Спочатку:
На сторінку книги
Сон прийшов непомітно.
Спочатку Данаїлу здавалося, що він знову йде коридорами Академії.
Тільки Академія була неправильною.
Коридор тягнувся надто довго, гублячись у темряві, а двері обабіч стояли навстіж. За одними виднівся морг. За іншими — тренувальна зала. Далі промайнула кухня замку Вальтерів, залита теплим вечірнім світлом.
Данаїл ішов повз них і чомусь знав: повертатися не можна.
Десь попереду на нього чекали.
Кроки гулко відлунювали від кам'яних стін.
Тільки через деякий час він зрозумів, що чує не одну пару ніг.
Поруч хтось ішов.
Данаїл різко обернувся.
Нікого.
А кроки тривали.
Спокійні. Розмірені. Знайомі. Так ходив Димитрій.
— Наставнику?..
Відповіді не було. Коридор раптово закінчився. Данаїл ступив уперед — і опинився у величезній залі.
Сотні свічок горіли під високими склепіннями. На стінах висіли чорно-срібні знамена з гербом Вальтерів.
Уздовж стін стояли люди. Некроманти. Цілителі. Оперативники Патруля.
Коли він з'явився, розмови стихли. Один за одним вони поверталися до нього.
Данаїл мимоволі сповільнив крок.
Щось було не так. Він опустив очі. І завмер.
На ньому був не його одяг.
Довгий чорний сюртук зі срібною вишивкою. На грудях — герб Вальтерів. На поясі висів хірургічний кейс, а пальці стискали держак зброї.
Данаїл повільно підняв її. Срібна коса. По лезу струменіла Тьма.
— Ні...
Він розтиснув пальці. Хотів кинути зброю. Але коса не впала. Вона розсипалася чорним димом і ввібралася просто в долоню.
Данаїл відсахнувся. По шкірі побігли чорні лінії. Спочатку пальцями. Потім вище. До зап'ястя. І Тьма відгукнулася. Не чужа. Його.
Данаїл відчував її так природно, наче користувався нею все життя. Варто було лише подумати — і вона слухняно зібралася навколо пальців.
— Я рунник...
Голос прозвучав невпевнено. Хтось поруч тихо засміявся.
— Був.
Данаїл різко підняв голову. Перед ним стояв Димитрій. Такий самий, як завжди. Спокійний. Незворушний. Із шрамом на обличчі та звичною тінню насмішки в сірих очах.
— Що ви зробили?
Димитрій ледь підняв брову.
— Я?
— Поверніть усе назад.
— Що саме?
— Мене!
Усмішка зникла.
— А що з тобою не так?
Данаїл хотів відповісти. І не зміг. Бо не відчував нічого неправильного. Санергія легко текла тілом. Тьма слухалася. Мітка більше не дратувала. Навіть вага коси здавалася звичною. Ніби він нарешті посів місце, призначене йому. Від цього стало по-справжньому страшно.
— Ні...
Данаїл відступив. Натовп розступився. У кінці зали стояло величезне дзеркало. Він побачив своє відображення. І не одразу впізнав себе.
Старший. Вищий. Ширший у плечах. Підліткова худорлявість зникла. Чорна форма Патруля сиділа на ньому так природно, наче була пошита саме для нього. У сірих очах мерехтів срібний обідок проклятої крові. А на грудях сяяв герб Вальтерів. Данаїл торкнувся власного обличчя. Відображення повторило рух.
— Це не я.
— Ти.
Димитрій тепер стояв за його спиною. Данаїл зустрівся з ним поглядом через дзеркало.
— Ні.
— Чому?
— Бо я цього не обирав.
Димитрій довго мовчав. А потім запитав:
— Упевнений?
Данаїл завмер. У дзеркалі щось змінилося. Тепер за його спиною була не зала.
Морг.
Данаїл стояв біля операційного столу й упевнено тримав скальпель.
Картина змінилася.
Тренувальний лабіринт. Він бився поруч із Димитрієм, прикриваючи йому спину.
Ще одна. Кухня замку. Вони сперечалися над каструлею, а Ірлі сидів на столі й щось обурено доводив.
Шахова дошка. Патруль. Пацієнт. Руни. Тьма. Замок.
Данаїл відчув, як усередині все болісно стиснулося. Бо жодна з цих картин не була страшною.
Навпаки. У них було щось болісно тепле.
— Досить.
Відображення продовжували змінювати одне одного.
— Досить!
Він ударив долонею по дзеркалу. Поверхнею розбіглися тріщини. Дзеркало розбилося. Кожен його уламок показав йому нове майбутнє.
Ось він підіймає нежить.
Ось лікує людину темною саргією.
Ось Кирило плескає його по плечу.
Азізель щось говорить, ледь помітно усміхаючись. Гімлі бурчить.
А ось Димитрій передає йому срібну косу.
І нарешті останнє відображення.
Величезна зала. Данаїл стоїть сам. Уже дорослий. На грудях — герб Вальтерів. Перед ним схиляються десятки темних саргисів. І чийсь голос промовляє:
— Спадкоємець Димитрія Вальтера.
По спині пройшов холод.
— Ні.
Слово прозвучало майже пошепки.
— Спадкоємець школи проклятої крові.
— Ні!
— Перший учень Вівісектора.
Данаїл кинувся до дзеркала.
— Я сказав — ні!
Скло розлетілося. Тьма хлинула з розбитих відображень і миттєво заповнила залу. Вона обвилася навколо ніг, піднялася вище, стиснула груди. Данаїл спробував вирватися. І раптом зрозумів, що Тьма не утримує його.
Вона обіймає. Тепла. Спокійна. Рідна.
І від цього стало страшніше, ніж від будь-яких кайданів.
Десь зовсім поруч пролунав голос Димитрія:
— Даню.
Він обернувся. Наставник простягав йому руку. Не наказував. Не змушував. Просто чекав. І Данаїл із жахом побачив, як його власна рука повільно піднімається назустріч.
— Ні...
Пальці майже торкнулися. Данаїл різко прокинувся. Він сів на ліжку, судомно хапаючи повітря.
Намет. Темрява. Тиша. Серце шалено калатало. По скронях стікав холодний піт. Кілька секунд Данаїл просто сидів, намагаючись зрозуміти, де закінчується сон.
Потім поспіхом подивився на руки. Звичайні. Жодних чорних ліній. Він торкнувся очей, наче міг на дотик перевірити, чи не з'явився навколо райдужки проклятий срібний обідок.
— Хазяїне?..
Із браслета визирнула сонна мордочка Ірлі.
— Що сталося?
Данаїл довго мовчав.
— Мені наснилося, що я став таким, яким Димитрій хоче мене бачити.
Ірлі моргнув.
— Саргисом проклятої крові?
— Так.
— Некромантом?
— Так.
— Цілителем?
— І цим теж.
Ірлі уважно подивився на нього.
— Тому ти так злякався?
Данаїл збирався відповісти одразу. Але слова застрягли. Перед очима знову постав Димитрій, який простягав йому руку. І власна долоня, що тягнулася назустріч.
— Ні, — нарешті тихо промовив він.
— А чого тоді?
Данаїл підтягнув коліна до грудей. Деякий час дивився в темряву.
— Мені там подобалося.
Ірлі замовк. Данаїл заплющив очі. Оце й було найстрашнішим. Не Тьма. Не проклята кров. Не герб Вальтерів на грудях. Навіть не слово «спадкоємець». А те, наскільки природним усе це здавалося. Наче сон не перетворив його на когось іншого. А лише показав людину, якою він одного дня справді міг стати.
***
Ранок почався для Данаїла з дуже підозрілого видовища. Він прокинувся, потягнувся й побачив Димитрія, який сидів за невеликим столиком. У руках наставника був високий стакан із напоєм дивного, отруйно-зеленого кольору.
— Що це?
— Вітамінний енергетичний напій.
Данаїл підвівся на лікті.
— Чому він такого кольору?
— Бо корисний.
— Це не відповідь.
— Шпинат, м'ята, меліса, петрушка, селера, трохи меду й ще кілька трав.
Дан підозріло подивився на стакан.
— Ви впевнені, що це можна пити?
— Можна.
— Ви самі пробували?
— Звісно. Я живий.
Із браслета висунулася голова Ірлі.
— А я пробував. І волів повернутися назад.
Данаїл одразу пожвавився:
— Ось! Навіть Ірлі каже, що це жахливо.
— Я не казав «жахливо», — заперечив Ірлі. — Я сказав, що повернувся в браслет.
— Різниця невелика.
Димитрій поставив стакан перед Данаїлом.
— Пий.
— Не хочу.
— Чому?
— Він виглядає як болотна жижа.
Димитрій задумливо оглянув напій.
— Несправедливо. Болотна жижа зазвичай менш поживна.
Ірлі тихо хихикнув. Данаїл схрестив руки на грудях.
— Я не питиму цього.
— Питимеш.
— Ні.
— Один ковток.
— А потім?
— Потім ще кілька.
— Це не та відповідь, яку я хотів почути.
Димитрій зітхнув.
— Учора ти отримав серйозне магічне й фізичне навантаження. Сьогодні тренування. Організму потрібні вітаміни, мінерали та енергія. Тут є все необхідне.
— А не можна було зробити його нормального кольору?
— Можна. Але тоді довелося б додати буряк.
Дан зблід.
— Ні. Залишайте зеленим.
— Бачиш. Ми вже знайшли компроміс.
Данаїл із підозрою взяв стакан, понюхав і зробив маленький ковток. Кілька секунд мовчав.
— Ну?
— Не жахливо.
Димитрій задоволено кивнув.
— Чудово.
— Я не сказав, що смачно.
— Але прогрес очевидний.
Ірлі висунувся ще трохи.
— А болотна жижа тепер на другому місці?
— Ірлі.
— Мовчу.
Дан зробив ще кілька ковтків і зрештою допив. Поставив стакан на стіл і витер губи.
— Усе.
— Молодець.
Данаїл підозріло подивився на наставника.
— Ви зараз задоволені?
— Звісно. Мій пацієнт нарешті співпрацює.
— Я не пацієнт.
— Звичайно, ні. Ти просто людина, яку доводиться годувати, поїти, лікувати й змушувати спати.
Дан замислився.
— Якщо перелічити все разом, справді звучить як пацієнт.
Ірлі хихикнув.
— Або як дитина.
— Я не дитина!
— Звісно, хазяїне.
— Ану спробуй вгадати, що в нас далі за розкладом?! — риторично запитав Димитрій, дістаючи шприци й ампули.
Данаїл зітхнув, мовчки закотив рукав і сів за стіл, щоб отримати свою порцію ранкових уколів.
Потім Димитрій дістав спортивну форму й поклав її на ліжко. Данаїл насторожився.
— Що це?
— Твоя форма.
— Я хочу передумати.
— Запізно.
— Я краще вип'ю ще цього зеленого напою.
— Завтра.
— Чому завтра?
— Бо сьогодні свою порцію ти вже отримав.
Дан приречено зітхнув.
— Все йде за вашим планом? Який він у вас?
— Зробити все, щоб ти дожив до повноліття.
Ірлі тихо додав:
— Бажано без додаткових проблем.
Димитрій відкинув полог намету.
— Це вже залежить від нього.
— Від мене?!
— Від твого ставлення до селери.
Данаїл закрив обличчя руками.
— Ненавиджу цей ранок.
— Неправда.
— Чому?
— Бо ти ще не бачив сніданку.
Дан повільно прибрав руки.
— А що на сніданок?
— Вівсянка.
Із браслета долинув тихий голос Ірлі:
— Тікай, хазяїне.
Данаїл приречено подивився на них обох.
— Я вас ненавиджу.
— Чудово, — спокійно відповів Димитрій. — Отже, сили на тренування вже з'явилися.
***
Портал відкрився просто посеред величезної спортивної зали Академії. Данаїл ступив уперед і завмер.
— Ого...
Перед ним простягалося приміщення, більше схоже на внутрішній стадіон.
Високі склепіння губилися десь під стелею. У центрі розташовувалося величезне тренувальне поле, оточене довгою біговою доріжкою. Вона йшла по колу, наче кільце, і здавалася Данаїлу нескінченною.
Уздовж стін стояли десятки тренажерів. Стійки з вантажами. Силові рами. Конструкції для відпрацювання ударів. Механічні манекени. Підвісні кільця. Канати. Блискучі металеві платформи. А в дальній частині зали...
Дан повільно повернув голову.
Там була смуга перешкод. І виглядала вона так, наче її створила людина, яка щиро ненавидить студентів.
Високі стіни. Підвісні балки. Канати. Перекладини. Ями з піском. Вузькі платформи. Похилі конструкції. І щось, підозріло схоже на тренувальну вежу.
Дан ковтнув.
— Це...
— Спортивна зала Академії.
— Я бачу.
— Тоді навіщо питаєш?
Данаїл ще кілька секунд розглядав приміщення. В його очах одночасно відбивалися захоплення й справжній жах.
— Тут можна тренуватися нескінченно.
— Саме так.
— І все це використовують студенти?
— Старші курси — регулярно.
— А першокурсники?
— Поки що не всі вміють правильно падати.
Дан знову подивився на смугу перешкод.
— А це?
— Пізніше дізнаєшся.
Димитрій попрямував до краю поля.
— Сьогодні до нас приєднаються Кирило й Азізель.
Дан здивовано подивився на нього.
— Вони теж тренуватимуться?
— Так.
— А ви?
— Паралельно з твоїм тренуванням проведу заняття з бойових мистецтв для старшокурсників.
Данаїл підозріло подивився на нього.
— Не надто багато роботи одночасно?
— Постараюся не втратити жодного учня.
— Дуже обнадійливо.
Димитрій зупинився біля бігової доріжки.
— Поки я владнаю паперові формальності, твоє завдання просте.
Він указав на доріжку.
— Два кола.
Дан подивився на неї.
— Два?
— Навколо стадіону.
— А потім?
— Розминка закінчиться.
— І почнеться тренування?
— Саме так.
Данаїл тяжко зітхнув.
— Може, тоді краще на смугу перешкод? Одразу вб'юся і цей жах закінчиться.
— Без мене на смугу не йди.
— Чому?
— Бо я навпаки хочу, щоб ти хоча б до кінця дня залишався здатним самостійно ходити.
Він підбадьорливо поплескав його по плечу.
— Біжи.
Димитрій пішов. Данаїл подивився йому вслід. Потім на доріжку. Потім знову вслід.
— Зрадник...
Ірлі висунувся з браслета.
— Він тебе почує.
— На це й розраховую.
— Тоді раджу додати щось переконливе.
— Наприклад?
— «Мій наставник — тиран».
— Важко не погодитися.
Дан обережно ступив на доріжку. Зробив перший крок. Другий. Через кілька секунд перейшов на легкий біг. Точніше... на те, що в його уявленні було легким бігом. Ноги рухалися. Тіло теж рухалося, але з такою швидкістю, що перехожий цілком міг би прийняти це за особливо задумливу ходьбу. Через півкола Данаїл уже важко дихав.
— Два кола... — пробурмотів він.
Ірлі визирнув із браслета.
— Ти поки що швидкою ходою подолав лише половину першого.
— Дякую за підтримку.
— Завжди будь ласка.
Димитрій тим часом був біля адміністративної стійки й переглядав документи.
— Тут підпис.
— Тут теж.
— І тут.
— Чудово.
Він поставив кілька підписів, обмінявся парою фраз зі співробітником Академії й лише тоді почув шум з боку входу.
***
До зали почали сходитися старшокурсники.
Один за одним.
Темні саргіси. Високі. Міцні. Широкоплечі. Більшість уже в тренувальній формі. Майбутні співробітники Патруля.
Данаїл помітив їх далеко не одразу. А коли помітив... Відчув себе ще меншим.
Він уперше побачив таку кількість темних саргисів одночасно.
До цього він знав лише Димитрія. І себе у дзеркалі. Але тепер...
Вони справді виглядали так, наче їх спеціально збирали за одним шаблоном. М'язисті. Сильні. Навіть рухалися вони якось інакше — вільно, без найменшої невпевненості.
Данаїл мимоволі подивився на власні руки. Тонкі зап'ястя. Вузькі плечі. Худорляве тіло. І вперше по-справжньому зрозумів, чому Димитрій постійно називає його доходягою.
— Здається, він мав рацію...
Ірлі висунув голову.
— Не кажи йому.
— Чому?
— Він надто зрадіє. І взагалі, мені здається, він спеціально привів тебе сюди, щоб ти побачив, до чого маєш прагнути.
— Цілком у його стилі.
Данаїл продовжив повільно бігти. І саме тоді один зі старшокурсників помітив його.
— Гей.
Данаїл здригнувся і неохоче обернувся. Кілька пар очей уже дивилися на нього.
— Хто це?
— Новенький?
— Перший курс?
— Занадто слабкий для бойової підготовки. Гей, дрібний! Ти з якого факультету?
Данаїл сповільнив крок.
— Ні з якого.
— Тоді хто тебе навчає?
— Сам навчаюся.
— Брешеш. У кожного саргіса Тьми тут є наставник.
Данаїл зітхнув.
— Можна я просто піду?
— Ні. Спочатку скажи, хто твій наставник.
Данаїл кілька секунд дивився на них, а потім приречено промовив:
— Димитрій Вальтер.
Запала коротка тиша. А потім хтось розсміявся.
— Що?
— Ти — учень Вальтера?
— Нашого Вальтера?
— Не сміши.
Інший студент усміхнувся:
— Вальтер узагалі не бере учнів.
— Може, він його випадково підібрав?
Пролунав сміх. Данаїл насупився.
— Я справді його учень.
— Звісно.
Один зі старшокурсників підійшов ближче. На голову вищий за Данаїла. Широкі плечі. М'язи. Упевнена усмішка.
— І чого він тебе навчає?
— Саргії смерті.
— Смерті?
— Так.
— А бойової?
— Теж.
— Ну й брехун.
Хтось позаду засміявся.
— Подивіться на нього. Він двох кіл не пробіжить.
— Вальтер, мабуть, просто вирішив завести собі домашнього улюбленця.
— Або це його новий медичний експеримент.
— Може, він узагалі пацієнт?
Данаїл стиснув кулаки. Він, звісно, дрібний, але в разі чого може за себе постояти. В його долоню ковзнув малюнок печаті-татуювання зі шкіри. Залишилося лише наповнити її силою й активувати... і старшокурсники стануть жертвами дуже злої витівки. Сміятися точно перестануть.
Ірлі тихо прошипів із браслета:
— Хазяїне...
— Я знаю.
— Краще не сперечайся.
— Я знаю.
— Особливо з тими, хто вдвічі вищий за тебе.
— Я не настільки дурний.
— Чудово. Отже, хоча б один із присутніх сьогодні виявить розум.
Данаїл уже збирався щось відповісти, коли за його спиною пролунав небезпечно спокійний голос, в якому відчувалася справжня крига:
— Продовжуйте.
Сміх урвався. Усі обернулися. Димитрій стояв біля краю доріжки. Руки схрещені на грудях. Обличчя надто незворушне. Він повільно перевів погляд з одного студента на іншого.
— Мені цікаво.
Ніхто не відповів. Димитрій зробив кілька кроків уперед.
— Особливо мені сподобалася версія про домашнього улюбленця.
Тиша.
— Повторіть.
— Ми просто...
— Я чув.
Вальтер зупинився поруч із Данаїлом.
— Отже.
Він подивився на старшокурсників.
— Хтось із вас може пояснити мені одну просту річ?
Тиша.
— Чому мій учень викликав у вас бажання перевірити власну тривалість життя?
Ніхто не відповів. Ірлі тихо прошепотів:
— О, почалося.
Данаїл ледь помітно усміхнувся. Димитрій продовжив:
— Ви побачили худого п'ятнадцятирічного хлопця на доріжці й вирішили, що це запрошення для колективної розваги.
Один зі студентів спробував заперечити:
— Метр, ми просто не повірили, що він ваш учень.
— І вирішили перевірити це винятково методом насмішок?
— Ми...
— Чудова логіка.
Димитрій усміхнувся. І від цієї усмішки кільком студентам стало помітно незатишніше. Вальтер випростався й звернувся до старшокурсників:
— Можете перевзуватися.
Кілька студентів здивовано перезирнулися.
— Навіщо?
Димитрій подивився на них майже лагідно.
— Тому що, панове майбутні співробітники Патруля...
Його усмішка стала ширшою.
— Сьогодні ви дізнаєтеся, наскільки небезпечно сміятися з чужої фізичної форми до початку тренування.
Він указав рукою на смугу перешкод. Усмішки старшокурсників почали зникати.
— Усі десять разів.
Запала тиша.
— Що саме? — обережно перепитав один зі студентів.
— Смугу перешкод.
— Десять разів?!
— Ні.
Димитрій незворушно похитав головою.
— Я сказав: «усі десять разів». Кожен елемент — десять повторень.
Кілька людей одночасно подивилися на смугу. Висока стіна. Канати. Перекладини. Платформи. Піщана яма. Тренувальна вежа. І все це їм доведеться повторити по десять разів.
— Метр...
— Так?
— Але ми ще навіть не почали заняття.
— Саме тому я називаю це розминкою.
Один зі старшокурсників набрався сміливості:
— Але до чого тут ми? Ми просто пожартували.
Димитрій повільно повернувся до нього.
— Ось саме.
Він зробив кілька кроків назустріч.
— Ви майбутні співробітники Патруля. За рік-два ви працюватимете з людьми, слабшими за вас. Із пораненими. Із цивільними. З дітьми. З новачками. Іноді з тими, хто навіть не зможе підняти зброю.
Він зупинився.
— Якщо перше, що ви робите, побачивши слабшу людину, — смієтеся з неї, значить, вам є чого повчитися.
У залі стало тихо. Димитрій указав на смугу.
— Тому сьогодні ви тренуватимете не лише тіло.
Він ледь усміхнувся.
— Заодно потренуємо характер.
Старшокурсники неохоче попрямували до роздягальні.
— І ще одне, — додав Димитрій їм услід.
Усі зупинилися.
— Після смуги перешкод — двадцять хвилин роботи з бойовими манекенами.
Хтось приречено видихнув.
— А потім...
Димитрій зробив паузу.
— Розтяжка.
Кілька студентів полегшено розслабилися.
— ...на розтягування м'язів.
Полегшення зникло. Ірлі тихо прошепотів:
— Він насолоджується.
Димитрій подивився на браслет.
— Я просто якісно виконую викладацьку роботу.
— Звісно.
— Ірлі.
— Мовчу.
Данаїл увесь цей час стояв поруч, намагаючись не усміхатися. Але кутики губ усе-таки здригнулися. Димитрій помітив.
— Що?
— Нічого.
— Упевнений?
— Так.
— Тоді продовжуй бігти.
— Я вже майже закінчив.
— От і закінчуй.
Данаїл знову рушив доріжкою. Цього разу трохи швидше. Він усе ще важко дихав, але тепер хоча б не виглядав так, наче намагається домовитися зі своїм організмом про припинення існування. Димитрій деякий час спостерігав за ним.
— Ну, хоча б швидше за равлика.
— Я вас чую!
— Кричиш? Чудово. Значить, легені працюють.
— Дуже смішно.
— Я не жартую.
Ірлі тихо додав:
— У цьому й проблема.
Старшокурсники швидко перевзулися й повернулися на майданчик. Димитрій уже стояв біля смуги перешкод.
— Перший елемент — стіна.
Він указав на високий дерев'яний бар'єр.
— Десять підйомів.
— Все ж таки десять?!
— Я погано пояснив?
— Ні, метр.
— Тоді почали.
Перший студент розігнався й легко перемахнув через стіну. Другий — слідом. Третій. Димитрій стежив за кожним.
— Вище коліно.
— Не відкидай корпус.
— Не хапайся за край обома руками.
— Швидше.
— Ще раз.
Через кілька хвилин кожен з них забув про сміх. Тепер старшокурсники були зайняті виключно тим, щоб не помилитися.
Данаїл закінчив друге коло й підійшов до Димитрія, важко дихаючи.
— Усе.
Вальтер подивився на годинник.
— Я думав, буде гірше.
— Це був найжахливіший комплімент у моєму житті.
— Звикай.
Він простягнув йому срібну флягу із зіллям відновлення, яким уже колись поїв його після перемоги над Хазяїном Пустки.
— Пий. П'ять ковтків. Великих.
— Я пам'ятаю його. Смачне, — відгукнувся Данаїл, відчуваючи, як разом із зіллям до нього повертаються сили та енергія після бігу.
— Не надто радій. Обіцяю, до кінця тренування тебе від нього почне нудити.
Дан зробив кілька ковтків і подивився на смугу.
— Вони справді робитимуть усе це?
— Звісно.
— Через мене?
Димитрій похитав головою.
— Ні.
Він подивився на старшокурсників.
— Через себе.
Данаїл замислився.
— А якщо вони потім знову сміятимуться?
— Тоді отримають наступний етап навчання.
— Який?
Димитрій усміхнувся.
— Не раджу тобі дізнаватися.
— Чому?
— Бо, на відміну від них, ти поки що не вмієш достатньо добре падати.
Дан зітхнув.
— Знову.
— Я просто констатую факт.
У цей момент із боку входу пролунав знайомий голос:
— Я нічого не пропустив?
Димитрій обернувся. До зали увійшов Кирило. Слідом з'явився Азізель. Спокійний, зібраний, із темним волоссям і абсолютно незворушним виразом обличчя.
Кирило окинув поглядом залу. Побачив старшокурсників, які знемагали на смузі перешкод.
У ту ж мить дехто зі студентів помітив, що оперативна група номер сім, під кодовою назвою «Фенікс», зібралася майже в повному складі.
Студенти зашепотілися. Вони із захопленням дивилися на Димитрія в компанії його підлеглих і із заздрістю — на Данаїла. Вони здогадалися, заради кого Вальтер організував збір майже всієї своєї групи.
Кирило подивився на Димитрія. Потім на Данаїла. І знову на Димитрія.
— Я правильно розумію, що запізнився буквально на п'ять хвилин, а ви вже влаштували масове покарання?
— Це не покарання.
Кирило підняв брову.
— А що?
— Виховна робота.
Азізель подивився на смугу. Потім на студентів.
— Вони провинилися?
— Посміялися з Данаїла.
Азізель перевів погляд на хлопця. Той усе ще стояв поруч із Димитрієм, тримаючи срібну флягу.
— Зрозуміло.
Кирило всміхнувся.
— А я-то думав, чому у Вальтера таке задоволене обличчя.
Димитрій подивився на нього.
— Я завжди задоволений.
Кирило розсміявся.
— Звісно. Особливо коли хтось інший виконує твою тренувальну програму.
— Хочеш приєднатися до них?
— Ні.
— Тоді не заважай.
Азізель мовчки подивився на Данаїла.
— Готовий?
Дан подивився на смугу перешкод. На тренажери. На старшокурсників.
«Чому саме цей дрищ?» — було написано на обличчях багатьох із них.
Данаїл нервово ковтнув і нарешті відповів:
— Ні.
Кирило розреготався.
— Бідний хлопчик.
Ірлі висунувся з браслета.
— Нарешті хтось це сказав!
Димитрій подивився на нього.
— А ти готовий до тренування?
Ірлі миттєво зник.
— Я раптом згадав, що є артефактом і зобов'язаний морально підтримувати господаря з безпечного місця.
Димитрій поплескав долонею по плечу Данаїла.
— Ну що, мій дорогий учню?
— Що?
— Починаємо.
Данаїл тихо промовив:
— Може, краще на практикум у морг?
Кирило задоволено усміхнувся.
— Запізно, малюче.
Азізель уперше за весь ранок ледь помітно усміхнувся. А Димитрій зазначив:
— Я звісно ж радію, що ти починаєш розуміти переваги некромантії, але спочатку все ж фізична підготовка.
Кирило одразу став біля однієї зі стійок.
— Я беру на себе силову частину. І контроль техніки.
Азізель попрямував до іншої частини майданчика.
— Координація та смуга перешкод — зі мною. Поки хлопець зайнятий, потренуюся.
Димитрій кивнув.
— Розтяжку проведу сам.
Данаїл оглянув трьох.
— А мені обов'язково займатися з усіма?
— Ні. Але мені сьогодні ще потрібно вести урок, тому я й попросив Азізеля з Кирилом допомогти.
Димитрій майже лагідно усміхнувся й пообіцяв:
— Не хвилюйся. Завтра займатимешся лише зі мною.
— Чомусь це звучить гірше.
— Правильне відчуття.
***
Перший етап виявився складнішим, ніж Данаїл очікував. Кирило змусив його працювати з невеликими обтяжувачами.
Присідання. Випади. Віджимання. Підйоми корпусу. Вправи на спину. Спочатку все здавалося терпимим. Перші кілька повторень Данаїл виконував навіть із деякою впевненістю. Але дуже швидко м'язи почали важчати. Дихання почастішало. На лобі виступив перший піт. Потім другий. За кілька хвилин тонка тканина тренувальної форми вже почала липнути до спини.
Данаїл старанно продовжував. Він не хотів показувати, наскільки йому важко. Хоча вже за кілька хвилин сам не розумів, навіщо взагалі намагається приховати очевидне.
«Навіщо я на це погодився?..»
Він зробив ще одне присідання.
«Як я взагалі тут опинився?..»
Ще одне.
«Навіщо я дозволив йому втягнути мене в це?..»
Ще п'ять повторень. Ноги почали тремтіти.
— Ще п'ять, — сказав Кирило.
Данаїл підняв на нього змучений погляд.
— Я вже зробив п'ятнадцять.
— Тому залишилося п'ять.
— Це жахлива математика.
— Зате проста.
Димитрій переважно стежив за старшокурсниками, але й за Данаїлом встигав наглядати. Підійшов до нього й сказав:
— Коліна рівніше.
— Лікті не розводь.
— Спину тримай.
Данаїл стиснув зуби.
— Я стараюся.
— Я бачу.
— Тоді чому ви чіпляєтеся?
— Бо старання — ще не результат.
— Дуже надихає.
Данаїл знову опустився в присід. М'язи ніг уже палали. Кожен рух давався дедалі важче. Піт стікав скронями, потрапляв в очі, і доводилося періодично мотати головою, щоб хоч щось бачити.
— Даню, ти зараз намагаєшся віджатися від підлоги чи домовитися з нею?
— Я втомився!
— Це не відповідь.
— А яка відповідь вас влаштує?
— «Ще п'ять».
Данаїл приречено продовжив. Останні повторення перетворилися на справжню боротьбу. На останньому руки остаточно відмовилися співпрацювати. Він важко опустився на мат і кілька секунд просто лежав, намагаючись відновити дихання.
— Усе.
— Добре, — спокійно сказав Димитрій.
Данаїл уже збирався полегшено видихнути, але Вальтер дістав із-за пояса ту саму срібну флягу.
— Пий.
Дан підняв голову.
— Навіщо?
— Щоб ти зараз відновився.
— А потім?
— Потім продовжимо.
Данаїл заплющив очі.
«Звісно».
Він уже починав розуміти місцеву систему. Тут не існувало слова «відпочинок». Тут існувало лише «відновитися, щоб продовжити».
Він зробив кілька ковтків. За секунди втома почала відступати. Тяжкість у м'язах зникала буквально на очах. Дихання вирівнювалося. Усередині ніби ввімкнули друге джерело енергії.
— Що в складі цього зілля?
— Потім розповім.
Димитрій прибрав флягу, розстебнув перші дві ґудзики сорочки на Данаїлі й торкнувся холодною рукою його гарячої шкіри. Данаїл відчув, що наставник ділиться з ним санергією. Цілюща Тьма м'якою хвилею пройшлася його тілом, забираючи біль із м'язів.
За кілька хвилин Дан, який устиг розслабитися, почув:
— Відпочив? Вставай. Я знаю, ти можеш.
Данаїл спочатку сів, а потім повільно випростався.
— Так. Можу.
— Чудово. Наступний цикл.
Данаїл підняв голову.
— Який ще наступний?
— Ще один силовий.
— Але я щойно закінчив силовий!
— Тому й починаємо наступний.
Дан подивився на Кирила.
— Ви теж це чули?
— На жаль, так.
— І нічого не скажете?
— Я дорожу своїм життям.
Ірлі висунувся з браслета:
— Мудрий вампір.
Наступний цикл виявився важчим. Кирило поступово збільшував навантаження, але стежив, щоб Данаїл не порушував техніку.
Присідання. Віджимання. Підйоми. Утримання ваги. Робота на м'язи корпусу. За кілька хвилин Данаїл уже ледве відчував власні руки. Піт лився з нього майже безперервно. Волосся прилипло до чола й скронь. Він важко дихав, намагаючись не збитися з ритму.
«Тиран...»
Ще одне повторення.
«Тортурник».
Ще.
«Навіщо мені кулі знань, вистачило б і книжок!»
Ще.
«Я ще учора чудово жив без цієї зали».
Кирило відрахував чергове повторення.
— Десять.
Данаїл із труднощами піднявся.
— Я більше не можу.
— Можеш, — поруч виник наставник.
— Звідки ви знаєте?
— Бо ти ще розмовляєш.
Данаїл зі злістю подивився на нього.
— Ненавиджу вашу логіку.
— А я твою витривалість.
— У мене її немає!
— Ось тому ми тут.
Останні повторення Данаїл виконував уже майже на самій силі волі. Коли він нарешті зупинився, плечі важко опустилися. Здавалося, тіло більше йому не належало. Димитрій знову дістав срібну флягу. Данаїл побачив її й ледь не застогнав.
— Знову?!
— Знову.
— Я починаю ненавидіти цю флягу.
— Це взаємно, — зауважив Димитрій.
— У якому сенсі?
— Вона теж від тебе втомилася.
Кирило розсміявся.
— Добре сказано.
Данаїл зробив кілька ковтків. Знову відчув, як сили повертаються. І тут до нього дійшло. Він повільно опустив флягу.
— Ви зараз знову мене відновили...
— Так.
— Щоб я знову міг втомитися?
— Саме так.
Дан подивився на нього зі щирим обуренням.
— Це знущання.
— Це тренування.
— Дуже тонка межа.
Ірлі тихо захихотів.
— Я б сказав, межі вже немає.
***
Після силового навантаження Азізель узявся за координацію. Він виявився набагато суворішим, ніж здавався. Данаїлу довелося проходити між рухомими мішенями, змінювати напрямок за сигналом, утримувати рівновагу на вузьких платформах і водночас виконувати прості команди.
— Ліворуч.
Дан ступив.
— Ні. Інше ліворуч.
— Яке ще інше?!
Азізель незворушно вказав рукою.
— Твоє.
Ірлі тихо розсміявся.
— Хазяїне, сьогодні ти особливо талановитий.
Данаїл кинув на браслет роздратований погляд.
— Дуже смішно.
— Я стараюся.
Дан знову почав рухатися. Спочатку виходило погано. Ноги були важкими після силового навантаження. Тіло ще не встигло звикнути до нової роботи. Кілька разів він ледь не зіткнувся з мішенями. Одного разу втратив рівновагу й схопився за стійку.
— Ще раз, — спокійно сказав Азізель.
— Я щойно зробив.
— Тому тепер спробуй правильно.
Данаїл глибоко вдихнув.
«Я ненавиджу це місце».
Ще один прохід.
«Ненавиджу тренажери».
Поворот.
«Ненавиджу смугу перешкод».
Стрибок.
«І особливо ненавиджу срібну флягу».
— Швидше, — сказав Азізель.
Данаїл прискорився. За кілька хвилин він уже рухався значно впевненіше. Азізель кивнув.
— Добре.
Дан усміхнувся.
— Справді?
— Так.
— Нарешті!
— Тепер ще швидше.
Усмішка зникла.
— Звісно. Швидше. Я ж блискавка.
Він прискорився. За кілька хвилин знову опинився на підлозі.
Данаїл лежав на спині й дивився в стелю. Груди важко підіймалися й опускалися. Піт виступив навіть на шиї.
— Я більше не встану.
Азізель подивився на нього.
— Встанеш.
— Чому ви всі це кажете?
— Бо встанеш.
Димитрій уже стояв поруч зі срібною флягою. Дан побачив її, швидко підвівся і відступив, навіть не зважаючи на втому.
— Ні.
— Пий.
— Ні.
— Чому?
— Бо після цього зілля все починається спочатку!
Димитрій підняв брову, чекаючи. Данаїл усе-таки взяв флягу.
— Якщо я колись ударю вас нею...
— Будеш надто втомленим.
— Після вашого зілля — вже ні!
— Бачиш? Працює.
Ірлі захихотів.
— Логіка залізна.
***
Потім була розтяжка. Данаїл спочатку вирішив, що це буде найлегшою частиною. За п'ять хвилин зрозумів, наскільки сильно помилявся.
Димитрій змушував його поступово розтягувати м'язи ніг, спини й плечей, стежачи за кожним рухом. Данаїл скрипів зубами.
— Нижче.
— Я вже нижче.
— Ще.
— Димитрію...
— Не поспішай.
— Я зараз зламаюся.
— Не зламаєшся.
— Звідки така впевненість?
— Я цілитель.
— Дуже обнадіює.
Димитрій обережно збільшив навантаження.
— Дихай.
Данаїл заплющив очі.
«Навіщо я сюди прийшов?»
Він повільно видихнув.
«Я міг зараз сидіти в наметі».
Димитрій поправив положення його ноги.
— Розслаб м’язи.
«Малювати руни».
Данаїл стиснув зуби.
— Ненавиджу розтяжку.
— За кілька тижнів будеш мені вдячний.
— За кілька тижнів я згадуватиму вас лише в кошмарах.
— Отже, пам’ять хороша.
Кирило, який спостерігав збоку, похитав головою.
— Вальтере, ти справді вмієш зробити тренування психологічно травматичним.
— Дякую.
— Це не був комплімент.
— Я все одно його прийняв.
***
Останньою на сьогодні була смуга перешкод. Азізель пояснив техніку проходження кожної ділянки:
— Стіна. Потім канат. Далі — перекладини. Після цього вузька платформа й пісок.
Данаїл подивився на всю конструкцію.
— А можна назад до силових?
— Ні.
— Чому?
— Тому що ти вже запитав.
— Це взагалі аргумент?
— Для нього — так, — втрутився Кирило.
Данаїл важко зітхнув.
Першу стіну він подолав із другої спроби. На канаті ледь не зірвався. Перекладини пройшов повільно, стискаючи зуби. На вузькій платформі втратив рівновагу й упав у пісок. Підвівся. Спробував знову. І знову. Кожна нова спроба давалася важче за попередню.
Форма вже повністю промокла від поту. Руки тремтіли. Ноги здавалися чужими. У грудях пекло від постійного важкого дихання.
Данаїл підняв погляд на наступну ділянку смуги. Висока стіна. Потім канат. Потім перекладини. Потім ще невідомо що.
«Я не дійду».
Він зробив крок.
«Навіщо?»
Ще один.
«Навіщо мені взагалі все це?»
Він схопився за край стіни.
«У мене є руни».
Підтягнувся.
«Мені не потрібен Патруль».
Ще вище.
«Мені не потрібні бойові мистецтва».
Він перевалився через стіну.
«Мені не потрібні м’язи».
Зістрибнув на інший бік.
«Мені взагалі не потрібен цей жахливий зал».
Димитрій не квапив його.
— Ще раз.
Данаїл подивився на нього.
— Ви взагалі коли-небудь кажете «досить»?
— Коли досить.
— А зараз?
— Поки що ні.
Данаїл заплющив очі. На секунду йому захотілося просто розвернутися. Піти. Повернутися до намету, закритися, дістати папір і олівець — і щоб ніхто більше не змушував його бігати, стрибати, підтягуватися й пити підозрілі зілля.
«Ось зараз».
Він подивився на вихід із зали.
«Прямо зараз можна піти».
Саме в цей момент Димитрій знову дістав срібну флягу.
— Тільки не це...
— Пий.
— Я не хочу.
— Тобі потрібно відновитися.
— Саме тому я й не хочу!
Кілька старшокурсників, які вже закінчили черговий етап, подивилися в їхній бік. Тепер ніхто не сміявся.
Один із них тихо сказав:
— Він досі тренується?
Другий похитав головою:
— Я б уже здався.
Третій з осторогою подивився на Димитрія.
— Хлопець взагалі відпочиває?
Кирило всміхнувся.
— Між циклами.
— А скільки циклів?
Кирило знизав плечима.
— Поки Вальтер не вирішить, що досить.
Здається ті, хто хотіли колись стати учнями Димитрія, зараз подумали, як добре, що цього з ними не сталося...
Кілька старшокурсників перевели погляд на Данаїла. І вперше в їхніх очах не було ні зверхності, ні насмішки. Лише щире співчуття. Данаїл це помітив. І чомусь від цього стало ще гірше.
«Навіть вони мене жаліють».
Він подивився на срібну флягу.
— Я ненавиджу це зілля.
— Зате воно тебе любить, — незворушно відповів Димитрій.
— Чому?
— Бо після нього ти знову можеш рухатися.
— Я не хочу рухатися!
— Це тимчасово.
Данаїл узяв флягу й зробив кілька ковтків. Знайоме тепло почало розтікатися тілом. Важкість відступала. М’язи переставали тремтіти. Дихання ставало рівнішим. Сили поверталися. Данаїл подивився на Димитрія з виразом глибокої образи.
— То що в ньому?
Вальтер нарешті вирішив задовольнити його цікавість.
— Протеїнові добавки, вітаміни, мінерали, витяжки з трав і кілька компонентів, що посилюють засвоєння.
— А саргія?
— Посилює дію складу.
Данаїл замислився.
— І що саме воно робить?
— У поєднанні з фізичними навантаженнями прискорює обмін речовин і допомагає організму швидше відновлюватися та набирати м’язову масу.
Дан подивився на свої руки.
— Тобто...
— Уже завтра в тебе з’явиться перший помітний м’язовий рельєф.
Данаїл недовірливо кліпнув.
— Завтра?
— Який-неякий.
Кирило всміхнувся.
— Вітаю. За добу станеш трохи менше схожим на тростину.
Азізель спокійно додав:
— Якщо продовжиш тренуватися.
— Тобто вся ця каторга заради м’язів?
— Не тільки.
— А заради чого ще?
Димитрій вказав на нього.
— Витривалість. Сила. Координація. Контроль тіла. І головне — щоб твій організм навчився витримувати власний потенціал саргії.
Данаїл подивився на Азізеля з Кирилом. Потім на Димитрія. Потім знову на смугу перешкод. І раптом дуже ясно зрозумів одну річ. Йому знову хотілося втекти. Причому не колись потім. Прямо зараз. Поки ніхто не помітив. Він повільно повернув флягу Димитрію й зробив обережний крок назад. Димитрій з підозрою подивився на нього.
— Куди зібрався?
Данаїл завмер.
— Нікуди.
Ірлі висунувся з браслета.
— Бреше.
Дан повільно заплющив очі.
— Зрадник.
— Я просто об’єктивний спостерігач.
Димитрій усміхнувся.
— Ну що ж.
Він указав на наступну ділянку смуги.
— Раз уже ти збирався втекти...
Данаїл розплющив очі.
— Я не збирався.
— Звісно.
— Правда.
— Авжеж.
— Тоді чому ви так усміхаєтеся?
— Бо тепер я точно знаю, що тобі потрібно робити далі.
Димитрій указав на смугу.
— Ще один прохід.
Данаїл подивився на неї. Потім на наставника. Потім на срібну флягу. І цілком щиро подумав, що десь у глибині душі вже починає сумувати за моргом. Хоч там і лежали мертві, зате ніхто не змушував його бігати.
***
Останній старшокурсник закінчив вправу і, важко дихаючи, попрямував до виходу.
— На сьогодні все, — спокійно оголосив Димитрій.
Данаїл завмер.
— Все?
Вальтер подивився на нього.
— Для них.
Надія, що щойно з’явилася в очах Данаїла, миттєво зникла.
— А для мене?
— У тебе триває індивідуальна програма.
Дан нервово ковтнув. Навколо поступово порожнів зал. Старшокурсники забирали речі й один за одним прямували до виходу. Данаїл дивився їм услід із такою заздрістю, ніби вони щойно отримали дозвіл залишити в’язницю. Один зі студентів перехопив його погляд і всміхнувся:
— Тримайся.
Дан кивнув.
— Дякую.
Студент вийшов. Данаїл провів його очима. Ще один. Потім другий. Третій.
«Щасливчики...»
Димитрій, навпаки, виглядав надзвичайно задоволеним. Він провів поглядом останнього студента й задоволено потер долоні.
— Нарешті.
Данаїл підозріло подивився на нього.
— Що?
— Тепер ніхто не заважатиме.
У Дана перехопило подих.
— Заважати... чому?
— Твоєму тренуванню із бойової підготовки.
Ірлі висунувся з браслета.
— Хазяїне, мені здається, тобі зараз краще почати молитися.
— Кому?
— Будь-якому божеству, яке відповідає за фізичне здоров’я.
Димитрій усміхнувся.
— Не допоможе.
— Чому?
— Я з ним знайомий.
Дан приречено заплющив очі. Димитрій відкрив медичний кейс і дістав невеликий чорний браслет. Усередині нього мерехтіли тонкі сріблясті руни.
— Ліву руку.
Данаїл простягнув зап’ястя.
— Що це?
— Навчальний браслет.
— І що він робить?
— Показує правильну техніку й виправляє помилки.
Димитрій застебнув браслет. Тонка рунічна лінія спалахнула. Данаїл відчув легку вібрацію.
— Він ще й розмовляє?
— Ні.
— Шкода.
— Але може тебе попередити.
— Як це?
— Якщо ти робитимеш щось зовсім дурне.
— І що скаже?
— Скоріше за все, «не роби».
Ірлі висунув голову.
— Цікавий браслет.
Димитрій подивився на нього.
— Тобі він не сподобається за хвилину.
— Чому?
— Тому що тепер він стежитиме за твоїм хазяїном.
Ірлі підозріло подивився на браслет.
— А навіщо йому стежити за хазяїном, якщо для цього вже є я?
Димитрій знизав плечима.
— Тому що ти погано справляєшся.
— Заперечую!
— Відхилено.
Ірлі обурено фиркнув.
— Я ревную.
Данаїл подивився на нього.
— До браслета?
— Звісно. Він тепер проводитиме з тобою більше часу, ніж я.
— Це просто пристрій.
— Ось саме. Безчуттєвий пристрій!
Димитрій відвернувся, приховуючи усмішку.
— Починаємо.
Першим перед Данаїлом став сам Димитрій.
— Базова стійка.
Браслет одразу засвітився. На внутрішньому боці зап’ястя з’явилися маленькі рунічні мітки.
— Ліву ногу назад.
Дан переставив ногу. Браслет коротко завібрував.
— Що?
Димитрій указав униз.
— Занадто далеко.
Данаїл повернув ногу. Вібрація припинилася.
— Тепер руки.
Він підняв кулаки. Браслет знову завібрував.
— Що тепер?
— Лікоть нижче.
Дан виправив положення. Вібрація зникла.
— Зручно.
— Саме так.
— Можна залишити його собі?
— Після того, як навчишся без нього.
Ірлі одразу подав голос:
— Не переживай, хазяїне. Я все одно кращий.
Браслет коротко пискнув. Ірлі замовк.
— Він мене почув?!
— Ні, — сказав Димитрій. — Просто збіглося.
— Мені це не подобається.
— Доведеться звикнути.
Димитрій продемонстрував перший прийом.
— Удар.
Данаїл повторив.
— Ще раз.
Знову.
— Ще.
І ще. Десятки повторень. Потім наступний прийом. Захист. Відхід. Перехоплення. Удар ліктем. Розворот. Зміна стійки.
Щоразу браслет підказував, що робити.
Якщо Данаїл неправильно ставив ногу — легкий нервовий імпульс. Якщо надто високо піднімав плечі — вібрація. Якщо неправильно повертав корпус — короткий розряд.
— Ай!
Димитрій навіть не моргнув.
— Правильно постав руку.
— Він мене вдарив!
— Він тебе виправив.
— Дуже боляче.
— Зате запам’ятаєш.
Через деякий час Димитрія змінив Азізель. Його рухи були набагато швидшими.
— Дивись.
Азізель повільно показав зв’язку. Удар. Блок. Розворот. Захват. Відхід.
— Повтори.
Дан повторив. Не вийшло. Браслет одразу виправив положення його ноги. Ще раз. Знову помилка. Імпульс. Ще. І ще. Поступово рухи ставали точнішими. Азізель майже нічого не говорив. Лише іноді коротко:
— Добре.
— Нижче.
— Швидше.
— Знову.
І Данаїл повторював. Знову. І знову. Доти, доки тіло не починало виконувати рух майже автоматично.
Потім настала черга Кирила.
— Ну що, малий, тепер моя черга тебе мучити.
— Чому всі називають це мученням?
Кирило всміхнувся.
— Тому що ми чесні.
Він показав нову зв’язку. Данаїл повторив.
— Добре.
Ще раз.
— Швидше.
Ще.
— Не дивись на руки.
— А куди дивитися?
— На плечі противника.
Дан повторив. Вийшло краще. Кирило здивовано підняв брови.
— Ого.
Димитрій, що стояв неподалік, спокійно зауважив:
— Я ж казав.
— Що?
— Він швидко навчається.
Данаїл почув це і вперше за довгий час усміхнувся. Але усмішка протрималася недовго. Димитрій уже знову тримав у руці срібну флягу.
— Пий.
Данаїл завмер.
— Знову?
— Знову.
— Я щойно закінчив!
— Тому й потрібно відновитися.
— А потім?
Димитрій спокійно подивився на нього.
— Як і досі... продовжимо.
Данаїл повільно взяв флягу. Кирило відвернувся, щоб приховати усмішку. Азізель просто подивився вбік. Ірлі тихо сказав:
— Хазяїне, я б на твоєму місці все ж таки написав заповіт. Можеш надиктувати, я запишу.
Данаїл відмахнувся від ящіра і зробив кілька ковтків.
— Ненавиджу це зілля.
— Уже казав.
— І буду казати далі.
Димитрій забрав флягу.
— Чудово. Отже, голос теж відновився.
Тренування тривало. Димитрій знову ставав навпроти нього. Потім Азізель. Потім Кирило. Один і той самий базовий прийом. Десятки повторень. Сотні рухів. Доти, доки Данаїл не переставав думати про кожен елемент окремо. А тіло саме починало знаходити правильне положення.
Крок. Розворот. Блок. Удар. Відхід. Знову. І знову.
Браслет постійно виправляв рухи. Легкий імпульс у зап’ясті. Нервовий сигнал у м’язах. Вібрація. Підказка. Помилка. Виправлення.
Поступово Данаїл вже не думав про кожен рух. Тіло починало запам’ятовувати. Але ціна цього була чималою. До кінця чергового циклу сорочка знову промокла від поту.
Данаїл важко дихав. М’язи рук тремтіли. Ноги ниючі боліли. Плечі горіли.
— Ще раз, — сказав Димитрій.
Данаїл подивився на нього з відчаєм.
— Ви серйозно?
— Абсолютно.
Він підняв руки.
— Стійка.
Данаїл зайняв позицію. Браслет одразу перестав вібрувати.
— Удар.
Дан ударив.
— Блок.
Він заблокував.
— Розворот.
Данаїл розвернувся.
— Ще.
Він повторив.
— Ще.
І знову. Через деякий час Димитрій нарешті зупинив його.
— Досить.
Данаїл ледве не впав від полегшення.
— Справді?
— На сьогодні цей етап — так. Гарна робота.
Данаїл подивився на ліве зап’ястя.
— Він залишиться в мене?
— Поки що так.
З іншого браслета негайно висунувся Ірлі.
— Я протестую.
— Проти чого? — запитав Димитрій.
— Проти конкуренції.
— Ірлі...
— Цей металевий вискочка вже відбирає в мене хазяїна.
Данаїл втомлено усміхнувся.
— Ти ревнуєш до навчального браслета.
— Так.
— Це навіть трохи мило.
— Я не милий. Я територіальний.
Кирило розреготався. Азізель ледь помітно усміхнувся. Димитрій похитав головою.
— Чудово. Тепер, коли сімейні розбірки закінчилися, перейдемо до наступного пункту.
Данаїл насторожився.
— Якого?
Димитрій дістав срібну флягу. Данаїл втупився в неї.
— Ні.
— Пий.
Дан приречено зітхнув і зробив кілька ковтків. Коли сили трохи повернулися, Димитрій спокійно додав:
— Після тренування зроблю тобі лікувальний масаж.
Данаїл здивовано подивився на нього.
— Масаж?
— Усього тіла. Зніму напруження з м’язів, прискорю відновлення. До ранку має стати значно легше.
Дан зам’явся.
— Можна й без нього.
— Чому?
— Тому що...
Він із тугою подивився на тренувальний майданчик.
— ...якщо я завтра не зможу нормально рухатися, у мене хоча б буде поважна причина не повторювати цей кошмар.
Запала тиша. Кирило повільно відвернувся. Азізель прикрив рот рукою. Ірлі першим не витримав:
— Хазяїне...
— Що?
— Ти щойно офіційно спробував використати власний біль як стратегію втечі.
Данаїл знизав плечима.
— А що мені ще залишається?
Кирило нарешті розсміявся.
— Вальтере, ти його зламав.
— Ні, — абсолютно спокійно відповів Димитрій. — Поки що лише натренував.
Азізель подивився на Данаїла.
— Масаж краще прийняти.
— Чому?
— Завтра буде болючіше.
Данаїл повільно повернув до нього голову.
— Ви всі проти мене.
Димитрій усміхнувся.
— Ні. Ми всі за те, щоб завтра ти зміг повторити це ще раз.
Данаїл подивився на Димитрія. Потім на Кирила й Азізеля. І нарешті на Ірлі.
— Ніхто не хоче мене врятувати?
Ірлі задумався.
— Я б урятував.
Данаїл із надією подивився на нього.
— Справді?
— Звісно.
— Як?
— Можу сховатися разом із тобою.
— Ірлі!
— Що? Я чесний.
***
Данаїл почав сподіватися, що найгірше на сьогодні закінчилося. Дарма. Димитрій раптом цілком спокійно оголосив:
— Останнє тренування на сьогодні.
— Яке? — неприємно здивувався Данаїл.
— Загальне тренування оперативної групи.
Данаїл підняв голову з нерозумінням.
— Чого? До чого тут я?
Кирило й Азізель переглянулися. На їхніх обличчях одночасно з’явилася абсолютно однакова розуміюча усмішка. Данаїл це помітив.
— Що?
— Нічого, — невинно відповів Кирило.
— Ти знаєш щось, чого не знаю я.
— Можливо.
— Кириле.
— Мовчу.
Азізель теж нічого не сказав. Данаїл підозріло подивився на обох.
— Ви обидва щось знаєте.
— Так.
— І не скажете?
— Ні.
— Чому?
Кирило поплескав його по плечу.
— Тому що Вальтер уб’є нас, а ти навряд чи зможеш.
— Дуже дружня підтримка.
— Ми стараємося.
Портал переніс їх в іншу частину тренувального комплексу. Данаїл зробив крок уперед і завмер. Перед ними знаходився величезний штучний лабіринт. Високі стіни з темного каменю утворювали десятки коридорів, переходів і тупиків. На стінах мерехтіли руни.
Десь усередині чулися дивні звуки. Гарчання. Шурхіт. Іноді — металеве клацання.
Данаїл насторожено подивився на Димитрія.
— Що це?
— Тактичний лабіринт.
— І що тут роблять?
— Вчаться працювати в групі.
З-за однієї зі стін з’явився Гімлі. Гном сидів на дерев’яному ящику й точив свою дворучну навчальну сокиру.
— Запізнилися.
Кирило усміхнувся.
— Це Вальтер винен.
— Звісно, — спокійно відповів Гімлі.
Димитрій подивився на нього.
— Готовий?
— Давно.
Димитрій повернувся до решти.
— Ділимося на дві команди.
Він указав на себе й Данаїла.
— Ми вдвох.
Потім на Кирила, Азізеля й Гімлі.
— Вони втрьох.
Данаїл здивовано моргнув.
— Зачекайте.
Усі подивилися на нього.
— Я в команді з вами?
— Так.
— Проти них?
— Саме так.
Дан подивився на трьох. Кирило усміхався. Азізель виглядав абсолютно спокійно. Гімлі взагалі ніяк не відреагував.
— Це нечесно.
Гімлі хмикнув.
— Чому?
— Їх троє.
— А вас двоє.
— Саме.
— Зате у вас Вальтер.
Данаїл подивився на Димитрія.
— Це має мене заспокоїти?
— Зазвичай допомагає.
— Не мені.
Ірлі висунувся з браслета.
— Я б віддав перевагу команді з чотирьох.
Димитрій подивився на нього.
— Ти не братимеш участі.
— Чому?
— Ти можеш шахраювати.
— Я?
— Ти.
— Обурливо.
— Ти буквально можеш пролізти крізь будь-яку щілину.
Ірлі замислився.
— Справедливе зауваження.
Гімлі пояснив правила.
— У центрі лабіринту кожна команда має навчальний табір.
Він указав на дві рунічні мітки на схемі.
— Завдання — проникнути на територію противника й активувати його маяк.
— А якщо зустрілися?
— Можна вивести противника з гри навчальною зброєю.
Димитрій додав:
— Але тільки зброєю.
— Жодних справжніх заклять, — попередив Гімлі.
— Навчальні прокляття дозволені.
Данаїл насторожився.
— А пастки?
— Дозволені.
— Фантоми?
— Дозволені.
— Усе дозволено?
Гімлі подивився на нього.
— Крім убивства.
Димитрій невимушено додав:
— І руйнування лабіринту.
Данаїл спіймав на собі погляд наставника.
— Чому, кажучи це, ви дивитеся на мене?
— Про всяк випадок.
Гімлі простягнув кожному зброю. Кирилу — два навчальні саї. Азізелю — короткий навчальний шест. Гімлі взяв масивну дерев’яну сокиру. Димитрій обрав навчальну косу. Данаїлу дістався короткий навчальний клинок. Він кілька разів зважив його в руці.
— А я вмію цим користуватися?
— Сьогодні дізнаєшся.
Димитрій закріпив на його поясі кілька навчальних печаток.
— Вони спрацюють при влучанні навчального прокляття.
— І що буде?
— Ти втратиш кілька секунд руху.
— Скільки?
— Від п’яти до п’ятнадцяти секунд.
Данаїл зблід.
— А якщо більше?
— Значить, ти погано ухилився.
Гімлі фиркнув.
— Почали.
Перший сигнал пролунав несподівано голосно. Команди розійшлися. Димитрій миттєво потягнув Данаїла в лівий коридор.
— Не відставай.
— Куди йдемо?
— Не знаю.
Данаїл подивився на нього.
— Що?
— Я не знаю, де вони.
— Тоді куди ми йдемо?
— Туди, де їх немає.
— Це логічно.
— Нарешті ти починаєш розуміти.
Вони завернули за ріг. І тут зі стіни вискочив фантомний звір. Данаїл відсахнувся.
— Що це?!
— Хибний противник.
Фантом кинувся вперед. Димитрій навіть не зупинився.
— Праворуч.
Дан автоматично ступив праворуч. Фантом пройшов повз.
— Тепер униз.
Данаїл пригнувся. Димитрій перехопив фантома навчальною косою й одним рухом розвіяв його. Вони продовжили рух. На наступному повороті Данаїл раптом зупинився.
— Стійте.
Димитрій завмер.
— Що?
— Тут руна.
Він указав на підлогу. Тонка червона лінія майже зливалася з каменем. Димитрій подивився.
— Пастка.
— Якщо наступити?
— Спрацює навчальне прокляття.
Данаїл присів.
— Можна обійти.
— Як?
Дан швидко оглянув коридор.
— Праворуч надто вузько. Ліворуч стіна. Але якщо ступити на другий камінь...
Він показав.
— ...руна не активується.
Димитрій усміхнувся.
— Добре.
Вони пройшли. За кілька метрів Вальтер зупинився.
— Чому ти вирішив, що пастка саме тут?
— Симетрія порушена.
Димитрій подивився на нього.
— Звісно.
— Що?
— Нічого.
— Ви знову так дивитеся.
— Просто починаю розуміти, чому ти зміг побудувати той щит.
Данаїл усміхнувся. Вони рушили далі. Тим часом інша команда рухалася значно швидше. Кирило першим помітив сліди.
— Вони пройшли тут.
Гімлі присів.
— Свіжі.
Азізель підняв голову.
— Попереду.
Кирило усміхнувся.
— Знайшли.
Димитрій зупинився.
— Вони близько.
Данаїл напружився.
— Звідки знаєте?
— Кирило завжди надто голосно наступає на гравій.
З-за стіни одразу пролунав голос:
— Я все чув!
— На це й розраховував.
Данаїл тихо засміявся.
— Що тепер?
— Засідка.
Димитрій швидко пояснив план.
— Ти залишаєшся тут.
— А ви?
— Відволічу їх.
— А потім?
— Подам сигнал.
— Який?
— Побачиш.
Вальтер зник за поворотом. За кілька секунд пролунав звук зіткнення.
— Кириле!
— Попався!
— Азізелю, праворуч!
— Бачу.
Данаїл виглянув з-за стіни. Кирило атакував Димитрія. Азізель обходив його збоку. Гімлі перекривав коридор. Троє проти одного. Данаїл зрозумів, що це його шанс. Він кинувся в протилежний прохід. Саме цього Димитрій і хотів. Дан дістався розвилки. Там його зустрів фантомний монстр.
— Тільки не зараз!
Він відступив. Фантом кинувся на нього. Данаїл згадав рух Димитрія. Крок убік. Розворот. Удар навчальним клинком. Фантом розсипався.
— Вийшло!
Дан навіть не встиг зрадіти. Зі стіни вилетіла навчальна печатка. Він ледве встиг закритися рукою. Браслет різко смикнув зап’ястя. Данаїл пригнувся. Печатка пройшла над головою.
— Дякую!
Браслет коротко завібрував. Дан усміхнувся.
— Нема за що?
Браслет знову завібрував.
— Гаразд. Нема за що.
Він продовжив бігти. Тим часом Димитрій вивів Кирила з гри. Навчальна мітка на його плечі спалахнула.
— Все, — оголосив Кирило. — Я вибув.
— Один є, — спокійно сказав Димитрій.
Гімлі замахнувся сокирою. Вальтер ухилився. Азізель атакував одночасно. Димитрій відступив.
— Добре працюєте.
— Ми теж у тебе вчилися, — зауважив Гімлі.
— Я знаю.
Він різко змінив напрямок. І тут Азізель отримав удар навчальною косою по захисній мітці. Його мітка спалахнула.
— Вибув, — промовив Гімлі.
Димитрій подивився на нього.
— Залишилися ми вдвох.
— Один на один.
***
Данаїл уже дістався останньої ділянки. Перед ним була висока арка. За нею — навчальний табір противника. Але між ними стояли три рунічні пастки. Він зупинився.
«Як пройти?»
Данаїл подивився на підлогу. Ліворуч. Праворуч. Центр. Усе симетрично. Майже. Він присів.
— Ось же...
У центрі одного із символів була ледь помітна додаткова лінія.
«Фальшива».
Дан обережно переступив через неї. Потім другу. Третю. І активував маяк. Пролунав гучний сигнал.
— Команда Димитрія та Данаїла перемогла.
Дан завмер.
— Ми... перемогли?
З-за стіни з’явився Димитрій.
— Так.
Данаїл усміхнувся.
— Але як?
— Ти знайшов безпечний шлях.
— А ви?
— Не дав їм нас зупинити.
За кілька секунд з’явилися Гімлі, Азізель і Кирило. Кирило похитав головою.
— Непогано.
Азізель подивився на Данаїла.
— Дуже добре.
Гімлі хмикнув.
— Особливо для першого разу.
Данаїл здивовано подивився на них.
— Ви не сердитеся?
Кирило розсміявся.
— З чого б?
Димитрій спокійно поклав руку йому на плече.
— Тому що це і було тренування.
Данаїл замислився.
— Але ми працювали майже без розмов.
— Саме.
— Я просто робив те, що ви казали.
— Не тільки.
Димитрій подивився йому в очі.
— Ти почав сам приймати рішення.
Данаїл опустив погляд на навчальний клинок. Він раптом зрозумів, що весь цей час жодного разу не намагався перекричати наставника. Не питав, що робити на кожному кроці. Не чекав команди. Він просто... працював. Кирило переглянувся з Азізелем. Обидва ледь помітно усміхнулися. Димитрій це помітив.
— Добре.
Він поплескав Данаїла по плечу.
— На сьогодні досить.
Дан полегшено видихнув.
— Справді?
Димитрій замислився.
— Для цієї частини.
Данаїл миттєво напружився.
— Якої ще частини?
Кирило розсміявся.
— Не переживай. Це вже не сьогодні.
— Дякую.
Ірлі висунувся з браслета.
— Я офіційно визнаю: ця команда мені подобається.
Данаїл подивився на нього.
— Навіть попри те, що ти ревнуєш до браслета?
— Я вмію бути професійним.
Димитрій усміхнувся.
— Ну що, Даню. Робимо висновок, що ти можеш працювати зі мною.
Він зробив коротку паузу.
— І, що набагато важливіше, можеш працювати замість того, щоб постійно намагатися втекти.
Данаїл хотів заперечити, але промовчав. Бо це було надто близько до правди.
Кирило задоволено потягнувся. Гімлі прибрав навчальну сокиру. Азізель запитав:
— Повертаємося в Пустку?
— Ви троє — так.
Димитрій подивився на Данаїла.
— А ти зі мною.
Данаїл насторожився.
— Куди?
— У морг.
— Я знав.
Кирило усміхнувся.
— Не переживай. Якщо Вальтер каже «морг», це ще не означає, що тебе різатимуть.
Данаїл подивився на нього.
— Дуже заспокоює.
Ірлі висунувся з браслета.
— Я б на твоєму місці все одно не розслаблявся.
Димитрій відкрив портал. Перед тим, як піти, Кирило побажав:
— Удачі, малий.
— Дякую. Вона мені знадобиться.
Троє зникли в порталі. Димитрій дочекався, поки прохід закриється, і відкрив другий.
— Ходімо.
За кілька секунд Данаїл опинився у знайомому місці. Він одразу впізнав його. Підземелля Академії. Морг-операційна Димитрія. Кабінет Вівісектора. Тут усе було майже так само, як того дня, коли вони зустрілися вперше.
Світлі кам’яні стіни. Холодні металеві поверхні. Ряди інструментів. Медичні шафи. Ліжка. І стілець на одній ніжці, на якому колись Димитрій зашивав йому спину й відновлював руку, а потім поставив свою мітку.
Данаїл повільно оглянув приміщення.
— Я тут уже був.
— Звісно.
— Тоді ви мене лікували.
— Сьогодні теж.
Данаїл підозріло подивився на нього.
— Що сталося?
— Нічого.
— Тоді навіщо лікувати?
Димитрій спокійно зняв рукавички.
— Тому що профілактика значно приємніша за екстрену хірургію.
Ірлі висунувся з браслета.
— Особливо коли хірург — він сам.
— Саме так.
Димитрій указав на двері до сусіднього приміщення.
— Прийми душ.
— Навіщо?
— Ти після тренування виглядаєш так, ніби тебе кілька годин намагалися втопити у власному поті.
Данаїл покосився на себе. Форма справді була абсолютно мокрою.
— А можна просто перевдягнутися?
— Ні.
— Чому?
— Тому що я збираюся робити тобі масаж.
Дан завмер.
— Масаж?
— Відновлювальний. Він тобі потрібен.
— А... Розумію. Напевно так саме потрібен, як шестиразове харчування, виснажливі тренування нескінченними циклами та зілля для відновлення сил, яке у вас ніколи не закінчується.
— Саме так. Чи ти хочеш посперечатися зі мною?
— В мене не має на це сил.
Данаїл трохи розслабився.
— Я вже почав думати, що ви знову придумали якийсь медичний експеримент.
Димитрій незворушно відповів:
— Якби придумав, ти дізнався б останнім.
Ірлі тихо хихикнув.
— Це правда.
— Ірлі.
— Мовчу.
Димитрій знову вказав на душ.
— Іди.
— Добре.
Данаїл зробив кілька кроків, потім обернувся.
— А одяг?
— Після масажу дам свіжий.
— Ви все передбачили?
— Я — цілитель. Було б дивно, якби ні.
Через деякий час Данаїл повернувся. Вальтер уже підготував кушетку.
— Лягай.
Дан обережно подивився на неї.
— На живіт?
— Так.
— А руки?
— Уздовж тіла.
— Ноги?
— Даню...
— Все, мовчу.
Ірлі висунув голову з браслета.
— Хазяїне, ти зараз ставиш надто багато запитань людині, яка знає анатомію краще за тебе.
— Я просто уточнюю.
— Ти нервуєш.
— Не нервую.
— Нервуєш.
Димитрій усміхнувся.
— Ірлі має рацію.
Дан ліг на кушетку. Димитрій накрив його легкою тканиною й почав із плечей.
Спочатку просто долонями. Без різких рухів. Розминаючи м’язи, які після багатогодинного навантаження вже встигли перетворитися на один суцільний клубок втоми.
Данаїл мимоволі застогнав.
— Боляче?
— Ні.
— Тоді чому стогнеш?
— Бо приємно.
— А.
Димитрій продовжив. Плечі. Спина. Передпліччя. Кисті. Потім ноги. Він працював ретельно, поступово знімаючи напруження з кожної групи м'язів. Коли його долоні торкнулися спини, Данаїл відчув тепло. Темне. М'яке. Саргія Димитрія повільно проникала в м'язи, наче тепла вода, тільки не ззовні, а зсередини. Вона знаходила місця, де м'язи перенапружилися, де виникли мікроскопічні ушкодження після навантаження, і обережно виправляла їх.Тепло розливалося тілом. Втома поступово відступала. Данаїл заплющив очі.
— Я чомусь думав, що Тьма має бути холодною.
— Це поширена помилка.
Димитрій провів долонею вздовж напруженого м'яза. Темна санергія м'яко пройшла слідом.
— Тьма не зобов'язана бути холодною. Вона просто не любить, коли її недооцінюють.
Ірлі тихо зауважив:
— Як мій хазяїн.
Димитрій усміхнувся.
— Точне спостереження.
Данаїл уже майже не слухав. Тепло ставало дедалі глибшим. М'язи розслаблялися. Зникала тяжкість у ногах. Переставали боліти плечі.
— Я зараз засну...
— Можеш.
— Справді?
— Так.
— А якщо засну?
— Розбуджу.
— А якщо не розбудите?
— Тоді поспиш.
— Дуже складна медична філософія.
— Зате ефективна.
Ірлі пробурмотів:
— Я теж хочу такий масаж.
Димитрій навіть не зупинився.
— Тобі достатньо власної санергії.
— Але в нього приємніше.
— Він мій пацієнт.
— Я теж пацієнт!
— Ти артефакт.
— Дискримінація.
Данаїл тихо розсміявся.
— Замовкніть обоє...
Коли масаж закінчився, Данаїл ще кілька секунд лежав нерухомо. Потім повільно сів. І здивовано подивився на себе. Щось змінилося. Він не одразу зрозумів, що саме. Тіло все ще було втомленим, але тепер це була приємна, глибока втома.
А головне... Плечі виглядали трохи ширшими. На руках уже почали окреслюватися м'язи. Живіт став щільнішим. Навіть груди й спина набули ледь помітного рельєфу. Данаїл провів долонею по передпліччю.
— Це...
Димитрій стояв поруч і спокійно спостерігав.
— Нормальна реакція організму, якщо наповнити його відновлювальними зіллям та санергією.
— Але вчора цього не було.
— Учора ти не тренувався кілька годин поспіль.
Данаїл знову подивився на себе.
— Так швидко?
— У тебе хороший обмін речовин. Плюс зілля, плюс саргія, плюс навантаження.
Він дістав із шафи свіжий одяг і простягнув Данаїлу.
— Якщо сьогодні протягом дня харчуватимешся так само добре, як учора, до ранку м'язи ще трохи підростуть.
Дан подивився на нього з підозрою.
— Ви знову збираєтеся мене годувати?
— Звісно.
— А якщо я відмовлюся?
Димитрій усміхнувся своєю фірмовою лагідною усмішкою.
— Переконуватиму, хоча, нагадую, учора ввечері ти обіцяв не відмовлятися.
Ірлі висунувся з браслета.
— Тобто знову потай відгодовувати.
Димитрій повільно повернув голову. Ірлі одразу сховався.
— Я сказав це пошепки.
— Я почув.
— Шкода.
***
Димитрій не дав Данаїлу довго думати. Через деякий час вони вже сиділи у їдальні Академії.
Перед Данаїлом стояла глибока тарілка гарячого супу з яловичиною та локшиною, печеня, салат, хліб і велика склянка соку.
Дан підозріло подивився на все це.
— Це все мені?
— Тобі.
— Я не з'їм.
— Побачимо.
— Я серйозно.
— Я теж.
Данаїл зітхнув і взяв ложку. Перший шматок. Другий. Потім апетит несподівано повернувся. Після багатогодинного тренування організм, здавалося, сам вимагав їжі. Через деякий час тарілка спорожніла. Димитрій підлив йому ще трохи із супниці.
— Добавка.
Дан подивився на нього.
— Увесь ранок... та що там ранок... Схоже, ви йшли до цього з моменту нашої зустрічі. Це одна велика схема.
— Схема?
— Ви мене тренуєте.
— Так.
— Відновлюєте.
— Так.
— Годуєте.
— Так.
— А потім знову тренуєте.
— Уже завтра.
Данаїл завмер і приречено зітхнув.
— Ненавиджу завтрашній день заздалегідь.
Димитрій відпив води.
— Зате сьогодні ти став сильнішим.
Данаїл подивився на нього. І вперше не став сперечатися.
— Це правда.
***
Коли вони закінчили, Димитрій відкрив портал.
— Повертаємося.
Данаїл встав. Тепер тіло справді відчувалося інакше. Втома ще залишалася, але м'язи вже не боліли. Кроки стали легшими. Спина не нила. Плечі вільно рухалися. Він ще раз подивився на власні руки.
— Дивно.
— Що?
— Я був упевнений, що після цього тренування взагалі не зможу ходити.
— А зараз?
Дан зробив кілька кроків.
— Зараз можу.
— Бачиш.
— Але завтра знову буде так само?
Димитрій усміхнувся.
— Думаю, завтра тобі буде все ж таки трохи легше, ніж сьогодні. Бо в тебе з'явиться натяк на м'язи.
Дан тяжко зітхнув і ступив у портал.
— Я все-таки втечу.
— Спробуй.
Ірлі висунувся з браслета.
— Я допоможу.
Димитрій подивився на них обох.
— Чудово.
— Що «чудово»? — насторожився Дан.
— Ця втеча стане ще однією частиною програми тренувань. Подивимося, як швидко я вас наздожену.
Данаїл завмер. Ірлі повільно сховався назад.
— Я передумав.
— Зрадник.
— Я обираю життя.
Портал закрився за ними, повертаючи обох до Пустки.
****
Данаїл повільно пройшовся наметом.
Уперше за весь день навколо було тихо.
Ніхто не командував.
Ніхто не вимагав ще одного кола, ще одного підходу, ще десяти повторень.
Не дзвенів браслет.
Не з'являлася перед обличчям срібна фляга з ненависним зіллям.
І ніхто не говорив своїм абсолютно незворушним, беземоційним голосом:
«Ще раз».
Данаїл зупинився посеред намету й втомлено заплющив очі. Перед уявним поглядом одна за одною спливали події сьогоднішнього дня.
Багатогодинне тренування. Біг. Силові вправи. Смуга перешкод. Бій. Лабіринт. Зілля. Масаж. І знову традиційно рясна їжа.
Він зупинився перед невеликим дзеркалом. Кілька секунд мовчки розглядав себе. Попри те, що сьогодні він пережив найжахливіше тренування не лише у своєму житті, а, здається, взагалі в історії існування Паралеліума, виглядав він на диво добре.
Відпочилим.
Навіть свіжим.
А тіло справді змінилося.
Плечі стали трохи щільнішими.
На руках уже проступали м'язи.
Живіт більше не здавався таким болісно худим.
Данаїл провів долонею по передпліччю.
— Непогано...
Здавалося, все закінчилося добре. Навіть надто добре. І саме це його насторожувало. Він відійшов від дзеркала й подивився на Ірлі.
— Знаєш, що мене непокоїть?
Ящірка висунула голову з браслета.
— Що завтра буде ще гірше?
— Ні.
— Тоді що?
Данаїл сів на край ліжка.
— Димитрій.
Ірлі замовк.
— Він постійно змушує мене грати за своїми правилами. Сьогодні одне. Завтра інше. Замість нейтральної — темна саргія. Некромантія. Хірургія. Калорійне харчування. Тренування. Потім ще невідомо що.
Він помовчав.
— А найстрашніше... я вже починаю до цього звикати.
Ірлі задумливо моргнув.
— Це справді тривожний симптом.
— От саме.
Данаїл підвівся.
— Якщо я нічого не зроблю, одного дня просто прокинуся й виявлю, що став саргісом проклятої крові.
— Не думаю, що це станеться настільки швидко.
— Ти бачив, що сьогодні він зі мною зробив?! Хіба це не швидко?
Ірлі нічого не відповів.
— Тому мені все-таки треба піти. Демони шукають звичайного саргиса рун, а я — темний. Тепер сховатися легше.
Ящірка насупилася.
— А мітка в аурі? І зв'язок із наставником?
— Я зрозумів одну річ.
Данаїл задумливо провів пальцями по браслету.
— Їх необов'язково знімати.
Ірлі підняв голову.
— Що?
— Я можу переміщатися.
— Але Димитрій зможе тебе відчути.
— Зможе.
— І знайти.
Данаїл знизав плечима.
— Але спочатку йому доведеться зрозуміти, куди я вирушив. Потім дістатися туди. І знову знайти мене. Це все час. Я вмію плутати сліди.
Він замислився.
— У нього служба. Академія. Патруль. Практикуми. Пацієнти. Операції. У нього щільний графік. Він не зможе постійно мене переслідувати.
Ірлі деякий час мовчав. Потім запитав:
— А амулет переміщень?
Данаїл усміхнувся.
— Ось із цим якраз проблем немає.
— Ти його зробиш?
— Після вчорашнього?
Він підійшов до столу.
— Після того, як я вивчив ту кулю знань, перепроєктував тебе, створив ключ-руйнівник Печаті Загибелі...
Данаїл узяв невелику порожню заготовку.
— Створення амулета переміщень уже не здається чимось складним.
Ірлі підозріло подивився на нього.
— Ти впевнений?
— Абсолютно.
Данаїл узяв тонкий рунний стилус. Кілька ліній. Три печаті. З'єднання. Коригування. Ще одна руна. Заготовка спалахнула м'яким темним світлом. На поверхні проступила завершена структура.
Данаїл задоволено усміхнувся.
— Готово.
Ірлі деякий час мовчки дивився на амулет.
— Я починаю боятися твого вільного часу.
— Чому?
— Бо за п'ять годин учора ти зламав половину фундаментальних уявлень про рунну саргію. А сьогодні за кілька хвилин зробив те, чого нормальні майстри навчаються роками.
— Отже, час користуватися перевагами.
Данаїл надягнув амулет.
— Можемо йти.
Він дістав свою безрозмірну торбу й почав складати речі. Одяг. Кілька книжок. Рунне приладдя. Зілля. Пара інструментів. Він робив це швидко, майже механічно.
— Я зберу трохи провізії, — сказав Ірлі.
— Добре. Дай кулон для руйнування Печаті Погибелі. Залишимо його Димитрію.
Ящірка вислизнула з браслета, віддала кулон і попрямувала до виходу.
— Тільки швидко.
— Звісно.
Ірлі зник за пологом намету. Данаїл поклав на стіл кулон з інструкцією й продовжив збиратися. Спочатку впевнено. Але що довше він чекав, то повільніше рухалися руки.
Він зупинився. Подивився на складений одяг. Чомусь стало важко.
Він згадав учорашню вечерю.
Шахи.
Нескінченні словесні перепалки з наставником.
Їхній перший урок темної бойової саргії.
Слова Димитрія, які допомогли йому прийняти свою Тьму.
Наставника, який бурчав, змушуючи його їсти.
Його сухі жарти.
Масаж після тренування.
Теплу Тьму.
Срібну флягу зі смачним, але все ж таки огидним зіллям у руках наставника.
Навіть сьогоднішнє тренування.
І те, як Димитрій наприкінці сказав:
«Ти можеш працювати зі мною».
Данаїл повільно сів.
«Якщо я піду...»
Він уявив порожній намет.
Ніхто не сперечатиметься.
Ніхто не змушуватиме його бігати.
Ніхто не годуватиме його доти, доки він уже не зможе дивитися на їжу.
Ніхто не будитиме вранці.
Ніхто не даватиме нових завдань.
Ніхто не гратиме з ним у шахи й не дозволить відігратися.
І чомусь від цієї думки стало зовсім не радісно.
— Чорт...
Він потер обличчя долонями.
— Чому все так складно?
Тиша. Ірлі все ще не повертався. Данаїл подивився на вихід. Минула хвилина. Потім ще одна. Рішучість поступово танула. Він уже майже перестав складати речі. Зрештою просто сидів на ліжку, знявши з шиї амулет переміщень і дивлячись на нього.
«Я справді можу піти».
Просто зараз. Ніхто не зупинить. Крім...
— Далеко зібрався?
Голос пролунав за спиною. Холодний. Крижаний. Данаїл завмер. Дуже повільно повернув голову.
У входу в намет стояв Димитрій. А на його плечі абсолютно невинно сидів Ірлі. Данаїл кілька секунд дивився на ящірку. Потім на наставника. Потім знову на Ірлі.
— Ти...
Ірлі моргнув.
— Що?
— Ти пішов не по провізію.
— Я передумав.
— Ти пішов за ним.
— Ну...
Ірлі знизав плечима.
— Провізія виявилася надто далеко. Твій наставник знаходився ближче.
Димитрій ледь помітно усміхнувся.
— Дивовижно зручна географічна обставина.
Данаїл повільно видихнув. Він подивився на зібрану торбу. Потім на амулет. І нарешті на Димитрія.
— Схоже, я вже нікуди не збираюсь.
І сам здивувався тому, скільки полегшення прозвучало у власному голосі. Димитрій нічого не сказав. Просто підійшов ближче. Зупинився навпроти. Кілька секунд уважно дивився Данаїлу в очі. Надто уважно. Наче прочитав усе, що відбувалося в його голові протягом останніх десяти хвилин.
Данаїл відвів погляд.
— Не починайте.
— Я нічого не сказав.
— Поки що.
Кутик губ Димитрія здригнувся. Він подивився на торбу. Потім на амулет.
— Хороша робота.
Дан здивовано підняв очі.
— Ви...
— Встиг помітити.
— І не будете сваритися?
— За що?
— За те, що я збирався втекти.
Димитрій кілька секунд мовчав. Потім спокійно сказав:
— Ти хотів піти.
— Так.
— Але не пішов.
— Так.
— Отже, зараз важливіше друге.
Димитрій поглянув на стіл, побачив кулон. Із цікавістю взяв його в руки, щоб роздивитися. Не лише його, а й конверт поруч.
— Це він? Артефакт, який врятує наш замок? Який елегантно чорний... Мені подобається.
— Для вас старався.
— А це що? Прощальна записка?
Димитрій розгорнув конверт і усміхнувся.
— Інструкція. Тобто... прощальних слів від тебе я не заслужив?
Данаїл зніяковів. З кожною секундою настрій наставника покращувався.
— Який у тебе зараз складний вираз обличчя. Схоже, думка про прощання зі мною не викликає в тебе приємних емоцій. Це радує.
Він віддав йому кулон і конверт.
— Забирай. Сам активуєш.
Данаїл кивнув Ірлі. Кулон знову вирушив до надійного сховища. Данаїл не знайшов, що відповісти своєму наставникові, й опустив очі.
Димитрій зітхнув і сказав:
— Я саме збирався вирушити зачищати свої сектори в Пустці.
Він кивнув у бік виходу.
— Поїдеш зі мною.
Данаїл насторожено подивився на нього.
— Навіщо?
— Поговоримо дорогою.
— Про що?
— Про втечу.
Данаїл завмер. Ірлі тихо прошепотів:
— Ну все.
Данаїл подивився на нього.
— Що «все»?
— Тебе нікуди й ніколи вже не відпустять.
— Ходімо.
Данаїл ще раз подивився на зібрану торбу. Потім зітхнув, залишив її на ліжку, ступив до виходу з намету, підхопив зі стійки свій обріз і повісив його на плече.
Ірлі гордо підняв голову.
— Зрадник, — пробурмотів Данаїл.
— Зате ти залишився.
Данаїл нічого не відповів, але усміхнувся.
