Спочатку:
На сторінку книги
Мотоцикл стрімко розсікав мертву рівнину, здіймаючи за собою шлейф сіруватого пилу. Хвилин за десять попереду з'явився тимчасовий табір оперативної групи, а ще за кілька — вони вже в'їхали на його територію.
Димитрій зупинив мотоцикл поруч із яскраво-червоним кабріолетом.
Ірлі зісковзнув із плеча господаря й пірнув у свій браслет, причаївшись усередині.
Наставник і його учень спішилися. Димитрій відстебнув від мотоцикла обріз, що мерехтів темною санергією, уважно оглянув його, дістав із кофра ремінь, причепив до зброї й простягнув Данаїлові.
— Забирай. Пусткою без рушниці-розвтілювача можуть ходити хіба що безсмертні.
Хлопець усміхнувся, приймаючи зброю, і перекинув її через плече.
— Як почуваєшся? — Димитрій уважно ковзнув по ньому поглядом.
— Уже краще.
Раптом праворуч пролунав невдоволений голос:
— Командире, ви ж начебто збиралися десь залишити хлопця?
Немов із-під землі перед ними виник Азізель. Демон стояв, схрестивши руки на грудях. Зелені очі сердито блищали, брови зійшлися на переніссі, а розкуйовджене волосся красномовно свідчило про ступінь його роздратування.
— Плани змінилися, — незворушно відповів Димитрій. — Та й узагалі, Азізелю. Він — мій учень. Куди хочу, туди й беру його із собою.
— Не певен, що це так працює, — фиркнув демон.
Не звертаючи уваги на його бурчання, Димитрій дістав із просторового відділення мотоцикла похідну сумку й рушив до вогнища.
— Дане, не відставай.
Хлопець швидко проскочив повз демона й пішов за наставником. Азізель, усе ще невдоволений, попрямував слідом.
— То ви й справді не придумали нічого кращого, ніж залучити цивільного до оперативної роботи?
— А що, на твою думку, мені залишалося робити? — поцікавився Димитрій. — До того ж саме ця цивільна особа два роки самостійно прожила в Пустці. Як бачиш, руки й ноги досі на місці. Та й досвіду спілкування з місцевою нечистю в нього, мабуть, більше, ніж у деяких випускників Академії Вартових.
Азізель різко зупинився й перевів приголомшений погляд на Дана.
— Два роки... Тут? У цьому пеклі?..
Данаїл промовчав. За нього відповів Димитрій:
— Саме так. Тож, якщо не збираєшся погрожувати мені трибуналом...
— Командире, припиніть, — роздратовано перебив його демон.
На губах Вальтера з'явилася ледь помітна усмішка.
— ...то, може, накапати тобі валер'янки? Або заспокійливого вколоти?
Азізель важко зітхнув.
— Валер'янки точно не треба.
Натяк на його котячу іпостась був надто очевидним.
— Сам напросився.
Димитрій сів біля вогнища.
— А нерви в тебе й справді пустують... Коли гон?
Демон одразу посерйознішав.
— Скоро.
— Помітно. Увечері зайдеш до мене.
— Добре, командире.
Опинившись біля вогнища, Азізель повернувся до документів, які заповнював до появи цієї парочки.
Димитрій задумливо промовив:
— Якщо чесно, багато студентів Академії Вартових сьогодні впоралися б значно гірше, ніж ти, Дане.
На зап'ясті хлопця м'яко спалахнули сріблясті руни браслету.
— А я ж казав, — із неприхованим самовдоволенням промовив Ірлі. — Мій господар — неперевершений. Нарешті це помітив хтось, окрім мене.
Азізель здивовано подивився на браслет.
— Це ще що таке?
— Ірлі, — відповів Дан. — Артефакт.
— Не «артефакт», а високоінтелектуальна магічна система, — з гідністю поправив браслет. — Різниця принципова.
Азізель кілька секунд мовчки дивився на браслет.
— Тепер зрозуміло, чому командир так зацікавився... У тебе навіть артефакти розмовляють.
— І, на відміну від деяких демонів, роблять це виключно у справі.
Азізель примружився.
— Уже починаю розуміти, чому ви обидва так швидко знайшли спільну мову з нашим командиром.
— Помиляєтесь, — незворушно відповів Ірлі. — Мій господар і ваш командир сперечаються регулярно.
— Майже постійно, — тихо підтвердив Дан.
Димитрій ледь усміхнувся, слухаючи їхню перепалку. Слова про курсантів Академії вирвалися в нього раніше, ніж він устиг їх обдумати. І жодного перебільшення...
Працювати з цим хлопчиськом виявилося несподівано легко. Без зайвих запитань виконував накази, не панікував, швидко оцінював ситуацію й чудово відчував ритм бою. Було видно — польова робота давно не була для нього чимось новим.
«І такого хлопця я хочу замкнути в лабораторії?..»
Ця думка несподівано видалася неприємною. Димитрій не встиг додумати її. Амулет зв'язку на його шиї коротко завібрував. Він поглянув на екран, прочитав повідомлення й важко зітхнув.
— І навіщо тільки згадав про неї...
Азізель підвів голову.
— Що сталося?
— Мене терміново викликають до Академії.
Димитрій сховав амулет під комір і підвівся.
— Азізелю, займи чимось хлопця, поки мене не буде.
Потім перевів погляд на Дана.
— А ти постарайся обійтися без дурниць.
— Постараюся, — кивнув Данаїл.
— Він постарається, — незворушно додав Ірлі. — А от чи вийде — питання відкрите.
Димитрій хмикнув.
Він дістав із кишені кулю порталу. За мить перед ним розкрилася чорна вирва, і ловець зник у ній.
На галявині ненадовго запала тиша.
Азізель уважно подивився на Дана, ніби бачив його вперше.
— І чим же тобі вдалося так швидко завоювати його прихильність?
— Не зрозумів.
— Випускники Академії роками намагаються привернути увагу Вальтера. Лізуть зі шкіри, щоб потрапити до нього в учні. А ти... з'явився лише кілька днів тому, а він уже хвалить тебе. Чим ти його зачепив?
Данаїл на мить замислився, потім знизав плечима.
— Мабуть... тим, що тричі від нього тікав.
На його зап'ясті тихенько кашлянув Ірлі.
— Технічна поправка. Два з половиною рази.
Азізель недовірливо закліпав.
— Навіть артефакт рахує втечі?
— Звісно. Я веду статистику. Господар часто так розважається.
— Не слухай його, — зітхнув Дан.
— Чому ж? Об'єктивність — основа науки.
Азізель усе ще не вірив.
— Від командира? Тікав? Цілих три рази?
— Третій — умовно. Він дозволив мені піти, щоб простежити за мною, — похмуро уточнив Дан. — На той момент на мені вже була його мітка. Я так і не зміг її виявити.
Демон кілька секунд мовчки дивився на хлопця. Потім його зелені очі хижо звузилися.
— То це... наводка на Відчайдушного Грега — твоїх рук справа?
Данаїл ледь помітно здригнувся. Наче від ляпаса. Він відвернувся, не бажаючи відповідати. Але мовчання виявилося красномовнішим за будь-які слова.
— Ясно... — протягнув Азізель, уважно розглядаючи хлопця.
Демон мовчав, ніби складав у голові шматочки складної головоломки.
Потім запитав:
— То хто ж ти такий? Якщо врахувати твій незвичайний темний дар саргіса рун... дивний авторський артефакт... і надто близьке знайомство з піратами...
Він витримав коротку паузу.
— Ти ж Зламник?
Данаїл прикрив очі, відчувши легкий страх.
«Оце так... Варто лише опинитися серед патрульних — і тебе читають, наче розгорнуту книгу...»
Відповідати він не поспішав. Першим заговорив Ірлі.
— Якщо вже ви почали гру в запитання, тоді і я поставлю своє. Пане демоне, вас в Академії справді навчають так свердлити людей поглядом чи це вроджений талант?
Азізель мимоволі всміхнувся.
— Сміливий у тебе артефакт.
— Просто не люблю незручної тиші.
Дан розплющив очі й подивився демонові просто в очі.
— Ні. Я — не Зламник.
Азізель ще трохи поспостерігав за ним. Потім несподівано всміхнувся.
— Гарна спроба. Але брехати ти зовсім не вмієш. Для злочинця в тебе надто жива міміка.
Його погляд ковзнув по худорлявій постаті хлопця.
— Ти... зовсім ще пацан. Як тобі взагалі вдалося так довго водити за носа стільки співробітників мого департаменту?
Данаїл стомлено потер перенісся.
— Я просто уникав зустрічей із вами. Мені щастило, і досі не доводилося мати справу з представниками правопорядку настільки близько, як зараз.
Азізель тихо хмикнув.
— Не применшуй своїх заслуг. Підозрюю, секретів у тебе вистачить на добрий десяток людей.
— Майже всі мої секрети вже розкрили, — втомлено відповів Дан. — А мене самого загнали в кут.
У його голосі не було жодної скарги. Лише констатація факту. Азізель подивився на нього вже без колишньої насмішки.
— Думаю... це навіть на краще.
Данаїл промовчав. Демон усміхнувся.
— Кумедно виходить...
— Що саме?
— Ніколи б не подумав, що учнем Димитрія стане хтось на кшталт тебе.
Дан здивовано підняв брови. Азізель пояснив:
— У тебе жахлива фізична форма. Дивно, що командир узагалі звернув на тебе увагу. Для нього це дуже важливо. До того ж злодій... нехай навіть легендарний Зламник.
— Забули додати — талановитий підмайстер рунної саргії, — незворушно вставив Ірлі. — Прошу дотримуватися точності формулювань.
— Ірлі... — стомлено простогнав Дан.
— Що? Скромність ніколи не була моєю сильною стороною.
Азізель тихо розсміявся.
— З вами двома точно не засумуєш.
— Це ще дуже м'яко сказано, — самовдоволено відповів браслет.
— Проте... не ображайся, хлопче, але вибір командира все одно здається мені абсолютно нелогічним.
Данаїл похмурився.
— А хто, на твою думку, був би логічним? Найманець? Професійний убивця?
Азізель похитав головою.
— Тобі варто краще пізнати Вальтера. Усі бачать у ньому насам перед найкращого ловця Патруля, але...
Він усміхнувся.
— Я щодня бачу ученого.
Демон знизав плечима.
— Усе інше для нього — лише необхідність.
Ці слова змусили Дана замислитися. Досі він справді сприймав Димитрія як небезпечного супротивника, талановитого цілителя. Але... Ученого? З цього боку Данаїл його ще не знав.
Азізель тим часом важко зітхнув і скоса поглянув на стос паперів.
— Узагалі-то мені працювати треба.
Він кивнув у бік кремезного гнома, який саме знімав поклажу з гіпогрифа.
— Може, поки допоможеш Гімлі? Він якраз обідом займається.
— Добре.
— Нарешті гарні новини, — пожвавився Ірлі. — Після всіх цих зізнань і філософських розмов я щиро сподіваюся, що у Гімлі знайдеться щось їстівне для господаря.
Азізель усміхнувся.
— Обережніше. Якщо Гімлі почує, що ти сумніваєшся в його куховарстві, змусить тебе чистити казани.
— Я — браслет. У мене немає рук. Отже, працювати доведеться господареві. Саме тому офіційно заявляю: пан Гімлі — видатний кухар. Навіть до першої дегустації.
Дан приречено похитав головою. Коли вони відійшли від Азізеля, а Ірлі вислизнув із браслета й знову влаштувався на плечі господаря, Данаїл усміхнувся.
— Іноді мені здається, що інстинкт самозбереження у тебе просто відсутній.
— Неправда. Він у мене чудово розвинений. Саме тому я не збираюся сперечатися з гномом, який готує обід.
— А сперечатися з демоном і насміхатися з нього, значить, можна?
— Він перший почав.
***
Гімлі зміряв Данаїла, що підійшов до нього, здивованим поглядом.
Його очі ковзнули по голографічній ящірці, яка сиділа на плечі хлопця. Судячи з виразу обличчя, запитань у гнома виникло чимало, але ставити їх він не став.
Натомість мовчки простягнув Дану складаний стілець, невеликий ніж і важкий мішок картоплі.
— Чисть.
Після цього повернувся до своїх справ.
— Яке тепле знайомство, — зауважив Ірлі. — Без зайвих церемоній.
Данаїл сів на стілець і покрутив ніж у руці, оцінюючи його баланс.
«Лезо — приблизно сім сантиметрів. Заточка чудова. Руків'я зручне...»
— Сім сантиметрів і три міліметри. Не округлюй. Рунічна наука не любить приблизних значень.
— Ти зараз серйозно виміряв ніж?
— Ні. Просто образив його своєю байдужістю. Звісно, виміряв.
Дан фиркнув і взяв першу картоплину. Ніж легко ковзнув по шкірці. Тонка спіраль рівною стрічкою лягла біля його ніг.
— Зізнаюся, очікував гіршого.
— Дякую, що так віриш у мене.
Очистивши картоплину, Дан задумливо подивився на ніж. Цікавість знову взяла гору. Йому раптом захотілося перевірити знання, отримані зі вчорашньої кулі. Наскільки легко тепер йому підкоряється темна санергія?
Пальці хлопця огорнули тонкі нитки темряви. Вони ковзнули по руків'ю ножа, складаючись у крихітні рунічні печатки.
— Третю печатку трохи лівіше. Ні, не настільки. Ти зараз винаходиш картоплечистку, а не бойовий дрон.
Дан швидко вніс правку.
— Так краще?
— Значно. Тепер імовірність того, що ніж вирішить почистити кухаря, набагато менша.
Ще кілька останніх штрихів...
— Готово.
Ніж сам вислизнув із його долоні. На мить завис у повітрі, упевнено підлетів до мішка й заходився один за одним чистити бульби. Очищена картопля сама складалася у миску, що стояла поруч. Гімлі саме проходив повз. Він зупинився на пів кроку. Кілька секунд мовчки спостерігав за роботою ножа. Потім шанобливо хмикнув.
— Спритно..
Він перевів погляд на Дана.
— І що, тепер він так усі овочі чиститиме?
— Ні. Для кожного овоча довелося б змінювати рисунок печаток. Це навіть не артефакт... так, маленьке баловство.
— Протестую проти слова «баловство».
— Почалося...
— Це напівавтономний багатофункціональний побутовий комплекс.
Гімлі підняв брову.
— Для картоплі?
— Кожна велика технологія починається з картоплі. Або майже кожна. Статистику я ще збираю.
Гном несподівано пирхнув зі сміху.
— Гарний у тебе браслет.
— Дякую. Це перше професійне визнання за сьогодні.
Гімлі похитав головою, остаточно заспокоївся й повернувся до приготування обіду. Ніж і далі діловито розправлявся з картоплею без жодної участі господаря.
— Двадцять три очищено. Жодної жертви. Вважаю випробування успішними.
— Ірлі...
— Що? Після зустрічі з твоїм наставником я намагаюся дотримуватися техніки безпеки.
Увагу Данаїла привернув вампір, який сидів трохи осторонь за невеликим складаним столом. Перед ним лежали кілька артефактів, а поряд — стос порожніх бланків. Час від часу він уважно оглядав черговий предмет і щось занотовував.
Дан завмер. Навіть звідси він відчував санергію темряви. Темні артефакти. Очі хлопця одразу спалахнули неприхованим інтересом. Йому необхідно було їх дослідити. Зрозуміти тонкощі застосування темної санергії під час створення артефактів.
На зап'ясті ожив Ірлі.
— О-о-о... — задумливо протягнув він. — Схоже, ми знайшли родичів.
— Родичів?
— Моїх. Люблю знайомитися з колегами. Особливо якщо вони не розмовляють. Тоді я завжди перемагаю в суперечках.
Дан обернувся до Гімлі.
— Можна мені підійти до... вампіра? Перепрошую... забув, як його звати.
— Кирило, — підказав гном. — Іди, якщо хочеш.
— Дякую.
— Тільки не забудь мене представити.
— Ірлі, ти браслет.
— По-перше, високоінтелектуальний артефакт. По-друге, гарні манери ще нікому не завадили.
— Крім тебе.
— Не доведено.
***
Кирило підвів голову. Побачивши хлопця, він помітно здивувався.
— Ти? Усе ще тут?
— Як бачите.
Дан із цікавістю подивився на артефакти, розкладені на столі.
— Можна поглянути?
Ірлі втрутився:
— Дуже навіть можна. Питання лише в тому, чи дозволять нам.
Кирило коротко всміхнувся.
— Які ви прудкі. Це речові докази. А ти досі не співробітник Патруля, хоч і носиш нашу форму... точніше, форму нашого ловця.
— Технічно форму носить Дан. Я лише прикраса. Мені можна подивитися?
— Прикраса... Брехати тебе господар навчив?
Невдоволено озвався Кирило. Вампір вже збирався повернутися до паперів, коли Данаїл краєм ока встиг прочитати заголовок одного з бланків.
Думка виникла миттєво.
— А якщо... я побуду експертом? Просто... консультантом з боку.
На браслеті спалахнули сріблясті руни. Ірлі з натхненням продовжив думку Дана:
— Добровільним. Безкоштовним. Хоча це вже починає мене непокоїти.
Кирило підвів погляд. Тепер він дивився на хлопця вже зовсім інакше. Із професійною цікавістю.
— Думаєш, упораєшся?
Данаїл навіть здивувався цьому запитанню.
— Звісно.
У його голосі не було й краплі вихваляння. Лише впевненість.
— Можна присісти?
Кирило мовчки відсунувся, звільняючи місце поруч із собою.
— Спробуй.
Дан сів поруч з артефактами так швидко, ніби тільки цього й чекав. У його очах уже палав азарт дослідника.
— Ох... упізнаю цей погляд. Усе. Ми втратили господаря щонайменше на найближчі пів години.
Данаїл узяв ручку, що лежала поруч, і торкнувся її кінчиками пальців. По корпусу одразу побігли тонкі рунічні лінії.
— Щоб не відволікатися... — ледь чутно пробурмотів він.
Ручка перетворилася на тимчасовий артефакт. Ірлі погодився.
— Схвалюю. Лінь — рушій технічного прогресу.
Дан активував ручку. Тепер залишалося тільки диктувати. Він обережно взяв до рук перший амулет, торкнувся його своєю саргією.
Щойно тонка нитка темної санергії дісталася блискучої поверхні, над артефактом спалахнула об'ємна схема внутрішніх печаток. Сотні переплетених силових ліній зависли в повітрі, утворюючи складну тривимірну конструкцію.
Очі Дана спалахнули неприхованою цікавістю.
Ірлі теж на кілька секунд замовк, уважно розглядаючи схему. Потім задумливо промовив:
— Хтось дуже любив симетрію. Шкода тільки, що думати любив значно менше.
Данаїл швидко підтягнув до себе бланк експертного висновку. Пробігся поглядом по запитаннях. І відразу почав відповідати.
— Матеріал — срібний сплав із домішкою обсидіанового пилу...
Ручка сама ковзнула по паперу.
— Чистота срібла — дев'яносто дві цілих чотири десятих відсотка.
— Джерело живлення — стандартний накопичувач третього покоління...
Рядок за рядком рівним акуратним почерком лягали на аркуш.
— Слідів ремонту немає...
— Зате слідів халтури більш ніж достатньо. Поглянь на шостий контур праворуч. — Втрутився Ірлі.
Данаїл ледь помітно всміхнувся.
— Уже побачив.
— Рунічна схема заводська...
— Останнє втручання проводилося близько пів року тому...
— І виконував його той, хто був упевнений, що ніхто ніколи не зазирне всередину. Яка самовпевненість. — Відзначив Ірлі.
Ручка ледве встигала за словами хлопця. Кирило спочатку просто спостерігав. Потім перестав кліпати.
Він багато років очолював лабораторію експертної оцінки артефактів і чудово розумів, скільки часу зазвичай витрачає навіть досвідчений фахівець на подібну роботу. Хлопчина ж читав артефакт так, ніби бачив його наскрізь.
— Нічого собі... — лише й зміг видихнути вампір.
Данаїл його вже не чув. Увесь навколишній світ перестав для нього існувати. Залишилися тільки рунічні схеми, питання бланка й безмежно цікаве завдання.
— Підтверджую, — філософськи зауважив Ірлі. — Господар увійшов у робочий транс. Імовірність успішного діалогу — менш як два відсотки
Перший артефакт було завершено. Дан одразу ж потягнувся до другого. Потім — до третього. Кожен новий викликав у нього дедалі більший азарт. Ірлі посміхнувся:
— Ні, це вже колекціонування. Зупинитися після першого ніхто навіть не спробував.
Кирило вже навіть не намагався займатися паперами. Він лише з неприхованою цікавістю спостерігав за роботою юного саргіса рун.
— Не дивіться так здивовано, — довірливо повідомив йому Ірлі. — Удома він так само міг забути поїсти, якщо знаходив цікаву схему.
У голові вампіра майнула думка:
«Тепер зрозуміло, чому Димитрій так за нього вхопився...»
— Кириле...
Негучний голос улюбленого начальника змусив вампіра здригнутися. Він озирнувся.
За його спиною, схрестивши руки на грудях, стояв Димитрій Вальтер. У сірих очах командира читався добре знайомий вираз:
«Зараз комусь дістанеться на горіхи».
— Які артефакти ти йому підсунув? — запитав Димитрій. — Сподіваюся, серед них немає нічого забороненого?
— Немає, — Кирило одразу посерйознішав.
— Точно?
— Абсолютно.
Димитрій перевів погляд на Дана, який, як і раніше, нічого не помічав навколо.
Над черговим амулетом повільно оберталася об'ємна схема внутрішніх печаток, а ручка сама з неймовірною швидкістю виводила рядки експертного висновку.
На губах Вальтера з'явилася ледь помітна усмішка.
— Ну дивися...
Він знову поглянув на Кирила.
— У хлопця абсолютна пам'ять. Якщо потім він захоче відтворити кожен із цих артефактів, найімовірніше, у нього це вийде.
На зап'ясті Дана тихенько кашлянув Ірлі.
— Поправка. Без сумніву вийде. Третій амулет він повністю запам'ятав ще дві хвилини тому.
Кирило приголомшливо подивився на браслет.
— Ти зараз знущаєшся?
— Ні. Просто веду облік.
— От же ж...
Вампір уже зробив крок до Дана, збираючись вивести його з робочого трансу.
— Зачекай.
Димитрій зупинив його легким рухом руки.
— Я сам.
Він підійшов ближче. Ще трохи поспостерігав за роботою учня. Для Данаїла зараз увесь світ складався лише з рун, печаток і схем. Димитрій ледь помітно похитав головою і неголосно промовив:
— Дане.
Голос прозвучав упевнено, зі сталевими нотками. Данаїл миттєво підвів голову. Схема над артефактом здригнулася й із тихим хлопком втягнулася назад. Ручка слухняно завмерла. Хлопець кілька разів кліпнув, ніби щойно прокинувся.
— Я... просто хотів допомогти.
— І допоміг, — незворушно вставив Ірлі. — Чотири експертні висновки за той час, поки звичайний фахівець зазвичай лише заповнює шапку першого.
Димитрій коротко глянув на браслет.
— Ірлі.
— Мовчу.
Наставник знову подивився на Дана.
— Вірю.
Данаїл із полегшенням видихнув.
— А тепер закінчуй.
Димитрій кивнув у бік вогнища.
— Обід.
Данаїл поклав артефакт на стіл. Та його погляд мимоволі затримався на решті. Стільки цікавих схем... Він відкрив рота.
— А якщо...
— Уже зрозумів.
Димитрій не дав йому договорити.
— Після обіду підпишеш угоду про нерозголошення. Після цього, якщо Кирило не заперечує, у вільний час можеш допомагати йому з експертизами.
Сріблясті руни на браслеті радісно спалахнули.
— Вітаю, господарю. Здається, тебе щойно офіційно пустили до місця, де зберігаються найцікавіші іграшки.
Кирило всміхнувся.
— Після такого? Жодних заперечень.
Він похитав головою, досі не вірячи побаченому.
— Якщо чесно, я збирався вовтузитися з цією стосою до самого вечора.
— Тепер упораєшся значно швидше, — зауважив Димитрій.
— І, схоже, обзаведуся безкоштовними консультантами.
— Прошу зауважити, — одразу втрутився Ірлі. — Безкоштовний консультант тут лише мій господар. Я ж узагалі працюю виключно заради наукового інтересу.
Кирило розсміявся.
— Гарний у тебе артефакт.
— Високоінтелектуальний, — з гідністю поправив Ірлі.
— Уже зрозумів.
Данаїл помітно повеселішав.
— Дякую.
Він підвівся з-за столу й поспішив услід за наставником. Коли вони відійшли на кілька кроків від вампіра, Ірлі промовив так, щоб чув лише Дан:
— Завдяки своєму наставникові сьогодні ти все-таки пообідаєш. Минулого разу ти так захопився дослідженнями, що згадав про їжу лише наступного дня.
— Це було лише один раз.
— Сімнадцять. Але хто ж рахує?
Дан тихо зітхнув.
— Ти.
— Авжеж.
Данаїл раптом звернув увагу на те, що йде позаду правого плеча Димитрія, машинально витримуючи звичну для учня дистанцію у два кроки.
Усього друга доба...
А його тіло й свідомість уже сприймають Вальтера як наставника на рівні рефлексів.
Дан обережно подумки торкнувся зв'язку «учень — наставник», що поєднував їх.
Він і справді став відчутно міцнішим.
Із Феліксом усе було зовсім інакше.
***
Димитрій і Данаїл підійшли до вогнища саме тоді, коли Гімлі вже розливав по мисках густу запашну юшку.
— Встигли, — задоволено хмикнув гном. — А то Азізель уже збирався оголосити ваші порції безхазяйними.
— Виключно в наукових цілях, — незворушно уточнив демон. — Хотів перевірити, як швидко зникає їжа без господарів.
Дан усміхнувся. Не роздумуючи, він улаштувався на вільному місці... майже на протилежному боці кола. Димитрій провів його поглядом. Потім позвав:
— Дане.
— Га?
— Іди сюди.
Хлопець здивовано підвів голову.
— Навіщо?
— Бо ти сів не туди.
— Та начебто й тут зручно...
— Ні.
Димитрій рукою вказав на місце праворуч від себе.
— Відтепер твоє місце за столом — поруч зі мною. Де б ми не були.
Біля вогнища запала тиша. Азізель повільно відкусив шматок хліба, з цікавістю чекаючи, що буде далі. Дан розгублено подивився спочатку на вільне місце біля наставника, потім на інших.
— Це... обов'язково?
— Обов'язково.
— Але чому?
— Бо так вирішив я.
— Дуже вичерпне пояснення...
— Дякую.
Ірлі, сидячи на плечі господаря, схвально закивав.
— Правильно! Бо варто лише на хвилинку відвернутися — і це людське дитинча знову забуде поїсти, загубиться або ще якусь дурницю вигадає.
— Я не гублюся.
— Зараз — ні, — поважно погодилася ящірка. — Але потенціал у тебе величезний.
Біля вогнища почулися тихі смішки. Дан приречено підвівся.
— Гаразд...
Він пересів поруч із наставником.
— Тепер задоволені?
— Так.
— А я — ні.
— Звикнеш.
— Дуже обнадійливо...
Гімлі передав через Димитрія миску, призначену для Данаїла. Проте замість того, щоб одразу віддати її учневі, Вальтер дістав із кишені невеликий металевий циліндр.
Клац. Відкрив кришку.
Набрав ложку світлого порошку.
Висипав у юшку. Другу. Третю.
Дан із дедалі більшим жахом стежив за тим, що відбувається.
— Перепрошую...
Димитрій без поспіху розмішував вміст.
— Це ще не все?
— Ні.
Він додав іще ложку. Кирило тихенько присвиснув.
— Не юшка, а будівельна суміш.
— Не заважай спеціалістові працювати, — буркнув Гімлі. Нарешті Димитрій поставив миску перед учнем.
— Їж.
Дан підозріло подивився на юшку. Потім на наставника. Потім знову в миску.
— Що... це було?
— Протеїнова суміш.
— Навіщо?
Димитрій відповів із такою серйозністю, ніби доповідав результати наукового дослідження.
— Учора ввечері я розрахував, скільки калорій тобі потрібно щодня для нормального набору м'язової маси.
Невелика пауза.
— Цифри виявилися... неприємними.
Кирило не витримав.
— І скільки ж він має їсти? По теляті на день?
— Майже.
— Я пожартував...
— А я — ні.
Вампір подивився на Дана.
— Співчуваю.
Димитрій, ніби нічого особливого не сталося, продовжив:
— Підліток-саргіс темряви з двома дарами, нехай один із них і запечатаний, витрачає надто багато санергії. Самою лише їжею ти не набереш потрібної норми.
Він легенько поплескав учня по плечу.
— Тож відтепер так буде регулярно.
Дан повільно перевів погляд на миску.
— Під час кожного прийому їжі?
— Не кожного.
— Уже легше. Щоправда, трохи бентежить, що я про все це не просив.
— Саме тому й безкоштовно.
Ірлі радісно ляснув хвостом.
— Чудова ідея! За кілька місяців перестанеш бути схожим на сумну сушену тараньку, господарю!
— Дякую, Ірлі.
— Завжди будь ласка!
Біля вогнища дружно розсміялися. Дан обережно скуштував юшку й здивовано кліпнув.
— На смак... зовсім не схоже, що туди щось додавали.
— Я старався, — спокійно відповів Димитрій.
— Чомусь від цього стає ще страшніше...
— Смачного.
— Це прозвучало як погроза...
Та сперечатися Дан уже не став. Схоже, якщо наставник щось вирішив, переконати його було приблизно так само реально, як зрушити гору голими руками. Тож він почав їсти, хоч і без особливого ентузіазму.
«Порошки то й порошки...»
«Сподіваюся, цим усе й обмежиться...»
— Не надто переймайся, — промовив Димитрій, доїдаючи свою порцію. — Частину з'їденого все одно зараз розтрусиш.
Дан підвів голову.
— Про що ви?
— Одразу не сказав. Не на часі було. Але після того, що я побачив у Пустці, частину твоїх печаток можна зробити сильнішою, простішою й значно ефективнішою.
Він неквапливо відпив зі своєї срібної фляги.
— Обговоримо це... і дещо ще... під час навчального поєдинку. Одразу після обіду.
Обличчя Дана миттєво проясніло. Невдоволення зникло, ніби його ніколи й не було.
— Справді?
— Справді.
— То могли б одразу сказати!
— Тоді ти надто швидко з'їв би юшку.
— І що?
— Обпікся б.
Дан уже відкрив рота, щоб заперечити... Подумав. Закрив.
— Гаразд... звучить переконливо.
Ірлі радісно ляснув хвостом.
— Бачиш? Наставник про тебе піклується! Спочатку нагодовує досхочу, а потім ганяє навчальним полігоном із повним шлунком. Усе за наукою!
— Це називається навчання, — поправив Димитрій.
— Авжеж. Дуже підозріле навчання.
Біля вогнища знову пролунав дружний сміх. Дан на загальні веселощі не звертав уваги — він захоплено доїдав юшку. Кирило всміхнувся.
— Треба ж. Знайшов-таки спосіб змусити підлітка їсти все підряд.
— Методика працює, — погодився з ним Димитрій.
— Запам'ятаю.
Азізель мовчки спостерігав за ними, а потім несподівано промовив:
— Чув, Кириле? У хлопця два дари темряви.
Вампір перестав жувати.
— Чув.
Невелика пауза.
— І невже лише мене це дивує?
— Це ще не все, — фиркнув Азізель.
Дан внутрішньо напружився.
«Ні... Тільки не починай...»
Але, побачивши усмішку демона, зрозумів — той обов'язково скаже. Азізель упіймав його погляд і всміхнувся ще ширше.
— Я знаю про нього дещо таке, чого не знаєте ви.
Кирило зацікавлено підняв брови.
— Настільки вражаюче?
— Перед вами... Зламник.
Вампір кілька секунд мовчки дивився на Дана. Потім знизав плечима.
— І?
Тепер уже розгубився Азізель.
— У сенсі — «і»?
— Я щойно бачив, як він легко зчитує й аналізує артефакти, — зауважив Кирило.
— А на моїх очах хлопець за кілька секунд перетворив звичайний ніж на артефакт полуавтономної дії, — додав Гімлі. — Після такого я швидше здивувався б, якби він не виявився Зламником.
— От саме, — підтримав Кирило. — Новина про два дари звучить значно цікавіше.
Азізель закотив очі.
— З вами неможливо...
Азізель багатозначно витримав паузу.
— Тоді тримайтеся міцніше.
Усі підвели голови.
— Поки я здавав звіти, наше високоповажне начальство повідомило мені ще дещо.
Він кивнув у бік Димитрія та Дана.
— Ця солодка парочка... удвох знищила Архайда.
Біля вогнища запала така тиша, що стало чути лише потріскування дров. Гімлі повільно поклав ложку в миску.
— Командир... і цей шмаркач?
— Саме так.
Кирило обурено вигукнув:
— Чому нас не покликали?!
— Ми потрапили в пастку, — відповів Димитрій. — Ви б не встигли.
— Але хоча б спробували!
— Тоді довелося б рятувати ще й вас.
Кирило приречено зітхнув.
— Прикро...
— Якщо Архайд справді мертвий... — задумливо мовив Гімлі.
— Я вже викликав ще дві групи, — відповів Вальтер. — Нехай завершують зачистку там. Ми ж візьмемоінший напрямок. Роботи в Пустці вистачить усім.
Після новостей про Архайда усі мимоволі подивилися на Дана. Сам винуватець розмови цього навіть не помітив. Він зосереджено доїдав свою порцію, ніби боровся з куди небезпечнішим супротивником.
«Та скільки ж її...»
«Вона взагалі колись закінчиться?»
Гімлі всміхнувся.
— Який незворушний...
Азізель кивнув.
— Наче щодня господарів Пустки вбиває.
Ірлі гордо випнув груди.
— А чого ви дивуєтеся? Це, між іншим, мій господар!
Кирило усміхнувся.
— Ти зараз ним пишаєшся чи собою?
— Обома! — не вагаючись ані секунди, відповів Ірлі.
Дан нарешті підвів голову.
— Ірлі...
— Що? Я сказав чисту правду!
Димитрій чесно відзначив:
— Допомога Дана виявилася для мене вирішальною.
Кирило уважно подивився на підлітка.
— Отже, не такий уже ти й простий хлопець.
— Дуже навіть непростий! — охоче підхопив Ірлі. — Упертий, талановитий і постійно влипає в неприємності. Повний комплект!
— Дякую... мабуть... — відсторонено озвався Дан.
— Не варто. — Усміхнувся Ірлі.
Лише тепер Дан помітив, що всі дивляться на нього. Він повільно відклав ложку.
— Так...
Запала коротка пауза.
— Я щось пропустив?
Усі й далі мовчки розглядали його.
— Чому ви так на мене дивитеся?
— Нічого, — відповів Димитрій. Після короткої паузи він запитав:
— Доїв?
Дан із тугою подивився на свою порожню миску.
— Доїв.
Потім важко зітхнув.
— Ледве влізло.
— Добре.
— Це й було метою?
— Так.
— Який же ви все-таки жахливий.
Димитрій підвівся.
— Ходімо.
— Вже? — Данаїл скривився, відчуваючи, що трохи переїв. Зараз би краще взагалі не рухатися.
— Якщо все ще хочеш на тренування, тоді так... уже час.
Дан схопився так швидко, ніби втома й важкість у шлунку щойно безслідно зникли.
— Хочу.
— Тоді подивимося, скільки ентузіазму в тебе залишиться за пів години.
— Домовилися!
Кирило провів їх поглядом.
— Сміливий хлопець.
Гімлі хмикнув.
— Просто він іще не знає, що таке навчальний поєдинок із нашим командиром.
***
Димитрій Вальтер неквапливо закатав рукави чорної атласної сорочки, відкриваючи сильні передпліччя, й уважно окинув Дана поглядом.
— А де твоя Книга?
— Не взяв. Зараз вона мені не потрібна.
— Дуже самовпевнена заява.
Вальтер усміхнувся.
— Пізніше однаково принесеш. Зараз ми розбиратимемо кожну помилку. А хороші ідеї теж треба одразу записувати, поки вони не полетіли назад у хаос.
Дан кивнув.
— Почнемо з найпростішого. Покажи мені свою базову бойову печатку.
Данаїл машинально підняв руку.
І...
Завмер.
Темрява вже звично відгукнулася на його поклик. Тонкі нитки санергії потягнулися до долоні. Залишалося лише оформити їх у печатку. Та всередині щось раптом різко стиснулося.
«Не піддавайся Темряві!»
Голос пролунав так виразно, ніби Фелікс стояв просто в нього за спиною.
«Борися із собою!»
«Не випускай її!»
Пальці затремтіли. Повітря раптом стало не вистачати. Серце закалатало так сильно, що кожен удар віддавався у скронях.
«Не дозволяй їй вирватися...»
«Не смій...»
Дан різко заплющив очі.
Ні...
Він не може.
Не здатен.
Темрява — небезпечна.
Темрява вбиває.
Її не можна випускати...
Як він міг про це забути?!
Сріблястий браслет на зап'ясті ледь помітно засвітився.
Із нього визирнула маленька голографічна ящірка.
Ірлі стривожено подивився на господаря.
— Дане... Не слухай ці голоси... Ти ж умієш... У тебе все вийде...
— Дане.
Зовсім поруч пролунав упевнений тихий голос, у якому бриніла сталь.
— Я тут.
Не встиг хлопець розплющити очі, як відчув теплі долоні на своїх плечах. Димитрій розвернув його спиною до себе. Не поставив жодного зайвого запитання. Не зробив жодної спроби струснути його. Пальці наставника лягли на плечі й шию учня та почали розмірено розминати напружені м'язи, ніби прагнули наповнити підлітка від маківки до п'ят власним непохитним спокоєм.
Ірлі насторожено переводив погляд із Дана на Вальтера. Потім перебрався господареві на плече. Кілька секунд усі мовчали. Данаїл із подивом відчув, що дихання поступово вирівнюється. Серце перестало шалено калатати. Напруга поволі відступала. ⁹Ірлі з полегшенням видихнув.
— Здається... допомагає...
— Чому ви вирішили, що зараз саме час для масажу? — нарешті пробурмотів Дан.
— Бо бити тебе по голові педагогіка поки що забороняє.
Дан мимоволі пирхнув. Уперше за останні кілька хвилин. Димитрій усміхнувся.
— Отже, метод обрано правильно.
Він і далі розминав напружені м'язи.
— Мені припинити?
Данаїл прислухався до власних відчуттів. Тривога справді відступала. Неохоче визнав:
— Ні...
— Добре.
Кілька секунд минули в тиші. Потім Вальтер запитав:
— І що ж у нас сталося?
Дан відвів погляд.
— Не знаю... Чому я завис саме зараз? Я ж... уже робив це... і з Книгою, і в Пустці, і в замку... Прокляття! Не можу... — з відчаєм пробурмотів хлопець.
— А мені, здається, починає ставати зрозуміло.
Димитрій зітхнув. Коли він заговорив знову, у його голосі з'явилася холодна лють.
— Якби Фелікс зараз був живий...
Він ненадовго замовк.
— Я б спочатку змусив його докладно пояснити, навіщо він зробив із тобою все це.
Пальці завмерли.
— А потім переламав би йому обидві руки.
Дан озирнувся й ошелешено подивився на наставника.
— Яка ж ви все-таки... страшна людина.
— Дуже страшна, — цілком серйозно кивнув Ірлі. — Але, здається... виключно у справі.
Димитрій з питанням в очах поглянув на ящірку, а тоді прокоментував її слова:
— Приємно, що хоч хтось мене розуміє.
Потім перевів погляд на Дана.
— Я — справжній янгол, якщо порівнювати мене з Феліксом. За два з половиною роки викладання мені чомусь жодного разу не захотілося перевиховувати світлих і нейтралів, насичуючи їх силою Темряви. Хоча деякі з них, на мою думку, цілком заслуговували доброго прочухана.
Він ненадовго замовк.
— А ось Фелікс... перетворив уроджену силу дитини на джерело страху на рівні підсвідомості.
— Сподіваюся, мене ви різками виховувати не збираєтеся? — обережно запитав Данаїл.
— Поки що не планував. А далі — побачимо.
Димитрій дивився на нього з абсолютно серйозним обличчям, хоча в кутиках губ уже ховалася усмішка. Дан тихо засміявся. Останні залишки паніки нарешті розчинилися. Вальтер задоволено кивнув.
— Ось тепер можна поговорити.
Димитрій прибрав руки з плечей учня й зробив крок назад. Заклав руки за спину. На мить замислився, ніби добираючи потрібні слова. Данаїл повернувся до нього обличчям.
— Даню... зараз тобі доведеться забути все, чого тебе вчили боятися.
Хлопець насторожено підвів очі.
— Натомість запам'ятай одну просту річ.
Димитрій витримав коротку паузу.
— Сама по собі Темрява не є злом.
Він говорив неголосно. Без пафосу. Як викладач, що пояснює очевидну істину.
— Так, її сила руйнівна. Значно руйнівніша за світло чи нейтральну санергію. Помилка темного саргіса справді може коштувати комусь життя. Але знаєш...
Він подивився учневі просто в очі.
— Світло теж здатне вбити. Вогонь здатен убити. Вода. Повітря. Навіть звичайна земля. Але ж ми не називаємо їх абсолютним злом?
Дан повільно похитав головою.
— Бо все залежить не від сили. А від того... хто цією силою керує.
Голос наставника звучав, мов тиха ріка.
— Темрява чесна. Вона не добра. І не зла. Вона стає такою, яким є її господар.
Данаїл мовчав. Кожне слово наставника дивовижно легко лягало на душу. Наче саме це він завжди й хотів почути. Навіть Ірлі притих. Лише уважно дивився на свого господаря.
— Тому перестань боятися своєї сили. Бійся іншого. Одного дня втратити над нею контроль.
Він легенько постукав пальцем Дану в груди.
— Щоб цього ніколи не сталося, ти зобов'язаний знати свою Темряву. Розуміти її. Тренувати. Відточувати щодня. Як майстер точить клинок. Не тікати від неї, а навчитися тримати її у власних руках.
— Я... зобов'язаний?
— Авжеж. Саме тому, що не хочеш нікому зашкодити. Страх не робить людину обережнішою. Страх робить її слабшою. А слабкий гірше контролює власну силу.
Димитрій ледь усміхнувся.
— Ти народився темним саргісом. Це не помилка природи. Це означає лише одне. Ти здатен нести ту відповідальність, яку більшості людей страшно навіть уявити.
Він зробив невелику паузу.
— Фелікс ніколи не був носієм Темряви. Він її не розумів. Тому й навчав тебе боротися не з небезпекою... а з власною природою. І цим ледь не зламав тебе.
Запала тиша. Данаїл довго дивився кудись повз наставника. Потім повільно заплющив очі.
Уперше за довгі роки він не намагався відштовхнути Темряву. Не опирався їй. Просто... Відчув її. Прийняв. Свідомо. Вона відгукнулася одразу. Без найменшої ворожості. Тепла хвиля санергії піднялася звідкись із глибини душі й м'яко лягла на долоню.
Дан розплющив очі. Над його рукою повільно розквітала невелика бойова печатка. Акуратна. Бездоганно вивірена. Зіткана з неймовірно тонких ниток сили. Ірлі радісно підстрибнув.
— Вийшло!
Він заплескав крихітними лапками. Дан дивився на печатку так, ніби бачив її вперше.
— Ну от, — тихо сказав Димитрій.
Дан підвів погляд.
— Що?
На губах наставника з'явилася ледь помітна усмішка.
— Познайомився.
— З ким?
— Із самим собою.
Кілька секунд обидва мовчки розглядали печатку, що зависла в повітрі. Потім Вальтер примружився, оцінюючи роботу учня професійним поглядом.
— Яка філігранна техніка...
Він повільно обійшов печатку довкола.
— Нитки товщиною в міліметр. Майже ідеальна щільність. Дуже економна витрата санергії.
Він схвально кивнув.
— Схоже, роки, проведені з навмисно обмеженим резервом, усе ж дали несподіваний результат. Поки інші темні звикали брати силою, ти навчився брати точністю.
Він усміхнувся.
— Не кожен майстер здатен працювати настільки тонко.
Ірлі гордо випнув груди.
— Я ж казав! Дан — найакуратніший господар за всю історію браслетів!
Дан ніяково кашлянув. Вальтер ще раз уважно подивився на печатку.
— Милуватися, звісно, можна довго. Але ми прийшли сюди не за цим.
Наставник відійшов на протилежний край полігону.
— А тепер спробуй влучити в мене. Тільки будь ласка, без бажання вбити власного наставника в перший же день навчання. Я ще не встиг тобі набриднути.
Данаїл із легкою усмішкою відповів:
— Не думаю, що вбити вас настільки легко.
Змах кисті. Печатка зірвалася з його долоні, залишаючи в повітрі тонкий синій слід. Димитрій навіть не ворухнувся. Лише ліниво підняв руку. Його власне закляття виникло лише за мить. Дві конструкції зіткнулися. Без спалаху. Без гуркоту. Печатка Дана розсипалася чорною пилюкою.
— От тепер можеш починати ображатися, — спокійно зауважив Вальтер.
— Уже почав.
— Чудово. Злість іноді корисна. Якщо не заважає думати.
Він підняв вказівний палець.
— Перший урок. Ніколи не бий однією й тією самою печаткою двічі поспіль.
— Чому?
— Бо розумний противник запам'ятовує.
Димитрій клацнув пальцями. У бік Дана зірвалася маленька темна куля.
— Щит!
Хлопець ледве встиг сформувати захисну печатку. Темний згусток ударився об неї й безслідно розсипався.
— Запізно, — незворушно промовив наставник.
— Але ж відбив!
— Відбив.
Димитрій погоджувально кивнув.
— А тепер уяви, що замість навчального закляття там було справжнє. У тебе вже не залишилося б часу порадіти своєму успіху.
Наступний удар прилетів миттєво. Дан устиг завчасно. Щит спалахнув раніше, ніж закляття досягло цілі.
— Уже краще.
Ще одна атака. І ще. Ритм поступово прискорювався.
— Не очима! — гаркнув Димитрій.
— Санергію відчувай!
Дан заплющив очі лише на мить. Тепер він почав відчувати момент удару раніше, ніж бачив рухи рук наставника. Чергове закляття вдарилося об щит.
— Ось!
— Уже починає виходити.
Димитрій несподівано зник. Дан здригнувся.
— Праворуч! — вигукнув Ірлі.
Хлопець різко розвернувся. Ледве встиг. Нове закляття розбилося об щойно створений щит.
— Молодець.
І одразу ж:
— Але розслаблятися ще рано.
Із-за спини наставника вилетіли одразу два закляття. Навхрест. Дан інстинктивно хотів поставити один широкий щит.
— Ні! — гаркнув Вальтер.
— Два маленькі!
— Розділи! Розділи! — пискнув Ірлі, розмахуючи лапками.
Хлопець миттєво змінив побудову. Одночасно спалахнули дві окремі захисні печатки.Обидві атаки згасли. Димитрій задоволено кивнув.
— Ось тепер ти починаєш думати.
За кілька хвилин ролі помінялися.
— Тепер моя черга захищатися.
Нападай. Дан усміхнувся.
— Будь-якою печаткою?
— Тільки без бажання поховати мене завчасно.
— Шкода.
— Не переймайся. Якщо вийде — потім похвалю.
Дан розсміявся. Водночас його пальці вже виводили нову конструкцію. Цього разу печатка виявилася значно складнішою. Вона змінилася просто в польоті. Розділилася. Потім знову об'єдналася. Ірлі захоплено присвиснув.
— О-о-о... Це нова!
Димитрій зацікавлено підняв брови.
— Уже експериментуєш?
— А коли ще?
— Правильно.
Наставник усміхнувся. Він зустрів атаку не щитом. Назустріч полетіло його власне закляття. Ледь відчутний дотик... І конструкція Дана розпалася на окремі руни.
— Гарно... — мимоволі видихнув хлопець.
— Гарно буде тоді, коли ти сам навчишся так робити.
Наступні пів години промайнули непомітно.
— Нижче стійку!
— Лікоть!
— Не затискай плечі!
— Щит не повинен бути красивим! Він повинен працювати!
— Даню!
— Так?
— Якщо ти ще хоч раз спробуєш вразити мене десятиступеневою печаткою там, де достатньо трьох рун...
— Що?
— Я змушу тебе цілий тиждень малювати лише базові.
— Це жорстоко.
— Це педагогіка.
— Цілком підтримую, — поважно кивнув Ірлі. Дан обурено подивився на нього.
— Ти взагалі на чиєму боці?
— На боці знань.
— Зрадник.
— Дуже освічений зрадник.
Біля полігону вже давно зібралася вся оперативна група. Азізель сидів навпочіпки, підперши підборіддя рукою. Кирило спостерігав, не приховуючи професійної цікавості. Навіть Гімлі кілька разів визирав із польової кухні.
Було на що подивитися. Полігоном безперервно миготіли темні печатки учня та закляття наставника. Після атак Дана в повітрі незмінно залишалися тонкі сині сліди перетвореної санергії.
Іноді Димитрій несподівано зупиняв поєдинок.
— Стій. Показуй Книгу.
Фоліант сам розгортався. Дан поспішно змінював кілька рун. Щось дописував. Щось закреслював. Ірлі вже сидів просто на сторінках, уважно спостерігаючи за змінами.
— Ось тут краще зробити зв'язок коротшим, — пробурмотів він.
— А ось тут він узагалі зайвий...
Димитрій краєм ока подивився на ящірку.
— Слушні правки.
— Я дуже стараюся, — гордо відповів Ірлі.
— А тепер ще раз.
І поєдинок продовжувався. Іноді вже за хвилину виправлена печатка показувала себе значно краще.
— Ось тепер годиться.
— А раніше?
— Раніше це був замах на здоровий глузд.
Чим довше тривало заняття, тим частіше Дан починав пропонувати власні рішення. І майже щоразу чув у відповідь не заборону, а тверде:
— Перевіримо.
Або:
— Цікава думка.
Або:
— Доведи.
Саме це подобалося йому найбільше. Уперше поруч був наставник, який не забороняв експериментувати. Навпаки. Заохочував до цього. Навіть Ірлі помітно пожвавився.
— Нарешті! — задоволено пробурмотів він. — Хоч хтось не каже: «Не чіпай, зламаєш».
Димитрій глянув на годинник і раптом підняв руку.
— Усе. На сьогодні досить.
Данаїл важко дихав. На чолі блищав піт. Але очі сяяли.
— Ми можемо ще...
— Ні.
— Але...
— Даню.
Наставник усміхнувся.
— Зараз ти схожий на дитину, яку вперше пустили до крамниці з іграшками.
— Неправда.
— Правда.
— Абсолютна правда, — тихенько захихотів Ірлі.
Дан лише приречено зітхнув.
— Навіть ти туди ж...
Димитрій склав руки за спиною.
— Якщо так сильно хочеш, продовжиш без мене.
Він змахнув рукою. На полігоні один за одним виникли три темні фантоми. Кожен тримався по-своєму. Перший одразу прийняв агресивну стійку. Другий, навпаки, повністю пішов у захист. Третій ліниво крутив між пальцями закляття, явно надаючи перевагу нестандартним рішенням.
— Перший навчить тебе тиску. Другий — терпінню. Третій буде бісити.
— Чому?
— Бо він дуже схожий на мене.
Азізель тихо засміявся. Кирило розуміюче кивнув.
Фантоми одночасно рушили вперед. Димитрій неквапливо вийшов за межі купола, з неприхованою цікавістю спостерігаючи, як його учень застосовує все, чого встиг навчитися за це коротке, але неймовірно насичене заняття. Він зупинився біля межі полігону, схрестив руки на грудях і кілька хвилин мовчки спостерігав за боєм.
Не втручався. Хотів побачити, що саме Дан засвоїв, а що поки що тримається лише на підказках наставника.
Юний саргіс приємно дивував. Він не намагався перемогти фантомів грубою силою. Спостерігав. Аналізував. Пристосовувався.
Ірлі сидів на плечі господаря, не заважаючи.
Першого супротивника, який віддавав перевагу лобовим атакам, Дан швидко навчився ловити на контратаках.
Фантом розсипався клубами темного диму.
— Один є! — радісно пискнув Ірлі.
З другим довелося повозитися значно довше.
— Терпіння... — тихо промовив Димитрій.
Фантом майже не атакував, змушуючи учня самому шукати пролом у захисті. Кілька разів Дан поквапився. І щоразу миттєво отримував у груди зустрічне закляття. На щастя, навчальне.
— Не метушися, — спокійно підказав Вальтер. — Щити теж втомлюються.
Лише після цих слів Дан змінив тактику. Перестав тиснути. Почав вичікувати. І вже за хвилину таки знайшов слабке місце в обороні супротивника.
Фантом розсипався димом.
— Уже краще, — задоволено кивнув Димитрій.
Третій виявився найнеприємнішим. Він безперервно змінював рисунки печаток просто під час бою. Обманював. Створював хибні атаки. Провокував. Кілька разів Дан ледь не потрапив у пастку.
— Ну-ну... — задоволено протягнув Азізель, спостерігаючи за тим, що відбувається. — Оцей мені подобається.
— Чому? — запитав Кирило.
— Бо сволота.
Димитрій тихо усміхнувся.
— Саме тому я його таким і зробив.
— Самокритично, — зауважив Кирило.
Третій фантом несподівано змінив траєкторію власного закляття. Дан розгубився лише на мить. Потім раптом зробив те саме. Його власна печатка перебудувалася просто в польоті. Дві конструкції зіткнулися. І обидві розсипалися. На обличчі Димитрія з'явилася задоволена усмішка.
— Запам'ятав...
— Що саме? — запитав Кирило.
— Не повторив. Зрозумів. Це різні речі.
Вампір мовчки кивнув. Він чудово бачив різницю. Данаїл не копіював рухів наставника. Він уже починав мислити тими самими принципами. А це було значно важливіше.
Потім Кирило несподівано порушив тишу.
— Слухай...
— М?
— Ти взагалі розумієш, куди збираєшся його визначити?
Димитрій не відразу відвів погляд від полігону.
— У лабораторії Бази завжди потрібні хороші артефактори.
— Це я знаю.
Кирило похитав головою.
— Але ти справді вважаєш, що його місце саме там?
— Ачому ні?
— Бо він там помре.
Вальтер здивовано подивився на нього.
— Не буквально, звісно.
Вампір усміхнувся.
— Від нудьги.
Він кивнув у бік Дана.
— Тільки поглянь на нього.
Хлопець буквально світився. Кожне нове завдання викликало в нього азарт. Кожна вдала ідея — щиру радість.
— Це не кабінетний учений, Дімо. Це дослідник. А дослідникові мало самої лабораторії. Йому потрібні завдання, які змінюються щодня.
Кирило трохи помовчав.
— Як на мене... ідеальне місце для нього — стажер нашої оперативної групи.
Димитрій знову подивився на учня. Цього разу — значно уважніше. Думка виявилася несподіваною. І... Дивовижно логічною.
«Чому я сам раніше про це не подумав?»
Відповідь прийшла швидко. Через стан його здоров'я. Однак, якщо Дан опиниться в його групі, хлопець завжди буде в нього на очах. Під його наглядом. Та й питання з Огніусом значною мірою вирішиться саме собою. Проте за кілька секунд Димитрій усе ж похитав головою.
— Не вийде.
— Чому?
— Начальство.
Кирило розуміюче зітхнув.
— Дан неповнолітній.
Він загнув один палець.
— Бойової підготовки майже немає.
Другий.
— Шкільної освіти немає.
І нарешті третій.
— Зате є унікальний темний артефактор, яких у всьому Паралеліумі можна перелічити на пальцях.
Він невесело всміхнувся.
— Як думаєш, куди його насамперед захочуть відправити?
— До лабораторії. — Погодився Кирило.
— Саме так.
Кілька секунд обидва мовчали. Потім вампір ляснув командира по плечу.
— Ну, час ще є. Щось придумаємо.
Вальтер з питанням подивився на нього. Вампір пожав плечима, пояснив:
— Ти ж у начальства на особливому рахунку. Іноді навіть неможливе стає можливим.
Вампір ще раз поглянув на Дана.
— Якщо чесно... уперше бачу настільки вдалого кандидата в стажери. Буде справжнім злочином замкнути такого хлопця серед самих лише столів і мікроскопів.
Димитрій задумливо кивнув.
— Є ще одна проблема.
— Його скелетоподібний стан?
— Так. Добре сказано. Я міркую, як підступитися хоча б до звичайного тренування... а ти пропонуєш мені відразу ліпити з нього бійця елітної групи Патруля.
— Я цього не казав...
— Невже?
На губах Вальтера несподівано з'явилася впевнена усмішка. Кирило тихо засміявся.
— Бідолашний хлопчина...
— Чому?
— Судячи з того, як ти на нього дивишся... ти ж тепер із нього не злізеш. Тренування будуть інтенсивними й виснажливими.
— Авжеж.
Обидва одночасно подивилися на полігон. Дан саме розвіяв у дим останнього фантома. Димитрій глянув на годинник. Клацнув пальцями. Останні клапті темряви на полігоні остаточно розтанули.
— Усе. Тренування закінчено.
Данаїл невдоволено опустив руки.
— Але я тільки...
— Розігрівся? — незворушно закінчив за нього Димитрій.
— Саме так.
— Вітаю. Отже, заняття минуло недаремно.
Дан важко зітхнув. Вальтер удав, що цього не помітив.
— Я попросив Гімлі приготувати для тебе суп за моїм рецептом. Тобі знову час підкріпитися.
Ці слова почули всі. Азізель тихо кашлянув, явно приховуючи усмішку. Кирило демонстративно відвернувся. Гімлі взагалі зробив вигляд, що надзвичайно захоплений помішуванням казана. Самому ж Данаїлу стало болісно ніяково.
«Ну навіщо...»
Йому п'ятнадцять. Він щойно майже три години тренувався, як дорослий бойовий саргіс. І тепер при всій групі наставник фактично кличе його обідати, наче малу дитину.
— Який ще суп? — похмуро запитав Дан.
— Смачний.
— Це я вже починаю підозрювати.
— Поживний.
— Уже гірше.
— Багатий на амінокислоти, вітаміни й мікроелементи.
— Зовсім погано.
— Корисний для травлення.
— То добивайте вже одразу.
Азізель усе-таки не витримав і пирснув зі сміху. Димитрій повернувся до нього.
— Щось смішне?
— Ні, командире.
— От і я так думаю.
Він знову перевів погляд на учня.
— Ходімо.
Данаїл навіть не зрушив із місця.
— Я ж зовсім недавно їв.
— Майже три години тому.
— Я ще не встиг знову зголодніти.
— Зате твій організм устиг.
Дан закотив очі.
— Я взагалі-то зараз хотів попрацювати з голограмою Печатки Загибелі.
— Устигнеш.
— Але...
— Даню.
За голосом Димитрія було зрозуміло: сперечатися він не збирається. Усередині Данаїла починало закипати роздратування.
«Та скільки ж можна мене годувати?..»
На зап'ясті ледь помітно ворухнувся Ірлі. Він подивився спочатку на Дана, потім на Вальтера. І дуже розсудливо вирішив промовчати.
— Знаєте що... — почав Дан крізь зуби.
— Не знаю. Що саме?
Дан уже набрав повітря у легені, але Димитрій виявився швидшим.
— Ти хотів сказати: «Будь ласка, віднесіть назад до Академії ту кулю з темної артефакторики, яку ви спеціально підготували для мене, наставнику. Вона мені зовсім не потрібна»?
Запала тиша. Данаїл завмер. Навіть Ірлі повернув голову до Вальтера.
— Ви...
— Що?
— Ви зараз...
Він безпорадно подивився на абсолютно серйозне обличчя наставника.
— ...шантажуєте мене.
— Авжеж.
Ні краплі збентеження.
— Це називається педагогічна мотивація.
Ірлі не витримав. Тихенько підняв лапку.
— Перепрошую...
Усі одночасно подивилися на нього.
— На мою думку... це все-таки шантаж.
Азізель зігнувся навпіл від сміху. Навіть Кирило тихо розсміявся. Димитрій незворушно подивився на ящірку.
— Співучаснику, мовчати.
Ірлі відразу зробив вигляд, що застебнув собі рот невидимою блискавкою.
— Уже мовчу.
Вальтер знову перевів погляд на Дана.
— Тож обирай. Або суп. Або куля повертається до Академії. Я ж і досі твій наставник, як ми з тобою домовлялися, так?
Данаїл мовчав. Усередині нього розгорнулася справжня боротьба. Дуже хотілося послати Димитрія Вальтера. Мабуть, навіть необхідно було це зробити.
Але... Куля. Нова. Підготовлена для нього Димитрієм. Напевно, з тими знаннями, яких немає у підручниках.
«Чорт...»
Потяг до знань усе ж переміг гордість. Хлопець важко видихнув.
— Так...
— Що означає «так»?
— Так, ви мій наставник.
Останні слова він майже процідив крізь зуби.
— Уже краще.
Димитрій задоволено кивнув.
— А тепер...
Він указав рукою в бік польової кухні.
— Кроком руш їсти суп.
Нічого не відповівши, Данаїл не без роздратування стрімко пройшов повз наставника. Той гукнув йому вслід:
— Даню.
Хлопець навіть не озирнувся.
— Що?
— Уточни, куди саме ти прямуєш?
— До Гімлі. Їсти ваш... чудовий... неймовірно корисний... суп.
Останні слова прозвучали з такою трагічною приреченістю, що вся група дружно розсміялася.
— От і молодець.
«Нестерпна людина...»
І, на власний подив, Данаїл упіймав себе на думці, що злиться вже зовсім не так, як зранку. Швидше... бурчить за звичкою. Бо десь глибоко всередині вже розумів одну просту річ. Якщо Димитрій Вальтер брався когось навчати, дороги назад уже не було. Ба більше, уперше за багато років ця наполегливість не викликала в Дана бажання втекти. Навпаки — вона дарувала дивне, давно забуте відчуття захищеності. Нехай наставник був дошкульним і часом відверто шантажував його знаннями, але за всім цим стояло дещо набагато важливіше. Димитрій щиро хотів, щоб його учень став сильнішим. І Данаїл дедалі чіткіше розумів, що саме такого наставника йому бракувало все життя.
