш, є один чудовий спосіб перевірити.

— Який?

— Дозволити тобі жити й подивитися, що станеться.

Огніус уже відкрив рота, щоб відповісти. І завмер. Його обличчя раптово змінилося. Він різко схопився за груди.

— Що...

Амулет під його одягом спалахнув. Огніус відчув це не очима. Відсутність зв'язка. Того самого зв’язка, який останні три роки поєднував його із замком. Із Печаттю. Із можливістю будь-якої миті знищити все, що тут знаходилося. Її більше не було. Огніус різко зірвав амулет із шиї. Подивився на нього. Кристал був мертвим. Абсолютно чорним. Жодної червоної лінії. Жодної іскри.

— Ні...

Він знову потягнувся до нього санергією. Нічого.

— Ні!

Димитрій із тихою усмішкою та холодною сталлю в очах спостерігав за ним.

— Що сталося?

Він запитав з ледве помітною іронією, знаючи відповідь на це питання. Огніус підняв очі. У них був справжній жах.

— Печать.

Димитрій нічого не відповів.

— Я не відчуваю її.

Він знову спробував активувати амулет. Нічого.

— Вона має бути там.

Огніус важко дихав.

— Я маю її відчувати...

Він заплющив очі. Потягнувся свідомістю до замку. І нічого не знайшов. Жодного енергетичного контуру. Жодного ядра. Жодної Печаті Загибелі. Порожнеча. Огніус розплющив очі.

— Що ти зробив?

Димитрій із задоволенням відповів:

— Не я.

У цей момент у дверях з’явився Ірлі. Маленька чорна ящірка задоволено махнула хвостом.

— Я.

Огніус із подивом і нерозумінням витріщився на нього. Ірлі забрався на край ліжка, демонстративно позіхнув, зручніше влігся на ковдрі поруч із господарем і буденним тоном заявив:

— Слава всім богам. Печаті більше немає.

Огніус зблід. Димитрій подивився на Ірлі.

— Дякую.

— Завжди будь ласка.

Огніус повільно опустив погляд на мертвий амулет. Тепер він остаточно зрозумів. Останній важіль зник. Можливість знищити замок розчинилася, мов дим. Димитрій більше не мав тягнути час. Він підійшов до Огніуса.

— Тепер буде тільки по-моєму, Огніус.

Огніус підняв голову.

— Ти все одно маєш мене зцілити.

— Я не зобов’язаний, але все ж можу це зробити. Якщо ти приймеш мої умови...

— А він?

Димитрій навіть не подивився на Данаїла.

— Мій син житиме.

Огніус похитав головою.

— Ти припускаєшся помилки.

— Можливо.

— Ти ставиш під загрозу світи всього Паралеліуму.

Димитрій уперше дозволив собі усміхнутися. Не весело. Не м’яко. З передчуттям.

— Паралеліум давно час змінити.

Огніус застиг.

— Що?

Димитрій подивився на ліжко. На свого сина.

— Я знаю, він стане Володарем Темряви.

Він знову перевів погляд на Огніуса.

— Ви боїтеся його майбутнього.

Пауза.

— Ви все його життя намагалися вирішити за нього, яким воно має бути.

Огніус мовчав.

— Змирися. Передай своєму батькові. Мій син житиме. І як скористатися своєю силою, вирішить він сам.

Огніус стиснув мертвий амулет.

— Навіть якщо це призведе до війни?

— Навіть тоді.

— Навіть якщо він створить Імперію?

— Навіть тоді.

— Навіть якщо Паралеліум зміниться назавжди?

Димитрій подивився йому просто в очі.

— Паралеліум зміниться.

Він зробив коротку паузу.

— Але це не означає, що Данаїл має загинути через ваш страх перед змінами.

Огніус мовчав. А Данаїл лежав на ліжку із заплющеними очима. Він чув кожне слово. У його вухах досі луною дзвеніло, зігріваючи серце й душу:

«Мій син житиме».

Данаїл ледь помітно усміхнувся. І знову вдав, що спить.

***

Огніус кілька секунд дивився на Димитрія. На його обличчі більше не було ні люті, ні насмішки. Тільки відчай. Тому що він зрозумів. Печать знищено. Амулет марний. Замок Вальтерів більше не висить над головою Димитрія дамокловим мечем. А отже, в Огніуса більше нічого не залишилося. Крім ангельського прокляття на смерть.

— Ні...

Він стиснув мертвий амулет.

— Ні. Ні!

Димитрій навіть не ворухнувся.

— Заспокойся.

Сказати це було помилкою. Огніус зірвався з місця. Кулак демона пройшов буквально за кілька сантиметрів від обличчя Димитрія. Вальтер ухилився. Огніус розвернувся й завдав наступного удару. Димитрій знову пішов убік. Третій. Четвертий. Демон атакував уже не як принц Північного Домініону. Не як правитель. Не як демон, звиклий прораховувати наслідки. Він бився як загнаний звір.

— Стій! — різко кинув Димитрій.

Відповіддю йому був новий удар. Вальтер пригнувся. Кулак Огніуса пройшов над його головою й врізався в кам'яну стіну. Камінь тріснув. Димитрій відступив. Він не міг його зупинити. Контракт Патруля не залишав лазівок. На Димитрії лежала магічна заборона. Співробітник Патруля Паралеліуму не міг завдати будь-якої шкоди вищим демонам. Ні прямою атакою. Ні зброєю. Ні магією. Печать контракту миттєво покарала б його за порушення. Тому Димитрій міг лише ухилятися. Блокувати. Відступати. Чекати. Що було особливо дратівливим для людини, яка звикла вирішувати подібні проблеми значно швидше. Огніус знову кинувся вперед. Димитрій ковзнув убік.

— Ти можеш припинити це робити?

— Ні!

— Чудово.

Новий удар. Димитрій ухилився. Огніус розвернувся. Ще один. Вальтер відступив.

— Ти розумієш, що я все одно не можу тебе вдарити?

— Мені байдуже!

— Це помітно.

Данаїл лежав на ліжку. Спочатку нерухомо. Потім розплющив очі. Кілька секунд він спостерігав за тим, що відбувається. Батько ухиляється. Огніус лютує. Ірлі напружено сидить на краю ліжка, не знаючи, чим допомогти Димитрію, але готовий зірватися з місця будь-якої миті.

Данаїл трохи примружився. Щось змінилося. Він відчув це не розумом — десь глибше, там, де жив дар саргіса проклятої крові. Нек’рор більше не здавався йому хаотичним лабіринтом темної санергії. Він бачив його. По-справжньому. Данаїл зробив крок уперед — і вперше увійшов у Нек’рор. Без страху. Без сумнівів. Без жодного відчуття, що він робить щось уперше. Наче вже сотні разів проходив цим шляхом. Темрява розступилася перед ним.

Санергія Нек’рора відгукнулася на його присутність і потекла назустріч, відкриваючи те, що раніше було приховане. Данаїл навіть не намагався зрозуміти побачене — його свідомість просто приймала знання. Дар показував йому. Не словами. Образами. Формами. Зв’язками. 

Він раптом побачив анатомію вищого демона так, ніби дивився крізь його тіло. Перед ним проступила складна мережа санергетичних каналів Огніуса. Одні проходили крізь серце. Інші — вздовж хребта, розходилися до плечей, рук, голови. Ще десятки тонших потоків з'єднували їх у єдину систему.

Данаїл затамував подих. Він не знав цих схем. Принаймні… не пам’ятав, щоб коли-небудь їх вивчав. Але дар знав. І тепер показував йому кожен вузол, кожен перетин, кожне місце, де санергія змінювала напрямок.

Пам’ять проклятої крові відкрилася повністю. І разом із нею в його свідомості прокинулося знання Майстра темної рунної саргії. Данаїл побачив те, чого не помітив би жоден саргіс проклятої крові. Канали можна було замкнути. Якщо правильно поставити руни у вузлових точках, санергія продовжуватиме циркулювати всередині системи, але втратить можливість виходити назовні. Огніус залишиться зі своїм даром. Зі своєю силою. Але не зможе використати її. Тепер перед Данаїлом був не демон. Перед ним була система. І система мала слабке місце. На його губах ледь помітно з'явилася усмішка.

"Ось воно..."

У голові почала складатися схема. Одна руна. Друга. Третя. Потім — замкнене коло. Не печать утримання. Не кайдани. Пастка, вбудована безпосередньо в санергетичну систему вищого демона. Данаїл нарешті зрозумів, навіщо дар привів його сюди. Нек’рор не просто відкрив йому шлях. Він показав йому, як замкнути Огніуса зсередини його власної сили.

Данаїл обвів поглядом кімнату. Стіл. Ліжко. Шафа. Кілька артефактів. Чашка біля ліжка на тумбочці. Данаїл затримав погляд на чашці. Найзвичайнісінька. Керамічна. З невеликим сколом на краю. Темна санергія пройшла по пальцях. Він відчув структуру керамічної чашки. Матеріал. Форму. Потенційні точки прив'язки.

Данаїл ледь помітно усміхнувся. Якщо не можна вдарити демона... Можна зробити так, щоб він сам потрапив у пастку. Він обережно потягнувся до чашки силою. Кілька тонких чорних ниток санергії ковзнули поверхнею кераміки. Руни почали з'являтися одна за одною. Абсолютно невидимі для звичайного погляду.

Данаїл працював швидко. Дуже швидко. Не створюючи повноцінного артефакту. Просто змінюючи призначення вже наявного предмета та використовуючи знання дару саргії проклятої крові та свої знання Майстра рунної саргії. Коли він закінчив, чашка більше не була чашкою. Тепер це була пастка. Спеціально налаштована на енергетичну структуру вищого демона.

Данаїл підвівся. Ірлі першим помітив рух.

— Господарю?..

Данаїл приклав палець до губ. Ящірка замовкла. Димитрій вкотре ухилився від удару. Огніус розвернувся. І тут Данаїл спокійно промовив:

— Ви двоє можете продовжувати.

Обидва завмерли. Димитрій повернув голову. Огніус теж. Данаїл сидів на ліжку. Цілком бадьорий. І тримав у руках чашку. Димитрій та Огніус побачили його очі. Вальтер застиг. Огніус теж. Пронизливо-сині. Чисті. Глибокі. Але по зовнішньому краю райдужки проходила найтонша срібляста облямівка. Відзнака саргіса проклятої крові. Димитрій не зміг вимовити жодного слова. Огніус теж. Данаїл подивився спочатку на одного. Потім на іншого.

— Що?

Ніхто не відповів. Димитрій продовжував мовчки дивитися. Огніус повільно видихнув:

— Очі Серафими...

Данаїл зрозумів. Ясно. У нього колір очей, як у матері. Данаїл перевів погляд на Огніуса.

— А ти, я бачу, все ще не зрозумів однієї простої речі.

— Якої?

— Ти програв.

Огніус стиснув кулаки.

— Ти нічого не розумієш.

— Навпаки.

Данаїл подивився на нього з холодною зневагою.

— Я чудово розумію. Ти прийшов у чужий дім, спробував убити мене, не зміг, втратив свій єдиний важіль тиску, а тепер вирішив влаштувати істерику.

Димитрій ледь помітно підняв брову, погоджуючись. Огніус почервонів.

— Хлопчисько...

— Не називай мене хлопчиськом.

Огніус оскалився.

— Ти не уявляєш, що на тебе чекає!

— Уявляю.

Данаїл подивився на нього майже зі співчуттям.

— Але, судячи з усього, тебе це хвилює набагато сильніше, ніж мене.

Ірлі тихо хихикнув. Димитрій кинув на нього попереджувальний погляд. Ящірка тут же зробила невинне обличчя. Данаїл перевів погляд на чашку.

— До речі.

Огніус насупився.

— Що?

— Я тут подумав.

Він підкинув чашку в руці. Раз. Піймав.

— Ти та твій батько, наскільки я розумію, дуже любите вирішувати проблеми вбивством дітей.

Огніус напружився.

— Що ти верзеш?

Данаїл усміхнувся.

— Нічого.

Він знову підкинув чашку. Цього разу вище.

— Просто вирішив перевірити одну теорію.

Димитрій насупився. Він відчув зміну санергії.

— Данаїл...

Хлопець подивився на нього.

— Не хвилюйся.

Пауза.

— Я знаю, що роблю.

Димитрій завмер. Ірлі вже все зрозумів. Його очі загорілися.

— Господарю...

Данаїл усміхнувся.

— Ірлі.

Ящірка витягнулася.

— Так?

— Подача.

— Із задоволенням!

Данаїл підкинув чашку вгору. Усі троє одночасно подивилися на неї. Навіть Огніус. Чашка зависла в повітрі. На мить. Ірлі блискавично метнувся вперед. Його маленькі лапки торкнулися кераміки. Він крикнув Огніусу:

— Лови!

Ящірка відбила чашку в бік Огніуса.

— Що?..

Демон навіть не встиг зрозуміти, що відбувається. Чашка пролетіла через кімнату. Влучила просто йому в груди. Пролунав абсолютно безглуздий керамічний:

— Тук.

Огніус спіймав кинутий у нього безглуздий снаряд, на його погляд, і завмер. Подивився вниз. На чашку. Потім на Данаїла.

— Що...

На кераміці спалахнули чорні руни. Огніус різко спробував відкинути її. Не вийшло. Чашка прилипла до його рук. І тут пастка активувалася. Навколо Огніуса замкнулося напівпрозоре чорне кільце. Вищий демон зник усередині нього. Але його санергія виявилася повністю ізольованою. Огніус кілька секунд стояв нерухомо. Потім подивився на чашку.

— Це...

Данаїл знизав плечима.

— Чашка.

— Це артефакт.

— Тепер — так.

— Ти перетворив чашку на артефакт?!

— У мене не було часу шукати відповідний матеріал.

Димитрій дивився на те, що відбувалося, з таким виразом обличчя, ніби його мозок відмовлявся приймати реальність.

— Ти щойно зробив артефактну пастку з чашки?

Данаїл невинно подивився на нього.

— Що було під рукою.

Ірлі радісно замахав хвостом.

— Я завжди казав, що предмети побуту мають величезний потенціал!

— Ти ніколи цього не казав, — сухо зауважив Димитрій.

— Тепер кажу.

Огніус спробував зробити крок. Не зміг. Спробував використати магію. Не вийшло. Пастка миттєво відреагувала. Руни спалахнули. Демон сіпнувся.

— Що ти зробив?!

Данаїл усміхнувся.

— Нічого особливого.

Він підійшов ближче.

— Просто трохи змінив властивості кераміки.

— Ти...

— Так. Я.

Данаїл зупинився навпроти нього.

— Перший Темний Майстер Рун у Паралеліумі.

Огніус втупився в нього.

— То ти ще й успадкував дар Серафими. Посилив його, наситив Темрявою... — повільно усвідомив він.

Данаїл знизав плечима.

— Мабуть.

Огніус перевів погляд із Данаїла на Ірлі, нарешті здогадавшись, хто господар ящера.

— То це ти придумав, як знищити Печать Загибелі?!

— Я.

Ірлі задоволено примружився.

— Господар тепер офіційно небезпечніший за кухонне начиння.

Димитрій потер перенісся.

— Я навіть не хочу знати, скільки ще речей у моєму домі ти, Данаїл, здатен перетворити на зброю.

Данаїл задумливо подивився на стіл.

— Досить багато. Майже всі.

— Не перетворюй нічого без мого дозволу.

— Добре.

Пауза.

— А якщо буде дуже потрібно?

— Як сьогодні? Як сьогодні... можна.

Данаїл усміхнувся. Огніус же дивився на нього з абсолютно приголомшеним виразом обличчя. Щойно він побачив очі Серафими. Побачив кров Вальтерів. Побачив пробудженого саргіса Проклятої Крові. А тепер виявив, що п'ятнадцятирічний хлопець здатен перетворити звичайну чашку на пастку для вищого демона.

— Ти...

Огніус повільно видихнув.

— Що ти взагалі таке?

Данаїл подивився йому прямо в очі.

— Твій найгірший день.

Ірлі пирснув. Димитрій відвернувся, приховуючи усмішку. Огніус похмуро подивився на них обох.

— Це не смішно.

— Мені смішно, — спокійно відповів Данаїл.

Він повернувся до Ірлі.

— До речі.

— Так, господарю?

— Ти нічого не підписував із Патрулем?

Ірлі гордо випростався.

— Слава богам, ні!

Данаїл кивнув.

— Я так і знав. До того ж ти маєш уламок душі, а, значить, живий...

Він подивився на Димитрія із задоволенням.

— Бачиш, батьку. Хоч хтось із нас може вільно порушувати правила.

***

Огніус похмуро спостерігав за ними з чорного кільця своєї пастки.

— Ви навіть не уявляєте, що на вас чекає.

Димитрій подивився на нього.

— Можливо.

Потім поклав руку Данаїлу на плече.

— Але тепер він не сам.

Данаїл підняв на нього очі. Кілька секунд мовчав, ніби намагався звикнути до цих слів.

— Батьку.

Димитрій завмер.

— Так?

— Я радий, що ти знайшов мене врешті… — тихо сказав Данаїл. — І не відпустив, коли я тікав від тебе.

Вальтер не відповів. Лише трохи сильніше стиснув його плече. Данаїл відчув це просте тепло крізь тканину.

І раптом зрозумів, наскільки дивним стало його життя за останній майже тиждень.

Ще зовсім недавно він тікав від Димитрія, вважаючи його настирливим ловчим, якому не можна довіряти. Тепер цей самий чоловік стояв поруч. Його батько.

Данаїл опустив погляд, приховуючи усмішку. Він не знав, як має поводитися син. Не знав, що говорять у такі моменти.

Тому просто трохи нахилився до руки Димитрія, дозволяючи їй залишатися на своєму плечі.

І цього разу не відсторонився.

"Мабуть, мені все ж таки ще доведеться звикати до слова «батько».

Він краєм ока глянув на Димитрія.

"Але… здається, мені це подобається".