Раді Вас бачити!

Після переміщення Данаїл устиг лише розгублено озирнутися навколо, відзначивши, що це місце йому зовсім незнайоме.

Наступної миті його грубо повалили обличчям на холодну кахельну підлогу й втиснули в неї.

Якби не знеболювальні та стимулятори, що зараз циркулювали в крові, Дан напевно знепритомнів би. Натомість він лише приглушено скрикнув і зайшовся кашлем.

— Як ти зняв кайданки? — холодно запитав ловчий.

Данаїл лише міцніше стиснув зуби. Відповідати він не збирався. Кілька секунд тиші. Потім чужі руки швидко й упевнено ковзнули по його одягу.

Обшук. Професійний. Без жодного зайвого руху. Зникла одна каблучка. Друга. Ілюзія, що приховувала комбінезон, розвіялася миттєво, відкривши світові пошматовану кігтями тканину, просочену засохлою кров'ю, яка остаточно перетворилася на жалюгідне лахміття.

— Вражає... — промовив Димитрій. — Життя поза законом, бачу, не надто тебе балує.

Димитрій потягнувся до браслета Ірлі.

«Ну ж бо...»

Дан завмер, насилу стримуючи злорадну посмішку.

Пальці торкнулися Ірлі. Розряд зірвався миттєво. Електрики вистачило б, щоб звалити дорослого чоловіка. Але Вальтер лише ледь помітно повернув кисть. Навколо долоні спалахнула тонка сфера, сплетена з темряви. Розряд зник усередині неї, немов крапля води в піску. За мить захисна оболонка розтанула без сліду.

Димитрій підняв брову.

— Продовжуєш дивувати? Похвально.

Він знову потягнувся до браслета, цього разу огорнувши руку новим шаром захисної темряви.

— Не чіпайте! — вигукнув Дан.

У його голосі пролунала тривога, але Вальтер і не думав його слухати. Ірлі легко зісковзнув із зап'ястка. Тієї ж миті тіло скрутило таким болем, що перед очима спалахнули білі плями.

Усе попливло. Ноги підкосилися. Повітря застрягло в грудях. Ще трохи... І він знепритомніє. Та цього йому не дозволили. Крижані пальці торкнулися оголеної шкіри спини. Темрява проникла всередину тіла, швидко розтікаючись нервами.

Біль почав відступати. Не зник. Але перестав розривати свідомість на шматки.

— Я вимкнув частину нервових рецепторів. Тож не розраховуй на таку розкіш, як непритомність, — рівно промовив Димитрій.

Він сховав каблучки та браслет до поясної сумки, а тоді одним упевненим рухом підняв Дана на ноги. Кайданки знову клацнули попереду, трохи вище зап'ясть, так, щоб не зачіпати перебинтовану кисть.

Вальтер уважно оглянув свою здобич.

— Попався. Сподіваюся, набігався?

«Це ми ще побачимо...» — зі злістю подумав Данаїл, але вголос нічого не сказав.

— Якщо хочеш отримати свої іграшки назад, поводься розсудливо.

Ловчий розвернувся.

— За мною.

Довелося йти. 

Без Ірлі. Без артефактів. Із блокаторами санергії на руках. Уперше за багато років Данаїл відчув себе звичайним підлітком. Беззахисним. Надто слабким, щоб чинити опір. Це відчуття виявилося гіршим за фізичний біль.

Він машинально підвів погляд, намагаючись зрозуміти, куди він потрапив.

Чорно-біла плитка тягнулася вперед довгою шаховою смугою. Білі стіни здавалися майже сліпучими. Надто чистими. Надто правильними. Повітря було крижаним. Пахло антисептиком, спиртом, озоном після роботи стерилізаторів...

І ще чимось. Важким. Холодним. Металевим. Тим особливим запахом, який неможливо сплутати ні з чим іншим. Так пахнуть місця, де смерть давно стала частиною повсякденної роботи.

По обидва боки проходу тягнулися важкі холодильні шафи з матової сталі. На кожних дверцятах — акуратна чорна табличка з номером. Зсередини долинало ледь чутне гудіння охолоджувальних рун.

Між шафами стояли металеві каталки, накриті бездоганно білими простирадлами. Під тканиною чітко вгадувалися людські силуети. Деякі — зовсім маленькі. У Дана неприємно стиснулося серце.

У дальньому кінці приміщення розташовувалася операційна зона. Масивний хірургічний стіл. Над ним — кругла лампа з десятками кришталевих лінз, що заливала метал холодним білим світлом.

Поруч поблискували стійки з інструментами.

Скляні шафи були заставлені колбами, ампулами та банками з препаратами. Під однією з полиць тихо гудів стерилізатор. Жодної плями крові. Жодної порошинки. Бездоганний порядок виглядав куди страшніше за будь-який безлад.

Наче тут щодня розтинали людські тіла. І так само щодня приводили все до ідеального стану.

Серце пропустило удар.

— Це... морг?

— Так. Тут я проводжу судово-медичні дослідження. Коли потрібно — операції. Іноді експерименти. Тож нам ніхто не заважатиме. Хіба що мій асистент.

Краще б Дан не запитував. Уява миттєво намалювала десятки найнеприємніших варіантів того, що саме ловчий міг вкладати в слово «експерименти».

Тим часом Димитрій задумливо розглядав Ірлі. Артефакт був справді незвичайним. Не просто браслет. Усередині — надскладний штучний інтелект, жива душа, величезний накопичувач санергії. Просторова кишеня, медичний модуль, система захисту, набір відмичок...

Навіть прив'язка до саргії власника була виконана абсолютно незнайомим способом. Мабуть, нічого подібного йому раніше бачити не доводилося.

— Сідай.

Данаїл простежив за напрямком його руки. Посеред приміщення стояв круглий лабораторний табурет на одній ніжці. Без спинки. Не найзручніше місце для полоненого. Він сів на нього без особливого задоволення.

Кайданки тихо брязнули. Вальтер неквапливо підійшов ближче. Тепер Дан міг роздивитися його без поспіху.

Високий. Широкоплечий. Чорна форма Патруля сиділа так, ніби її шили спеціально для нього. Жодного зайвого руху. Жодної краплі метушні. Лише впевненість людини, яка звикла повністю контролювати все, що відбувається.

Ловчий підвів погляд. Знов ці світло-сірі очі. Холодні. Прозорі. Неприємно уважні. Здавалося, вони помічали більше, ніж хотілося б.

Щоб не почуватися здобиччю, Дан першим порушив мовчанку.

— Ви дуже дивний цілитель.

Вальтер запитально подивився на нього.

— Я б сказав... радше саргіс смерті.

На обличчі ловчого майнула ледь помітна усмішка.

— У саме яблучко.

Данаїл насупив брови.

— Тоді одного не розумію.

— Чого саме?

— Зрозуміло, як саргіс смерті може бути ловчим. Але як він взагалі здатен когось вилікувати?

— Дуже просто.

Відповідь прозвучала настільки природньо, ніби це запитання не заслуговувало на довші пояснення.

Дан роздратовано всміхнувся.

— Не хочете розповідати про себе?

— А ти?

Запала тиша. Вальтер злегка схилив голову.

— Думаю, така інформація передбачає взаємний обмін. Ти готовий до нього?

Данаїл промовчав.

— Я так і думав, — Кивнув собі Вальтер, анітрохи не засмутившись. Незабаром він і сам дізнається все, що його цікавить.

Кілька секунд обоє мовчали. Потім Дан знову не витримав.

— Знаєте... чорна форма вам пасує набагато більше.

Вальтер запитально підняв брову.

— Білий халат вас... повнить.

Дан дозволив собі криву посмішку.

— Вовка в овечій шкурі не сховаєш.

Вальтер відкрито всміхнувся.

— Чарівно.

— Що саме?

— Те, що за таких обставин, як зараз, тобі вистачає сміливості зухвалити.

Його погляд ковзнув по виснаженій постаті підлітка. Від маківки до черевиків.

— Шкода, не можу сказати нічого доброго про твій зовнішній вигляд. Виглядаєш відверто кепсько.

Дан мимоволі опустив очі. Лише тепер він по-справжньому побачив себе збоку. Увесь у бинтах. Одяг розірваний настільки, що ледь тримається. Плечі вкриті засохлою кров'ю та сірим пилом Пустки. Мабуть... Виглядав він справді не найкраще.

Юний саргіс рун знову озирнувся. Данаїла не полишало відчуття нереальності того, що відбувається. Морг. Ряди тіл, накритих простирадлами. І він. Сидить посеред усього цього зі скуваними руками. Перед людиною, яка однаково впевнено говорить і про операції, і про загадкові, дуже підозрілі експерименти.

По спині пробіг холодок. Він раптом дуже чітко усвідомив. Якщо цей ловчий захоче... Він справді зможе розібрати його на частини. І зібрати назад. Щоправда, вже зовсім іншою істотою, навряд чи живою.

Дан ковтнув.

Він сидить беззбройний, позбавлений санергії, навпроти нього стоїть людина, яка кілька хвилин тому скрутила його в баранячий ріг, а тепер збирається...

А що, власне, він збирається з ним робити?

Ще раз нервово ковтнувши, хлопець усе ж запитав:

— І все-таки... відколи саргіси смерті працюють цілителями? Чи не надто... радикальні у вас методи лікування?

— Наскільки радикальні мої методи, ти ще не знаєш. Зараз я тебе з ними познайомлю.

Вальтер прибрав Ірлі до внутрішньої кишені плаща й подивився Данаїлові просто в очі.

Хлопець закашлявся. Димитрій мовчки ступив ближче. Дан рефлекторно спробував відсунутися.

— Не сіпайся.

Холодний голос прозвучав як наказ. Завмерши, хлопець відчув, як ловчий обережно витягнув із його ніздрів фільтри. Данаїл лише тепер згадав, що весь цей час ходив із ними. Димитрій уважно оглянув здобуті картриджі. Його обличчя стало ще холоднішим.

— Використані.

Він підвів погляд.

— Поправ мене, якщо помиляюся. Ти якось обдурив Призму, щоб пройти крізь неї та шантажувати цілителя, я витратив майже весь свій резерв, щоб відновити тобі легені... а за кілька годин ти не лише знову поліз у Пустку, а ще й із фільтрами, які давно відслужили своє?!

Кожне слово звучало рівно. Без крику. Без погроз. І чомусь саме це змушувало відчувати сором. На мить Данаїлові захотілося сказати просте: «Пробачте». Він майже вимовив це слово. Але вчасно прикусив язика.

— Інших у мене немає, — буркнув він. — Ви самі бачили, чим закінчилася спроба купити нові.

Вальтер кілька секунд мовчав. Потім тихо промовив:

— Припустімо.

Він зробив невелику паузу.

— Але мені дуже не подобається, коли пацієнти бездумно знищують результати моєї роботи.

Дан уже хотів огризнутися. Не встиг. Раптом одним різким рухом Вальтер розірвав на ньому залишки комбінезона до пояса. Тканина затріщала. Лахміття осипалося вниз. Данаїл здригнувся від несподіванки.

— Що ви...

— Хочу оглянути твою спину.

Ловчий зняв рештки тканини. Потім підкотив до себе столик на коліщатках, на якому стояв чорний хірургічний кейс. Замки тихо клацнули. Кришка відкрилася. Під яскравим світлом спалахнула холодна сталь.

Скальпелі. Голкотримачі. Затискачі. Щипці. Голки. Пилки. Десятки незнайомих інструментів, розкладених в ідеальному порядку. Кожен лежав на своєму місці. Кожен сяяв бездоганною чистотою.

У Дана пересохло в роті.

Він мимоволі стежив за тим, як Вальтер відкриває один прихований відсік за іншим.

Ампули. Шприци. Флакони. Мазі. Скляні капсули. Незнайомі зілля. Усе це виглядало надто... Ґрунтовно.

Подібні маніпуляції явно були для цього ловчого звичною справою.

— Що... ви збираєтеся робити?

Вальтер відповів, навіть не глянувши на нього.

— Лікувати. Схоже, якщо я цього не зроблю, ти помреш раніше, ніж виконаєш роботу, заради якої я тебе шукав. А ти вже встиг вигадати щось цікавіше?

Вальтер мигцем глянув на зблідлого підлітка. Куточок його губ ледь помітно смикнувся.

— Зламнику є що приховувати? Боїшся, що не витримаєш... допиту?

Данаїл промовчав. Ловчий ніби й не чекав відповіді.

— Розслабся.

Він почав готувати інструменти.

— Справа Зламника — не моя робота.

Його пальці перебирали скальпелі, голки та затискачі. Кожен обраний інструмент лягав саме туди, де мав лежати.

— Хоча... — Вальтер ненадовго замислився. — Якщо покопатися у спогадах, Зламник і моїй групі завдав чимало клопоту... тож привід недолюблювати тебе в мене все ж є.

З вуст Данаїла не без сарказму само собою зірвалося:

— Звучить дуже обнадійливо.

Димитрій усміхнувся й підвів погляд.

— Але я не настільки дріб'язковий.

Він зняв куртку. Закотив рукави чорної сорочки. На передпліччях блиснули масивні наручі-накопичувачі. Данаїл мимоволі затримав на них погляд.

«Нічого собі...»

Навіть побіжного погляду вистачило, щоб оцінити якість артефактів. Робота майстра найвищого рівня. Такі накопичувачі могли вмістити стільки санергії, скільки звичайним саргісам і не снилося.

Закономірно виникало запитання. Навіщо одній людині такий запас сили? Ніби відчувши його погляд, Вальтер промовив:

— Підніми руки.

Данаїл підняв скуті зап'ястя перед собою. Димитрій дістав невеликий флакон із прозорою рідиною. Вилив трохи собі на долоні. Ретельно розтер. У повітрі запахло чимось різким, спиртовим.

Ловчий почав розмотувати бинти. Його руки рухалися швидко, але напрочуд дбайливо. Коли останній шар тканини впав на підлогу, кілька секунд він просто дивився на рану на спині. Не торкаючись. 

Данаїл відчув себе особливо незатишно. Мовчанка затягувалася. Нарешті Вальтер виніс вирок:

— Запущено.

Він трохи нахилився. Оглянув краї ушкодження.

— Почався некроз.

Ще одна пауза.

— І інфекція вже проникла глибше.

Вальтер відкрив новий флакон. Усередині переливалася густа зеленкувата рідина.

— Зараз буде боляче.

— Наскільки?

— Дуже.

Дан мимоволі всміхнувся.

— Умієте підтримати пацієнта.

— Я намагаюся не брехати.

І перш ніж хлопець устиг вигадати нову шпильку, рідина хлюпнула просто на рану. 

Світ вибухнув. Вогнем.

Хоч частину нервових рецепторів ловчий і вимкнув, хлопець усе одно відчував... Здавалося, шкіру не просто палили. Її розчиняли. Аж до самої кістки. З грудей вирвався крик. Пальці судомно вп'ялися в край сидіння.

Кожен вдих перетворився на тортури.

— Терпи.

Голос Вальтера прорвався крізь гул у вухах.

— Інакше зараження вб'є тебе раніше.

Полум'я болю шаленіло ще кілька нескінченно довгих секунд. Потім... Почало вщухати. Наче хтось повільно приглушував вогонь. А тоді зникло зовсім. Спина заніміла. Дан важко дихав, приходячи до тями, не відчуваючи ні болю, ні власної спини.

А ловчий-цілитель вже працював. Він працював із тією механічною, майже гіпнотичною точністю, яка буває лише у людей, що робили це тисячі разів. Жодного зайвого подиху, жодної метушні, повна відсутність страху чи сумнівів. Процес затягував, як добре налагоджений конвеєр, де кожен рух доведений до абсолютного автоматизму.

Він упевнено перехопив довгий хірургічний пінцет. Кілька точних, швидких рухів — і залишки мертвих тканин опинилися в лотку. Рану промив без поспіху, ретельно, вимиваючи все зайве. Вальтер нахилився нижче, оглядаючи пошкодження, оцінюючи глибину та краї плоті. Його погляд просто фіксував анатомію, без емоцій.

Потім у пальцях з'явилася голка. Тонка сталь на секунду піймала відблиск лампи, коли він виставив правильний кут.

Кожен його рух — строго за траєкторією. Голка прошивала шкіру та м'язи з рівним, ритмічним інтервалом. Стібки лягали ідеально паралельно, стягуючи краї саме так, як потрібно для правильного зрощення, без перетягування чи провисання.

Час від часу Димитрій робив коротку паузу, зупиняючи інструмент. Коли він торкався тканин кінчиками пальців, видовище ставало зовсім іншим, майже нереальним. Чорна санергія виходила з його шкіри тонкими, ледве помітними нитками й одразу йшла вглиб рани. Це не виглядало як руйнівна магія — навпаки, сила діяла як хірургічний клей та мікроінструмент водночас. Темні волокна знаходили розірвані судини, миттєво закриваючи просвіти й зупиняючи кровотечу. Вони проростали крізь пошкоджені м'язи, стягуючи їх зсередини та повертаючи анатомічну цілісність прямо на очах.

Це була чиста, суха майстерність, де людський професіоналізм і темна сила працювали як один злагоджений механізм, повертаючи тілу порядок і форму.

— Цікаво...

Сам того не помітивши, Дан вимовив це вголос. Вальтер продовжував працювати.

— Що саме?

— Ви зовсім не схожі на саргіса смерті.

Ловчий тихо всміхнувся.

— Ти мене не знаєш. 

Голка знову пройшла крізь шкіру.

— Ви лікуєте.

— Не лише лікую.

Дан осікся. Коротка відповідь ловчого змусила замислитися про багато що та замовчати. Тепер у приміщенні було чути лише тихий передзвін інструментів.

За кілька хвилин Вальтер випростався. Окинув спину професійним поглядом. Провів долонею над свіжим швом. Тонкі чорні нитки санергії спалахнули й зникли.

— Усе.

Він зняв рукавички.

— За два дні забудеш, що тебе взагалі роздерли.

Данаїл недовірливо фиркнув.

— Сподіваюся, завтра не прокинуся вампіром.

Вальтер підняв брову.

— Або зомбі.

Ловчий дозволив собі коротку усмішку.

— Дякую за ідею.

Данаїл здригнувся.

— Могла б надихнути мене на дослідження.

— Але зараз мені це нецікаво.

Вальтер почав готувати нові інструменти.

— Живим ти для мене становиш значно більшу цінність.

Посмішка сама собою зникла з обличчя Дана. Він зрозумів, що не до кінця впевнений, чи жартував зараз ловчий.

Вальтер прибрав використані інструменти. На їхнє місце ліг новий стерильний набір. Він підвів погляд.

— Тепер рука.

Данаїл машинально подивився на перебинтовану кисть. Усередині неприємно стислося. Димитрій підкотив до себе столик.

— Клади.

Ланцюг між кайданками дозволяв дотягнутися до стільниці. Дан обережно поклав руку.

Ловчий почав розмотувати бинти. Шар за шаром. Тканина прилипла до запеченої крові. Кілька разів її довелося обережно відокремлювати. Жодного різкого руху. Нарешті остання смуга бинта впала в металевий лоток.

Вальтер довго мовчав. Оглядав рану. Не торкаючись. Його погляд швидко ковзав по розірваних тканинах.

— Некроз.

Він трохи повернув кисть.

— Пошкоджені сухожилля.

Пальці обережно натиснули трохи вище рани.

— Частина нервових закінчень загинула.

Ще секунда.

— Променева артерія відновилася неправильно.

Дан зітхнув.

— Усе настільки погано?

— Ні.

Відповідь прозвучала несподівано.

— Просто роботи більше.

Він підвів очі.

— Готовий?

Данаїл подивився на колбу з уже знайомою зеленкуватою рідиною. І невесело всміхнувся.

— До такого неможливо підготуватися.

— Це правда.

Вальтер без вагань вилив вміст просто на рану. Біль ударив миттєво. Значно сильніше, ніж раніше. Дан судомно вдихнув. Щелепи самі собою стиснулися. З горла вирвався лише глухий хрип. На цей раз він не закричав. Стримався. Хоч це виявилося нелегким завданням.

За кілька секунд печіння почало стихати. Пальці перестали відчуватися. Прийшла рятівна порожнеча.

Вальтер узяв голкотримач. Тонка хірургічна голка блиснула у світлі лампи. Дан мимоволі здригнувся. Зовсім забув, що болю більше немає. Димитрій кинув на нього короткий погляд.

— Не заважай.

Голка увійшла в тканини. Потім ще раз. І ще. Стібок. Вузол. Наступний.

Тепер Данаїл міг бачити, як працює ловчий, і дивився на його руки, наче зачарований. Пальці ловчого рухалися напрочуд швидко. Без жодного зайвого жесту. Здавалося, вони самі знали, куди має лягти нитка. У якийсь момент Вальтер зупинився. Примружився.

Обережно розвів краї рани.

— Хм...

Дан насторожився.

— Що?

— Не вистачає ділянки нерва.

Він вимовив це так, ніби говорив про відсутній гвинтик у механізмі. Підвівся. Підійшов до однієї з металевих шаф. Відчинив дверцята. Холодне повітря одразу хлинуло в приміщення.

«Холодильник?..»

За кілька секунд Вальтер повернувся. У руках він тримав невелику скляну капсулу. Усередині плавав тонкий сріблястий тяж.

— Не хвилюйся.

Він обережно відкрив капсулу.

— Матеріал синтетичний. Раніше нікому не належав. 

Дан спробував пожартувати.

— Дякую. А то я вже почав боятися, що піду звідси з чужою рукою.

— Ні.

Вальтер навіть не всміхнувся.

— Ті, що в мене є, тобі не підійдуть.

Запала пауза. Лише за кілька секунд Дан зрозумів, що це був жарт. І зовсім не зрозумів, чи стало йому від цього спокійніше.

Тим часом ловчий працював. Димитрій діяв із ювелірною, майже потойбічною точністю. Його тонкі інструменти підхопили сріблясту нитку імплантату, вживлюючи її вглиб розітнутої плоті. Рухи довгих пальців нагадували химерне мереживо: він зближував понівечені краї живого нерва зі штучним волокном так акуратно, наче зв'язував докупи розірвані шовкові нитки на старовинному гобелені. Одне мікроскопічне коло голки, ледь помітний порух пінцета — і чужорідний елемент ставав продовженням живого тіла.

Новий нерв ліг на своє місце так точно, ніби був створений саме для цієї руки. Кінчики пальців Вальтера засвітилися м'яким чорним сяйвом. Санергія проникла всередину тканин, не руйнуючи, а поєднуючи.

Темне світло огортало кожну розірвану клітину, стираючи межу між плоттю та синтетикою. Під цим тихим магічним плином сріблястий тяж у рані оживав, пускаючи мікроскопічні імпульсні відростки вглиб живих волокон. Санергія діяла як невидимий клей, що змушував кожну судину і кожен рецептор знову згадати своє призначення.

Тонкі нервові волокна повільно потягнулися одне до одного. Зрослися. Дан, хоч нічого й не відчував, раптом із полегшенням побачив, як безіменний палець ледь помітно сіпнувся.

— Проводить імпульс, — тихо промовив Димитрій, радше самому собі.

Данаїл недовірливо подивився на кисть.

— Це... щойно сталося?

— Так.

— Так швидко?

— Повільно.

Вальтер знову взяв голку.

— Для нервової тканини це дуже повільно.

Ще кілька хвилин він мовчки накладав останні шви. Голка миготіла в його руках, залишаючи по собі бездоганно рівну лінію акуратних, щільних стібків, що стягували шкіру.

Потім обрізав нитку. Оглянув результат. Кивнув сам собі. З тюбика видавив густу сріблясту мазь. Обережно розподілив її по свіжому рубцю. Мазь майже миттєво вбралася.

Після цього вправно наклав нову пов'язку. Не тугу. Рівну. Таку, щоб нічого не перетискало. Працював він швидко. Але без поспіху. Ніби кожна дрібниця мала значення. Нарешті він відклав бинт.

— Усе.

Данаїл обережно поворушив пальцями. Вийшло. Не ідеально. Але вийшло. Він здивовано подивився на ловчого.

— Я думав...

— Що?

— Що цією рукою більше ніколи не зможу створювати печатки.

Вальтер почав складати інструменти назад до кейса.

— Якщо виконуватимеш мої рекомендації, за два тижні забудеш про поранення.

— А якщо ні?

Димитрій защіпнув замок кейса. Подивився йому просто в очі.

— Доведеться.

Дан важко зітхнув.

— Звучить як погроза.

— Це була констатація.

Ловчий підкотив вільну каталку. Матрац тихо рипнув. Він поплескав долонею по білому простирадлу.

— Лягай.

Данаїл насторожився.

— Навіщо? Ви все ж таки вирішили перетворити мене на нежить?

— Поставлю крапельницю.

— А відмовитися можна?

Вальтер подивився на нього довгим важким поглядом.

— Ні.

Усього одне слово. І чомусь саме воно остаточно переконало Дана, що сперечатися марно. Він мовчки перебрався на каталку. Кайданки тихо брязнули об металевий бортик.

Димитрій поправив подушку під його головою так само природно, як кількома хвилинами раніше тримав у руках хірургічний скальпель.

Від цієї несподіваної турботи Данаїлові стало ще більше не по собі, ніж від погроз.

Бо він зовсім перестав розуміти, що за людина стоїть перед ним.

Димитрій звичним рухом розклав штатив для крапельниці. Перевірив кріплення. Підвісив прозорий флакон. Рідина повільно закапала в трубку.

Він вигнав із неї повітря, поставив катетер й лише після цього подивився на Данаїла.

— Праву руку.

Хлопець мовчки простягнув здорову. Вальтер перетягнув передпліччя джгутом. Вена проступила майже одразу.

— Стисни кулак.

Голка увійшла швидко й майже безболісно. Дан здивовано підняв брови.

— Навіть не відчув.

— Який же я молодець! Влучив із першого разу.

— Скромністю ви не страждаєте.

— Ні.

Відповідь прозвучала настільки серйозно, що Дан мимоволі всміхнувся.

Димитрій закріпив катетер. Зняв джгут. Переконався, що розчин надходить нормально. Лише після цього дістав кілька ампул. Одну за одною ввів їх у систему. Данаїл насторожено стежив за ним.

— Що це?

— Антибіотик.

Клацнула ампула.

— Кровотворний препарат.

Ще одна.

— Вітаміни.

Наступна.

— Протизапальний засіб.

Остання ампула затрималася в пальцях Вальтера трохи довше за інші.

— І?..

— Снодійне.

Дан миттєво напружився.

— Навіщо?

— Бо останні кілька діб ти жив на стимуляторах.

Вальтер прибрав порожню ампулу.

— Організм працює на межі.

— Я не хочу спати.

— Це не має значення.

— Для кого?

— Для твого організму.

Дан роздратовано видихнув.

— Усе-таки ви дуже своєрідний цілитель.

— Уже казав.

— Ні, це я казав, що ви саргіс смерті, хоч і зовсім на нього не схожі.

— Одне іншому не заважає.

Вальтер ще раз перевірив пов'язки. Чи не надто туго. Чи немає кровотечі. Чи не з'явився набряк. Задоволено кивнув.

— З рукою все буде добре.

Димитрій присунув стілець і сів навпроти. Кілька секунд обоє мовчали. Краплі рівномірно падали в крапельницю. За стіною неголосно гули холодильні камери. Десь тихо цокав годинник. Порушив мовчанку Дан.

— Усе-таки...

Вальтер підвів очі.

— Що вам від мене потрібно?

Димитрій Вальтер відповів не відразу. Подумав, що до всієї правди хлопець поки що не готовий. Кілька секунд він дивився на прозору рідину, що повільно стікала трубкою. Потім промовив:

— Для тебе є робота.

— Яка саме?

— Про це поговоримо пізніше.

— Чому не зараз?

— Бо спершу мені треба виконати свою. Покажеш мені своє сховище в Пустці.

Дан відчув, як усередині все стиснулося.

— Навіщо?

Вальтер зустрівся з ним поглядом. Не відвів очей.

— Щоб знищити. Пустка — нежитлова зона. Що б ми з тобою не вирішили, жити й переховуватися там ти більше не будеш.

Слова прозвучали без виклику. Без задоволення. Як лікар, що повідомляє діагноз. Данаїл повільно відвернувся. Кілька секунд він просто дивився в стелю. Потім тихо промовив:

— Я так і думав.

Вальтер нічого не сказав.

— Для вас це просто ще одна заражена ділянка Пустки?

— Так.

— А для мене — єдине місце, яке я можу назвати домом.

Ловчий мовчав. Дан гірко всміхнувся.

— Ми дуже різні.

Вальтер відповів серйозно, без звичної холодної іронії.

— Просто ми дивимося на один і той самий дім із різних боків.

— Для тебе це пам'ять. Для мене — несанкціонований об'єкт у недозволеному місці.

Ще одна пауза.

— Моя робота — захищати живих. Навіть якщо для цього доводиться знищувати те, що дороге одній людині.

Ці слова прозвучали майже пошепки. Але саме вони зачепили Дана найдужче.

Він заплющив очі. Ловчий не намагався виправдовуватися. Він просто пояснив. Так само буденно, як кількома хвилинами раніше розповідав про зараження крові. Краплі й далі повільно стікали трубкою. Тіло ставало важким. Повіки ніби налилися свинцем.

— Ви все-таки додали снодійне...

— Звісно.

— Це було... риторичне запитання...

Язик починав заплітатися. Димитрій мимоволі подивився на годинник. 

«Швидко подіяло».

— Ненавиджу...

— Що саме?

Дан насилу сфокусував погляд.

— Коли... мною командують...

— Помітно.

— Особливо... такі...

Він спробував дібрати слово.

— Самовпевнені...

Вальтер ледь помітно всміхнувся.

— Спи.

— Не хочу...

— Уже хочеш.

Данаїл спробував ще щось сказати. Не вийшло. Повіки повільно опустилися. Дихання стало рівнішим. За кілька секунд він уже спав. Справжнім, глибоким сном.

Димитрій ще деякий час сидів нерухомо. Спостерігаючи за сплячим підлітком. Потім перевірив крапельницю. Пульс. Пов'язки. Лише переконавшись, що все гаразд, підвівся.

Тепер можна було переходити до того, заради чого він узагалі затіяв цю операцію.

До пошуку відповідей.

***

Димитрій заплющив очі. Вдих. Видих. Свідомість звично занурилася в холодну безодню внутрішньої тиші. Транс Нек'рор настав майже миттєво. Зникли стіни моргу. Змовкло рівномірне постукування крапельниці. Навіть власне тіло перестало відчуватися. Залишився лише ритм.

Тук... Тук... Тук...

Серце Данаїла. Кожен удар ставав дедалі чіткішим, доки не перетворився на рівномірний гул древнього бойового барабана, що лунав крізь бездонну порожнечу.

Слідом спалахнув кровотік.

Перед внутрішнім зором Димитрія кров алими ріками побігла артеріями й капілярами.

Фізичне тіло розчинилося, відкриваючи те, що було приховане від звичайного погляду.

Біополе. Шари аури. Енергетичні канали. Вроджені джерела саргії. Вальтер звично ковзнув глибше. І завмер.

— Два?..

Перед ним справді було два джерела. 

Перше — матово-чорне, щільне, важке, схоже на маленьке затемнення.

Друге — майже прозоре, схоже на кришталеву сферу, усередині якої клубочилася темрява.

Незвично. Дуже незвично.

Він почав досліджувати ауру. І майже відразу натрапив на нову загадку.

Личина. Не проста ілюзія. Не маскування. Щось набагато складніше.

Вона буквально вросла в тонке тіло хлопця, переплітаючись із кожним енергетичним шаром.

Вальтер обережно торкнувся її свідомістю. У відповідь личина миттєво стиснулася. Ще глибше вп'ялася в ауру. Наче попереджаючи:

«Спробуєш зірвати — відірвеш разом із частиною мого господаря».

Димитрій одразу прибрав вплив.

«Майстерна робота...»

Такий захист неможливо було зняти грубою силою. Він охороняв не лише зовнішність від чужих очей. Він приховував саму природу дару.

Вальтер перевів увагу на чорне джерело. Воно виявилося запечатаним. Майже від самого народження. Срібна нейтральна печатка щільно окутувала дар з усіх боків. Печатка була багаторівневою. Але навіть крізь неї відчувалася жахлива міць сплячого чорного дару.

Чорний дар, природу якого приховувала личина, перевершував дар рун, що клубочився в кришталевій сфері.

Зовсім трохи. Але перевершував.

«То ось звідки...»

Тепер ставало зрозуміло, чому у світі з'явився перший саргіс рун, пов'язаний із темрявою.

Чорний невідомий родовий дар підкорив дар рун своєю силою й «перефарбував» його.

І тут Димитрій помітив ще щось дуже незвичне.

Навколо чорного дару, зв'язанного печаткою, оберталося кільце алого прокляття.

Варто було спробувати зняти запечатування...

І прокляття миттєво вб'є носія.

— Огидно... хоч і геніально, — ледь чутно промовив Вальтер.

Він подумки відновив ланцюг подій.

Народження дитини. Незвичайний дар. Чужий страх. Прокляття. Спроба врятувати хлопчика. Цілитель, який зміг лише запечатати силу разом зі смертю, але не врятувати від неї.

Логічний вчинок. Шкода тільки... Що цього недостатньо.

Димитрій рушив далі.

Тепер його цікавили санергетичні канали. І тут картина виявилася ще сумнішою. Ними текла срібляста нейтральна санергія. Чужа. Несумісна. Тонкі стінки каналів були вкриті тріщинами. Подекуди вони настільки стоншилися, що нагадували старий пергамент. Але не руйнувалися остаточно. Хтось заздалегідь укріпив їх. Функціонально. І водночас жахливо. Хлопчика змусили жити на силі, яку його природа відкидала.

Кожен вдих нейтральної санергії повільно вбивав його. Кожне користування нею скорочувало життя. Зменшувало вроджений резерв. Руйнувало тіло.

— Як мертвому припарка... — тихо промовив Вальтер.

Димитрій не сумнівався, що саме Фелікс Лучезарний так скалічив хлопця.

Якби той був живий... Розмова вийшла б дуже довгою. І вкрай болісною. Для Фелікса.

Утім, чорне джерело, хоч і спало, приховане під личиною, замкнене печаткою, в кільці прокляття, усе ж не було повністю пригнічене.

Воно пульсувало крізь сон, випробовуючи печатку на міцність, прагнучи звільнитися.

Воно голодувало. Такого голоду Димитрій ще не бачив. Джерело жадібно тягнулося до будь-якої придатної поживи, але не могло її отримати. Його морили голодом від самого народження.

Ще трохи... І наслідки стануть незворотними.

Чорне Божевілля.

Джерело просто перехопить контроль над свідомістю господаря. Сам Данаїл навіть не зрозуміє, коли перестане бути собою. А для Патруля з'явиться ще один безумець, якого доведеться знищити.

Ще не пізно. Хлопця можна врятувати. Доведеться ламати звички. Учити заново. Повертати його природі те, чого її позбавили. І починати доведеться з найпростішого.

З їжі.

Організм саргіса темряви не здатний існувати без тваринного білка. Судячи зі стану джерела, Данаїл усе життя уникав м'яса. Не з власної волі. Його організм водночас вимагав його... І відкидав. Чужа санергія зробила навіть їжу ворогом.

— Сильно ж тебе скалічили... — тихо промовив Димитрій.

Він ще раз уважно оглянув тонке тіло. Усе, що було необхідно, він уже побачив. Час було завершувати.

Від власної аури відокремилася крихітна крапля родової саргії.

Вальтер уклав її в захисну оболонку й обережно закріпив у нижніх шарах аури хлопця. Достатньо глибоко у тонкому тілі, щоб хлопець її не знайшов.

Мітка спалахнула. Згасла. Від неї до самого Димитрія простягнулася тонка, майже невідчутна нитка зв'язку.

Тепер Данаїл міг переховуватися будь-де. Навіть змінити світ. Це вже нічого не змінювало. Вальтер завжди зможе його знайти.

Транс повільно розвіявся. Шум крапельниці повернувся. Запах антисептика знову наповнив приміщення. Димитрій розплющив очі. Кілька секунд мовчки дивився на сплячого підлітка.

— Не діамант... — ледь чутно промовив він.

— Ціле родовище... І хтось майже зумів його знищити.

Жалість була марною. Вона ще ніколи нікого не вилікувала. Треба було діяти. Він підійшов до своєї шафи з препаратами. Пробігся поглядом по рядах різнокольорових флаконів.

Вибрав кілька. Стабілізатор та регенератор тонких каналів. Підтримку для виснаженого джерела. Один за одним препарати розчинилися в крапельниці. Нехай ненадовго. Але цього мало вистачити, щоб зупинити подальше руйнування.

Димитрій подивився на хлопця, важко зітхнув. Такий обдарованний, і такий слабкий... Якщо зняти прокляття та печатку просто зараз, то хлопця розчавить його власний дар темряви. Димитрій вирішив, поки Данаїл спить, прокапати йому ще й глюкозу та комплекс амінокислот. Та й взагалі... протеїнові суміші у випадку Данаїла можна потрохи додавати у будь-який напій та зілля. Данаїлу життєво необхідно набрати вагу.

***

Данаїл ворухнувся. Вії здригнулися. Він повільно розплющив очі. Кілька секунд нерозуміюче дивився в стелю. Потім сів. Відсторонено відзначив, що на сусідньому стільці акуратною стопкою лежить чистий одяг.

Дан кліпнув. Сон іще не до кінця відпустив його. Та все ж він знайшов поглядом ловчого.

— Ви тепер задоволені? Сподіваюсь, що так. Після ваших крапельниць мені потрібно до вбиральні. 

Данаїл виразно потряс скуваними руками. Димитрій чекав на це прохання. Без зайвих слів підійшов, розстебнув кайданки й відступив на крок. Поки Дан розтирав затерплі зап'ястя, відчуваючи, як каналами знову розливається санергія, ловчий промовив:

— Вихід із підземелля заблокований. Ми перебуваємо в підвалах Академії Вартових. Не намагайся перевіряти мої слова.

Він витримав коротку паузу.

— І не забувай: твої артефакти, як і раніше, у мене.

Кивнув у бік дверей.

— Вбиральня ліворуч.

Ще одна пауза.

— Даю тобі дві хвилини, щоб повернутися.

Дан мовчки попрямував до дверей. Йти через морг виявилося куди неприємніше, ніж лежати в ньому на каталці. Білі простирадла нерухомо приховували обриси тіл. Уява охоче домальовувала решту.

Біля виходу хлопець усе ж затримався. Кинув короткий погляд на важкі металеві двері.

«А раптом?..». Ні. Занадто рано. Без Ірлі та артефакта переміщення втеча перетвориться на безглузду авантюру.

***

Повертаючись назад, він мимоволі почув незнайомий жіночий голос.

— Я — ваша асистентка, метр! Чому ви не викликали мене до початку операції? Ви були зобов'язані повідомити!

Димитрій навіть не змінився на обличчі.

— Виправдовуватися перед тобою я не збираюся, Райє.

Він говорив майже ліниво.

— Про мої обов'язки поговоримо пізніше. Коли скальпель у твоїх руках перестане тремтіти.

На іншому кінці зв'язку через службовий артефакт запала тиша.

— До речі... — продовжив він. — Моє доручення ти виконала?

Відповіді довго не було. Потім тихо пролунало:

— Я... не змогла.

— Он як.

Димитрій зітхнув. Без роздратування. Швидше з втомою.

— А тебе ж називають найкращою випускницею факультету цілителів.

— Бо я заслужила це звання!

У голосі дівчини затремтіли сльози.

— Це ви... ви просто варвар!

— Можливо. Але результат, як і раніше, важливіший за дипломи.

Він зробив коротку паузу.

— Ти звільнена.

На іншому кінці переговорного артефакта запала мертва тиша.

— Знайди собі вчителя, який здаватиметься тобі менш жорстоким.

Артефакт зв'язку тихо клацнув. Димитрій вимкнув його. І лише після цього промовив, не обертаючись:

— Довго ще збираєшся підслуховувати?

Дан здригнувся. Повільно вийшов із напівтемряви.

— Я ненавмисно.

Він покосився на акуратну стопку одягу.

— А де мої речі?

— Згоріли.

— Що?!

— Я їх спалив.

Димитрій говорив так, ніби йшлося про дрібницю.

— Вони були непридатні.

Він кивнув на стілець.

— Ці — тобі.

— Натякаєте, що голим Пусткою бігати незручно?

— Саме так.

Дан невдоволено взяв сорочку.

— Між іншим, комбінезон був цілком пристойний.

— Був. Дійсно вважав його пристойним?

— Як би там не було, він був не ваш.

— Уже не має значення.

Дан фиркнув.

— Це у вас таке хобі? Лікувати безхатченків, а потім ще й одягати їх?

Він скоса глянув на ловчого.

— Чи ви так усіх затриманих зустрічаєте?

У куточках губ Димитрія майнула тінь усмішки.

— Ні.

— Пощастило тільки мені?

— Саме так.

Дан приречено зітхнув.

— Тоді хоча б скажіть, як до вас звертатися.

— Діма.

Хлопець завмер. Кілька секунд мовчки дивився на ловчого. Потім повільно перепитав:

— Просто... Діма?

— Так.

— До співробітника Патруля?

— Так.

— До старшого за мене саргіса років на п'ятнадцять-двадцять?

— Так.

Дан недовірливо похитав головою.

— Ні... щось тут не так.

Димитрій незворушно застібав плащ. Він не хотів називати своє прізвище. У злочинному світі слава в нього була похмура, про нього ходили моторошні чутки, і не всі вони були вигадкою. Хлопець, звісно, дізнається правду про нього. Але лише тоді, коли це буде вигідно самому Вальтеру.

— Тоді називай мене Димитрій Арсенійович.

— І це звучить підозріло.

— Обирай.

Хлопець тихо пробурмотів собі під ніс:

— Краще вже поки що ніяк...

— Що?

— Нічого.

— Тоді перевдягайся.

Димитрій нарешті підвів на нього погляд.

— Ти напрочуд багато розмовляєш.

— Нервую.

— Помітно.

Дан розгорнув сорочку. Вона виглядала величезною.

— От халепа...

Він уже хотів повернути одяг назад, але раптом помітив на комірі тонке плетиво рун. Кутики губ самі собою піднялися.

— Ось воно що...

Руни підлаштування розміру. Він подивився на одяг, на себе, брудного... І клацнув пальцями, очищаючи шкіру побутовою саргією. 

Надягнув сорочку. Тканина ледь помітно здригнулася. За мить одяг точно повторив обриси його тіла. Потім настала черга штанів. Потім куртки. Тут Данаїл трохи завис, торкаючись її. М'яка шкіра. Тепле хутро. Натуральна тканина. Дан мимоволі завмер. Обережно провів долонею по рукаву. Матеріал виявився настільки приємним на дотик, що на мить хлопець забув про все.

— Оце життя...

Він машинально усміхнувся.

— Правда ж, Ірлі?..

Усмішка одразу згасла. Браслета на руці не було. Він повільно опустив погляд. Настрій зіпсувався так само швидко, як і з'явився.

Димитрій спостерігав за ним. І, коли хлопець перевдягнувся, подумав, що той виглядає незвично... По-домашньому.

Уперше від моменту їхнього знайомства — не втікачем, не Зламником, не загнаним звірятком, а звичайним підлітком, якому нарешті дістався нормальний одяг.

— А, так...

Димитрій зробив вигляд, ніби щось згадав. Дістав із поясної сумки невеликий флакон із бурштиновою рідиною й простягнув хлопцеві.

— Випий.

— Що це?

— Захист від токсинів Пустки.

Вальтер знизав плечима.

— Ти й без того просочився ними понад усяку міру. Цей еліксир зменшить їхній вплив на організм.

Данаїл подивився спочатку на пляшечку, потім на ловчого.

— Воно викликає в мене підозри...

У куточках губ Димитрія майнула усмішка.

— Дивишся так, ніби я простягнув тобі отруйну гадюку.

— А раптом?

— Запізно боятися.

Він схрестив руки на грудях.

— За останні кілька годин я влив у тебе стільки зіль і медикаментів, що цей флакон — сущі дрібниці. Його не можна ввести внутрішньовенно, лише тому він досі не в тобі.

Трохи помовчав і з іронією додав:

— Якби я хотів тебе отруїти чи перетворити на нежить, ти вже нею став би.

Дан приречено зітхнув. Аргумент виявився напрочуд переконливим. Він висмикнув корок і зробив кілька ковтків. Еліксир виявився несподівано приємним. Із легким медовим присмаком.

— Ну? — запитав Димитрій.

— Смачно.

— Треба ж.

— Це комплімент.

Вальтер хмикнув.

— Неочікувано.

Знав би Данаїл, що саме йому дали випити. Хоч його й не збиралися перетворювати на нежить, але підступ усе ж був.

Димитрій Вальтер вважався серед цілителів неперевершеним фармацевтом. Він не просто створював зілля, здатні зцілювати тіло й душу, — він віртуозно поєднував давнє мистецтво алхімії з досягненнями сучасної медицини.

Там, де інші бачили несумісні методи, Вальтер знаходив ідеальний баланс: нейтралізував побічні ефекти, багаторазово посилював корисні властивості препаратів і досягав результатів, які більшості колег здавалися неможливими.

Хлопчина навіть не підозрював, що разом із нейтралізатором токсинів Пустки ковтає ретельно розраховану суміш.

Основою справді слугував захисний засіб, але головним компонентом був найрідкісніший розсіювач нейтральної санергії.

Тепер усе залежало лише від часу.

За кілька годин запас нейтральної санергії в резерві Данаїла почне виснажуватися помітно швидше, ніж зазвичай.

Ще трохи згодом його тонке тіло поступово почне відторгати чужорідну санергію.

А приблизно за добу канали остаточно втратять здатність її засвоювати.

Саме цього Димитрій і прагнув.

Лише повністю припинивши марне підживлення, він зможе відновити пошкоджені санергетичні канали, дбайливо залатавши кожну тріщину й повернувши їм природну структуру.

Втім, розсіювачем склад «еліксиру» не обмежувався.

Вальтер додав до нього м'який стимулятор апетиту та комплекс препаратів для покращення травлення, аби нейтральна санергія втратила над ним свою владу.

Дуже скоро Данаїла належало як слід нагодувати. М'ясом. І не стільки його самого, скільки його зголодніле джерело темряви.

Димитрій підозрював, що внесок Фелікса у виховання Дана виявився настільки своєрідним, що навіть така буденна річ може викликати запеклий спротив. ЇТому волів діяти на кілька кроків уперед, непомітно готуючи хлопця до неминучого.

Дан повернув порожній флакон. Потім підозріло примружився.

— Звідки мені знати, що після ваших ліків я не мутував?

— Серце б'ється?

Хлопець машинально прислухався до себе.

— Б'ється.

— Отже, поки що все гаразд.

Кілька секунд обидва мовчали. Потім Димитрій, ніби роздумуючи, промовив:

— Може, виставити тобі рахунок?

— За що?

— За лікування. Раз уже я не дочекаюся від тебе подяки.

Дан мало не вдавився.

— Не треба.

Він поспішно підняв руки, ніби здаючись.

— Дякую. Чесне слово. Дякую. Я... справді почуваюся набагато краще.

Хлопець знітився. Чесно кажучи, про нього ще ніколи ніхто так не дбав, як цей дивний викрадач.

— Тоді ходімо.

Вальтер уже збирався відкрити портал, коли раптом зупинився. Дістав із кишені невеликий футляр. Данаїл насторожився.

— Що ще?

— Стій спокійно.

— Навіщо?

— Зараз дізнаєшся.

Ловчий ступив ближче. Хлопець інстинктивно відступив.

— Не треба...

Димитрій одним рухом перехопив його за плече. Зафіксував голову.

— Стій рівно.

— Та зачекайте ж...

Щось холодне торкнулося носа. Раз. Потім удруге. Дан рефлекторно вдихнув. Повітря виявилося напрочуд чистим. Він завмер. Кілька разів глибоко вдихнув і видихнув. Потім недовірливо подивився на ловчого.

— Фільтри?..

Димитрій уже ховав порожню упаковку назад до поясної сумки.

— Так.

— Але...

Данаїл розгублено торкнувся перенісся. Не вірилося. Він стільки часу намагався заробити на нову пару. І отримав їх ось так. Без попередження. Без жодних умов.

— Я й сам міг би їх вставити...

— Міг би.

— Тоді навіщо було...

Він скривився, згадуючи, як безцеремонно йому закинули голову.

— Бо я був трохи злий.

Дан нерозуміюче кліпнув.

— На що?

— На використані фільтри.

Відповідь прозвучала цілком серйозно.

— Я витратив надто багато сил, щоб привести тебе до ладу.

Вальтер подивився йому просто в очі.

— Якщо ще раз побачу тебе без захисту — покараю.

Кілька секунд вони мовчки дивилися один на одного. Потім Дан несподівано тихо сказав:

— Постараюся більше вас не злити.

Димитрій ледь помітно всміхнувся.

— Навряд чи вийде.

Він підняв руку, кидаючи кульку порталу. Простір попереду безшумно розійшовся в боки. У повітрі розкрився темний портал.

— Ходімо.

Данаїл ще раз машинально торкнувся фільтрів. Потім перевів погляд на спину ловчого. І вперше за весь цей час упіймав себе на дивній думці. Він зовсім не розумів цієї людини.

То безжально заковує його в кайданки. То мовчки лікує. То спалює одяг. То дає новий. То лякає до тремтіння. То дбає так, ніби це саме собою зрозуміло.

І чомусь саме ця непередбачуваність лякала найбільше. Димитрій, не озираючись, узяв його за лікоть.

— Не відставай.

І вони разом ступили в портал.

***

Вони перенеслися до Пустки. Зробивши кілька кроків, Данаїл мимоволі зупинився. Насуплені брови самі собою розгладилися. Над чорним мотоциклом мерехтів напівпрозорий купол охоронного контуру. По поверхні мотоцикла ліниво пробігали сріблясті руни, спалахуючи й згасаючи, наче живі.

— Красень... — ледь чутно видихнув Дан.

Димитрій провів його крізь захисне поле. Опинившись поруч із машиною, хлопець остаточно забув про свій похмурий настрій. Гладенький чорний метал. Масивна рама. Рунічні ланцюжки, вплетені просто в корпус. Кожна печатка з'єднувалася із сусідньою десятками найтонших ліній, утворюючи складну енергетичну мережу. Очі Дана швидко ковзали по панелі приладів.

«Накопичувач... стабілізатор... просторова печатка...»

Він навіть машинально зробив крок ближче. Пальці ледь помітно здригнулися. Так хотілося торкнутися. Розібрати. Зрозуміти, як усе влаштовано.

Якби не цей ловчий, він із величезним задоволенням просидів би біля такого механізму кілька годин.

Тим часом Димитрій відійшов убік і активував переговорний амулет.

— Азізелю.

— На зв'язку, командире.

— Як зачистка?

— Без сюрпризів. Сектор майже завершено.

Коротка пауза.

— А у вас?

Димитрій глянув на Дана.

— Якщо чесно... сьогодні я майже не працював.

Кілька секунд в амулеті панувала тиша. Потім пролунав щиро здивований голос:

— Перепрошую... що? Не дочувся. Командире... ви... прогуляли роботу?

Тепер уже нічим не приховані веселощі прорвалися назовні.

— Може, мені терміново викликати цілителя?

— Не потрібно.

— Чи це все ж таки двійник?

— Азізелю...

— Уже мовчу.

Димитрій ледь помітно похитав головою.

— Приймай командування операцією. Наступні кілька годин мене не буде.

Веселість зникла миттєво.

— Щось сталося?

— Ні.

— Брешете. Допомога потрібна?

— Не потрібна.

Коротка пауза.

— До зв'язку.

— Прийняв, командире.

Амулет згас. Димитрій сховав його до поясної сумки. Осідлав мотоцикл і промовив:

— Сідай.

Данаїл неохоче перевів погляд із рун на водія.

— Куди поїдемо?

— Покажеш дорогу до свого сховку.

Слова прозвучали так, ніби йшлося про звичайнісіньку поїздку. У Дана неприємно стиснулося серце. Він чудово розумів, навіщо Вальтер туди їде. Знищити його дім. Єдине місце, яке він ще міг назвати домом. Хлопець заліз на заднє сидіння. Не тому, що погодився. Просто протиставити ловчому йому було нічого.

«Поки що...»

***

Димитрій, рухаючись за вказівками хлопця, ступив у порожнечу — і світ навколо здригнувся. Сіра рівнина Пустки зникла, ніби її ніколи й не існувало. 

Перед ним постало велике брезентове шатро. На перший погляд — найзвичайнісіньке. Для життя посеред Пустки — підозріло звичайне. Він підійшов ближче й провів долонею по грубій тканині. Тієї ж миті по полотну спалахнули тонкі сріблясті рунічні лінії. Вони ковзнули по його руці, ніби обмацуючи непроханого гостя, загрозливо засяяли... І майже одразу згасли. Система захисту не виявила в ньому нечисті.

Димитрій мимоволі всміхнувся.

— Гарна робота.

Він підвів погляд на прозорий купол.

— Щит не лише приховує сховок. Він ще й очищує повітря, яке проходить усередину. Правильно?

— Так... — Данаїл здивовано кивнув. — Саме так.

— Тоді зрозуміло, як ти взагалі зміг тут вижити з несправними фільтрами.

Усередині шатра на нього чекало нове відкриття. Хлопчина безперечно був підмайстром. Причому дуже талановитим. Уздовж стін тягнулися складні рунічні ланцюги, що відповідали за освітлення й опалення. Повсюди лежали побутові артефакти явно ручної роботи. Спальне місце, майстерня, кухня з холодильником і плитою — усе було напрочуд добре продумано. Чистота тут майже впадала в очі.

Саме тому ще сильніше вирізнялися сріблясті бляшанки. Вони стояли всюди. Під столом. На шафах. На кухонній стільниці. Димитрій підняв одну, роздивляючись. Зроблені з уколліна. Рідкісного сріблястого сплаву. Без етикетки. Лише вибита на кришці дата. Термін придатності закінчився три місяці тому. Він одразу згадав вантажні крейсери світу Евелейна. І напад чотиримісячної давнини. Тоді винесли майже весь продовольчий вантаж. Зокрема й саме такі консерви. Хлопчина пов'язан з тими космічними піратами.

— Прострочено, — тихо промовив він.

Кілька разів підкинув банку на долоні, ніби хотів жбурнути її кудись подалі. Данаїл миттєво напружився й буквально вихопив її з його рук.

— Я вмію їх обробляти. Ще поки не отруївся.

Вальтер подивився на нього довгим недовірливим поглядом.

— І давно ти харчуєшся цією гидотою?

— Яке вам до цього діло?

— Судячи з усього, піклуватися про себе ти так і не навчився.

Данаїл роздратовано відвернувся.

— Отже, сьогодні вечерю готую я.

Він сказав це так впевнено, ніби йшлося про давно ухвалене рішення, і попрямував до виходу. Данаїл з недовірою провів його поглядом.

Ні. Не стане така людина готувати. Не може. Однак уже за кілька хвилин ловчий повернувся з продуктами. Мовчки пройшов на кухню. Відчинив шафки. Безпомилково знайшов потрібний посуд. Спокійно помив овочі. Розклав їх на дошці. Ніж у його руках ожив. Сріблясте лезо миготіло так швидко, що за ним було майже неможливо встежити.

Данаїл мимоволі насупився. Власний дім раптом перестав відчуватися своїм. Він сперся на опору, схрестив руки на грудях і мовчки свердлив Вальтера поглядом. Той ніби зовсім цього не помічав. Деякий час кухню наповнював лише розмірений стукіт ножа. Потім Димитрій порушив тишу.

— Де твої батьки?

Ніж продовжував працювати так само, ніби запитання було зовсім буденним. Данаїл розгубився.

— Я... сирота.

Кілька секунд він мовчав, потім неохоче додав:

— Нічого про них не знаю.

Стукіт ножа тривав.

— Школу саргісів закінчував?

— Ні.

Лезо зупинилося. Лише на мить.

— Отже, всього тебе навчав наставник?

— Так.

— Лише саргії рун?

— Так.

Данаїл примружився.

— До чого всі ці запитання?

Димитрій нарешті підвів голову.

— Неважливо.

Він спокійно повернувся до приготування вечері.

— Важливо лише те, що відповіді поступово складаються для мене в єдину картину.

Після короткої паузи додав:

— І не забувай. Якщо хочеш отримати свої артефакти назад, краще будь слухняним хлопчиком.

— Не забув...

— Добре.

Він переклав м'ясо на пательню. Олія зашипіла. Шатром почав розповзатися аромат спецій.

— Тоді продовжимо. Як я розумію, загиблий наставник ніколи не розповідав тобі про природу темної санергії. І, судячи з усього, навіть не збирався. Попри те, що ти — перший темний саргіс рун.

Данаїл різко зблід.

— Я не темний.

— Темний.

Твердо. Без тіні сумніву.

— Використання нейтральної санергії цього не змінює. Ти лише постійно калічиш власне тіло.

Він кинув на хлопця короткий погляд.

— Що лише характеризує тебе як мазохіста.

— Дуже дякую.

— Нема за що.

Димитрій підсипав спецій.

— Гадаю, ця божевільна ідея належала твоєму наставникові.

Він зробив невелику паузу.

— Але зараз мене цікавить інше.

Данаїл насторожився.

— Що саме?

— Я бачив, як ти створюєш печатки. Без Книги. І надто швидко. Як?

Хлопець інстинктивно зробив крок назад.

— Стій.

Голос пролунав неголосно. Але настільки владно, що Дан завмер. Вони зустрілися поглядами.

— Я чекаю.

Кілька секунд Данаїл мовчав. Потім тихо промовив:

— Я перетворив власне тіло на артефакт. Усі схеми печаток знаходяться в мене на шкірі.

На обличчі Вальтера вперше з'явилося непідробне здивування. Тепер він зрозумів, що саме побачив в Цитаделі на кілька секунд.

— Сховані під личиною?

Данаїл здригнувся.

— Так...

Димитрій кивнув і відвернувся до плити. Дерев'яною лопаткою обережно перемішав м'ясо з овочами, долив трохи води й накрив пательню кришкою. Шатро поступово наповнював густий аромат прянощів. Наче розмова точилася зовсім не про чужі таємниці, а про звичайну сімейну вечерю.

— Наступне запитання.

Він зняв кришку, скуштував соус кінчиком ложки й лише після цього продовжив:

— Через ці... експерименти над собою твій резерв зменшився майже вдвічі.

Данаїл різко підвів голову.

— Звідки ви все це знаєте?

— Не перебивай.

Голос Вальтера залишався врівноваєженим. Навіть надто.

— Після бою в Пустці я уважно спостерігав за тобою. Якби ти справді мав той запас санергії, який я відчуваю зараз, ти мав би знепритомніти ще під час сутички.

Він знову скуштував соус. Ледь поморщився. Додав дрібку солі.

— Але ти продовжував битися. Та ще й активував артефакт переміщення. Це неможливо. Принаймні... для звичайного саргіса.

Данаїл мимоволі відвів погляд.

— Ви дуже спостережливі.

— Робота зобов'язує.

Димитрій нарешті повернувся до нього. У світло-сірих очах не було ні насмішки, ні тріумфу. Лише зацікавленість.

— Потім я зайшов сюди. І побачив десятки працюючих побутових артефактів. Освітлення. Опалення. Холодильник. Плита. Захисні системи.

Він повільно обвів приміщення рукою.

— Усе це одночасно споживає санергію. Навіть досвідчений майстер не зміг би постійно підтримувати таке навантаження. Але ти стоїш переді мною з незворушним виглядом. Не виглядаєш напруженим. Отже... Джерело санергії знаходиться не в тобі.

Запала тиша. Данаїл відчув, як усередині неприємно стислося. Щоразу. Кожного проклятого разу. Ця людина ніби зазирала йому в голову.

— І вас цікавить, як саме я це зробив?

— Авжеж.

— Але навіщо? Ви ж навіть не саргіс рун.

Димитрій ледь помітно всміхнувся.

— Цікавість — професійна хвороба будь-якого дослідника. А хороші ідеї ніколи не належать лише одній професії.

Він зробив невелику паузу.

— То що?

Данаїл втомлено видихнув. Схоже, приховувати далі справді було безглуздо.

— Я використовую печатки-накопичувачі розсіяної санергії.

— Ті самі?

— Так.

— Які більшість майстрів вважає надто повільними, складними й неефективними?

— Саме їх.

— Але...

— Я повністю їх переробив.

Тепер Димитрій уже не приховував своєї зацікавленості. Він вимкнув плиту й, спершися долонями об стіл, уважно подивився на хлопця.

— Продовжуй.

— Я змінив принцип циркуляції потоків. Спростив внутрішній контур. Прибрав зайві стабілізувальні ланки. Завдяки цьому швидкість накопичення зросла майже у двадцять разів.

Димитрій здивовано підняв брови.

— Наскільки швидко?

— Печатка на моєму тілі повністю заряджається приблизно за дві години. Потім її вистачає майже на дві доби активної роботи.

Кілька секунд Вальтер мовчав. Він явно щось дуже швидко прораховував подумки. Нарешті тихо промовив:

— Неймовірно...

Данаїл напружився. Зараз почнеться. Зараз він пояснить, чому все це неможливо. Чому він знову помилився. Чому...

— Якщо перекласти це мовою техногенних світів...

Димитрій задумливо потер підборіддя.

— Ти щойно описав генератор санергії майже миттєвої підзарядки. Причому компактний. Мобільний. І практично автономний.

Він подивився просто на Данаїла.

— Цей винахід здатний змінити всю рунічну саргію.

Хлопець розгублено кліпнув.

— Не треба мені лестити...

— Я не лестю.

У голосі Вальтера лунала твердість.

— Я констатую факт. Якби подібну розробку представив один з інженерів мого світу, його ім'я увійшло б до підручників.

Він зробив коротку паузу.

— Ти справді геній, Данаїле.

У шатрі стало напрочуд тихо. Хлопець раптом зрозумів, що перестав дихати.

Геній...

Скільки років минуло відтоді, як хтось узагалі сказав йому хоч одне добре слово?

Він уже й не пам'ятав.

Наставник хвалив рідко. Частіше знаходив помилки. Інших людей поруч не було взагалі. Він настільки звик бути неправильним, ущербним, невдалим експериментом природи, що зараз просто не знав, як реагувати.

Тому звично нахмурився.

— Ви дивна людина...

Кутик губ Димитрія ледь помітно сіпнувся.

— Це я вже сьогодні чув.

— Нормальний саргіс темряви зараз спробував би вкрасти мій винахід.

— А я схожий на нормального?

Данаїл мимоволі фиркнув.

— Ні краплі.

— От і добре.

— У вас закінчилися запитання? — після довгого мовчання запитав Данаїл.

Голос знову став сухим. Настороженим. Ніби кількох попередніх хвилин і не існувало.

— Мені потрібно ненадовго відійти.

Димитрій уважно подивився на нього. Хлопець знову закрився. Щойно в його очах майнуло щось зовсім дитяче — розгубленість, недовірливе здивування, майже радість. І ось уже нічого не залишилося. Лише звична настороженість.

«Боїться...». Думка прийшла несподівано. Не боїться мене. Боїться повірити.

— Добре, — спокійно відповів він. — Продовжимо пізніше.

Данаїл коротко кивнув. Розвернувся. І майже поспіхом зник за завісою, що відділяла спальню. Провівши його поглядом, Димитрій тихо видихнув.

Дивний хлопчина. Неймовірно талановитий. Упертий. Недовірливий. Зовсім не вміє приймати ні допомогу, ні похвалу.

— Феліксе... Що ж ти з ним зробив?..

***

Опинившись у спальні, Данаїл притулився спиною до стіни. Серце билося надто швидко.

— Та що зі мною таке?.. — ледь чутно пробурмотів він.

Він раптом упіймав себе на зовсім безглуздому відчутті. Йому... Було приємно. Лише кілька слів. «Ти геній». І цього виявилося достатньо, щоб усередині стало тепло.

— Прокляття...

Він сердито потер обличчя долонями.

— Знайшов кому вірити. Ловчому. 

Людині, яка лише кілька годин тому полювала на нього по всій Пустці. Яка забрала Ірлі. Яка не поспішає його повертати. Яка готує м'ясо на вечерю, яке він не зможе з'їсти. «Самовпевнений егоїст...» Ця думка трохи заспокоїла. Данаїл глибоко вдихнув і нарешті взявся за те, навіщо прийшов.

Обережно зняв чужий одяг.

М'яка тканина несподівано не захотіла відпускати тіло. Він мимоволі затримав її в руках. Тепла. Зручна. Якісна. Зовсім не схожа на його власний потертий комбінезон. Кілька секунд Дан мовчки дивився на акуратно складену сорочку. Потім рішуче відвернувся.

— Ні. Поверну. Мені нічого від нього не потрібно.

Він перевдягнувся в запасний комбінезон. Звичний. Жорсткий. Подекуди вже потертий. Одразу стало... Спокійніше. Ніби разом із чужим одягом зникло й дивне відчуття захищеності.

«Так краще».

Він і сам не зрозумів, кого зараз намагався переконати.

Після розмови його тіло все ще трохи тремтіло. Надто багато. Надто швидко. Ця людина встигла дізнатися про нього за кілька годин більше, ніж деякі знали за роки.

Звідки? Він що, справді вміє читати думки? Ні... Тоді як? Данаїл насупив брови. У пам'яті одна за одною спливали репліки Вальтера. Кожна була логічним висновком. Кожна спиралася на те, що він бачив на власні очі. І від цього ставало ще тривожніше.

— Чорт... Він справді просто... надто розумний.

Дан втомлено опустився на край ліжка. І несподівано всміхнувся.

— Усе ж таки приємно...

Він сказав це зовсім тихо. Майже пошепки.

— Ти справді геній...

Ці слова знову спливли в пам'яті.

За останні роки поруч із ним не було людей, які розуміли б, чим він узагалі займається. Для більшості його робота була або безглуздою, або небезпечною.

Наставник хвалив рідко. Набагато частіше вимагав переробити. Виправити. Довести. Ще раз. Ще краще. Поступово Данаїл і сам звик думати, що з ним щось не так. Що він неправильний. Що його дар — помилка природи.

Але ций ловчий... Він жодного разу не подивився на нього зі співчуттям. Не назвав виродком. Не намагався переконати стати «нормальним». Навпаки.

Говорив про його здібності так, ніби бачив перед собою не вигнанця... а рівного. Від цієї думки стало не по собі.

— Ні... Так не можна. Не можна до нього звикати. Він ловчий. А отже, рано чи пізно обов'язково піде. Або... забере мене із собою. І невідомо, що гірше.

Данаїл важко зітхнув. Хай там як, зараз у нього не було вибору. Спершу потрібно повернути Ірлі. А вже потім думати про все інше.

***

За завісою було тихо. Димитрій ще кілька секунд дивився туди, куди зник Данаїл, потім змусив себе відвернутися до плити.

Рагу майже дійшло. Він зменшив вогонь. Відкрив невелику дорожню сумку, принесену з мотоцикла, і дістав кілька крихітних пляшечок.

Дрібка меленого гірського перцю. Кілька крапель густого темного соусу. Сушене листя нічного чебрецю. Дорогі. Дуже дорогі. Кожен із цих інгредієнтів зазвичай використовували для приготування лікувального харчування після важких операцій.

Димитрій завмер. Подивився на пляшечку у своїй руці. І раптом тихо всміхнувся.

— Зовсім з глузду з'їхав...

Він справді збирався використати продукти, які беріг для власних пацієнтів. Для хлопчини, якого зустрів лише кілька годин тому.

Це було... Безглуздо.

Вальтер чудово знав себе. Він не належав до людей, які готові розкидатися часом, грошима чи силами заради випадкових знайомих. Навіть друзі не завжди могли змусити його змінити плани. Члени власної оперативної групи теж не дочекалися б від нього такої турботи.

Максимум — професійна допомога. Чітка. Без зайвих емоцій. Так було завжди. То чому зараз усе інакше?

Він закрив пляшечку. У пам'яті сплив сьогоднішній день.

Поранений хлопчина, який відчайдушно відбивався від нежиті.

Упертий погляд. Божевільна спроба втекти. Напівнепритомний стан. Зламані фільтри. Прострочені консерви. Саморобні артефакти. І попри все це... Жодного прохання про допомогу. Жодного.

«Дурна дитина...»

Димитрій похитав головою. Втім... Хіба не він сам був таким кілька десятиліть тому? Ця думка прийшла несподівано. І так само несподівано змусила його похмурніти.

Ні. Не тому. Він різко обірвав власні роздуми.

Надто просте пояснення. Надто зручне. Вальтер терпіти не міг зручних пояснень. Він звик шукати справжню причину.

Перстень Долі? Можливо. Родовий артефакт уже встиг пов'язати їхні життя. Такий зв'язок цілком міг впливати на сприйняття.

Але... Димитрій невдоволено насупився. Навіть якщо причина в Персні, це нічого не пояснює. Артефакт міг посилити вже наявне почуття. Але не створити його з порожнечі. Він ще раз подумки повернувся до миті, коли побачив Данаїла у Пустці.

Ні. Роздратування не було. Неприязні теж. Навпаки... Йому одразу стало цікаво. Дуже. А цікавість завжди була для нього небезпечним станом.

Саме з цікавості він колись відкрив темну медицину. Саме цікавість змусила його зробити перший живий артефакт. Саме вона свого часу привела його до відкриттів, що змінили все його життя.

Тепер це саме почуття знову тягнуло його вперед. Тільки об'єкт дослідження виявився несподіваним. Не давній артефакт. Не хвороба. Не магічна аномалія. Звичайний на перший погляд хлопчина.

«Ні...» Димитрій повільно похитав головою. «Не звичайний».

Він згадав модифіковані печатки. Генератор санергії. Тіло, перетворене на артефакт. Неймовірну швидкість мислення. І зовсім безглузде переконання, що все це робить його ущербним.

— Феліксе...

Ім'я саме зірвалося з губ.

— Що ж ти накоїв…

Відповіді, звісно, не було. Лише тихо булькотіло рагу. Димитрій зняв кришку. Скуштував ложку. Готово. І лише тепер упіймав себе ще на одній дивній думці. Увесь цей час він готував вечерю не тільки тому, що хотів нагодувати темного саргіса правильною їжею. Ні. Якщо бути чесним із самим собою... Він хотів, щоб цей упертий хлопчина сьогодні вперше за дуже довгий час поїв нормальної домашньої їжі. Вальтер втомлено потер перенісся. 

— Здається... ця історія буде набагато складнішою, ніж я розраховував.

Хоча кілька годин тому, він ще сумнівався, чи треба взагалі активувати Перстень Долі, цього хлопця у своє життя він впустив якось аж занадто легко...

***

Данаїл зупинився перед завісою, що відділяла спальню від решти шатра. Глибоко вдихнув. Повільно видихнув. Серце однаково калатало так, ніби він збирався не вийти до вечері, а ступити в прірву.

«Спокійно...» Усього лише чергова розмова. Усього лише черговий допит. 

Що ще цей дивний ловчий устиг про мене зрозуміти?

Відігнавши тривожні думки, Дан відсунув завісу й вийшов.

Димитрій чекав на нього.

Він сидів на чолі столу так природно, ніби завжди був тут господарем. Верхні ґудзики чорної атласної сорочки були розстебнуті, рукави закочені до ліктів. У розслабленій позі не відчувалося жодної напруги, але уважний погляд світло-сірих очей одразу зупинився на хлопцеві.

— Щось ти не надто поспішав, — із легкою усмішкою зауважив Вальтер. — Я вже почав думати, що ти вирішив утекти через вікно.

Данаїл мовчки фиркнув.

— У шатрі немає вікон.

— Дивно, що ти їх не зробив. Не подумав про вікна як про можливий аварійний вихід?

Кутик губ Димитрія ледь помітно сіпнувся.

— Сідай.

Він указав на стілець навпроти.

— Вечеря холоне.

Це прозвучало майже буденно. Але Дан уже встиг зрозуміти: таким тоном Вальтер зазвичай віддавав накази.

Він сів. Хотів одразу попередити, що м'яса їсти не буде. Навіть відкрив рота... І раптом завмер. До нього лише тепер дійшов аромат страви. Густий. Теплий. Пряний. Неймовірно апетитний.

Він машинально вдихнув ще раз. Не може бути... Пахло м'ясо. І саме цей запах зараз здавався найпрекраснішим з усього, що йому будь-коли доводилося відчувати.

Шлунок зрадницьки стиснувся. У роті миттєво зібралася слина.

Перед ним стояла його улюблена зелена миска, по вінця наповнена овочевим рагу. Поміж яскравими овочами блищали великі шматки м'яса, вкриті густим темним соусом.

Над стравою здіймалася запашна пара, остаточно позбавляючи Дана здатності тверезо мислити.

«Що відбувається?..»

Ще вранці сам вигляд м'яса викликав би у нього огиду та нудоту. Тепер же... Хотілося схопити ложку й забути про все. Він судомно ковтнув.

— Я... не буду цього їсти.

Голос прозвучав непереконливо навіть для нього самого.

— Я не голодний.

Димитрій уважно подивився на хлопця. Потім перевів погляд на його буркотливий живіт.

— Справді?

Данаїл збентежено відвернувся. Шлунок знову голосно заявив про себе. Вальтер тихо хмикнув.

— Твій шлунок думає інакше.

Він неквапливо зачерпнув ложкою трохи рагу. Шматочок м'яса. Трохи овочів. Підніс ложку до Данаїла. Димитрій явно спокушав його, вкрадливо промовивши:

— Спробуй. А вже потім вирішиш.

Дан недовірливо подивився спочатку на ложку, потім на Вальтера.

«Ні...» «Не можна...» «Мене ж потім виверне...»

Але аромат... проклятий аромат буквально зводив з розуму.

— Один шматочок, — пробурмотів він радше самому собі.

І, сам не розуміючи чому, трохи прочинив рота.

М'ясо виявилося напрочуд м'яким. Воно буквально тануло на язиці. Слідом розкрилися спеції. Потім — солодкуватий смак овочів. Незнайомий густий соус несподівано поєднав усі смаки в єдине ціле.

Світ зник. Не залишилося ні шатра. Ні Пустки. Ні ловчого. Лише... Їжа. Неймовірно смачна. Життєво необхідна. Ложка зникла з пальців Димитрія. Данаїл вихопив її майже несвідомо.

І заходився їсти. Жадібно. Швидко. Так, ніби його морили голодом довгі місяці.

Він уже не помічав нічого навколо. Не чув власного дихання. Не відчував важкості в тілі. Лише невгамовний голод.

Димитрій у якийсь момент із задоволенням відзначив те, чого Дан не міг побачити сам.

Чорнота повільно виплеснулася зі зіниць юного саргіса рун. Заповнила райдужки. Потім білки очей. Темрява нарешті перестала ховатися.

«Їсть...»

Вальтер ледь помітно кивнув власним думкам. Отже, усе вдалося. Розсіювач нейтральної санергії вже послабив її вплив на організм хлопця. Стимулятор апетиту зробив свою справу. Залишалося останнє. Їжа. Справжня їжа для темного саргіса. Не просто м'ясо. Кожну спецію, кожну траву, кожен овоч він підібрав заздалегідь. Заради деяких довелося відкривати старі запаси. Щось він привіз з інших світів. Щось колись готував для важкопоранених темних саргісів після операцій. У звичайній тарілці зараз ховалися справжні ліки. І, судячи з того, як жадібно їв хлопчина... організм нарешті отримав саме те, чого був позбавлений довгі роки.

«Голодувала не лише плоть...»

— ...голодувала сама Темрява.

Ці слова Димитрій промовив ледь чутно. Радше для самого себе. Данаїл уже нічого не чув. Темрява вперше за довгі роки отримала можливість насититися. І не збиралася зупинятися.

Тим часом тарілка Данаїла спорожніла, але голод у його погляді так і не зник. Розуміюче всміхнувшись, Димитрій без зайвих запитань поклав йому другу порцію. Цього разу щедро додав салату, налив у високу склянку бурштинового соку з глечика й посунув її до хлопця.

— Із салатом смачніше і корисніше. Сік обов'язково випий. Так твоєму організму буде легше впоратися з незвичною їжею.

Темрява, що клубочилася в очах хлопця, анітрохи його не лякала. Навпаки. Краще нехай вона проявиться зараз, поки втамовує голод, ніж пізніше зірветься з ланцюга й накриє свідомість Чорним Божевіллям.

«Цікаво... скільки йому потрібно з'їсти, щоб наситити не лише тіло, а й цю ненаситну безодню?»

Думка несподівано розпалила в Димитрії справжній дослідницький азарт.

Він перестав відволікати Дана розмовами, лише час від часу мовчки підливав сік і непомітно підкладав їжу, щойно спорожнювала тарілка.

І щоразу дивувався дедалі сильніше.

Куди тільки вміщується стільки їжі в цьому худому, майже прозорому від виснаження хлопцеві?

Отямився Данаїл лише тоді, коли шлунок неприємно обважнів.

Він повільно видихнув.

Лише тепер згадав, що взагалі-то збирався відмовитися від вечері.

«От вже угораздило...»

Здається, ніколи в житті він ще не їв так багато.

Хоч Дан і належав до тих щасливців, які могли поглинати будь-яку кількість їжі й не гладшати, особливого інтересу до такого заняття він ніколи не мав.

Ба більше — останні два роки свідомо привчав себе їсти якомога менше. Його ремесло вимагало легкості, стрімкості, гнучкості. Зламник мав відчувати своє тіло майже невагомим. Після такої вечері про легкість можна було лише мріяти. Поки хлопець із похмурим здивуванням прислухався до власних відчуттів, Димитрій спостерігав зовсім за іншим.

Чорний серпанок в очах Дана повільно закрутився спіраллю й почав втягуватися назад у зіниці. Темрява відступала. Свідомість знову повністю належала своєму господареві.

Ловчий ковзнув поглядом по столу. Від приготованої вечері залишилося менше третини.

— М-да... — з ледь помітною усмішкою протягнув Димитрій. — Одразу видно, що ти зовсім не був голодний.

Данаїл втомлено відкинувся на спинку стільця.

— Більше я з вами за один стіл не сяду. І вашу їжу теж не їстиму.

— Ось як? — усміхнувся ловчий. — Бережеш фігуру?

— Саме так. Моя основна робота не дозволяє мені таких надмірностей.

Усмішка Димитрія відразу згасла.

— Скажу прямо: професія в тебе огидна.

— Хто б казав... — пробурмотів Данаїл.

Тим часом очі ловчого небезпечно звузилися. Нагадування про те, чим саме хлопчина заробляє собі на життя, йому зовсім не сподобалося.

Втім...

Здається, він уже знає, як розв'язати цю проблему.

Погляд Димитрія мимоволі затримався на розпатланому рудому волоссі Дана. Цей колір одразу нагадав йому принца демонів. Настрій зіпсувався.

Доля все-таки вміє знущатися. Як Спадкоємця Крові вона піднесла йому справжній самородок. Найрідкісніший талант. Але що тепер робити з цим скарбом?

Пред'явити хлопця Огніусу неможливо. Відмовитися від вибору Персня Долі — теж. Та й, якщо бути чесним із самим собою, Димитрій цього не хотів. На своє щастя чи на біду, але хлопець йому подобався. І все ж родовий артефакт добряче сплутав йому карти. Одним своїм вибором зруйнував плани на найближчі шість років.

«Так добре все складалося...»

— Я вам не подобаюся, — несподівано промовив Данаїл, порушуючи затягнуте мовчання.

Димитрій моргнув.

Лише тепер він зрозумів, що вже кілька хвилин уважно, майже не кліпаючи, розглядає хлопця. Не дивно, що той зробив хибні висновки. Насправді все було зовсім навпаки. Проти самого Данаїла як Спадкоємця Крові Димитрій нічого не мав. Не влаштовувало лише те, до якого стану хлопець себе довів. Виснажений, самі шкіра та кістки. Димитрій його відгодує, щоб сам Данаїл про це не думав. Ще непогано було б змінити цей зухвало рудий колір волосся на якийсь менш дратівливий. Ну і, звісно, змінити сферу професіональної діяльності хлопця.

Втім... З останнім питанням Димитрій розбереться вже зовсім скоро.

Дочекавшись лише мовчання, хлопець із легкою, майже дитячою образою всміхнувся.

— Що ж... це взаємно.

Димитрій ковзнув поглядом по його одягу й невдоволено скривився.

— І навіщо ти знову натягнув на себе цю синтетику? Справа, звісно, твоя... але я б такого мотлоху на собі не носив.

— Яку роботу ви хотіли мені запропонувати? Чи вже передумали?

— Ні. Не передумав.

Вальтер відкинувся на спинку стільця, сплів пальці в замок і заговорив так, ніби обговорював робоче питання, а не чужу долю.

— Перед тим як убити твого наставника, демони змусили його створити печатку-прокляття шостого порядку. Її активація спровокує знищення замку мого роду.

Данаїл на кілька секунд утратив дар мови.

— Масштабно... — тихо промовив він. — І жахливо щодо наставника.

Кілька миттєвостей він мовчав, обмірковуючи почуте, потім підвів погляд.

— Отже, саргісів рун винищують лише тому, що ви особисто щось не поділили з кимось із вищих демонів? Вас шантажують?

— Суть ти зрозумів правильно.

— І чого ви хочете від мене?

Димитрій подивився на нього так, ніби відповідь була очевидною.

— Хіба не ясно? Мені потрібно, щоб ти деактивував печатку свого наставника.

Дан похитав головою.

— Але я не майстер. Мені не під силу впоратися з його роботою. Чому б вам не звернутися до іншого майстра?

Обличчя Вальтера залишилося незворушним.

— Тому що... від учора майстрів рун у Паралеліумі більше не залишилося.

Ці слова вдарили сильніше за ляпас. В очах Дана спалахнула лють. Губи скривилися у презирливій посмішці.

— Схоже, ви збираєтеся ініціювати мене в майстри. Наскільки я пам'ятаю, швидко це можна зробити лише двома способами. Один закінчується смертю, другий — божевіллям.

— Квапитися я не збираюся. І подбаю, щоб твоя ініціація пройшла без таких сумних наслідків.

— А не пішли б ви...

Фраза обірвалася на півслові. Дан стиснув кулаки так сильно, що побіліли кісточки пальців. Кілька секунд він мовчки боровся із собою. Переміг.

— Не простіше просто віддати демонам те, чого вони хочуть?

Відповідь пролунала сухо й жорстко.

— Не простіше.

Димитрій не збирався пояснювати, що добровільно знімати прокляття з убивці своєї дружини й сина він не стане ніколи. Ні за яку ціну.

— Авжеж... — криво всміхнувся Данаїл. — Невже якийсь кам'яний замок вартий життів ні в чому не винних саргісів? А ви ж, здається, служите в Патрулі Паралеліуму. Охоронець закону, захисник людей...

Кожне слово звучало, мов укол. Димитрій уважно вивчав хлопця. Міцний в нього характер. Попри страх, той продовжував сперечатися, іронізувати й дивитися супротивникові просто в очі. Це заслуговувало на повагу.

— Я не збираюся вступати з тобою у філософські диспути, — спокійно сказав він. — І тим більше обговорювати мотиви своїх учинків.

— А що збираєтеся? Замкнути мене в якомусь підземеллі до самої ініціації?

На губах Вальтера майнула тінь усмішки.

— Чому б і ні? У будь-якому разі будь-яке підземелля краще за Пустку.

— Як з'ясувалося, моє життя в Пустці... хай і опосередковано... але все ж ваша провина.

Влучання було точним. Однак обличчя ловчого не змінилося. Після довгої паузи Данаїл важко видихнув.

— Ви ж вже все вирішили.

Це було не запитання.

— Шкода... але відмовити я вам однаково не зможу.

— Думаю, ми зрозуміли одне одного. Зараз я поверну тобі артефакти. Натомість ти складеш клятву на саргії.

В очах Дана спалахнув інтерес.

— І яку саме?

— Повторюй за мною: «Клянуся деактивувати печатку-руйнівник замку, створену моїм наставником, Феліксом Лучезарним, скільки б часу це не зайняло».

Данаїл здивовано кліпнув.

— І все?

— Усе.

Хлопець помітно пожвавився. Слова клятви зірвалися з його вуст майже миттєво. Димитрій же, ніби випробовуючи його терпіння, неквапливо дістав із кишені два персні та браслет і один за одним поклав їх на стіл.

Дан швидко згріб артефакти, але не втримався:

— А артефакт переміщення?

Усвідомивши сказане, він одразу ж прикусив язика.

Вальтер тихо всміхнувся.

— Дивовижна нахабність.

Він кивнув на речі, що лежали перед хлопцем.

— Забирай те, що дали. Інакше передумаю.

Данаїл поспішно сховав артефакти й насторожено подивився на ловчого.

— Якщо це все... я втомився. Хочу спати. Ваші грандіозні плани щодо мене ж почекають до ранку?

— Почекають.

Димитрій підвівся з-за столу.

— Але перед сном тобі все ж доведеться зробити ще дещо.

Дан одразу насторожився.

— Що саме?

На обличчі Вальтера з'явилася майже безневинна усмішка.

— Помити посуд.

Кілька секунд вони мовчки дивилися один на одного. Потім Данаїл коротко хмикнув. Набридливий саргіс... Нічого. Терпіти його, як він сподівався, залишалося вже зовсім недовго.