Раді Вас бачити!

Біля хмарочоса торговельного центру «Алл-Луйя» рух перекрили ще о шостій ранку.

Тепер широка площа перед велетнем зі скла й сталі майже спорожніла. Поліцейські ліниво перемовлялися під дрібним дощем, криміналісти завершували роботу, а нечисленних перехожих давно відтіснили за огорожу.

Із сірого неба вже третю годину без упину лив холодний осінній дощ.

Вода змішувалася з кров’ю, стікаючи сходами головного входу.

Там, де лише кілька годин тому лежало людське тіло, залишилися тільки розпливчаста багряна пляма, уламки кісток і клапті плоті.

Людина, що зірвалася з дев’яносто дев’ятого поверху, майже нічого не залишила слідству.

— Нудьга...

Леонід Синицин втомлено відкинувся на спинку службового автомобіля.

Допити свідків завершено.

Протоколи складено.

Попередній висновок експерта лежав у папці поруч.

На думку двадцятирічного стажера Патруля Паралеліуму, робити тут було вже зовсім нічого.

Він ліниво спостерігав, як дощові краплі повільно сповзають боковим склом.

Його начальник думав інакше.

Старший слідчий Олександр Чирков вже вдесяте мовчки перегортав показання свідків. Здавалося, він давно вивчив їх напам’ять, але продовжував шукати щось невловиме.

Льоня не витримав.

— Ми взагалі чого чекаємо?

Чирков навіть не підвів голови.

— Не чого.

Він перегорнув ще одну сторінку.

— Кого.

— Кого?

— Некроманта.

Льоня здивовано повернувся.

— Некроманта? Але...

Він мимоволі глянув на багряну пляму біля сходів.

— Тут же... майже нічого не залишилося.

— Саме тому.

Чирков нарешті закрив папку.

— Тому пришлють не звичайного некроманта.

Запала коротка пауза.

— Приїде саргіс проклятої крові.

Льоня завмер.

Потім його очі широко розплющилися.

— Вівісектор?!

Куточок губ Чиркова ледь помітно сіпнувся.

— Ловець Патруля Димитрій Вальтер. Більше нікому.

— Невже... справді він?

— А ти очікував когось іншого?

— Ні... просто...

Льоня мимоволі випростався.

— Я бачив його лише в Академії.

— Авжеж.

Слідчий усміхнувся.

— Тепер зможеш усім розповідати, що працював із самим Вівісектором.

— Та що ви розумієте...

Юнак спалахнув.

— Він же легенда!

— Легенда...

Чирков спокійно дістав сигарети.

— Для студентів — так.

Клацнула запальничка.

— Для нас — просто дуже хороший фахівець.

Він випустив струмінь диму й продовжив:

— Судячи із залишкової магії, вбито Майстра рун.

Льоня миттєво посерйознішав.

— П’ятий за три роки...

— Саме так.

Слідчий кивнув.

— І почерк той самий.

Він подивився на криваву пляму.

— Занадто демонстративно.

— Думаєте... знову вищі демони?

— Думаю, так.

Чирков ненадовго замовк.

— І дуже сподіваюся, що після огляду Вальтер обмежиться стандартною фразою: «Пам’ять крові стерта».

— Чому?

Слідчий довго подивився на стажера.

— Тому що якщо він справді побачить убивцю...

Він не договорив.

Та й не треба було.

Деякі імена краще не вимовляти вголос.

У цей момент неподалік безшумно розкрився портал миттєвого переходу.

Чорна вирва спалахнула сріблястими іскрами.

Із неї вийшов високий чоловік у довгому чорному плащі.

Дощ барабанив по захисному куполу універсального щита, що оточував його прозорою сферою.

Льоня відразу впізнав викладача.

Високий — майже два метри, широкоплечий, кремезної статури. На перший погляд він здавався надто масивним для бійця. Але кожен курсант Академії чудово знав, наскільки оманливою була ця зовнішність.

У бойовому трансі Нек'рор рухи Вальтера ставали настільки стрімкими, що людське око просто переставало їх розрізняти.

Чорне хвилясте волосся до плечей було зібране в хвіст.

Праву половину обличчя перетинав шрам від опіку.

Холодні сірі очі зі сріблястим обідком навколо райдужки — безпомилкова ознака саргіса проклятої крові — швидко ковзнули площею.

Погляд затримався на машині слідчих.

Вальтер упевнено попрямував до них.

Він коротко постукав кісточками пальців по склу.

Чирков одразу вийшов із машини.

— Перепрошую за запізнення. Готовий розпочати роботу.

— Добре, що ви з'явилися.

Вони обмінялися коротким рукостисканням.

Льоня з полегшенням видихнув.

«Здається... не впізнав.»

Він помилявся.

Льоня вибрався з машини слідом.

Його ніхто не кликав.

Та й не мав.

Але відмовитися від можливості побачити роботу Вівісектора на власні очі він не зміг.

Чирков помітив це краєм ока й лише втомлено зітхнув.

Нехай іде.

У кожного молодого оперативника є людина, на яку хочеться рівнятися. Так вже склалося, що для половини випускників Академії такою людиною став Димитрій Вальтер.

Сам же Вальтер, схоже, зовсім не прагнув такої слави.

За повних п'ятнадцять років служби він так і не взяв жодного стажера. Попри те що місце в його оперативній групі пустувало від дня її створення, заявки найкращих випускників Академії незмінно отримували суху відмову без жодних пояснень.

Льоня чудово знав про це.

І все одно не втрачав надії.

«Може... якщо сьогодні покажу себе...»

Думка була наївною.

Але дуже хотілося в неї вірити.

Тим часом Вальтер уже стояв біля останків загиблого.

Він не промовив ані слова.

Лише повільно опустився на одне коліно.

Кілька секунд нерухомо дивився на розпливчасту криваву пляму на мокрому граніті.

Наче дослухався.

Потім розстебнув широкий пояс з алхімічними кишенями.

На його долоню одна за одною лягли чотири крихітні флакони.

Без жодного зайвого руху він відміряв вміст, змішав рідини в прозорій колбі й кілька разів обережно струснув її.

Розчин миттєво потемнів.

Усередині пробігли сріблясті іскри.

— Зілля пам’яті крові... — ледь чутно прошепотів Льоня.

Чирков мовчки кивнув.

Вальтер капнув кілька крапель розчину на кров.

Рідина зашипіла.

На мить здалося, ніби багряна пляма здригнулася.

Дощ перестав змивати кров.

Навпаки.

Вона наче почала збиратися назад.

Лише на кілька секунд.

Цього виявилося достатньо.

Вальтер зняв праву рукавичку.

Торкнувся двома пальцями закривавлених останків.

Заплющив очі.

І майже відразу занурився в Нек'рор.

Збоку здавалося, ніби нічого не сталося.

Лише обличчя ловця стало абсолютно нерухомим.

Настільки нерухомим, наче висіченим із сірого граніту.

***

Біль.

Страх.

Крики.

Спогади крові обрушилися на нього єдиним потоком.

Останній Майстер рун іще був живий, коли демони почали ламати йому пальці.

Один за одним.

Повільно.

Не заради інформації.

Заради задоволення.

Потім були опіки.

Зламані ребра.

Кров.

Сміх.

І голос.

Глузливий.

— Передайте Вальтеру...

Коротка пауза.

— Його високість Огніус Вершитель чекає на нього сьогодні в Бурштиновій залі. Восьма година вечора за Ассалдом.

Тіло Майстра підняли над розбитим вікном.

Остання мить.

Падіння.

Темрява.

***

Димитрій розплющив очі.

Жоден м’яз не здригнувся на його обличчі.

Лише десь глибоко всередині холодна лють стала ще сильнішою.

«Ще один...»

Вальтер непомітно стиснув кулак.

Тепер він остаточно впевнився, чому Огніус щоразу знаходив їх.

Майстри рун були геніями.

Але зовсім не вміли переховуватися — надто вже звикли до загального визнання.

Варто було одному скористатися старою банківською карткою.

Іншому — зв’язатися з колишніми учнями.

Третьому — замовити звичні інструменти.

І мисливці Огніуса миттєво виходили на слід.

Немов діти.

Геніальні.

Беззахисні.

І приречені.

Димитрій підвівся й очистив долоню коротким закляттям.

Потім глянув на годинник-артефакт.

До восьмої години за часом Ассалда залишалося менше години.

Огніус знову запрошував його.

Не просив.

Не викликав.

Саме запрошував.

Так хижак запрошує здобич поглянути на свій черговий трофей.

Кілька секунд Вальтер мовчав.

Потім абсолютно спокійним голосом промовив:

— Для протоколу.

Він перевів погляд на Чиркова.

— Пам’ять крові стерта зловмисниками. Встановити особи вбивць неможливо.

Чирков лише коротко кивнув.

Саме таку відповідь він і очікував почути.

Лише Льоня відчув дивну фальш.

На частку секунди йому здалося, що викладач щойно збрехав.

Та ця думка зникла так само швидко, як і з’явилася.

Невже Вівісектор...

Збрехав слідству?

Навколо вже почали згортати обладнання криміналісти.

Для них розслідування добігало кінця.

Для Димитрія Вальтера — лише починалося.

П’ятий.

Він знову запізнився.

Усього на кілька годин.

Усього...

За два повних роки цього дивного й моторошного полювання це слово перетворилося на прокляття.

Щоразу він знаходив Майстрів рун раніше за демонів. Перевозив їх до нового сховку, змінював документи, відкривав рахунки на підставні імена, домовлявся з Патрулем про додаткову охорону.

І щоразу відбувалося одне й те саме.

Хтось припускався однієї-єдиної помилки.

Купував звичний сорт тютюну.

Розраховувався старою банківською карткою.

Замовляв улюблені інструменти.

Зв’язувався з родичами.

Майстри рун створювали найвеличніші артефакти Паралеліуму.

Але жити в переховуванні не вміли.

Зовсім.

І люди Огніуса незмінно знаходили їх першими.

Поки не винищили всіх.

До того ж, попри всю свою геніальність, Майстри рун не могли навіть розпочати вивчення Печаті Загибелі.

Вона викликала в них відразу, страх і болісне передчуття болю. Сама їхня природа — природа творців, а не руйнівників — противилася самій лише думці торкнутися її.

— «Лише чудовисько здатне так спотворити дар рун!» — казав кожен із них, здригаючись від одного лише погляду на Печатку.

Що тепер?

Надія ще залишалася.

Підмайстри рунної саргії.

Ті, кому до майстерності залишався лише один крок.

Йому залишалося лише сподіватися, що молоде покоління мислить гнучкіше, вільне від усталених стереотипів і зуміє хоча б дослідити Печатку Загибелі на замку Вальтерів.

Але спершу їм належало пройти ініціацію.

Щойно Вальтер знайде когось із них…

Як не дивно, але від демонів по всьому Паралеліуму значно успішніше переховувалися учні й адепти рунної саргії, ніж їхні наставники.

Цей факт радше тішив Димитрія, ніж засмучував.

Однак насправді його цікавив лише один із юних саргісів рун.

Десь у світах і досі переховувався учень Фелікса Лучезарного.

Майстра, який зумів накласти Печатку Загибелі на замок Вальтерів.

Димитрій вважав, що учень Фелікса краще за будь-кого іншого зможе зрозуміти хід думок свого наставника, дослідивши його роботу.

Та скільки б Вальтер не намагався вийти на його слід за останні два з гаком роки, усі спроби залишалися марними.

Залишається лише сподіватися, що хлопець геніально сховався.

Якщо хлопець живий...

Якщо демони не знайшли його раніше...

Тоді ще не все втрачено.

Димитрій підвів погляд до свинцевого неба.

Забагато «якщо».

Він надто давно жив надією.

І надто часто бачив, як вона помирає.

— Закінчили? — запитав Чирков, підходячи ближче.

— Так.

— Є щось... не для протоколу?

Вальтер кілька секунд мовчав.

Потім ледь помітно похитав головою.

— Поки що ні.

Слідчий уважно подивився йому в очі.

Не повірив.

Але більше запитань ставити не став.

За роки спільної служби Олександр засвоїв просту істину.

Якщо Вальтер щось приховує — значить, інакше не можна.

Мовчання тривало ще кілька секунд.

Нарешті Димитрій сам його порушив.

— Якщо найближчими днями у вашому окрузі стануться вбивства молодих артефакторів або рунописців, негайно повідомте мені.

Чирков насупився.

— Думаєте, тепер вони візьмуться за учнів?

— Не думаю.

Вальтер перевів погляд на закривавлені сходи.

— Я знаю.

Льоня відчув, як по спині пробіг холодок.

Уперше він почув у голосі викладача не звичну суху відстороненість.

А смертельну впевненість.

Димитрій дістав із внутрішньої кишені невелику чорну кулю.

Артефакт миттєвого переходу.

Пальці звичним рухом стиснули її.

І раптом його погляд зупинився на стажері.

Кілька секунд Вальтер мовчки дивився на Льоню.

Той мимоволі витягнувся струнко.

— Леонід Синицин.

Стажер здригнувся.

— Так точно.

— Перездача з бойових мистецтв.

Середа.

Одинадцята година.

Не запізнюйтеся.

У Льоні повільно відвисла щелепа.

Вальтер вже відвернувся.

Він кинув портальну кулю на мокрий асфальт.

Повітря спалахнуло.

Перед ним розкрилася чорна вирва миттєвого переходу.

Зробивши крок у портал, Димитрій так само безшумно зник, як і з'явився.

Дощ продовжував іти.

Лише за кілька секунд Льоня нарешті видихнув:

— Він... усе-таки мене пам'ятав...

Чирков мимоволі всміхнувся.

— Льоню... Він пам'ятає в обличчя кілька тисяч співробітників Патруля.

Слідчий зачинив папку з матеріалами справи.

— І повір мені, найменше зараз він думав про твою перездачу.

Льоня мовчки подивився туди, де щойно зник Вальтер.

Чомусь саме зараз він остаточно зрозумів одну просту річ.

Легендами стають не тому, що перемагають.

Іноді — тому, що продовжують боротися там, де будь-хто інший давно б здався.